1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень



Сторінка4/10
Дата конвертації13.02.2018
Розмір2.04 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Головним компонентом ВВП виступають споживчі видатки, частка яких в більшості країн світу складає до 2/3 сукупних витрат. Споживання – витрати домогосподарств на придбання споживчих товарів і оплату послуг для задоволення особистих потреб. Заощадження – та частина використовуваного доходу, яка не витрачається на споживання (відстрочене споживання).


Прийнято розрізняти три групи видатків домогосподарств на споживання:

  • на товари тривалого використання,

  • на предмети поточного вжитку,

  • на роботи і послуги.

Основні компоненти споживання


Структура споживання

Питома вага, %


Товари поточного споживання (харчування, одяг, електроенергія)

30

Товари тривалого користування (предмети побуту, транспортні засоби)

20

Послуги (житло, освіта, охорона здоров’я, відпочинок)

50

Разом споживчі витрати

100

Структура споживчих витрат неоднакова в різних груп населення, тому в економічному аналізі виходять з “якісних моделей поведінки” – усереднені моделі поведінки людей з різними рівнями доходу, які побудовані на основі обстеження сімейних бюджетів. Вперше “якісні моделі поведінки” детально обгрунтував німецький статистик Ернест Енгель (вони ще отримали назву “закони Енгеля”), досліджуючи зміни в споживчих витратах населення залежно від зміни доходу. В середньому споживання закономірно змінюється із збільшенням (зменшенням) доходу. Незаможні сім’ї витрачають на продукти харчування більшу частину свого використовуваного доходу, і разом із зростанням доходу видатки на деякі статті продуктів харчування збільшуються (споживаються продукти вищої якості). Проте збільшення видатків на харчування в разі зростання доходу відбувається до певної межі (із збільшенням доходів частка витрат на продукти харчування має тенденцію до скорочення, оскільки зростають видатки на одяг, відпочинок, автомобілі).

Для оцінки споживчої поведінки використовується індекс споживчих настроїв (ІСН), який був розроблений в США у 1946 р. В Україні для прогнозування економічних циклів та визначення економічної політики держави показник ІСН почав застосовуватись з 1994 р.

Головний вплив на величину споживчих витрат, отже, справляє використовуваний (безподатковий) доход, частина якого спрямовується на заощадження:

Y = C + S,

де Y – доход, С – споживання, S – заощадження.

Проте споживання залежить також і від граничної схильності до споживання (с') – показник, який показує величину додаткового споживання, яку спричиняє одна додаткова одиниця доходу. Показник граничної схильності до споживання можна розрахувати як відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни у величині доходу, яка спричинила цю зміну в споживчих витратах:

с' = ΔС / ΔY,

де ΔС – зміна в споживчих видатках, ΔY – зміна в доході.

Поряд з граничною схильністю до споживання розрізняють показник граничної схильності до заощадження, який спричиняє, поряд з безподатковим доходом, безпосередній вплив на рівень заощаджень. Гранична схильність до заощадження (s') – величина додаткового заощадження, яку спричиняє одна додаткова одиниця доходу (частка кожної додаткової одиниці доходу, що використовується на додаткове заощадження). Математично граничну схильність до заощаджень можна обчислити як відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни в доході, яка викликала цю зміну в заощадженнях:

s' = ΔS / ΔY,

де ΔS – зміна в заощадженнях, ΔY – зміна в доході.

Сума граничних схильностей до споживання і до заощадження за умов будь-якої зміни в безподатковому доході дорівнює 1:

с' + s' = 1 або 100%.

Світова статистика свідчить, що із збільшенням доходу зростають також споживання і заощадження, але при цьому с' має тенденцію до зниження, а s' – до зростання (“основний психологічний закон”).

Якщо с' = 0, то увесь приріст доходу буде заощаджуватись (s' = 1); якщо с' = ½, то збільшення доходу буде порівну поділене між С і S (s' = ½), якщо с' = 1, то весь приріст доходу буде витрачено на споживчі цілі (s' = 0).

Крім Y, s', с', на рівень споживання і заощадження здійснюють вплив наступні чинники:

а) збільшення податків (скорочує споживання і заощадження),

б) підвищення цін (викликає різну реакцію в споживанні і заощадженні в груп населення з неоднаковими рівнями доходів),

в) зростання відрахувань на соціальне страхування (скорочує заощадження),

г) ажіотажний попит (спричиняє зростання споживання),

д) зростання пропозиції на ринках (скорочує заощадження),

е) майбутній очікуваний доход (гарантована високооплачувана робота в майбутньому спонукає збільшувати поточне споживання),

ж) зростання відсоткової ставки (збільшення рівня заощаджень).

Для поглиблення макроекономічного аналізу споживання і заощадження запроваджена графічна їх інтерпретація – функція споживання та функція заощадження. Криву, яка відображає зв’язок між споживчими витратами та наявним доходом, називають функцією споживання – f(C). Функція заощадження – f(S) – відображає зв’язок між використовуваним доходом і заощадженнями.



Графічно f(C) можна зобразити, відклавши по горизонталі величину використовуваного доходу, а по вертикалі – рівень споживчих витрат. Якби С = Y, то графік функції споживання прийняв би форму бісектриси (лінія під кутом 450). Проте такого збігу ніколи не буває, тому крива споживання відхиляється від бісектриси донизу.

Точка О означає нульове заощадження – повне споживання доходу. Праворуч від точки О – зона чистого додатнього заощадження (f(C) лежить нижче лінії 450). Ліворуч від точки О – зона від’ємних заощаджень, коли країна витрачає більше за свій поточний доход.

Аналогічно будується і функція заощадження f(S), яка є похідною від f(C). Графічно f(S) зображують шляхом відкладання по горизонтальній осі використовуваного доходу, а по вертикалі – рівнів заощадження. Заощадження, які лежать нижче точки О, є від’ємними (життя в борг).



Інвестиції (І) є другим після споживання компонентом сукупних витрат. Інвестиції – вкладення в капітал (видатки на виробництво і нагромадження капітальних благ).

Існує три основні види інвестиційних видатків:


  • інвестиції в основний капітал,

  • інвестиції в житлове будівництво,

  • інвестиції в запаси.

Основні компоненти інвестування


Структура інвестицій

Питома вага, %


Основний капітал (придбання устаткування, транспортних засобів, комп’ютерів, будівель і споруд)

70

Житлове будівництво (придбання нового житла та підтримка в належному стані наявних житлових площ)

25

Зміни в запасах (нагромадження в готових виробах, сировині, матеріалах, незавершеному будівництві)

5

Разом інвестиційні видатки

100

Інвестиції суттєво впливають на сукупний попит, обсяг національного виробництва, зайнятість, сприяють нагромадженню фондів підприємств, створюють основу для економічного зростання в майбутньому. Нераціональне використання інвестицій призводить до заморожування виробничих потужностей і скорочення обсягів валового продукту країни.

Загальний обсяг інвестицій називається валовими інвестиціями, які складаються з двох частин: збільшення основного капіталу (чисті інвестиції) та відшкодування зношення капіталу (амортизація). Математично величину валових інвестицій можна подати у вигляді рівнянь:



Ib = In + D,

D = dK,

де Ib – величина валових інвестицій, In – величина чистих інвестицій, D – сума амортизаційних відрахувань, d – коефіцієнт амортизації, К – вартість об’єктів основного капіталу.

На активність інвестування впливає низка чинників:

а) рівень заощаджень (збільшення S спричиняє в майбутньому зростання І),

б) очікувана норма чистого прибутку (чим вищою є очікувана норма прибутку, тим більше фірми будуть інвестувати),

в) відсоткова ставка (збільнення ставки за кредит як ціни інвестування скорочує інвестиційний попит – обернена залежність),

г) технологічні зміни (НТП зменшує витрати на виробництво продукції, підвищує її якість, спричиняє зростання норми прибутку та розширює інвестування),

д) збільшення податків (скорочує обсяг інвестування),

е) рівень забезпеченості основним капіталом (якщо виробничі потужності галузі задовольняють попит на її продукцію, то інвестування буде стримуватись),

ж) витрати на придбання, експлуатацію та обслуговування устаткування (скорочення витрат розширює інвестиційний попит).

Світовою практикою виділено п’ять типів ролі держави в інвестиційному процесі:


  1. Ринково-орієнтований інвестиційний процес – центром ухвалення інвестиційних рішень є фондовий ринок (США). Основною проблемою такого типу інвестування виступає нестабільність, пов’язана з асиметричною інформацією (неоднаковий обсяг знань, яким володіють сторони ринкової ділової операції);

  2. Банківсько-орієнтований інвестиційний процес – інвестиційну діяльність компаній контролює універсальна банківська система через необмежену участь комерційних банків в статутному фонді акціонерних товариств (Німеччина). Основною проблемою такого типу інвестування є монополізм банків на ринку цінних паперів, обмежений доступ малого бізнесу до фінансових ресурсів;

  3. Програмно-орієнтований інвестиційний процес – ознаками є висока частка державних інвестицій, широкі кредитні та податкові стимули, урядові гарантії під реалізацію державних інвестиційних планів (Франція). Основною проблемою такого типу інвестування є суттєві бюджетні видатки, ймовірність помилкового вибору об’єктів першочергової підтримки;

  4. Корпоративно-орієнтований інвестиційний процес – комерційні банки виступають структурними одиницями великих корпорацій, які тісно співпрацюють з державою (Японія, Південна Корея). Основною проблемою такого типу інвестування є зниження інвестиційного потенціалу дрібного бізнесу, небезпека впливу промислового лобі на органи державної влади;

  5. Директивно-керовиний інвестиційний процес – держава виступає основним інвестором і володіє високою здатністю до швидкої мобілізації ресурсів для виконання інвестиційних планів (командно-адміністративні економічні системи). Основною проблемою такого типу інвестування є відсутність механізму відбору найефективніших інвестиційних проектів.


3.2. Сукупний попит і крива попиту. Цінові та нецінові фактори, що визначають сукупний попит

Для макроекономічної характеристики ринків використовуються категорії попиту і пропозиції. Попит відображає кількість товарів і послуг, які купуватимуться на ринку за певного рівня цін. Сукупний попит акумулює попит усіх економічних суб’єктів економіки.



Сукупний попит – загальний обсяг благ, які готові придбати домогосподарства, фірми, уряд країни, а також економічні агенти інших країн світу за визначеного рівня внутрішніх цін. Складовими сукупного попиту виступають:

  • споживчий попит – платоспроможний попит домашніх господарств, на який справляють вплив доходи виробництва, купівельна спроможність населення, податкове навантаження та трансфертна політика уряду;

  • інвестиційний попит – попит підприємницького сектору, який залежить від обсягів виробництва, процентної ставки на ринку капіталів, податкової та кон’юнктурної політики уряду;

  • попит держави – витрати уряду на виробництво суспільних благ, державне замовлення та трансфертні платежі населенню, які залежать від обсягу державного бюджету країни;

  • попит закордону – попит економічних суб’єктів інших держав на товари і послуги національної економіки, який визначається співвідношенням цін на вітчизняні та закордонні блага, обмінним курсом національних валют (реальні умови обміну).

Реальні умови обміну показують величину закордонних благ, яку країна може отримати за одиницю власних благ:

θ = р / ерz,

де р, рz – рівні цін на товари в межах країни та за кордоном відповідно, е – обмінний курс національної валюти.

Зростання показника θ означає, що реальні умови обміну покращуються, оскільки за одиницю вітчизняних благ можна отримати більше закордонних товарів і послуг. Проте для зарордонних суб’єктів це означає здорожчення товарів з даної країни, що призводить до скорочення експортних операцій.

Для графічного зображення сукупного попиту використовується крива сукупного попиту, яка складається з трьох відрізків:



  1. повністю нееластичний попит, який не залежить від зміни рівня цін на товари і послуги (зниження цін з р1 до р2 не спричиняє зміну попиту);

  2. попит змінної еластичності, який відображає обернено пропорційну залежність між зміною рівня цін та зміною сукупних витрат (зниження цін з р2 до р3 розширює масштаби платоспроможного попиту);

  3. повністю еластичний попит, який чутливо реагує на будь-яку зміну рівня цін (при ціні р3 обсяг попиту може зрости з q2 до q3).

На величину сукупного попиту справляє вплив низка факторів, які умовно можна поділити на цінові і нецінові.

До основних цінових факторів, які реалізують обернену залежність сукупного попиту від ціни, відносяться:


  • ефект відсоткової ставки (при зростанні цін покупцям товарів і послуг необхідно більше грошей для оплати угод, що спричиняє підвищення відсоткової ставки і зменшення сукупного попиту),

  • ефект багатства (при зростанні рівня цін реальна вартість (купівельна спроможність) накопичених фінансових активів з фіксованим доходом зменшується, що спричиняє скорочення попиту власників депозитів, облігацій, акцій),

  • ефект чистого експорту (якщо внутрішні ціни підвищуються стосовно цін на аналогічну продукцію за кордоном, то покупці почнуть віддавати перевагу імпортним товарам – зростання імпорту та скорочення експорту).

До основних нецінових факторів, вплив яких переміщує криву попиту, відносять: політико-економічні чинники (монетарна та фіскальна політика уряду – пропозиція грошей, оподаткування), зовнішні чинники (обсяг національного доходу в зарубіжних країнах, динаміка вартості активів та цін на ресурси, валютні курси), сподівання споживачів та підприємців (зміна в добробуті та кількості населення, заборгованості споживачів, обсязі надлишкових потужностей фірм, технології виробництва).
3.3. Сукупна пропозиція і крива пропозиції. Цінові та нецінові фактори, що визначають сукупну пропозицію

Пропозицію для макроекономічної характеристики ринків можна визначити як реальний обсяг товарів і послуг, а також факторів виробництва, які будуть продаватися на ринку за певного рівня цін. Сукупна пропозиція – обсяг національного продукту, який економіка здатна виробляти за кожного рівня цін і пропонувати для продажу.

Для графічного зображення сукупної пропозиції використовується крива сукупної пропозиції, яка складається з трьох відрізків:

1) повністю нееластична пропозиція (класичний відрізок), яка не залежить від зміни рівня цін (зростання цін з р2 до р3 не сприяє зміні в пропозиції);

2) пропозиція змінної еластичності (проміжний відрізок), яка відображає прямо пропорційну залежність між зміною рівня цін та зміною обсягу виробництва (зростання цін з р1 до р2 розширює обсяг пропозиції з q2 до q3);

3) повністю еластична пропозиція (кейнсіанський відрізок), яка може розширюватись за рахунок залучення дешевших факторів виробництва, що не впливає на рівень цін в депресивній економіці. Проміжний (висхідний) та кейнсіанський відрізки кривої сукупної пропозиції описують пропозицію в короткостроковому періоді, а класичний відрізок – в довгостроковому періоді.



Для пояснення додатного нахилу кривої сукупної пропозиції (пряма залежність між рівнем цін і обсягами виробництва) сучасна макроекономічна наука виділяє декілька теорій:



Негнучкість зарплати. В більшості галузей економіки рівень зарплат передбачений досить тривалими трудовими угодами, тому зарплата не може швидко реагувати за зміну економічних умов. Зростання рівня цін в країні знижує реальну зарплату та здешевлює працю (і навпаки). Низька зарплата стимулює підприємства наймати більшу кількість працівників, які виробляють більший обсяг продукції, а зростання оплати праці збільшує витрати фірм, які наймають меншу кількість робочої сили, що сприяє зниженню рівня виробництва;

Невірні уявлення працівників щодо рівня оплати праці. Працівники тимчасово плутають ставки реальної та номінальної зарплати, внаслідок чого в короткостроковому періоді обсяг національного виробництва відхиляється від природного рівня. Працівникам відома їх номінальна зарплата, але не відомий майбутній рівень цін в країні. Непередбачуване зростання цін знижує реальну зарплату, що спонукає фірми наймати більшу кількість робочої сили, збільшувати обсяги виробництва (і навпаки);

Недосконала інформація учасників ринкового процесу. Кожен виробник продукує якесь одне благо, а споживає безліч. Оскільки кількість і асортимент товарів та послуг в економічній системі є досить широким, то виробники не спроможні пильнувати всі ціни одночасно (підприємці, зазвичай, уважно стежать за змінами цін на свою продукцію і менш пильно – за цінами на товари, що споживають). Внаслідок недостатньої проінформованості виробники можуть плутати зміну загального рівня цін із змінами відносних цін;

Негнучкість цін. Фірми не одразу змінюють ціни на свою продукцію у відповідь на зміну попиту. Підприємства часто утримують стабільний рівень цін через бажання не втратити покупців або через пов’язуючі довгострокові угоди між фірмами і споживачами про незмінність цін.

Проте з часом економічні агенти коригують свої неправильні (хибні) уявлення, ціни стають гнучкими, інформація – повною, номінальна зарплата змінюється і тому довгострокова сукупна пропозиція зображується вертикальним відрізком.

На величину сукупної пропозиції справляє вплив низка факторів, які умовно можна поділити на цінові і нецінові.

До основних цінових факторів, які реалізують пряму залежність сукупної пропозиції від ціни та призводять до зростання (скорочення) витрат на виробництво, відносяться: інституційні чинники (екологічні нормативи та санкції, непрямі податки, прогресивні тарифи на понаднормове споживання електроенергії та палива), зовнішньоекономічні чинники (мито і квоти на товари, які є ресурсами виробництва, розширення збуту на інших ринках), природні умови та структурні чинники (ціни на товари і послуги, дорогі природні ресурси, які не використовуються, зростання обсягів виробництва на менш ефективних підприємствах, використання резервного устаткування з нижчою продуктивністю, залучення у виробництво робочої сили з нижчим рівнем кваліфікації).



До основних нецінових факторів, вплив яких переміщує криву пропозиції, відносять: економіко-правові чинники (податки на бізнес та фізичних осіб, субсидії, державне регулювання економічної діяльності), продуктивність праці (зростання продуктивності та вдосконалення технології сприяють збільшенню обсягу продукції, яку отримує країна з наявних виробничих ресурсів), ціни на фактори виробництва (власні ресурси, імпортні фактори виробництва, кількість продавців на ринку).
3.4. Рівноважний рівень цін та рівноважний обсяг виробництва

Важливою властивістю, яка притаманна економічним системам, є постійне тяжіння до стану рівноваги. В узагальненому вигляді економічна рівновага є рівновагою між сукупним попитом і сукупною пропозицією (точка R).

Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом і сукупною пропозицією в ринковій економіці здійснюється через систему цін. Рівноважний рівень цін та рівноважний обсяг виробництва може розглядатись на трьох відрізках: класичному, проміжному та кейнсіанському.

На класичному відрізку (1) у випадку скорочення попиту рівновага відновиться за меншої ціни (з р3 до р2). Якщо сукупний попит зростатиме – рівень цін збільшуватиметься, що призведе до інфляційного зростання номінального ВВП.

На проміжному відрізку (2) ціна залежатиме від ринкової кон’юнктури. Якщо пропозиція перевищуватиме попит, то рівноважна ціна буде зменшуватись. В протилежному випадку рівоважна ціна зросте, що буде супроводжуватись збільшенням реального ВВП та рівня зайнятості.

На кейнсіанському відрізку (3) зменшення сукупного попиту не призведе до зниження рівноважного рівня цін, а лише до скорочення рівноважного рівня виробництва з q2 до q1. Така ситуація призведе до масового безробіття та економічної кризи. Держава через інструментарій фінансової, грошово-кредитної, інвестиційної політики повинна не допускати скорочення ефективного рівня сукупного попиту в країні.



Тема 4. Макроекономічна нестабільність
4.1. Характеристика макроекономічної нестабільності

4.2. Безробіття як проблема низького ділового циклу

4.3. Інфляція як проблема високого ділового циклу

4.4. Взаємозв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпа
4.1. Характеристика макроекономічної нестабільності

Теорія економічного циклу разом з теорією економічного зростання описує макроекономічну динаміку. Проте, якщо теорія зростання досліджує фактори і умови росту як довгострокову тенденцію, то теорія циклу – причини коливань економічної активності в часі. Напрямок і ступінь зміни сукупності показників, що характеризують рівноважний розвиток економіки, формують економічну кон’юнктуру.

Незважаючи на те, що відтворення є безперервним процесом виробництва і кожна країна прагне до економічного зростання, довгострокове зростання не є рівномірним процесом. Як правило, періоди швидкого зростання змінюються періодами спаду виробництва, що викликають негативні наслідки у вигляді безробіття та інфляції.

Ідея циклічності як першооснови світу виникла в світовій науці ще з часів Стародавньої Греції та Стародавнього Китаю. Проте, якщо філософів проблема циклічності цікавила на протязі багатьох сотень років, то економісти звернули на неї увагу порівняно недавно, коли економіка досягла високого ступеня зрілості і з’явились перші циклічні коливання ділової активності (початок ХІХ століття). До цього часу циклічність достатньо рельєфно не проявлялась, що забезпечувалось ефективним механізмом взаємодії попиту і пропозиції.

Чергування етапів піднесень і спадів в економіці призводить до того, що її розвиток носить не прямолінійно зростаючий, а хвилеподібно зростаючий характер. Проте макроекономічні коливання в економіці відбуваються не хаотично, а у формі економічних циклів.

В 1825 році відбулась перша світова економічна криза, яка стала початком розвитку теорії циклічних коливань. Економічний цикл – це форма, в якій відбувається рух економіки. Економічним циклом є послідовність етапів піднесення і спадів макроекономічної активності протягом кількох років (рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, що постійно повторюється).

Кожний економічний цикл являє собою певну послідовність альтернативних фаз, які повторюються одна за одною. Американський економіст У.К.Мітчелл в економічному циклі досить чітко виділив декілька фаз (періодів):


  • криза (спад);

  • депресія (застій);

  • пожвавлення;

  • піднесення.

Оскільки розвиток економіки відбувається нерівномірно і безперервно, то динаміка макроекономічних показників носить хвилеподібний вигляд: у кінці попереднього і при проходженні нового циклу відбуваються погіршення показників, на нижньому рівні встановлюється короткострокова рівновага, під час поширення нового економічного циклу показники різко зростають, на верхньому рівні піднесення досягається рівновага, а потім знову відбувається спад економіки.

Криза є початковою і головною фазою циклу, яка завершує попередній цикл і починає наступний. Криза, що порушує нормальний хід економічного розвитку, розпочинається труднощами збуту продукції в оптовій та роздрібній торгівлі. Починається процес затоварювання – підприємства працюють на склад (нагромаджують запаси). Скорочується виробництво, що зменшує сукупний попит на інвестиції, предмети споживання і працю. Закривається і банкрутує частина підприємств, зростає безробіття, зменшуються реальні доходи населення. З обігу зникають вільні грошові засоби, що ускладнює процес розрахунків між виробниками, різко зростає попит на позичковий капітал, збільшується процентна ставка за кредит. Паніка охоплює ринок цінних паперів, курс яких різко знижується. Такою є реакція об’єктивного ринкового механізму на порушення рівноваги між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням (порушення пропорцій народного господарства). Скорочення виробництва в ході кризи поступово призводить до встановлення необхідних пропорцій і ринкова економіка входить у фазу депресії.

Депресія – фаза циклу, яка проявляється в застої виробництва. У цій фазі відтворення є простим, виробництво не розширюється, але і не звужується. Поступово реалізуються товарні запаси, які нагромадилися під час кризи в умовах різкого зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. В умовах скорочення виробництва процентна ставка за кредит падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для пожвавлення виробничо-комерційної діяльності (з’являються “точки зростання”).

Пожвавлення розпочинається з невеликого зростання обсягів виробництва, помітного скорочення безробіття. Підприємці, намагаючись відновити прибутковість виробництва, замінюють стару техніку і технології на нові, більш прогресивні. Це створює передумови для нарощування сукупного попиту на нові інвестиції, тому в цій фазі відбувається масова заміна основного капіталу, що дає поштовх до зростання обсягів виробництва в галузях, що виробляють засоби праці. Це стимулює попит на сировину, матеріали, енергію, предмети особистого споживання для додаткових робітників, які поступово втягуються в суспільне виробництво. Обсяг виробництва досягає докризового рівня, зростають ціни, прибуток, зарплата. Економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення – фаза циклу, коли обсяги виробництва перевищують рівень попереднього циклу і зростають високими темпами. Будуються нові підприємства, зростають зайнятість, доходи домогосподарств, прибутки фірм, розширюється попит на товари і ресурси, поступово зростає ставка банківського процента, активізується комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Розпочинається економічний бум – швидке економічне зростання, що готує базу для наступної кризи, а, отже, і циклу.

Економічний цикл є болючою реакцією ринку на порушення макроекономічних пропорцій. Циклоб’єктивний механізм встановлення макрорівноваги, хоча і пов’язаний із значними втратами. Основними ознаками, що характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також рушійні сили, що зумовлюють генезис та механізм його походження. З цього погляду усі регулярні економічні цикли, яких економічній науці відомо більше 1380 типів, поділяються на 4 основні групи:

1) короткі цикли запасів Китчина (2-4 роки) – між звичайним ринковим попитом і пропозицією, що обумовлюється динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах;

2) середні промислові цикли Жуглара (7-12 років) – підсумок взаємодії низки грошово-кредитних факторів (ставки банківського відсотка і цін), пов’язаних з капіталовкладеннями в засоби праці;

3) будівельні цикли Кузнєца (20 років) – рушійними силами є зрушення у відтворювальній структурі виробництва (між виробництвом, розподілом, обміном і споживанням, або між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання), а найбільшу відносну амплітуду циклічні коливання мають у будівництві;

4) довгохвильові цикли Кондратьєва (40-60 років) – пов’язані з радикальними змінами в технологічній базі суспільного виробництва, його структурною перебудовою, масовим оновленням пасивної частини основного капіталу.

Окрім перелічених циклів, існують також і нерегулярні економічні кризи, до яких відносять:

1) проміжні, що носять локальний характер (між основними кризами як фазами циклу, які на короткий час переривають фазу пожвавлення чи піднесення);

2) часткові, що охоплюють не всю економіку, а лише якусь сферу (наприклад, фінанси, кредит);

3) галузеві, що “вражають” лише окрему галузь виробництва (наприклад, енергетику, транспорт);

4) структурні, що з’являються тоді, коли стара структура економіки перестає відповідати новим техніко-економічним параметрам виробництва і існує необхідність її заміни, переходу до нового технологічного способу виробництва.

Економісти виробили за останніх два століття більше 200 різноманітних концепцій, що намагаються розкрити причини циклічних коливань. Серед них можна виділити наступні причини криз:


  1. психологія людей, що пов’язана з війнами, політичними переворотами, міграцією населення, оптимізмом та песимізмом (В.Парето, А.Пігу);

  2. природні чинники, що пов’язані з сонячною активністю і плямами на сонці, відкриттям нових земель та родовищ корисних копалин, станом атмосфери (А.Чижевський, Д.Мур, У.Джевонс);

  3. стихійні впливи (імпульси і шоки), які впливають на економічну систему (Е.Слуцький);

  4. специфічні явища, які порушують макрорівновагу між виробництвом і споживанням, заощадженнями та інвестиціями (Т.Мальтус, Дж.Гобсон, Ж.Ш.Сісмонді);

  5. недоспоживання населення через обмеженість платоспроможного попиту (Дж.Робінсон);

  6. грошовий обіг, в якому виникають порушення між попитом і пропозицією на гроші через банківський кредит, інфляцію, ставку відсотку (М.Фрідмен, А.Гансен, І.Хаутрі);

  7. надлишкове фінансування з боку держави через дешеві кредити, накачування попиту (Ф.Гайєк);

  8. динаміка нагромадження основного капіталу через більш високі темпи зростання обсягів випуску засобів виробництва у порівнянні з випуском предметів споживання (М.Туган-Барановський, Г.Кассель, А.Шпітхоф);

  9. поступ науково-технічного прогресу (І.Шумпетер, А.Афтальон);

  10. рівень сукупних витрат (інвестицій) через взаємодію руху національного доходу, споживання і нагромадження основного капіталу (Д.М.Кейнс, А.Хансен, Р.Харрод, Дж.Хікс).


4.2. Безробіття як проблема низького ділового циклу

Ефективне функціонування економіки пов’язане з забезпеченням повної зайнятості наявних трудових ресурсів. Повна зайнятість ресурсів означає залучення до економічного кругообігу усіх ресурсів, придатних для виробництва благ, включаючи робочу силу. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим (потенційним) і вимірюється за допомогою потенційного ВВП. В умовах неповної зайнятості фактичний обсяг виробництва є меншим від потенційного. За таких обставин певна частина працездатного населення змушена не працювати, тому що виникає вимушене безробіття. Зайнятість і безробіття виступають головними індикаторами макроекономічної нестабільності.

Робоча сила – сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей, які має людина і які вона використовує в процесі праці (здатність до праці).

Зайнятість – діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення ВВП та національного доходу. Зайнятість визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату, а також отримують інші види доходу (працюючі на себе). Надання усім бажаючим і здатним працювати можливості брати участь в суспільному виробництві призводить до максимальної зайнятості усього працездатного населення (чоловіки віком 16-60 років, жінки віком 16-55 років), а також осіб старшого віку і підлітків, що працюють в різних галузях економіки чи зайняті іншою економічною діяльністю.



Міжнародна статистика поділяє усе населення на дві категорії:



  1. економічно активне населення, що включає в себе:

  • осіб найманої праці;

  • самостійних робітників;

  • осіб, що тимчасово не працюють з об’єктивних причин;

  • неоплачуваних членів сім’ї в працездатному віці;

  • осіб, що поєднують навчання з працею на умовах неповного робочого часу;

  • учнів, студентів та осіб, що проходять профпідготовку і перенавчання.

2) економічно пасивне населення, що включає всіх тих, хто незалежно від віку і статі не входить до групи економічно активного населення:

  • особи, зайняті в домашньому господарстві;

  • пенсіонери;

  • інваліди.

Таким чином, економічно активне населення в умовах ринкових відносин визначає сукупну робочу силу – обсяг трудового потенціалу країни.

Безробіття – економічне явище, згідно якого частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу. Безробіття є явищем макроекономічної нестабільності з двох причин:

по-перше, свідчить про недовикористання ресурсів суспільства і діє в бік зменшення сукупної пропозиції (ВВП);

по-друге, воно вказує на певну кількість людей із меншою платіжною спроможністю, що впливає на скорочення сукупного попиту.

Розуміння макроекономічних наслідків безробіття є неодмінною запорукою проведення ефективної соціальної політики та політики зайнятості.

Безробіття в економіці – це такий стан ринку робочої сили, коли пропозиція робочої сили (формується працеємцями) перевищує попит на неї (формується працедавцями).

Залежно від причин, що викликають безробіття, існує декілька його типів:

1) фрикційне (добровільне) безробіття, що стосується тих осіб, які не працюють в зв’язку з добровільною зміною місця роботи (працівники шукають роботу або чекають на отримання роботи в найближчому майбутньому). В суспільстві завжди існує певне коло осіб, що змінюють місце роботи в зв’язку з незадовільним рівнем оплати, умовами праці, місцем проживання, недосконалістю інформації на ринку праці. Такий вид безробіття, пов’язаний з пошуками чи очікуванням роботи, є відносно короткостроковим (до 1 місяця), оскільки “фрикційні безробітні” мають певні навики, які можуть в будь-який час продати. Фрикційне безробіття має деякі характерні особливості:

а) охоплює велику кількість людей в усіх демографічних групах, галузях і регіонах;

б) триває досить короткий період часу;

в) певна норма фрикційного безробіття є неминучою за будь-яких умов;



2) інституціональне безробіття, як частина фрикційного, пов’язане з тим, що іноді надмірні соціальні виплати, запровадження гарантованого мінімуму оплати праці, недосконалість податкової системи призводять до того, що деяка частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватись, збільшуючи тим самим загальну кількість безробітних;

3) сезонне безробіття, як частина фрикційного, виникає в результаті сезонних коливань попиту і пропозиції на ринку праці. Збільшення попиту на працю викликає сезонні зміни в рівні виробництва і зайнятості, а також часто асоціюється з кліматичними коливаннями, будівництвом, туристичними сезонами. Рівень пропозиції праці може змінюватись в зв’язку з “припливом” випускників шкіл і вузів в літні місяці, що безпосередньо викликає збільшення безробіття;

4) структурне безробіття, що виникає під впливом структурних диспропорцій на ринку праці (невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією, географічними ознаками). Оскільки в технології та структурі суспільного виробництва постійно відбуваються зміни, вони модифікують і структуру попиту на робочу силу. Попит на деякі види професій, кваліфікацій зменшується чи зовсім зникає, а на деякі нові професії збільшується. Робоча сила повільно реагує на ці зміни і виникає ситуація, за якої структура робочої сили не відповідає новій структурі робочих місць, внаслідок чого і виникає такий вид безробіття. “Структурні безробітні” не можуть отримати роботи без певної перекваліфікації чи додаткового навчання. До особливостей структурного безробіття можна віднести:

а) охоплює певні групи робочої сили в результаті технологічних зрушень, регіонального переміщення робочих місць, занепаду провідних галузей економіки;

б) носить довгостроковий характер;

5) циклічне (кон’юнктурне) безробіття, що викликане циклічним спадом виробництва і є результатом зниження сукупного попиту на робочу силу (дефіцит попиту). Коли сукупний попит на блага в економіці знижується – зростає безробіття і скорочується зайнятість. На відміну від структурного і фрикційного безробіття, циклічне безробіття виникає через недостатню кількість робочих місць взагалі. Циклічне безробіття тісно пов’язане з рухом економічного циклу: у фазі підйому рівень безробіття знижується, а у фазі депресії – зростає. Особливості циклічного безробіття полягають в тому, що:

а) існують щорічні коливання зайнятості, пов’язані з економічним циклом;

б) воно широко поширюється в масштабах усієї економіки;

в) його тривалість перевищує тривалість фрикційного, але є меншою за тривалість структурного безробіття.

Фрикційне і структурне безробіття є неминучими і їх неможливо уникнути в будь-якій економічній системі. Таким чином, повна зайнятість населення досягається в тому випадку, коли циклічне безробіття дорівнює нулю (у фазі піднесення). Рівень безробіття за повної зайнятості називається природною нормою безробіття (приблизно 5%). Згідно концепцій Е.Фелпса та М.Фрідмена (1968 р.) природний рівень безробіття відповідає потенційному ВВП країни.

Повний, чи природний, рівень безробіття виникає при збалансованості ринку робочої сили, тобто тоді, коли кількість тих, які шукають роботу, дорівнює кількості вільних робочих місць. Суперечки з приводу визначення рівня безробіття за повної зайнятості посилюються тим, що на практиці важко встановити фактичний рівень безробіття. Для його визначення все населення поділяють на три великі групи:



  1. особи, що не досягли 16 років, а також особи, що знаходяться в спеціалізованих закладах, скажімо, в психіатричних лікарнях чи виправних закладах;

  2. особи, що не вважаються потенційними компонентами робочої сили, але мають можливість працювати (студенти, пенсіонери), однак з якоїсь причини не працюють і не шукають роботу;

  3. робоча сила, до якої належать усі, що хочуть і можуть працювати. Вважають, що робоча сила складається з тих, хто працює, і безробітних, що активно шукають роботу.

Використання запропонованого переліку видів безробіття дозволяє ефективно проводити макроекономічний облік кількості безробітних та раціонально використовувати інструментарій політики зайнятості.
4.3. Інфляція як проблема високого ділового циклу

Інфляція відноситься до головних індикаторів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Щодо сутності інфляції існує декілька точок зору: з одного боку, інфляція трактується як “надто багато грошей при фіксованій кількості товарів”, а з іншого боку, інфляція безпосередньо пов’язана зі стійким зростанням загального рівня цін в країні.



Інфляція (від лат. іnflatio – вздуття) – це помітне і стійке зростання індексу цін по відношенню до попереднього нормального рівня, який існував достатньо довгий період часу. Процес, протилежний інфляції (стійке зменшення рівня цін по відношенню до попереднього періоду), називається дефляцією. Підвищення індексу цін у поточному році порівняно з попереднім вказує на інфляцію, а зменшення індексу цін – на дефляцію. Уповільнення темпів інфляції прийнято називати дезінфляцією. Ознаки інфляції стали помітно проявлятися разом з широким поширенням грошей. Інфляційні процеси звичайно супроводжували циклічні коливання економіки, війни та зміни чисельності населення, викликані епідеміями чи неврожаями, спонтанні напливи грошової маси.

Інфляція є динамічним макроекономічним процесом, тому що вимірюється за допомогою індексу цін, який визначає загальний фактичний рівень цін по відношенню до базового. Інфляцію вимірюють за допомогою показника темпів інфляції:




де ТІ – темпи інфляції;

І1, І0 – відповідно індекс цін звітного і базового періодів;

p1, р0 – це відповідно ціни звітного і базового періодів на товари та послуги, що входять до споживацького кошика;

q0 – кількість товарів та послуг, що входять до споживацького кошика;

і – це найменування товарів та послуг, що входять до спожчої корзини.

Одним з найпоширеніших індексів для вимірювання рівня інфляції є індекс Пааше:



, (6.15)

де – рівень інфляції;

p1, р0 – це відповідно ціни звітного і базового періодів на товари та послуги, що продаються;

q1 – це обсяги продаж товарів та послуг в звітному періоді;

і – це найменування товарів та послуг, що продаються.

Інфляція є проблемою високого ділового циклу, коли відбувається значне зростання інвестиційної активності, попиту на робочу силу, зростають ціни на фактори виробництва, що в кінцевому результаті приведе до інфляції. Тому в економічній літературі поширеною є думка про те, що в основі економічного піднесення визрівають зародки майбутнього економічного спаду. Завдання макроекономічної стабілізаційної політики повинні якраз і бути спрямовані на попередження або пом’якшення негативних наслідків інфляції.

Інфляційний процес запускається через трансмісійний (передавальний) механізм, під яким розуміється процес, за якого надлишковий попит стимулює підвищення рівня цін і ставки заробітної плати.

Первинним фактором формування стійкої інфляції є збільшення сукупного попиту (блок 1) до рівня, що наближений або перевищує виробничі можливості економіки. це збільшення сукупного попиту спочатку проявляється у формі збільшення обсягу продажу товарів і послуг, зменшення запасів (блок 2). Фірми реагують на це збільшенням масштабів випуску, прискоренням виробничих процесів. Таким чином, обсяги виробництва, але не ціни, пристосовуються в короткостроковому періоді до змін попиту (ціни встановлюються на контрактній основі на 6-12 місяців, переглядати ціни є достатньо дорогою справою). Однак, якщо попит на фактори виробництва продовжує стійко зростати (блок 3), то це призводить з часом до збільшення цін на них (блок 4), оскільки ціни на працю найбільш чуттєві до збільшення попиту. Але із зростанням цін на фактори виробництва починають збільшуватись витрати (блок 5), а це викликає зростання цін на готову продукцію (блок 6). Саме з цього моменту починає безпосередньо проявлятися інфляція.

В інфляційному трансмісійному механізмі існує лаг між початковим збільшенням попиту і зростанням рівня цін. Цей лаг називається лагом пристосування цін (він може тривати протягом кількох місяців). Як тільки ціни на фактори виробництва почнуть зростати, то цей підйом може посилити зворотній зв’язок між цінами на готову продукцію (блок 6) та факторами виробництва (блок 4), а також очікування працівників відносно майбутньої інфляції (блок 7): працівники, побоюючись майбутньої інфляції, висувають нові вимоги підвищення заробітної плати, в результаті чого розгортається інфляційна петля, яку важко контролювати.

Класифікувати інфляцію можна за різними ознаками:



  1. залежно від темпу приросту цін:

а) помірна (повзуча) – річний приріст цін складає не більше 10%. Вона характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу. Певний час ціни можуть зростати повільними темпами, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб’єктів, але з часом темпи зростання цін збільшуються;

б) галопуюча (висока) – річний приріст цін вимірюється десятками-сотнями відсотків. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важко передбаченим та не піддається регулюванню;

в) гіперінфляція (дуже висока) – річний приріст цін вимірюється тисячами відсотків. На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції, відіграють дедалі меншу роль в економіці, оскільки відбувається натуралізація господарських зв’язків, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм. Формальний критерій гіперінфляції був введений американським економістом Філіпом Кеганом в 1956 р., який запропонував вважати початком гіперінфляції місяць, в якому зростання цін вперше перевищує 50%, а кінцем – місяць, в якому зростання цін падає нижче 50% і не досягає знову цього рівня принаймні на протязі року;

  1. залежно від характеру кінцевих причин, які її викликають:

а) інфляція попиту – ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту стосовно сукупної пропозиції. Зростання сукупного попиту може бути викликане збільшенням державних витрат, пропозиції грошей. Виробничий сектор не в змозі негайно реагувати на надлишковий попит зростанням реального обсягу виробництва, оскільки не всі наявні ресурси повністю використані. Тому надлишковий попит призводить до підвищення цін на стабільний обсяг продукції. Американський соціолог Дж.Гелбрейт характеризував інфляцію попиту як “гонитву грошей за товаром”;

б) інфляція витрат (пропозиції) – ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції (середніх витрат за даного обсягу виробництва). це має місце тоді, коли зростають ціни на матеріальні ресурси (сировина, паливо, енергоносії) або збільшується номінальна заробітна плата, випереджаючи при цьому підвищення продуктивності праці. Збільшення витрат на одиницю продукції скорочує прибутки підприємств та обсяги виробництва, які можуть бути запропоновані за існуючого рівня цін. Це призводить до зменшення сукупної пропозиції товарів і послуг, що підвищує рівень цін. Інфляція витрат часто супроводжується падінням обсягів виробництва – виникає стагфляція (одночасне зростання цін і скорочення масштабів виробництва);

  1. залежно від можливості передбачення зростання цін:

а) очікувана спричинена певними тенденціями в економіці чи запланованими заходами держави, а тому може бути врахована заздалегідь;

б) неочікувана – є результатом непередбачуваної динаміки економіки, наслідком виникнення незапланованих змін в структурі сукупного попиту і сукупної пропозиції;

  1. залежно від інтенсивності державного втручання у сферу товарно-грошових відносин:

а) відкрита – інфляційні процеси відбуваються у вигляді наочного (відповідного) зростання рівня цін;

б) прихована ціни фіксуються державою на постійному рівні, а інфляція проявляється у вигляді товарного дефіциту чи зниження якості продукції;

  1. залежно від здатності держави керувати інфляційними процесами:

а) керована;

б) некерована.



  1. залежно від успішності економічної адаптації до зростання цін:

а) збалансована – ціни зростають помірно і стабільно при відповідних змінах інших макропоказників;

б) незбалансована економіка не встигає пристосовуватись до умов, що змінюються;

  1. залежно від масштабів поширення:

а) регіональна;

б) національна;

в) світова;

  1. залежно від періодичності прояву:

а) епізодична (класична) триває кілька років і з часом переходить у дефляцію (була характерною до початку 30-х років ХХ століття);

б) хронічна (сучасна) – носить затяжний (перманентний) характер (присутня в економіці другої половини ХХ – початку ХХІ століття).

Інфляція є однією з категорій, що викликає наукову дискусію. Існує декілька теорій, які намагаються пояснити її природу і причини виникнення. Найбільш поширеними є структурна і монетарна концепції виникнення інфляції.

Прихильники структурної концепції вбачають неминучість інфляції за умов наявності структурних “вузьких місць” в економіці, до яких відносяться диспропорції суспільного відтворення, дефіцит державного бюджету, переміщення попиту, що супроводжується зростанням цін на товари, до яких споживачі виявляють підвищений інтерес. Збільшення грошової маси згідно структурної теорії лише дає змогу інфляції виявитися і стати кумулятивним (зростаючим) процесом.

Прихильники монетарної концепції розглядають інфляцію як суто грошовий феномен, зумовлений “м’якою” грошово-бюджетною політикою держави (дефіцитне фінансування, надмірне розширення внутрішнього кредиту, помилкова грошова політика центрального банку щодо емісії грошей, валютного ринку, експортно-імпортних операцій). Структурні “вузькі місця” для монетаристів є наслідком спотворених внутрішніх цін і валютних курсів, що викликане інфляційними процесами та способами уряду стримати зростання цін в певних межах.

Правильне розуміння природи виникнення інфляції дозволить ефективно застосовувати інструментарій адаптивної чи антиінфляційної політики.
4.4. Взаємозв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпса

На початку ХХ століття американський економіст І.Фішер розкрив взаємозв’язок між зростанням цін і безробіттям. Статистичні дані показували, що у фазі піднесення рівень безробіття знижувався, а темп інфляції зростав. Протилежний хід подій простежувався у фазі спаду - рівень безробіття збільшувався, а інфляція зменшувалась. Цю залежність більш детально було досліджено англійським економістом О.Філіпсом. В 1958 році О.Філіпс опублікував працю, в якій досліджувався альтернативний взаємозв’язок між приростом зарплати і нормою безробіття. Ним було встановлено, що коли рівень безробіття зростає, то темпи приросту зарплати уповільнюються і навпаки. На підставі статистичних спостережень взаємозв’язку між рівнем зарплати та рівнем безробіття у Великобританії впродовж 1861-1957 рр. ним було побудовано графічну модель, яка фіксувала обернено пропорційну залежність між безробіттям і зарплатою. Ця модель отримала назву кривої Філіпса. Крива не перетинає осі ординат, оскільки досягнути абсолютного рівня зайнятості неможливо. В точці перетину кривої з віссю абсцис рівень цін є незмінним і йому відповідає значення природної норми безробіття в 5%.



У 1960 році крива Філіпса була дещо видозмінена американськими економістами Полем Семюелсоном і Робертом Солоу. Вони пов’язали рівень безробіття з рівнем інфляції. Таке вдосконалення кривої Філіпса дало змогу застосовувати її для дослідження національної економіки та використання в макроекономічній політиці.

Модель кривої Філіпса можна записати у вигляді математичної формули:

де π – фактичний рівень інфляції, πe – очікуваний рівень інфляції, β – параметр, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття (β > 0), (u – u*) – рівень циклічного безробіття, έ – збурення (шоки) пропозиції.

Проте модель кривої Філіпса з її оберненим взаємозв’язком інфляції та безробіття є справедливою лише в короткостроковому періоді. Економічна політика, отже, “балансує” між двома альтернативними цілями:


  1. політикою, спрямованою на економічне пожвавлення з високими темпами приросту ВВП, що швидко мінімізує рівень безробіття;

  2. політикою пожвавлення з повільним приростом ВВП, що дає змогу уповільнити інфляцію, проте за рахунок тривалого безробіття.

В 70-х рр. ХХ століття більшість європейських країн стикнулися з проблемою стагфляції – одночасне падіння рівня виробництва, зростання безробіття та збільшення темпів росту цін. За таких умов модель кривої Філіпса не діє, таким чином, в довгостроковому періоді не існує оберненого зв’язку між показниками інфляції та безробіття.

Крива Філіпса в довгостроковому періоді набуває характеру вертикальної лінії, яка піднімається вгору від природної норми безробіття.

Довгострокова крива Філіпса відрізняється від короткострокової декількома ознаками:


  • темпи зростання номінальної зарплати включають показник очікуваного темпу інфляції;

  • враховуються показники шокових змін пропозиції;

враховується, що економіка може виходити на рівень природного безробіття за будь-яких показників інфляції.

Проте не завжди крива Філіпса адекватно відображає альтернативність між інфляцією та безробіттям, оскільки не враховує реакцію центральних банків на циклічні коливання. Цю прогалину заповнює крива Тейлора, яка відображає альтернативність зв’язку між варіаціями інфляції і безробіття.

Так, чим вищою є варіація інфляції та безробіття, тим діловий цикл є менш “згладженим”. У випадку, коли центральний банк намагається обмежити варіацію і не здійснює політику пристосування до шоку, то повинна зрости варіація безробіття, як і передбачає крива Філіпса та навпаки. Якщо ж центральний банк намагається зменшувати коливання зайнятості, реагуючи на шок, то повинна зрости варіація інфляції.

Тема 5. Макроекономічна рівновага
5.1. Класична модель макроекономічної рівноваги

5.2. Встановлення загальної рівноваги в класичній макромоделі

5.3. Кейнсіанська макроекономічна модель
5.1. Класична модель макроекономічної рівноваги

Класична макроекономічна модель відноситься виключно до пояснюючих моделей і аналізує механізм економічного оптимуму, тобто природної рівноваги на ринках ресурсів і товарів. Проте вивчення цієї моделі є необхідним, оскільки вона утворила фундамент для монетарного напряму, зорієнтованого на пропозицію, і заклала основи для розвитку кейнсіанської макроекономічної моделі.

Методологічною концепцією класичної макромоделі є класична теорія зайнятості, розроблена Ж.Б.Сеєм, суть якої зводиться до того, що визначальною на ринку є пропозиція, яка породжує адекватний собі попит і ситуація перевиробництва чи недовиробництва в економіці існувати не може. Рівновага на ринках відновлюється завдяки ринку заощаджень і інвестицій, оскільки ринкова кон’юнктура завжди забезпечить такий розмір заощаджень, які зрівноважаться із обсягом капітальних вливань і тому, якщо навіть на ринку товарів та послуг гроші не перетворилися на товар, тобто нагромадилися, то рано чи пізно ці гроші повернуться в господарський обіг через ринок капіталів. Рівновага на ринках гарантує повну зайнятість та повне використання ресурсів.

В макроекономічному аналізі ринків ресурсів домінуюча роль відводиться ресурсу праці, який піддається дії закону спадної віддачі факторів виробництва. На ринках ресурсів і товарів існує рівень цін, який зрівноважує попит та пропозицію і, завдяки цьому, відбувається очищення ринків від зайвого попиту та пропозиції. Якщо пропозиція більша за попит, то рівновага відновлюється за рахунок зменшення ціни, при цьому рівноважна ціна може бути менша за природну ціну, яка визначає необхідні витрати ресурсів. Якщо пропозиція менша за попит, то рівновага відновлюється за рахунок росту цін, а рівноважна ціна може бути більша за природну ціну.

Саморегулювання ринкової економіки забезпечується „невидимою рукою”, існування якої було обґрунтоване у праці Адама Сміта „Причини багатства народів”. В даній праці саморегульованість ринкової економіки пояснюється егоїстичним прагненням суб’єктів народного господарства країни до збагачення, що забезпечує стимули для створення додаткових робочих місць, до використання додаткової робочої сили, яка, отримавши доходи від праці, збільшуватиме свій споживчий попит.

Головним ресурсом у класичній моделі є ресурс праці. На ринку робочої сили взаємодіють попит на працю та її пропозиція. Причому попит і пропозиція робочої сили є функ­ція­ми середньої заробітної плати (W). Під реальною заробіт­ною пла­тою розуміють доход від праці, виражений в одиницях створеного продукту.

Попит на робочу силу (Ld) випливає із правила максимізації прибутку, згідно якого найом робочої сили відбувається до тих пір, поки витрати, пов’язані із оплатою праці, не будуть дорівнювати граничному продукту цієї праці, тобто прибутку, який створює наймана праця.



Функція попиту робочої сили є спадною і виводиться шляхом диференціювання короткострокової виробничої функції виду Y = kLmL2. Згідно умови максимізації прибутку похідна короткострокової виробничої функції повинна дорівнювати витратам на заробітну плату, тобто:

,

Y = kLmL2,

,

де Ld – величина попиту на робочу силу; W – середня ставка заробітної плати; k, m – параметри виробничої функції.

При характеристиці функції пропозиції робочої сили (Ls), у класичній теорії розрізняють короткотерміновий і довготерміновий періоди. Для довготермі­но­вої пропозиції класики висунули песимістичну теорію Т.Мальтуса про народонаселення, розроблену в кінці XVIII століття під впливом британського вибуху народонаселення. Суть даної теорії зводиться до того, що чисельність населення кожні 25 років зростає в геометричній прогресії, тоді як виробництво збільшується в арифметичній прогресії в силу дії закону спадної родючості ґрунтів. Отже, пропозиція робочої сили перевищує попит на неї, тому рівноважна ставка заробітної плати зменшується до прожиткового мінімуму і нижче. В цій ситуації довгострокова рівновага на ринку робочої сили може встановлюватися лише під впливом природних і соціальних катаклізмів (наприклад, війн, пожеж, голоду, землетрусів, паводків тощо). Отже, в довгостроковому періоді заробітна плата буде повністю еластична і наближатиметься до прожиткового мінімуму.

В короткостроковому періоді пропозиція робочої сили буде зростаючою функцією від ставки заробітної плати. Подальші дослідження ринку праці в неокласичних моделях функцію пропозиції робочої сили розглядають не лише як функцію від ставки заробітної плати, а як функцію залежності пропозиції робочої сили від наявності вільного часу. Чим менше вільного часу, тим менша пропозиція робочої сили, якщо забраний вільний час не буде винагороджуватися відповідно більшою ставкою заробітної плати. Отже, короткотермінова функція пропозиції робочої сили набуває вигляду:



,

де Ls – це величина пропозиції робочої сили; Wr – середня ставка заробітної плати; a – коефіцієнт пропорційності, що дозволяє порівнювати праву і ліву частини рівняння.

Для того, щоб визначити рівноважне значення заробітної плати на ринку робочої сили, необхідно дотримуватися вимоги рівноваги, обов’язкової для класичних моделей, тобто:

,

,

,

.

Розв’язок даної системи рівнянь дозволяє визначити формально величину ставки заробітної плати, яка відображатиме стан повної зайнятості, шляхом підстановки значення середньої заробітної плати (Wr) у рівняння пропозиції чи попиту на робочу силу.

Макроеконо­міч­ний оптимум, який пояснює класична макромодель, ґрунтується, передусім, на рівновазі ринку праці і виробничої функції. Остання визначає пропозицію на ринку товарів.

В класичній моделі ринку товарів пропозиція товарів та послуг є домінуючою над попитом і визначається короткостроковою виробничою функцією виду: Y = kL – mL2.



Функція пропозиції товарів та послуг має вигляд:

Ys = Y(L),

де Ys – кількість товарів та послуг, що пропонується на ринку; L – кількість робочої сили, необхідної для організації виробничого процесу.



Функція попиту на товари випливає із рівняння обміну І.Фішера:

де V – швидкість обороту грошей; М – грошова маса; Р – рівень цін на товари та послуги.

Рівноважний рівень ціни визначається з умови рівноваги попиту та пропозиції:

,

Ys = Y(L),

Yd = Ys,

.

В класичній моделі рівень цін є вирішальним інструментом регулювання рівноваги. Наприклад, в ситуації зростання рівня цін скорочуватиметься попит. За класичною моделлю (згідно з теоремою Ж-Б.Сея) попит так пристосо­вується до пропозиції, що автоматично знімається проблема реалізації товарів та послуг.

Для прихильників класичної моделі гроші є тим універсальним засобом, який полегшує обмін і укладання угод, та дає змогу реалізувати переваги суспільного поділу праці. У класичній макроекономічній моделі рівноваги вони є нейтральними в тому розмінні, що їх маса (М) лише впливає на рівень цін, роз­мір середньої номінальної зарплати в економіці, і не визначає обсягів реального продукту, зайнятості та реальної зарплати.

У класичній моделі ринок грошей відрізняється від усіх інших ринків тим, що для нього попит і пропозиція грошей не є функція­ми цін. Пропозиція грошей (MS) є екзогенною, наперед визначеною емісійним банком величиною.



Функція пропозиції грошової маси записується рівнянням:

,

де Мs – пропозиція грошей; Ма – екзогенна пропозиція грошової маси.

При визначенні попиту на гроші (Md), виходять із функції грошей як засобу обігу, тобто, до уваги приймаються гроші, необхідні для здійснення угод. Тому попит на гроші є функцією обсягу продукту з урахуванням загального рівня цін, тобто номі­на­ль­но­го продукту:

Md = Md (Y).

Більш точно функція попиту на гроші має вигляд такої, що враховує здатність зберігання грошей в касі і швидкість їх обігу:



,

де k – коефіцієнт зберігання грошей в касі; V – швидкість обороту грошей (рази за рік); Y – номінальний продукт. При цьому приймається, що V є відносно сталою величиною.

Умова рівноваги на ринку грошей може бути формалізо­ва­на у такий спосіб:

.

Оскільки пропозиція гро­шей (MS) є наперед визначеною величиною, то вирішальним фактором рівноваги є попит на гроші (Md) у тому розумінні, що він пристосовується до „незалежної” пропозиції. Оскільки один з елементів про­позиції грошей – швидкість їх обороту V – величина постій­на, то попит може пристосовуватися до пропозиції лише через відповідну зміну номінального продукту (Y). Оскільки величина реального продукту не визначається грошовим ринком, то грошовий ринок – це лише інструмент формування загального рівня цін. У символах це може бути записано так: MS  Y, де Y – номіналь­ний продукт.

Згідно класичних підходів, аналіз ринку заощаджень та інвестицій поклика­ний пояснити механізм пристосування попиту до пропозиції на товарному ринку.

Сукупний попит (Y) у закритій економіці (без урахування зовнішнього ринку) складається з двох компонентів: споживан­ня С та інвестицій І. Інвестиції створюються заощадженнями S. Відповідність заощаджень інвестиціям забезпечується на ринку заощаджень та інвестицій, де попит і пропозиція врівноважують­ся. Класичну гіпотезу щодо тих процесів, які відбуваються на цьому ринку, можна формалізувати у вигляді системи рівнянь:




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень iconТема № Місце І значення конфліктології в системі юридичних наук- 2 год
Конфліктології як науки. Теоретичні основи І проблеми позитивного розвитку сучасної вітчизняної конфліктології
1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень iconТема. Біологія як наука. Предмет біології, її основні галузі та місце серед інших наук. Рівні організації біологічних систем. Основні методи біологічних досліджень
Знання учнів про біологію як науку; ознайомити з основними галузями біології; проаналізувати особливості, властиві кожному рівню;...
1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень iconІсторія економічних вчень як навчальна дисципліна. Навчально-методичний комплекс з елективного курсу «Історія економічних вчень»

1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень iconНаталія Папенко
Увага акцентується на ролі економічних, суспільно-політичних, гуманітарних чинників у розвитку освіти та науки. Система освіти Німеччини...
1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень iconПредмет, завдання економічної науки та її місце серед інших наук Варіант 1
Доповніть наведене визначення економічної науки: Економічна наука вивчає, як створюються І
1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень iconЛекція №1-2 Предмет І завдання історії фізики (4 год.) План лекції
Елементи методології фізичної науки (методи пізнання світу, проблеми фізичної науки, шляхи розвитку наукового знання)
1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень icon3 Виникнення І розвиток держави І права США
Значення історії держави І права як науки та її місце її в системі юридичних дисциплін
1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень iconЗародження І розвиток фізики як науки. Роль фізичного знання в житті людини І суспільному розвитку. Методи наукового пізнання

1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень,, магістр
Об'єкт І предмет економічної І соціальної географії. Місце економічної І соціальної географії в системі географічних наук. Структурна...
1 Історія розвитку макроекономічної науки Суть та місце макроекономіки в системі економічних наук, методи макроекономічних досліджень iconI. Узагальнена інформація щодо наукової та науково-технічної діяльності
Найважливіші результати прикладних досліджень, конкурентоспроможні прикладні розробки та новітні технології за пріоритетними напрямами...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка