№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського



Сторінка4/6
Дата конвертації17.04.2017
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6
3. Католицький клерикалізм і початок свідомого лібералізму в Англіі.

Оця впорядкована королівська адміністрація мусила дійти
до конфлікту з тою суспільною силою, що первісно сама по-
магала іі розвивати, а власне з духовенством. Тогочасна цер-
ква, з погляду на свій лад на своє суспільне становище і свій
настрій, зовсім неподібна була до церкви перших часів христі-
янства, хоча признаки іі й розвились логично з тих зародів,
які істнували вже в часи апостолів. Можна сказати, що се-
редньовічна христіянська церква з іі єрархією і багацтвами
оддалилась од новозавітного характеру, а наблизилась до старо-
завітного. Такій переміні основного характеру одповідала й
переміна політичних думок у тій церкві. Бажаючи по давньому
бути підготованням царства небесного, церква зовсім не ду-
мала тепер підлягати царству земному навіть у світських спра-
вах, але хотіла панувати над ним, або бодай займати в нім
упрівілейоване, виключне становище, як свого роду царство
боже в царстві людському. Духовні хотіли бути верствою віль-
ною од усяких обовязків супроти держви, від усякоі одвічаль-
ности перед нею, а при тім задержати своі багацтва, в тім
числі й землі, котрі по феодальному погляду були власністю
пануючого, одступленою посідачеві в заміну за обовязок служби,
особливо військовоі. А церковні маєтности, побільшуючись де
далі то більше, через подарунки за спасення душі даруючих,
і не раздроблюючись через спадкові поділи, дійшли до того,

*) Літописі говорять про це характеристично: „Переіхав король у
Віндзор і архиєпископ йокрський і єпископи з ним. І зійшлись туди до нього
майже всі графи і барони, і лицарі (m і l і t е s) царства з кіньми і оружжем,
щоб іти, куди король звелить. По довгих розмовах про мир і порядок у
царстві король, по раді єпископів і графів, і баронів своіх перемінив комен-
дантів (сustodes) у кріпостях Англіі, і передав іх в коменду лицарям
з його власного двору" (р. 1177). „Як зібрались єпископи і графи, і вельможі
(proceres) царства в Віндзор, то король по іх спільній раді (соmmиnі
eorum consilio) в присутности сина свого поділив Англію на чотирі ча-
стини і над кожною настановив розумних людей, і потім послав іх по назна-
чених для кожного частинах, щоб творили суд в народі „(р. 1179). Гл. Select
Charters, 131. В першому прикладі ми бачимо, що на зборі були і прості ли-
царі (прямі вассали короля, т. зв. qui de rege tenebant in capite),
але тільки для походу, а, по слову літописця, король радився тільки з ма-
гнатами. В другому прикладі на зьізді були самі магнати.




— 53 —

що в де яких краях зах. Європи більша часть землі була влас-
ністю церкви. Конфлікт між церквою і державою був неми-
нучий. Конфлікт цей вибух в XI в. поперед усього в Німеч-
чині, де за для виборного характеру і міжнароднього значіння
цисарства, голови держави, цисарь з одного боку, а папа, го-
лова церкви з другого, стали пряміше один проти другого. Та
він проявився і у всіх других краях католицької Європи.

Цей конфлікт примусив представителів церкви висловити


ясно свою гадку, про світську власть і іі відносини до духовноі.
Гадка та показалось досить далекою од апостольськоі, а до-
сить близькою до поглядів старозавітних пророків. Біблійний
теократичный лібералізм, щоб не сказати навіть ураз із Рена-
ном, анархизм, ожив знов і то в величезнім розмірі. Характер-

ний зразок того лібералізму ми маємо в листі папи Григорія VII
до Германа, єпископа Метцу, писанім в часі боротьби папи з
цисарем Генріхом IV в р. 1081 *). Власні слова цього листа
ощадять нам багато пояснень що до участи клерикалізму в
виробці ліберальних політичних ідей в середніх віках.
Папа хоче вияснити єпископам, за що одлучено цисаря з
церкви і покликається на приклади з історіі пап і цисарів Ві-
зантіі, на слова Ісуса Христа до апостола Симона-Петра: „Ти
камінь, на котрім побудую церкву свою", на слова ап. Павла:
„Хіба ви не знаєте, що ми будемо судити і янголів" (І Кор.
VІ, 3) і так пише далі:

„Так само і св. папа Григорій († 604) постановив, що


королі повинні тратити свою гідність, коли вони посміють на-
рушити постанови апостольського престола. Ось як писав він
до Сенатора: „Коли який небудь король, священик, суддя або
світський достойник, знаючи оцю нашу постанову, посміє по-
ступити проти неі, то нехай буде позбавлений свого уряду і
свого достоінства". Та й чи ж може достоінство, винайдене
світськими людьми, незнаючими Бога, не підлягати достоінству,
встановленому волею всемогучого Бога для слави божоі і да-
рованому світові божим милосердям? Ми віримо, що Спаситель
наш єсть Бог і чоловік і рівночасно найвищий первосвященик
і голова всіх священиків, що сидить праворуч Бога Отця
і стоіть за нас. Ми знаємо що він згордував царством
цього світа через те, що сила цього віку горда, і вибрав
хрестове первосвятительство. Хто не з ає, що королі і князі
почались і походять од тих, що не знали нічого про Бога, але
гордощами, розбоями, хитрістю, вбійствами, одним словом:
усіляким проступками здобували собі власть од князя цього

*) Лист цей дійшов до нас в книзі Брунона Магдебурського про війну
проти Генріха IV. (Bruno clericus Magdeburgensis, De bello Sa-
xonico, в Пертцових Monumenta Germaniae historica V, 327—384, німецький
переклад в Geschichtschreiber der deutschen Vorzeit, 21, російский у Ста-
сюл e в и ч а, Исторія среднихъ вѣковъ II).




— 54 —

світа, це б то од діявола, щоб з сліпою пристрастю і не-
стерпною неправдою панувати над подібними до себе. Коли ж
ті королі і князі топчуть ногами слуг божих, то з ким можна
іх порівняти, як не з тим, хто є голова проступків, з діяволом,
котрий спокушав найвищого первосвятителя, голову всіх єпис-
копів, сина Найвищого, мовлячи: „Дам тобі всі царства цього
світа, коли впадеш і поклонишся мені"?

„В початку свого пастирського листу Амвросій мовить:
„Єпископська честь і високість, брати моі, вища над усяке
порівняння. Коли ти покладеш побіч єпископства блиск коро-
лівськоі власти і діадему князів, то побачиш, що царська
власть нижча од олива в порівнянню з блиском золота. Аджеж
бачите, що королі і князі кланяються лицем до ніг священи-
ків і цілують іх руки, надіючись дістати іх молитвами опіку
Всевишнього."

„Ти повинен також тямити, милий брате, яку високу


власть дають заклинателеві, коли його ставлять духовним про-
відником для вигнання злих духів. Ця власть далеко вища од
усякоі світськоі власти. Всі королі і князі земні, що живуть
безбожно і не проявляють у своіх ділах страху божого, підпа-
дають власти злих духів і находяться у них в невольницькій
залежности. Не хотячи кермуватись духом божеськоі любови,
яким кермуються благочестиві священики, щоб направлять
свою власть на славу божу і спасіння людей, князі приймають
власть тільки на те, щоб проявити нестерпні гордощі і слу-
жити своім пристрастям.

„Кожний христіянський король, приближаючися до кінця


життя, з сльозами просить в священика помочи, щоб не по-
пасти в пекельну темницю, щоб з пітьми дійти до світла і
вільним од пут гріха явитися на суд божий. Але котрий — не
говорю священик—котрий навіть світський чоловік коли небудь
у годину смерти для спасення душі кличе на поміч земного
короля? Котрий король або цисарь може своєю властю вирва-
ти христіянина з під власти діявола через тайну хрещення,
постановити його між дітьми божими і скріпити його духовні
сили через тайну миропомазання? Хто з них може своім сло-
вом доконувати найважнішу христіянську тайну переміни хліба
і вина в тіло і кров Господню? Або кому з них дано власть
вязати і увільнювати на землі і на небі? Відси ясно видно,
які високі прикмети має власть священика.

„У кого є хоч трохи здорового розуму і деякі відомости,


той не може сумніватися про те, що гідність священиків вища
од королівськоі. Коли ж королі за своі гріхи одповідають
перед священиками, то хто ж має більше права судити іх, як
не папа римський? Коротко мовлячи кожний добрий хри-
стіянин має далеко більше права до королівсь-
кого тітулу, ніж лихі князі. Бо христіянин шукає слави




— 55 —

божоі і має над самим собою тверду власть, а князі дбають
не про божу честь, а про свою власну, вони вороги самих
себе і люті кривдники своіх ближніх. Христіянин є член тіла
Христового, правдивого царя, а вони члени діявола. Христія-
нин панує над самим собою, щоб потім вічно панувати з ца-
рем царів, а вони з усією своєю властю на віки вічні підуть
мучитися разом з князем тьми, котрий є царем над усіми си-
нами непослуху.

„Маючи обовязок обертатися з словом увіщування до кож-


ного, одповідно до його гідности і становища, ми стараємось
також узброіти й королів, цисарів і всіх пануючих зброєю по-
кори, щоб вони нею втишували бурхаючі хвилі і рвучі потоки
гордощів. Бо ж ми знаємо, що дочасна слава і світська власть
особливо доводать до зарозумілости, так що наділені
властю звичайно гордують покірною мудрістю, женуться за
власною славою, дбаючи про панування над ближніми. Тому
то для королів і цисарів дуже користно, щоб іх серце,
завжди готове пишатися великими ділами і впиватися власною
славою, знало дорогу до покори і розуміло, що власне цього
ім і треба найбільше боятися, що справляє ім роскіш. Таким
робом вони могли б зрозуміти, яка небезпечна і страшна іх
королівська або цисарська гідність і що дуже небагато з тих,
що посідали ту гідність, здобули спасення і з милосердя
божого найшли ласку; але й ті з по між них не були так про-
славлені духом божим в церкві, як дуже багато людей низь-
кого стану. Від початку світа до наших днів не найдемо в достой-
них віри писаннях навіть сімьох цисарів або королів, котрих
життя визначалось би такою побожністю і такою силою чудес,
як життя богатьох других, що одреклися од цього світа; хоч
ми радо віримо, що більша часть іх одержала спасення у все-
могучого Бога по його милосердю. Не буду порівнювати іх з
апостолами і мучениками, але спитаю, котрий цисарь або ко-
роль зробив такі чуда, як св. Мартин, Антін або Бенедікт?
Котрий цисарь або король воскрешав мертвих, очищував про-
кажених, робив сліпих видющими?

„От тому-то королі і всі пануючі тим більше повинні


боятися геєнни, чим більше вони тут, на землі, мають приві-
леів перед своіми ближніми для власноі роскоші. „Сильних
людей сильно будуть мучити" говорить св. письмо. Чим біль-
ше людей ім підлягає, тим більший рахунок вони повинні од-
дати Господеві. А коли для всякого богобоязливого чоловіка
дуже важна задача спасти свою душу, то як же тяжка ця за-
дача для царів, пануючих над тисячами душ! І далі, коли
церква вимагає строгоі покути за убійство одного чоловіка, то
як буде поступати з тими, що погубляють тисячі людей для
своіх честолюбних цілів? Вони, правда, говорять: „Наша вина!"
але в душі радуються розливом крови, доконаним для піддер-
жання того, що вони називають своєю честю, і не роблять




— 56 —

нічогісінько, щоб запобігти такому нещастю, посилаючи своіх
ближніх як найспокійніше в огнену геєнну.

„О, як би ті, котрих свята церква по зрілій розвазі по-


кликає на цисарство або королівство, не для марноі слави, а
для спасення багатьох людей, слухались церкви і завсігди
пильнували, щоб не сповнилось на них те, що мовить св. Гри-
горій у згаданім уже пастирськім посланню: „До впавшого ян-
гола подібний стає чоловік, коли думає, що надто важна річ
бути подібним до Бога. Так покірно-мудрого Саула високість
власти довела до зарозумілоі гордости. За для своєі покори
він був покликаний, а за гордість був скинений, як свідчить
сам Господь, мовлячи: „Чи ж не справедливо те, що коли ти
був малий у своіх очах, тебе поставлено головою племен Із-
раільських і Вічний чи ж не помазав тебе на царя Ізраіля?"
(І Царств. XV, 17). А трохи далі: „Дивним способом він був
великим у Бога, коли видавався малим для себе самого; але
скоро сам себе почав уважати великим, то зробився малим
перед Господом."

„Коли б земні царі були проняті покорою, коли б у своіх


серцях завсігди мали любов до Бога і ближніх, а врешті коли
б завсігди оглядались на милосердя того, котрий сказав: „Нав-
чітесь од мене: я тихий і покірний серцем" (Мат. II, 23)! Дер-
жачись цієі науки, з цілою покорою вони з цього невольниць-
кого і швидко минаючого царства перейшли б у царство прав-
дивоі свободи і вічности."

В цих словах папи бачимо чисто релігійного ентузіяста,


котрий не прикладає ніякоі стійности до світськоі суспільности
і до всіх іі форм і не плакав би, якби вона зовсім розсипа-
лась на атоми. Але й тверезіші католики, вчені схоласти, що
писали в середніх віках трактати про кермовання державою,
піддержували саму суть ідей, виложених в листі Григорія VII
про відносини між світською і духовною властю. Згадаємо
тільки знаменитого католицького енціклопедіста XIII в. Тому
з Аквіну, автора книги Summa Theologiae і трактата про за-
кони (De legibus), а також автора книги про кермовання па-
нуючими (De regimine principum), котроі авторство де які при-
писують також Томі з Аквіну. Ті католицькі політики хочуть
оминути апостольські речення про божеське походження вся-
коі власти і про обовязок христіянина слухатись іі. Бог—мо-
вить Тома—встановив тільки власть загалом, а форма власти
походить од людей. І він вертається до класичних поглядів
про те, що перше джерело власти державноі лежить в масі
народа (multitudo) і малює близький до поглядів Полібія і Ці-
церона ідеал правління, котре б містило в собі разом елємен-
ти монархіі, аристократіі і демократіі, хоч згоджується, як і
багато класичних теоретіків, на те, що найліпше правління
було б правління доброго монарха. В усякім разі лихих царів,
тіранів, Тома дозволяє скидати: „Не царство істнує для царя,



— 57 —


але царь для царства" (regnum non est propter regem, sed rex
propter regnum). Тіранське правління є несправедливе, бо зма-
гає не до загального добра, а до добра того, хто править, от
тим то скинення цього правління по суті діла не є ніяким
бунтом. Радше тіран заслугує на назву бунтівника"—говорить
св. Тома в своій Summa Theologiae. В коментаріях до Політики
Арістотеля він робить навіть обовязковим повстання проти ті-
рана: „проти тіранства (virtualі) піднімають повстання зовсім
справедливо і грішили б, як би не повстали". Розу-
міється, по поглядам св. Томи і його школи, царь, що супро-
тивляється власти церковній, є очевидний тіран, і церква має
безперечене право скидати проклятих нею царів. На закид,
котрий виринає в умі при згадці про перші віки христіянства,
і котрий в своім часі підносила католицька королева Марія,
Стюарт проти біблійно-республіканських теорій Нокса (Knox):
чому ж то церква не скидала навіть такого Юліяна Апостату,
св. Тома одповідає зовсім простодушно: „бо церква тоді ще
була за слаба" *).

Як же далако ми тепер од апостолів Петра і Павла! По-


дібне клерикальне народовольство ми здибуємо ще в XVI—
VII вв. в писаннях протестантських пурітан, а також у єзуі-
тів і проповідників католицькоі ліги у Франціі, котрі, покли-
куючись на старозавітні біблійні приклади, проповідували прин-
ціпи народовладства і тірановбійства. Всі такі теоріі, почи-
наючи од ідей папи Григорія VII, а кінчаючи думками пурі-
танця Нокса, тим головно ріжняться од правдивого політичного
лібералізму, що на першім плані ставлять інтереси церкви, а
не народа, яко горожанськоі суспільности. От тим то вони до-
ходять до народовольських, республіканських думок тільки
тоді, коли в имья церковних або релігійних інтересів стають
до боротьби з пануючими, а на ділі вони більше прихильні
монархіі, послушній представителям церкви, більше, ніж якій
небудь иншій політичній формі. Це дуже добре показалося в
тім, як папи, що боролися з королями Англіі за прівілеі церкви,
проклинали іх і оголошували позбавленими власти в разі, коли
ті не хотіли ім покорятись, а обставали за королями, коли ті
піддавались ім, коли тимчасом піддані добивались од тих ко-
ролів констітуційних прав. Тим власне й щасливий був істо-
ричний розвій Англіі, що в ній ідеі клерикального лібералізму
вложилися в рямки ідей загальних, політичних прав, що кращі
представники іі духовенства в XIII в. зрозуміли, що вони вбе-
режуть найліпше і те, що тоді називалося свободою церкви,
тільки в такім разі, коли, ставши дружно з світськоми вер-
ствами, котрі також терпіли під гнітом королівського деспо-

*) Janet, Histoire de la science politigue dans ses rapports avec la
•r morale. I, 381-415.




— 58 —

тизму, здобудуть певні загальні, чисто політичні вольности. Цю
щасливу, характерно-англійську еволюцію думок ми можемо
слідити, придивляючись конфліктам між архиєпископами-пріма-
сами Англіі від Анзельма, що боровся з Вільямом II, до Лан-
гтона, що боровся з Джоном.

Ми не будемо оповідати докладно історію тих конфлік-


тів, бо і без того ми занадто одбігли, хоч більше на вид, ніж
на ділі, од історіі англійських хартій вільности. Ми скажемо
про цю справу тільки стільки, скільки конче потрібно для зро-
зуміння того, в якій мірі боротьба між королями і церквою
причинилась в середньовічній Англіі до вироблення політичноі
вільности, а спеціяльно вплинула на одержання од короля
Джона знаменитоі „хартіі вільностів" 1215 р.—факту першо-
рядноі, всесвітньоі важности, в котрім може найголовнішу
ролю одіграв архиєпископ Лангтон, представник характерноі
англійськоі форми клерикального ліберализму.

Конфлікти між духовенством і Вільямом II походили


не так з принціпіяльних причин, як радше з захланности на-
пів—дикого короля, котрий користувався кожною нагодою, а
особливо ваканціями єпископів і аббатів, щоб захоплювати
церковні маєтки і черпати з них доходи, доки не буде
назначений ним наслідник, а тимчасом сам одволікав те назна-
чення. Коли короля притисла хвороба, він умилостивляв гнів
Божий уступками духовенству, писав навіть покаянні маніфе-
сти, в котрих обіцяв церкві і всім підданим „повернути
добрі, святі закони золотого віку короля Едварда"; але виду-
жавши, поступав знов по старому і дозволяв собі навіть такі
слова: „Слухай ти, єпископе! Клянуся святою іконою луккською,
пан Біг не дістане од мене нічого доброго за все те лихо, що
він мені наробив"! Такий король цілком оправдував ту думку,
яку висловлював про світських пануючих сучасний йому папа
Григорій VII. Вільям скориставсь тим, що боротьба між Ген-
ріхом IV і Григорієм VII довела до істновання в церкві рим-
ській двох пап—одного з клерикальноі партіі (Григорій VII,
Віктор III і Урбан II), а другого встановленого цисарем в р.
1080 (Клімент III),—щоб не признавати ані одного з них і
спекатись од виконання наказів Григорія VII, щоб єпископи
не приймали номінаціі і потвердження (інвестітури) од світськоі
власти, а тільки од папи. Чотирі роки по смерти Ланфранка
(1089) Вільям II не назначував архиєпископа-прімаса, так що
нарешті духовні і світські вельможі на звичайнім зьізді на
Різдво обернулись до нього з орігинальною просьбою, котра
показує, як слаба ще була в ту пору у них свідомість іх прав
і який сильний був страх перед королем. Вони просили короля
дозволу одправляти по всіх церквах Англіі молитви, щоб Бог
наповнив короля своєю любвію і щоб церква піднялась з сво-
го пониження через постанову над нею гідного архипастиря!




— 59 —

Король був злий за цю просьбу, та проте пристав на
неі, але все таки не назначував архиєпископа в Кентербері.
Аж під час одного пароксізму побожности Вільям іменував
архиєпископом-прімасом благочестивого і вченого Анзельма,
родовитого італіянця і аббата св. Бека так само, як і Лан-
франк. Сам кандідат, не ждавши такоі почести, здивувався і
нерадо приняв іі. Анзельм забажав, між иншим, одновити ле-
гальні відносини між англійською церквою і папою Урбаном ІІ,
котрого признав був уже перед тим, і розвязати в клерикаль-
нім дусі питання про назначення єпископів, хоч де які з них,
заплативши королеві гроші за своє назначення, властиво під-
падали під папську клятву на сімоніяків. Королеві не сподо-
бались наміри і вчинки Анзельма і навіть папа Урбан боявся
дратувати проти себе короля англійського і утруднювати
тим своє положення. Папа прислав для Анзельма архирейську
одіж, палліум, на руки короля, але Анзельм не хотів іі при-
няти; тоді папський посланець поклав палліум на церковнім
престолі і відси Анзельм узяв його сам. По довгих одволіканнях
король згодився пустити Анзельма до Риму, але зараз по його
виізді загарбав його маєтности (1059). Анзельм лишився на
контіненті, жив по манастирях то в Франціі, то в Італіі. Кон-
флікт зробився хронічним, заострюючись од часу до часу біль-
шими грабівництвами короля духовних маєтностів у Англіі
і тривав аж до смерти Вільяма ІІ. В р. 1099 собор у Римі за-
нявся справами англійськоі церкви і встановив анафему на
світських людей, котрі дозволять собі давати інвестітуру цер-
ковним правителям, а також на тих духовних, котрі приймуть
таку інвестітуру і зробляться вассалами світських людей. Цею
постановою проклято й Вільяма II і назначених ним єпископів.
Але папа не зважувався обьявити це прямо королеві і сам
Анзельм на колінах просив собор не кидати анафему на Віль-
яма. Швидко після цього вмер папа Урбан, а далі й Вільям II*)..
Анзельм повернув до Англіі та тут йому довелося при-
кладати постанову римського собору про інвестітуру, котра
зовсім увільнювала духовенство і його маєтки од усякоі під-
леглости власті державній. Ані король, ані найвищі до-



*) Смерть Вільяма була загадкова. Д. 2 авг. 1100 р. він виіхав на
лови. В лісі дружина якось розійшлась, а по якімсь часі найшли короля
мертвого на землі з стрілою в боці. Були підозріння, що його вбили або при-
хильники Анзельма, або сторонники брата королівського Генриха, що по нім
вступив на престол. Инші говорили, що король, схилившися, несподівано впав
із коня на стрілу. Ніхто не зацікавився вислідити цю справу, бо всі не лю-
били Вільяма. (Власне через те, що причина його смерти лишилась не вия-
снена, ми й не ввели іі в рахунок, коли говорили про насильні перевороти
в наслідуванню престола в Англіі). Зрештою всі толкували смерть Вільяма,
як кару божу за його гріхи, а одни єпископ прямо таки розповідав, що бачив
на власні очі, як чорт в виді цапа ніс душу Вільяма до пекла.




— 60 —

стойники королівські не хотіли згодитись на таку уступку, бо,
як говорив королівський юстіціарій, половина земель у цілім
королівстві перейшла зовсім од короля в руки духовенства.
Навіть значна часть духовенства не бажала острого корфлікту.
По довгих переговорах в Англіі і в Римі, де папа Пасхаліс
також боявся наживати собі нового ворога в сильнім королі
Англіі, діло влагоджене угодою. Король, котрий перед тим уже
звернув був захоплені його братом, а почасти й ним самим,
церковні маєтности, згодився на те, що зрікся форм інвесті-
тури єпископів і аббатів, це б то вручення ім перстеня і жезла,
але єпископи і аббати все таки мусили складати королеві при-
сягу на вірність (1106). Цікава річ, що Анзельм в часі пере-
говорів за дозволом короля скликав духовний собор для по-
прави моральности духовних і світських людей; на тім соборі
поновлено заборону женитьби духовних, осуджено пьянство і
т. и. хиби духовних, содомію, дуже розширену у Норманців,
заборонено продажу невольників; на цей собор покликано
також світських вельмож. Як бачимо, англійське духовенство
почувало себе безсильним в повнім розділі від світських вла-
стей. Сварка за інвестітуру також, як бачимо, закінчена була
за часів Генріха І без ущербу для авторітету державноі
власти.

Джерелом дальших принціпіяльних конфліктів між держав-


ними інстітуціями і духовенством були судебні прівілеі і пре-
тензіі духовенства. Ті судебні прівілеі духовенства починаючи
од Констянтина Вел. мало по малу збільшувались; витворились
одрубні суди для духовних не тільки в справах спеціяльно
церковноі дісціпліни, але і у всіх справах, де замішані були
духовні особи. Під ті суди підтягнено з часом і багато світ-
ських справ, напр. спадкові, з такоі чудноі тепер для нас при-
чини, що спадок має зьязок з смертю, при котрій буває при-
сутний священик. Не хотячи само підлягати світським судам
духовенство рівночасно не тільки судило світських людей за
проступки проти віри і навіть проти моральности, але жадало,
щоб церковна клятва кинена ним на світського чоловіка була
рівнозначуча з позбавленням проклятого також усіх горожан-
ських прав. Фальшиві Декреталіі, так звані, Ізідорівські
(Псевдо-Ізідорівські) розширили і сістематізували ті прівілеі і
претензіі духовенства. Папа напірав на іх виконування в про-
тивенстві до правних обичаів ріжних краів. Вільям І, бажаючи
мати підмогу пап і духовенства, значно розширив компетенцію
духовних судів; практика тих судів іще більше розширила при-
вілеі і претензіі духовенства, а за часів Генріха II, котрий сам
і його правники дбали про те, щоби завести як найбільший
лад в королівських судебних інстітуціях, мусило прийти до
конфлікту між судами королівськими і духовними, тим більше,
що упрівілейоване положення духовенства викликало вопіющі
надужиття. Зараз в перших роках панування Генріха II, вия-




— 61 —

вилось більше як 100 тяжких злочинств, зроблених духовними
особами, в тім числі і вбійств, що лишалися безкарними з боку
судів, або були карані пустою на думку світськоі суспільности,
карою—забороною богослуження на короткий час.

Генріх II і його правники надіялись дійти до згоди з єпи-


скопами що до цього питання при помочі, між иншим, і ново-
вибранного архиєпископа Кентерберійського, приятеля коро-
лівського, канцлера Томи Бекета (був канцлером 1154—1162,
архиєпископом 1162—1170), котрого вибору бажав дуже сам
король. Та вони помилились у своіх рахунках, бо Бекет, став-
ши із світського вищого урядника архиєпископом, почувся
до обовьязку боронити всіх привілеів духовного стану. Швидко
по введенню в новий уряд Бекет покликав перед свій суд од-
ного священика, обвинуваченого в убійстві, котрий надто зух-
вало образив королівського суддю, і засудив його всього на
2-літнє усунення од богослуження. Та все таки згадки Бекета
про його світське урядовання одбірали мабуть у нього пев-
ність у справедливости претензій духовенства, бо деколи він
заявляв готовність піддатися домаганням короля.

З боку короля поставлене було єпископам питання в дуже


неозначеній формі: чи згоджуються вони підчинятися добрим
старим обичаям? На це більша часть єпископів одповідала ні
це, ні те, що, мовляв, вони згоджуються додержувати старих
обичаів, але з захованням прав іх стану і церкви (salvo оr-
dine suo et jure ecclesiae). В королівськім питанню кри-
лося почасти також бажання, щоб ті „добрі старі обичаі зна-
чили обичаі саксонських часів, коли то й духовенство суди-
лося на спільних судах, але суди ті були земськими зборами,
на котрих були присутні і духовні, що мали участь також в
судах над світськими. Тепер корона, встановивши суди зовсім
залежні од неі, хотіла очевидно чогось нового і по формі, і
по суті. Бекет мусив це розуміти ліпше, ніж хто небудь дру-
гий і, як бувший королівський правник, мусив у глибині душі
признавати жадання короля справедливими, бодай по части.
От тим то він обіцяв королеві коритися старим обичаям
без усяких застережень.

Та зараз по тім в Бекеті знов пробудився клерикал, кот-


рий говорив: „не подоба світським судити духовних"—і почав
просити папу, щоби звільнив його од обіцянки даноі королеві.
Тимчасом королівські правники виробили проект із 16 поста-
нов (Constitutiones), котрі й предложено в р. 1164 зьідові ма-
гнатів світських і духовних у Кларендоні, через що вони й
називаються Кларендонськими постановами. Поста-
нови ті здуже ограничували упривілейоване положення ду-
ховних. Перший пункт оддавав рішення спорних питань про
підсудність духовних — прямо королівському судові. Третій
пункт обовязував духовних ставати перед судом королівським,
котрий уже сам, в разі коли найде це потрібним, передасть іх




— 62 —

судові церковному, а коли духовний буде обвинувачений, або
сам признається в зробленому злочинстві, то церква не по-
винна давати йому захисту. Сама постанова позбавлювала ду-
ховних права кидати клятву церковну на королівського вас-
сала без попереднього розслі у справи королем або його на-
містником. Четверта постанова обмежувала безпосередні зно-
сини духовних з папою забороняючи, кому б там не було
виізджати з Англіі без дозволу короля. Восьма постанова за-
бороняла перенесення апеляціі дальше по за архиєпископа,
це б то до папи, без дозволу короля. Дванадцята постанова
приписувала, що в часі вакансіі архиєпископства, єпископства
і аббатства доходи з них ідуть для короля аж до нового ви-
бору, котрий доконується в королівській каплиці і за згодою
короля; вибраний повинен присягти королеві на вірність за
всі світські користі сполучені з його званієм.

Ті постанови, розуміється, були ухвалені світськими чле-


нами кларендонського збору; духовні також не сміли виступи-
ти проти них, і Бекет, хоч і заявив, що не досить добре знає
старі обичаі, на котрі покликались королівські правники, все
таки приложив свою печать до постанов, коли йому предло-
жено іх копію. Аж по скінченню збору архиєпископ почав
явно жалкувати за свою уступчивість, повідомив про все
папу і наложив на себе 40-дневу покуту. Папа осудив
кларендонські постанови і увільнив архиєпископа од даного на
них призволу.

Дальші подробиці цього конфлікту одвели б нас од го-


ловного предмету. Пригадаємо тільки, що Бекет, обвинуваче-
ний королем між иншим і за провини ще давніше на канц-
лерськім місці вдіяні, втік на контінент, потім згодився був
помиритися з королем і вернутись до Англіі, але зараз же на-
ложив засуд на тих єпископів, котрі своєю уступчивістю су-
проти короля нарушили права прімаса, коронуючи прінца на-
слідника і т. и.

Король, що в ту пору пробував у своіх французських


маєтностях, сказав необережні слова: "Чи ж ніхто не увіль-
нить мене од того попа?" Чотирі королівські лицарі вируши-
ли до Англіі і вбили прімаса в церкві в Кентербері. Це зло-
чинство пошкодило справі кларендонських постанов; король
мусив уступити папі і заявити, що дає своім підданим свободу
зноситися з папою і що він готов скасувати постанови про-
тивні свободі церкви, коли вони видані за його пановання.

Але ця уступка короля була тільки тимчасова. Основні


точки кларендонських постанов мало по малу ввійшли в жит-
тя і таким, робом англійські духовні так само, як і світські
магнати, як і инші члени держави, були втягнені в рямки за-
гальних законів. Духовним, коли вони хотіли оборонити себе
од королівського деспотизму, лишалось тільки одно: піднімати
питання про спільні права підданих супроти королів, ввести




— 63 —

католицький антироялізм в рямки загального земського лібера-
лізму. Цей новий політичний настрій духовенства Англіі проя-
вився виразно під панованням короля Джона (1199—1216).

При вступленню на престол цього короля знов вибух ді-


настичний конфлікт: претендентом на престол крім Джона,
третього сина Генріха II, був ще Артур, герцог бретанський,
хлопчина, син другого сина Генріха II, Готфріда. По смерти
брата, короля Річарда, Джон поквапився явитися в Англіі, щоб
коронуватися в Лондоні. Літописець, звісний під іменем Матвія
Паріса, або Парижського, оповідає про цю коронацію ось що:
„Коли зібралися архиєпископи, єпископи, графи і барони і всі
инші, що мали бути при коронаціі, архиєпископ-прімас, став-
ши посеред усіх, сказав: „Слухайте всі! Знайте, що ніхто не
має права наслідувати другому в царстві на ин-
шій основі, як тільки коли він буде вибраний од-
нодушно цілим царством по призванню милости
Святого Духа (nisi ad universitate regni... electus)
і то вибраний за свою моральну вищість, так як Саул, пер-
ший помазаний царь, котрого Господь поставив над своім на-
родом, хоч він не був ані царський син, ані не походив із
царського роду, а також як після нього Давид син Єссеів—
перший за те, що був хоробрий і спосібний до царськоі гід-
ности, а другий за те, що був святий і покірний. Таким спо-
собом, хто перевищує всіх у царстві хоробрістю, той має
найбільше права на власть і царство. Звісно, коли хтось з
роду помершого царя перевищує всіх, то на його вибір легше
і швидче можна згодитися. Це ми говоримо про знаменитого
графа Джона, тут присутного, брата небіжчика знаменитого
короля нашого Річарда, котрий не лишив прямого наслідника:
він мудрий і хоробрий і з безперечного благородного роду, і
ми, призвавши ласку Св. Духа, вибіраємо всі його одно-
душно зарівно на основі його заслуг, як і його царськоі крови".

Всі знали, що король Джон зовсім не такий хоробрий.


Літописець говорить далі, що коли опісля питали архиєпископа
Губерта, на що він говорив ті слова, той одповів, що він на-
перед предвидів і якимсь віщуванням був навчений, що цей
самий Джон наробить з часом шкоди царству і короні Англіі,
і причинить ім богато клопоту, так ось для того, щоб він
не мав повноі свободи поступування, він, архиє-
пископ і сказав, що Джон винен свою корону не
наслідству, а виборові.

Порівнюючи слова англійського прелата з словами папи


Григорія VII і з біблійними текстами про Саула і Давида ми
можемо ясно побачити, як перемінив англійський прелат
папські і біблійні ідеі. Папа остаточно глядить зовсім нега-
тівно на світську власть і на царів, біблійні тексти оддають
назначування царів у руки пророків божих, а архиєпископ Гу-
берт признає іх вибір усім народом, розуміється, при авторі-




— 64 —

тетнім співуділі духовенства. В словах англійського архиєпи-
скопа ми бачимо таким робом, як принціпи клерикально-біблій-
ного лібералізму входять складовою частиною в склад лібе-
ралізму земського—і в тім іх велике історичне значіння,
а заразом значіння всієі опозіціі англійського католицького
духовенства королям. В тій формі, в якій ті принціпи вислов-
лювались у бібліі і в пап, клерікальні поняття про права духов-
них доводили тільки до новоі одміни деспотизму—духовного,
папського; натомісць приведені в звязок з правами земськими
ідеі англійських клерікалів стали вихідною точкою всенарод-
ньоі свободи. Це зовсім вияснилось під час дальшого панован-
ня короля Джона.

4. Велині хартіі вільностів.

Король Джон був мов навмисне створений напроти іде-
алу, котрий виложив архіепіскоп Губерт у своій коронаційній
промові. Роскішний, ласий до жінок, здирливий, нездержний
на язик, дразливий і недобрий і при тому безхарактерний, не-
постійний,—він мусив обриднути панам духовним і світським,
і багатим міщанам, а в той же час не мав у собі нічого тако-
го, що б могло прихиляти до його простіших людей. З пер-
ших же часів свого царювання він обурив проти себе вищі
стани, більш усього зборами грошей без іх згоди. Вже в 1201 р.
барони заявили королеві, що не підуть з ним на війну на кон-
тінент, коли він не буде шанувати іх прав. Так і зробила
більша частина іх незабаром, але король у 1203 р. вказуючи
все те, що він втратив землі на контіненті через те, що ба-
бони його покинули, наклав на іх землі новий не легкий по-
даток, котрий іх ще більше обурив. Незабаром в 1205 р.
дійшло до острого конфлікту між королем і духовними з поводу
настановлення аслідника архиєп. Губертові, котрий умер в 1205 р.

В усій католицькій церкві боролись тоді три способи


настановлення церковних достойників: 1) вибір товариствами ду-
ховними (капітулами) при більшій або меншій згоді з світською
людністю, принаймні вищих станів; 2) настановлення достойника
од короля, при більшій або меншій згоді капітули і 3) настановлен-
ня його од папи. Всі три способи мали за себе і певну теорію, і
традиціі практики. В англійській державі кларендонські поста-
нови хотіли втвердити другий способ. По смерти архиєп. Гу-
берта капітула кентерберійська вибрала йому наслідника, не
спитавшись короля, і послала його в Рим на посвяту до папи.
Король розлючений звелів капітулі вибрати при собі другого
кандідата. Але папа, знаменитий Інокентій ІІІ звелів тим чле-
нам кентерберійськоі капітули, котрі зьіхались у Римі, вибрати
кандідата зовсім наново. Вибір упав на кард. Степана Лангтона,
чоловіка шановного і вченого, товариша і приятеля папи. Ко-
роль не хотів приняти цього вибору і тим часом держав маєтки




— 65 —

архиєпископіі, як вакантні, і брав собі доходи з них. По дов-
гих переговорах папа в 1209 р. наложив на Англію церков-
ний інтердікт і коли король, у одповідь на те, став мучи-
ти духовних, захоплюючи при тім іх маєтки, то папа обьявив
Джона скинутим з престола Англіі і предложив королеві Фран-
ціі взяти англійську корону для себе (1212). Джон ще більше
став мучити і грабувати духовних, але, непевний в помочи і
світських своіх підданих, піддався папі (1213), та вже аж надто,
так що стратив останню пошану у світських англічан: він не
тільки згодився на вибір Лангтона, але признав себе вассалом
папи, виповняв перед його лєгатом обряд підданства і обіцявся
платити в Рим, окрім звичайного дінарія св. Петра, ще 1000 фун-
тів щорічно.

Коли прибув у Англію Лангтон і з короля знімався по


обряду церковному проклін папи, він присягся „любити святу
церкву і боронити іі од усіх супротивників, возстановити всі
добрі закони своіх попередників, а надто закони короля Ед-
варда, судити всіх людей по правді і оддавати всякому його
право". Тим часом ні світські, ні навіть духовні пани не вдо-
вольнились такими обіцянками короля. Світські знов заявили
йому, що вважають себе не обовязаними іти з ним у похід
на контінент, і представилий ому скарги на його чиновників, а
надто шеріфів. Між духовними Лангтон показав свою далеко-
глядність і патріотизм тим, що не покладався на ту покірли-
вість, яку виявив король церкві, а видимо хотів гарантій для
свободи церкви в загальній земській свободі і для того навіть
узявся організувати опозіцію проти короля з людей світ-
ських і духовних укупі. Вже на Великій раді 1213 р. Лангтон
говорив нарізно з де-якими з світських панів, показував ім
хартію Генріха І і казав, що опіраючись на неі пани можуть
„повернути старий стан вільностів, страчених давно". Далі
Лангтон звелів прочитати прилюдно цю хартію*). Очевидно
хартія та розумілась ширше, ніж говорив іі текст.

В осени 1214 р. король Джон вернувся з походу на кон-


тінент, побитий французським королем, і зараз же пани ан-
глійські зьіхались у один манастирь, мов би то на богомілля, а
на ділі для ради, як добувати собі вільности в короля. Там
знову читано хартію Генріха І і всі заприсягли, що „коли ко-
роль не згодиться дати закони і вільности, котрі обіцяні в цій
хартіі церкві і магнатам, то вони будуть воювати з ним і одре -
чуться од підданства йому". Тодішній літописець каже: „З того
дня, як була виявлена хартія Генріха І, душі всіх були при-

*) Треба завважити що цей збір Великоі ради одбувався в соборі св.
Павла в Лондоні, як стало звичаєм в ХІІІ ст. В часи ж Генріха II ради
такі бували в королівських будинках для полювання. Ця ріжниця місця збору
Великих рад показує і ріжницю стану іх перед королями і участь, яку
приймало духовенство англійське в боротьбі з королями за права рад.




— 66 —

тягнуті до іі прихильників; усі казали і думали, що вони ста-
нуть, як стіна за божий дім, за вільність церкви і царства." На
Різдво магнати явились у Лондон оружні, але король випро-
хав одкласти розмови на Великдень. 27 апр. 1215 р. магнати
зібрались знов оружні в Браклеі з такою силою, що король
мусив обернутись до Лангтона і де-яких магнатів і прохати іх
посередництва.

Магнати склали „цедулу" (schedula), в котрій виложили


своі бажання і котру передав королеві Лангтон. Пункти ціі
цедули в суті своій були ті ж самі, які потім увійшли в Ве-
лику Хартію Вільностів 15 юня 1215 р. На них усе дивились
як на поновлення „старих законів і звичаів царства" *). Ко-
роль розсердився, прочитавши ті пункти, сказав: „чому вже
барони не жадають од мене і моєі корони" і додав, що „ні
за що не оддасться ім у підданство". Тоді магнати вибрали
собі старшину і прозвали його „маршалом війська божого і
святоі церкви". Міщани Лондона одчинили ім своі ворота і
магнати з Лондона покликали все лицарство пристати до них.
Літописці кажуть, що всі пристали до магнатів, а надто мо-
лоді люде, і що уряди скарбу і таріфів ничого не робили, бо
не було нікого, хто б хотів давати гроші королеві, ні покоря-
тись йому.

Король став кликати магнатів на переговори, а тим ча-


сом жалувався на них папі і казав, що через них не може
сповнити обіцянки—виступити в хрестовий поход. Нарешті ко-
роль мусив піддатись, приняв баронів у таборі коло Віндзору,
на пляцу, котрий звався „Лугом нарад" (Runnymead) д. 15 юня
1215,—день на віки памятний в історіі вільности для англічан,
як і для чужинців! Переговори йшли до 23 юня і нарешті
настала згода, зложена була хартія, до котроі прикладена була
велика печать державна.

Велика хартія вільностів (Magna charta liber-


tatum) 1215 p. вже по правді може бути названа хартією кон-
стітуційною, бо вона має в собі де-які пункти **), котрі і но-
віша наука політична вважає за основні права констітуційні.
Але вона вийшла не з теоретичних думок про вільність, а з
конкретноі боротьби тодішніх вищих станів англійських з ко-
ролівським урядом і не так з королівською владою в прінціпі,
як з іі тяжкими, безпорядними утисками. Через те в ній справді
політичних пунктів не багато, а більша частина іх належить до
впорядкування феодальних відносин і до вкорочення самоволі
королівських урядників,—так що приводити тут цілком ту хар-

*) Ці саріtula надруковані в В é m о n t по орігіналу, котрий збе-
рігається в британському Музею. В цьому музею продається фотографічна
копія цих с а р і t u l а, як і Великоі Хартіі 1215 р.

**) Нагадаємо, шо умови козаків з царями московськими звались у нас
пунктами.





— 67 —

тію і розбірати іі всю було б зайвим в нашій статті, котра
пишеться не для спеціальноі публіки *).

Перший пункт цієі хартіі говорить так: Перш усього од-


ступаємо Богу і цією хартією нашою стверджуємо за себе і за
наслідників наших на завше, щоб англійська церква була
вільна і мала своі права цілими і своі вільности непорушими-
ми. А що ми це хочемо зберігати, це видно з того, що ми по
щирій і вільній нашій волі, ще до нашоі незгоди з баронами,
одступили і нашею хартією ствердили вільність виборів, котра
вважається в англійській церкві за річ найважнішу і дуже по-
трібну, і що ми получили підтвердження того од пана нашого
папи Іннокентія III. Цю вільність ми будемо берегти і хочемо,
щоб і наслідники наші на віки по добрій вірности іі берегли.
Також ми одступили всім вільним людям нашого царства, за
себе і за наслідників наших, на віки всі вільности списані далі,
котрі вони і наслідники іх матимуть і вживатимуть од нас і
од наслідників наших" **).

Дальші пункти (2—11) порядкують маєткові відносини


наслідників королівських вассалів до казни і адміністраціі, між
иншим стан вдів і сиріт і іх оддання заміж, опіку, сплату дов-
гів, між иншим спеціяльно жидам, котрі були в силі при Джо-
ні, як його кредітори: §§ 17—19 говорять про судові порядки;


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconІменник «Склад за складом»
Скласти ланцюжок слів (іменників І відміни) так, щоб останній склад попереднього слова був першим складом наступного
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconПостанова за номером 2-5 «Про кількісний склад інвалідів по зору І та ІІ груп, які працюють на уво, увп І в організаціях утос»
Президія нашого товариства цього дня не святкувала, а працювала. І працювала досить плідно. Найважливішим із документів, ухвалених...
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconПерсональний склад

№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconАнотації навчальних дисциплін відповідних напрямів підготовки (назва дисципліни, статус, рік/семестр, мета, завдання, зміст дисципліни, викладацький склад, тривалість, оцінювання). Методологічні та теоретичні проблеми психології викладач
Назва дисципліни, статус, рік/семестр, мета, завдання, зміст дисципліни, викладацький склад, тривалість, оцінювання
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconСклад спеціалізованих вчених рад фізико-математичні науки

№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconКількісний та якісний склад педагогів Класні керівники 5 – 11 класів

№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconЗатверджений склад
Мудрак Лариса Михайлівна – співголова робочої групи, заступник голови Національної ради
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського icon«Будова атома. Ядро і електронна оболонка. Склад атомних ядер(протони і нейтрони). Протонне число. Нуклонне число»
Тема уроку: «Будова атома. Ядро І електронна оболонка. Склад атомних ядер(протони І нейтрони). Протонне число. Нуклонне число»
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconБіобібліографічний покажчик
Натхненний вірою: біобібліогр покажч. / склад. Є. Гнатів, Л. Кожевнікова; ред. Г. Бобкова; відп за вип. Л. Зубко. – Прилуки, 2017....
№11. Склад: „Книгарня Л. Ідзіковського iconЗамилування переплітається зі смутком. Ганна Чубач «Зупинюся над рікою» Мета
Гра «Віднови порівняння» Добери відсутній склад у порівняннях, читай якомога швидше


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка