"19"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти



Сторінка1/48
Дата конвертації29.04.2017
Розмір7.32 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УКРАЇНСЬКИЙ ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД ТА ПЕРЕКЛАДАЧІ 1920-30-х РОКІВ

МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ "ІСТОРІЯ ПЕРЕКЛАДУ"

Навчальний посібник


Л.В. Коломієць

УДК 81'25-051(=161.2)"19"(075.8)

ББК 81.411.4-7я73

К61

Рецензенти:



д-р філол. наук, проф. Л.В. Грицик,

д-р філол. наук, проф. О.І. Чередниченко,

д-р фіз.-мат. наук, старш. наук. співроб. М.В. Стріха

Затверджено до друку вченою радою Інституту філології

(протокол № 4 від 20 листопада 2012 року)

Коломієць Л. В.

К61Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років: матеріали до курсу "Історія перекладу" : навчальний посібник

/ Л. В. Коломієць. –. – 565 с.

ISBN 978-966-439-612-4

Ця книжка складається з біо-бібліографічних матеріалів до курсу "Історія перекладу" і призначена для студентів спеціальності "Переклад" вищих навчальних закладів освітньо-кваліфікаційного рівня "магістр". Вона має характер бібліографічного опису зроблених у 1920-30-ті роки українських художніх перекладів з різних мов та висвітлює біографії як більш чи менш знаних сьогодні, так і забутих перекладачів того періоду. Зібрані у посібнику матеріали покликані максимально повно подати картину перекладацького процесу 1920-30-х років у персоналіях, заповнивши багато «білих плям», допомогти студентам набути поглиблені знання з історії українського художнього перекладу ХХ століття.

Для філологів-викладачів і студентів філологічного напряму, перекладачів та перекладознавців, істориків літератури, культурологів, журналістів, політологів.

УДК 81'25-051(=161.2)"19"(075.8)

ББК 81.411.4-7я73

ISBN 978-966-439-612-4 © Коломієць Л. В., 2013©


Зміст

український художній переклад мова

Вступ

Розділ І. Історико-бібліографічне дослідження перекладацького процесу міжвоєнного двадцятиліття



1.1 Загальний огляд перекладацької діяльності українських літераторів у 1920-30-ті роки

1.2 Джерела до історії перекладу міжвоєнного двадцятиліття (на основі рукописної бібліографії перекладів 1920-30-х років

з архівної спадщини Михайла Москаленка)

1.2.1 Окремі видання

1.2.2 Публікації у періодиці: 1920-ті роки

1.2.3 Публікації у періодиці: 1930-ті роки

Розділ ІІ. Історія українського перекладу доби національного ренесансу (1920-ті роки) та «великого терору» (1930-ті роки) у заломленні людських доль

2.1 Чільні перекладачі міжвоєнного двадцятиліття

2.1.1 Київські неокласики

2.1.2 Валер'ян Підмогильний

2.1.3 Михайло Рудницький

2.1.4 Павло Тичина

2.1.5 Микола Бажан

2.1.6 Володимир Свідзинський (Свідзінський)

2.2 Перекладацькі родини

2.2.1 Модест і Зінаїда Левицькі

2.2.2 Людмила Старицька-Черняхівська та Вероніка Черняхівська

2.2.3 Наталя Романович-Ткаченко та Наталя Ткаченко-Ходкевич

2.2.4 Дмитро та Марія Лисиченки

2.2.5 Перец Маркіш (Маркиш), Зінаїда Йоффе, Борис Ткаченко

2.2.6 Іван Кулик і Люціана Піонтек

2.2.7 Сестри Кардиналовські та Сергій Пилипенко

2.3 Перекладачки – визначні громадські діячі

2.3.1 Ганна Чикаленко

2.3.2 Надія Суровцова (Суровцева)

2.3.3 Софія Куликівна

2.4 Забуті та малознані перекладачі 1920-30-х років

2.4.1 Микола Сагарда

2.4.2 Олександр Левитський

2.4.3 Марія Тобілевич і Домініка Дудар

2.4.4 Леонід Пахаревський

2.4.5 Андрій Ніковський

2.4.6 Михайло Калинович

2.4.7 Михайло Лебединець

2.4.8 Олекса Варавва

2.4.9 Євген Касяненко

2.4.10 Микола Іванов (Іванів)

2.4.11 Вероніка Гладка і Катерина Корякіна

2.4.12 Єлизавета Старинкевич

2.4.13 Ганна Касьяненко

2.4.14 Варвара Чередниченко

2.4.15 Василь Софронів-Левицький

2.4.16 Олександр Сорока

2.4.17 Віктор Вер

2.4.18 Анатоль Волкович

2.4.19 Терень Масенко

2.4.20 Марія Пригара

2.4.21 Леонід Гребінка

2.5 Становлення славетних перекладацьких імен

2.5.1 Борис Тен

2.5.2 Василь Мисик

2.5.3 Григорій Кочур

Післяслово

Бібліографічні джерела

Додаток
Вступ
У цьому виданні вперше здійснюється біо-бібліографічний огляд перекладацького процесу міжвоєнного двадцятиліття у Великій (Наддніпрянській) та Західній Україні. Подається масштабне охоплення перекладацької діяльності українських літераторів на різних політичних мапах тогочасної України – російсько-більшовицькій та польській – в історичному контексті особистої і творчої долі десятків українських митців.

Як відомо, збройний конфлікт між Радянською Росією та Українською Народною Республікою (УНР) у 1917–21 рр. за контроль над колишніми південно-західними губерніями Російської імперії, тобто над українськими землями, – а конфлікт цей був складовою частиною громадянської війни на території колишньої Російської імперії, увійшовши в історію як українсько-радянська (чи українсько-більшовицька) війна, – закінчився поразкою УНР, більшовицькою окупацією України і входженням Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) до складу Радянського Союзу в 1922 році. Формально ж це була війна між захисниками незалежної України зі столицею в Києві (УНР) та прихильниками більшовицької маріонеткової держави – Української Соціалістичної Радянської Республіки (до 1919 р. відомої як Українська Народна Республіка Рад) зі столицею в Харкові.

Західна Україна у 1867–1918 роки входила до Австро-Угорщини. Збройний конфлікт між Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) та Польською державою у 1918-19 рр., відомий як українсько-польська війна 1918-19 років, закінчився поразкою уряду ЗУНР. Після радянсько-польської війни 1921 року за Ризьким мирним договором, укладеним між РСФРР і УСРР та Польщею, західна частина України відійшла до Польщі, точніше, Західна Волинь і вся Галичина увійшли до складу польської держави, придунайські землі та Буковина – до Румунії, а Закарпаття – до Чехословаччини. За рішенням країн Антанти Польща окупувала Галичину тимчасово, тому до 1923 р. у Відні продовжував існувати емігрантський уряд ЗУНР. Проте в березні 1923 р. держави Антанти, зацікавлені у сильній Польщі як буферній державі проти Радянської Росії, визнали територію Галичини частиною польської держави.

Проте важливо наголосити, що переважна більшість населення Західної України (а тут мешкало більш ніж 5,5 млн. українців, 2,2 млн. поляків і близько 1 млн. євреїв) не визнавала прав Польщі на Волинь та Галичину. Тому ще 1920 року був організований антипольський рух і створена підпільна Українська військова організація (УВО), яка хоч і була пізніше ліквідована, але самé «українське питання» в Польщі залишалося невирішеним. Адже стрижнем політики польської держави стосовно українського населення була ідея його «полонізації». Так, 1924 року польська влада заборонила вживання української мови у всіх державних установах, а переважна більшість українських шкіл перейшла на польську мову. Крім того, десятки тисяч польських військових і цивільних колоністів, т.зв. «осадників», переїздили до Галичини та на Волинь, отримуючи тут кращі землі та користуючись урядовими кредитами й пільгами. Зрозуміло, що на тлі цих дій польської влади у 1920-ті рр. в Західній Україні зросли прорадянські симпатії, особливо в зв'язку з політикою «українізації» в УСРР, куди в цей період виїхало кілька сотень західноукраїнських інтелігентів, студентів і колишніх старшин січових стрільців, обдурених радянською пропаґандою. Практично всі вони загинули під час репресій, які почались у 1930-ті роки. Так само були знищені на території СРСР і лідери Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), утвореної 1923 р. з метою сприяння приєднанню західноукраїнських земель до Радянської України, які необережно критикували колективізацію, голод чи репресії, що відбувались у Радянській Україні протягом 1930-х рр. [за матеріалами видання: 11].

Авторитетний історик українського художнього перекладу Михайло Москаленко так зрезюмував уплив історичної ситуації на характер та розбіжності у перекладацьких процесах

1920-х рр. на українських землях, розділених між Росією та Польщею: «У 1920-х роках, як і пізніше, діяльність українських перекладачів, природно, так само залежала від історико-культурної та політичної ситуації в Україні. Як відомо, вирішальним історичним чинником у цей період стала поразка українських державних сил у Визвольних змаганнях. 1919 р. польська армія здолала опір збройних сил ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки), і Галичина та частина Волині були приєднані до Польщі. 1920 року війська Червоної Росії, завдавши поразки УНР (Українській Народній Республіці), остаточно закріпилися на більшій частині української території; був сформований маріонетковий український радянський уряд, який ввів контрольовану ним українську територію до складу московсько-більшовицької імперії. Цей фактичний черговий поділ України між Росією і Польщею зумовив і принципові відмінності історико-культурних обставин по обидва боки Збруча. Щоправда, ці відмінності виявилися не одразу, а поступово, в міру зміцнення більшовицької влади в радянській Україні» [70, с. 1].

Наше дослідження художнього перекладу охоплює і Велику, і Західну Україну, які були розділені кордоном до 1939 року. Але, попри те, що зв'язки між ними були утруднені, принаймні впродовж 1920-х років культурно-мистецькі зв'язки існували, в т.ч. і в царині художнього перекладу (переклади мешканців Західної України оприлюднювали у радянських видавництвах та публікували у радянських часописах і навпаки: переклади, зроблені в УСРР, потрапляли на шпальти західноукраїнської періодики та в еміграційні видавництва). Передусім, вартий згадки вплив українського мистецького відродження у Великій Україні періоду «українізації» 1923-29 рр. на процес національного самоусвідомлення українців у Західній Україні (для прикладу, демонстрація львівським прокатним товариством «Соня-фільм» художнього фільму «Тарас Шевченко», виготовленого в УСРР в середині 1920-х років, дала студії «Соня-фільм» найбільший касовий збір на Галичині). У цей період виразно проявлялось національне піднесення й західноукраїнських митців, ба більше – сформувався національний ідеалізм частини політично наївної західноукраїнської інтелігенції, яка прагнула до об'єднання з великоукраїнцями й була готова назовсім переїхати до УСРР.

Показовим прикладом жертв сталінського терору з Галичини, символом знищення української інтелігенції більшовицьким режимом стала відома родина Крушельницьких: письменник, літературознавець, педагог, міністр освіти УНР, який у жовтні 1919 р. очолив педагогічну місію міністерства з випуску підручників, Антін Владиславович Крушельницький і всі його діти – донька Володимира, сини Іван, Богдан, Тарас та Остап – були знищені «енкаведистами».1 У липні 1932 р. Антін Крушельницький переїхав із цілою родиною до Харкова і вже 1934 р. всю родину Крушельницьких репресували.

До слова, славний слід імені Крушельницьких зберігся у художньому перекладі. Так, батько родини Антін Крушельницький (1878, Ланьцут, Польща – 1937, Сандармох, Карелія), відомий як редактор шкільних хрестоматій з української літератури (Відень, 1919-22), видавець і редактор громадсько-літературних часописів радянофільського спрямування «Нові шляхи» (Львів, 1929-33) та «Критика» (там само, 1933), автор біографічного нарису «Іван Франко» та ін., після падіння УНР емігрував до Відня, де заснував видавництво «Чайка», навколо якого в рамках проекту видання перекладної літератури об'єднав чимало політичних емігрантів з українських земель. Сам Антін Крушельницький перекладав твори німецького письменника, драматурга, Лауреата Нобелівської премії (1912) Гергарта Гауптмана та інших європейських авторів.

Поет, художник, драматург, мистецтвознавець і літературний критик Іван Крушельницький (1905–1934), який навчався у Віденському університеті та в Карловому університеті у Празі (останній закінчив 1926 р.) й добре знав західноєвропейське мистецтво та підтримував особисті зв'язки з культурними осередками Європи, 1930 року видав у власному перекладі збірку «Лірики» знаного австрійського письменника Гуґо фон Гофмансталя, з яким його пов'язували дружні взаємини.

Богдан Крушельницький перекладав твори чеського поета Йозефа Гори (1891–1945), – ці переклади друкувались у харківському місячнику «Червоний шлях».

Національно-мовні питання гостро стояли і для наддніпрянців, і для галичан, об'єднуючи всіх українців в один народ. У дореволюційні часи в Галичині видавались українською мовою книжки та періодика, зініційовані наддніпрянцями й заборонені царською цензурою в межах Російської імперії (згадаймо публікацію у Львові перекладених Пантелеймоном Кулішем п'єс В. Шекспіра, випуск газети «Народ» за участю М. Драгоманова тощо).

Але існували й соціальні, психологічні та діалектні відмінності. Були і взаємні розчарування – ще з часів перед Першою світовою війною. Зокрема, цікаві спостереження залишив син лікаря, письменника і перекладача Модеста Левицького Віктор Модестович: «Вражіння від Львова й братів галичан у нас з батьком залишалося сильне, але… не позитивне. Воно ніби й українці і не українці… Достатньо вражало вільне друковане слово, але в якій же мові!.. Особливо в поточній мові ми почувалися цілком чужинцями. І вражала величезна різниця в ментальності на Великій Україні й в Галичині. Вражала не на користь галичан. На нас дивились у Львові як майже на дикунів десь з Сибіру, а ми не знаходили у галичан того нашого щирого донкіхотства в національній справі. Що ці наші перші вражіння були правильні – довели ближчі знайомства з галичанами по революції 1917-20 рр. Батько боляче відчував ту різницю і пояснював її географічними та історичними умовами, відмінними від наших» [63, с. 26-27].

Маятник антиукраїнської реакції розхитувався між Великою Україною й Галичиною то в один, то в інший бік. Якщо на початку ХХ ст. Західна Україна була територією відносно більшої свободи для українців, то у 1920-х роках – після входження Західної Волині й усієї Галичини до складу польської держави, запровадження політики «полонізації» українського населення та заборони української мови в усіх державних установах – ситуація з національним питанням виглядала значно привабливішою в УСРР, де провадилась політика «українізації», нехай і поверхова та непослідовна. Звернімося до спогадів того-таки Віктора Левицького, в яких він ділиться враженнями від національної ситуації на Волині наприкінці 1920-х років, – Волинь «під Польщею» істотно відрізнялася від тієї Волині, якою вона була ще перед Першою світовою війною: «Боляче це говорити, але, зрештою, кожна акція викликає реакцію і за національну свідомість волиняків і хомлщаків треба дякувати… полякам і їх нерозумній політиці. Але цей процес освідомлювання Волині й Холмщини був болісний, боліли й ми з батьком за всі ті знущання над нашими людьми. Та й на нас дивилися поляки зверху вниз і підкреслювали всюди свою вищість, де тільки можна було» [63, с. 37]. І коли в Луцьку, де Віктор Левицький оселився разом зі своїм батьком Модестом Пилиповичем, повернувшись з еміграції наприкінці 1920-х років, українська мова викорінювалась, то в радянській Україні в той час виходили друком українські переклади чужомовних творів Модеста і Зінаїди Левицьких.

З початком 1930-х років правляча у Великій Україні партія більшовиків «згорнула» політику толерування українського національного ренесансу, помітно потіснила українську тематику з наукових, видавничих та кіностудійних планів і розгорнула широкомасштабну акцію цькування національних митців, проголошуючи найменший прояв українського патріотизму «буржуазним націоналізмом» та «фашизмом». У той же час – в умовах розкручування маховика «великого терору» в радянській Україні – західноукраїнські письменники, культурно-громадські та духовні діячі мали все-таки порівняно більшу свободу друку й мистецького самовияву. Варто згадати хоч би львівський часопис «Літературно-Науковий Вістник», довкола якого на початку 1930-х років об'єднались поети «празької школи» й де друкувалися вірші та статті «неокласика»-емігранта Юрія Клена. Тогочасні західноукраїнські й еміграційні українськомовні часописи охоче надавали свої шпальти для художніх перекладів, відповідаючи на культурні запити читачів, збагачуючи українськомовну перекладну літературу, зміцнюючи літературні зв'язки українців з Європою та світом.

Завдяки багато в чім подвижницькій перекладацькій праці спільно як наддніпрянців, так і Галичан, за 1920-30-ті роки в українських перекладах з'явилися сотні чужомовних творів, окремими виданнями – десятки й десятки книжок, включаючи багатотомники та перевидання (багатотомні видання здійснювали державні видавництва в УСРР). Публікувались і класичні твори зарубіжних авторів, і модні новинки. У Великій Україні окремі видання художніх творів здійснювались, в основному, на державній харківсько-київсько-одеській книговидавничій базі, хоч і невеликими накладами. Проте завдяки державній системі книгорозповсюдження ця література мала шанс дійти до міських та сільських бібліотек країни, до масового читача.

Всеохопний огляд книжкових та журнально-газетних видань художніх перекладів за вказаний період подається вперше. Такий огляд є нагальним, актуальним і, по суті, міждисциплінарним завданням сучасної української філології, адже перекладна література виступає невід'ємною ланкою національного літературного процесу. Наша мета полягає в тому, щоб панорамно показати широкий розмах перекладацької діяльності українських літераторів у період національного піднесення, чим довести непересічну роль перекладного слова у формуванні літературно-естетичних смаків і знань тогочасного читацького загалу та вагомий внесок українського письменства у культурно-духовне збагачення національної літератури перекладними творами, а також, що не менш важливо, – окреслити в єдності й цілісності перекладацький процес на Великій та Західній Україні, які хоч і були в міжвоєнне двадцятиліття розділені між собою кордоном, але жили спільною ідеєю національного відродження й прагненням збагатити рідну культуру перекладними творами, донести до українського читача світову класику та сучасну зарубіжну літературу рідною мовою.

Бібліографування українських художніх перекладів 1920-30-х років фактично здійснив, розпочавши їх нарисовий опис, талановитий перекладач, перекладознавець, видатний історик художнього перекладу, один із найкращих знавців української мови М. Н. Москаленко (1948–2006). Справжній подвижник української перекладацької справи, Михайло Никонович планував написати нариси з історії українського художнього перекладу міжвоєнного двадцятиліття, а потім послідовно охопити у своїх нарисах і всю історію художніх перекладів українською мовою аж до найближчого часу, але не встиг здійснити задуманого. У своєму огляді книжкових видань українських перекладів 1920-30-х років ми спираємося на автограф укладеної М. Н. Москаленком бібліографії з його власного архіву, що зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Вважаємо також за доцільне подати в рамках першого розділу нашого посібника текст незавершеного нарису М. Н. Москаленка, присвяченого описові перекладів 1920-30-х років, над яким Михайло Никонович працював до останніх днів свого життя і автограф якого нині зберігається в архіві М. Н. Москаленка, що в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, адже ця праця М. Н. Москаленка публікуватиметься вперше.

Широка панорама перекладних видань зі слов'янських, західних та східних мов, здійснених у міжвоєнне двадцятиліття, дозволяє стверджувати тогочасну ренесансну піднесеність не тільки в оригінальній, а й у перекладацькій творчості українських літераторів, вести мову про їхнє ставлення до перекладацької діяльності як до важливого чинника й органічного компонента національного відродження.

Перекладна література становить собою невід'ємну ланку національного літературного процесу. Колосальні масштаби перекладацької діяльності українських літераторів міжвоєнного двадцятиліття заслуговують на подальше ґрунтовне осмислення, чимало перекладів цього періоду ще чекають на своїх дослідників. У панорамно-оглядовому ракурсі художні переклади 1920-30-х років формату окремих книжкових видань виглядають багаточисельними й різноджерельними, вони доволі повнокровно відтворюють світову літературу для тогочасного українського читача. Чимало серед них і справжніх перлин перекладацької творчості, які не затерлися часовою відстанню, а, навпаки, увійшли в золотий фонд українського канону зарубіжної класики.

Кількісне зростання перекладної літератури на рубежі 1920-30-х років пояснюється кількома причинами. По-перше, свідомим прагненням представників української інтелігенції, які здобули освіту ще до жовтневої революції й знали по кілька іноземних мов, збагатити рідну літературу перекладними творами (причому, перекладами займались не лише професійні літератори, а й науковці, педагоги, адміністратори). По-друге, більшовицькою політикою культурного зближення народів СРСР та популяризації серед них російської літератури (саме тоді активно формувався радянський канон російської класики, тож переклади слугували інструментом утвердження цього канону, «м'якою формою» русифікації «братніх народів»). І, нарешті, по-третє, з кінця 1920-х – початку 1930-х років переклад ставав єдиним, бодай і мізерним, джерелом літературного заробітку й можливістю ще якийсь час протривати в літературі для тих українських письменників, які не зробилися відвертими більшовицькими аґітаторами, – особливо це стосується старої української інтелігенції, покоління діячів УНР, пильнованих і переслідуваних органами НКВС (рос. НКВД). Після падіння УНР для відомих (і менш відомих) політичних емігрантів, які опинилися на Заході в суворих економічних умовах життя у вигнанні, переклад художніх творів також був і засобом виживання, і способом самореалізації.

Проведене в Першому розділі посібника історико-бібліографічне дослідження перекладацького процесу міжвоєнного двадцятиліття доповнюється у Другому розділі біографічними есеїстичними довідками про перекладачів того періоду: від «найпродуктивніших», таких як Максим Рильський, Валер'ян Підмогильний, Михайло Рудницький, до цілих перекладацьких родин, видатних громадсько-державних діячів УНР та членів ВУАН, славетних активісток жіночого та громадського руху, відомих мовознавців, літературознавців, публіцистів, до нині фактично забутих літераторів та перекладачів тієї натхненної, стрімкої та невимовно трагічної епохи.

Відтак Другий розділ посібника став спробою поєднати в панорамному висвітленні перекладацький процес тогочасся з життєвими шляхами його творців, їхніми особистими долями, втіхами і стражданнями. В контексті осмислення творчих, професійних і суто людських доль українських літераторів, учених, державних та громадських діячів, які зробили свій внесок у царину художнього перекладу, перекладна література постає не лише інтеґральною частиною цільової національної літератури, але й невід'ємною ґранню культурно-духовного буття української нації, а разом з тим – і важливим штрихом чи навіть центральною рисою у творчому портреті багатьох українських митців тогочасся, чиї імена сьогодні необхідно повернути із забуття.

Тож у Другому розділі висвітлюються ключові аспекти біографій, наукова та художньо-перекладацька спадщина обдарованих українських літераторів 1920-х років, у т.ч. непересічних учених, мовознавців, наукових співробітників тогочасної Всеукраїнської академії наук (ВУАН), які були долучені до підготовки загальних перекладних та галузевих словників у 1920-ті й на початку 1930-х років і які пізніше стали жертвами більшовицьких репресій проти української інтелектуально-професійної еліти. Так, любов до української мови і культури, спільна справа художнього перекладу об'єднали талановитих лінгвістів та вчених інших напрямків навколо видатного проекту того часу – «словника живої української мови», над яким працював Інститут Наукової Української Мови при Всеукраїнській академії наук. Ця блискуча команда членів Академії змогла упорядкувати та відредагувати в 1920-ті – на початку 1930-х років понад п'ятдесят загальних та спеціальних словників, включаючи двомовні російсько-українські словники обох типів, більшість із яких були знищені в 1933 році, а низка інших також будуть знищені радянською владою до кінця 1930-х років.


Каталог: authors
authors -> Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб
authors -> Олесь Поліщук Her name was Magil and she called hself LIL
authors -> Докія гуменна вічні вогні алберти
authors -> Федір Турченко Галина Турченко
authors -> Історія України в романах Валентин Чемерис
authors -> Фінський народний епос переклад з фінської
authors -> Історія України в романах Роман Іваничук
authors -> Зміст передмова етнічна віра українців Особливості української міфології І. Вірування, міфологія, демонологія українців


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Схожі:

\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Улк 808 5(075. 8) Гриф надано Міністерством освіти ббк 83. 7я73 І науки України
\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconНавчальний посібник Київ 2011 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти
...
\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconНавчальний посібник Київ 2010 (075. 8) Ббк ш 141. 14 923 д 462 Т. М. Дячук, В. М. Варенкo Рецензенти
...
\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconНавчальний посібник Вінниця внту 2015 (075) ббк 88я73

\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconНавчальний посібник Вінниця внту 2013 (075) ббк 88я73

\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconНавчальний посібник За редакцією Л. О. Сандюк та Н. В. Щубелка Автограф Одеса 2007 ббк 411 Анотація
Охватывает собой все объекты науки о религии, юриспруденции, истории, филологии, политической экономии и т д., т е всех „наук о духе”,...
\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconКурс лекцій Київ 2002 ббк 67. 6я73 А46 Рецензенти: І. К. Туркевич, д-р юрид наук, проф

\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconН. В. Хамітов самотність у людському бутті Досвід метаантропології 2-е видання, виправлене І доповнене кнт київ 2017 ббк 87. 21 Х18 Рецензенти: І

\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconБбк 81. 432. 1-211-923 ш 33 Рецензенти
Омельченко Л. Ф. – доктор філологічних наук, професор кафедри германської філології Київського міжнародного університету
\"19\"(075. 8) Ббк 81. 411. 4-7я73 К61 Рецензенти iconБердянськ 2012 [51+53+62](045) ббк 74. 58 Рецензенти
Олександр Іванович – д пед н., проф., зав каф фізики й методики викладання фізики зну


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка