72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року



Сторінка11/28
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.19 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   28

Література


  1. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV  початку XVII ст. / Володимир Литвинов.   К., 2000. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://litopys.org.ua/index.html

  2. Сливка С. До історії розвитку теорії природного права (філософія нового часу) / С.С.Сливка // Вісник ЛІВС при НАВСУ. – 2001.  №2.

  3. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – Т.2. Кн. 1. – XVI ст. – К.: Дніпро, 2001. –559с.



І. Ільницька

Науковий керівник – к.і.н., доц. І.Я.Терлюк
ШТРИХИ ДО СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОГО СТАНОВИЩА РОБІТНИКІВ м. БОРИСЛАВА В ДОБУ АВСТРО-УГОРЩИНИ
Борислав — єдине місто в світі яке розташоване на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищі з численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. Найшвидше у місті розвивалася нафтова промисловість. Якщо до кінця 1860-х років нафту видобували переважно ручним способом, витягаючи її відрами з криниць, то вже за якихось десять років після цього стали дедалі ширше застосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. Це безпосередньо позначилося на обсягах видобутку нафти: якщо у 1870 р. було видобуто 20 тис. т., то у 1890 р. — понад 90 тис, у 1900 р. — понад 325 тис, а в 1909 p. — понад 2050 тис. т. Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича. Крім нафти в місцевостях поблизу Борислава та Дрогобича видобували озокерит (земний віск) та газ. На рубежі XIX—XX ст. ці родовища стали головними в Австро-Угорщині й давали 5% світового видобутку нафти. Це сприяло піднесенню краю, поклало початок принциповим змінам в його соціально-економічному житті.

1864 р. у Бориславі вперше створено гірничу інспекцію для нафтово-озокеритної промисловості. За кількістю робочих місць Борислав міг конкурувати хіба що зі Львовом. Правда, робітники отримували мізер порівняно з тим, який зиск мали підприємці, котрі приїжджали до Борислава з різних країн світу – Німеччини, Польщі, Америки. Місцеві жителі часто не мали зиску з тутешніх багатств через забобон, що землю можна використовувати тільки сіючи на ній хліб. З того світогляду, звісно, користали іноземці.

Життя тодішніх нафтових робітників-ріпників нагадувало пекло. Літні бориславці розповідають про міст, на якому лежали опущені знедолені люди, – вони ночували на солом’яних лежаках і запивали горе горілкою. До великого пальця ноги ці люди чіпляли паперову бирку – писали на ній суму, за яку погодяться працювати. Той, хто готовий був платити такі гроші, мав право розбудити.

Нафтопромисли Борислава тоді частенько горіли і забирали людські життя. Одним із перших поплатився винахідник гасової лампи Іван Зег – під час продажу нафтопродуктів у вогні загинули його дружина і її сестра. При промисловому нафтовидобуванні техніка безпеки була такою низькою, що нещасні випадки, каліцтва та смерті стали буденним явищем. Борислав того часу називали містом калік. Дослідженням нещасних випадків у Бориславі свого часу займався Іван Франко.

Франко, формулюючи тему роману "Борислав сміється", писав; «Се була спроба представити саморідний робітницький страйк бориславських ріпників, що закінчився великою пожежею Борислава восени 1873 року». Насправді ж автор далеко вийшов за межі задуму, адже у творі порушено й інші соціальні та морально-етичні питання. Та тільки роман «Борислав сміється» став концентрованим вираженням порушуваних раніше проблем. Жахливі картини побуту робітників-нафтовиків нагадують картини пекла. Зображуваний Франком Борислав нагадував читачам смердючу яму. Як зазначав Михайло Коцюбинський, там «важка праця», «бруд, п'янство, розпуста», там «людина гірше скотини». Звіряча експлуатація робітників була джерелом збагачення підприємців.


Література


  1. Микулич О. Історія міста Борислава. – Дрогобич, 2004.

  2. Микулич О. Інвестиційна історія нафтовидобутку у Бориславі. // „Нафтовик Борислава” № 55-56 (8389-8390), 26.07.2013 р.



О. Ковальчук

Науковий керівник – к.і.н., доц. І.Я.Терлюк
ІДЕЯ «ГОРНОЇ РЕСПУБЛІКИ» У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Ідейна спадщина Григорія Сковороди належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII ст. Ім’я Сковороди посідає поважне місце в ряду тих видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу нашої країни. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянського просвітительства, різко засуджуючи хижацькі інтереси панівних класів феодально-кріпосницького ладу: їх злочинність і аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм і пихатість. Водночас його вчення є виразом протесту проти ранніх буржуазних відносин, споживацьких приватних інтересів та влади матеріальних речей над людиною.

Складна і суперечлива постать Сковороди, його ідейна спадщина не раз ставали об’єктом боротьби прогресивних та реакційних напрямів суспільної думки. Ця боротьба триває і донині. Реакційні ідеологи буржуазно-націоналістичного напряму вихваляли і вихваляють найслабкіші сторони світогляду мислителя, всіляко підносячи історично обмежені його ідеї до рівня незаперечних істин та затушковуючи й фальсифікуючи прогресивний зміст його спадщини. Подібні тенденції завжди діставали відсіч з боку прогресивних діячів української та російської культури.

Літературний та філософський доробок Сковороди і його незвичайна біографія викликали інтерес до себе ще за життя автора. Проте в дореволюційні часи в особі Сковороди приваблювала головним чином незвична постать мандрівного філософа, а не його творчість.

Політичним ідеалом Сковороди була республіка   такий устрій суспільства де немає гноблення "вражды и раздора".

Вважаємо, що на фоні сучасних йому проблем соціальної нерівності погляди Сковороди та його ідея «горної республіки» є, безумовно, утопічними.

Щодо утопії Сковороди – "горної республіки" – то про неї найкраще написав Шинкарук: "Істинною людиною в людині Сковорода вважав духовного володаря людського тіла, людський дух. Він, цей дух, є суб’єктом добра, на відміну від тіла, яке є джерелом плотських жадань, що часто мають гріховний, аморальний характер. Згідно з цим, можна мислити ідеальні стосунки між людьми, що йдуть від їх духовної сутності, а не від «плоті». Так і виникла ідея «горної республики» – інтерпретації біблії як символічного світу, справжньою сутністю якого є образ ідеальних стосунків між людьми, що встановлюються відповідно до їхньої духовної природи і справді людських прагнень та інтересів. У цьому «новому світі», «країні і царстві любові» звичайно не може бути «ні старості, ні статі», бо тут немає місця для всього «плотського». А що ж є? «Горній» світ будується на чотирьох засадах: на любові, спільності всього («все там общее»), рівності, на республіканських громадських засадах. Він є протилежністю світові зла. З погляду Сковороди, це не потойбічний світ, куди потрапляють після смерті (про потойбічний світ у такому розумінні у Сковороди взагалі немає мови), а ідеальний, моральний світ, що має значення постулатів моральної поведінки, ідеального образу справді людського способу життя. Він підлягає космічним (божественним) законам, і тому «от человЂка сіе невозможно»". Цей світ, звісно, є утопією. Якщо сутність людини – подвійна (духовно-тілесна) і дух керує тілом, то гносеологія як така відпадає за непотрібністю: світ – пізнаваний, бо внутрішньою природою людини є бог.

Критика соціальних вад суспільства в нього йде не по лінії вимог докорінної зміни існуючого суспільного поділу праці, а по лінії моральної перебудови світу шляхом подолання «несродної» праці у всіх сферах суспільної діяльності. «Несродна» праця – це важливе джерело всіх суспільних вад. «Кто безобразит и растлЂвает всякую должность? – Несродность. Кто умерщвляет науки и художества? – Несродность. Кто обезчестил чин священничій и монашескій? – Несродность. Она каждому званію внутреннЂйшій яд и убійца. «Учителю, иду по тебе». Иди лучше паши землю или носи оружіе, отправляй купеческое дело или художество твое. Делай то, к чему рожден, будь справедливый и миролюбный гражданин и довлеет». Він вважав, що людське суспільство наче годинник, де кожен повинен займати своє місце. Коли якась деталь (наприклад, стрілка) стоїть замість шурупчика, тоді весь механізм взагалі працювати не буде.

У наш час дуже часто зустрічається людина, яка працює, скажімо, у суді, а здібностей до цього взагалі не має, і вона судить людей, ламає чиїсь життя. Чи навпаки, той, що працює десь у сільській школі, має чудові нахили до керівництва, але не вступив до того вищого навчального закладу, де цього вчать лише через те, що не вистачило грошей. Якщо придивитися – ми побачимо багато прикладів такої віддаленості людини від істинного свого Я, а отже, незнайденості нею її місця в житті. Цю проблему фундаментально обґрунтував Ф. Ніцше («бездомність людини»); в епоху постмодерну її актуальність в галузі соціальної філософії та психології набуває нового сенсу.

Щодо суто філософської парадигми – точніше, щодо такого контексту для цього питання, як пошук найбільш вдалих засобів та моделей взаємодії зі світом (свого місця в житті) є однією з найбільш актуальних проблем в контексті течій XX ст., зокрема, екзистенціалізму (протиставленість людини світові), і є дуже важливим розуміння того, що питання такого рівня, як ті, що розвивали філософи рівня С. Керкегора (до речі, дуже схожий за духом на Г.Сковороду) було піднято українським філософом задовго до початку екзестенціалізму. Це означає, що культурний простір Європи та культурний простір України є непорівнянними в контексті історії думки та, можливо, навіть, в контексті принципів розвитку історії думки.
Література


  1. Сартр Ж.-П. Екзістенціалізм це гуманізм // Полное собрание сочинений Сартра / Ж. -П. Сартр – М., Эксмо, 2007. – 697 с.

  2. Шинкарук В.І. Філософія Григорія Сковороди / В. І. Шинкарук - Київ, Наукова думка, 1972 р. – 256 с.



Н. Малик

Науковий керівник – к.ю.н., ас. С.Б. Цебенко
РУСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ КИЄВО-РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Однією з провідних суспільно-політичних структур Київської Русі, яка виконувала також окремі державні функції, була Руська православна церква. Вона неабияк впливала на всі сфери державного життя й фактично була частиною самої держави. Церква і держава – дві могутні організації, що мали спільні економічні та політичні інтереси, і це робило їх союзниками.

Таким чином, прийняття Руссю християнства в 988–989 рр. вплинуло на весь подальший державно-правовий розвиток Київської держави. Досить швидко православна церква стала ідеологічною та моральною силою в державі, а також відігравав значну соціально-політичну роль. Введення християнства швидко піднесло міжнародний авторитет Київської Русі і дозволило їй ввійти до кола провідних держав того часу.

Економічне положення церкви визначалось її природнім входженням в надбудовану структуру Давньоруської держави. Вже «Уставом» князя Володимира Святославича церкві віддавалась десятина частина доходів «во всій землі Руській». З часом її юридичне право на стягування десятини ще більше розширилось. До ХІІ ст., про що свідчить літопис і князівські устави, Руська православна церква виросла в великого землевласника, так як великі монастирі і храми обзавелися земельними угіддями, селами і містами.

Разом з тим Руська православна церква справила велику допомогу князівській владі в об’єднанні східнослов’янських земель в єдину державну систему, адже саме церква була однією із реальних зв’язків між різними давньоруськими землями і сприяла утвердженню в народі почуття державної єдності. Пізніше, коли Древня Русь виявилася розірваною монгольськими і литовськими феодалами на частини, гасла православ’я грали істотну роль в боротьбі за об’єднання давньоруських земель [1].

Особлива роль Руської православної церкви і політичного життя в значній степені визначалось особливостями її організаційної структури, оскільки існувала централізація церковного управління і на чолі церкви стояв Митрополит Київський, який призначався патріаршим синодом. Його посвячення виконувалось константинопольським патріархом, а акт інтронізації проходив в Києві зі згоди великого князя. Інтереси держави і церкви в ХІІ-ХІІІ ст. на Русі настільки тісно переплітались, що часом не можливо було розрізнити, де закінчується компетенція юрисдикції державної і починається церковна і навпаки [2, c. 30].

Основою церковного права в Київської Русі були церковні устави. До наших часів збереглося лише 6 церковних уставів. Найважливішими серед них були церковний устав князя Володимира та церковний устав Ярослава Мудрого. Ці устави мали важливе значення для церковного права, а більш за все для церковного судочинства. Існували і інші. Але вони не мали такого значення, як виші назви.

Також велику роль в розвитку Київської держави відіграло чорне духовенство – ченці. У монастирях жили і працювали кращі вчені, зокрема, усім відомий літописець Нестор, митрополити Іларіон, Никон, лікарі, художники, які вели літописи, переписували книги, організовували різні школи при монастирях та церквах. Перше місце на той час займав Києво-Печерський монастир. Він став зразком для інших монастирів і мав величезний моральний вплив на князів та на їх оточення.

Крім чорного духовенства існувало й біле, до якого належали церковники: священики, диякони, дяки, причетники. Все духовенство в соціальній та правовій структурі Київської Русі належало до соціального розряду “церковних людей”. Церковне право Київської Русі формувалося під сильним впливом Візантійського права, а саме, укладеного під час правління імператорської династії Іраклідів правового кодексу “Номоканон” [3].

Слід зазначити, що Руська православна церква надала значну допомогу князівській владі в об’єднанні східнослов’янських земель в одній державі, стала ефективним і впливовим об’єднувальним чинником між різними давньоруськими землями, відіграла значну роль у їхній боротьбі за національну незалежність країни.

Церква також виконувала роль посередника у складних взаємовідносинах між руськими князями. Адже представники духовної влади в основному піклувалися про те, щоб запобігти кровопролиттю, утримували від міжусобиць, а тому для них не так важливо було знати чи правий чи неправий був князь.

Авторитет і влада київських митрополитів визначались їхніми повноваженнями. Митрополити разом із князями забезпечували висунення кандидатур єпископів, засновували єпископські кафедри, судили єпископів, які порушували богословські канони, здійснювали миротворчу діяльність. Окрім митрополитів, активну участь у державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священики. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали як посередники й посли. Роль єпископів у суспільно-політичному житті Київської Русі не обмежувалася посольськими обов’язками або участю у князівських з’їздах і радах. Інколи за відсутності у місті князя його функції виконував єпископ [2, c. 30-31].

Потрібно зазначити тісне переплетення інтересів держави і церкви у Київській Русі та зближення компетенцій державної й церковної юрисдикції. Значна роль, яку відігравала церква у політичній системі феодальної держави, була зумовлена її великим впливом на формування суспільної свідомості, послідовною позицією в обстоюванні державної єдності Русі, особливо в умовах політичної нестабільності і постійної міжкнязівської ворожнечі.

Отже, однією з провідних тенденцій політичного розвитку Давньоруської держави, становлення та еволюції її політичної системи, було те, що конфігурація влади у Київській Русі поєднувала в собі монархічну, аристократичну, демократичну й теократичну моделі управління, які водночас конкурували між собою. Саме баланс різних напрямів та гілок політичної влади забезпечував єдність і цілісність цієї держави, її внутрішню стабільність на довготривалому відрізку історичного часу існування Київської Русі. На наш погляд, об’єктивне всебічне вивчення історичного досвіду Київської держави має і науково-пізнавальний сенс, і практичне значення для подолання розбалансованості та деструктивних тенденцій у діяльності суб’єктів новітньої політичної системи України [4].
Література


  1. Толочко П. Древняя Русь [Електронний ресурс] / П.Толочко // Історія очима історика. – Режим доступу: http://historical-club.org.ua/istoriya-ukrayini/kiyivska-rus/106-pravoslavna-cerkva-v-politichnij-sistemi-davnoruskoyi-derzhavi.html

  2. Терлюк І. Я. Історія держави і права України: Навчальний посібник. – К. : Атіка, 2011. – 944 с.

  3. Бубняк О. М. Державно-правова система Київської Русі після прийняття християнства [Електронний ресурс] / О. М. Бубняк, О. О. Шаров // Донецький державний університет інформатики та штучного інтелекту. – Режим доступу: http://www.iai.donetsk.ua/_u/iai/dtp/CONF/9/articles/sec6/s6a4.html

  4. Павко А. Інститут державної влади Київської Русі в контексті політичних процесів сьогодення [Електронний ресурс] / А. Павко // Віче. – № 11. – 2008. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/985/


Х. Хороз

Науковий керівник – к.ю.н., ас. С.Б. Цебенко
РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ 2013-2014 рр. В УКРАЇНІ ЯК НОВИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Революція гідності – це національно-патріотичні, протестні акції в Україні, передусім, на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України, а також проти корупції, свавілля правоохоронних органів тощо. Протести розпочалися 21 листопада 2013 року як реакція на рішення Кабінету Міністрів України про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, що розбурхало у державі мітинги [1]. Український народ повстав проти влади, що й було початком нового етапу в розвитку національної державності.

Революція – це завжди дилема поміж правом та справедливістю. Коли людська невдоволеність і розчарованість досягла апогею, розпочався новий етап, що змінив кожну людину, якій не байдуже майбутнє України. Весь світ бачив, що відбувалось у Києві, у самому серці Європи. Правоохоронні органи, виконуючи злочинний наказ влади, прицільно і холоднокровно стріляли у беззахисних людей, що вийшли на мирний протест. Ганьба владі, яка віддавала накази вбивати громадян своєї держави. Найбільшим доказом ганебності, бездарності та злочинності влади було те, що людям приходилось шукати притулку у стінах храмів, ховаючись від своїх же правоохоронців, тобто від тих, які повинні були б захищати інтереси народу. Таке відбувалось хіба що в часи монголо-татарського нашестя, коли народ шукав притулок та спасіння в Бога, тоді ... і тепер, наприкінці 2013 – на початку 2014 рр., під час правління Януковича.

Під час революції гідності український народ немов перенароджувався, адже в цей період часу з одного боку змінювались погляди на ту чи іншу ситуацію на яку колись дивилася зовсім іншими очима,змінювалась ментальність, а з іншого – з’явилася ціль, до якої прагне український народ – процвітання України як могутньої європейської держави. Молодь, яка вийшла на Майдан і була активним учасником Революції гідності, прагнула змінити політичну ситуацію, що склалась в країні, щоб життя в майбутньому було краще, адже дивлячись на помилки, які були зроблені у минулому хочеться бажати кращого.

Зазирнувши в історію України, ми бачимо безліч помилок, які досі мають свій відбиток, які тримають нас з минулим. Саме революція гідності – це той рубіж, з якого починається формування нової української державності. Майдан не тільки змінив Україну та українців, він став силою, котра поклала початок кінця Російської імперії. І за українцями підуть інші, ті, котрі втомилися бути рабами, підніжками московського царька. Бо нема такого страху, який би вбив душу, гідність і прагнення бути вільним.

Саме цей період ввійде в історію як зразок самоорганізованості та народоправства. Без політиків і чужоземної допомоги люди звели цілу «січ» у серці Києва. Вона – прототип майбутньої європейської України, де закон – єдиний для всіх, де важливі рішення ухвалює народ, а не кілька олігархів, де можна знайти правду, а серце сповнює гордість за те, що ти – українець. Тут панують порядок, взаємодопомога, взаємоповага, бо від кожного залежить перемога та міцність держави. Своєю згуртованістю люди показали, що вони одне ціле і що не відступляться від принципів, які вивели їх на центральну площу Києва. Формуючи свою державність, український народї пройшов тернистий шлях. Адже не раз Україну «розривали на частинки» та український народ підіймався та «розквітав» [2].

Майдан змінив свідомість людей. Українська молодь, насамперед студенти, через участь в акціях протесту показали себе основним рушієм Революції гідності, де-факто задекларувавши «нову політику», якісно відмінну від попередньої не лише за назвою, але й за змістом [3].

Більше того – на сторожі совісті кожного українця долею випадку поставив хлопців з Небесної Сотні. Вони віддали життя за те, щоб ми отримали шанс жити в зовсім іншій країні і бути цілком вільними громадянами, маючи право на свободу слова і свободу вибору. Хочеться вірити, що їхня жертва не була марною. Тому Революція гідності не повинна стати простим перерозподілом посад і зміною одних прізвищ на інші, адже у такий спосіб державу не зміниш. Влада, зрештою, повинна зрозуміти, що вона – тільки виконавець, який виконує волю народу. Відродження української держави має ґрунтуватися на засадах самостійної державної політики в усіх сферах та сприйняття України як нації, котра на Майдані довела свою єдність.

Патріотизм, який керував українцями, котрі виходили на Майдан, – інструмент національної ідеї, який творить державу, як цілісний і неподільний народ. Ще рік тому українська нація балансувала на грані між цивілізованим світом та світом «голодних та рабів», а вже сьогодні стала вістрям цивілізації.

Майдан подолав не тільки диктатора, котрий узурпував владу, а він фактично повернув українцям вкрадену у них Україну.

Безумовно, ідеологічною основою подальшого розвитку України має залишатися Українська Національна Ідея. Практично не тільки Майдан, а вже майже вся Україна сприйняла цей напрямок українських націоналістів.

Отже, Революція гідності – це один із основних етапів розвитку української державності, адже відіграв важливу роль для утвердження незалежної України, як соборної держави українського народу, в якій перемогла національна і соціальна справедливість.
Література


  1. Євромайдан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Євромайдан.

  2. Долинчук М. Революція гідності змінила свідомість українців [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gk.kosiv.org/society/1556-revoliutsiia-hidnosti-zminyla-svidomist-ukraintsiv.html

  3. Шведа Ю. «Революція гідності» у контексті загальної теорії соціальних революцій [Електронний ресурс] / Ю. Шведа // Агора. Революція відбулася: що далі? Випуск 13. –  К.: Стилос, 2014. – с. 5-14. – Режим доступу: http://www.kennan.kiev.ua/Library/Agora/Agora13.pdf


С. Паращак

Науковий керівник – к.і.н., доц. В.І.Ряшко
ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЯК ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ
В складних умовах розвитку українського суспільства особливого значення набувають питання захисту людини як найвищої соціальної цінності.

Прогресивної ідеї щодо ролі і місця права в житті суспільства і людини мають глибоке історичне коріння. Починаючи з учень стародавніх мислителів (Платона, Арістотеля, Полібія тощо) і до наших часів філософи, соціологи, політики, правознавці намагаються осягнути сутність проблеми прав і свобод людини, окреслити її історичні і сучасні параметри. Так, замислюючись над роллю і місцем права в державі Арістотель вважав, що громадянин є повноправним політичним суб’єктом держави, який бере участь в суді і управлінні державою. «Громадянином є той, – заявляє Арістотель, хто володіє сукупністю громадянських прав» [1,с.40]. Арістотель вважав, що людина знаходить своє завершення в державі ,і що у всіх людей природа втілила прагнення до взаємодії і спілкування, і що без права і закону людина займає «жалюгідне місце у світі». Оскільки лише в державі формується ціль і досконалість людини. «Досконалість громадянина, говорить Арістотель, обумовлена якістю суспільства, до якого він належить» [2,с.228]. Таким чином, Арістотель вважав, що своє право і свободу громадянин може реалізувати тільки в державі, що з метою зміщення держави необхідно «впровадження добрих звичаїв, філософії і законів» [3,с.412].

Серед мислителів який вніс великий внесок в аналіз проблеми ролі і місця права в житті і розвитку суспільства був видатний французький мислитель Ш. Монтеск’є. Розглядаючи взаємозв’язок і взаємовідносини права і закону, Монтеск’є вважав, що право – це те, що передує закону і визначає його. Право є виразом справедливості. Тільки справедливе може бути правом. Саме існування суспільства – справедливість. У «Перських листах» він змалював картину загибелі племені троглодитів», у яких не існувало правових норм. Монтеск’є підкреслює, що вони «загинули через свою злобу і стали жертвами власних несправедливих вчинків» [4,с.53]. Як гуманіст мислитель бачив у праві «загальнолюдську цінність, для нього мета права полягала в тому, щоб воно забезпечувало у суспільстві рівність, свободу і благополуччя людей. Тому для захисту своїх законних прав та інтересів людина не тільки може але й повинна їх захищати» [5,с.243]., так рішуче заявляє Монтеск’є. Проблема рівності прав і свобод людини стала надзвичайно гострою в період Просвітництва, особливо важливий внесок щодо розуміння сутності людини її прав і свобод був зроблений французькими філософами-енциклопедистами серед яких всесвітньо відомі Д. Аламбер, М.Вольтер, Д.Дідро, Г. Гельвецій, П. Гольбах. Їх ідеї знайшли своє втілення в «Декларації прав людини і громадянина» у Франції 1789 р. Серед видатних представників німецької класичної філософії значну увагу проблемі права та його ролі в суспільстві та державі приділяв Г. Гегель у своїй фундаментальній праці «Філософія права». Подібно тому як у Платона і Арістотеля тільки полісна форма державності забезпечує право і справедливість, так і у Гегеля свобода, право і справедливість дійсні лише у державі. «Гегель, – пише В. Нерсесянц, – славить, звеличує державу як ідею, (тобто дійсність) права. Як правову державу, як таку організацію свободи, в якій механізм насильства і апарат політичного панування обмежені правом, введені в правове русло, функціонують лише в державно-правових формах» [6,с.295]. Право німецький мислитель тісно пов’язував з державним устроєм. «Народ повинен відчувати, – писав Гегель, що його державне будівництво відповідає його праву і його стану, в інакшому випадку воно може бути зовнішньо наявним, але не буде мати ні значення, ні цінності» [7,с.315].

Зародження ідеї прав людини було великим кроком на шляху до прогресу і свободи. Сучасний перелік прав людини зафіксований в міжнародних правових документах, як результат тривалого історичного становлення еталонів і стандартів, що стали нормою сучасного суспільства.

Першим міжнародно-правовим документом, який виражає принцип поваги до основних прав і свобод людини, став Статут Організації Об’єднаних Націй, прийнятий в 1945 році. Цей документ став основною політичною платформою для подальшого здійснення співробітництва суверенних держав у галузі прав і свобод людини.

У 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Загальна декларація прав людини. Це перший в історії міжнародних відносин акт, у якому проголошено широке коло основних прав і свобод людини, які підлягають захисту і дотримання.

Декларація про державний суверенітет України, яка була прийнята 16 липня 1990 р., окреслила контури української державності і законодавчо закріпила високі стандарти в галузі права і свобод людини, які були вироблені за всю історію світової цивілізації.

Правовим важливим документом, що закріплює права і свободи людини і громадянина їх участь і гідність є Конституція України. В Конституції України чітко сформовано положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, вимагає від останньої забезпечити реалізацію цих прав і свобод. Конституція України, яка є основоположним політичним і правовим документом, надає широке коло прав і свобод громадянам, які реалізуються в різних сферах суспільного, політичного та економічного життя. Держава повинна нести відповідальність за реалізацію на практиці прав і свобод громадян їх охорони і захисту. У Конституції України гарантіями прав і свобод людини і громадянина приділяється найбільша увага. Слід відзначити, що інститут «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина» має широке коло гарантій, ніж інші інститути Конституції. Підтвердженням цьому є той факт, що в розділі ІІ практично всі 47 статей містять у собі конституційно-правові гарантії прав і свобод людини та громадянина [8,с.4]. Аналізуючи взаємозв’язок права і держави і досі актуальною залишається думка про те, що «держава є винятковим творцем закону, але не права, вона має монополію на законотворчість, а не на правотворення» [9,с.20].

Слід вказати й на те, що з прийняттям Загальної Декларації прав людини 1948 р. здійснюється подолання протиріч між природним і позитивним правом, останнє наповнюється духом природного права, тобто духом прав людини. Це зумовлює розуміння права як складного, багатоаспектного феномену, який створюється людьми і для людей. Право стає інтегральним, що зумовлює формування інтегративних концепцій праворозуміння, основою яких стає людина у її взаємодії з іншими людьми. Як зазначалося раніше проблема прав і свобод людини мислителі починаючи з античності і особливо Гегель тісно пов’язували з державою. Права людини це соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки, з метою задоволення різнобічних власних матеріальних та духовних інтересів, а також інтересів інших людей, окремих соціумів та суспільства в цілому» [10,с.18].

У нашій державі, згідно з Конституцією України, всім громадянам наданий і гарантований рівний обсяг прав і свобод. Їх використання, пов’язане із запровадженням однакових стандартів для всіх без винятку громадян. Отже, кожний громадянин може користуватися на рівних умовах з іншим громадянами всім спектром прав і свобод без утиску з боку держави. Таким чином, входження України до правової сім’ї європейських народів визначає її політико-правову стратегію спрямовану на подальше поглиблення й розширення прав і свобод громадян як важливого чинника верховенства права.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   28

Схожі:

72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗбірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов маріуполь – 2014
Дебют. Збірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов за результатами участі у Декаді студентської науки – 2014 / За заг...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconАктуальні питання теоретичної та практичної медицини Topical Issues of Clinical
Актуальні питання теоретичної та практичної медицини : збірник тез А43 доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЙного навчання в умовах соціально-економічної нестабільності матеріали VIІ міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) Частина Київ 2014
Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) : у ч. – Ч. / уклад. Л. М. Капченко, С. О. Тарасюк, Л. Г....
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconНаціональна металургійна академія україни
Збірка тез доповідей Всеукраїнської науково-технічної конференції студентів І молодих учених
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconБердянського державного педагогічного університету
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 19 травня 2006 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗміст історія україни та її складових, північної буковини І бессарабії михайловський С
Букова віть: ІІІ міжвузівська студентська науково-практична конференція, Чернівці, 25 квітня 2013 р. [Упоряд.: С. П. Кармалюк, Г....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка