1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника



Сторінка1/5
Дата конвертації04.01.2018
Розмір0,76 Mb.
  1   2   3   4   5


Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека
Відділ краєзнавчої літератури та бібліографії


Нестихаючий біль України
Пам’яті жертв голодомору

1932–1933 років

на Дніпропетровщині
Бібліографічний покажчик

Дніпропетровськ

2008

Від упорядника
Даний бібліографічний покажчик присвячено болючій і актуальній, і не лише сьогодні, темі Голодомору 1932–1933 років в Україні, зокрема на Дніпропетровщині.

Матеріали у покажчику згруповані за основними розділами, які відображають урядові документи, окремі книги, публікації в періодиці, бібліографічні видання. Найбільш насичений розділ «Публікації в періодиці», у свою чергу, для зручності поділений на підрозділи за характером джерел: свідчення очевидців, документальні матеріали, сучасні дослідження, публікації про увічнення пам’яті жертв голодомору. Окремо виділено розділ «Відображення голодомору в художній літературі та мистецтві». В межах розділів та підрозділів матеріали розташовано в алфавітному порядку.

Покажчик не претендує на абсолютну повноту, але представляє основну масу публікацій з даної теми за 1989–2007 роки. Більшість джерел мають короткі анотації.

Для зручнішого користування виданням упорядковані іменний та географічний покажчики.

Бібліографія доповнена змістовною аналітичною статею кандидата історичних наук Ігоря Кочергіна про голод 1932–1933 років на Дніпропетровщині.

Бібліографічний покажчик «Нестихаючий біль України. Пам'яті жертв голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині» одержав схвальні відгуки відомих істориків України, про що свідчать передмова до видання доктора історичних наук Юрія Мицика та рецензія доктора історичних наук Віктора Брехуненка.

Покажчик розрахований на дослідників теми голодомору 1932–1933 років в Україні, викладачів ВНЗ, шкільних учителів, бібліотекарів, журналістів, краєзнавців, студентів і школярів, а також буде корисний усім, хто не байдужий до історії рідного краю.
Рецензія

на бібліографічний покажчик
Нестихаючий біль України. Пам'яті жертв голодомору 1932–1933 років на Дніпропетровщині: Бібліограф. покажчик / Упорядн. І. Голуб.–Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2008.
Проблематика Голодомору-Геноциду українців 1932–1933 рр. справедливо приковує дедалі більшу увагу дослідників, а також публіцистів. І це цілком закономірно з огляду на ті страхітливі події, від яких холоне серце у кожної неупередженої людини. Останніми роками з'явилось чимало археографічних публікацій документів про Голодомор-Геноцид 1932–1933 рр., наукових і науково-популярних публікацій спогадів очевидців, видано низку досліджень різного ґатунку. Ще більше з'явилось газетних та журнальних публікацій, у яких висвітлюються ті чи інші сторінки тих трагічних подій. А відтак назріла потреба в укладенні спеціальних бібліографічних покажчиків, у яких би з належною повнотою був відбитий стан наукового та публіцистичного освоєння зауваженої проблематики.

У цьому сенсі підготовку рецензованого видання слід тільки вітати. Приваблює скрупульозність упорядника, яка провела велику евристичну роботу з виявлення публікацій, безпосередньо присвячених перебігові Голодомору-Геноциду 1932–1933 рр. на Дніпропетровщині, а також відповідних звісток в дотичних виданнях про Голодомор 1932–1933 рр. Важливо, що в останньому випадку упорядник супроводжує бібліографічну позицію коротенькими вказівками на специфіку відображення в ній перебігу Голодомору на Дніпропетровщині, що полегшує користувачеві пошук потрібної інформації.

На мою думку, цілком виправданим є підхід до групування наявних бібліографічних позицій, що дає можливість читачеві швидко віднайти потрібне. Є тільки редакційні зауваги щодо назви кількох розділів. Зокрема перший з них варто назвати «Книги», а не «Книжкові видання», а в останньому поняття «відтворення» замінити на «відображення» (інакше неадекватним буде смислове навантаження. *

Видання оснащене концептуальною передмовою та іменним і географічним покажчиками.

В цілому видання виконане на високому науковому рівні, охоплює максимально можливу кількість бібліографічних позицій і стане в нагоді як науковцям, студентам, так і широкому загалові.

Вважаю, що «Нестихаючий біль України. Пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років на Дніпропетровщині: Бібліограф. покажчик / Упорядн. І. Голуб.» заслуговує на видання масовим накладом.


Доктор історичних наук, професор, завідувач відділом історії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України В. А. Брехуненко

* Назви розділів перед тиражуванням покажчика були змінені згідно слушних зауважень рецензента (прим. упорядн.).


Передмова
ХХ століття було найтрагічнішим в усій історії України. Кульмінацією ж трагедій став Голодомор 1932–1933 рр. – геноцид, влаштований Російською імперією українській нації. Тоді загинуло понад 10 мільйонів українців, не рахуючи тих, хто помер від хвороб та знесилення, викликаних голодом, у наступні роки. Паралельно нищенню голодом українського селянства та українських козаків з Кубанського краю тоді проходили криваві репресії проти української інтелігенції, Української Автокефальної Православної Церкви, йшло пограбування українського народу і його нещадна експлуатація… Колонізатори досягли тоді своєї мети, втримавши Україну під своїм пануванням ще на десятки років. Ними було завдано тяжкого удару українській мові, українській культурі, українському духовному життю, не випадково саме тоді з’явився й термін “Розстріляне відродження”. Наслідки Голодомору 1932–1933 рр. даються взнаки й нині…

Про трагедію Голодомору-геноциду протягом майже всього існування радянської влади не можна було навіть і згадувати, бо жорстокі репресії падали на голови тих, хто насмілювався донести слово Правди до людей. Тільки опинившись на еміграції, у вільному світі, українці могли підіймати це питання. В «материковій» же Україні все мовчало, «бо благоденствувало». Було далеко і до визнання цієї трагедії геноцидом країнами світу.

Коли в часи горбачовської перебудови ослабла цензура, почала прокидатись і «материкова» Україна. Все частіше тут стали говорити вголос і про «штучний голод», інформація про нього регулярно потрапляла на сторінки преси, з’явились і перші наукові дослідження з даної проблематики. Навіть ЦК Компартії України був змушений тоді визнати факт голоду в Україні, хоча й брехливо зводив його причини до начебто несприятливих погодних умов та всіляко применшував масштаби трагедії. З 1991 р., з моменту відродження незалежної Української держави, про Голодомор 1932–1933 рр. з’являється все більше наукових досліджень, записів свідчень, проходять публічні вшанування пам’яті жертв Голодомору. Все це сприяло ліквідації «білих плям» в історичній свідомості українського народу, однак вони відбувалися ще надто повільно. Адже ця робота проводилась переважно зусиллями ентузіастів, бо державні структури, викохані ще в капеересних лавах, до останнього часу займали тут мляву й невиразну позицію. Лише Президент України Віктор Ющенко звернув належну увагу на цю трагедію, а Верховна Рада України, хай і незначною більшістю голосів, прийняла нарешті відповідний Закон, який чітко визначив характер Голодомору 1932–1933 рр. саме як геноциду, спрямованого проти українського народу. Розпочався і процес визнання цього геноциду державами світу.

Згадані кардинальні зрушення позитивно вплинули і на хід збору свідчень про Голодомор-геноцид, і на вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду, і на дослідження цієї Трагедії. Досить сказати, що за останні два десятиліття в Україні було видано вже понад 10 тис. різноманітних матеріалів про Голодомор-геноцид, особливо записів свідчень про нього. І поки ще живі свідки Трагедії, записи їхніх меморатів продовжуються і будуть продовжені, бо не можна втратити навіть і дрібних деталей того, що відбувалося 75 років тому.

Таким чином, протягом короткого часу сформувався цілий пласт унікальних джерел та досліджень, значення яких важко переоцінити. Але розробляти цей пласт дуже важко, особливо в наших економічних умовах. Досить сказати, що переважна більшість цих свідчень була надрукована на сторінках газет, вік яких дуже недовгий. Спробуйте, наприклад, безпроблемно знайти у Дніпропетровську чи Києві якусь обласну газету 20-річної давності, не кажучи вже про малотиражні чи короткотривалі видання, як от газета “Вільна думка”, що її на початку 90-х рр. ХХ ст. видавала група національно свідомої української інтелігенції з Дніпропетровська, де було вміщено чимало свідчень про Голодомор 1932–1933 рр.

Отже у цьому інформативному морі легко заблукати і давно вже назріла необхідність видання відповідних путівників, у каталогізації та систематизації величезної кількості статей, розпорошених у різноманітних виданнях. Вдалим почином було видання одеськими бібліографами відомого в наукових колах покажчика, але він охоплює приблизно половину існуючих на сьогодні позицій (6 тис. з понад 10 тис.). Шляхетну справу продовжила щодо свого регіону Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека, адже Дніпропетровська область (тоді вона включала до свого складу ще й нинішню Запорізьку область) зазнала найтяжчих демографічних втрат у 1932–1933 рр. Плодом зусиль бібліотеки стало нинішнє видання, яке містить у собі опис понад 400 видань. Завдяки цьому значно полегшиться робота науковців і всіх тих, хто цікавиться історією свого роду і свого краю під час Голодомору. Я зокрема бачу користь цього покажчика і в тому, що він полегшить створення Всеукраїнської книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр., також і узагальнюючої публікації свідчень про Голодомор 1932–1933 рр. на Дніпропетровщині. Врешті ця книга виходить дуже своєчасно, якраз у 75-у річницю Великої Трагедії. Вона зробить свій внесок в справу дослідження і осмислення Голодомору, усвідомлення його характеру та масштабів сучасними українцями.



о. Юрій Мицик,

доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України
Український народе, страднику долі,

Ти пройшов крізь тортури і глум.

Не втрачай же своєї волі,

Устремлінь своїх світлих і дум!

К. Дика
Голод 1932–1933 років на Дніпропетровщині
З багатьох трагедій українського народу, які сталися протягом лише одного ХХ ст., найбільш важко і боляче писати про Голодомор 1932–33 років. Взагалі люди про нещастя воліють згадувати менше, оскільки вони викликають негативні емоції та хвилювання. Попри чималу кількість робіт з історії Голодомору написаних до цього часу, спробуємо ще раз поглянути на події, які сталися на теренах Дніпропетровщини 75 років тому.

За кількістю жертв Голодомору 1932–33 років Дніпропетровська область займає перше місце серед регіонів України. Оскільки совєтська влада точної статистики про голод в України не мала (органи Державного політичного управління (далі – ДПУ) її просто не вели), то ми ніколи не дізнаємося про реальну кількість жертв серед цивільного населення. Наприклад, органи ЗАГСу Павлоградського району у 1933 р. реєстрували приблизно 60% від загального числа смертей через велику кількість непохованих трупів, а також значну частку сільських жителів, які пішли до залізничного полотна і станцій, там померли й поховані як невідомі [10]. В цілому ж по Україні, за оцінками дослідників, лише за два роки внаслідок Голодомору загинуло від 5 до 14 млн. осіб. З усієї кількості зареєстрованих смертей на Дніпропетровщину припадає 70% випадків [25, с. 8]. Таким чином, Дніпропетровщина за роки 1932–33 рр. втратила від 3,5 до 9,8 млн. людей. Щоправда, треба врахувати, що в період Голодомору площа Дніпропетровської області була більшою за сучасну.

Вказана вище кількість жертв аж ніяк не може бути випадковою. Голод в Україні ретельно готувався і продумувався, а тиск на селянство, не зважаючи на колосальні втрати, не зменшувався – навпаки збільшувався. Яким же чином совєтська влада спровокувала голод в Україні?

Першим кроком до початку голоду стали хлібозаготівельні плани 1932–33 pp., які перевищували плани 1928 р. удвічі при менших урожаях. Дніпропетровщині було встановлено план у 88 млн. пудів зерна, що складало четверту частину загальнореспубліканського плану. Для кращого визискування хліба у селян в Україну було надіслано додатково 150 співробітників ДПУ. З них до Дніпропетровської області прибуло 20 чоловік на три місяці для розверстки [29, арк. 28]. Для тих районів, які виконували план найгірше, було суттєво скорочено підвіз товарів, крім гасу і сірників (цього не шкодували, бо в їжу вони не годилися): Апостолівський район – на 28%, Васильківський – 23%, Василівський – 21,4%, Велико-Лепетиський – 17,4%, Михайлівський – 25,8%, Нікопольський – 23,7%, Солонянський – 19,3% [32, арк. 111–113].

Жахливим ударом по селу став вихід постанови Центрального Виконавчого комітету та Ради Народних комісарів СРСР „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності” від 7 серпня 1932 р. Цією постановою за крадіжку державного майна встановлювалася вища міра покарання [24, с. 140]. Крадіжкою вважалося зрізання декількох колосків на колгоспному полі. 25 грудня 1932 р. селянку Клименко Н. М. засудили на 10 років ув’язнення за лантух колосків, з яким її затримали біля колгоспного поля [24, с. 149].

З інформації Дніпропетровської обласної прокуратури і обласного суду обкому КП(б)У: „З початку збирання врожаю до 1 листопада, в тому числі до видання закону від 7 серпня засуджено за крадіжки хліба (колосків – І. К.) 3973 людини, з них до розстрілу – 112. З першого листопада до 5 грудня засуджено 1242 чоловіка, в тому числі до розстрілу – 62, до ув’язнення на строк від 5 до 10 років – 480...” [24, с. 146].

У цілому станом на 10 грудня 1932 р. за невиконання планів хлібозаготівель було засуджено 2482 людини, 5752 людини засуджено за крадіжку зерна (1888 з них – до розстрілу) [8].

Доходило до абсурду. Селян засуджували навіть за те, що вони рвали колоски пшениці або жита на своїх городах. Верхньодніпровський дільничний прокурор у листопаді 1933 р. звернувся до Народного комісаріату юстиції за роз’ясненням чи можна вважати злочином різання колосків на власних городах, на що отримав відповідь: „В тих випадках, коли різання колосків на власних городах набуває поширеного характеру притягати винних до судової відповідальності” [24, с. 158].

Та попри посилення тиску Україна з виконанням планів хлібозаготівель упоратися не могла. В постанові Дніпропетровського обкому КП(б)У від 9 листопада 1932 р. зазначалося, що в ряді районів області хлібоздача припинилася. Причина була одна – відсутність зерна. Комуністи ж вважали, що це результат куркульського саботажу [7]. Тоді 22 жовтня 1932 р. в Україну було надіслано комісію на чолі з В. Молотовим. Буквально за тиждень з’явилася постанова ЦК Політбюро КПУ за підписом В. Я. Чубаря. Згідно цієї постанови для контролю за хлібозаготівлями на Дніпропетровщину було відряджено наркома М. О. Скрипника [19, арк. 140–144].

Врешті-решт адміністративний тиск дозволив зібрати з України ще кілька десятків тисяч тон зерна, але план так і не був виконаний.

Наступним кроком совєтської влади стало застосування так званих „чорних дошок”, які можна порівняти з проскрипційними списками часів римських імператорів. Як правило на „чорні дошки” потрапляли села, які мали велике недовиконання плану заготівель. Тим, хто потрапляв на ці дошки загрожувало повне вимирання. 6 грудня 1932 р. на „чорну дошку” потрапили села Вербки Павлоградського району і Гаврилівка Межівського району. Згідно наказу, до тих сіл, які потрапили на „чорні дошки” застосовувалися такі засоби впливу: 1) негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі; 2) повна заборона колгоспної торгівлі; 3) припинення всілякого роду кредитування; 4) перевірка і чистка кооперативних та державних апаратів від... ворожих елементів [20, арк. 53–54]. Через два тижні – 23 грудня 1932 р. бюро Дніпропетровського обкому занесло на „чорну дошку” 23 колгоспи [8].

Страшна трагедія села Гаврилівки, яке майже повністю вимерло від голоду, можна порівняти хіба що з трагедією села Кортеліси на Волині, яке було спалено німцями в часи радянсько-німецької війни. Колишній голова колгоспу Гаврило Панасович Ляшенко згадує, що після занесення на „чорну дошку” до села приїхав якийсь уповноважений Кравченко з 50-ма озброєними міліціонерами. Оточили село. Не дозволялося вивозити та виносити сільгосппродукти, продавати товари. Зобов’язували кожен двір здати 40 кг м’яса – брали ж по 80. Так само відбирали й хліб. Із села вигнали всю худобу. Активісти ходили по селу і відбирали зерно. Всі магазини були закриті, а посівний матеріал вибрано [11]. Коли у селян забрали все, люди почали пухнути з голоду, а оскільки це сталося взимку, ніякого підніжного корму не було. Село загинуло майже повністю.

Таких фактів набереться безліч. Той, хто й досі не визнає факту голодомору і вважає, що були лише деякі ускладнення на селі, нехай пояснить, чи можна віднести вищенаведені факти до ускладнень.

Зима 1932–33 років для українського села виявилася неймовірно жорстокою. В грудні 1932 р. рішенням Раднаркому СРСР в Україну надсилається ще одна комісія на чолі з Л. Кагановичем і П. Постишевим. На неї покладалося завдання корінного перелому в сфері хлібозаготівель на Дніпропетровщині та в інших регіонах [31, арк. 55]. Оскільки й ця комісія не впоралася зі своїм завданням, Політбюро ЦК КП(б)У 29 грудня 1932 р. прийняло рішення вислати на Північ 700 сімей з 20–25 районів, які відстають у хлібозаготівлях. Дніпропетровському обкому було запропоновано виставити на продаж майно 500 господарств „злісних одноосібників” [30, арк. 83–87].

У таких нелюдських умовах селяни, щоб вижити, намагалися вирватися з села. Щоб запобігти цьому 27 грудня 1932 р. в СРСР було запроваджено паспортну систему. Колгоспникам паспорти, звісно ж, не поспішали видавати. Безпаспортні селяни були закріплені, а простіше кажучи – закріпачені за колгоспом як безправні державні найманці аж до 1956 р.

22 січня 1933 р. Й. Сталін і В. Молотов підписали ще один наказ, яким не допускався виїзд селян з України до Росії і Білорусі. Вся Україна була оточена військовими загонами, які не випускали селян за кордони Радянської України. На залізницях чатували патрулі, а навколо сіл діяли заслонові загони військ наркомату внутрішніх справ (НКВС). Без довідки сільської ради селянин не мав права залишати село. Його затримували і повертали до місця проживання, що нагадувало резервацію.

По суті, українське селянство було засуджено без суду і приречено на вимирання від голоду. Причому голод застосовувався як до одноосібників, так і до колгоспників. В одному з рапортів районного начальства зазначалося, що „переважна більшість голодуючих – колгоспники” [34, арк. 149–151].

Після того, як Україна у 1932 р. здала 75% від плану зерно заготівель, пересічній селянській родині в середньому лишалося 80 кг зерна для харчування протягом усього року. Але й після цього реквізиції зерна не припинилися. Розпочалися масові репресії, у ході яких у селян забрали взагалі будь-яке продовольство. Першими під удар, звісно ж, потрапляли одноосібники. З 1 листопада по 5 грудня 1932 р. було репресовано 867 селян, які здавали хліб за контрактом (так звані куркулі), 3973 – засуджено за крадіжку хліба (з них до розстрілу 112 людей) [17, арк. 43–44].

Якщо реквізиція зерна, висилання селянських родин на Північ совєтська влада обґрунтовувала необхідністю виконання плану хлібозаготівель, то наступний її крок не вкладається в жодні логічні пояснення.

Восени 1932 р. на всі продовольчі запаси селян було поширено грошові та натуральні штрафи. У разі відсутності зерна для здачі плану совєтська влада застосовувала конфіскацію всіх продуктів, що були у господарстві, до того ж – у збільшених нормах. У ”боржників”, що не виконали плани здачі хліба, конфісковували будь-які запаси їжі, заготовлені до нового врожаю – м’ясо, сало, картоплю, соління, сухарі, фруктову сушку тощо. По селах здійснювали подвірні обшуки.

Наприклад, в селі Аули (Кам’янський район) сільрада наклала на 20 одноосібників штрафи від 20 до 1000 рублів за відмову надіслати насіннєвий матеріал [7].

Такі дії совєтської влади ні в яку логіку соціалістичної доцільності не вкладаються. Їх можна пояснити лише тим, що комуністичний режим прагнув знищити вільнолюбного, мислячого українського селянина морально і фізично.

Варто відзначити, що деякі керівники районів бачучи, що ситуація з продовольством перетворюється на критичну, зверталися до вищих органів влади і тодішнього партійного лідера України С. В. Косіора особисто з проханнями зменшити плани хлібозаготівель, допомогти селу продовольством тощо. У найважчому стані були Новопразький, Долинський, Межівський, Ляхівський, Каранський райони [21, арк. 1; 21, арк. 8].

Влада на подібні звернення реагувала по своєму. У відповідь на одну з таких заяв в листопаді 1932 р. В. Молотов відповів керівникам Синельниківського району: „Плани виконати під силу, заяви про неможливість виконання плану вважаю небезпечним для партійної організації проявом слабкості і політичного керівництва Синельниківського району” [31, арк. 37–38]. Йому вторував секретар Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У В. І. Чернявський: „Пихкання, розгубленість проявлені багатьма районами під час доведення планів хлібозаготівель. Рішучими діями зламайте супротив по здачі хліба” [16, арк. 133].

Отже, серед обласного і, особливо, районного начальства знаходилися люди, які не тільки попереджали владу про негативні наслідки тотального викачування хліба, але намагалися запобігти лиху на селі. В тоталітарній державі подібні вчинки межували з подвигом, оскільки комуністична влада розцінювала їх як зраду. Відповідь республіканського партійного керівництва на такі дії Дніпропетровського та інших обкомів та райкомів не забарилися. 19 грудня 1932 р. секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич ставив на вид, що обласне партійне керівництво не застосовує всіх засобів впливу до сіл, занесених на „чорну дошку” і наполягав на посиленні тиску в плані хлібозаготівель [33, арк. 116.]. Через 10 днів обласним та районним комітетам партії було надіслано розпорядження ЦК ВКП(б), згідно якого колгоспи мали здати не лише планове зерно, але й насіннєві фонди. „Досі, – зазначалося в документі, – районні начальники не зрозуміли..., що все зерно, яке є в наявності в колгоспах, в тому числі й, так звані, насіннєві фонди, повинно бути здане в план хлібозаготівель. Будь-яку затримку у вивозі цих фондів ЦК буде розглядати як саботаж хлібозаготівель з боку районного керівництва і застосує відповідні заходи” [30, арк. 83–87]. Ось так! Не зрозуміло районне керівництво того факту, що українське селянство необхідно задавити голодом, тому комуністична парія й змушена була ще раз нагадати про це.

Для острашки місцевого керівництва, (щоб не сміли більше потурати голодному селянству), совєтська влада застосувала перевірені методи – всіх тих, хто просив про допомогу для села просто піддавали репресіям. Лише в кінці осені – на початку зими 1932 р. репресували 1062 співробітника влади від голів колгоспів до полезнавців [17, арк. 43–44]. Декілька процесів над керівниками зробили показовими – щоб інші начувалися. Найбільш гучною справою була так звана Оріхівська. В Оріхівському районі (нині у складі Запорізької області) у 1932 р. стався недорід і керівництво району просило переглянути плани хлібоздачі. Протягом всього літа і початку осені в обласній пресі „оріхівців” піддавали моральному тиску, а 28 жовтня 1932 р. Дніпропетровський обком прийняв постанову „Про перебіг сівби й хлібозаготівель по Оріхівському району”, в якій звинуватили керівників району в розкладницькій роботі, що призвело до зниження хлібоздачі. На початку грудня 1932 р. у район виїхала надзвичайна комісія на чолі з товаришем Синайським, а вже 25 грудня відбувся показовий суд над 16-ма „зрадниками інтересів комуністичної партії”. Всі вони, колишні наймити, вихідці з сіл району були засуджені (окрім двох чоловік): один до розстрілу, інші до різних термінів ув’язнення [13, с. 135, 142]. У період процесу над „оріхівцями” в газеті „Зоря” в піднесеному тоні описується, як селяни Оріхівського району з початком судового процесу почали здавати хліб. Оскільки радянська преса була „найправдивішою в світі”, то всім стало зрозуміло, що лише через шкідливі дії керівництва Оріхівський район відставав у хлібозаготівлях. Коли ж „керівників-шкідників” було знято, район знову став здавати хліб. Подібна психологічна обробка керівників на місцях в часи панування совєтської влади була звичайним явищем не лише в часи Голодомору.

Згодом в області відбулося декілька процесів, схожих на „оріхівський”. Наприклад, у Великому Токмаку (нині теж у складі Запорізької області) було арештовано групу адміністративних працівників за захист селян проти хлібозаготівель. У 5-ти районах проведено чистку за зрив осінньої сівби і хлібозаготівель, але результатів ці чистки все одно не давали [22, арк. 96–107].

Взагалі ж, тільки за листопад 1932 р. органи ДПУ арештували 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників, 140 бригадирів, 265 вагарів, 195 інших працівників колгоспів [25, с. 5].

Після низки судових процесів ті, хто прийшли на зміну заарештованим, знаючи, чим їм загрожує невиконання плану, вже не звертали уваги на цілковите виснаження селянства і намагалися будь-що виконати план. Так чи можна вважати подібні дії лише недоліками роботи місцевого керівництва? Гадаю, що ні, оскільки загнані в глухий кут люди готові були йти на злочин заради виконання наказів партійного керівництва області, республіки і СРСР в цілому.

Постає питання, як же люди виживали в таких просто не людських умовах?

З появою перших складнощів селяни почали шукати засобів порятунку. Одні купували на ринку харчі, інші продавали майно, міняли речі на зерно за межами України. Однак швидко ці можливості були перекриті: селян перехоплювали на шляхах сполучень, забирали куплений хліб під приводом боротьби проти спекуляцій [4, с. 124].

Після виходу постанови ЦК ВКП(б) від 7. 08. 1932 селяни втратили альтернативний шлях отримання зерна. Коли вже порятунку нізвідки було чекати, селяни перейшли на підніжний корм. „Сподіваючись врятувати родину від голоду, – згадував очевидець, – мати пекла „хліб” з лободи, варила „борщ”, де замість овочів плавали щавель та кропива... Інколи батькові вдавалося дістати 2 рибини, тоді в сім’ї наставало свято” [28, с. 2]. Мамі іноді вдавалося принести із свиноферми жменю дерті, – згадував ще один постраждалий від голоду. – До неї додавали лободу й пекли коржики. Щастя наше в тому, що мали корівчину, то вона нас годувала. Глибокої осені мама й тато поїхали до батькового брата у Запорізьку область і звідти привезли кілька відер зерна. Дядько працював головою колгоспу, там і врожай кращий зібрали, то їм трохи легше було. У школі готували гарячі обіди з води і макухи. Цим нас підтримували. У скиртах соломи шукали зернинки, на полі збирали залишки мерзлої картоплі, ловили ховрахів” [12, с. 3].

Священик В. Котляревський з села Пескошене Мелітопольської округи (нині у складі Запорізької області) в листі до Д. Яворницького писав, що їсти нічого, дружина варить суп з товченого кукурудзяного листя, приправленого щавлем [1].

Менш тяжкою була ситуація в тих селах, які знаходилися біля великих промислових міст або залізниць. У 1933 році, за словами О. Мельника, Кривбас не справлявся з планом видобутку руди (всього 72% від плану), тому терміново на допомогу було мобілізовано селян. Це врятувало від голодної смерті багатьох жителів сіл, адже гірники, як би там не було, в 1933 році отримували по 400–500 грамів хліба [26].

Однак щастило не всім. Для більшості українських селян 1932–33 роки стали для них останніми.

Голод був настільки сильний, що комуністи вже не могли його приховувати, але серед океану голоду партійна влада помічала лише низку окремих фактів. У доповідній записці Дніпропетровського обкому партії в ЦК від 4 березня 1933 року зазначалося, що „в 14 регіонах відзначається низка фактів, коли окремі колгоспники харчуються м’ясом мертвих коней, котів і собак, дикими травами і різного роду сурогатами” [8].

У доповідній записці відділу охорони здоров’я виконкому Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих від 23. 02. 1933 р. Зазначалося, що „протягом останніх місяців в ряді міст і сільських районів Дніпропетровської області помітно значне підвищення смертності і захворюваності на ґрунті недоїдання... різке зростання підкидання дітей... отримані дані свідчать, що ці явища не поодинокі.., а набувають збільшених розмірів” [4, с. 240].

Особливо сутужно стало взимку-весною 1933 р. Люди помирали тисячами. Ховали людей прямо у дворах, бо не було сил донести до цвинтаря (спогади мешканки с. Андріївка Широківського району Є. Л. Журавської) [2, с. 446].

За лютий і першу декаду березня 1933 р. голод охопив 738 населених пунктів України. Найбільш складною виявилася продовольча ситуація у Дніпропетровській, а також Київській, Донецькій, Вінницькій областях. На 1 березня 1933 р. в області згідно явно занижених офіційних даних померло 1600 чоловік, а 16 тисяч – опухлих і хворих [25, с. 6].

До літа 1933 р. голод досяг апогею. За свідченням голови Магдалинівського райвиконкому, влітку 1933 р. в районі були господарства, де дорослого населення майже не залишилося. У жнива 1933 р. населення, яке вижило, не змогло його зібрати, оскільки площа посівів зросла на одного працездатного в 10 разів [25, с. 6].

Не зважаючи на ці факти, совєтська влада не зглянулася на вмираючого селянина. Більше того вивіз збіжжя з України продовжував зростати. З телеграми заступника голови Ради праці й оборони Куйбишева в ЦК КП(б)У: „Пропоную терміново посилити першу чергу відправку порти, відвантажити до кінця місяця тонн пшениці 30 тис., ячменя – 20 тис., жита – 10 тис., не рахуючи вже відвантаженого. Приміть як бойове завдання щоденних відвантажень” [13].

На голод не тільки ніхто не звертав ніякої уваги, але вважалося антидержавним на нього реагувати. З листа секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора секретарю ЦК ВКП(б) Й. Сталіну: „В нас є окремі випадки і навіть окремі села, які голодують, однак це лише результат місцевого головотяпства. Всілякі розмови про „голод” в Україні необхідно категорично відкинути” [18, арк. 67–71].

Лише після того, як люди почали помирати десятками тисяч, влада стала завозити до області продовольчу допомогу. Але майже вся вона була передана активістам, що здійснювали хлібозаготівлі. Робітникам МТС та радгоспів було виділено 15 тис. пудів, школам і дитячим садкам – стільки ж, колгоспникам – 30 тис, а колгоспному активу – 750 тис. пудів. Помираючим від голоду масам колгоспників практично нічого не дісталося. Документи того часу свідчать про факти людоїдства у сільській місцевості, у березні 1933 р. канібалізм набув характеру епідемії. В архіві МВС України лише по Дніпропетровській області зберігається 73 справи про людоїдів [25, с. 6].

Доведені до відчаю люди піднімалися проти влади, яка називала себе народною. Ще на початку колективізації у березні 1931 року у с. Знаменівка (Новомосковський район) повстанці сокирами зарубали 20 членів з артілі „Спартак”, що були активістами колгоспного руху. У с. Пальмирове (П’ятихатський район) селяни намагалися підпалити приміщення з колгоспним інвентарем, убили голову сільської комісії сприяння хлібозаготівлям А. Деркача. У с. Роздори (Синельниківський район) повстанці пограбували кооперацію і вчинили вбивство активістів Петра Чубура та В. С. Твердохліба. У с. Лозуватка (Криворізький район) повстанці спалили хату місцевого активіста Хохла і знищили сім’ю активіста С. Ю. Шкарупського.

Доведені до відчаю селяни інколи повставали проти насилля з боку властей. Найбільше повстання у нашому краї розпочалося 5 квітня 1930 р. у Петропавлівському та Павлоградському районах. Першими виступили селяни Писемських хуторів (с. Осадче Петропавлівського району), потім повстання перекинулося на Старовербські хутори, села Нова Дача, Богданівка, Тернівка. 6 квітня повстанці були оточені військами і підрозділами міліції та ДПУ на Тернівській горі й розгромлені.

У 1931–32 pp. ДПУ „знешкодило” „контрреволюційні повстанські організації” в селах Магдалинівського, Криворізького, Томаківського, П’ятихатського, Царичанського та інших районів і заарештувало чимало людей, в основному селян-одноосібників, а також сільських вчителів і священиків. Обвинувальні висновки були дуже суворими, звичайно вимагали для арештованих застосування вищої міри покарання чи тривалих строків ув’язнення. Проте, як правило, покарання пом’якшували до 3–5 років таборів чи висилки до Сибіру з позбавлення права жити у великих містах [25, с. 3].

У роки Голодомору селяни теж намагалися боронитися, причому форми опору були різними: скарги до різних владних інстанцій, міграція в регіони не охоплені голодом, ну і, звісно ж, силовий опір. З повідомлення голови радгоспу Мацієвича М. Хатаєвичу від 5 грудня 1932 р. стає відомим, що у Дніпропетровському зернорадгоспі було вбито 5 активістів. Також розповсюджувалися панічні та провокаційні чутки (а по суті, правда про голодомор) серед населення [20, арк. 61–62]. Однак змучені голодом, морально пригнічені селяни не могли протистояти озброєним і, головне, ситим групам комсомольських активістів і підрозділам Червоної Армії.

Частіше писали листи. З села Покровського Нікопольського району скаржилися Й. Сталіну та керівництву країни на те, що за роботу в колгоспі нічого не дали і їм залишається лише йти просити милостиню. Колгоспники Долинського району скаржилися Й. Сталіну, що хліб забрали, а люди гинуть з голоду, селянство кляне радянську владу [9]. Ці, втім як й інші, листи до ЦК ВКП(б), як правило, не доходили, а осідали на обласному рівні.

Восени 1934 р. з Дніпропетровської області намітилося неорганізоване переселення колгоспників разом з сім’ями на Кубань і Дон. З деяких сіл емігрувало до чверті селян і навіть більше.

Отже, селянство не мовчало. Та роки суцільного піднесення повстанського руху початку 1920-х були далеко позаду. Деморалізоване, загнане до колгоспів, неодноразово репресоване, голодне селянство не могло становити серйозної загрози для потужного тоталітарного комуністичного режиму. Тривале голодування призводило до апатії й деморалізації людської свідомості, до божевілля й канібалізму, перетворювало людей на тварин.

Наслідки репресивних дій совєтської влади стосовно українського селянства у 1932–33 рр. були жахливими.

Менше ніж за півтора року з літа 1932 р. до кінця 1933 р., тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Причому найбільше втрат припадає на весну 1933 року. За підрахунками демографів, в Україні тоді від голоду помирало 17 людей щохвилини, одна тисяча – щогодини, майже 25 тисяч – щодня... [5; 27, с. 1, 2]. Ціною цих жертв стали лише 89,5 млн. пудів зерна, які вдалося вичавити з селян з листопада 1932-го по січень 1933-го [14].

У 1933 р. у с. Вольному Новомосковського району всі сім’ї втратили кожну другу дитину або одного з батьків [3]. І так буквально в кожному районі. В селі Кочережки Павлоградського району померло більше половини людей [2, с. 446].

Совєтська влада цих втрат не помічала. Секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвич повідомляв С. В. Косіору і В. Я. Чубарю, що протягом останнього кварталу 1932 р. і перших місяців 1933 р. мало місце значне зростання захворюваності з інфекційних хвороб і смертності [2, с. 432]. Тобто, жодної трагедії – лише зростання захворюваності. 12 березня 1933 р. начальник секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Александровський у довідці голові ДПУ УСРР В. Балицькому зазначав: „Найбільше вражені продовольчими ускладненнями Дніпропетровська, Київська області й АМСРР. За кількістю голодуючих сімей із захворюваністю й смертністю особливо виділяється Дніпропетровська область [34, арк.149–151].

Яскравою ілюстрацією масштабів Голодомору 1932–33 рр. може слугувати такий факт. „В нашому селі Троїцькому Павлоградського району, – пише член КПРС з 1943 року, інвалід Великої Вітчизняної війни Олександр Антонович Костенко, – в 1933 році померло від голоду 415 чоловік. У війну (радянсько-німецька війна 1941–1945 рр. – І. К.) загинуло 200 чоловік, а з 1914 по 1920 – 86” [6].

Страшна, жорстока і значна за кількістю жертв та тривалістю Друга світова війна забрала в Україні людей менше, ніж два роки мирного існування в умовах панування комуністичної влади. В Україні сама природа заперечує можливість голоду на цій землі, то як же треба було керувати, щоб призвести до такої кількості жертв.

Напрошується доволі не банальний висновок. Голод в Україні було спровоковано, щоб учинити масове винищення кращих сил українського народу, тримати його в страхові й покорі [2, с. 430]. Голодомор став помстою більшовицької влади за волелюбність українського селянства, яке на початку 1920-х років не бажало коритися комуністам.

Кампанія хлібозаготівель 1932–33 рр. сприймалася комуністичними партійними бонзами не інакше як війна проти українського селянства. С. В. Косіор, виступаючи на XVII з’їзді КП(б)У, зазначав, що „ми (комуністи – І. К.) розгромили націоналізм, те, що як слід взялися за роботу на селі, і вирішило успіхи 1933 р.” [35, с. 578]. У доповіді С. Косіора Голодомор, не багато не мало, називається успіхом.

Кампанія проти українського селянства розгнуздала найганебніші приховані інстинкти людей, одним з найжахливішим серед яких був канібалізм. Совєтській владі треба було довести людей до такого стану, щоб вони не думали про волю, а лише про їжу. Спотворені моральні норми штовхали людей на людожерство.

Вищим ступенем цинізму совєтської влади можна вважати той факт, що одночасно в Червоній Армії служили хлопці, батьки, сестри і брати яких помирали від голоду в країні, яку вони захищали від ворога.

Результатом Голодомору 1932–33 рр. стало знищення значної частини населення краю, а також ринково-товарного сільськогосподарського виробництва. Ліквідувався традиційний устрій, культура українців, значною мірою змінювався етнічний склад населення, посилилися процеси русифікації, в суспільстві запанували авторитарні засади в усіх сферах соціального життя. На початку 1930-х рр. світ із усією очевидністю йшов до нової війни, а Україна без населення втрачала своє економічне значення. Для Кремля значно важливішим було знищити волелюбне українське селянство, ніж підвищувати обороноздатність країни за його рахунок.

На жаль, багато людей в Україні і досі живуть у полоні міфів. Найжахливіше те, що серед них є нащадки тих, що померли від того страшного голоду. Як же „вшановують” жертви Голодомору на Дніпропетровщині? В обласному центрі, як і в багатьох інших населених пунктах області, і досі існують вулиці С. В. Косіора – одного з організаторів Голодомору в Україні. В центрі Дніпропетровська і досі висять вивіски (не кажучи вже про саму назву міста) з іменами тих, хто прямо чи побічно причетний до розв’язання Голодомору. Мова про Куйбишева і Петровського.

Поява цієї статті – не привід у черговий раз посипати голову попелом з приводу однієї з найбільших українських трагедій, це – пересторога від бажання піти під чиюсь сильну руку (короля, царя, генсека), яка „наведе порядок” у країні. Це заклик – „в своїй хаті, своя правда”.

Власну історію необхідно добре знати і пам’ятати, бо той, хто не аналізує поразок – не знає перемог.


Каталог: projects -> 2008
2008 -> Краєзнавчий відділ Серія «Громадське та політичне життя краю»
2008 -> 75 років на карті держави Дніпропетровська область: історія та сучасність
2008 -> Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека
2008 -> Ігор Кочергін Катеринославська губернська земська управа в особах
2008 -> Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека Відділ краєзнавчої літератури та бібліографії Серія «дослідники рідного краю»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника iconІноземних мов бібліографічний покажчик
Методика викладання іноземних мов: Бібліографічний покажчик.: За матеріалами періодичних видань. Випуск / Упорядники: О. А. Захарова,...
1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника iconДніпропетровська Обласна
Зачароване життя Олени Блаватської. До 175-річчя від дня народження: Бібліографічний покажчик / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ:...
1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника iconБібліотека. Інформаційно-бібліографічний відділ
Сумського Д76 державного університету за 2008 рік: Бібліографічний покажчик. Суми: Вид-во СумДУ. Бібліотека. Інформаційно-бібліографічний...
1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника iconВипуск 4 Спадщина А. С. Макаренка І педагогічні пріоритети сучасності: 1991 2008 рр. (до 120-річчя від дня народження) біобібліографічний покажчик київ 2008

1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника iconОлесь Гончар (До 90-річчя від дня народження )
Геніальний майстер слова Олесь Гончар [Текст]: бібліографічний покажчик / уклад. О. М. Львович. – К.: Цпрб ім. О. С. Пушкіна цбс...
1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника iconДніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека Відділ краєзнавчої літератури та бібліографії Серія «дослідники рідного краю»
Літописець міста на трьох пагорбах Михайло Шатров (1908–1985). (До 100-річчя від дня народження): Біобібліограф покажчик / Упорядн.:...
1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника iconРівненська державна обласна бібліотека пам’ять століть: Магдебурзькому праву Дубна 500 років Науково-допоміжний покажчик Рівне 2008
Пам'ять століть: Магдебурзькому праву Дубна 500 років: Науково-допоміжний покажчик / Уклад.: П.І. Демчук; Н. М. Кожан; Наук ред.:...
1932–1933 років на Дніпропетровщині Бібліографічний покажчик Дніпропетровськ 2008 Від упорядника icon1. Життєвий шлях письменника
Пережив голодомор 1932 1933 рр. З початком Великої Вітчизняної війни стає підпільником та бійцем


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка