 Комунальний вищий навчальний заклад



Сторінка1/18
Дата конвертації18.05.2017
Розмір4,13 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18




Комунальний вищий навчальний заклад
«Херсонська академія неперервної освіти»
Херсонської обласної ради

Таврійський


вісник освіти
Науково-методичний журнал
виходить один раз на квартал

№ 3 (39)


Херсон
2012

Засновник: Комунальний вищий навчальний заклад «Херсонська академія неперервної освіти» Херсонської обласної ради

Свідоцтво про державну реєстрацію серія ХС №559/209ПР від 21.11.2011 р.

Видається з 2003 року

Редакційна колегія:

Головний редактор А.М. Зубко

Заступник головного редактора

Л.А.Гончаренко

Відповідальний секретар В.В.Кузьменко

Б.М.Андрієвський

О.Є.Блінова

Є.П.Голобородько

А.М.Гуржій

М.М.Заброцький

Ю.В.Кузьменко

С.Ф.Одайник

В.В.Олійник

М.І.Пентилюк

Н.А.Побірченко

В.В.Примакова

Г.М.Сагач

В.А.Семіченко

В.К.Сидоренко

Л.І.Слободенюк

Н.В.Слюсаренко

О.В.Стребна

Технічний редактор І.В.Воскова
Адреса редакції:

КВНЗ «Херсонська академія неперервної освіти»

вул. Покришева, 41

м. Херсон, 73034

Тел. (0552) 37-02-66 E-mail: suitti.ks@gmail.com

Редакція рукописів не рецензує і не повертає.

Думки авторів можуть не збігатися з позицією редколегії.

Редакція не листується ні з авторами, ні з читачами.

За точність даних, наведених у статтях, відповідають автори.

© Таврійський вісник освіти, 2003


Зміст



Історія освіти

5

Литература: 165



Демченко Л.И.*

изучение и функционирование Русского языка
в современном мире


У статті аналізується статус російської мови на пострадянському просторі, його функціонування та вивчення в різних країнах, з'ясовуються його відносини з іншими мовами. Особлива увага приділяється функціонуванню російської мови в полікультурному просторі Наддністрянщини.

Социолингвистические исследования, проводимые в раз­ных странах СНГ, различные форумы, симпозиумы, конферен­ции по функционально-языковым проблемам свидетельствуют, что вопрос о статусе и функциях как русского, так и нацио­нальных языков в поликультурном пространстве был и остается чрезвычайно сложным и требует пристального внимания, осмысления и анализа языковых ситуаций в разных странах на постсоветском пространстве.

Причины возникновения языковых напряженностей и кон­флик­тов носят и субъективный, и объективный характер.

После Октябрьской революции произошли глобальные изменения, которые, с одной стороны, способствовали расцвету как русского, так и национальных языков. Русский язык вышел на мировую арену и приобрел постепенно статус между­народного (мирового) языка. Национальные языки расширили свои функции и стали использоваться в качестве средств массовой информации, как языки обучения и образования, как языки науки. Бесписьменные народы России получили свою письменность, построенную на кириллической графической системе. С другой стороны, деформация в языковой политике вызвала так называемую интернационализацию, что во многом оборачивалось элементарной русификацией. Был выдвинут тезис о «двух родных языках» (свой родной и русский). Это повлекло за собой изменения в системе образования: увеличивалось число русских школ, иногда по тем или иным причинам закрывали школы на родных языках, и родители вынуждены были обучать детей на русском языке. С одной стороны, хорошее знание русского языка открывало перед ребенком более широкие перспективы в отношении получения образования и трудоустройства, но, с другой стороны, вело к ухудшению знания родного языка, а это, в свою очередь, вызывало чувство неудовлетворенности и ностальгии по род­ному языку.

Русский язык всегда выполнял и выполняет важные и от­ветственные функции: он является одним из распространенных мировых языков, используемых как средство общения и рас­про­странения информации на заседаниях ООН, на между­народных симпозиумах и конференциях.

В последние десятилетия ХХ в. неуклонно возрастало международное значение русского языка. Он вошел в число языков широкого мирового употребления. Так, в 1986 г. рус­ский язык за рубежом изучали 23 млн. человек в 102 государ­ствах. В то же время в зарубежных странах насчитывалось более 120 тысяч местных преподавателей русского языка и приблизительно столько же переводчиков. Из Советского Со­ю­за ежегодно выезжали 2,5 тысячи русистов для обучения русскому языку в школах и вузах разных стран. Русский язык во всем мире считался самым информативным языком, в неко­торых отношениях превосходя даже английский. На этих двух языках дается до 80% всей мировой информации [1].

По числу говорящих он занимает одно из ведущих мест в первой десятке мировых языков. В настоящее время числен­ность людей, которые считают русский язык родным, превы­шает 200 млн. человек. Из них 130 млн. проживают в России. 300 – 350 млн. людей хорошо владеют русским языком и спо­собны использовать его в качестве повседневного средства об­ще­ния. Всего же в мире насчитывается более 500 млн. человек, знающих русский язык. Русскую речь сегодня можно услышать во всех уголках планеты. Вот поэтому по степени распро­страненности русский язык занимает третье место в мире (после китайского и английского).

В такой многонациональной стране, как Россия, русский язык являлся и является средством общения народов страны. Эти функции русского языка сложились исторически. Функцио­ни­рование русского языка как языка межнационального об­щения непрерывно расширяет свои границы. Жители нацио­наль­ных республик в период существования СССР исполь­зовали русский язык в социально-политической сфере, в раз­работке и исследовании научно-технических проблем, в обла­сти просвещения, образования, культуры и искусства.

Тесное соприкосновение русского языка с национальными языками сопровождается тем, что русский язык оказывал на них определенное позитивное влияние, особенно в области лексики. Их словарный состав пополнялся значительным чи­слом русских слов преимущественно из сферы общественно-политической, научно-технической, искусствоведческой терми­но­ло­гии. Но, в свою очередь, русский язык тоже испытывал на себе воздействие национальных языков, которое шло по линии заимствования слов из языков разных типов. Так, в русском языке функционируют слова из украинского, молдавского, грузинского, узбекского и других языков.

Сегодня актуальной является проблема влияния русского языка на другие языки мира. Языковая ситуация на пост­советском пространстве, где до распада СССР русский язык служил общепризнанным языком межнационального общения, весьма противоречива, и здесь можно выявить самые различ­ные тенденции.

На постсоветском пространстве помимо России есть как минимум три страны, где судьба русского языка не вызывает особого беспокойства. Это Белоруссия, Казахстан и Киргизия.

В Белоруссии большинство населения в быту использует русский язык. При этом Белоруссия – единственное постсо­ветское государство, где государственный статус русского язы­ка подтвержден на референдуме подавляющим большинством голосов. Практически вся официальная и деловая переписка в Белоруссии ведется на русском языке.



Казахстан. Здесь языковая ситуация более сложна.
В 90-ые годы количество русских в населении Казахстана заметно сократилось, и казахи впервые с тридцатых годов прошлого века стали национальным большинством. По Консти­туции единственным государственным языком в Казахстане является казахский, однако с середины 90-ых годов существует закон, приравнивающий русский язык во всех официальных сферах к государственному. И в практике большинства госу­дар­ственных и правительственных учреждений русский язык используется чаще, чем казахский. Причина проста: в этих учреждениях работают представители разных национальностей – казахи, русские, немцы, корейцы. Все образованные казахи в совершенстве владеют русским языком, тогда как предста­вители других национальностей недостаточно владеют казах­ским языком.

Похожая ситуация наблюдается и в Киргизии, где также существует закон, придающий русскому языку официальный статус, и в повседневном общении русскую речь в городах можно услышать чаще, чем киргизскую.

Похожая ситуация наблюдается и в Азербайджане, где статус русского языка официально никак не регулируется, одна­ко в городах большинство жителей коренной национально­сти очень хорошо владеют русским, а многие предпочитают пользоваться им в общении (особенно в смешанных семьях). Этому опять-таки способствует многонациональный характер населения Азербайджана.

Для национальных меньшинств со времен Советского Союза языком межнационального общения является русский.

Особняком в этом ряду стоит Украина. Здесь языковая ситуация своеобразна, а языковая политика приобретает порой крайне странные формы. Все население востока и юга Украины говорит по-русски. Причем попытки насильственной украиниза­ции в ряде регионов (в Крыму, Одессе, Таврии, Донбассе) приводит к обратному результату. В итоге на этих территориях исчезает даже традиционная смешанная русско-украинская речь. Новое поколение учит язык не на примере родительской речи, а, с одной стороны, на примере речи «челноков» и »лимитчиков», представителей мелкого и среднего бизнеса, деятельность которых зачастую перекликается с криминальной средой, поэтому и коррекция русской речи в большей степени происходит на уровне просторечия, жаргона. Следует отметить, что в изоляции от литературной речи находится не все население стран СНГ, а носители настоящего литературного языка русской нации; с другой стороны, на примере речи российских телевизионных телепередач и речи дикторов. Качество телепередач оказывает значительное влияние на формирование литературных норм русского языка. И в речи молодежи начинают проявляться фонетические, лексические и синтаксические особенности правильной русской литератур­ной речи (со сленговыми особенностями XXI века). Даже гор­тан­ное украинское щелевое «мягкое» Г [h] зачастую сменяется взрывным «твердым» Ґ (g) московского типа.

В Западной Украине тоже не все просто. Ведь население Прикарпатской и Закарпатской Украины говорит на диалектах, которые в сопредельных странах (Словакии, Венгрии, Румы­нии) считаются отдельным русинским языком.

Получается, что на украинском литературном языке (или на говорах, близких к литературному) говорит меньшинство населения. Однако украинские власти в последние годы актив­но занимаются насаждением украинского языка совершенно нелепыми методами – вроде никому не нужного, но обязатель­ного перевода всех фильмов, идущих в кинотеатрах, на украинский язык.

Непревзойденными в стремлении к тому, чтобы для пере­вода с русского языка требовались услуги бюро переводов, остаются страны Балтии – особенно Латвия и Эстония. В начале 90-х годов, выступая на митинге в Кишиневе, литовский националист извинился, что не знает молдавского языка, поэтому вынужден обращаться к митингующим на москальском языке. Но, по свидетельствам большинства россиян, побывав­ших в Латвии и Эстонии за последние годы, с языковой дискри­минацией на бытовом уровне они сталкивались крайне редко. Латыши и эстонцы весьма гостеприимны, а русский язык про­дол­жает оставаться в этих странах языком межнационального общения. В Литве же языковая политика изначально была более мягкой.

В Грузии и Армении русский язык имеет статус языка наци­о­нального меньшинства. В Армении доля русских в общей численности населения весьма незначительна, но большинство армян хорошо владеют русской речью. В Грузии ситуация при­мерно та же, хотя в последнее десятилетие отмечается резкое снижение качества русской речи среди молодежи Грузии.

В Узбекистане, Таджикистане и Туркмении русский язык менее употребителен, нежели в Казахстане и Киргизии. В Таджикистане русский язык согласно Конституции является языком межнационального общения, в Узбекистане он имеет статус языка национального меньшинства, в Туркменистане ситуация остается неясной. Во всех трех государствах русским языком владеет большая часть городского населения. С другой стороны, коренные жители между собой разговаривают на родном языке, а на русский переходят только в разговоре с русскими или с представителями национальных меньшинств. Интересен и такой факт: в некоторых новых узбекских филь­мах, напоминающих по сюжету индийские мелодрамы, герои переходят на русский язык для выражения чувств или выясне­ния отношений, которые не вписываются в патриархальные местные обычаи.

В Молдове русский язык не имеет официального статуса (за исключением Гагаузии). Число школ, где изучается русский язык, в последние годы резко сократилось. Русский язык приравнен к статусу иностранного и изучается с пятого класса. Причем во многих учебных заведениях, обучающих молодежь на румынском языке, в старших классах русский язык вообще не изучается. Но все же де факто русская речь постоянна слышна на улицах, в общественных местах; он довольно широко используется и в официальной сфере.

В 2006 году, по заданию МИД России, Институт стран СНГ провёл мониторинг положения российской диаспоры в 6 стра­нах СНГ, а так же в двух непризнанных государствах – Приднестровье и Южной Осетии. Исследование показало, что среди жителей Приднестровья, участвовавших в опросе, преобладают те, кто считают себя по национальности русскими (72,3%). Каждый четвертый участник опроса – гражданин России (26,1%). Абсолютное большинство опрошенных говорит только по-русски (94,5%). Поэтому большинство населения склонно считать Приднестровье частью России или «малой Россией» [2].

В Приднестровье русские проживают, главным образом, в административных центрах. В Тирасполе и Бендерах пример­но половину составляют русские. Далее идут города Рыбница, Каменка, Дубоссары. В республике не было и нет проблем относительно вхождения во властные структуры представите­лей русскоязычного населения республики. Отсутствует дис­кри­минация по национальному признаку и в образовании. Местные газеты и журналы в большинстве своем выходят на русском языке, но существуют и издания на украинском и мол­давском языках. В сфере экономики, промышленного производ­ства, торговли, крупного, среднего и малого бизнеса пред­ставители русской диаспоры занимают ведущие позиции.

Уникальность языковой ситуации Приднестровья определя­ет­ся, прежде всего, интернациональной средой, сформирован­ной 200-летним межэтническим общением братских народов. Это способствовало созданию особого психологического типа людей, объединённых русским языком и русской культурой в единую социокультурную русскоязычную общность (в послед­нее время даже слышны реплики о зарождении особой при­днест­ровской нации). Три главные этнические составляющие этой общности представлены относительно равными долями: на территории Приднестровья проживает 33,5% молдаван, 28,9% русских, 28,9% украинцев и около 9% представителей других этносов (болгары, гагаузы, поляки, евреи, немцы, ромы и пр.).

Эта особенность отразилась и на содержании конституци­он­ного положения о языках. В Конституции Приднестровской Молдавской республики отсутствует понятие «государственный язык». Русскому, молдавскому и украинскому языку придан статус официальных языков, то есть, каждый из трех языков получил в законодательстве Приднестровья равный с другими правовой статус. Такой вариант языковой политики соответ­ству­ет этноязыковой ситуации, способствует полноценному развитию русского, украинского и молдавского языков и содей­ствует межнациональному миру в республике.

Образование в Приднестровье ведется на трех официаль­ных языках, но в основе образовательного процесса, как в сред­ней, так и в высшей школе Приднестровья, лежат рос­сийские образовательные стандарты, российские учебные про­граммы и в русских школах – российские учебники. Россий­ская модель образования, научно-образовательное пространство Рос­сии сохранили здесь свой вес и значимость. Из 179 школ основная масса – это русские школы, 4 – чисто украинские, 3 – русско-украинские, 35 – молдавские и 15 – русско-молдавские школы. Дети в русских школах обязательно, по выбору, изучают еще один из двух официальных языков – либо молдавский, либо украинский, и один (или два – в гимназиях) язык иностранный.

Приднестровский государственный университет им.Т.Г.Ше­в­ченко (ПГУ) является ведущим научно-образовательным центром Приднестровской Молдавской Республики. В ПГУ обучается около 13 тысяч студентов. Подготовка специалистов осуществляется по шестидесяти специальностям. Преподавание ведётся на трёх языках: русском, молдавском и украинском, но преобладают русские группы. Для студентов средних специальных и высших учебных заведений знание русского языка является жизненно необходимым, так как по многим специальностям преподавание ведется на русском языке.

26 сентября 2009 года фондом «Русский мир» был открыт Русский центр Приднестровского государственного универси­тета им. Т.Г. Шевченко. Русский центр проводит серьёзную научно-исследовательскую, просветительскую работу. На его базе проходят многочисленные мероприятия – конференции, посвящённые вопросам изучения русского языка в При­дне­стровье, круглые столы, олимпиады и конкурсы для студентов, встречи с представителями российской науки и культуры.

Треть населения Приднестровья – это этнические русские. Больше 150 тысяч человек – являются гражданами Российской Федерации и более 300 тысяч являются российскими соотече­ствен­никами. Их интересы в Приднестровье, безусловно, защи­щает государство, помощь и содействие российским соотечест­вен­никам и гражданам России оказывает посольство РФ в Мол­давии и общественное объединение «Союз русских общин республики».

Одним из основных направлений должно оставаться взаи­мо­действие ПМР и РФ в гуманитарной сфере: поддержка усилий, направленных на развитие русской культуры и рус­ского языка, поддержка научных проектов, сохранение российского исторического наследия в Приднестровье.

Проблемы у русских в Приднестровье тоже есть, но можно с уверенностью сказать, что здесь они не ощущают себя «чужа­ками». Притеснений экономического, политического и социаль­ного характера в отношении русских в республике не су­щест­вует. Нет сомнений, что Россия продолжает оставаться для при­днестровцев не только гарантом мирного и поступательного раз­вития, но и центром культурного и образовательного притяжения [4].

Так или иначе, русский язык по-прежнему остается языком межнационального общения на всем постсоветском простран­стве. Причем главную роль здесь играет не позиция госу­дарства, а отношение населения.

Вторым регионом по распространенности русского языка до конца 80-х годов были страны Восточной Европы – Польша, Чехословакия, Болгария, Румыния, Венгрия, ГДР. В этих стра­нах русский язык был обязательным предметом изучения в шко­лах и в вузах. С начала 90-х годов количество изучающих русский язык резко снизилось. Так, если в 1990 г. количество говорящих на русском языке составляло 44 млн., то через 15 лет осталось около 19 млн. В странах бывшего социалисти­ческого лагеря русский язык постепенно вытесняется из учеб­ных программ. Так, В Польше количество школьников, изучаю­щих русский язык, сократилось почти в 10 раз. В несколько раз сократилось изучение русского языка в школах и гимназиях Румынии, Венгрии, Словакии, Боснии. В этих странах на русском языке неплохо говорит старшее поколение и пока может изъясняться молодежь. В бывшей ГДР школьников учили русскому, честно говоря, гораздо лучше, чем советских школьников – немецкому.

Несмотря на определенное снижение количества людей, изучающих русский язык в странах Западной Европы, общее число лиц, обучающихся русскому языку, не только не снизилось, но даже несколько возросло. Определенную роль в этом играет миграционный фактор. Одна только Германия за последние 20 лет приняла более 2 млн. мигрантов (в основном это евреи и этнические немцы из России, Казахстана, Украины).

Наибольший вклад в развитие и популяризацию русской культуры и русского языка вносят старые эмигранты, прожи­вающие во Франции, Великобритании, Германии, Греции, Испании, Чехии, в скандинавских странах. Общее количество людей, владеющих русским языком в Западной Европе и Аме­рике, составляет около 9 млн. человек.

Любой язык, функционируя вне своей языковой среды, утрачивается за два поколения. Русские эмигранты первого поколения предпочитают говорить по-русски, и многие из них усваивают язык новой страны не в полной мере. Но уже их дети говорят на местном языке практически без акцента. В третьем-четвертом поколении интерес к корням у потомков эмигрантов возрождается, и они начинают специально учить язык предков, в том числе русский язык.

В странах Северной и Южной Америки, в Канаде, Австралии, Океании русским языком владеет приблизительно 4,5 – 5 млн. человек. В начале 90-х годов интерес к русскому языку резко снизился, но уже к 2000 году снова стал возрождаться.

В ряде стран Азии еще в конце 80-ых годов русский язык в качестве иностранного доминировал в учебных заведениях, Он изучался в школах, колледжах и вузах Китая, Японии, Монголии, Индии, Вьетнама, Лаоса, Камбоджи, Бирмы, Непала, Афганистана, Корейской НДР. В 90-е годы его вытеснил английский язык. В настоящее время оплотом русского языка в этом регионе являются Китай и Монголия, расширяется сеть учебных заведений и разнообразных курсов русского языка в Японии. Причем изучают русский язык не только дети, но и взрослые – журналисты, предприниматели, ученые.

В Африке (Сомали, Конго, Мали, Судан, Тунис, Алжир, Марокко, Эфиопия) русский язык получил широкое распространение за счет специалистов, окончивших вузы и тех­никумы в Советском Союзе, а с 90-ых годов – обучающихся в России и в странах СНГ на русском языке.

Таким образом, перед государствами и специалистами-лин­гвистами, проживающими в диаспорах, стоят сложные задачи установления соотношения функций языков, действующих на данной территории, а также создание наиболее комфортных условий для проживания различных этносов [3], развития их языков и национальной культуры. Сегодня русский язык остается не только языком межнационального общения на всем пост­советском пространстве, но он продолжает оставаться и ми­ровым языком, который совсем не напрасно является одним из официальных языков ООН, его по праву считают носи­телем передовых научных идей. Его изучают и в Европе, и в Азии, и в Америке. Русскую литературу читают и ценят во всем мире.



Литература:

  1. Костомаров В. Г. Всемирное пространство русского языка // Русская речь. – 1986. – №1. – С. 3–10.

  2. Михайлов В. П. Выступление на круглом столе на тему: «Российско-приднестровское сотрудничество как фактор укрепления региональной стабильности и безопасности». 3 октября 2011 г. Институт диаспоры и интеграции (Институт стран СНГ).

  3. Затулин К.Ф. Российская диаспора на пространстве СНГ. – М., 2007.

  4. Худяков Р. Российские граждане Приднестровья: особенности стату­са, проблемы, перспективы. – доступно с http://ldprpmr.com/allarticles/13-2010-05.

Примакова В.В.*

ВНЕСОК П.Ф. ЛЕСГАФТА В РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ ВЧИТЕЛІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

У статті проаналізовано педагогічні праці видатної особистості ХІХ століття П.Ф.Лесгафта, окреслено вплив його поглядів і досягнень на вдосконалення професійної діяльності педагогів, зокрема вчителів початкових класів щодо напрямів ефективного навчання, розвитку і виховання школярів.

Петро Францевич Лесгафт – яскравий представник вітчиз­ня­ної науки, відомий як біолог, анатом, антрополог, педагог, лікар. Залишивши велику творчу спадщину в багатьох сферах, він все своє життя підпорядковував анатомії, у якій убачав основу для вивчення більшості інших наук. Проте для педагогів П.Ф.Лесгафт, насамперед, творець наукової системи фізичного виховання, засновник таких необхідних тоді закладів з профе­сійної підготовки педагогів: науково-дослідних установ та педа­го­гічних курсів, інститутів, лабораторій. Він зробив особливий внесок у розвиток вітчизняної педагогіки, заклавши її наукові основи у важливих напрямах навчання, розвитку й виховання школярів.

Усе життя науковця оточував ореол натхненної, праце­здатної та дисциплінованої особистості, яка поєднувала в собі рідкісні людські чесноти, простоту з одержимістю суворого, вимогливого вченого, людини справи і невтомної праці.

Педагогічні праці П.Ф.Лесгафта «Сімейне виховання дитини та його значення», «Керівництво з фізичної освіти дітей шкіль­ного віку», «Відношення анатомії до фізичного виховання і го­ловні завдання фізичної освіти в школі» та інші є надзвичайно актуальними й сьогодні, оскільки окреслюють важливі напрями професійної діяльності вчителів, зокрема початкової школи; дозволяють їм свідомо будувати роботу з оптимізації навчально-виховного процесу, розуміючи глибинні засади і взаємозв’язки педагогічних, психологічних, анатомо-фізіологічних аспектів формування особистості учня.

У праці «Сімейне виховання дитини та його значення» (1885 рік), учений висвітлив наукові основи родинного виховання дітей, висунув перед батьками вимоги щодо поваги та гуманного ставлення до особистості дитини, наполягаючи на важливості забезпечення поєднання певної її свободи та розумного керівництва, уваги до потреб дитини з боку батьків.

П.Ф. Лесгафт виокремлював період сімейного виховання від дня народження дитини до кінця сьомого року як найваж­ли­віший у розвитку особистості людини. Головним завданням батьків у цей період науковець уважав створення відповідних умов для вільного та гармонійного розвитку дитини, що має брати посильну участь у справах дорослих. «Правильно органі­зо­ване родинне виховання має створити нормальний тип дитини, зберегти й розвинути найцінніші її якості: вразливість та уважність до навколишнього, самостійність, чуйність, щи­рість, правдивість, інтерес до пізнання. Уся таємниця сімейного виховання в тому й полягає, щоб дати дитині можливість самій розгортатися, робити все самостійно. Дорослі не повинні нічого робити для своєї особистої зручності і задоволення, вони мають завжди ставитися до дитини з першого дня її народження, як до людини, з повним визнанням її особистості...» [1, с.35]. Про це сьогодні мають говорити батькам вчителі на батьківських зборах і в особистих бесідах, а також про неприпустимість тілесних покарань, які шкодять фізіологічному, психічному, педагогічному аспектам розвитку. З цього приводу вчений писав: «Дитина, яка зростала під їх постійним застосуванням (покарань), являє собою різкий і відокремлений тип. Її харак­терними рисами стануть підозрілість, різкість і незграбність дій, замкненість, повільна реакція на зовнішні подразнення, прояви дрібного самолюбства й різкі витівки, що змінюються повною апатією» [1, с.47]. Учений рекомендує створювати для дітей такі умови, щоб вони могли «жити життям дитини», вимагає від батьків суворо обдуманих, послідовних дій, які передбачають вироблення в дітей навичок зосередженості, дисциплінованості, доведення своєї справи до кінця, уміння долати перешкоди і труднощі при досягненні поставлених цілей. Оскільки сучасні молодші школярі потребують такого ж підходу, учитель почат­ко­вих класів має знати положення вченого, використовуючи їх у професійній діяльності.

Основним фактором упливу на формування особистості П.Ф.Лесгафт уважав не спадковість, як більшість тодішніх нау­ковців, а виховання. Він говорив: «Усе, що вправляється – роз­ви­вається і вдосконалюється, що не вправляється – розпа­дається» [2, с.18]. Підкреслюючи важливість виховання дитини в родині, Петро Францевич постійно наголошував, що діти, позбавлені освіти, навіть за умови участі в їх житті досвідчених батьків, не зможуть розвинути свої духовні сили. Розум і мов­лення людини, на його думку, можуть бути розвинуті достат­ньою мірою тільки впродовж навчання, вправляння, трену­вання. У праці «Шкільні типи» П.Ф. Лесгафт показав, як часто в умовах сімейного виховання спотворюється особистість дитини, як уже в дошкільні та ранні шкільні роки формуються різні негативні типи дітей: лицемірний тип; м'яко забитий тип; злобно забитий тип; пригноблений тип; честолюбний тип. На думку науковця, прояв того чи іншого типу – прямий наслідок впливів сімейного життя: «Дитина не народжується лицеміром, а стає такою в родині, не привчаючись міркувати і не отримуючи уявлень про правду, вона не з'являється на світ честолюбною, а такою стає, коли дорослі постійно об’єктивно чи безпідставно захоплюються її діями і здібностями» [2, с.42]. П.Ф. Лесгафт уважав обов’язковим для вихователів, учителів, батьків вивчення індивідуальних особливостей, нахилів, здібно­стей дитини впродовж повсякденного життя та виховної роботи. Їх урахування, на думку вченого, основна умова забезпечення ефективності освіти кожної дитини, що дозволить учителю по­чат­кових класів миттєво реагувати на ускладнення, які можуть виникати в навчанні та поведінці учнів, допоможе знайти правильний вихід із певної проблемної педагогічної ситуації.

Центральне місце в педагогічній спадщині П.Ф.Лесгафта посідає проблема фізичного виховання. Петро Францович часто вживав термін «фізична освіта», замість «фізичне виховання», оскільки наголошував на нерозривному зв’язку між фізичною та психічною діяльністю людини, її інтелектуальним розвитком. Його праця «Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку» висвітлює теорію, у якій обґрунтовано необхідність зміцнення тіла вихованця, щоб зробити його «розумним та поміркованим». Науковець стверджує, що гімнастика покликана розвивати не лише мускулатуру, а й навчити школяра володіти собою, своїм тілом, підкоряти його власній волі [6].

Згідно з поглядами П.Ф.Лесгафта, метою фізичної освіти є »формування вмінь свідомо керувати власним тілом і при­сто­совувати його до перешкод, долаючи їх з найбільш можливою спритністю й наполегливістю, інакше кажучи, привчитися з най­меншим навантаженням за найкоротший проміжок часу зі знан­ням справи виконувати максимальну фізичну роботу та діяти ефективно й енергійно. Для цього треба вчити дитину виокрем­лювати окремі рухи й порівнювати їх між собою» [3, с.295].

Фізичне виховання він визначав найважливішим засобом всебічного розвитку особистості людини, тісно пов'язаним з ро­зумовим, моральним і естетичним вихованням, наголошуючи, що воно допоможе дітям стати більш активними, культурними людьми, які вміють продуктивно й раціонально застосовувати свої сили й енергію, як в особистому, так і в громадському житті. «Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку», створене П.Ф. Лесгафтом, було першою фундаментальною працею, у якій з наукової точки зору було обґрунтовано враху­вання анатомо-фізіологічних і психологічних особливостей роз­вит­ку учнів у їх фізичній освіті. Вбачаючи в спеціальних впра­вах потужний потенціал фізичного, інтелектуального, мораль­но­го й естетичного розвитку дитини, він наполягав на важливо­сті співвідношення, взаємозв’язку, взаємовпливу розумового та фізичного виховання. «Необхідно, – писав П.Ф. Лесгафт, – щоб розумове і фізичне виховання йшли паралельно, інакше ми зіпсуємо правильний хід розвитку в органах, що залишаться без вправи» [3, с.234]. У таких вправах науковець убачав засіб розвитку пізнавальних можливостей школярів, тому неодно­ра­зово висловлював думку про те, що школа не може існувати без фізичної освіти; фізичні вправи мають бути щоденними, носити системний і послідовний характер, раціонально поєднуючись із розумовим навантаженням. Освіта, за П.Ф. Лесгафтом, – це виховання, формування особистості людини; фізична освіта – цілеспрямоване формування організму й особистості під впли­вом природних і спеціально організованих рухів фізичних вправ, які впродовж дорослішання постійно ускладнюються, стають більш напруженими, вимагають більшої самостійності та певних вольових зусиль людини. Найкращими вправами вчений уважав біг, стрибки, метання, плавання, боротьбу. Розуміючи, що навчальний заклад має розвивати насамперед мислення вихованців, наголошував, що фізичні вправи не повинні бути репродуктивними, отже буде не досить корисним просте повторення зразків, показаних учителем [3]. Відтак творча спрямованість роботи вчителя з учнями в окресленому напрямі є очевидною, що є актуальним і сьогодні.

У праці «Відношення анатомії до фізичного виховання і го­ловні завдання фізичної освіти в школі» (1888 рік) він визначив зміст та побудову уроку фізичної освіти для різних груп шкільного віку. У ній було визначено навантаження та особ­ливості проведення уроків для школярів різних вікових кате­горій. Зокрема для учнів молодшого віку рекомендував про­во­дити 7-12 уроків, у кожному з яких 1/4 уроку складали еле­ментарні і складні вправи; 1/4 уроку – ходьба, біг та метання; 1/4 уроку становили ігри, головним чином «одиночні» [4].

Великого виховного значення педагог надавав грі. Він наполягав на точному й суворому виконанні гравцями правил гри, на свідомому й відповідальному ставленні до них, як до закону. «Правила ігор вигідні в тому відношенні, що вони привчають до дій на основі загальних положень, а не окремих указівок та інструкцій. Правила подаються у вигляді встанов­лених норм, які гравці свідомо виконують, причому відчуття, які супроводжують дії гравців, повинні стримуватись вольовими проявами і є природними збуджувачами свідомої діяльності. Гра викликає в дитини веселий, бадьорий настрій, завдяки якому вона з охотою підкоряється всім усталеним у даній грі прави­лам. Наскільки гра потрібна в школі, видно вже з того, що вона використовувалася й використовується в тих випадках, у яких без усяких штучних пристроїв досягалися й досягаються кращі результати фізичного розвитку дітей» [3, с.309]. Ідеї, вислов­лені видатним педагогом стосовно фізичного виховання в шко­лі, використання ігрового потенціалу, мали помітний вплив на становлення педагогічної освіти в нашій країні взагалі, майбутньої системи фізичного виховання зокрема.

Багато часу вчений приділяв читанню лекцій, роботі в ко­місії з технічної освіти, проведенню практичних занять в універ­ситеті та в училищі лікарських помічниць і фельдшериць, публічним виступам з науковими докладами на засіданнях Російського антропологічного зібрання. У 1893 році ним було відкрито «Природно-історичний музей» для зберігання анато­міч­них, зоологічних, антропологічних колекцій, створених за роки існування курсів, організовано в ньому навчальну та науково-дослідницьку роботу. Через рік було отримано дозвіл на відкриття Біологічної лабораторії з чотирма відділами: з бо­таніки, зоології, порівняльної анатомії з ембріологією, геології. Уже за два роки лабораторія перетворилась на потужний, добре оснащений науковий центр, що дозволяв проводити експери­ментальні дослідницькі роботи в галузі природничих наук [5].

У журналі «Известия Санкт-Петербургской Биологической лаборатории» друкувалися наукові праці П.Ф. Лесгафта, його перспективних учнів. Він самостійно редагував усі статті, визначав обсяг і зміст кожного випуску. Усе це впливало на розвиток вітчизняної педагогіки. Проте найсуттєвішим досяг­ненням у напрямі професійної педагогічної підготовки фахівців П.Ф.Лесгафт уважав здійснення його мрії – відкриття в 1896 ро­ці при Біологічній лабораторії вищих Курсів виховательок і ке­рівниць фізичної освіти (Вищі курси Лесгафта). Водночас створюється «Спілка сприяння фізичному розвитку», де науко­вець обійняв посаду вченого секретаря [6].

У листопаді 1905 року Петро Францович працює над заснуванням Вольного институту, складовою якого мали бути існуючі вже Курси виховательок і керівниць фізичної освіти, що носили б характер самостійного «практичного відділення». Назва інституту в міністерстві не сподобалась, робота дещо припинилася, однак у грудні Лесгафту дозволили відкрити вищий навчальний заклад під назвою «Курсы по наукам биологическим, педагогическим и социальным». Ця назва збереглася тільки в офіційних документах, проте всі називали курси «Вольная высшая школа». У перший рік роботи школи в ній налічувалось 1500 слухачів. Більшість з них приваблю­вало ім’я П.Ф.Лесгафта та добір видатних викладачів. Періодич­но школу закривали, однак педагогічний колектив під керів­ництвом науковця постійно домагався поновлення її роботи [5]. Тоді ж П.Ф. Лесгафт пише велику працю «Общая анатомия ор­га­нов растительной жизни», продовжуючи дослідницьку роботу з педагогічних і анатомо-фізіологічних питань. Навесні 1909 ро­ку після довготривалого клопоту відкрилися Природничо-істо­рич­ні курси, для яких П.Ф. Лесгафт з радістю погодився надати приміщення в Біологічній лабораторії та читати на них анатомію.

Отже, творчість П.Ф.Лесгафта мала суттєвий вплив на роз­ви­ток анатомії, педагогіки, зокрема фізичної культури в тодіш­ній державі. На базі курсів, заснованих ученим, пізніше було відкрито Державний інститут фізичної освіти (нині – Національний державний університет фізичної культури, спорту і здоров’я) імені П.Ф. Лесгафта. Саме в цьому та подібних навчальних закладах здобувають сьогодні вищу професійну освіту майбутні педагоги-тренери, учителі фізичної культури, керуючись принципами, підходами та теоретичними і практик­ними надбаннями, висунутими, обґрунтованими та експеримен­тально доведеними видатним науковцем П.Ф.Лесгафтом. Цими здобутками користуються й сучасні вчителі початкових класів у підготовці та проведенні уроків з основ здоров’я та фізичної культури, інших предметів. Для всіх педагогів важливими й сьогодні залишаються рекомендації науковця: «Необхідно пам'ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти і не заважати, щоб вона сама в собі виробила людину. Необхідно, щоб вона виробила якості ідейної людини і прагнула б у житті керуватися цим ідеалом» [7, с.24].





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

 Комунальний вищий навчальний заклад iconКомунальний вищий навчальний заклад

 Комунальний вищий навчальний заклад iconОбласної державної адміністрації комунальний вищий навчальний заклад

 Комунальний вищий навчальний заклад iconВолинська обласна рада Вищий комунальний навчальний заклад «Володимир-Волинський педагогічний коледж ім. А. Ю. Кримського»
Матвійчук Г. В. – викладач-методист, голова методичного об'єднання керівників студентських груп коледжу
 Комунальний вищий навчальний заклад iconВолинська обласна рада Вищий комунальний навчальний заклад „Володимир-Волинський педагогічний коледж ім. А. Ю. Кримського” Н. В. Зілюк
Рецензенти: Просова Н.І., голова циклової предметної комісії викладачів діловодства та інформаційної діяльності
 Комунальний вищий навчальний заклад iconКомунальний заклад «навчально-виховний комплекс «загальноосвітний навчальний заклад-дошкільний навчальний заклад №24» кам'янської міської ради
Навчальна: на конкретних прикладах показати учням можливості музичного мистецтва виражати різноманітні настрої та почуття людини;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка