2 (237) 2012 2012 січень №2 (237)



Сторінка18/21
Дата конвертації15.04.2017
Розмір3.82 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

Література

1. Бохонкова Ю. О. Позиції психокорекційної роботи підвищення рівня соціально-психологічної адаптованості першокурсників до умов вищого навчального закладу / Ю. О. Бохонкова // Теоретичні і прикладні проблеми психології. – 2005. – № 1 (9). – С. 43 – 50. 2. Казміренко В. П. Програма дослідження психосоціальних чинників адаптації молодої людини до навчання у ВНЗ та майбутньої професії / В. П. Казміренко // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – № 6. – С. 76 – 78. 3. Научитель Е. Д. Адаптация студента в вузе / Е. Д. Научитель // Практична психологія і соціальна робота. – 2001. – № 7. – С. 21 – 23. 4. Рєзник Т. І. Психологічний зміст труднощів у навчанні студентів-першокурсників / Т. І. Рєзник // Практична психологія та соціальна робота. – 2002. – № 1. – С. 1 – 3. 5. Романович Г. Г. Особенности внимания в период адаптации студентов к учебной деятельности Г. Г. Романович // Вопросы психологии. – 1977. – № 5. – С. 120 – 123.
Проценко Г. М., Швець О. М. Основні проблеми адаптації першокурсників у ВНЗ.

Стаття узагальнює емпіричне дослідження, проведене у ВНЗ міста Сіверськодонецька. Виявлено основні проблеми і запропоновано методи поліпшення ситуації.



Ключові слова: опитування, першокурсники, адаптація, навчання у ВНЗ, мотиви.
Проценко Г. Н., Швец А. М. Основные проблемы адаптации первокурсников в ВУЗе

Статья обобщает результаты емпирического исследования, проведенного в ВУЗах г. Северодонецка. Выявлены основные проблемы и предложены методы улучшения ситуации.



Ключевые слова: опрос, первокурсники, адаптация, обучение в вузе, мотивы.
Ргоtsеnко G. N., Shvets А. М. The basic problems of adaptation of the first-year students at high school establishments

The article generalizes the results of empiric research, the one conducted at high education establishments of Severodonetsk. The basic problems revealed and the ways of improving the situation are proposed.



Keywords: survey, first-year students, adaptation, higher education, motives.

Стаття надійшла до редакції 16. 05. 2011 р.

Прийнято до друку 25. 11. 2011 р.

протоколом № 4

Рецензент – д. соц. н., проф. Кононов І. Ф.
СОЦІОЛОГІЯ ЕКОНОМІКИ
УДК 334.012.61–022.51–022.55 (470+571)
Мацнєв М. І.
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МАЛОГО І СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ В РОСІЇ: ПОШУК НОВИХ МОДЕЛЕЙ КРЕДИТУВАННЯ
Розвиток ринкової економіки неможливий без розвитку малого і середнього бізнесу (далі – МСБ). Досвід розвинених країн показує, що малі і середні підприємства створюють основну частину ВВП, забезпечують зайнятість більшості населення, в їх сфері здійснюється переважна частина всіх інновацій [1; 2; 3; 4].

На сучасному етапі в Російській Федерації рівень розвитку МСБ украй низький. У розвинених країнах частка МСБ становить 50 – 80% ВВП, а в Російській Федерації всього лише близько 10 – 15% ВВП.

Кредитування малого бізнесу має неоднозначний результат в Росії. Одні банки отримують великий прибуток, інші – чималі прострочення, треті, проаналізувавши досвід других, прагнуть не ризикувати і взагалі відмовляються від такого кредитування. На наш погляд, кредитування малого бізнесу – високодоходне і низькоризиковане заняття. Наше основне завдання – зрозуміти, як правильно його здійснити, не забуваючи про специфічні ризики, що виникають при кредитуванні МСБ в Росії.

Впродовж всієї історії взаємодії з МСБ банки перебувають у постійному пошуку способів організації бізнес-процесів з цим клієнтським сегментом. Це ускладнюється достатньо широким діапазоном економічних суб'єктів, що підпадають під офіційне визначення МСБ [5].

Як правило, виділяють такі проблеми при кредитуванні МСБ:

- непрозорість ведення бізнесу і, отже, відсутність можливості адекватно оцінити реальне фінансове положення МСБ;

- відсутність якісної застави; кредитування МСБ без забезпечення ризиків неприйнятне;

- відсутність позитивної історії взаємодії з банком-кредитором, підприємства «з вулиці» кредитувати небезпечно;

- операційні витрати при кредитуванні МСБ не покриваються доходами, кредитування МСБ економічно невигідне (необхідний великий штат високооплачуваних фахівців при відносно невеликому розмірі кредитного портфеля).

Нові перспективи для кредитування МСБ відкриває розробка нових алгоритмів його фінансового аналізу. Класичний аналіз фінансового стану юридичної особи базується на даних бухгалтерської звітності. Він передбачає аналіз окремо взятої юридичної особи – потенційного позичальника, не звертаючи при цьому пильної уваги на інші компанії групи (за їх наявності). Кредитування за класичними канонами дозволяє формувати висновок про можливість кредитування без виїзду кредитного експерта на місце ведення бізнесу, використовуючи для вказаних цілей дані бухгалтерської звітності і обліку.

Проте у випадку з малим бізнесом бухгалтерська звітність часто не відображає реального фінансового становища компанії. Причин тому декілька.

1. Оптимізація бази оподаткування. Досягається це різними способами:



- заниження виручки. Наприклад, фірма А з традиційною системою оподаткування, купує товар і реалізує його афілірованій фірмі Б, яка перебуває на спеціальному режимі оподаткування (єдиний податок на дохід), за заниженою вартістю. Фірма Б реалізує отриману продукцію за ринковими цінами. В результаті в звітності фірми А (у формі 2) відбиватиметься або мізерний прибуток, або збитки. З метою оптимізації оподаткування майно реєструється або на юридичних осіб, які взаємозв'язані між собою і перебувають на спеціальних режимах оподаткування, або на фізичних осіб. А в деяких випадках активи не реєструються на компанію, вслід за життєвою мудрістю, яка говорить: «Не зберігай усі яйця в одному кошику»;

- завищення накладних витрат. Даний метод застосовують підприємства, що використовують спрощену систему оподаткування (доходи – витрати) і традиційну систему оподаткування.

2. Невідповідність ринкової і балансової вартості активів. Таким чином занижується власний капітал компанії.

Необхідно використовувати спеціалізовану технологію оцінювання бізнесу, що базується на аналізі управлінської звітності. Позичальник виплачуватиме кредит і відсотки коштами, отриманими від реальної діяльності, тому потрібно знати його фактичний потенціал.

Оцінювати слід не юридичну особу – позичальника, а весь бізнес. Необхідно проаналізувати схему ведення бізнесу і компанії, які в ній беруть участь, здійснити консолідацію управлінської звітності групи компаній, оцінити загальне боргове навантаження, рентабельність бізнесу в цілому і його грошові потоки.

Оцінити бізнес, не виходячи з банку, неможливо. Виїзд на місце ведення бізнесу і огляд матеріальних активів обов'язкові. Всю інформацію, необхідну для оцінки фінансового стану, слід отримати при виїзді. Крім фінансових даних, кредитному фахівцеві потрібно проаналізувати поточну ситуацію в бізнесі, оглянути і зрозуміти стан матеріальної бази, оцінити умови праці, асортимент продукції, структуру складських запасів і відвідуваність точок продажу (якщо такі є) і т. д. Фахівець повинен зрозуміти, як функціонує бізнес, які перспективи співпраці банку і підприємця можливі при ухваленні позитивного рішення про кредитування.

На підставі отриманих даних кредитний фахівець самостійно заповнює форми управлінського обліку (агрегований баланс і звіт про прибутки і збитки – Опіу). Ці форми значно відрізняються від стандартних форм бухгалтерської звітності і дозволяють отримати максимальну інформацію. Наприклад, в основні статті витратної частини Опіу входять: заробітна плата, транспортні витрати, податки, оренда, реклама та інші витрати (докладне розшифрування обов'язкове).

Оскільки аналіз базується на фактичних даних, слід бути впевненим у достовірності інформації, наданої позичальником. Для цього слід використовувати методику перехресної перевірки. Наприклад, щоб перевірити виторг підприємства сфери роздрібної торгівлі за місяць, потрібно проаналізувати середньоденний виторг, обсяг і періодичність закупівлі товарів, заробіток продавця, зіставивши його з розрахунковим при використанні системи мотивації (багато продавців заробляють на відсотках від продажу).

Використовуючи методику оцінки кредитоспроможності, що базується не тільки на даних офіційної звітності, але й на фактичних даних, кредитор отримує могутній інструмент для оцінки бізнесу і структуризації кредитної операції.

Наявність застави не порятує від виникнення простроченості за кредит. Крім того, реалізація застави дуже трудомісткий і витратний процес.

Основний сектор малого бізнесу – торгівля (як правило, займає 60% в його обсязі), де основний актив – товари в обороті. Головна потреба в кредитуванні – розширення бізнесу (придбання устаткування, автотранспорту, нерухомості, товарів). Торгівля – це не вантажоперевезення, для забезпечення кредиту тут недостатньо транспорту, а якщо сума кредиту невелика, то, враховуючи страховку автотранспорту, операція нерентабельна. Торгове устаткування значною ліквідністю не володіє. Якщо слідувати принципу забезпеченості (принцип, за яким застава – основний критерій при ухваленні рішення про кредитування), величезний пласт малого бізнесу залишається без фінансування. Це, в свою чергу, стає перешкодою для створення нових і збереження наявних робочих місць у даному секторі економіки.

На сучасному етапі Фонд підтримки малого бізнесу, організований при уряді Москви з метою розвитку малого підприємництва, надає своє поручительство (до 50% від суми кредиту), що служить надійним гарантом повернення кредиту для банку-кредитора. Крім того, багато банків дають кредит під заставу майна (нерухомість, устаткування, автотранспорт тощо).

Нерідко підприємець отримує кредит, який від самого початку не планує виплачувати. Банк-кредитор не може передбачити цього, навіть при правильній оцінці ризиків кредитування. Результатом цього є прострочена заборгованість і отримання банком неліквідної застави. У зв’язку з цим необхідно правильно оцінити цілі і наміри власника бізнесу, його зацікавленість у подальшому розвитку.

Якщо брати до уваги, що, використовуючи офіційну бухгалтерську звітність, правильно оцінити фінансовий стан малого бізнесу неможливо, і розуміючи, що застава не може знизити потенційні ризики, банк-кредитор вважає за краще не працювати із зовнішніми клієнтами. Це характерно для невеликих банків, що не входять в ТОП-100. Кредитування малого і середнього бізнесу у банків-кредиторів викликає труднощі, тому що їх можливості не завжди відповідають побажанням підприємців. Банки кредитують ті малі підприємства, з керівництвом яких вони особисто знайомі. Банку необхідно постійно нарощувати кількість нових клієнтів, відкриваючи розрахункові рахунки компаніям, що працюють у різних сферах бізнесу. Це дозволить краще розуміти специфіку того або іншого бізнесу і створювати нові банківські продукти, що відповідають побажанням не одного клієнта, а цілого кола клієнтів.

Способи, які застосовуються при кредитуванні корпоративних клієнтів, не підходять для кредитування малого бізнесу. Завдяки перерозподілу зон відповідальності учасників бізнес-процесу, поліпшення деяких інших формальних процесів, а також за рахунок прискорення швидкості проведення фінансового аналізу, термін видачі кредиту МСБ скорочується до 7 – 10 робочих днів, а мікрокредит видається протягом 3 – 5 робочих днів.

Оцінку як правоздатності позичальника / поручителя, так і простих видів забезпечення може провести кредитний фахівець. Високопрофесійні і вузькоспеціалізовані навики для цього не обов’язкові, необхідно лише правильно вибудувати систему первинного навчання персоналу і подальшого контролю (принцип чотирьох очей) при аналізі заявки.

Якщо говорити про передбачувані ризики, то, за статистикою, рівень простроченої заборгованості не перевищує 10 – 15% від портфеля. Портфель МСБ диверсифікований, якщо порівняти з портфелем корпоративного кредитування. Мати в портфелі багато клієнтів, прокредитованих невеликими сумами, набагато краще ніж один великий кредит, що дозволяє зменшити ризики повернення.

Історично склалося, що середня відсоткова ставка по портфелю кредитів малому і мікробізнесу досягають 22 – 23% річних, що істотно вище за процентні ставки по портфелю корпоративних кредитів. Крім того, розмір комісії за видачу кредиту досягає 5 % від суми кредиту одноразово. Виходячи з перерахованих вище фактів, можна зробити висновок, що операційні витрати при кредитуванні МСБ покриваються доходами, тобто кредитування МСБ економічно вигідне.

Отже, практика свідчить, що банки не вимагають представлення МСБ бізнес-плану, проекту, що кредитується, а приділяють головну увагу забезпеченню кредиту, фінансовому стану і рівню менеджменту. У такий спосіб рішення про видачу кредиту ухвалюється, відштовхуючись від аналізу поточного стану МСБ, а не майбутньої історії позичальника. Великі компанії мають можливість забезпечити кредит своїми «нематеріальними перевагами» (ділова репутація компанії). У МСБ такої можливості немає, тому обов'язковою умовою їх кредитування є наявність матеріального забезпечення. У МСБ, як правило, відсутня власність, яку можна було б віддати під заставу, оскільки їхнє майно в основному орендується, а товар, який має компанія, не володіє достатньою мірою ліквідності. Відповідно багато підприємств МСБ через це не цікавлять банки.

Голова уряду В. В. Путін відзначив, що необхідно побудувати цілісну систему фінансової підтримки підприємців – від грантів до банківських кредитів. Проблеми кредитування малого і середнього бізнесу багато в чому пов'язані з браком заставного забезпечення. Тому слід активніше розвивати в регіонах гарантійні фонди і заміщати заставу гарантіями. В рамках Федеральної цільової програми підтримки підприємництва на поповнення регіональних гарантійних фондів вже виділено 3,5 млрд. крб. Ухвалено рішення додатково спрямувати на такі цілі ще 15 млрд. крб. Серед інших заходів підтримки малого і середнього бізнесу прем'єр назвав надання грантів бізнесменам-початківцям. За попередніми розрахунками цього року буде підтримано близько 15 тис. нових підприємців, кожному з яких намічено виділити 300 тис. крб.11
Література

1. Фетисова Т. В. Инфляция и финансы малого и среднего бизнеса России в 2008 году / Т. В. Фетисова // Финансы и кредит. – 2008. – № 31 (319). – С. 2 – 8. 2. Власов И. П. Кредитование малого и среднего бизнеса: перспективы развития / И. П. Власов // Финансы и кредит. – 2009. – № 3 (339). – С.62 – 67. 3. Пугач О. Банки ждут от государства денег для малого бизнеса / О. Пугач // Банковское обозрение для бизнеса. – 2009. – № 4 / 9 (124). 4. Русанов Ю. Ю. Банковские риски в работе с малым бизнесом / Ю. Ю. Русанов // Банковское дело. – 2009. – № 7. 5. Федеральный закон от 24. 07. 2007 № 209-ФЗ «О развитии малого и среднего предпринимательства в РФ».
Мацнєв М. І. Перспективи розвитку малого і середнього бізнесу в Росії: пошук нових моделей кредитування

У статті аналізуються ризики кредитування малого та середнього бізнесу в Росії. Наголошується, що використання нових моделей кредитування МСБ дозволить, з одного боку, створити сприятливі умови для розвитку підприємництва, з другого, – забезпечити додаткові прибутки банкам-кредиторам.



Ключові слова: малий та середній бізнес, позичальник, банк-кредитор, ризик.
Мацнев М. И. Перспективы развития малого и среднего бизнеса в России: поиск новых моделей кредитования

В статье анализируются риски кредитования малого и среднего бизнеса в России. Подчеркивается, что использование новых моделей кредитования МСБ позволит, с одной стороны, создать благоприятные условия для развития предпринимательства, а с другой, – обеспечит дополнительную прибыль банкам-кредиторам.



Ключевые слова: малый и средний бизнес, заемщик, банк-кредитор, риск.
Matsnev M. I. Prospects of small and medium business in Russia: the search of new models of crediting

The paper analyzes the risks of lending to small and medium business in Russia. It is emphasized that the use of new models of loans will, on the one hand, create favorable conditions for entrepreneurship, and, on the other hand, will provide additional income to the creditor banks.



Keywords: small and medium business, the borrower, the creditor bank, the risk.
Стаття надійшла до редакції 20. 05. 2011 р.

Прийнято до друку 25. 11. 2011 р.

протоколом № 4

Рецензент – к. соц. н., ст. викладач Лебідь Л. І.


СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

УДК 316.75:32


Єнін М. Н.
Кордони ідеології та науки:

чи можливий продуктивний діалог?
Актуальність вивчення політичних ідеологій сучасності зумовлена поширенням кризових явищ, що охопили світ. Загострення екологічних проблем, зростання соціальної нерівності, поширення недовіри до більшості соціальних інститутів, відрив політичної еліти від потреб та інтересів народних мас, розмивання національно-культурної ідентичності, атомізація суспільства, втрата надійних моральних орієнтирів – ці та інші тенденції свідчать про неадекватність існуючої політичної форми потребам і проблемам сучасного глобального суспільства. У зв’язку з цим на окрему увагу заслуговує вивчення напрямів трансформації ідеологій класичного індустріального суспільства. Як вони співвідносяться з інституціональними змінами у загальносвітовому переході людства до Другого Модерну? Чи існують перспективи розв’язання назрілих проблем у нових ідеологіях? При постановці таких питань резонанс будуть викликати й інші: чи може наука, даючи оцінку розвитку політичних світоглядних течій, сама абстрагуватися від класових, групових, національних інтересів і симпатій, і, ставлячи методи розв’язання означених явищ на базу об’єктивного знання, вирішувати, яку модель суспільного устрою можна обрати орієнтиром для державної та міждержавної діяльності, чи може вона бути арбітром у суперечках про те, який суспільний устрій кращий і, тим самим, виконувати тією чи іншою мірою ідеологічну та соціально-технологічну функцію? При ствердній відповіді виникає суміжна проблема визначення інституціональних умов продуктивної взаємодії науки та ідеології, кордонів наукового та ідеологічного осягнення дійсності.

Об’єктом статті є ідеологія і наука як специфічні форми пізнання.

Мета статті – розглянути кордони, що відділяють ідеологію та науку, а також визначити можливі умови їх продуктивного діалогу і взаємодії.

Для виконання цієї мети були поставлені такі завдання:



  1. з’ясувати, як підходили до визначення ідеології її класичні теорії;

  2. виявити особливості ідеологічної та наукової діяльності;

  3. розглянути в історичній перспективі факти взаємодії ідеології та науки, зокрема в суспільствознавстві.

Сам термін «ідеологія» та уявлення про цей феномен з’явилися ще у XVIII ст. (введення в науковий обіг зазвичай пов’язують з французьким філософом Дестюдом де Трасі), але дискусії щодо його природи не припиняються і в наш час. Наукове осмислення сутності ідеології почалося тоді, коли вже набули розвитку ідейні течії лібералізму, консерватизму, а згодом і марксизму. В традиційному суспільстві ідеологія, як правило, збігалася з релігією й авторитет еліти спирався на сакральні символи (влада дана Богом) або на традицію (влада належить династії споконвіку). Модерні ідеології склалися як секулярні раціональні системи, що й спричинило посилення їх впливу на політичну поведінку громадян, політичне розмежування в суспільстві. Саме у зв’язку з цим, мабуть, виникла потреба осягнення сутності ідеології. Найбільшого поширення набули підходи класиків теорії еліти (В. Парето, Г. Моска), марксизму, особливо А. Грамші і К. Мангейма та ін.

Класики теорії еліти виникнення політичної ідеології пов’язували з потребою легітимізації влади. Механізми функціонування ідеології розкривалися ним лише через маніпулятивні технології, які створюють ілюзорне бачення світу. К. Маркс вбачав у ній форму ілюзорної свідомості, викликаної суперечностями виробничих відносин: «Утворення уявлень, мислення, духовні стосунки людей є тут ще безпосереднім породженням матеріальних відносин людей. Те саме стосується духовного виробництва, як воно проявляється в мові політики, законів, моралі, релігії, метафізики і т. д. того чи іншого народу» [3, с. 23 – 24]. Засновник марксизму трактував ідеологію як сукупність ідей та теорій, які відображають і оцінюють соціальну дійсність з позицій інтересів конкретних класів, приховуючи відносини панування і підкорення, тому завдання науки, як вільної від «хибної свідомості», вбачалося вченим в її викритті. К. Мангейм прямо розумів під ідеологією систему «обманної свідомості» [4, с. 55], що давало йому підстави Беконівське вчення про «привиди» "розглядати як передумову для сучасної концепції ідеології [Там само, с. 60]. В. Парето ототожнював ідеології з апріорними псевдораціональними догмами, що приховують істинні причини та цілі дійових людей. З метою показати нелогічний, псевдонауковий характер ідеологій, В. Парето навіть створив класифікацію деривацій – фальшивих словесних утворень (суджень, понять, метафор, аналогій), похідних від людських почуттів [1, с. 87 – 99]. Г. Моска писав, що за допомогою ідеології («політичної формули») політичний клас апелює до чинних норм і цінностей, маніпулює свідомістю і поведінкою людей, закріплюючи своє перебування при владі [2, с. 183].

Класична наука, що склалася в Новий час, розцінювалася цими теоретиками як еталон знання. Вона повинна дистанціюватися від інших видів пізнання, спиратися на вимоги самодостатньої і абсолютної істини. Вимагалася елімінація суб’єктивного фактора у пізнавальній діяльності. Цьому образу повинна була відповідати і соціологія. За М. Вебером, це означало виключення будь-якого впливу цінностей та оціночних суджень вченого і мало запобігати перетворюванню науки в ідеологію [5]. Ця позиція була також спрямована проти інтелектуального насильства та політичного втручання в діяльність учених.

У цій перспективі наука та ідеологія постають замкненими, відділеними одна від одної досить герметичними кордонами. Ідеології пов’язуються з груповою суб’єктивністю та егоїзмом і протиставляються науці – раціональній формі осягнення дійсності, здатній виробляти об’єктивні знання. Такі погляди навіть породили в 1960-х рр. заклики до відмови від ідеології, як механізму соціальної регуляції, що пов’язувалось начебто з кінцем боротьби класових інтересів, політичних амбіцій, особистих егоїстичних бажань, а також деідеологізації самої соціальної науки, в якій, за К. Поппером, поширені есенціалістські ідеї – претензії на пізнання сутності суспільства і законів суспільного розвитку [6, с. 63 – 64]. К. Поппер з цим пов’язував також історицизм, який вчений називає пророцтвом (звідси претензії марксизму пророкувати соціальні революції) [Там само, с. 30 –40 ]. Ці ідеї можуть породжувати тоталітарні проекти розвитку, а тому засуджуються К. Поппером.

Зараз ідеї про можливу відмову від ідеології мають активну підтримку серед західних вчених. Зокрема, німецький вчений У. Матц вважає, що ідеології, які стали домінантою політичної культури Заходу, не є функціонально-необхідним елементом відкритого суспільства. Вони виникають під час світоглядних криз у суспільстві і зараз самі зазнають глибокої кризи. У культурі сучасного суспільства, заснованій на плюралізмі і терпимості, ідеологіям доводиться відмовлятися від духу ворожості, миритися з ослабленням своєї мобілізуючої і переконуючої сили. В майбутньому відкрите суспільство повинно емансипуватися від цих сурогатів громадянської віри [7, с. 132 – 142].

На пострадянському просторі теж не обійшлося без нової хвилі критики ідеології, що припала на кінець 80-х – поч. 90-х рр. XX ст. Особливу роль в її підйомі відіграла криза марксизму-ленінізму, розпад світової системи соціалізму, непродуктивний досвід злиття науки та ідеології, коли ідеологи розглядали свої цінності як реалізацію принципів науки, результат узагальненого розуміння закономірностей світового процесу. Наслідки ідеологізації науки в СРСР відомі – суспільна наука опинилася під великим тиском ідеології і це, у підсумку, позбавило суспільство об’єктивного соціального знання. Сама соціальна наука не змогла швидко і адекватно реагувати на проблеми динамічного й суперечливого об’єкта, яким є суспільство, а такі галузі науки як соціологія, соціальна психологія, генетика – майже перестали існувати. Як пише О. Ахієзер, ідеологія виявилася нездатною осмислити динаміку масової свідомості та виявити конкретні шляхи збалансованого соціального й економічного розвитку суспільства [8, с. 87]. З новою силою актуалізувалася теза, що наука повинна бути повністю вільна від ідеології. Наприклад, російський вчений Е. Баталов дуже критично поставився до можливостей «наукової ідеології», осмислюючи її в категоріях руйнівного впливу на науку: «Ідеологія і наука – принципові антиподи, а «наукова ідеологія», незалежно від її конкретного змісту – нонсенс» [9, с. 77]. Подібну позицію обстоює В. Федотова, яка вслід за Мангеймом, вказує на принципову схожість ідеологїї та утопії: «…ідеології і утопії різняться не своїм змістом і не рівнем істинності, а тим, що одна система ідейного впливу здатна підтримувати існуючі соціальні і політичні інститути (ідеології), інша ж – піддавати їх критичному перегляду (утопії)» [10, с. 70 – 71].

У той же час спроби представити ідеологію тільки як «ілюзорну», «помилкову» свідомість, по насильницькому і демагогічно нав’язану людям систему думок, наслідок якоїсь некомпетентності або чиїхось злих намірів, може відображати лише частину її потенційно можливого змісту. Сама ідеологія – необхідна умова функціонування суспільства, діяльності громадських рухів, політичних партій, держави. Тому часто ідеологію трактують з точки зору її важливих соціальних функцій як форму колективної свідомості, систему ідей, поглядів, ідеалів, цінностей, в якій відображаються і обґрунтовуються соціальні інтереси й світорозуміння певних соціальних спільнот громадян (класів, груп). Ідеологія, як посередник між політичними інтересами і політичною діяльністю, дозволяє згрупувати соціальні інтереси, перетворити їх на чітку програму дій. Як правило, ці дії мають системний характер, охоплюють всі сфери суспільного життя, тому ідеологія зачіпає всю палітру суспільних проблем, формуючи ставлення до влади, механізмів її функціонування, до проблем власності, виробництва, розподілу, взаємостосунків між людьми. За Р. Ароном, вивчення домінуючої ідеології дає змогу дослідити особливості організації суспільства та його окремих підсистем: «…Основні риси радянської економіки пояснюються частково ідеологією партії. Неможливо зрозуміти ні систему планування, ні розподіл суспільних ресурсів, ні темпи зростання радянської економіки, якщо не пам’ятати, що все підпорядковано уявленню комуністів про те, якою повинна бути економіка, про цілі, які ставляться на кожному етапі. Це саме політичні рішення, оскільки йдеться не тільки про план дій комуністичних керівників, але й про план дій щодо організації суспільства [Там само, с. 26 – 27].

Отже, головна лінія кордону між наукою та ідеологією прокладається різною функціональною спрямованістю – хоча ідеологія і схожа на наукову теорію, але, на відміну від науки, має зовсім іншу мету – не відображення явищ і процесів об’єктивної картини світу (хоча іноді ідеологи та партійні лідери намагаються це декларувати), а системне вираження та відображення цих явищ і процесів через призму групових інтересів. Посідаючи в структурі суспільної свідомості проміжне місце між буденним та науковим рівнями, ідеологія більше залежить від емоцій і переживань, ніж наука. Ідеологію також цікавить об’єктивний стан справ у світі, закони його розвитку, вона іноді прагне спертися на результати наукових досліджень у різних сферах, але для ідеології ці завдання завжди визначаються її функцією – вираженням і обстоюванням інтересів. Для неї не може бути істини, очищеної від людських цілей і цінностей. Наука, навпаки, не може підлаштуватися під смаки та уподобання окремих осіб, бо тоді вона вироджуватиметься. Звідси випливає, що ідеологія, виступаючи засобом ідейного втілення інтересів групи, схематизує і тому більше спотворює реальність, якщо порівняти з наукою. Але завдяки такій схематизації взаємодії між елітою і народними масами можуть структуруватися навколо нормативної моделі майбутнього суспільства, з’являються критерії оцінювання політичної реальності, політичні цілі групи, і можуть служити орієнтиром конкретних політичних дій.

На нашу думку, функціональна різниця між ідеологією та наукою зовсім не означає, що продуктивна взаємодія між цими сферами людської діяльності неможлива. Мало того, важливо віднаходити такі інституційні передумови, які б сприяли їх плідному діалогу. Але для того, щоб вести мову про це, потрібно згадати й про іншу позицію, згідно з якою – наука та ідеологія не мають жорстких кордонів, оскільки ціннісна нейтральність науки – фікція, яка прикриває панування лібералізму в сфері ідей. Найбільш впливовим виразником такого підходу був А. Грамші. Італійський вчений доводив, що інтелектуали не є «незалежною» групою, а мають класове коріння і їхня головна соціальна функція – встановлення класової гегемонії через створення і поширення ідеологій [12, с. 457 – 478]. У наш час серед відомих вчених критиком концепту «ціннісної нейтральності» науки є І. Валлерстайн: «Цей концепт для того і був розроблений, щоб утихомирити таких галасливих, важких і псевдо-інтелігентних людей – інтелектуалів. В теорії ці вчені-гуманітарії не прагнуть ні до чого, окрім істини, не зазнають ніякого фінансового чи політичного тиску, і не лізуть в політику. В теорії це лунає як мила чарівна казка, але будь-хто, хто часто буває в університетських стінах, знає, що це лише теоретична наївність. Матеріальний тиск на вчених жахливий, тиск можливостями кар’єрного зростання є майже таким самим великим, політичний тиск також можливий, якщо інші види тиску не спрацьовують» [13].

Ця позиція дійсно має вагомі підстави і її також варто розглянути докладніше. По-перше, на відміну від науки, кордони ідеології більш м’які, тому ідеологами можуть бути і політики, і журналісти, і митці, і, що важливо підкреслити – вчені, які свої наукові теорії намагаються втілити в суспільно-політичній діяльності. По-друге, створений ідеологією образ групових цілей та цінностей може бути використаний і для примітивізації політичної свідомості громадян, маніпулювання суспільною думкою населення, створення антигуманних проектів суспільного розвитку (наприклад, «біологічне» обґрунтування нацизму та ін.). По-третє, глибинні зміни у суспільстві навряд чи можливі без ідеологічної основи, яка через звернення до наукине прагне легітимізації. Наука брала участь у продукуванні важливих та ідеологічних картин світу в переломні моменти історії, коли відбувалася трансформація соціальних структур і систем влади. Для підтвердження цієї тези звернемося до деяких прикладів. У Новий час це, зокрема, проявилося в активній перебудові наукою мислення людей на раціональній основі. Раціоналізм руйнував культуру традиційного суспільства і став одним із засобів звільнення людей від норм і заборон, зафіксованих в традиційному типі суспільної свідомості. Актуальними у цьому зв’язку є соціологічні погляди класиків (зокрема, М. Вебера, В. Зомбарта та Г. Зіммеля), для яких капіталізм був прогресивним щаблем європейської раціональності, вивільненням не прив’язаної до традиції ініціативності і творчої енергії. Розвиток в Новий час уявлень про простір кардинально змінив світогляд людей. Ньютонівська механіка, яка відкидала ідею замкненого аристотелівського Космосу, знімала просторові обмеження і породжувала впевненість у можливості експансії без кінця (ідея прогресу), що було важливим моментом індустріальних ідеологій. Це має зараз жахливі для людства наслідки і, на думку українського соціолога І. Кононова, є причиною інструментального ставлення до світу – самовбивчого способу існування індустріальних суспільств, коли вони розвиваються лише за рахунок знищення природних передумов свого існування [14, с. 58]. Відродження атомізму в цей період, окрім створення цілісної механістичної картини світу, пояснювалося культурно-ідеологічними потребами, тенденцією до «атомізації» суспільства в XVII – XVIII ст. Як пише російський вчений С. Кара-Мурза зі своїми співавторами, індивідуалізм, на якому ґрунтується ринкова економіка вільного підприємництва, не виник би без відчуття людиною себе в ролі вільного атому людства. Атомізм як природний порядок речей надав законності звільненню від ієрархічних структур феодальної залежності і держави [15, с. 92 – 93].

Ідеологічні проекції наукових теорій не завжди мали гуманний зміст і позитивний вплив на суспільство. Соціологічне вчення соціал-дарвінізму, що отримало особливий розвиток у працях англійського соціолога Г. Спенсера, використовувалось ідеологами вільної ринкової економіки для обґрунтування «природного права», що передбачає закономірність природного відбору і боротьби за виживання в людському суспільстві як важливий чинник соціальної еволюції. Вкрай ідеологізованою виявилась і теорія модернізації. Фактично її методологічною основою є теорія єдиного індустріального суспільства з винятковою значимістю технологічного прогресу й визнанням ідеології лібералізму як найкращої моделі економічного та політичного устрою, запорукою соціального прогресу і цілісності світу. Позапросторовість цієї теорії проявилася як в ігноруванні глобальних характеристик економічної організації сучасного капіталізму, і такої абсолютизації трансформаційного потенціалу країн, що намагалися наздогнати Захід, а також у подоланні всіх форм партикуляризму – спрямованості до прогресу за єдиним універсальним зразком. Факт надмірної ідеологізації цієї теорії підтвердив американський вчений Крейг Калхун, який розповів про факт фінансування науково-дослідницьких програм американськими олігархічними колами, що були зацікавлені в просуванні вигідного для себе проекту світу, в результаті чого в 1958 р. і виникла теорія модернізації [16].

По-четверте, сама вимога утримуватися від оціночних суджень в науці є нормою, що має ціннісний зміст, і, що важливо підкреслити, виявилася далеко не нейтральною за своїми наслідками для людства. Віра в прогрес і здатність науки дати людині основу для розв’язання всіх її соціальних і політичних проблем, що була особливо відчутною у XIX ст., поступово звільнялася від ціннісного виміру пізнання і виявилася у підсумку майже зовсім індиферентною щодо людини. В XX ст. це проявилося в тому, що наука може успішно розвиватися в рамках будь-яких режимів і держав, догоджаючи політичним елітам і великому капіталу, породжуючи антигуманні знаряддя масового знищення або несприятливі екологічні наслідки через гонитву за надприбутками.

Слід наголосити, що і сама наука, як соціальний інститут та її колективні суб’єкти, так чи інакше створюють власну ідеологію, що захищає їхні інтереси та відображає погляди на роль науки в житті суспільства, регулює відносини в самому науковому співтоваристві, забезпечує спільний порядок, спадковість у традиціях. Стиль мислення, прийнятий в науковому співтоваристві, – це певна ідеологія, що обслуговує внутрішні професійні інтереси наукової спільноти. Це помітив П. Фейєрабенд. В наявності «раціональних стандартів» наукової діяльності, що пропагуються науковим співтовариством, він справедливо побачив ідеологію [17, с. 455]. Спираючись на панівний стиль наукового мислення, його адепти отримують переваги в сутичках і дискусіях з іншими інтелектуальними традиціями. Хоча слід визнати, що ідеологія науки, на відміну від чітких програм політичних партій, теоретичних доктрин державної політики правлячих класів ніколи не досягала твердої і визначеної теоретичної завершеності.

Отже, повністю розділити науку та ідеологію тими кордонами, які б не давали їм можливості змішуватися, не завжди можливо. Навіть у природознавстві, що вважалася в Новий час еталоном наукового знання, в тому числі соціального, є об’єкти вивчення, не позбавлені ціннісних вимірів. Досить пригадати такі питання як ядерна енергетика, глобальне потепління, клонування, які неминуче переплітають факти і теоретичні положення з етичними та ідеологічними оцінками.

Ще більше проблем виникає в соціальних науках. Соціальне знання тривалий час розвивалось у лоні філософської, політичної і релігійної думки з їх метафізичними та ціннісними нашаруваннями. Крім того, індивідуальна і колективна реальність людей, на відміну від явищ природи, наскрізь пройнята цінностями і позиція «всередині» реальності, що вивчається, так чи інакше породжує «бачення» цієї реальності, яке теж стає ціннісним. Використання в описових судженнях таких понять (ціннісних за своєю суттю) як «нерівність», «свобода», «справедливість», «егалітарність» тощо породжує неявні оцінки в авторських міркуваннях. Через те що людська діяльність неможлива без норм і оцінок, науки, що вивчають людину і суспільство, часто говорять не тільки про реальний стан справ, але й про те, що «повинно бути», використовуючи при цьому ціннісні судження.

Тому, визнаючи принципові розбіжності між ідеологією і наукою, їх суверенність і автономність, необхідно відшукувати умови плідної взаємодії ідеології з науковими принципами і рекомендаціями. Але чи можливо це? Відомий український соціолог В. Бакіров вважає думку про можливості апеляції до науки як судді в ідеологічних дискусіях дуже сумнівною. Бар’єром для цього є сама сучасна соціальна наука, яка все більше ґрунтується на ідеї плюралізму в описанні і поясненні світу, а також історичний досвід, який показує проблематичність його пояснення з моністичних позицій: «Стає все більш очевидним «нелінійний», поліваріантний його характер, а тому неможливість зіставлення за допомогою науки цінностей різноманітних культур» [18, с. 62 – 63]. Тому образи бажаного суспільного устрою неможливо створити з «ціннісно-нейтрального» наукового аналізу дійсності і потім поширити в масовій свідомості. Вони формуються в процесі взаємодії спеціалізованих і стихійних масових форм виробництва ціннісної свідомості. Лише та ідеологічна модель суспільного життя здатна вкорінитися в свідомості мас, перетворитися в реальний орієнтир і регулятор соціальної поведінки, яка створена за участю цих мас і вписується у домінуючу в масовій свідомості концепцію «хорошого життя» [18, c. 63].

Наявність плюралізму ідеологій, їх конкуренція – одна з ключових умов того, що ідеології можуть звернутися за рекомендаціями до науки. Похідною від цього є умова багатопартійності та демократичних правил зміни влади. Історія свідчить, що здебільшого однопартійні режими формуються силою, а не відповідно до демократичних правил. Тому сумнівно, що в таких умовах може виникнути мирне співробітництво окремих осіб і груп у формуванні та реалізації влади. Актуальною в такому контексті є думка Р. Арона: «Однопартійні режими звернені до майбутнього, їх вище виправдання не в тому, що було або є, а в тому, що буде. Будучи режимами революційними, вони пов’язані з елементами насильства. Не можна вимагати від них того, що утворює сутність багатопартійних режимів, – дотримання законності і поміркованості, поваги до інтересів і світогляду всіх груп [11, с. 68]. У багатопартійних і демократичних державах більш висока вірогідність, що партії, які програли на виборах, будуть змушені вдосконалювати свою політичну програму, а партії-переможці намагатимуться максимально розвинути соціальні технології для реалізації своїх передвиборчих положень. Разом з тим, стабільному розвитку суспільства не сприяє і його надзвичайна ідейно-політична роздробленість, протиборство ідеологічних течій та партій. Такий стан – показник втрати нацією чітких і привабливих для більшості громадян спільних політичних, економічних, духовних орієнтирів.

Історія засвідчила позитивні приклади впливу ідеологій на розвиток суспільств, коли засновані вченими ідейні принципи мали позитивний прояв в соціальній практиці. Важливою в цьому зв’язку є орієнтація як науки, так і ідеології на загальнолюдські цінності, благо для всіх людей. Ключова теза статті Т. Ойзермана, що лібералізм не тільки ідеологія історично визначеного класу буржуазії, але й є теоретичним обґрунтуванням загальнолюдських і гуманістичних цінностей [19, с. 8], актуальна для історичного періоду початку XX ст. – саме слідування цим принципам дозволило цій ідеології соціалізуватися і зберегти свій вплив. Ведучи конструктивний діалог з марксизмом, іншими соціалістичними вченнями, він міцно утримував під своїм впливом не тільки середні прошарки, але й більшу частину робочого класу. Зворотну ситуацію у більшій частині світу можна спостерігати з 80-х рр. XX ст. Орієнтація неоліберальної ідеології на вузькогрупові інтереси буржуазного класу, про що пишуть, наприклад, Д. Харві [20], а серед вітчизняних вчених – А. Арсеєнко [21] та І. Кононов [22], породила несправедливий розподіл національного багатства, соціальне розшарування і масове поширення бідності. Наука теж мала прямий стосунок до цього, оскільки головні неоліберальні ідеологи, Ф. Гайєк і М. Фрідман, були визнані видатними ліберальними економістами нашого часу. Ф. Гайєк в 1974 р. отримав Нобелівську премію з економіки [23], а вже у 1976 р. її отримав М.  Фрідман, якого вважають однією з головних персон радикальних змін у світовій економіці. В 2002  р. на його честь президент США Джордж Буш навіть влаштував урочистий прийом у Білому домі [24].

Як було сказано, роль і значення ідеологій особливо актуалізується у період криз старих соціальних систем і народження нових передумов суспільного життя. Так, в індустріальному суспільстві (період Першого Модерну) виникли класичні ідеологічні системи лібералізму, консерватизму, соціалізму, бо з’явилася їх соціальна основа – великі соціальні спільноти – класи і нації. Наш час, який осмислюється нами через концепт Другого Модерну, теж є перехідним і на тлі функціональної кризи наявного в межах світової спільноти інституціонального порядку людство має потребу в ідеологічному дискурсі, в результаті якого світ повинен виробити оновлену ідеологію свого розвитку і зазнати суттєвих змін. Для того, щоб наука дійсно служила людям, вона повинна провадити плідний діалог з ідеологією. Тому, на нашу думку, має рацію І. Валлерстайн, який, осмислюючи сучасний період існування світової системи як «біфуркаційний», вважає, що інтелектуальний, моральний і політичний аналіз по-своєму цінний і має свої цілі: «…по-перше, це інтелектуальна оцінка того, куди ми прямуємо (наша існуюча траєкторія), по-друге, моральна оцінка того, куди ми хочемо прийти, і по-третє, політична оцінка – як опинитися там, куди ми рухаємося» [13].

Висновок. Кордони між наукою та ідеологією задаються їх різними функціями – ідеологія схожа на наукову теорію, враховує дані наук, але слабше використовує емпіричні методи у своєму обґрунтуванні, ставлячи в центр реалізацію інтереси окремих соціальних спільнот. Звідси присутня в ідеологіях, хоча й різною мірою, ілюзорність і утопічність – створення привабливої картини майбутнього, але не завжди обґрунтована з погляду практичної досяжності. На відміну від науки, ідеології, як правило, консервативні та інертні. Сказане не означає, що кордони науки та ідеології існували повністю автономно. Особливо в період важливих соціальних трансформацій наука і ідеологія демонстрували плідний зв'язок, актуальність якого людство відчуває і тепер. Ідеологічні системи, що вироблялися в період Першого Модерну, зазнають кризи, а тому дискурс з приводу передумов діалогу між наукою та ідеологією, форм синтезу раціонального методу пізнання з моральними і світоглядними цінностями – нагальна потреба часу. Нові моделі взаємовідносин людства з природою, кордони свободи і відповідальності, індивідуалізму і колективізму – ці та інші питання становлять виклик як для науки, так і для ідеологій у XXI ст. Але пошук і реалізація відповідних умов (таких приміром як плюралізм і конкуренція ідеологій, багатопартійність, демократичні правила зміни влади, орієнтація на загальнолюдські цінності) з тим щоб соціальна наука та ідеологія абстрагувалися від вузьких класових і групових інтересів, поки що може розглядатися радше як нормативна модель, до якої слід прагнути.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21

Схожі:

2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) iconСторінками краєзнавчої спадщини А. Кащенка
За В. Бідновим, “…біографія його – се сторінка з історії, ще не написаної, нашого національного руху на Наддніпрянщині в старі, передреволюційні...
2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) iconБюлетень нових надходжень за вересень 016р. Львів 2016 Природа. Природничі науки
Образ пространства [Текст]: карта и информация / Александр Михайлович Берлянт; рец. А. И. Преображенский. Москва : Мысль, 1986. 240...
2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) iconМонографії: Біологія. Algae of Ukraine: Diversity, Nomenclature, Taxonomy, Ecology and Geography. Vol. Chlorophyta /Bilous O. P., Burova (Gerasymova), Wasser S. P.; Tsarenko P. M. et al. /Eds. Petro M
Опубліковано 321 наукову статтю, у т ч. 237 – у вітчизняних наукових виданнях, 84 – у зарубіжних, а також понад 234 публікації у...
2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) icon2014 рік, з метою гідного відзначення 200-річного ювілею видатного сина українського народу, Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
Указом Президента України від 11. 04. 2012 №257/2012 оголошений Роком Тараса Шевченка
2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) iconКоростіль Л. А. Інформаційно-аналітичний бюлетень ІІ-ІV етапів Всеукраїнської учнівської олімпіади з хімії. 2011-2012 н р. Суми: рвв соіппо, 2012. 60 с

2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) iconПлан проведення тижня права з 10. 12. 2012 по 15. 12. 2012 День неділі Захід Відповідальний
Підготовка матеріалів до створення пам’ятки для учнів І батьків «Стоп – насильство»
2 (237) 2012 2012 січень №2 (237) iconКнига року колегіумних класів 2011-2012 новоград-волинський 2012 I. Книга братства
Валентина Зайцева); 11 клас (історичний) – 29


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка