1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість



Сторінка9/9
Дата конвертації17.03.2018
Розмір0.59 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

14. Живопис

Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція. живопису, а з християнізацією вона дуже розвивається і стає важливим елементом культури. Невід'ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею українська, хотіли викликати у вірних сильні й тривалі емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси, мальовила й увесь молитовно-літургійний обряд мали служити тій цілі. (За літературним переказом пишність релігійного обряду візантійської Церкви притягнули Володимира Великого до цієї ж Церкви). Ідеологія візантійського православ'я була втілена найвиразніше в храмовому розписі і його двох найголовніших формах: стінопис! та в іконописанні.

У перші сторіччя християнства дуже важне місце зайняв саме стінний живопис, з його суворими аскетичними темами, що відображали християнську ідеалістичну мораль. В храмах Русі було три види живопису: мозаїка, фрески і станковий живопис (іконописання). Два перші види були в той час найбільшого поширення (були вони отже: в Десятинній церкві, київській Софії, чернигівському Спаському соборі, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври). Найкраще збереглись у київській Софії, де м. ін. вповні збереглася мозаїка вівтарної стіни - „Оранти" (картина Богоматері, що молиться), а теж причастя апостолів і портрети Отців Церкви. Збереглись теж на внутрішній частині центральної бані зображення Христа і євангелиста Марка; збереглась теж мозаїчна картина Благовіщення.

Поряд з фресками релігійного змісту зустрічаємо зразки світського живопису (як от кн. Ярослава - засновника храму, який до наших часів не зберігся, зате добре зберігся мозаїчний портрет його дружини і трьох дочок). Фресковим живописом покриті теж стіни башт і картини з побуту української і візантійської знаті.

Значне місце займало іконописання. Ікони виготовляли візантійські і руські майстри, але дуже мало з них збереглося.

Зразком найдавнішого станкового живопису є ікона Володимирської Богоматері, що вважалась святістю, її привезли до Києва з Візантії, звідсіль перевезли її до Вишгороду, а врешті Андрій Боголюбський, ограбивши Київ (1169 р), забрав її до Володимира над Клязмою, що був тоді його княжою резиденцією. У літописах згадуються ще й інші ікони. В XI ст. був теж звичай прикрашувати ікони срібними й золотими шатами з перлами і т.п.

Засобом прикрашування й ілюстрування книг були мініатюри і ними були прикрашені "Остромирове євангеліє" з 1053 р. і "Збірник кн. Святослава" з 1073 р. У цьому останньому пам'ятнику українського літературного й мистецького характеру бачимо мініатюрно виконані зображення кн. Ярослава з сім'єю, зодягнених у дуже дорогий одяг.

Дуже високо стояло в княжій Україні різьбарство. В руїнах палати кн. Ольги знайдено залишки мармурових капітелів, колон, та залишки різьбленого каменя, подібно як і Десятинної церкви. Багато різьбленого мармуру знайдено в руїнах чернігівських церков.

Про високий стиль різьби свідчать ті нечисленні саркофаги, які залишились з того часу, а найкращий з них - це саркофаг кн. Ярослава Мудрого в св. Софії, з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Були теж різьби на дереві і на костях, тобто з ділянки т. зв. прикладного мистецтва.

15. Ювелірне мистецтво

Досягло воно в Україні тих часів високого рівня й досконалості. Найдавнішими пам'ятками його датовані з X ст., окуття турячих рогів, знайдені у так званій Чорній могилі, біля Чернігова. Бачимо на них незвичайно вміло викарбувано сцени з стародавнього українського фольклору чи рослинний орнамент.

Ювелірні майстерні були в Києві, де знайдено багато виробів зі золота чи срібла, як от кольчики, хрестики, обручки. Ювелірні вироби того часу були дуже. різнородні (діадеми, намиста, наручники, нарукавники, ланцюжки, золоті калитки і т.п.). До ювелірних виробів належать теж держаки (ручки) мечів, золоті та позолочені прикраси на шоломах, тощо.

Величезна кількість ювелірних предметів пропала в безконечних війнах, наїздах та грабежах, або загинула в закопаних скарбах. Але ті, що збереглися до наших часів, дають нам уявлення про досконалість золотникарської техніки і різноманітність виробів. Німецький хронікар Лямберт із захопленням описує подарунки кн. Ізяслава І. та Святослава II. німецькому цісареві Генрихові IV. Таких коштовних речей Німеччина не бачила.

Ювеліри того часу знали багато різних видів техніки. Речей більшого розміру збереглося не багато. Серед них - славетна оправа Мстиславового євангелія з XI ст. (вся дошка вкрита філіґрановою плетінкою, в яку оправлено емалеві образки). Розкішні були євангелії, що й Володимир Василькович дарував до різних церков.

З занепадом княжого ювелірства починає розвиватися міське, в якому, замість золота, використовується вже мосяж. Татари, руйнуючи міста, забирали зі собою в полон майстрів ювелірного мистецтва, а італійський подорожник Пляно Карпіні (кінець XII, пол. XIII ст) писав, що у своїй подорожі до Монголії, бачив в Каракорумі багато руських майстрів, а один з них зробив престіл зі слоневих ікол, мистецько вирізьблений, прикрашений золотом і дорогим камінням.


Висновок

Фінальним рубежем києво-руського періоду історії були 40-ві роки XIII ст. Монголо-татарська навала завдала Русі, що посідала одне із чільних місць у загальноєвропейському історичному розвої середньовіччя, непоправно шкоди. Упродовж кількох століть вона успішно протистояла кочовим народам степів, боронила себе і країни Центральної та Західної Європи. Свою високу історичну місію - рятівниці європейської цивілізації - Київська Русь виконала і в 40-ві роки XIII ст., але цього разу ціною власного існування.

Вражена роз'їдаючою іржею феодальної роздробленості і місцевого сепаратизму, Русь не змогла протистояти військовій машині монголо-татар. З вогнем і мечем, долаючи героїчний опір русичів, вони пройшли руськими землями, спалили найбільші міста, розтоптали і розікрали матеріальні цінності народу, нищили духовні. На високій ноті обірвалась творчість руських зодчих і художників, літописців і билинників, музикантів і ремісників. Те, що вдалося врятувати, опинилося на довгі століття в земляних схованках.

М.С. Грушевський вважав своєрідним позитивним результатом монголо-татарської навали соціальне нівелювання народу. "Де проносилась татарська гроза, - писав історик, - там багатії страждали сильно. В результаті "багатий "клас розорявся, занепадав і зливався із загальною масою земства". Це явище справді мало місце, але було не прогресивним набутком монголо-татарського панування, а трагедією руського народу. "Демократизація" суспільства, досягнута за рахунок винищення елітарно-інтелектуальної його частини, відкинула Русь на століття назад.

Найбільше постраждала руська державність. З падінням Києва фактично перестала існувати єдина і самостійна держава. Формально князівська система продовжувала функціонувати. Монголо-татари не принесли в державне життя Русі чогось принципово нового, але вміло застосували принцип ''поділяй і володарюй". Відтепер верховним сюзереном руських земель став хан Золотої Орди. Там, а не в Києві чи якомусь іншому місті Русі вирішувалась її доля. Щоб посісти Велике Київське князівство (як і інші столи), потрібен був ханський ярлик. Ні Михайло Всеволодович, ні Данило Галицький такої честі не удостоїлися. Натомість суздальський князь Ярослав Всеволодович, а згодом і Олександр Ярославич Невський такі ярлики на Київ отримали. Хан, за словами літописця, "приказаша Олександрови Киев й всю Руськую землю". Київ лишався символом Русі, але реальної політичної сили вже не мав. Названі князі навіть не побажали зробити його своєю резиденцією, а передали в управління боярам. Можливо, що саме такою була воля монголо-татарських ханів, не зацікавлених у відродженні політичного значення Києва. В останній чверті XIII ст. він не мав навіть і номінального. князя. Вважається, що спадкоємцем державно-політичних традицій Київської Русі в помонгольський час стало Галицько-Волинське князівство. На відміну від Середнього Подніпров'я, західні землі Київської Русі менше постраждали від монголо-татарських завойовників. Упродовж другої половини XIII ст. тут велося монументальне будівництво, літописання, розвивалися торгівля, ремесла, сільськогосподарське виробництво. Завдяки політиці Данила Галицького і його найближчих наступників галицько-волинські землі не зазнали такого розорення з боку монголо-татарських зайд, як це мало місце в старій Руській землі - у Київщині, Чернігівщині і Переяславщині.

Проте ні Володимир, ні Галич не змогли очолити процеси політичної консолідації Південної Русі. Колись єдиний державотворчий потік, що виходив із Києва, розділився на кілька окремих річищ, насильно консервованих завойовниками; спершу монголо-татарами, згодом - Литвою і Польщею. Віками налагоджені зв'язки між окремими землями Київської Русі, а також із країнами Європи були розірвані. Знищення Києва - як історичного центру тяжіння давньоруських земель, серця Руської землі - спричинилося до того, що вони опинилися в сфері політичних інтересів сусідніх держав і надовго втратили перспективу спільного незалежного розвитку.

Та незважаючи на трагічні наслідки для Київської Русі монголо-татарської навали, завойовники не змогли знищити історичні та культурні традиції народу, як і його самого. Руський народ продовжував жити на своїх предковічних землях і був гарантом безперервності історичного процесу. Спадщина Київської Русі стала тією базою, на якій розвинулась культура Русі-України в епоху пізнього середньовіччя.

У часи Київської Русі, особливо в період феодальної роздробленості, не вщухали міжкнязівські пристрасті з приводу переважного права на успадкування великокнязівського столу. Кому, якому князівському клану належить володіти Києвом, а отже, й Руссю - це питання стояло надзвичайно гостро. Не стало Київської Русі, але давні суперечності відродились у формі питання про право на києво-руську спадщину. Як колись князі не могли поділити Київ, так пізніше літописці та історики не могли дійти згоди у тому, який східнослов'янський народ є правонаступником історії Київської Русі. '

Особливої гостроти, про що вже йшлося вище, ця проблема набула в першій чверті XIX ст. і вилилась у відому дискусію між М.П. Погодіним і М.О. Максимовичем. Незважаючи на висновки М.О. Максимовича, М.І. Костомарова та інших істориків про те, що український народ має рівні права на києво-руську історико-культурну спадщину, великодержавна історична школа єдиним її правонаступником вважала росіян.

У радянський час набула поширення концепція давньоруської народності, на базі якої розвинулись український, російський і білоруський народи. Цю справедливу в своїй основі тезу деформувала великоруська доктрина "старшого брата". Теоретичний постулат етногенетичної рівності на практиці трансформувався в незаперечний російський пріоритет. Вважалося природним починати історію Росії з часів Київської Русі і політичне небезпечним стверджувати те саме стосовно України.

Усе це в минулому. Здавалося б, настав час істини. Але тепер маятник гойднувся в інший бік. І сьогодні теза про спільні історичні корені українського і російського народів піддається сумнівам з українського боку. Всупереч історичній дійсності, деякі українські автори (вітчизняні і зарубіжні) обстоюють виняткове право українців на києво-руську спадщину. При цьому чомусь не беруть до уваги того, що й білоруси безпосередньо причетні до цієї спадщини.

У процесі нового етапу національного відродження спостерігається суперечливе ставлення до історичних традицій, які часто виступають у ролі заложників наших пристрастей і амбіцій. Дивно, але навіть протилежні думки користуються однаковим успіхом серед широкого читацького загалу. Прихильність знаходять як твердження про реквізовану Москвою нашу історичну назву "Русь", так і тези про те, ніби ми від найдавніших часів були українцями. При цьому назви "Русь", "руський" послідовно замінюються на "Україна" і "українець". І це не тільки стосовно XVI - XVIII ст., а й часів Київської Русі. Деякі видання наповнюються дефініціями - "княжа Україна", "хрещення України", "українська княгиня Ольга", "українські язичницькі боги", яких не знають стародавні джерела. Ця не наукова позиція не стільки утверджує українців у правах на києво-руську спадщину, скільки дискредитує цю засадничо правильну ідею.



Насправді в реальному житті проблеми спадщини не існує, її давно і успішно вирішили самі народи - український, російський і білоруський, розвиток яких у помонгольський період рівною мірою грунтувався на високих досягненнях епохи Київської Русі.

Література





  1. Культура українського народу. - К. 1994.

  2. Семчишин М. Тисяча років української культури. - К. 1993.

  3. Огієнко І. Українська культура. - К. 1991.

  4. Марченко М. Історія української культури з найдавніших часів до середини 17 століття. - К. 1961.

  5. Толочко П. Київська Русь. - К. 1994.

  6. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ. Релігія. Культура. - Львів. 1996.

  7. Нартов В.В. Історія України. - Харків, 2006.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість icon1. Назвати особливості культури дохристиянської Русі. Загальна характеристика зарубинецької та черняхівської культур
Розвиток театру на Україні 17-18 ст Назвіть основні види театральних вистав, драматургів
1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість iconЗавдання для самостійної роботи усна народна творчість – основа пізнання навколишнього світу

1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість icon8 клас Українська літературні диктант Усна народна творчість Асоціативний диктант
Прізвище відомого російського й українського художника-мариніста, що народився у Феодосії
1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість icon5 клас українська література Усна народна творчість Казка «Названий батько»
Народні байки. «Як ворона дістала зі збанка води», «Не впусти рака з рота», «Миша, жаба І каня»
1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість iconДоба Київської Русі: Доба Київської Русі
Уявіть, що ви історик І хочете написати книгу про минуле. Кого ви оберете своїми героями: відомих діячів, невідомих поки що осіб...
1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість iconЗаняття: Кераміка Київської Русі x-xiiст
Мета: Ознайомити гуртківців з керамікою часів Київської Русі, дати стислі відомості про сільське та міське гончарство, формувати...
1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість iconОсновні питання з дисципліни
Еволюція політичного устрою Київської Русі. Причини політичної децентралізації Русі
1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість iconУрок № Дата проведення
Тема. Загальна характеристика розвитку культури та літератури XIX ст., стильове розмаїття
1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість iconДавидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі
За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян
1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість iconЗарубіжна література 10-11 класи Рівень стандарту
Загальна характеристика розвитку культури та лі­тератури XIX ст. Реалізм як напрям у світовій літературі


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка