№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського



Сторінка3/6
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6
главарями племін, котрі складались із кількох кланів, а про-
водарями звались старші над охочими вояцькими товариствами
(comitatus), котрі мали за ціль напади на сусідів, а також на-
чальники кланового, або племінного війська в часи війни. В
обох випадках чин проводаря міг сходитись з чином князя або
царя, хоч міг бути і окремим од іх.

Хоч з початку фактична сила проводаря могла держатись


тільки на виборі од громади, або племені, або на признанню
дружками, тільки ж вона мала в собі зерно пізнішого абсолю-
тизму начальників, а надто коли власть проводаря повторно
вдержувалась в одній сімьі разом з чином князя, або царя.
Такого роду проводарі-князі і проводарі-царі були здебільшого
начальники тих вояків, котрі позавойовували ріжні провінціі

*) Ми раді б перекласти Тацітових comites, comitatus, дру-
жинники (од староруського дружина), бо це слово точно передає суть
відносин такого роду між князями і іх помічниками, на-пів-товаришами, на-
пів-вассалами,—та замісць його вживаємо слово дружки, од дружко,
як звуть у насъ на весіллях товариша молодого, котрий зветься князем.

**) Кельтське слово клан (або plant, — власне насіння) добре
характеризує громаду, котроі члени вважаються подходячими од одного предка
(хоч би така думка і була фіктівна), бо клани задержались в гірській Шот-
ландіі ще в XVIII ст. і по тому можна судити, що таке були громади, котрі
римляни звали gentes (славянські роди).




— 37 —

римськоі імперіі і заснували там варварські держави. Такого
роду проводарі були і між тими, котрі оснували в Британіі
ріжні англосаксонські держави.

Англосаксонський писатель VIII в. Беда, що написав цер-


ковну історію своіх земляків (Historia Ecclesiastica gen-
tis Anglоrum, до 731 p.) малює нам політічні порядки ста-
рих контінентальних саксів ось як: „Старі сакси не мають ца-
рів, а тільки багато старшин, (котрих Беда зве по латинському
чудно — satrарае), котрі начальствують кожний над своім
родом (suae genti praepositos). Коли приходиться до
війни, ті старшини кидають жереб, і кого жереб покаже, того
й слухаються, як проводаря на час війни; а після війни всі
старшини стають рівними по власти". Рівняючи ці слова з тим,
що знаходимо у Таціта, Цезаря і в літописях англосаксонських,
можна думати, що слово satrapa у Беди одповідає слову
princeps у Таціта і ealderman (старий, сташина), котрим
літописі англосаксонські звуть тих двох начальників, що при-
вели саксів у Вессекс (495). Це слово очевидно значило голо-
ву клана. Але ж в літописях англосаксонських вживають і дру-
гого терміну heretogе (нім. Hertzog), котрим звуть Ген-
геста і Горсу, перших, котрі привели саксів у Цент (449). Беда
передає слово hеrеtоgе словом dux, котре мусить одпові-
дати Тацітовим начальникам охочих товариств, — с о m і t a t u s.

Власть таких двох родів начальників, земських і вояць-


ких мусила зміцнитись серед англосаксів у новій краіні, Бри-
таніі, бо потреба боротись з бритами мусила піддержувать дікта-
туру, а важність начальників при поділі новозавойованоі землі
мусила піднімати іх авторитет і, окрім того, скупляти в іх
руках здобич і рабів. Скоро прибавився вплив римсько-христі-
янських політичних думок, після того, як англосакси почали
(з 587 p.) вихрещуватись у папських місіонерів, котрі маючи
інтерес в підтриманню королів, скрізь проповідували божествен-
ний початок іх власти. Не без наслідків у цьому мусив бути
також приклад франкських королів, що раніше підпали римсько-
христіянському впливові, в сімьях котрих королі англосак-
сонські брали собі иноді жінок христіянок.

Вже ельдормени Цердик і Кинрик, переселившись у


Британію, взяли собі тітул царів, або королів (rex, cyning).
Претензіі на абсолютизм збільшились у христіянських королів,
а надто в тих, котрі претендували на власть над усією англо-
саксонською Британією і над кельтськими князями західноі
Британіі і Шотландіі. Так Освальд, король Нортумбріі (634—
642) писав свій тітул так: „всієі Британіі імператор, поста-
влений Богом" (totius Вrіtaniае Imperator ordinatus
a Deo). Королі Вессекса, котрі дійсно зьєднали всі англосак-
сонські держави (827) і приняли підданство (commendatio)
кельтських князів (924), вже присвоюють собі римські імпе-
раторські тітули: Imperator, Caesar, Imperator Augus-




— 38 —

t u s і навіть візантійський В a s і l e u s. Так далеко одійшли го-
сударі англійські од тих кланових, на-пів-виборних начальників,
котрих Беда назвав чудненько сатрапами, видимо вважаючи,
що забагато звати іх і reges, i principes.

Одповідно такій переміні політичній наступила переміна і


соціяльних порядків серед англосаксів у Британіі. По словам
Нітгарда, Франка, що описував життя тих саксів, з котрими
воював Карло Великий, у цих саксів були ще три класи: бла-
городні (edhilingi, nobiles) вільні (ingenuiles) і
раби (lazzi, serviles). Початки таких класів бачимо вже в
Тацітовій Германіі, і англосаксонська термінологія вже рано
одріжняє благородного (еоrl) і простого чоловіка (сеоrl), нім.
Kerl), а також рабів, котрі набірались найбільше з покоря-
ємих бритів. Війна, а також збільшування власти королів, іх
дружків (gesindes, comites) і потім іх слуг дворових
(Thegn, Thane) і урядників мусили вести все до більшого
виділу з всенародноі землі (f о l k l a n d) участків землі одпи-
саноі (boоkland) на осібну власність панства, котре виділя-
лось з маси вільних людей *).

Характеристично, що коли встановлялась політична єд-


ність англосаксонська під королями всієі Англіі (totius An-
gliае), то стара назва е о r l, котра означала благородного, або
кажучи славянським словом, земського боярина, заміня-
ється назвою королівського слуги, чиновника (minister від
manus — рука), thane, і цим словом зве себе англійський
аристократ в переднорманську добу.

Треба завважити, що під урядом цих королів Англія в


одному випередила всі другі новоєвропейські держави: коли
не числити кельтського Вельса (Валліса) і півкельтськоі Шот-
ландіі та остр. Мена, то властиво Англія вже в IX в. показу-
ється політично поєднаною. Напади данів тому не шкодять, а
навпаки підпірають оборонну діктатуру Альфреда Вел. і його
дінастіі серед англічан, а дани вдовольняються землею, котру
ім одступлено, признаючи верховне головенство англійського
короля, до того часу, коли вони зближаються з англічанами
настільки, що входять просто в число його підданих (924).
Навіть хвилеве завоювання Англіі скандинавським королем
Канутом Великим (1016—1036) помагає політичному поєднанню
Англіі, а не шкодить йому, бо цей король все ж таки зветься
королем Даніі і всієі Англіі, і коли його велика держава, що
не мала ніякого природного звязку в частинах своіх, роспалась
після його, і дінастія Альфреда Вел. вернулась у батьківщину,
то вона тим більше без перепони почина урядувати над усією
Англією.

*) Приклад такого виділу мусило перш усього подавати одписування
землі на церкви і манастирі.




— 39 —

Це першенство Англіі перед другими середньовічними дер-
жавами Європи з огляду на політичне поєднання, котре почасти
виходило з iі невеликого обширу і островного стану, важне
по своєму впливові і на другі політичні відносини. Коли б уже
вважати, слідом за філософами історіі націоналістичноі школи,
державну єдність річчю римською, то треба б було сказати,
що найбільш германська держава, з числа заложених по ко-
лишніх римських провінціях дійшла, раніше других до цього
римського ідеалу!

Одповідно такій переміні власти начальників змінився і


характер народнього віча у англосаксів. Людність Англіі тепер
являється нам правильно зведеною в тісніші і ширші групи,
з котрих кожна мала своє віче (gemot, німецьке Gemeinde,
громада) з більшою чи меншою компетенцією. Громади сіль-
ські, (tun, новоангл. town) і укріплені міста, городи, (burk,
новоангл. borough, нім. Burg) мали часті віча, періодичні і
надзвичайні, для своіх справ і для участи в суді, навіть тоді,
коли він робився од имені феодального пана, або короля суд-
дями, котрих вони назначали, а в вільних громадах і для ви-
бору старшини громадськоі (tungerafa) і завше для вибору
його помічників. Певне число громад складало сотню (hun-
dred), котра ставила примірно 100 вояків, або збройний оруж-
ний округ (Wapentake, од wapen—зброя, нім. Waffen) в
колишніх данських округах, і одповідала Тацітовому pagus.
Сотня мала своі віча що місячні, на котрі приходили старшини
і вибрані посли громадські; віча ті мали компетенцію судову
і фінансову (розклад податків). Кілька сотень складали шер
(shire), або графство, з котрих де які були перше королів-
ствами. На чолі іх стояли ельдормени, котрих назначали
королі вкупі з радами національними і котрі командували
краєвим військом в часи його збору, і шеріфи (shirege-
rafа, новоангл. sheriff), котрих назначали королі переважно
для збору податків краєвих і державних. Віча в графствах
(shiregemot) в другій половині англосаксонського періоду
бували по закону двічі на рік і владжували справи судові,
фінансові і навіть церковні, бо на них бували і вищі церковні
достойники краєві.

Самоуправа державна виявлялась радами національними,


котрі звались witenagemot (wite, новоангл.—wіsе, нім.
weise, мудрий, відущий; witenagemot—збір відущих), а також
mycelgemot—великий збір, або mycel getheaht (нім.
Gedacht) велика дума*). Склад цих зборів видно з іх назви:
Witenа—gemot. Це не всенародне віче, а збір людей, котрі

*) По латинському ці збори звались також різно: commune consi-
lium, curia magna, assisa generalis, placitum omnium libe-
rorum et hominum і т. д.




— 40 —

офіціяльно признані за більше відущих, хоч формули того-
часні про де які з тих зборів, котрі збереглись в літописях і
актах, говорять і про народ в таких напр. словах: „в присут-
ности народу",—або „в загальнім зборі народу" (cum prae-
sentia populationis, populi generalitate) і т. и. Проф.
Фрімен дума, що в теоріі всякий вільний англічанин міг при-
ходити на вітенагемот, але на ділі там були присутні вищі
достойники духовні і світські, приближені короля і найблизші
до місця збору люди. Про теорію в ті часи говорити трудно.
Фактичні свідоцтва, які дійшли до нас про вітенагемоти в ма-
лих англосаксонських королівствах і потім в усій Англіі, гово-
рять, що звичайно склад цих зборів був далеко не демокра-
тичний *).

Випадки, в котрих говориться про присутність народу


(populi, р l е b і s і т. и.) на вітенагемотах, належать до пригод
надзвичайних, як вибір або посвята короля, стверджування
законодавчих збірок і т. и., коли і в інтересах самого уряду
було скликати як найбільше люду, не стільки для обради
справи, скільки для того, щоб обьявити народові постанову,
приняту королем з його радцями, бо в ті часи другі способи
публікаціі були трудні. Або це були пригоди революційні, як
переміна короля, коли заінтересоване сторонництво являлось
з своім військом, приводило як найбільше своіх прихильників
і всилювалось надати своім учинкам як найбільше загально-
народній характер. Звичайні ж збори вітенагемотів були не-
многолюдні і далеко не демократичні. Так напр. звістки про
такі збори в королівстві Мерсіі показують такий склад: пять
єпископів, од пяти до шести ельдорменів (principes, duces) і стільки ж тенів (ministri). В X ст. на вітенагемотах зьєд-
наноі Англіі звичайно було: 2 архиєпіскопи, 2—4 кельтських
князів, 17 єпископів, 4 аббати, 12—15 ельдорменів, 50—54
тенів.

Компетенціі таких зборів не були означені ніяким зако-


ном і через те залежали од випадків і на ділі були дуже ши-
рокі. Вони обнімали власне всі справи світські, а часто навіть
і церковні, бо на вітенагемотах сиділо і все вище священство.
Закони звичайно обьявлялись з такими формулами: „по раді і
думці єпископів з усіма ельдорменами і більшосте мудрих".
Королівські грамоти, котрі дарують землі, свідчать про те, що
вітенагемоти прикликувались до санкціі цього подарунку ча-
стин землі народньоі, напр. в ось якій формулі: „Я, Егберт,
божою ласкою король західніх саксів, за згодою і спільною
радою єпископів і князів моіх і старшин усього мого народу

*) Звістки про 147 вітенагемотів з 698 до 1066 р. зведені в праці
К е m b l е, The Anglo-Saxons in England, 2 т. 1849, єсть і німецький пере-
клад. Є це взагалі найкапітальніша робота про історію Англіі в саксонську добу.




— 41 —

(totius plebis meae seniorum) звелів написати цю гра-
моту" і т. д. В накладанні податків, в постановах про мир і війну,
про військо і флот видно теж участь вітенагемотів. Відомо
кілька випадків, коли вітенагемоти являлись верховним судом,
котрий скидав і виганяв вищих урядників. Вітенагемоти ви-
бірали ельдорменів, а иноді й єпископів. Коли вітенагемоти
не завше вибірали королів, то збір іх був потрібний, щоб при-
знати престолонаслідування. Відомо не мало випадків, коли ві-
тенагемоти вибірали короля з числа осіб правлящоі дінастіі,
або скидали королів. Формули, котрі вживались в таких при-
годах в записах, носять ознаку найбільшого в порівнянню з
другими, демократизму, напр.: „зібрались магнати і народ
усього царства і після докладноі обради, по однодушній згоді
всіх, N. N. прогнаний з царства, а М. М., із царського роду,
вибраний у царі." В кількох з таких пригод говориться і про
мудрих (Witen) і міщан (burhwara) Лондона.

Про всі ті порядки, котрі ми схарактеризували вище


можна сказати, що вони тим дальше одходили од тіпу, описа-
ного Тацітом і Бедою, чим більше ми будемо одходити од
простіших порядків громадських до складніших, державних.
Підібне можна сказати про державні порядки і в других вар-
варських державах зараз же після того, як варвари взяли про-
вінціі римськоі імперіі. Дальша доля порядків англійських ма-
буть була б подібна до долі порядків більшоі частини держав
контінентальних, коли б не островний стан Англіі, а ще біль-
ше, коли б Англія не підпала новому завоюванню, нормано-
франдузському, котре внесло осібні варіяціі в розвиток англій-
ських середньовічних порядків. Спершу ці варіяціі сприяли
зростові королівськоі власти, а потім дали орігінальний на-
прямок опозіціі проти неі, котрий сприяв зростові всенарод-
ньоі вільности.

2. Державні порядки норманськоі Англіі і перші хартіі вільности.

Завоювання Англіі офранцуженими норманами (1066) під
проводом розумного і енергічного герцога Вільяма, котрому
історія залишила назву Завойовника, придало політичній єдно-
сти цієі краіни ще нову ознаку римськоі держави, сильну ко-
ролівську власть, якоі тоді не було ніде в західній Європі.
Державні порядки Англіі часів Вільяма Завойовника треба
вважати реакцією проти контінентального феодалізму. Вільям,
сам вассал короля Франціі, як герцог Нормандіі, добре бачив
слабі боки королівськоі власти свого контінентального сюзе-
рена і в новому для його королівстві, котре він міг упоряд-
кувати по своій волі, опіраючись на військо скликаних ним
авантюрників з французських хнорманів, французів і фламанд-
ців, зовсім од його залежних, він не хотів бути таким же
безсильним, яким був французський король у себе перед своіми




— 42 —

могучими вассалами, панами в своіх провінціях. В цьому на-
прямку Вільям був піддержаний і тодішніми заступниками про-
світи, духовними, котрі у Франціі стояли на чолі проти фео-
дальноі реакціі.

Дуже важно, що завоювання Англіі Вільямом сталось


тоді, коли у Франціі ішов рух, котрий мав ціллю вкоротити
найгіршу ознаку феодального порядку, баронську і лицарську
війну, вкоротити через божі перемирья (treuga Dei), правила
про котрі встановляли собори духовних в 1041—1095 pp.
Тільки ж ці божі перемирья могли на ділі вдержуватись тільки
або охочими спілками, котрих проби робились на контіненті в
XI ст., але котрі потребують дуже великого морального роз-
витку у громадян, або силою королів, котрі од себе обьявля-
ли, а надто на прохання міщан, мири королівські (pax regia).
Королі XI ст., не маючи ні земель, ні грошей, ні війска, були
на ділі безсильні оберігати свій мир, так що приватна, ли-
царська війна і кулачне право держались на контіненті
західноі Європи до самого кінця середніх віків, поки цілий
ряд обставин і пригод політичних, соціяльних і техничних
(зріст артіллеріі) не зробив лицарства безсильним перед ко-
ролями.

Явившись у Англіі з благословенством папи, як законний


по дінастичним рахункам наслідник благочестивого англійського
короля Едуарда Сповідника, Вільям І завше дружив з більш
освіченим духовенством, з котрого брав собі і вищих держав-
них урядників *). Владжуючи феодальні порядки в Англіі після
саксонського бунту 1067 p., Вільям мав на цілі, звісно, перш
усього своі користи, але при тому не були йому чужі і певні
політичні ідеали: забезпечити в державі порядок і спокій, охо-
ронити слабшого од насильства більших феодалів і встановити
в державі панування спільного закону над усіма.

Для цього Вільям, роздаючи своім воякам землі, забрані


у саксонських магнатів, і назначуючи де кого з іх на уряди в
краєвій адміністраціі, не попустив ні дуже великих земельних
участків, а ще менше концентраціі іх у однім місці, ні того,
щоб в одних руках зійшлась сила адміністратора і великого
земельного власника. Найбільше обдаровані ним люди дістали
земельні участки в 12, або навіть в 21 графствах, так що
ніколи уряди начальників графств не могли зіллятись з дідич-
ною земельною аристократією і стати державами в державі,
як на контіненті. Окрім того, право приватноі війни і буду-
вання приватних кріпостів були заборонені Вільямом; усі зе-

*) Відомий своєю вченістю і благочестям Ланфранк (родом італіянець),
аббат манастиря св. Бека (В е с — коса в морі) в Нормандіі, а потім архи-
єпископ в Кентербері і прімас Англіі, був другом Вільяма і верховним суд-
дею-намістником (justicarius) при йому. Окрім того, всі канцлери в часи Віль-
яма І, окрім одного, були з єпископів.




— 43 —

млевладці, великі і дрібні, прямі королівські вассали і підвас-
сали були обовязані присягою прямо королеві. Щоб більше
втвердити власть короля над вассалами корони, вся земля була
признана в принціпі власністю корони, саксонські землевладці
мусили викупати у неі своі землі, а всі вассали получити на
іх од короля документ (breve); надалі перехід землі в спад-
щину обложений був досить великим податком на користь ко-
рони, котра получила таким способом і великий авторітет і
зиск.

Нижчу адміністрацію і суд Вільям залишив стару, сак-


сонську, при котрій, як ми бачили, людність краєва мала певну
самоуправу,—та в ті часи ніякий царь не знайшов би стільки
урядників, щоб упорядкувати всю адміністрацію і суд на лад
централістично-бюрократичний. Осібна бюрократична порода
мусила в Європі вирости поволі. Але в горі держави Вільям
установив правильну сістему догляду за адміністрацію, руко-
водства судом, а надто порядкування фінансами, сістему стро-
го бюрократичну, подібну до римсько-візантійськоі. Централь-
ним місцем іі була королівська палата (curia regis) з вищим
урядником—головним суддею (capitalis justiciarius),кот-
рий був alter ego короля, і з фінансовим урядником, котрий
получив потім имья Scacarius (Exchequer) од стола по-
дібного до шахматноі доски, за котрим він вів своі рахунки,,
з секретарями, з котрих головний звався cancellarius, з
верховними суддями, до котрих поступали всі процеси в апе-
ляційнім порядку і котрі часами обьіздили державу. Скелет
цієі вищоі бюрократіі зостався в Англіі і досі, як і багато іі
термінів*).

Вітенагемоти не були зовсім скасовані Вільямом І По-


дібне не могло в ті часи прийти в голову ні одному найбіль-
шому деспотові, бо тоді ще ніхто не ставив принціпіяльно
справи про верховну власть між королями і народом. Такі збо-
ри, як вітенагемоти, не були противні королям і могли бути іх
знаряддям. Зараз, побідивши свого супірника Гаральда, Вільям І
скликав звичайний саксонський вітенагемот, котрий признав
його королем. Розуміється, що після саксонського бунту 1067 p.,
погибелі і експропріяціі важніших тенів саксонських старий
вітенагемот утратив свій змисл, але Вільям І усе таки скликав
иноді ради своіх важніших бояр, ради, котрі під латинською
назвою consilium фактично майже зливались з curia regis,
а окрім того скликав своіх прямих вассалів на зьізди до свого
двора, котрі були разом і банкетами, і оглядинами; тут король

*) Памятником роботи королівськоі адміністраціі в Англіі в часи Віль-
яма І зостався реєстр названний Domesday-Book (книги божого Дня
або Страшного суду), земельно-служебний катастр, котрий написати зробило б
честь і новішим статистикам. Нічого подібного середньовічна Європа не ви-
робила ні в одній державі.




— 44 —

міг і радитись, звісно, з більше вельможними і улюбленими
людьми. Такі зьізди переважно бували в великі празники і
звались curia de more (придворні збори по звичаю); Вільям
на іх показувався в королівській короні.

Всі такі збори не перешкоджали при Вільямі І самодер-


жавству короля, а зьізди вассалів були для його навіть наго-
дою показати себе в усій своій силі, як напр. на зборі вассалів
у 1086 р., після редакціі Domesday-Book, коли Завойовник
приняв ще раз ленну присягу своіх вассалів за землі, вписані
в той реєстр. В законах, котрі дійшли до нас од Вільяма І,
він говорить як сомодержець: предписує, велить, забороняє,
постановляє од себе (praecipio, prohibeo, або в множ.
числі volumus, praecipimus. statuimus). В двох-трьох
випадках говорить він про згоду єпископів і світських вельмож
(consensu episcoporum et principum) і тільки одна по-
станова оголошена Вільямом І, як результат „спільноі ради і
ради єпископів, і всіх світських вельмож царства" (communi
concilio et concilio episcoporum et omnium princi-
pum regni)—це постанова про компетенцію світського і цер-
ковного суду. Це була справа делікатна і вимагала старанного
обсуду людьми знаючими звичаі і канонічне право, а також
як найбільшоі публичности. Тільки ж не треба дуже складатись
у тексті цієі постанови на слова „спільна рада" (communi
concilio) і уявляти собі раду ту дуже демократичною. Фор-
мули франкські VII ст., котрі говорять про ради зовсім ари-
стократичні, як про „спільне віче народу" (с о n v еn tu s gene-
ralis populi) мусять бути нам тут пересторогою*).

Ради магнатів і спільні зьізди вассалів часів Вільяма І


мають тільки ту вагу для дальшого зросту вільности в Англіі,
що вони все таки піддержували в ній звичай національних
зборів. Тільки для того, щоб вони розвились в пізніші англій-
ські парламенти, треба було особливо сприяючих обставин. Хоч
і як чудно може здатись на перший погляд, а в числі тих об-
ставин важне місце займає власне та велика сила, котра була

*) Аристократичний характер цих франкських зборів, що не мали ні-
чого спільного з вічами Тацітових германців, прекрасно показаний у Fu-
stel de Coulange, Histoire des institutions de l'ancienne France. La mo-
narchie franque. Докладні звістки про встанови Вільяма І знаходяться в на-
званих вище капітальних працях Freeman, Historу of the Norman couquest
і т. д. і S t u b b s, The constitutional history of England. Покази документів
про ради і зьізди староі Англіі зведені в праці Parry, The parliaments and
Councils of England (1849). З загальних оглядів історіі Англіі назвемо тут
як найбільше приступні Lappenberg, Geschichte von England (продовжена
Pauli і Brosch); коротшу, але живу Green, History of English people
(єсть рос. переклад); з праць юристів назвемо Gneist, Englische Verwal-
tungsrecht і Englische Verfassungsgeschichte (єсть рос. переклад — Исторія
государственныхъ учрежденій Англіи); Glasson, Histoire du droit et des
institutions politiques, civiles et judiciaires de l'Angleterre, comparés au droit
et aux institutions de la France.




вироблена Вільямом І для корони королівськоі, сила, якоі в ті
часи корона не мала ніде в зах. Євпропі. Вільям І створив ту
силу і для себе особисто, бо він був людина властолюбива і
здирчива, хоч і щедра, і для центральноі державноі власти
взагалі.

Більшість сучасних Вільямові І людей видимо нічого не


мала проти його абсолютизму, а найбільше освічені з іх, ду-
ховні, навіть помогли йому розвиватись. Але монархичний
абсолютизм має слабий бік у тому, що при йому хід держав-

ноі машини занадто залежить од особистого характеру царя-

державця. Тим часом уже найближчий наслідник Вільяма І на

престолі Англіі, син його Вільям II (Рудий) не мав добрих

ознак батька, і в його руках сильна власть Завойовника стала

тяжким для людности джерелом насильства і грошового здир-

ства. Подібне повторилось не раз при дальших наслідниках

Завойовника.

Скривджені таким деспотизмом не могли і пробувати
противитись йому кожний нарізно, як це могли робити дужі
барони контіненту. Англічанам зоставалось одно з двох: або

склонитись під ярмом деспотизму, або стати проти його

сполученими силами в имья спільного права, котре б, не по-

рушуючи в королевській власти і встановах, що іі окружали,

того, що потрібне було для державного добра, одняло у неі

деспотичний, злістно-капризний і здирливий характер. Позаяк

англійська середньовічна громада все таки не мала досить

звички до неволі, яка виросла в Азіі і в Візантіі, а до того

ще й королівська власть Англіі не мала в своіх руках таких

сил, як власть римських імператорів і головно іх війська, то

перед Англією стала друга з показаних вище альтернатів. Ось

у чому був головний добрий наслідок тієі сили королівськоі

власти, яку створив Вильям І. Англія, переживши раніше дру-

гих західно-європейських держав правильну сістему королівсь-

кого абсолютизму, раніше других мусила приступити і до того,

щоб сістематично ж його урізувати.

Це головна, більше загальна, причина зросту вільних по-
рядків у Англіі. Але поки вона дала себе знати, проявились
другі, часткові, з котрих де які навіть можна назвати припад-
ковими. Історик не може легковажити і іх, бо реальне життя
не є логічна схема, а складається з прояв найріжніших.

Державна вільність — ростина дуже ніжна. Звісно, рух до

неі зароджується з певних загальних обставин історичних на

грунті потреби загальнолюдськоі. Але вона осягається тільки


при особливо сприяючих обставинах. Ми бачили, що вона не
вспіла вирости на Сході, не могла вдержатись у класичному
світі, ні в більшій частині середньовічних італіянських респу-
блік, і в більшій части нових європейських держав, а розви-
лась тільки в Англіі, Швейцаріі і Нідерландах.

— 45 —




— 46 —

Можна думати, що загальні умови історичного розвитку
західноєвропейських народів, а власне боротьба класових
привілеів і земськоі автономіі з абсолютизмом королів, освічена
теоретично суммацією культурних впливів біблійного лібера-
лізму і республіканських споминів класичних і італіянських
середньовічних, а також прикладом до політики вільности
думки, котра взяла нарешті гору в науках, привели б таки
всі ті народи до свідомоі політичноі вільности. Тільки ж нам
важко було б собі і уявити, які б то були форми тієі віль-
ности, коли б середньовічна вільність не зосталась і не роз-
вилась постепенно в Англіі з Шотландією, в Швейцаріі і Ні-
дерландах. Найбільше важний був для других європейських
краін приклад Англіі, як держави більшоі ніж Швейцарія і
Нідерланди, а до того все таки монархичноі, а не одрізненоі
од других подібно федеральним республікам Швейцарській і
Нідерландській. Ось через що для історика політичноі волі
так важні всі осібні умови життя цих трьох держав: Англіі з
Шотландією, Швейцаріі і Нідерландів, умови географичні і істо-
ричні, котрі дали можливість зберегтись і розвитись середньо-
вічній вільности.

В Нідерландах справі вільности помогло на-пів-морське


становище краіни серед двох монархичних сістем, французькоі
і австроіспанськоі, з котрих ні одна не вспіла міцно захопити
цю краіну раніше, ніж обидві вони стали воювати проміж со-
бою за панування в західній Європі. В Швейцаріі гори (котрі
одначе сами по собі не повели ще за собою вільности напр.
в Тіролю) помагали людям оборонятись од централістично-
абсолютних замірів австрійських князів, коли тим часом ста-
новище Швейцаріі на дорозі між Германією і Італією давало
швейцарцям можливість зручно лавірувати між спорящими
проміж себе папством і імператорами і уривати собі прівілеі,
а в той же час провадило в цю краіну культуру південну і
північну, а з нею і свідомість.

В Англіі помогло зростові вільности іі островне стано-


вище, котре робило менше потрібними діктатуру і постійне
військо, а також ті відносини, які встановились в цій краіні в
наслідок норманського завоюваня. Про важніші з них ми ска-
зали вище. Треба ще сказати про подвійність стану англійсь-
ких державців, як королів Англіі і князів ріжних краін у Фран-
ціі, вассальних тамошнім королям. Ця подвійність роздвою-
вала і енергію королів у Англіі. Нарешті мають свою силу і
зовсім припадкові пригоди дінастичні і конкуренція за престол
Англіі між ріжними принцями, потомками Вільяма І. Ця кон-
куренція кілька разів робила престол Англіі de facto вибор-
ним і нагадувала царям і народові про верховні права останнього.

Вже по смерти Вільяма І (1087) піднялась суперечка за


наслідування престолу, бо Завойовник не хотів передавати ко-
рону Англіі старшому синові свойому Робертові, котрий по-




встав проти батька, вкупі з баронами Нормандіі. На смертній
обстели (в Нормандіі) Завойовник назначив Робертові тільки
Нормандію, а Англію оддав другому синові Вільямові II, котрий
поспішив поіхати в Англію і там оперся більше на саксонців,
ніж на норманів. Роберт, досить авантюрний по характеру, на-
решті лишив Англію братові, а сам пішов у хрестову війну
в Палестину. По смерти Вільяма II (1100) Роберт знов міг
заявити своі права на корону Англіі, але третій син Завойов-
ника Генріх поспішився зібрати своіх прихильників, обьявити
себе королем Англіі і коронуватись, хоч при тому було дуже

мало присутних, навіть духовних. Позаяк такий вступ на пре-

стол мав характер узурпаціі, то Генріх І мусив шукати собі

популярности в обіцянках поправити те, що пороблено було в

часи гнітучого і здирливого урядування Вільяма II, котрого

всі не терпіли, а надто духовні за його безцеремонне здирство.

Генріх І зараз після коронаціі видав маніфест, котрий ува-

жається першою хартією про вільність в Англіі*).


Хартія ця починається словами:

^ „Генрих, син Вільяма короля, по смерти брата свого

,Вільяма з божоі ласки, король англічан, бажає здоровля всім вірним.

Знайте, що я, з божого милосердя і за спільною згодою

баронів усієі Англіі, коронувався на короля цього королівства,

аяк королівство було притіснене неправедними податками,


то я з пошани до Бога і з любови, котру до вас маю, перш

усього роблю святу церков божу вільною, це б то

не буду ні продавати, ні оддавати в найми (церковні маєтки і

уряди), ні в випадку смерти архиєпископа, або єпископа, або

аббата не візьму нічого з маєтків церкви, ні з людей іі, поки

не вступить в неі наслідник. І всі лихі установи (malas con-

suetudines), котрими королівство Англіі було неправедно

пригнічене, я касую".

Таким способом перша „вільність" давалась церкві це б

то власне духовним урядникам. Ця вільність була в касованню

самовільного забірання королем у своі руки маєтку церковного

в часи вакансіі місця архиєпископа, єпископа і ігумена мана-



*) Хартія Генріха І збереглась в списках XII і XIII ст. Два списки
з ХІІ ст. звуть іі De libertate ecclesiae et totius Angliae ob-
servanda (про вбереження вільности церкви і всієі Англіі) і Carta rе-
gis Henriсі primi de libertatibus, concessis Anglis (хартія

короля Генриха І про вільности одступлені англічанам). Очевидно, що це

назви котрі одповідають ХІІІ-му ст., часам свідомих спорів з королями за

вільність, перенесені заднім числом на хартію XII ст. Нові приступні всім


видання хартіі Генріха І, як і других подібних див Stubbs, Select charters

and other illustrations of english constitutional history і у В e m о n t, Chartes

des libertйs anglaises (1100—1305) в Collection des textes pour servir a l' étude
et a l' enseignement de l' histoire, publikes sous les auspices de la Société hi-

storique.



— 47 —




— 48 —

стирського. Уступки, які далі дає король людям світським,
також далекі од загальних формул про вільність, які бачимо
в нових констітуційних хартіях. Це обмеження переважно еко-
номичних утисків, котрі робив попередній король своім прямим
вассалам, котрих маєтки вважались власністю короля, а че-
рез те король позволяв собі вимагати од іх податки, пере-
слідувати іх, а також керувати долею сиріт, дочок вассалів,
іх удов, втручатись в грошеві обовязки вассалів і т. и. По
таким точкам Генріх І обіцяє ріжні полегкости і усунення
старих утисків. Загальний політичний характер має тільки
одна заява, котра власне нагадує про прерогатіву королівську,
а не про вільність підданих. Це наказ вдержувати кріпкий мир
в усьому царстві і обіцянка охороняти його. До новіших ду-
мок про політичну вільність підходить тільки один параграф
хартіі Генриха І: „вертаю вам закон Едуарда короля (Спо-
відника) з перемінами, котрі зробив батько мій, по раді з ба-
ронами своіми" (consilio baronorum suorum).

Власне ніякого кодексу законів Едуард Сповідник не


видавав, і коли при Вільямі І в 1070 р. читали прилюдно ко-
декс під назвою законів Едуарда, то це мусив бути звод, кот-
рий видав Канут Вел., на основі давнішого кодексу Едгара.
Слова „закон короля Едуарда" значили для сучасників Ген-
риха І, а надто для саксів, старі, привичні ім і через те добрі
звичаі і постанови, котрі ламались часто волею новіших ко-
ролів, а також і все те миле для англічан, що вони могли
собі уявити в громадьских порядках*). Слова „закони Еду-
арда", про поновління котрих говорили королі і піддані в
Англіі не раз і потім, були на певну частину фікцією, котра
оживала в думках англічан в тяжкі часи королівського деспо-
тизму і помагала англічанам добиватись власне нових прав,
під видом повертання старих. Історія знає чимало таких фікцій
з тих часів, коли новіша думка про поступ не істнувала і
коли люди взагалі поставляли ідеал позаду, а не по переду**).
Слова хартіі Генриха І про те, що переміни в законі Едуарда
зостануться тільки ті, котрі зроблені батьком його за радою ба-
ронів його, мають в собі теж частину фикціі, бо Вильям І,
як ми бачили, рідко коли видавав закони за радою баронів.
Ці слова не треба брати настільки в змислі ретроспектівнім
(як це роблять історики, котрі силкуються вивести вільні по-

*) Спомин Едуарда був однаково милий і для саксів, і для норманів:
для перших тому, бо це був останній саксонський царь, для других тому,
що він жив довгий час у Нормандіі, усвоів норманські звичаі, був свояк
Вільяма І, котрий уважав себе його законним наслідником. Побожність ро-
била Едуарда надто милим для духовних.

**) У нас на Вкраіні такою фікцією були вільности, буцім то одержані
козаками од Степана Баторія. Історики і досі говорять про них, хоч в доку-
ментах Ст. Баторія нема й сліду іх.




— 49 —

рядки з як найбільшоі старовини, скільки як обіцянку на

дальші часи видавати нові закони, котрі б переміняли sta-

tus quo, по згоді з баронами.

Цю хартію Генріха І підписали свідки, немов поручники:


два єпископи, один кандідат на єпископа (е l е с t u s) і шість
баронів.

Хоч і як мало справжніх вільностів мала в собі хартія

Генріха І, король цей, втвердившись на престолі, почув свою

силу і вправляв самодержавно. Він навіть хотів знищити копіі

своєі хартіі 1100 p., так що вони стали дуже рідкими. Тільки

Генpix уподоблявся до свого батька, а не до брата, це б то

був людина хоч і тяжка, але розумна, серьйозно дивився на

свій чин королівський, розумів його обовязки. Через це біль-

шість підданих була задоволена його довгим царюванням

(1100—1135) а особливо сакси, що почали одпочивати од гніту

норманських баронів, котрих король строго держав у межах

закону. Генріх сістематично піднімав у чинах людей невель-

можного стану, випереджаючи в цьому французських королів

кінця середніх віків. Звичайні за Вільяма І зьізди вассалів


(curia de more) Генріх І склика в менше регулярно і з цього
боку держав себе ще більше абсолютним монархом, ніж його

батько. Тільки все таки ті зьізди вдержувались. Окрім того в

часи Генріха І розрісся новий елємент громадський, котрий

потім мав і політичну силу - міста (городи, бурги), котрим


Генріх давав грамоти на певну самоуправу (грамоти Лондону

і Йорку див. у Stubbs. Select Charters).


Але по смерти Генріха І випадки знов зробили корону

Англіі de facto виборною. Генріх І не лишив по собі синів,

і за наслідування його корони почалась суперечка між його

племінником по сестрі Степаном, графом Блуа, і дочкою його

Матільдою, що була перше замужем за римсько - німецьким

імператором і звалась імператрицею, хоч тепер була замужем

за Готфрідом Плантагенетом гр. Анжуйським. В війну за пре-

стол вмішались і міщани Лондона, котрі дозволили собі то при-

звати Матільду „панією" Англіі, то переставати іі слухатись*),
Більша частина вельмож царства зібравшись на раду (р r і m о-

res tеrrае, majores natu, consultu quique provecti-

ores, concilium coegere—як кажуть літописі: „перші в

краіні, старші родом, і розумом дужчі, сотворили раду") при-

знали королем Степана (1135—1154), при чому голова духо-

верства зажадав, щоб була вернута і шанована вільність цер-

кви (exegit de libertate reddenda Ecclesiae et con-

servanda). Степан мусив видать хартію, подібну до хартіі



*)Літописець (Malmesbury) говорить з цього поводу, що Лондонці
вважаються немов магнатами (quasi ortimates, sicut proceres)

через великість іх міста.



4




— 50 —

Генріха І, але з де якими, більш рішучими, в ліберальнім на-
прямку уступами (1136).

В початку цієі хартіі Степан признає себе „королем виб-


раним згодою духовенства і народа, коронованим од архи-
єпископа і втвердженим од папи" і далі більш усього говорить
про ненарушимість духовних маєтків і прав єпископів, обіцяє
вернути церкві маєтки, котрі вона мала при Вільямі І, потім
одрікається од лісів, котрі прилучено до царських за Генріха І,
і під кінець обіцяє держати „добрі і старі закони про кари
за убійства, як про суди взагалі" *). Свідками під хартією під-
писались два архиєпископи, одинадцять єпископів, канцлер,
племінник короля і двадцять один барон.

Тільки ж Матільда не зрікалась своіх прав, а коли вона


мусила покинути Англію, то претендентом на корону іі явився
син іі Генріх. Після довгоі боротьби серед вельмож склалась
по мудрости, котра і тоді вже була в англійськоі арістократіі,
середня партія, на чолі котроі стали два єпископи, і вона вла-
годила згоду між Степаном і Генріхом: перший зоставався ко-
ролем до смерти, а другий признавався його наслідником.
Згода була стверджена на зьізді духовних і світських вель-
мож, при чому постановлено було стільки ж в інтересі короля,
як і держави, зруйнувати приватні кріпости, котрі були збу-
довані в часи війни за корону, і вернути королеві маєтки,
захоплені баронами ріжних партій.

Генріх II теж мусив видати хартію. В ній король уже не


говорить, як Стефан, про свій вибір, але просто „підтверджує
Богові і святій церкві, і всім графам і баронам, і всім людям
своім усі уступки і подарунки, і вільності, і вільні звичаі,
котрі Генріх І дав, чи уступив", а разом з тим усі ті „наду-
життя, котрі той знищив і скасував", внук його „згоджувався
скасувати і знищити, за себе і за своіх наслідників". Коро-
тенька хартія ця двічі говорить майже тими самими словами.
Приклад в ній-слова вільности (libertates) нe тільки до
церкви, а й до світських і слова „всім людям нашим" показує
поступ думки про вільність і рівність перед державою серед
англічан, а обіцянка Генріха II за себе і за своіх наслідників
не допускати надужиттів показує початок певноі свідомости
про сталі межі для власти короля. Коли порівняємо ці досить
широкі вирази хартіі Генріха II з досить тісними і конкретни-
ми уступками, котрі давав Генріх І духовним і світським ба-
ронам, а також коли звернемо увагу на те, що хартія Генріха ІІ
покликається на хартію Генріха І, як на свій авторітет і дже-
рело, то побачимо, що сама ця хартія Генріха І почина вже
ставати фікцією, подібно до „закону Едуарда", під котру під-

*) Хартію Степана див. у S t u b b s, Select Charters, і в В e m о n t op.
cit. В збірці Стебса єсть і друга, коротша і може раніша хартія Степана.




— 51 —

ставляються зовсім нові політичні змагання. Навіть те, що хар-
тія Генріха І стала рідкою,помагало такій ідеалізаціі.
Вступ на престол Англіі в особі Генріха II анжуйськоі

дінастіі, котра мала великі землі у Франціі, зміцнив одну од-

міну стану королів англійських, котра вже давалась у знаки і
за норманськоі дінастіі, а власне подвійність інтересів тих ко-

ролів. Ім завше доводилось лишати Англію для того, щоб по-

рядкувати іх контінентальні землі, або воювати з приводу іх.

Генріх II з 35 років свого царювання в Англіі (1154 — 1189)

тільки 13 років прожив там і то тільки тричі жив там під ряд

по 2 роки. Син його Річард І (1189—1199) за десять років


свого царюваня тільки двічі був у Англіі: кілька місяців після

коронаціі і кілька тижнів після полону. Це привчало англічан

до думки про безособистість королівськоі власти, котра по-

казувалась перед ними в виді певних державних урядів далеко

більше, ніж в виді конкретноі особи державця. Король Річард,

як державець, людина мало варта пошани, назначає таких самих

і державних урядників. Але Генріх II, людина розумна і по-

стійна, держав на місцях головного судді - намістника (j u s ti-

ciarius) і канцлера людей знаючих і шановних, котрі високо

поставили достоінство королівських канцелярій і поклали по-


чаток характеристичному англійському розумінню думки про

те, що воля короля і закон—те ж саме, в такому змислі, що

од короля не може (розуміється, і не повинно) вийти нічого про-

тивного законам краєвим і правді.

В такій думці є, звісно, фікція і свого роду самообман,
але ця фікція здержує самого короля і вкупі з одрізнюванням
думок про королівську власть, котра себе проявляє в пра-

вильно роблячих державних урядах, і про припадкову особу

короля, родить ту характерну річ, що в Англіі королівські

урядники, а надто судді, часто являлись представителями ле-

гальноі опозіціі самоволі королівській, котрій вони не хотіли
піддаватись в имья святости королівського ж закону. Ця озна-

ка розчилась в Англіі помалу, вкупі з зростом участи парла-

менту в законодавстві, але початок іі був покладений ще в

часи Генріха II. Ми побачимо незабаром, як думка про пра-

ведність учинків короля була повернута проти такоі завідомо

негарноі особи, як син Генріха II, Іван.


Канцеляріі Генріха II дбали особливо про суди. До цього

часу належить упорядкування обьіздів краіни королівськими

суддями (assizes)і участи в суді іх присяжних (jury),

що в суті своій зостається в Англіі і досі. Уряд Генріха II


не боявся зьіздів вассалів, а навпаки потребував іх для своіх

державних цілів, і через те зьізди ті одбувались часто: в де


які роки навіть по три рази. Неприсутність короля однімала

в іх характер оглядин, на котрих король являвся перед вас-

салами, як іх особистий повелитель, носячий на собі корону,

як це було при Вільямі І, а давала ім характер установи дер-






— 52 —

жавноі. За цими зьіздами все більше вдержувалось имья ве-
ликоі ради (magnum consilium). Вони актівно помагали
впорядкуванню державноі адміністраціі, підпіраючи іі своєю
згодою. Так по згоді з великою радою були передані всі ко-
мендантства в кріпостях в руки урядників королівського двору,
(de privata familia regis); так за тою ж згодою були
встановлені порядки судові і т. и. *).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconІменник «Склад за складом»
Скласти ланцюжок слів (іменників І відміни) так, щоб останній склад попереднього слова був першим складом наступного
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconПостанова за номером 2-5 «Про кількісний склад інвалідів по зору І та ІІ груп, які працюють на уво, увп І в організаціях утос»
Президія нашого товариства цього дня не святкувала, а працювала. І працювала досить плідно. Найважливішим із документів, ухвалених...
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconПерсональний склад

№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconАнотації навчальних дисциплін відповідних напрямів підготовки (назва дисципліни, статус, рік/семестр, мета, завдання, зміст дисципліни, викладацький склад, тривалість, оцінювання). Методологічні та теоретичні проблеми психології викладач
Назва дисципліни, статус, рік/семестр, мета, завдання, зміст дисципліни, викладацький склад, тривалість, оцінювання
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconСклад спеціалізованих вчених рад фізико-математичні науки

№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconКількісний та якісний склад педагогів Класні керівники 5 – 11 класів

№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconЗатверджений склад
Мудрак Лариса Михайлівна – співголова робочої групи, заступник голови Національної ради
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського icon«Будова атома. Ядро і електронна оболонка. Склад атомних ядер(протони і нейтрони). Протонне число. Нуклонне число»
Тема уроку: «Будова атома. Ядро І електронна оболонка. Склад атомних ядер(протони І нейтрони). Протонне число. Нуклонне число»
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconБіобібліографічний покажчик
Натхненний вірою: біобібліогр покажч. / склад. Є. Гнатів, Л. Кожевнікова; ред. Г. Бобкова; відп за вип. Л. Зубко. – Прилуки, 2017....
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconЗамилування переплітається зі смутком. Ганна Чубач «Зупинюся над рікою» Мета
Гра «Віднови порівняння» Добери відсутній склад у порівняннях, читай якомога швидше


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка