1. Вступ. Феномен української історії та культури



Скачати 367.97 Kb.
Дата конвертації16.03.2018
Розмір367.97 Kb.


ЖДТУ

Міністерство освіти і науки України

Житомирський державний технологічний університет


Навчальний контент з курсу «Історія і культура України»

Тема 1. Вступ. Феномен української історії та культури

План

1. Історія і культура України як наука і навчальна дисципліна.

2. Історіографія історії України.

3. Джерела з історії України.


Особливості вітчизняної історії. Значення історії України в житті суспільства. Форми і методи роботи над курсом. Проблеми викладання історії у вищій школі.

Методологічні засади вивчення історії України. Історіографія історії України. Джерела з історії України. Лінійна і нелінійна філософія історії. Соціальна історія та історія повсякденності.
Лінійний, або формаційний, підхід до вивчення історичного процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємопов’язаних стадій соціокультурного розвитку людства. Вартими уваги є погляди таких учених, як К. Келлер (визначив 3 періоди в розвитку історії – давній світ, середньовіччя, новий час), А. Фергюсон (виділив такі стадії розвитку людства, як дикість, варварство, цивілізація), К. Маркс (формаційний підхід до аналізу світового історичного процесу).

Нелінійна, або плюралістично-циклічна, концепція визнає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самостійною історією. Увага студентів має бути прикута до поглядів О. Шпенглера («Присмерк Європи»), А. Тойнбі («Дослідження історії»), які поділили світову історію на кілька різних у часі й просторі культур та локальних цивілізацій. В контексті цього питання можна звернутися до філософських поглядів на історичний розвиток людства, висвітлених у працях Р. Дж. Коллінгвуда («Ідея історії»), К. Ясперса («Смисл і призначення історії»), Ф. Фукуяма («Кінець історії й остання людина»).

Розглянемо детальніше погляди істориків школи «Анналів» (М. Блок, Л. Февр, Ф. Бродель) й визначимо витоки появи надзвичайно популярних у сучасній світовій та українській історіографії напрямів – соціальної історії та історії повсякденності. Відомий радянський учений А. Я. Гуревич свого часу сказав: «Втративши людину в історії, історики разом з тим втратили і свого читача». Саме тому в рамках соціальної історії та історії повсякденності ведуться дослідження умов життя, праці та відпочинку (побуту, умов проживання, раціону харчування, способів лікування, соціальної адаптації), а також факторів, що впливають на формування свідомості та норм поведінки, соціально-політітичні уподобання тощо переважної більшості населення («пересічних людей») тієї чи іншої країни в той чи інший історичний період. Історія повсякденності є історією тих, без кого не могло б бути історії, але хто для істориків залишився в історії переважно «безіменним» і «мовчазним». Студенти мають визначити безперечні здобутки і вади історії повсякденності, проаналізувати джерельну базу, на яку спираються історики, визначити тематику досліджень в контексті даних напрямів, назвати імена сучасних українських істориків, які займаються популяризацією соціальної історії та історії повсякденності.

Тема 2. Доісторична доба української історії та культури

План

1. Археологічна періодизація історії.

2. Початок формування людської цивілізації на території України.

3. Трипільська культура та її місце в історії України.


Археологічна періодизація історії. Початок формування людської цивілізації на території України. Трипільська культура та її місце в історії України.

Первісні державні утворення на території України (кіммерійці, скіфи, сармати, грецькі міста-держави Північного Причорномор’я).

Східні слов’яни в VІ–ІХ ст.: розселення, побут, вірування, проблеми етногенезу. Перші протодержавні утворення східного слов’янства. Заснування Києва і держава Аскольда.
Первісні державні утворення на українських землях виникають в добу раннього залізного віку, коли завершується розклад первіснообщинного ладу й активізується процес класоутворення. Кіммерійці (ІХ–VІІ ст. до н. е.) – перше етнічне утворення на українських землях, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, зокрема в поемі Гомера «Одіссея». Ареал розселення кіммерійців в Україні (територія між Дністром і Доном, Кримський і Таманський півострови), етнічне походження (іраномовні племена), спосіб життя (кочовий), особливості ведення господарської діяльності (першими почали виплавляти залізо), політичний устрій (мали царів).

За схожим зразком варто розглянути місце скіфів (VІІ–ІІІ ст. до н. е.) і сарматів (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.) в історії України. Стосовно скіфів студенти мають звернути увагу на групи скіфських племен – мігруючі (скіфи-кочівники і царські скіфи), що мали іранське коріння, та осілі (елліно-скіфи-калліпіди, скіфи-землероби і скіфи-орачі), що мали праслов’янське коріння; особливості їхнього розселення в межах території Великої Скіфії (на відміну від кіммерійців, охоплювала всю територію України); характер господарської діяльності (осілі племена займалися землеробством, кочові – скотарством); прояви «варварської демократії» в управлінні скіфським суспільством. На окрему увагу заслуговують скіфські варварські звичаї (вшанування царя, жертвоприношення богові війни тощо) та риси культури, зокрема т. зв. «скіфське золото» (золота пектораль). Необхідно показати взаємозв’язок скіфів з грецькими містами-державами.

Іраномовні племена сарматів витіснили скіфів, проте консолідуватися в єдиний етнос і створити повноцінну державу їм так і не вдалося. При висвітленні цього питання варто зупинитися на неоднорідності сарматських племен (царські сармати, язиги, роксолани, алани) та трьох хвилях їхньої експансії на українські землі. Окремо слід сказати про залишки матріархату в сарматському суспільстві, згадати сарматських цариць Томирис, Амагу та їхню схожість із міфічними амазонками.

Студентам слід відновити в пам’яті знання з всесвітньої історії й визначити, що дала античність для розвитку людства, зокрема в культурному плані. Вартим уваги є новий погляд українських науковців на явище грецької колонізації. Так, Н. Кравченко, І. Черняков вважають, що термін «колонізація» неточно відображає суть і характер процесу проникнення греків на територію Північного Причорномор’я, а тому доцільніше називати це явище «переселенням», а колонії – грецьким словом «опойкій» («переселене поселення»). Студенти мають визначити причини еллінської міграції (демографічну, аграрну, торговельну, сировинну, воєнну, соціальну, етнічну), її періодизацію (грецький і римський періоди), назвати першу грецьку колонію в Україні – м. Борисфеніду на острові Березань (друга половина VІІ ст. до н. е.) та найвідоміші грецькі міста-держави на узбережжі Чорного моря (Ольвія, Херсонес, Тіра тощо). Варто проаналізувати особливості полісної моделі суспільного устрою, яку принесли із собою греки, зокрема звернути увагу на політичний устрій міст-держав, особливості культурного життя в них. Для цього пропонуємо зупинитися на історії будь-якого еллінського полісу на українських землях.

Виділяє три гілки слов’янського народу: західної (поляки, чехи, словаки), східної (українці, росіяни, білоруси) та південної (болгари, серби, хорвати, македонці). Після цього перейти до проблеми етногенезу саме східного слов’янства, зокрема ознайомитися з дунайською, скіфо-сарматською, вісло-дніпровською, вісло-одерською, дніпро-одерською концепціями етногенезу.

Цікаво прослідкувати перші згадки про слов’ян у писемних джерелах І–ІІ ст. н. е. (римські історики Пліній Старший, Тацит, Птолемей; візантійські хроністи Йордан, Прокопій Кесарійський). Зокрема, Йордан сповіщає, що в VІ ст. існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я), склавини (Подунав’я). Саме антів видатний український історик М. Грушевський вважав предками українського народу.

Не менш важливим є й розгляд суспільного розвитку східних слов’ян. Слід наголосити, що в соціально-економічній сфері домінуюче становище посідало землеробство, важлива роль належала ремеслам; відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VІІІ–ІХ ст. сприяли активізації внутрішнього обміну, розширенню зовнішньої торгівлі з Великою Моравією, Болгарією, Візантією.

У політичній сфері для слов’ян була характерною поява великих союзів племен – дулібів, полян, волинян. У VІІІ–ІХ ст. виникають перші протодержавні утворення східного слов’янства – Куявія, або Руська земля (земля полян з центром Києві), Славія (земля словен, центр – м. Новгород), Артанія (Ростово-Суздальська земля, можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Тут варто зупинитися на літописній легенді заснування Києва, постатях князів Аскольда і Діра.

Звертаємо увагу й на побут східного слов’янства та особливості релігійних вірувань (язичництво). Насамкінець можна прослідкувати залишки і трансформацію язичництва в сучасній українській культурі.

Тема 3. Україна-Русь (ІХ – перша половина ХІV ст.)

План

1. Проблеми утворення Київської Русі в історіографії.

2. Етнічний розвиток Київської Русі. Проблема етногенезу українського народу в історичній науці. «Звичайна схема» М. Грушевського.
Проблема утворення Київської Русі в історіографії (норманська і хозарська теорії походження Київської Русі).

Виникнення і становлення Давньоруської держави (кінець ІХ – кінець Х ст.). Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець ІХ – середина ХІ ст.).

Розвиток руських земель в умовах децентралізації Київської Русі. Монгольська навала і встановлення золотоординського іга.

Галицько-Волинська держава.

Етнічний розвиток Київської Русі. Проблема етногенезу українського народу в історичній науці. «Звичайна схема» М. Грушевського.
Хронологічні рамки існування Давньоруської держави – ІХ–ХІІІ ст. Варто зауважити, що в сучасній історичній науці наводиться декілька версій щодо витоків Київської Русі: 860 р. – початок правління князя Аскольда в Куявії чи 882 р. – прихід новгородського князя Олега до Києва. Що ж стосується кінцевої дати існування держави, історики схильні називати 1240 рік, коли монголо-татари вдерлися до Києва й дощенту зруйнували його. Втім, традиції Київської Русі ще на століття успадкувала Галицько-Волинська держава (1199–1340). Тому часто вживаний в літературі термін Княжа доба охоплює не лише період власне існування Київської Русі, а й Галицько-Волинської держави.

В історії Київської Русі виділяють три періоди: виникнення і становлення (кінець ІХ – кінець Х ст.), піднесення і розквіту (кінець Х – середина ХІ ст.), занепаду, або політичної роздрібненості (кінець ХІ – середина ХІІІ ст.).

Звертаємо увагу на політичну діяльність чотирьох князів Київської Русі – Олега, Ігоря, Ольги і Святослава. Важливо прослідкувати, чому Олегові вдалося без зайвих труднощів захопити Київ, здійснивши державний переворот; окреслити напрями зовнішньої політики князя, зокрема його походи на Візантію і Арабський халіфат; назвати легендарну історію смерті. Правління Ігоря слід показати на тлі порівняння з його попередником. Тут необхідно проаналізувати причини успіхів і невдач у внутрішній і зовнішній політиці князя. Окремо слід сказати про зважену політику княгині Ольги, якій вдалося не лише помститися древлянам за смерть свого чоловіка, а й упорядкувати процес збирання данини, створити осередки князівської влади на місцях, спробувати запровадити християнство на державному рівні. Було б непогано, якби студенти ознайомилися з поглядами М. Брайчевського стосовно часу охрещення київської княгині. При висвітленні питання про правління князя Святослава варто звернути увагу не лише на його активну зовнішню політику, а й на першу спробу децентралізації князівської влади (969 р.), коли Русь було поділено між трьома синами Святослава.

Визначаємо основні реформи Володимира Великого (військову, адміністративну, релігійну, грошову тощо), детальніше зупинитися на причинах, приводі до запровадження християнства на Русі (988 р.), визначити позитивні й негативні явища цього акту. Варто підкреслити, що за Володимира Великого Київська Русь була найбільшою за площею державою Європи. Часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі були роки князювання Ярослава Мудрого (1019–1054). Варто звернути увагу не стільки на завойовницькі походи князя з відвоювання західноукраїнських земель, останній похід на Візантію, скільки на «сімейну дипломатію» князя, якого називали «тестем Європи», та активну культурницьку діяльність (спорудження Софійського собору, Золотих воріт, заснування Києво-Печерської лаври, обрання Іларіона першим руським митрополитом, початок укладання збірника законів «Руська правда» тощо).

Необхідно окреслити політичну ситуацію, яка склалася на Русі після смерті Ярослава Мудрого. Перш за все, необхідно проаналізувати діяльність синів князя – Ізяслава, Святослава і Всеволода, які утворили тріумвірат; визначити причини феодальної роздробленості Русі, в тому числі проаналізувати суперечність двох принципів престолонаслідування – горизонтального і вертикального. Слід зупинитися на історичному значенні князівських з’їздів у Вишгороді (1072 р.) і Любечі (1097 р.), детальніше окреслити політику князя Володимира Мономаха, якому на нетривалий час вдалося об’єднати ¾ території Русі.

В контексті цього питання слід зупинитися на монгольському факторові в історії Русі, проаналізувати два підходи до наявності/відсутності іга. Так, Л. Гумільов і Б. Васильєв заперечують іго, вважаючи, що це був лише союз Русі з Ордою, натомість більшість радянських і сучасних українських істориків (Б. Рибаков, П. Толочко, М. Котляр) вказувала на руйнівні наслідки золотоординської навали, яка загальмувала розвиток слов’янських земель на 238 років. Студентам варто звернути увагу на постать Чингісхана, детальніше розглянути причину поразки русько-половецького війська від монголо-татар на річці Калці 1223 р., охарактеризувати нову хвилю монгольського нашестя, очолювану ханом Батиєм (1237–1242). Насамкінець варто визначити наслідки монголо-татарського іга.

Варто розглянути статтю М. Грушевського «Звичайна схема», в якій український історик називає саме Галицько-Волинську Русь наступницею Київської Русі. Студенти при підготовці до семінару мають або підтвердити, або спростувати дану тезу. Перш за все, варто визначити причини піднесення Галицько-Волинської держави в період феодальної роздробленості Київської Русі; виділити 5 етапів її існування. Об’єднав Галицьку і Волинську землі в 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич. Його внутрішня і зовнішня політика мають бути розглянуті детальніше. Слід з’ясувати причини тимчасового розпаду держави (1205–1238); показати державницьку політику Данила Галицького, зокрема зупинитися на його стосунках з Ордою. Насамкінець студенти мають коротко охарактеризувати розвиток Галицько-Волинської держави за наступників Данила Романовича й наголосити на ролі боярства в житті краю.

Тема 4. Литовсько-польська доба української історії та культури (друга половина ХІV– перша половина ХVІІ ст.)

План

1. Українські землі в колі геополітичних інтересів сусідніх держав (Литви, Польщі, Кримського ханства, Молдавії, Османської імперії, Московського царства).

2. Політичні, соціальні та етнокультурні процеси у Великому князівстві Литовському в ХІV – першій половині ХVІ ст. Магдебурзьке право. Литовські статути.
Українські землі в колі геополітичних інтересів сусідніх держав (Литви, Польщі, Кримського ханства, Молдавії, Османської імперії, Московського царства).

Політичні, соціальні та етнокультурні процеси у Великому князівстві Литовському в ХІV – першій половині ХVІ ст. Магдебурзьке право. Литовські статути.

Польська цивілізація і Русь: Люблінська і Брестська унії.

Боротьба українського народу за права православної церкви у ХVІІ ст. Полемічна література. Петро Могила.
У ХІV–ХVІ ст. українські землі були поділені між Литвою, Польщею, Молдавським князівством, Угорщиною, Московським царством, Кримським ханством і Османською імперією. Більшість земель перебувала у складі Литви, яка до укладання литовсько-польської Кревської унії (1385 р.) зазнала процесів ослов’янення. З 1480 р. на українські землі починає претендувати Московське царство, яке проголошує себе центром «збирання земель Русі».

Люблінська унія 1569 р. стала ключовою подією в історії України. Студенти мають визначити внутрішні і зовнішні причини до укладання угоди між Литвою і Польщею. Так, до внутрішніх причин належить бажання середніх і дрібних литовських і українських землевласників (шляхти) набути рівних із польською шляхтою привілеїв. Зовнішньою причиною до підписання угоди стали невдачі Литви у Лівонській війні (1558–1583) з Московським царством, яка велася за вихід до Балтійського моря, нового центру європейської торгівлі після захоплення турками Візантії (1453 р.). Необхідно зупинитися на умовах унії, а також визначити позитивні та негативні наслідки її для України. Для цього слід опрацювати самостійно статтю Н. Яковенко «Здобутки і втрати Люблінської унії».

Що ж стосується Брестської церковної унії (1596 р.), варто зупинится на причинах її укладання, прослідкувати, чи були подібні спроби раніше (1274 р., міжцерковна унія в Ліоні; 1439 р. – Флорентійська унія), визначити, шо ініціатива до укладення союзу двох церков належала саме православним. Необхідно зупинитися на умовах унії та її наслідках для українського суспільства, проаналізувати, що значить термін «Русь нищить Русь».

Після укладання Брестської унії 1596 р. становище православної церкви в Речі Посполитій значно погіршилося, адже церкви, маєтки і монастирі православних перейшли до уніатів, а польський король протегував поширенню католицизму й створював сприятливі умови для діяльності єзуїтів, відкриття ними навчальних закладів. На захист православної віри встали братства та письменники-полемісти (І. Вишенський, Г. Смотрицький, М. Смотрицький), які у своїх творах вели суперечку з католицькими й уніатськими церковними діячами про доцільність унії. Активно долучилося до захисту православної церкви й козацтво, зокрема гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, який не тільки вступив з усім своїм військом до Київського братства, але й допоміг Йову Борецькому стати в 1620 р. митрополитом київським і галицьким. На ниві захисту православ’я активно прислужився архімандрит Києво-Печерської лаври, митрополит київський і галицький П. Могила. Цікаво прослідкувати устрій уніатської церкви, реформи Й. Рутського, пояснити, чому колись ревні православні К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький свідомо обрали греко-католицьку віру; визначити, яку роль посіла уніатська церква на західноукраїнських землях у ХІХ–ХХ ст.



Тема 5. Козацтво в історії України (кінець ХV–ХVІІІ ст.)

План

1. Основні причини, джерела, теорії, етапи формування і розвитку українського козацтва.

2. Запорозька Січ як центр консолідації національно-патріотичних сил, перехрестя багатьох культур і релігій. Устрій Січі. Традиції та звичаї запорожців. Створення реєстрового козацтва.

3. Запорозька Січ у міждержавних відносинах країн Європи та Азії (морські походи козаків у кінці ХVІ – першій половині XVІІ ст., участь у Хотинській, Тридцятилітній війнах, польсько-російській війні 1617–1618 рр. тощо). Петро Конашевич-Сагайдачний.


Основні причини, джерела, теорії, етапи формування і розвитку українського козацтва. Відродження козацьких традицій у незалежній Україні.

Запорозька Січ як центр консолідації національно-патріотичних сил, перехрестя багатьох культур і релігій. Устрій Січі. Традиції та звичаї запорожців. Створення реєстрового козацтва.

Запорозька Січ у міждержавних відносинах країн Європи та Азії (морські походи козаків у кінці ХVІ – першій половині XVІІ ст., участь у Хотинській, Тридцятилітній війнах, польсько-російській війні 1617–1618 рр. тощо). Козацько-селянські повстання 90-х рр. ХVІ ст. та 20–30-х рр. ХVІІ ст.

Українська національна революція (1648–1676): проблеми назви, хронології, періодизація, основні етапи. Причини та привід до розгортання революції, рушійні сили. Загальна характеристика першого етапу революції (1648–1657). Переяславська рада і «Березневі статті».

Українська козацька держава в колі геополітичних інтересів Польщі, Росії, Кримського ханства, Туреччини. Період Руїни в історії України: дискусії щодо назви та хронологічних рамок поняття. Причини Руїни (загальна характеристика).

Гетьманщина. Державотворча діяльність гетьмана Івана Мазепи. Гетьманування Пилипа Орлика. Перша українська конституція 1710 р.

Колоніальна політика Російської імперії щодо України у ХVІІІ ст. (І. Скоропадський, П. Полуботок, Д. Апостол, К. Розумовський).

Запорозька Січ у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст. Трагічна доля Запорозьких Січей після 1709 р.

Гайдамацький та опришківський рухи у ХVІІІ ст. Максим Залізняк. Олекса Довбуш.
Наприкінці ХVІ ст. на території України склалися об’єктивні чинники для появи козацького і селянського невдоволення. Причини повстань можна об’єднати в три групи: соціально-економічні (посилення кріпосницького гніту; експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані уходниками і запорожцями, що посилилося після Люблінської унії 1569 р. та було юридично зафіксовано в артикулах польського короля Генріха Валуа (1573 р.), Третьому Литовському статуті (1588 р.)); політичні, або національні (відсутність в українців власної державності, посилення національного гніту на тлі процесів полонізації); релігійні (утиск православної церкви, окатоличення, поява греко-католицької церкви). Суб’єктивними причинами виступів були зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Існувало дві хвилі козацько-селянських повстань: перша – 1591–1593 рр. – повстання К. Косинського та С. Наливайка; друга – 1625–1638 рр. – виступи М. Жмайла, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, Д. Гуні, Я. Остряниці, К. Скидана. Перша хвиля повстань охопила територію Правобережної України, виступ С. Наливайка поширився й на Білорусь. Слід звернути увагу, що вирішальна сутичка між козаками Косинського і військом князя Острозького відбулася 1593 р. на Житомирщині (с. П’ятка). Окремо варто зупинитися на причинах невдач козацько-селянських виступів, в т. ч. акцентувати увагу на роз’єднаність в середовищі повстанців, недовіру їх одне до одного, що яскраво засвідчив виступ під проводом С. Наливайка.

Друга хвиля козацько-селянського невдоволення була спричинена незгодою козаків з обмеженням козацького реєстру й небажанням реєстрових козаків повертатися до стану селянства, а тому вимогою повсталих було зростання козацького реєстру та оплати праці. Так, за умовами Куруківської угоди, укладеної внаслідок повстання під проводом М. Жмайла (1625 р.), козацький реєстр зростав з 3 до 6 тис., а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих; внаслідок повстання під проводом Т. Федоровича (Трясила) 1630 р. реєстр збільшився до 8 тис. осіб. Слід звернути увагу й на те, що дані повстання засвідчили поділ козацтва на дві групи: заможне реєстрове, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке займало радикальну позицію. Перемога перших спричинила компромісний характер угод, укладених внаслідок повстань 1625 і 1630 рр. Необхідно зупинитися й на виступі гетьмана І. Сулими, який 1635 р. зруйнував збудовану поляками фортецю Кодак, спорудженням якої влада хотіла заблокувати рух втікачів на Запорожжя. І знову інтереси заможного козацтва взяли гору, адже саме реєстровці підступно схопили І. Сулиму й видали його польським властям.

Останнім масштабним виступом народних мас стало козацько-селянське повстання 1637–1638 рр. під проводом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні, Я. Остряниці. Виступ зазнав поразки, в тому числі й через позицію реєстрового козацтва, яке видало польській владі Павлюка. Внаслідок повстання реєстровці під тиском польського уряду визнали укладену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування; число реєстрових козаків обмежувалося 6 тис.; козаки могли селитися лише в Черкаському, Чигиринському та Корсунському староствах; замість гетьмана уряд направляв свого комісара. Період з 1638 по 1648 рр. прийнято називати «Золотим спокоєм», адже від останнього козацько-селянського повстання до виступу Б. Хмельницького не було зафіксовано жодного великого за масштабом прояву народного невдоволення.

Козацько-селянські повстання кінця ХVІ – першої третини ХVІІ ст. стали підґрунтям для наймасштабнішого народного виступу ХVІІ ст. Висвітлення цього питання необхідно розпочати з теоретичної площини. Що це було: повстання, війна чи революція? На думку українських істориків В. Смолія і В. Степанкова, доцільним є використання терміну Українська національна революція. Історики виділяють три її етапи: 1) лютий 1648 – серпень 1657 рр. – найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби; 2) вересень 1657 – червень 1663 рр. – громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства; 3) червень 1663 – вересень 1676 рр. – боротьба за возз’єднання Української держави. Отже, початок революції пов’язують з постаттю Б. Хмельницького, завершення – з гетьманом П. Дорошенком. Зауважимо, що в радянській історіографії закінчення Визвольної війни датували 1654 роком, тобто Переяславською радою, а основною метою повстання Б. Хмельницького називали «возз’єднання» з Росією. Сучасні історики перший етап революції завершують 1657 роком, тобто смертю гетьмана.

Варто чітко розрізнити причини і привід до революції; визначити соціально-економічні, політичні і релігійні чинники до народного виступу. Можна акцентувати увагу й на суб’єктивних причинах, які штовхали до виступу всі прошарки суспільства: селянство, міщанство, запорозьке і реєстрове козацтво, дрібну православну шляхту. Безпосереднім же приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану Хмельницькому польським шляхтичем Д. Чаплинським, коли той зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина, викрав дружину. Слід детальніше зупинитися на перемогах війська Б. Хмельницького у 1648 р. під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, визначити причини облоги Львова й укладення перемир’я під Замостям. Студенти мають визначити, чому 1648 р. гетьман не пішов на Варшаву, а повернувся до Києва. На окрему увагу заслуговують сутички поляків і козаків 1649 р. під Збаражем і Зборовом, укладання Зборівського мирного договору, що, по суті, юридично засвідчив появу Гетьманщини. Необхідно проаналізувати хід битви під Берестечком (1651 р.), що стала найбільшою поразкою Хмельницького, та умови Білоцерківського мирного договору; визначну перемогу під Батогом (1652 р.), яку сучасники порівнювали з битвою під Каннами; поразку під Жванцем (1653 р.). Необхідно окреслити риси внутрішньої і зовнішньої політики гетьмана, з’ясувати, чому кримські татари, одразу погодившись стати союзниками у війні на боці Хмельницького, неодноразово його зраджували; визначити, чому Московське царство лише восени 1653 р. вирішило приєднатися до національно-визвольної війни; яким був характер стосунків із Молдавією, Венецією, іншими державами.

Детальніше варто розглянути сутність Переяславсько-московських домовленостей 1654 р., визначити, що це було: «персональна унія»; «васальна залежність України від Росії»; «автономія» України у складі Росії; «возз’єднання» українського та російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією. Коротко слід охарактеризувати хід Національно-визвольної війни після підписання «Березневих статей», зупинитися на героїчній обороні м. Буші на Брацлавщині (1654 р.), битві під Уманню і Охматовом (1655 р.). Необхідно проаналізувати причини і умови Віленського перемир’я між Польщею і Московським царством (1656 р.), реакцію на цю подію Б. Хмельницького й самостійне створення ним антипольської коаліції у складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. На думку істориків, саме звістка про трагічне закінчення українсько-семигородського походу на Польщу 1657 р. призвела до смерті Б. Хмельницького.

Тема 6. Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

План

1. Геополітичні зміни у Східній Європі наприкінці ХVІІІ ст. та їх наслідки для українського народу.



2. Економічна політика Росії щодо України:

  • Особливості соціально-економічного розвитку підросійської України у першій половині ХІХ ст.;

  • Скасування кріпацтва 1861 р., ліберально-демократичні реформи 60–70-х рр. ХІХ ст. та їхні наслідки для України;

  • Монополізація та концентрація виробництва на початку ХХ ст. Столипінська аграрна реформа.

3. Особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ – на початку ХХ ст.
Геополітичні зміни у Східній Європі наприкінці ХVІІІ ст. та їх наслідки для українського народу (три поділи Речі Посполитої, наслідки російсько-турецьких воєн 1768–1774 та 1787–1791 рр. тощо).

Економічна політика Росії щодо України (особливості соціально-економічного розвитку підросійської України у першій половині ХІХ ст.; скасування кріпацтва 1861 р., ліберально-демократичні реформи 60–70-х рр. ХІХ ст. та їхні наслідки для України; монополізація та концентрація виробництва на початку ХХ ст. Столипінська аграрна реформа).

Стан українських земель у складі Австро-Угорщини. Особливості соціально-економічного розвитку у ХІХ – на початку ХХ ст. Риси громадсько-політичного життя (національне відродження – діяльність Товариства греко-католицьких священиків, «Руської трійці»; вплив революції 1848–1849 рр. на життя краю; взаємодія течій москвофілів, народовців та радикалів; виникнення перших політичних партій).

Суспільно-політичне життя України: відродження національної свідомості. Національне відродження в Україні у першій половині ХІХ ст. (місце України у планах Наполеона під час Вітчизняної війни 1812 р. та ставлення українців до завойовника; діяльність масонських та декабристських організацій; наслідки польських повстань 1830–1831 та 1863–1864 рр. на розгортання українського руху; діяльність Кирило-мефодіївців). Суспільні течії і рухи другої половини ХІХ ст. (народницький, соціал-демократичний, ліберальний та національний рухи). Наслідки дії Валуєвського циркуляру та Емського указу. Національний рух на початку ХХ ст. (виникнення перших політичних партій; здобутки національного руху під час Першої російської революції 1905–1907 рр; сутність «столипінської реакції»).

Україна в роки Першої світової війни: світовий баланс сил та національні інтереси.
Наприкінці ХVІІІ ст. українські землі опинилися у складі двох держав – Російської (Наддніпрянська Україна) і Австрійської (Австро-Угорської) імперій (західноукраїнські землі). Реформи австрійських імператорів Марії-Терези та Йосифа ІІ сприяли пробудженню національного відродження в цьому регіоні. Специфіка національного відродження на західноукраїнських землях полягала в тому, що основним носієм української національної ідеї було духовенство. Зокрема, 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація – «Товариство греко-католицьких священиків». Члени товариства обстоювали ідею самобутності української мови, вказували на її відмінність від польської і російської.

Продовжили культурницьку діяльність духовенства у 1830-ті рр. три студенти Львівського університету – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький («Руська трійця»). «Трійчани» своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови. Завдяки «ходінню в народ» стало реальністю не лише збирання матеріалів з народознавства і фольклористики, а й видання спочатку рукописного збірнику власних поезій і перекладів «Син Русі» (1833 р.), збірнику «Зоря» (1834 р.), а потім альманаху «Русалка Дністровая» (1836 р.). Студенти мають звернути увагу на подальшу долю «трійчан». Після розпаду об’єднання і смерті М. Шашкевича вже в 1848 р. І. Вагилевич переходить на пропольські позиції, Я. Головацький приєднується до москвофілів і в 1867 р. емігрує до Росії.

Особливого піднесення набуває український національний рух у 1848–1849 рр. під час так званої «весни народів». Варто зупинитися на діяльності Головної Руської Ради, яка закликала дозволити українцям обіймати всі державні посади, її протиборстві з пропольськи налаштованими Центральною Радою Народовою та «Руським собором». Необхідно визначити здобутки українського національного руху: видання першої у Львові газети українською мовою – «Зорі Галицької» (1848–1852 рр.); скликання з’їзду діячів науки і культури – «Собор руських учених» (1848 р.); заснування культурно-освітнього товариства «Галицько-руська матиця» (1848 р.); відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848 р.); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849 р.).

У другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях виникають три течії суспільного руху – москвофільська, народовська і радикальна. Необхідно пояснити причини активізації рухів (посилення польського впливу в краї), визначити риси діяльності їхніх представників. Зокрема, москвофіли орієнтувалися на Росію, протиставляли польській мові «язичіє», обстоювали тезу про єдиний панруський народ від Карпат до Уралу, видавали газети, журнали, засновували культурно-освітні товариства («Товариство ім. М. Качковського»), активно боролися проти поширення алкоголізму. На противагу консерваторам-москвофілам українська інтелігенція прилучається до українофільського народовського руху. Мета народовців – розвиток української мови на народній основі, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю. З цією метою створюються періодичні видання, культурно-освітні товариства («Просвіта», 1868 р., Літературне товариство імені Шевченка, 1873 р.), організовується український професійний театр (1864 р.), здійснюється видання і популяризація творів українських письменників – Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка.

Втім, наприкінці ХІХ ст. подібна неефективна діяльність і москвофілів, і народовців викликає все більшого розчарування. Виникає нова течія суспільного руху – радикальна на чолі з І. Франком та М. Павликом. Відбувається політизація національного руху. 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія – Русько-українська радикальна партія (РУРП). Варто звернути увагу, що це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія, що стояла на соціалістичній платформі. Необхідно коротко охарактеризувати програму РУРП та інших політичних партій – Української національно-демократичної (УНДП), Української соціал-демократичної (УСДП), Русько-українського християнського союзу. Насамкінець слід підкреслити, що вперше в історії українського руху тезу про необхідність політичної самостійності України було сформульовано й аргументовано у праці Юліана Бачинського «Україна irredenta» («Україна уярмлена»).

Національне відродження в Україні, на думку українсько-американських істориків О. Пріцака і Дж. Решетара, пройшло 5 стадій: 1) Новгород-Сіверська (поява праці «Історія Русів»); 2) Харківська (діяльність І. Котляревського, зокрема вихід «Енеїди», Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського); 3) Київська (Кирило-Мефодіївське товариство, громадівський рух 1860-х рр., видання у Петербурзі журналу «Основа»); 4) Женевська (діяльність М. Драгоманова); 5) Галицька (створення політичних партій).

Спершу слід визначити місце Вітчизняної війни 1812 р., яка, по суті, стала поштовхом до поширення масонського і зародження декабристського рухів. Варто відзначити українську складову в цих рухах, зокрема детальніше ознайомитися з платформою Товариства об’єднаних слов’ян, що виникло в м. Новограді-Волинському на Житомирщині. Слід проаналізувати місце польського елемента в історії України ХІХ ст., що проявився в діяльності масонської ложі З’єднаних слов’ян, двох невдалих повстаннях 1830–1831 і 1863–1864 рр. Необхідно пояснити, чому гасло повсталих поляків «За нашу і вашу свободу» не знайшло розуміння і підтримки серед селянства Правобережної України.

Детальніше слід розглянути місце праці «Історія Русів» в пробудженні національної свідомості; визначити риси романтичної течії й показати її поширення в Україні на прикладі Харківського гуртка романтиків і діяльності М. І. Костомарова. На особистості цього визначного українського історика і громадсько-політичного діяча варто зупинитися детальніше, зокрема проаналізувати засади «Книги буття українського народу», що стала програмовим документом Кирило-Мефодіївського товариства.

Друга половина ХІХ ст. характеризувалася появою нових течій суспільного руху – народницького, соціал-демократичного, ліберального, національного. Варто відзначити, що поява цих рухів була б неможливою без ліберально-демократичних перетворень Олександра ІІ. Варто виділити три напрями в народницькому русі – «пропагандистський», П. Лавров (необхідний тривалий підготовчий період пропаганди та агітації за революційні зміни), «бунтарський», М. Бакунін (селянство вже готове до бунту, а тому необхідно розпочати якнайшвидше повстання проти приватної власності, держави та церкви), «змовницький», П. Ткачов (єдиний шлях до прогресивних змін у суспільстві – революційна змова). Слід зупинитися на формах і методах роботи народників («ходіння в народ», агітація і пропаганда серед робітництва, терористична діяльність «Народної волі»). Коротко варто охарактеризувати діяльність представників соціал-демократичної течії суспільно-політичного руху (С. Подолинський, М. Зібер), які поклали в основу своєї платформи марксизм. Ліберальний рух в Україні сформувався на основі земської опозиції. Основними формами роботи лібералів були створення опозиційної преси; скликання з’їздів земських службовців; організація бенкетів, на яких приймали петиції та звернення до царя з вимогами встановлення в Росії конституційного ладу.

Найбільше уваги слід приділити вивченню українського національного руху. Необхідно розпочати з діяльності першої української громади в Петербурзі та виданні часопису «Основа», звернути увагу на рух хлопоманів і громадівців на Наддніпрянщині, показати взаємодію між «старими» і «молодими» громадівцями, зв’язок наддніпрянських українофілів із західноукраїнськими народовцями; визначити наслідки, які мали для розгортання національного руху Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р. Коротко слід зупинитися на діяльності «Братства тарасівців».

На початку ХХ ст. національний рух на Наддніпрянщині почав консолідуватися в політичні партії. Слід проаналізувати програмові засади першої на східноукраїнських землях української політичної організації – РУП (Революційної української партії), що виникла у Харкові в 1900 р., інших політичних партій, що оформилися пізніше, – Української національної партії (УНП), Української соціалістичної партії (УСП), «Спілки», Української демократичної партії (УДП) тощо. При цьому необхідно детальніше ознайомитися з біографією М. Міхновського, ідеолога українського націоналізму, а також проаналізувати його програмові документи – «Самостійна Україна» і «Десять заповідей».

Окремо необхідно розглянути місце України в розгортанні Першої російської революції (1905–1907 рр.), визначити причини до всенародного виступу, виділити етапи розвитку, назвати найбільші здобутки українського національного руху, зокрема показати діяльність Української громади в І і ІІ Державних Думах; появу першої в Російській імперії україномовної газети «Хлібороб» (1905 р., Лубни), активізації «Просвіт» на Наддніпрянщині тощо. Насамкінець варто зупинитися на явищі «столипінської реакції», складовими якої були заборона викладання українською мовою в школах, насильницьке закриття українських клубів, наукових товариств, «Просвіт», віднесення українців до «інородців».

Розглядаємо появу Антанти і Троїстого союзу, визначаємо місце України в планах держав, що належали до цих блоків. Слід розповісти про бойові дії на території України, показати ставлення до війни різних сил як на західноукраїнських землях (Головна українська рада і Спілка визволення України підтримували Австро-Угорщину, а українські січові стрільці стали найвідчайдушнішим легіоном в австрійському війську), так і на території підросійської України (підтримка російського вйська з боку Товариства українських поступовців, антивоєнні позиції українських соціал-демократів), детальніше проаналізувати ставлення до місцевого населення на західноукраїнських землях як з боку російської адміністрації («європейський скандал»), так і австрійської влади. Студенти мають довести, що війна була трагедією українського народу, безвідносно, за яку країну він у ній воював.

Тема 7. Боротьба за відродження державності України

(1917–1921 рр.)

План

1. Підвалини Української революції.

2. Історіографія та джерела вивчення Української революції.

3. Еволюція поглядів української еліти на питання державотворення.

4. Уроки Української національно-демократичної революції.

5. Культура України доби національно-визвольних змагань.


Підвалини Української революції. Історіографія та джерела вивчення Української революції.

Національно-політичні сили Національно-визвольної революції. Українська Центральна Рада. Внутрішня і зовнішня політика гетьмана П. Скоропадського. Україна за часів правління Директорії УНР. Акт злуки 22 січня 1919 р. Боротьба об’єднаних сил УНР і ЗУНР за незалежність у 1919 р. Громадянська війна 1919–1921 рр.: особливості політики радянської влади в Україні у 1919–1920 рр. «Воєнний комунізм». «Білий рух»: А. Денікін, П. Врангель. Отаманщина. Н. Махно. Радянсько-польська війна і Україна. Варшавський і Ризький договори.

Уроки Української національно-демократичної революції.
Лютнева революція 1917 р., що як наслідок мала зречення царя Миколи ІІ від влади, сприяла створенню на теренах колишньої Російської імперії нової політичної ситуації. Виникають нові органи влади – Тимчасовий уряд, ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, а в Україні – Українська Центральна Рада, орган законодавчої влади. При висвітленні першого питання слід детально зупинитися на здобутках і прорахунках УЦР, які супроводжували її від березня 1917 р. й до квітня 1918 р. Необхідно зауважити, що в середовищі Центральної Ради одночасно співіснували дві течії: автономістична й самостійницька; часто не вистачало рішучості у доведенні своєї правоти. Варто проаналізувати зміст виданих Центральною Радою чотирьох універсалів, показати невідповідність проголошених у документах засад з їхнім практичним втіленням. Детальніше слід розглянути динаміку зростання прихильників більшовицьких ідей, показати амбівалентне ставлення українського суспільства до революційних перетворень, що яскраво засвідчують дві події, що збіглися в часі: бій під Крутами, де на захист Центральної Ради встали студенти, та пробільшовицьке повстання на заводі «Арсенал» у Києві, придушене петлюрівцями. Студенти мають спростувати або довести тезу сучасних українських істориків О. П. Реєнта і О. С. Рубльова, що «Четвертий Універсал був запізнілою спробою переходу від автономістськи-федеративних принципів державного будівництва до самостійницьких».

Насамкінець детальнішого розгляду потребує зміст Брестського мирного договору 1918 р., який В. Винниченко назвав «з різних боків дуже корисним для Української держави». З іншого боку, саме цей договір, що засвідчив вихід УНР з Першої світової війни і мав сепаратний характер, М. Грушевський назвав «гірким миром». Чому так – ось завдання для аналізу на семінарі.

Перш ніж визначити риси внутрішньої і зовнішньої політики гетьмана П. Скоропадського, необхідно ознайомитися з оцінкою його діяльності в історичній науці. Так, у 1920–1930-х рр. в українському екзилі сформувалися два історичні підходи: проуенерівський (В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал), представники якого захищали у своїх працях добу УНР й засуджували діяльність П. Скоропадського, та прогетьманський, або консервативно-державницький (В. Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко), представники якого позитивно оцінювали гетьмана. Радянська історіографія висвітлювала гетьманат як реакційно-поміщицький режим, що спирався на німецькі та австрійські багнети (М. Супруненко, Є. Скляренко, М. Рубач). Серед сучасних українських істориків є як апологети Української держави (Я. Пеленський, Д. Яневський), так і прихильники проуенерівської історіографії. Зокрема, В. Солдатенко називає прихід до влади П. Скоропадського контрреволюційним переворотом.

Розглянемо біографію П. Скоропадського, аби прослідкувати ґенезу його самостійницьких поглядів. Аналіз діяльності на посаді гетьмана варто зробити за такими напрямками: державний апарат; економіка; збройні сили; зовнішня політика; культура. Слід пам’ятати, що у своїй політиці гетьман спирався на великих землевласників і підприємців, відстоював право приватної власності, а тому закономірним є обмежена соціальна база прихильників його перетворень та широка опозиція в особі Українського національного державного союзу, анархістів на чолі з Н. Махном, більшовиків.

Детально розглядаємо внутрішню і зовнішню політику Директорії, яка відновила законодавчі акти часів УНР й прагнула ліквідувати як прорахунки, так і здобутки П. Скоропадського (намір закрити Академію наук). Спираючись на робітництво і селянство, Директорія все-таки в політичному плані сама обмежила коло своїх прибічників. Окрім поміщиків і капіталістів, в яких масово почали конфісковувати землі та позбавили виборчих прав, до «чорного списку» було занесено й нетрудову інтелігенцію (лікарів, адвокатів, вчителів). У 1919 р. Директорія опинилася в скрутному становищі: з одного боку, наступали більшовики, до співпраці з якими закликала частина Директорії, з іншого боку – Антанта, що підтримувала білогвардійців, зокрема А. Денікіна, та до кооперації з якою проти більшовиків схилявся С. Петлюра; після інкорпорації ЗУНР до складу УНР (Акт злуки 22 січня 1919 р.) новим супротивником у боротьбі за українські землі стала Польща. На додачу до цього широке розгортання отаманщини (Н. Махно, Ангел, Зелений, Н. Григор’єв), внутрішні чвари в середовищі Директорії, відсутність належного матеріального і продовольчого забезпечення. Директорія опинилася в так званому «трикутнику смерті».

Визначаємо особливості політики «воєнного комунізму», яку провадили в роки громадянської війни та інтервенції більшовики (націоналізація промисловості; мілітаризація економіки; загальна трудова повинність; ліквідація поміщицького землеволодіння; «червоний терор» тощо).

Наприкінці 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, а тому стало помітним посилення Добровольчої армії генерала А. Денікіна, мета якого полягала у відновленні єдиної, неподільної Росії при опорі на великих землевласників, а сама політика мала яскраво виражений антиукраїнський й антисемітський характер. Вже наприкінці липня 1919 р. денікінці контролювали Крим і майже все Лівобережжя. Проте невдовзі більшовики змогли переломити хід подій, й у березні 1920 р. вони володіли майже всіма великими містами України. У контексті висвітлення цього питання слід згадати й діяльність «білого» генерала П. Врангеля в Криму, його загравання з Директорією та поразку від більшовиків і махновців 1920 р.

Детальніше варто зупинитися на явищі отаманщини, зокрема постатях Н. Григор’єва і Н. Махна. Студенти мають пояснити, як вони розуміють вислів Махна, що метою його армії є «чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення».

Насамкінець необхідно розглянути події радянсько-польської війни на українських землях. Потребує пояснення, чому С. Петлюра як голова Директорії вирішив обрати своїм союзником саме Польщу, варто розглянути умови Варшавської угоди й дати їй історичну оцінку. Коротко необхідно охарактеризувати хід воєнних дій під час радянсько-польського протистояння, зупинитися на Ризькому мирному договорі, який, по суті, означав завершення національно-визвольних змагань й визнання поляками Радянської України.

Варто запам’ятати, що особливостями громадянської війни в Україні були: значна кількість претендентів на владу; різновекторність політичних, економічних, національних орієнтацій воюючих сторін; відсутність військо-політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу; хронічна нестача зброї, боєприпасів; укладення численних нетривалих тактичних компромісів між ворогуючими сторонами; пасивність основної маси населення, яке у своїй більшості стало жертвою експансії та об’єктом насилля; помітний вплив на події зовнішніх чинників.



Тема 8. Україна в міжвоєнний період (1921–1939)

План

І. Україна в системі міждержавних відносин на початку 20-х рр. ХХ ст.

2. Державна економічна політика у 20–30-х рр. та її наслідки. НЕП – причини та привід до переходу до нової політики; реалізація політики.

3. Україна і утворення СРСР (етапи процесу, плани організації нового утворення – «договірної федерації» Х. Раковського, «автономізації» Й. Сталіна, «федералізації» В. Леніна).

4. Політика «коренізації» в Україні. Національні райони в Україні. Націонал-комуністи (М. Скрипник, М. Волобуєв, О. Шумський, М. Хвильовий).
Україна в системі міждержавних відносин на початку 20-х рр. ХХ ст.

Державна економічна політика у 20–30-х рр. ХХ ст. та її наслідки. НЕП – причини та привід до переходу до нової політики; реалізація політики.

Україна і утворення СРСР (етапи процесу, плани організації нового утворення – «договірної федерації» Х. Раковського, «автономізації» Й. Сталіна, «федералізації» В. Леніна).

Політика «коренізації» в Україні. Національні райони в Україні. Націонал-комуністи (М. Скрипник, М. Волобуєв, О. Шумський, М. Хвильовий).

Тоталітаризм в Україні: його сутність та механізм реалізації. Політичні репресії в Україні 30-х рр. ХХ ст. Великий терор.

Форсування індустріалізації та насильницька колективізація. Голодомор 1932–1933 рр.

Становище та національно-визвольний рух в Західній Україні, Закарпатті, Буковині. Виникнення Організації українських націоналістів. Карпатська Україна. Августин Волошин.

Суперечливий характер розвитку культури в 1920–1930-ті рр. «Розстріляне відродження».
У Радянському Союзі у 1930-ті рр. було сконструйовано тоталітарний режим, характерними ознаками якого були: утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією; зрощення правлячої партії з державним апаратом; встановлення жорсткого контролю над суспільним життям; встановлення монопольного контролю партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Студенти повинні визначити три хвилі репресій, які охопили радянське суспільство в останнє передвоєнне десятиріччя: 1) 1929–1931 рр. – розкуркулення, депортації, боротьба зі «шкідниками» і «саботажниками» (т. зв. «Шахтинська справа», 1928 р.), національно-свідомою інтелігенцією (справа СВУ, 1930 р., Українського національного центру, 1931 р.); 2) 1932–1934 рр. – голодомор, репресивний спалах після загибелі С. Кірова; 3) 1936–1938 рр. – доба «Великого терору», коли репресії застосовувалися до представників усіх верств радянського суспільства.

Необхідно звернути уваги й на риси «Великого терору» на Житомирщині, спираючись на статті Т. Рафальської і В. Нікольського.

Й. Сталін назвав 1929 рік «роком великого перелому». Необхідно назвати джерела індустріалізації, особливості процесу індустріалізації в Україні, визначити сутність «соціалістичного змагання», зокрема проаналізувати позитивні і негативні наслідки цього процесу, а також головні результати індустріалізації. Відомий українсько-канадський історик О. Субтельний зауважив: «Жодне суспільство ніколи в історії не здійснювало настільки широкі економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового перевороту в ХІХ ст. на будівництво декількох дюжин промислових підприємств в Україні пішли десятиліття, то в 30-ті роки ХХ ст. Ради споруджували тут сотні заводів щорічно». Отож, не зайвим буде порівняти процес індустріалізації в Російській імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. і в СРСР 1930-х рр.

Невід’ємною складовою у процесі нового соціалістичного ладу був проголошений на ХV з’їзді ВКП(б) 1927 р. курс на колективізацію, замінений 1929 р. курсом на суцільну колективізацію. Варто звернути увагу на появу статті Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів» (2 березня 1930 р.), в якій у «перегинах» процесу колективізації звинувачувалася місцева влада. Політика розкуркулення, депортацій, запровадження «внутрішнього паспорта» для селян була підсилена ще одним заходом – голодомором 1932–1933 рр. Розгляд даного підпитання варто організувати у вигляді дискусії. Студенти мають визначити причини появи голоду, довести його природний чи штучний характер, проаналізувати наслідки голодомору для українського народу; простежити ставлення різних політичних сил в Україні і за кордоном до голодомору 1932–1933 рр.

Не всі українські землі в міжвоєнний період входили до складу УРСР. Зокрема, Східна Галичина, Західне Полісся, Західна Волинь, Холмщина і Підляшшя згідно з Ризькою мирною угодою 18 березня 1921 р. належали до Польщі; Північна Буковина і Бессарабія входили до складу Румунії, Закарпаття перебувало у складі Чехо-Словаччини (з березня 1939 р. – Угорщини). Студенти повинні визначити риси соціально-економічного розвитку українських земель у складі інших держав, довести колоніальний характер розвитку української економіки, проаналізувати характер політичного режиму в них, участь українських політичних сил в житті Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, довести, що в Румунії склалися найгірші умови для національного розвитку українців, а в Чехо-Словаччині, навпаки, ставлення до українців було найліберальнішим. Ставлення ж польської влади до українців яскраво демонструє вислів міністра польського уряду С. Грабського: «Немає ніякого українського народу, український народ – вигадка комуністів з пропагандистською метою». Втім, необхідно зауважити, що ставлення польської влади до українського чинника в міжвоєнний період не було однозначним. О. Бойко пропонує виділити такі етапи:

1) «невизначеності» (1919–1923) – у цей час з погляду міжнародного права і держав Антанти влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. А тому Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала права українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах; закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам (Львівському, Станіславському і Тернопільському). 14 березня 1923 р. в Парижі рада послів Антанти остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною;

2) «тиску» (1923–1926) – народові демократи, що перебувають при владі в Польщі, відстоюють програму окупації західноукраїнських, білоруських і литовських земель, та повної асиміляції інших народів задля створення однонаціональної польської держави. Саме в цей час, 31 липня 1924 р., було прийнятто закон, за яким державною мовою на території Польщі визнано польську;

3) «пошуку компромісу» (1926–1937) – запровадження політики поступок і компромісів з метою створення ілюзії ліквідації національного гніту; активний курс на державну асиміляцію національних меншин. Найчисленніша українська партія УНДО в жовтні 1935 р. бере курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин;

4) 1937–1939 рр. – повернення польського уряду до доктрини однонаціональної польської держави.

Окремо варто зупинитися на формах опору, здійснених українським населенням – від страйків і селянських заворушень до терористичної діяльності представників Організації українських націоналістів. Слід звернути увагу на ґенезу націоналістичного руху, визначити основні засади «інтегрального націоналізму» Д. Донцова, прослідкувати основні форми боротьби націоналістів проти влади, а також відповідь поляків на заходи непокори з українського боку (політика «пацифікації», ув’язнення саботажників у концтаборі Береза Картузька).

Перебування українських земель у складу Румунії також обмежують трьома періодами: 1918–1928 рр. і 1937–1940 рр. – періоди реакції; 1928–1937 рр. – період відносної лібералізації. Українські землі активно роздаються офіцерам румунської армії; здійснюється активна румунізація (закриття українських шкіл, переслідування української церкви); з середини 1930-х рр. в Румунії набирають сили фашистські партії і організації («Залізна гвардія»).

Про більш ліберальне ставлення до українців у Закарпатті свідчить існування в цьому регіоні в 1930-ті рр. майже 30 політичних партій; зростання кількості початкових шкіл; можливість користуватися в цих школах мовою на власний вибір. Детальніше слід зупинитися на постаті А. Волошина та умовах проголошення Карпатської України. Студенти мають проаналізувати, чи дійсно Гітлер мав намір створити «Велику Україну» як антирадянську силу, спираючись на Карпатську Україну і чому саме з його дозволу Угорщина в березні 1939 р. окупувала Закарпаття.



Складовими процесу «культурної революції» в УСРР були ліквідація неписьменності; створення системи народної освіти; підготовка нових кадрів; ідеологізація засобами літератури і мистецтва; використання наукових досягнень для соціалістичного будівництва. Необхідно прослідкувати як здобутки, так і втрати української літератури (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Куліш), кіно (О. Довженко, Д. Вертов), театрального життя (Л. Курбас, Г. Юра), музичного мистецтва (Г. Верьовка, Б. Лятошинський), науки (М. Боголюбов, Ю. Кондратюк, Є. Патон) у міжвоєнний період. Так, ліквідація неписьменності і створення широкої мережі закладів освіти, попри безперечний позитив, мали й негативні наслідки, адже рівень загальнотеоретичної підготовки знижувався через політехнізацію та ідеологізацію навчання, репресії по відношенню до представників старої інтелігенції. Слід довести яскравими прикладами, що у міжвоєнний період в Україні чітко простежується боротьба двох протилежних тенденцій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої (діяльність модерністів) і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої. У 20-ті рр. домінує перша, в останнє передвоєнне десятиріччя – друга.



Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

1. Вступ. Феномен української історії та культури iconВисокий шлях Миколи Лукаша
Без історії українського художнього перекладу немає історії української культури І, отже, історії української нації. Тож українська...
1. Вступ. Феномен української історії та культури iconВідділ освіти Баришівської райдержадміністрації Районний методичний кабінет Баришівської районної ради
Картки-завдання для використання на уроках історії України (Вступ до історії) у -Х класах. Дидактичний матеріал для шкільного курсу...
1. Вступ. Феномен української історії та культури iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
1. Вступ. Феномен української історії та культури iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
1. Вступ. Феномен української історії та культури iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
1. Вступ. Феномен української історії та культури iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
1. Вступ. Феномен української історії та культури iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
1. Вступ. Феномен української історії та культури iconРобоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
Мета: формування у студентів цілісної системи знань про українську культуру як специфічний І унікальний феномен, її роль у духовному...
1. Вступ. Феномен української історії та культури iconФондова лекція з історії та культури України Тема Витоки історії українського народу та його культури. Україна княжої доби Навчальний час 2 години

1. Вступ. Феномен української історії та культури iconНавчальний посібник з історії української культури мвс україни



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка