2010/№4 Засновники



Сторінка1/12
Дата конвертації16.05.2017
Розмір2,16 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


2010/№ 4





Засновники:

Головне управління освіти

і науки Львівської

облдержадміністрації

Львівський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти
Науково-редакційна рада:

Р.Шиян (голова)

Б.Біляк

О.Гірний

О.Дуда

Л.Мазур

І.Приходько
Головний редактор:

Н.Пастушенко
Редакційна колегія:

І.Підласий

В.Кемінь

М.Савчин

Л.Романишина

Д.Герцюк

М.Барна

В.Маслов
Заступник головного редактора:

М.Кацюба
Літературний редактор:

Я.Сенчишин
Коректори:

В.Станкевич

М. Котик-Чубінська

Технічний редактор:

Т.Козак

Дизайн та верстка:

Т.Козак
Адреса редакційної колегії:

Львів-79007, Огієнка, 18 - а,

Тел. 244-55-32
Е-таіl: lоірро@ukr.пеt
Редакційна рада

розглядає рукописи

обсягом до 20 сторінок, роздруковані

з електронних носіїв у форматі А-4 (додається)

через два міжрядкові інтервали.

Автори статей подають також:

повні відомості про себе,

ким і де працюють або

навчаються,

фото розміром 6 см х 9 см,

домашню адресу з поштовим індексом.


ЗМІСТ

національне виховання

Вишневський Омелян

Український виховний ідеал і національний характер (витоки, деформації і сучасні виклики) …………………..…........................ 3

 

моніторинг в освіті

Бобеляк Наталія,

Кондрашова Надія,

Пукач Ігор,

Сімченко Станіслав

Роль моніторингових досліджень в управлінні освітнім

закладом ……………………………………………………………. 22

 

профільне навчання

 

географія

 

Назаренко Тетяна

Розвиток профільного навчання у методиці викладання

географії …………………………….………………………….…... 34

 

Дністрянський Мирослав,



Турчинська Орислава

Демографічні процеси у світі та українські реалії …………......... 38

 

Біологія

 

Новикова Ніна

До проблеми профільного навчання біології ……………..….….. 41

 

Новикова Ніна

Організація профільного навчання з біології: досвід роботи вчителя біології СЗШ № 13 м. Львова

Поворозник Наталії Іванівни ………………………………….….. 43

 

Новикова Ніна

З досвіду впровадження профільного навчання

у Львівському державному училищі фізичної культури …….…. 46

Редакція зберігає

за собою право

на редагування і скорочення статей. Думки авторів

не завжди збігаються

з точкою зору редакції.

За достовірність фактів,

цитат, імен, назв та інших відомостей відповідають автори.

Статті не рецензуються і не повертаються.
Редакція приймає благодійні внески, а також замовлення на випуск тематичного номера, окремого розділу або вміщення реклами за кошти замовника.
Посилання на публікації

Педагогічної думки” обов’язкові.


Редакція і видавець не несуть відповідальності за достовірність інформації в рекламних матеріалах.

Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.
Свідоцтво про державну

реєстрацію

серія КВ № 6917 від

30.01.2003 р.
Рекомендовано до друку вченою радою Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

(Протокол № 11

від 8 грудня 2010 року)

хімія

 

Савчин Марія

Теоретичні й практичні аспекти педагогічної

майстерності та методичної культури педагога,

шляхи їхньої реалізації …………………………………………... 56

 

Савчин Марія

Про досвід роботи вчителя хімії ЗОШ І-ІІІ ст. № 4

м. Золочева Окрепкої Ірини Несторівни з проблеми

«Забезпечення практичної спрямованості хімічних знань» …… 62

 

Савчин Марія

Про досвід роботи вчителя хімії Великодідушівської СЗШ І-ІІІ ст. Стрийського району Івасів Оксани Василівни з проблеми «Особистісно зорієнтоване навчання учнів на уроках хімії (профільний рівень)» …………………………............................... 64

 

Верменічева Надія

Проектна діяльність учнів як спосіб розвитку

життєво важливих компетентностей ……………………………...65

 

Макогін Богдана,

Чайка Оксана

Навчально-пошуковий проект

«ЗЕМЛЯ В НЕБЕЗПЕЦІ» ………………………………………….71

 

Психологічний супровід

 

Левченко-Голубко Тетяна,


Козак Галина

Психолого-педагогічний супровід відбору учнів у класах з природничим профілем навчання (з досвіду роботи у навчальному комплексі «Стрілківська школа-інтернат з поглибленим вивченням окремих предметів при Львівському Національному університеті



ім. Івана Франка») ……………………………………………..….....82

 

пам’ятні дати

 

Гусаков Ігор

Незламний дух української революціонерки ХХ століття

(до 90-річчя Ярослави Стецько) ………………………………….. .85

ІННОВАЦІЇ В ОСВІТІ 

Ярослав Козак

Унікальна Україна .................................................................................. 87





національне виховання

Омелян Вишневський

Український виховний ідеал і національний характер

(витоки, деформації і сучасні виклики)*
Розділ 4. Виховний ідеал і протистояння двох народностей


Різновекторна спрямованість українського та московського характерів

Кожен народ переживає етапи свого народ-ження: дитинство, юність, зрілість і старість [3, с.8]. Проте історія дає нам лише деякі факти і підтверджені відомості про дитинство україн-ців. Знаємо, що українська народність існувала вже «за часу глибокої давнини» [5, с.18]. Так само давньою є українська мова [5, с.19]. Відо-мо також, що вже з раннього дитинства наш народ виявив схильність до особистої свободи, в ньому «домінувала завжди перевага осо-бистості над громадянськістю» [5, с.39]. З цієї причини його суспільне життя характеризува-лося невиразністю організаційних форм і пев-ним лібералізмом. Як підкреслюють практично всі дослідники цього аспекту нашого життя в давнину, головною причиною такого стану бу-ла, власне, спрямованість нашого характеру.

Значно пізніше, а саме з другої половини ХІІ століття, на історичній арені заявляють про себе північні племена, хоча, як зауважує М. Костомаров, «таємничий родовід і дитячий вік великоруської народності повиті густою непросвітною хмарою» [5, с.28–29]. Відомо, проте, що вже за свого «дитячого віку» племена, які згодом стануть Московією, чітко виявили дві особливості своєї вдачі, що відразу глибоко відрізнили їх від українців.

Першою з цих особливостей була схиль-ність до централізації, «прямування дати міц-ність і формальну суцільність своїй землі» [5, с.31]. Обрання Андрія Боголюбського єдиним князем на «всі міста» було свідченням існуван-ня такої тенденції. Ідея централізації і єдності згодом стала стрижнем історичного життя Ро-сії. А відповідна філософія проникла в усі сфе-ри духовного життя, серед них і педагогіку. Особистість завжди приносилась у жертву гро-мадській єдності [5, с.66], включаючи епоху більшовизму – з тією тільки різницею, що в останньому випадку гасло «Богъ да царь во всёмъ» було замінене на «Ленін (Сталін) та комунізм у всьому».

Другою, можливо, ще суттєвішою ознакою півночі було вже сформоване в «дитинстві» прагнення підгорнути інші руські землі під кормигу своєї землі» [5, с.33]. Погляди цих «дітей півночі» найперше звернулися до півдня, і першою жертвою цих зазіхань став Новгород. Як зауважує далі М. Костомаров, цей потяг до експансії йшов не від князя, а від самого народу [5, с.33]. Прагнення посягати на чуже вже тоді, в давнину, було глибинною ознакою національ-ного характеру народу півночі і, як тоді впли-вало, так і досі впливає на дії російських керманичів. Є підстави вважати, що і сучасні російські політики певною мірою виконують саме волю народу, який прагне експансії.

Повертаючись ще раз до причин нашої ра-зючої різниці між двома сусідніми народнос-тями, звертаємось до міркувань Павла Штепи, відомого знавця предмета. Джерело цієї різ-ниці він, як й інші дослідники, вбачає у при-родному оточенні, хоча трактує його глобаль-но – як різницю між південним сходом і пів-нічним заходом.

Духовність південно-східного поясу розви-валась в умовах багатої природи, ґрунтувалася на ідеалізмі, а тому характер тамтешніх наро-дів, до яких належать і українці, визначається як неагресивний, пасивний, флегматичний, ла-гідний, поетичний, мрійливий, добродушний, ледачий. Тим часом духовність північного за-ходу формувалася за суворих кліматичних та економічних умов, що примушувало народи цього поясу «дивитися більш під ноги на тверду землю, а не мрійливо в небо, як на півдні, бо достиглі банани не падали їм до рота, як на півдні, але навпаки – життя треба було здобу-вати власними, і то тяжкими зусиллями. Фор-мувався характер агресивний, ініціативний, енергійний, твердий, непосидючий, реалістич-ний і часто жорстокий» [27, с.626].
* Друкується у скороченому вигляді за виданням: Виш-невський Омелян. Український виховний ідеал і націо-нальний характер (витоки, деформації і сучасні викли-ки). – Дрогобич: Видавець Святослав Сурма, – 2010. – 160 с.
Отож, життя не зробило українця агре-сивним, твердим реалістом. «Він лишився ти-повою південною людиною, з усіма її добрими і лихими прикметами, – пише далі П. Штепа. – Їх бачимо у щоденному житті кожного українця і в усій нашій історії. Українська нація є par excellence мирна, неагресивна на-ція… Через всю нашу історію донині Україна лише боронилася. Навіть західний дух Запо-розького Ордену був виключно оборонний» [27, с.626–627].

Тим часом експансії можна протиставити лише контрекспансію. Оборона чи, тим більше, імпансія є стратегічно і тактично програшними. Москвини, на думку П. Штепи, користуючись нашою мирною вдачею, «вицідили з України» будь-яку войовничу кров, а відтак їм легко вдалось загарбати українські землі, які свого часу контролював Святослав з межами по Волзі, Дунаю, Кавказі. «За цей свій пацифізм, за свою неагресивність заплатила Україна століттями поневолення сусідами», – писав він [27, с.627].

Так, зіставивши два національні характери – український і російський, – вже в далекі часи їхнього становлення, виявляємо їхню певну різноспрямованість: український демонструє переважно крайню імпансивність, а російський – крайню експансивність. Вони виявились повними антиподами. І ці характери визначали в майбутньому зміст стосунків двох народів. Умови їхньої «дружби» завжди були корисни-ми лише росіянам – народові сильному й експансивному. Щодо українців, то завдяки своїй імпансивності в стосунках «дружби» він тільки програвав. Відповідно, для нашого народу, як це підказує логіка і як це доводить історія, корисними могли бути лише умови протистояння і «сварки» з сильним сусідом, бо іншого способу «відділити себе від нього», позбутись його нав’язливої «дружби» не існує. Лише в цьому випадку можна було уникнути програшу.

Не підлягає сумніву, що імпансивність українського національного характеру глибин-но позначається і на нашому виховному ідеалі, а відтак і на практиці виховання молодого покоління. З огляду на те, що історичне протистояння двох народностей виявляє себе й досі – в ідеології, політиці, економіці, так що це і досі має вплив на педагогіку, пригля-немось до цих двох характерів з ближчої відстані.


Історичні наслідки протистояння двох характерів

Різна природа півночі і півдня, отже, виховала і протиставила два різні типи, які можна трактувати як психологічні антиподи. А відтак історія довела, що фізична сила, скерована назовні, є чинником в ній панівним. Завдяки своїй експансивності московити за час історичного існування у сто тридцять шість разів збільшили свою територію – за рахунок інших народів. Що ж стосується українців та деяких інших народів імпансивного типу, то наслідки маємо цілком протилежні: ми поступово втрачали шматок за шматком свою колись велику територію.

То правда, що наш характер не слід оцінювати однобоко, вбачаючи в ньому лише хиби. Як наголошує П. Штепа, українцям був завжди властивий гуманізм і аристократизм [27, с.590]. Доказом того є факт, що кріпацтво у нас не зародилося всередині нації, а було імпортоване з півночі (після Полтавської битви) німецькою повією фон Інсбах, яка була в московитів царицею Катериною ІІ.

Аристократизм українців ішов від добрих стосунків з Природою. Самостійна хлібо-робська праця була головним джерелом таких почуттів. Але він – цей аристократизм – і ослабив націю. У своїх стосунках з північними сусідами українці завжди допускали одну і ту ж історичну помилку: міряючи світ «своїм аршином», ми намагалися внести аристокра-тизм і в наші з ними стосунки – жити з Московщиною у дружбі, («у федерації»), і не брали до уваги факту, що у свідомості московитів таких понять ніколи не існувало [5, с.42]. Українці шукали цієї «дружби» за козацьких часів (навіть коли були сильними), шукали на початку ХХ ст., дехто шукає й досі. Тим часом підсвідомість росіянина, глибинна структура його характеру підказує йому не придуману кимсь «дружбу», а панування над іншими народами, що, зрештою, можна іноді маскувати під «дружбу» – з такою лише поправкою: хто не хоче з нами «дружити», той – найгірший ворог.

Є у наших стосунках з північними сусідами ще одна особливість, що теж мала велике історичне значення. Як вже мовилося вище, взаємини сильного з добрим завжди роблять першого ще сильнішим, а другого – слабшим. Ця обставина завжди породжувала те почуття і той стан, який Ю. Липа називає «пора-женством». У проповіді цього почуття і «втечі в себе», як вияву слабкості, він звинувачує Г. Сковороду, а згодом і П. Куліша, А. Мет-линського, Є. Гребінку і навіть М. Косто-марова. Має на такі почуття право кожен, – вважає він, – але не лідер, не інтелектуал [8, с.208–209], який повинен не лише конста-тувати факт «нездатності українців до держа-вотворчості» (М. Костомаров), але й вказувати на причини та шукати вихід із ситуації. Пора-женство і «втеча в себе», проповідь слабкості як норми завжди завдавали великої шкоди. «Ніяка ідея не викликала понуріших наслідків, ніякий ворожий похід проти України та її земель не дав таких спустошень, як ідея обни-ження українства», – писав Ю. Липа [8, с.206].

Сьогодні відчуваємо повною мірою ті ж історичні колізії, які супроводили наші сто-сунки з росіянами, починаючи з ХІІ століття. Наступальність супроти оборонності, жорсто-кість супроти доброти, сила супроти слабкості, лукавство супроти чесності – весь цей вияв протележних якостей двох народностей, що зводиться до поняття «спрямованість характеру».

Вихід Московії на історичну арену в ХІІ столітті позначився експансією на південь, і вона триває досі. Ось деякі найхарактерніші епізоди цього зудару двох типів народностей.

1. 1169 рік – Андрій Боголюбський (а не татари) вперше вщент знищує Київ.

2. 1478 рік – Іван ІІІ з «дружнім» візитом відвідує Новгород. Вся знать міста гостинно зустрічає його на мосту річки Волхов, а цар віддає наказ всіх перерізати і вкинути до річки.

3. Коліївщина. Повстанці, як відомо і як характерно для українців, понадіялись на братерську підтримку Росії. Натомість росій-ські офіцери підступно захопили ватажків повсталих і замучили спільно з поляками.

4. 1709 рік. Меншіков зі своїми загонами вщент спалює Батурин і вирубує до ноги всіх його мешканців.

5. Українська Народна Республіка. Цент-ральна Рада, довіряючи «братньому» народові, розпускає українське військо, а Росія посилає тим часом в Україну Муравйова, який захоп-лює Київ і розстрілює тисячі киян.

6. 1932–33 роки. Голодомор у відповідь на небажання українських селян сприйняти колективістську психологію росіян.

7. 1939 рік. Совітська Росія «визволяє брат-ній народ з панської неволі», а відступаючи у 1942 році, залишає після себе десятки тисяч закатованих політв’язнів.

Додамо, нарешті, що практично всі українські гетьмани закінчували життя у російських тюрмах або в Сибіру.

Наведений перелік історичних фактів засвідчує, що у стосунках українців і росіян діяв і досі діє один і той самий закон, який підтверджує велику значущість для народу спрямованості його характеру. Саме нею визначався завжди зміст того, як в історії діяли московити, а як діяли українці. Навіть недавня боротьба УПА мала оборонний і дуже жертов-ний характер. І гріхом було б не винести з цих історичних фактів переконання, що державо-творчий успіх осягається експансивністю, а невдачі зазнають народи, які покладаються лише на свою імпансивність.

Глибоку сутність експансивності росіян виражає гасло, яке чомусь приписують Горькому чи Сталіну: «Хто не з нами, той проти нас». Зміст його очевидний: «Якщо ви готові покоритися нам, то ми вас любимо. Але якщо ви цього не бажаєте, то ви – наші найгірші вороги». Такий зміст цього гасла переконливо підтверджують й сучасні соціо-логічні дослідження (травень, 2009 р.): україн-ці раптом увійшли в число найгірших ворогів росіян. Зафіксована ворожість, зрештою, вка-зує і на те, що ми вже певною мірою стоїмо на шляху до свободи, хоча лише 10% українців, згідно з тими ж дослідженнями, негативно ставиться до Росії. Все – як завжди, імпан-сивність залишається ахіллесовою п’ятою нашої природи. Боязнь «посваритись» з Росією досі домінує з тією лише різницею, що замість козацьких поклонів імператриці маємо поїздки наших політиків до президентів Росії.

Різноскерованість характерів українців і росіян зумовила глибокий дисбаланс і глибоку різницю сил у мовно-культурній, господарсь-кій, політичній та військовій сферах. Впро-довж віків і тут перемагала сила – жорстока, лукава, безкомпромісна, що була дефіцитною у характері українців. Сьогодні особливо відчуваємо не тільки великі територіальні втрати, але й поруйнованість нашої культури і мови. Через брак активності назовні імпан-сивна людина і нація не тільки не здатні поширювати власну культуру, але й неспро-можні успішно боронити її. Цьому заважає схильність сприймати чужу, яка себе активно пропонує. Поступливість у всьому. Сьогодні відкупляємось від зазіхань півночі, так само, як і колись Новгород «одкуплявся від зазіхань московських князів навіть тоді, коли, здавалося, спромігся б був справитись з ними» [5, с.42].



Імпансивність як джерело індивідуалізму

Лейтмотивом нашої історичної думки є прихований самодокір щодо ганебної ролі індивідуалізму в нашому характері. Спосте-рігаємо його і в минулому, і в сучасному. Бачимо його і в «червоному бунтарстві» супроти власної влади (Р. Білинський, у ворожості до свого поміщика (на відміну від росіянина) [5, с.99], у неприйнятті принесе-ного Москвою до нас колгоспного ладу та у явищі анархізму (батько Махно), як і в конкуренції та чварах наших сучасних полі-тиків. Вважається, що характерними виразни-ками ідеології індивідуалізму були згадувані вже не раз І. Вишенський, Г. Сковорода, М. Гоголь, «які або зовсім не визнавали справ та цілей загальних, або зводили їх до індивідуальних» [13, с.78]. Характеризуючи цей світогляд, Я. Ярема писав: «Індивід, що в його нутрішній, духовній істоті живе сам Бог, має необмежене право бути собою, прямувати до своєї цілі та йти своїм власним та окремим, індивідуальним шляхом, слухаючи тільки голосу своєї внутрішньої божественної природи… З цього погляду, індивід є сам собі найвищою ціллю, замкненою в собі само-ціллю, і не може бути підпорядкований ніякій іншій, хоч би ще й вищій наднаціональній, загальній цілі» [13, с.79]. На думку Я. Яреми, ця еґоцентрична постава і була першою причиною нашої бездержавності. Але ж і вона – ця постава – мала свою причину.

Вище вже йшлося про те, що, на відміну від північних народів, українці належать до групи рільничих народів, що мають відповідний склад мислення. Хліборобство обмежувало сферу інтересів людини до рівня родини. Благодатна природа не спонукала до руху в пошуках іншої землі, для чого потрібно було б «товариство», допомога інших. Людина повинна була лише боронити себе від чужих зазіхань, щонайперше на рівні побутового сусідства. Своє, крім того, захищали звичаєві закони, традиції. Індивідуалізм за цих умов не шкодив і діяв на користь людини.

Зрештою, згодом він вплинув на форму-вання і суспільних стосунків, де помітною стала схильність до лібералізму, толерантно-сті, до визнання прав іншої людини, до пошани особистості, що вже помітно в Поученні дітям Володимира Мономаха. Принцип особистої свободи ставиться тут завжди вище, ніж всілякі загальні обов’язки, навіть супроти спільної батьківщини. Цей принцип утвердився в тому, що був можливим в умовах півдня: сама природа тут «поважала» людину і давала їй змогу жити лише власними інтересами.

Започаткована в умовах благодатної приро-ди людина перенесла свою індивідуалістичну свідомість і на козацьку організацію, на Запо-розьку Січ – «як вільне товариство вільних лицарів, до якого міг кожний, хто хотів, пристати і його довільно покинути, і в якому голова – отаман – був тільки першим між рівними, поки він товариству подобався» [13, с.77].

Таким чином, викладені вище міркування знову повертають нас до проблеми спрямова-ності характеру народу. Добра природа щедро нагороджувала працю хлібороба. За таких обставин індивідуальних сил було цілком достатньо. Спрямованість зусиль людини «в себе», самозосередженість, схильність до саморефлексії, господарська самодостатність зовсім не спонукали до пошуку спільників. Єднання з масою тут було зайвим, бо вона не діяла проти когось. А саме духовне життя мало інтимний, прихований від зовнішнього ока характер. І навіть причини своїх клопотів і бід людина шукала не у зовнішньому світі і не прагнула долати їх, а знаходила у собі самій. Так відбувалося віками відчуження, відмежо-вування людини від людини. І якщо люди експансивні («екстраверти») для здійснення своїх «завоювань» потребують допомоги інших, «товариства», то люди, занурені в себе («інтроверти»), такої допомоги не потребують і «товариства» уникають. Вони самі є господарями свого внутрішнього, інтимного світу. З цього випливає, що саме сформована природою імпансивність людини була найпер-шим джерелом і причиною індивідуалізму. Саме вона утверджувала внутрішнє, особисте, зокрема свободу, і послаблювала увагу до спільного. Бо спільне завжди є і зовнішнім, а воно увагою людини не користувалося.

Можна йти далі і вважати саме імпансив-ність і породжений нею індивідуалізм першо-джерелом згадуваного вже анархізму, бо він є протестом людини проти посягання влади зовнішніх сил на її святі індивідуальні права.

Отже, індивідуалізм українця є наслідком відсутності в його характері експансивності. Ми вдавалися до єднання лише епізодично, коли нам загрожували, і то – за певних умов. Тим часом експансивність в характері виробляється лише за умови постійних зусиль назовні, внаслідок постійного прагнення оволодіти чужим, відчувати «смак перемоги». «Гієни, – пише П. Штепа, – ніколи не нападають одинцем (навіть на слабших від себе), а завжди гуртом» [27, с.37]. Так діє закон агресії, інстинкт нападу. Щоб зміцнити себе, росіянин прийшов до «общини», а щоб посилити общину, визнав потребу сильної руки, влади деспотичної. Російська «община» повністю виключала індивідуалізм, вбивала його в зародку. Вся сила Росії спирається на це. Цей «культ маси» постійно потребує, щоб утверджувалася віра у силу – через війну і знущання над слабшим, шляхом руйнування всього небажаного. І все тут замикається на особі деспота. «Але, втративши свого деспота, та сила вмлівіч обертається в порох; орда одразу стає хаотичною юрбою, що розбі-гається на всі чотири сторони» [27, с.39]. Сучасна Росія була близька до такого стану за правління президента Єльцина.

Індивідуалізм, таким чином, глибоко відріз-няє українця від росіянина. Це переконливо засвідчило насаджування колгоспного ладу. Росіяни сприйняли його радо і з легкістю. «Для українця нема нічого важчого й огидливішого, як отакий лад; українські сім’ї діляться і дробляться зараз, як тільки члени їх почувають у собі свідомість потреби самостій-ного окремішнього життя» [5, с.92]. Примусо-ва колгоспна «спільність» землі здається українцеві неволею і несправедливістю. Тим-то більшовицький експеримент з колгоспами українці відчули на собі особливо болісно.

Підсумовуючи свої роздуми про виховний ідеал на тлі нашої історії, В. Янів формулює такий парадокс. «…В неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівности й братерства ми боялися свого власного деспота і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно досить активности назовні!), аж запанували над нами чужинці» [29, с.813].




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

2010/№4 Засновники iconВолянська Анна Ігорівна
Розділ ІІ. Засновники, учасники та залучені до товариства
2010/№4 Засновники icon2008/№1 Засновники
Княжий Звенигород та Звенигородська земля в історичних писемних джерелах
2010/№4 Засновники iconМетодичні рекомендації щодо проведення Першого уроку у 2010-2011 навчальному році
У зв’язку з відзначенням у 2010 році 65-ї річниці визволення України та перемоги у Великій Вітчизняній війні Урядом України 2010...
2010/№4 Засновники icon5 листопада 2010 р. Збірник матеріалів Київ- 2010 Редакційна колегія

2010/№4 Засновники iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 13 травня 2010 року. –...
2010/№4 Засновники iconКонференция 2010 Внимание!!! Напечатаны 10 из 10 томов научного журнала
М74 мова І культура. (Науковий журнал). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. – Вип. 13. – Т. І (137). – 408 с
2010/№4 Засновники icon3 Бердянськ 2010 (06)
Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного університету (Педагогічні науки). – Бердянськ : бдпу, 2010. – № – 364...
2010/№4 Засновники icon4 Бердянськ 2010 (06)
Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного університету (Педагогічні науки). – Бердянськ : бдпу, 2010. – № – 336...
2010/№4 Засновники icon2 Бердянськ 2010 (06)
Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного університету (Педагогічні науки). – Бердянськ : бдпу, 2010. – № – 312...
2010/№4 Засновники iconЗасновники: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Національна юридична бібліотека
Редакційна колегія: Н. Іванова (відповідальна за випуск), Ю. Половинчак, Т. Дубас


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка