72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року



Сторінка13/28
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.19 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   28

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 1196 с.


  • Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 4 -те вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2007. – 1184 с.

  • Чайка О. В. Юридико-психологічна характеристика злочинів, пов’язаних із ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 19.00.06 «Юридична психологія»/О. В. Чайка. – К., 2006. – 22 с.



    М. Єсип


    Науковий керівник – к.х.н., доц. В.М. Бараняк

    ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО СУДОВУ ЕКСПЕРТИЗУ» У СИСТЕМІ РЕФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ
    Судовим експертом у судочинстві може бути як державний експерт, тобто співробітник державної експертної установи, так і недержавний експерт, який може бути або співробітником недержавної експертної установи, або приватною особою, яка має спеціальні знання, необхідні для надання відповіді на питання слідства або суду (приватний експерт, який займається експертною діяльністю професійно, і спеціалісти у різних сферах діяльності, які залучаються у разі потреби для вирішення експертних завдань).

    Згідно зі статтею 10 Закону України «Про судову експертизу» від 25.02.94 р. судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.

    До проведення судових експертиз, крім тих, що проводяться виключно державними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, передбаченому цим Законом [1].

    У Наказі Міністерства юстиції України № 86/5 від 09.08.2005 р. «Про затвердження Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів» для присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового експерта фахівці науково-дослідних установ судових експертиз Мін'юсту повинні мати відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройти підготовку в галузі судової експертизи з певної експертної спеціальності, знати законодавство України про судову експертизу та методичні вимоги і практику їх застосування за відповідною експертною спеціальністю [2].

    Професіоналізація наукових працівників у сфері судово-експертної діяльності повинна будуватися переважно на фундаментальній підготовці майбутнього судового експерта у вищому навчальному закладі саме як судового експерта. Такий підхід передбачає необхідність розвитку післядипломної освіти, її базування на фундаментальній підготовці у вищих навчальних закладах.

    Тому підготовка судового експерта повинна передбачати: базову повну вищу освіту; післядипломну освіту (спеціалізація стажування, підвищення кваліфікації та перепідготовка); спеціальну освіту за певними експертними спеціальностями; самоосвіту [4].

    У статті 5 Закону України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 № 1556-VII відсутній такий освітньо-кваліфікаційний рівень як спеціаліст. Особа має право здобувати ступінь магістра за умови наявності в неї ступеня бакалавра [3].

    Таким чином, виникає протиріччя між вищезгаданим законом та Законом України «Про судову експертизу» щодо вимог до особи, яка може бути судовим експертом.

    На нашу думку необхідно внести зміни у ст.10 Закону України «Про судову експертизу» та викласти її у такій редакції «судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче магістра, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності».

    Такі зміни у законодавстві нададуть змогу підвищити рівень вимог до особи, яка може бути судовим експертом.

    Таким чином, необхідною і вирішальною умовою щодо підготовки судових експертів у вищих навчальних закладах є внесення змін у законодавчі акти, які регламентують судово-експертну діяльність в Україні.


    Література


    1. Про судову експертизу” Закон України від 25 лютого 1994 р. із змінами від 9 вересня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №28. – Ст.232; 2003. – № 27. – Ст.209. zakon.rada.gov.ua/go/4038-12.

    2. Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів: затверджено наказом Міністерства юстиції України від 09.08.2005 N 86/5 – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0882-05.

    3. Про вищу освіту” Закон України від 1 липня 2014 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 37-38. – Ст. 2004. zakon.rada.gov.ua/go/1556-18 .

    4. Шерстюк В. М. Організаційно-правові та морально-психологічні засади судово-експертної діяльності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юридичних наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / В.М. Шерстюк. – Харків. – 2007. – 21 с.


    Н. Бобровскький

    Науковий керівник – Зубач І. М.
    Компроміс у кримінальному судочинстві
    Розслідування злочинів важливий, але досить складний процес. Це як справедливо помічають фахівці є одним з найбільш складних видів соціальної діяльності людини. Специфіка його полягає у тому що у його орбіту попадають особи із різним інтелектом, характером і відповідно інтересами, які досить часто не співпадають із загальним завданням щодо встановлення істини. Такі неспівпадання, а інколи і пряме протиріччя інтересів породжують конфліктні ситуації між різними його учасниками. Саме у такому стані часто густо і приходиться діяти слідчому.

    Актуальність обраної нами теми обумовлена тим, що вказані конфліктні ситуації, що виникають під час розслідування вимагають досить оперативного осмислення та реагування з боку слідчого, з метою попередження та припинення, а у випадку складання такої – законного її вирішення.

    Як свідчать дані багатьох досліджень половина від опитаних слідчих, по-перше, не знають як вірно поступити в конфліктної ситуації і, по-друге, основна маса з них готові загладити цю конфліктну ситуацію будь-яким способом навіть на шкоду розслідуванню.

    На сьогодні можна констатувати той факт що не дивлячись на декілька ґрунтовних дисертаційних та монографічних робот щодо безпосередньо компромісу під час кримінального провадження, проблема ця, на нашу думку, досліджена не достатньо. Фахівцям-слідчим бракує знань щодо застосування компромісних способів для вирішення конфліктів під час кримінального провадження, що певною мірою відображається і на якості слідства. Ми переконані в необхідності поглиблення знань та розвитку практичних навичок щодо вирішення конфліктів під розслідування кримінальних справ.

    Проблему конфліктів та компромісного їх вирішення у сучасному кримінальному провадженні досліджували як вітчизняні так і закордонні фахівці, а саме: О.Я. Баев, Р.С. Белкин, В.М. Быков, B.JI. Васильев, Л.Я. Драпкін, А.В. Дулов, А.Н. Олейник, Є.А. Курта, С.К. Побережний, Я.Ю. Яніна та інші. 

    Зрозумілим є і те, що на сучасному етапі боротьби зі злочинністю одним з додаткових та неординарних засобів є компроміс.

    Зауважимо, що компромісний засіб вирішення конфліктів кримінального провадження повинний реалізовуватись під час впровадження компромісних процедур. Компроміс досягається шляхом взаємних допустимих поступок з боку обвинувачення та захисту, які продиктовані усвідомленою необхідністю та направлені на задоволення інтересів протилежних сторін конфлікту. Відмова ж від застосування взаємних поступків може призвести до виникнення на досудовому слідстві безвихідних ситуацій при збиранні доказової інформації.

    Про необхідність застосування компромісу на стадії досудового розслідування свідчать дані проведеного опитування: більшість респондентів (87,1%) зазначили, що існування у законодавстві компромісних норм необхідно і обґрунтували прийняте рішення таким чином: наявність компромісних норм полегшує виявлення й розкриття злочинів та сприяє більш швидкому й повному його розслідуванню (64,4%); застосування компромісу сприяє більш ефективному відшкодуванню збитків потерпілим (40,3%); можливість застосування компромісу сприяє отриманню правдивих свідчень (36,0%); протидія злочинності не може бути заснована лише на силовому та безкомпромісному методі (34,6%).

    Завдання які вирішуються під час використання компромісу:


    • економія сил та засобів слідства та суду;

    • схиляння обвинуваченого, підозрюваного, підсудного до співпраці;

    • раціоналізація кримінального провадження;

    • отримання нових тактичних можливостей для отримання

    Критеріями компромісу повинні стати: законність, вибірковість та етичність.

    Укладання компромісу на досудовому слідстві сприяє забезпеченню конституційних прав і свобод громадян. Крім того, зазначається, що прийняття компромісних рішень на досудовому слідстві сприяє охороні прав та законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь, і забезпеченню швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних у їх вчиненні.

    Все вищевказане свідчить про те, що компроміс може бути дієвим інструментом в руках досвідченого слідчого щодо збору та закріплення доказів по справі, оптимізації процесу розслідування, встановлення тактично комфортного стану розслідування тощо.
    Література


    1. Курта Є.О. Компроміс на досудовому слідстві: поняття, види, криміналістичні прийоми досягнення: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Є.О. Курта ; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2005. — 17 с.

    2. Побережній С.К. Криминалистические средства разрешения конфликтов и конфликтных ситуаций на предварительном следствии. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / С.К. Побережный; Калиниград. — 2000. — 255 с.

    3. Янина Я.Ю. Теоретические и практические аспекты применения компромиссов для разрешения конфликтов предварительного следствия дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Я.Ю. Янина; Калиниград. — 2007. — 194 с.

    А. Галба

    Науковий керівник - к.ю.н. доцент Л. Ф. Гула
    ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДІВ У ХОДІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ

    Професійно, вдало розкрити злочин по гарячих слідах і при відсутності таких, розв’язати всі інші завдання розслідування, визначені кримінально-процесуальним законом, у встановлений термін практично неможливо, якщо не слідувати при цьому спеціальним науково розробленим системам методів ведення слідства і попередження злочинів.

    Методи криміналістики являють собою систему загальнонаукових і спеціальних методів. Жоден із застосовуваних наукових методів не можна абсолютизувати, перетворювати на єдино можливий, універсальний. Тільки їх система може забезпечити досягнення цілей криміналістичного пізнання. Загальні спеціальні методи застосовуються у єдності і взаємозв'язку, оскільки будь-який спеціальний метод представляє специфічну комбінацію загальнонаукових.

    Криміналістам не можна обійтися і без формально-логічних методів пізнання (аналіз, синтез, формалізація, абстрагування, гіпотеза, індукція, дедукція, аналогія та ін.). Вони мають найважливіше значення на будь-якій стадії пізнання, застосовані до будь-якого розділу криміналістики в силу свого загальнологічного статусу, бо немає і не може бути такою сфери, яка не використовувала б тенденції логічного мислення.

    Загальні методи, що застосовуються в криміналістиці, являють собою систему правил, рекомендацій, прийомів з вивченням конкретних об'єктів, явищ, фактів. До загальнонаукових методів, широко застосовуваних криміналістами, відносять: спостереження, опис, порівняння, абстрагування, синтезу і аналізу, аналогії, моделювання, узагальнення, порівняльно-правовий метод, вимірювання, експерименту, математичні і кібернетичні методи і системно-структурний підходи.

    До спеціальних методів відносяться такі основоположні засади діяльності відповідних органів та посадових осіб в ході здійснення розслідування злочинів: статистичні, анкетування, інтерв’ювання, тестування, вивчення документів, спостереження, експерименту, кримінологічна експертиза, метод експертних оцінок.



    Власне криміналістичні методи це, перш за все, техніко-криміналістичні методи (фотографічне посилення контрастів, поділ кольору, отримання для дослідження експериментальних об'єктів, характеристик рельєфу слідів та ін.). Це також структурно-криміналістичні методи, які використовуються при плануванні розслідування злочинів; тактичні прийоми, які застосовуються при провадженні слідчих дій; рекомендації, що складають зміст криміналістичних методик розслідування, і т.д. Крім того, це модифіковані методи криміналістичної фотографії, відеозаписи, голографії та ін.

    При здійсненні збирання, дослідження, оцінки та використання доказів у розслідуванні злочинів уповноваженим особам рекомендується не просто притримуватись основних методів діяльності, а й на власний розсуд та опираючись на професійний досвід та знання використовувати ряд другорядних та доцільних методів. Мова йде про такі:

    Соціологічні методи − це методи масового опитування. Анкетне опитування – інформація, яка при цьому отримується, залежить багато в чому від самої анкети – методичного документа, який являє собою систему зумовлених цілями і задачами дослідження питань. Інтерв’ю дає можливість психологічного контакту із респондентом, що відбивається на якості інформації. Метод спостереження пов’язаний із безпосереднім сприйняттям досліджуваної ситуації, групи, події. Задачею дослідника стає аналіз і пояснення поведінки людей у певних ситуаціях. Метод експертних оцінок полягає в отриманні, обробці й інтерпретації суджень спеціалістів якоїсь галузі знань або практичної діяльності з конкретних питань. Метод аналізу документів дає певний обсяг інформації, яка характеризує досліджуваний об’єкт.

    Психологічні методи − тестування. Психологічні тести – це методи, за допомогою яких вимірюється ступінь виявлення психічних якостей особи, малих груп.

    Статистичні методи. Статистика вивчає масові явища, і за допомогою статистичного методу стає можливим зібрати і узагальнити інформацію про кількісні характеристики злочинності, особу злочинця, що дозволяє виявити закономірності явищ, які вивчаються. Вибіркове спостереження – досліджується частина (вибірка) сукупності по заздалегідь визначеній ознаці, і результати поширюються на усю сукупність. На основі статистичної інформації, обробленої і дослідженої за допомогою статистичних методів, можливо дати правильну оцінку стану злочинності, встановити закономірності її розвитку і намітити шляхи боротьби з нею.
    Література


    1. Салтевський М.В. Криміналістика. Підручник: У 2-х ч. Ч.1. — X.: КонCУM, Основа, 1999. — 416 с.

    2. Митрофанов А.А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація: Монографія. – Одеський юридичний інститут Національного університету внутрішніх справ. – Одеса. – 2004. –132 с.

    3. Синьоокий О. Прогнозування поведінки злочинця : прогнозування індивідуальної насильницько-сексуальної поведінки особи та корегування // Прокуратура. Людина. Держава – 2004. – №4. – Ст.65-69.



    М. Занько

    Науковий керівник – асистент кафедри Цилюрик І.І.
    Кримінальний закон як джерело кримінального права

    Джерела права та їх система є традиційно однією з найбільш актуальних проблем загальної теорії права та галузевих юридичних наук, в тому числі кримінального права. У сучасній юридичній науці дослідженням кримінального закону приділяли значну увагу як вітчизняні так і зарубіжні вчені, такі як Вопленко, М.М., Коржанський М.Й., Кострова М.Б., Піголкін А.С., Хабрієва Т.Я., Черданцев О.Ф. та інші [1, 25].

    Поняттям закон про кримінальну відповідальність (кримінальний закон) законодавець, теорія та судова практика користуються у широкому та вузькому розумінні, виходячи з кола кримінально-правових норм, які містить даний закон. Закон про кримінальну відповідальність в найбільш широкому розумінні – це система національних законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права.

    Закон про кримінальну відповідальність у вузькому розумінні – це законодавчий акт Верховної Ради України, який містить одну, кілька або систему взаємопов'язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм.З урахуванням змісту та обсягу правової регламентації і джерела походження кримінально-правової норми закон про кримінальну відповідальність має чотири аспекти [2, 35].

    По-перше, закон про кримінальну відповідальність – це Кримінальний кодекс – єдиний кодифікований законодавчий акт, який містить переважну більшість кримінально-правових норм. Кримінальний кодекс можна визначити як прийнятий Верховною Радою України або народом, шляхом референдуму, закон, який містить систему взаємопов’язаних і взаємозумовлених юридичних норм, що розкривають загальні поняття та принципи кримінального права України, умови й підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання потрібно застосовувати до осіб, які їх вчинили. На сьогодні в нашій державі чинним є Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р., який відтоді зазнав значних змін і доповнень. Згідно з цим кодексом тільки в ньому може бути визначено злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки [3].

    По-друге, закон про кримінальну відповідальність – це і окрема стаття Кримінального кодексу або її частина, що передбачає відповідальність за злочин певного виду. Наприклад, ч. 2 ст. 185 КК передбачає відповідальність за крадіжку чужого майна, вчинену повторно або групою осіб за попередньою згодою, тощо.

    По-третє, закон про кримінальну відповідальність – це окремий законодавчий акт, що містить лише одну правову норму, яка стосується загальних положень кримінального права або регулює відповідальність за злочин певного виду.

    По-четверте, закон про кримінальну відповідальність – це і передбачені ст. 9 Конституції України відповідні положення міжнародних договорів, імплементовані у кримінальне законодавство України [4].

    Особливістю кримінального законодавства України є те, що воно складається фактично з одного законодавчого акта – Кримінального кодексу України.

    Отже, кримінальний закон можна розглядати в кількох аспектах, також він є одним з найголовніших джерел кримінального права, оскільки злочинність діяння та правові наслідки його вчинення визначаються виключно в кримінальному законі.


    Література

    1. Андрушко П. Джерела кримінального права України: поняття, види/Андрушко П./ Право України. – 2011. - №9 – С. 25-41.

    2. Бажанов М. І. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Бажанов М. І., Сташис В. В., Тацій В. Я. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 480 с.

    3. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ Верховна Рада України.

    [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14

    1. Конституці України: Верховна Рада України; Конституція, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР.

    [Електронний ресурс]. –Режим доступу:

    http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80


    Х. Бегійовська

    Науковий керівник – д.ю.н., проф., Канцір В.С.
    ВІДОБРАЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРИНЦИПІВ В ЗАСАДАХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

    У ст. 7 КПК України вказується на 22 загальні засади кримінального провадження. При цьому, п.п. 1-14, 17 і 22 передбачені також відповідними статтями Конституції України, тобто 16 пунктів із 22 – це конституційні принципи. Аналізуючи зміст останніх, видається, що в КПК України допускається дещо вільна їх трактовка, що є неприпустимим, адже їх зміст не може бути іншим, ніж це передбачено в Основному законі. Натомість, у ст. 8 КПК України йдеться про те, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Така трактовка можлива при доктринальному роз'яснені, але не в кодексі, норми якого повинні повністю відповідати Конституції України.

    Ст. 17 КПК України за своєю сутністю є формою втілення у кримінально-процесуальне законодавство закріпленої у ч. 1 ст. 62 Конституції України презумпції невинуватості. Відповідно до якої особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. В Конституції України ця засада детально регламентована. Проте, видається недоречним доповнення цього конституційного принципу юридичною конструкцією «забезпечення доведеності вини». Більш виваженим, мабуть, було б виділення останньої як окремої засади КПК України.

    У свою чергу, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами Конституцією України віднесено до основних засад судочинства (п.7 ч. 3 ст. 129), при цьому, термін «гласність судового процесу» вживається як синонім терміна «відкритий розгляд справи». Ст. 27 КПК України «Гласність і відкритість судового провадження» передбачено, що учасники кримінального провадження, а також особи, які не брали участі у судовому провадженні,, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів судового розгляду. Видається, що фіксування технічними засобами – окрема засада кримінального провадження і її положення повинні регламентуватися окремою статтею КПК України.

    Ст.ст. 40, 55 Конституції України, які закріплюють за громадянами право на звернення у державні органи, доповнюються положення, які містяться у ст. 24 КПК України:

    1. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, в порядку, передбаченого цим Кодексом.

    2. Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи судом вищого рівня в порядку, передбаченого цим Кодексом, незалежно від того чи брала така особа участь у судовому розгляді. Разом з тим, видається, що недопустимо опускати в статті КПК України важливу частину змісту із цих конституційних принципів, зокрема ч. 3 ст. 55 Конституції України: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав у відповідні міжнародні судові інстанції…».

    В ст. 61 Конституції України, зазначено. Що ніхто не може бути притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. На жаль, у процесі становлення системи засад кримінального судочинства було втрачено такий конституційний принцип як принцип здійснення тільки судом (стаття 15 раніше чинного КПК України), адже згідно ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовим особами не допускається.

    Отже, зміст деяких принципів чинного КПК України суперечить визначенням, закріпленим у Конституції України, що є неприйнятним з огляду на те, що остання має найвищу юридичну силу серед усіх правових актів у державі. Окрім того, законодавець не є суб'єктом офіційного тлумачення Основного закону, а це право належить Конституційному Судові України (ст. 150 Конституції України).

    Вбачається, що у чинному КПК України доцільніше було б не переписувати відповідний текст конституції України, а тільки перерахувати конституційні принципи у ст. 7 КПК України. Розкривати зміст тільки процесуальних засад.

    На жаль, межі обсягу тез доповіді дозволяють розглянути тільки частину засад кримінально провадження, однак вищезазначене свідчить про актуальність подальшого дослідження цього інституту кримінального процесу.
    Ю. Когут

    Науковий керівник – асистент Наконечна Л.А.
    УЧАСТЬ ПРОКУРОРА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ
    У юридичній літературіі зазначється, що прокурорська діяльність у кримінальному провадженні є багатофункціональною [1, 188]. Однак, така концепція, видається, підлягає корекції. Її сутність полягає в тому, що діяльність прокурора у кримінальному судочинстві є багатогранною і складається із двох функцій:

    а) охорона прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства та підтримання режиму законності у цій сфері;

    б) обвинувачення (кримінальне переслідування) осіб, які вчинили злочин.

    Характерно, що перелічені функції прокурора безпосередньо спрямовані на рішення завдань, передбачених ст. 2 КПК України, і в той же час мають внутрішні протиріччя.

    Перш за все, тісний зв’язок і протиріччя функцій прокурора обумовлені характером завдань, які ставить перед ними кримінальне судочинство. У ст. 29 Закону України «Про прокуратуру» зазначається, що прокурорський нагляд за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства має своїм завданням сприяти:

    1) розкриттю злочинів, захисту особи, її прав, свобод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань;

    2) запобіганню незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності;

    3) охороні прав і законних інтересів громадян, які перебувають під слідством;

    4) здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх вчиненню.

    Деякі протиріччя зазначених функцій очевидні. З одного боку, неможливо підтримувати режим законності і охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, не виконуючи вимоги закону про невідворотність відповідальності, у тому числі виявляти і розкривати злочини. З іншого боку, прокурор, який бере активну участь у розкритті злочинів, не може не відчувати певний психологічний дискомфорт від усвідомлення того, що не меншим, а можливо, ще більш важливим завданням є запобігання незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності, підтримання режиму законності у сфері боротьби зі злочинністю.

    Подвійний характер стану прокурора у кримінальному процесі проявляється також на стадії досудового розслідування, коли даючи письмові вказівки слідчому у кримінальному провадженні, прокурор в одному випадку діє як гарант прав і законних інтересів обвинуваченого (підозрюваного) та інших учасників кримінального процесу, а в іншому, використовуючи свій досвід і знання, допомагає слідчому чи органу дізнання в розкритті злочину, викритті винних осіб у вчиненні злочину.

    Аналогічні за характером завдання прокурор вирішує тоді, коли він особисто бере участь в проведенні окремих слідчих дій. Наприклад, прокурор проводить допит особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, як із метою недопущення незаконного тиску на неї з боку працівників досудового слідства, так і з метою викриття і притягнення до кримінальної відповідальності винної особи. Слід зазначити, що таке повноваження прокурора, як усунення слідчого від подальшого ведення слідчих дій, прокурор приймає в одному випадку для того, щоб захистити права і законні інтереси обвинуваченого, якщо маються підстави підозрювати слідчого в упередженому ставленні до обвинуваченого, а в іншому – для активізації досудового розслідування з метою викриття винуватої особи у вчиненні злочину, якщо є підстави вважати, що слідчий не виявляє необхідної активності у цьому напрямку діяльності.

    Викладене дає підстави стверджувати, що зазначені в юридичній літературі погляди щодо класифікації повноважень прокурора у кримінальному судочинстві на наглядовоохоронні і наглядовообвинувальні є малопродуктивними. Більше того, у практичній діяльності такий поділ реалізувати неможливо, враховуючи характер повноважень прокурора на досудовій стадії процесу. Більш продуктивним, видається, є завдання теоретичного і практичного поділу діяльності прокурора на кримінальне переслідування та захист прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства. Вбачається, що це завдання повинно вирішуватися у кожному конкретному випадку окремо, виходячи з того, який аспект прокурорської діяльності має перевагу на тому чи іншому етапі кримінального судочинства.
    Література

    1. Корчева Т.В. Щодо питання реалізації прав учасників процесу у кримінальному провадженні за новим Кримінальним процесуальним кодексом України. / Т. В. Корчева // Форум права. - 2012. - №2.

    С. Іваночко

    Науковий керівник – асистент кафедри к.ю.н. А. С. Крижановський
    Правове регулювання щодо використання цифрової криміналістичної (судової) фотографії в органах кримінальної юстиції

    Криміналістична техніка – це розділ криміналістики, що становить систему теоретичних положень (концепцій, теорій) і створених на їх основі технічних засобів і методів, застосовуваних для збирання, обробки, дослідження, використання і подання криміналістичної інформації для розслідування і попередження злочинів [1, с. 101].

    Одним із найважливіших напрямів вдосконалення роботи правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю є впровадження у процес розкриття злочинів досягнень науки і техніки.

    Оскільки ми живемо у XXI столітті, де практично кожного дня можемо спостерігати за розвитком науки та техніки, неможливо не використовувати нові засоби та методи у розкритті злочинів. Саме тому використовують судову фотографію.

    Судова фотографія являє собою галузь криміналістичної техніки, яка розробляє фотографічні засоби, методи і прийоми фотографування виявлення, фіксації і дослідження об’єктів, що містять доказову інформацію [2, с. 68].

    Фотографія має важливе значення у роботі правоохоронних органів як додатковий засіб фіксації інформації при проведенні слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

    Судова фотографія дає можливість отримати точне, об’єктивне закріплення фактів, подій, слідів та інших об’єктів, які, на думку суб’єкта доказування, мають значення для справи. Фотографічна техніка перебуває у постійному розвитку і виступає надійним засобом фіксації ходу та результатів розслідування, а особливо як сукупність засобів дослідження речових доказів.

    Використання фотографування значно підвищує ефективність роботи слідчого при розслідування злочинів, оскільки воно дозволяє точно зафіксувати об’єкт і дає практично повне уявлення про зображення об’єкта.

    Фотографія використовується при проведенні багатьох слідчих дій. Спочатку фотофіксація здійснювалася за допомогою плівкових фотоапаратів, однак в силу розвитку техніки з’явилась цифрова фотоапаратура.

    Перевагами цифрової фотографії є простота здійснення фотознімку, можливість оперативного контролю за результатами фотозйомки і швидкість здійснення друку фотокартки.

    Цифрові фотознімки, як і аналогові, повинні у незмінному вигляді зберігати одержаний вміст , тобто вся інформація повинна залишатися незмінною на будь-якій стадії кримінального процесу. При цьому у аналоговій фотографії існує еталон у формі негативу, з яким можна порівняти фотографію, а технологія цифрової фотозйомки не передбачає створення негативу чи іншого об’єкта з подібними функціями. Тому для того, аби зробити можливим застосування у кримінальному процесі цифрової фотографії необхідно знайти такі засоби, які б гарантували незмінність цифрової фотографії.

    На сьогодні у практиці розслідування злочинів достатньо часто використовують крім чорно-білої, кольорову фотографію, тобто фіксація, окрім інших ознак і колірної гами об’єкта. Кольоровий фотодрук дозволяє зафіксувати додаткові ознаки об’єкта, і тому має переваги перед чорно-білим друком [3, с. 70].

    Правовою підставою регулювання суспільних відносин є офіційне юридичне рішення, яке приймається компетентними органами та особами.

    Застосування техніко-криміналістичних засобів у боротьбі зі злочинністю, в тому числі і криміналістичної фотографії, вважається правомірним, якщо це прямо передбачено законом. Також застосування таких засобів не повинно порушувати моральних та етичних норм, не створювати небезпеку для життя та здоров’я громадян.

    Застосування судової фотографії при проведенні слідчих дій передбачено чинним кримінально-процесуальним законодавством.

    Результати фотознімання успішно використовуються у розслідуванні різних видів злочинів, під час провадження різноманітних слідчих дій, в експертних дослідженнях, у оперативно-розшуковій діяльності.

    Так, вивчаючи норми кримінального процесуального кодексу можна побачити, що результати фотознімання використовуються при провадженні наступних слідчих дій:


    1. огляду;

    2. допиту;

    3. пред’явленні для впізнання;

    4. слідчого експерименту;

    5. освідуванні особи [4].

    Окрім вищезазначеного, стаття 100 КПК передбачає, що речові докази, отримані або вилучені слідчим, прокурором фотографуються.

    Для якісного та результативного розслідування фотографія має доказове значення. Однак все це матиме юридичну силу лише у тому випадку, якщо результати фотографування будуть оформлені у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством. Без процесуального закріплення фотознімки не можуть бути використані слідчими та судовими органами для встановлення чи уточнення фактів.



    Література

    1. Криміналістика (криміналістична техніка): Курс лекцій / П.Д. Біленчук, А.П. Гель, М.В. Салтевський, Г.С. Семаков. – К.: МАУП, 2001. – 216с. – Бібліогр.: с.211-212.

    2. Криміналістика. Академічний курс: підручник / Т.В. Варфоломеєва, В.Г. Гончаренко, В.І. Бояров [та ін.] – К.: Юрінком Інтер,2011. – 540с. – Бібліогр.: с. 490-495.

    3. Криміналістика: навчальний посібник / за заг. ред. Є.В. Пряхіна. – Львів: Льв ДУВС, 2010. – 540с.

    4. Практикум з криміналістики: навч. посіб. / В.Ю. Шепітько, В.О. Коновалова, В.А. Журавель [та ін.]; за ред. В.Ю. Шепітька. – К.: Ін Юре, 2013. – 128 с.



    Х. Мурин

    Науковий керівник – к.ю.н. А. С. Крижановський
    Діяльність прокуратури щодо захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина

    Інститут прокуратури (від латинського «procure» — запобігаю, забезпечую, проявляю турботу)

    Прокуратура України - це самостійний централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права й свободи людини, а також основи демократичного устрою засобами та методами, які передбачено законом.

    Вже з самого визначення ми бачимо, яке головне завдання поставлено перед прокуратурою «забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права й свободи людини»

    Важливу роль в державному механізмі нашої держави відіграють органи прокуратури. Чинна Конституція України присвячує прокуратурі спеціальний розділ, де встановлює, що вона становить єдину систему. Із цього припису можна зробити висновок, що це є централізована система із підпорядковуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим і Генеральному прокурору України.

    Місце діяльності прокуратури в державному механізмі України знаходить своє предметне втілення через її функції.

    Відповідно до ст.121 Конституції України на прокуратуру України покладаються:

    1) підтримання державного обвинувачення в суді;

    2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

    3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

    4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

    Відповідно до останнього конституційного законопроекту, ст. 121 Основного закону пропонується доповнити новим (п’ятим) пунктом, відповідно до якого на прокуратуру покладається “нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами”.

    Відповідно до ст.4 чинного Закону України «Про прокуратуру» діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань: закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних груп і територіальних утворень; гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політологічних, особистих прав і свобод людини і громадянина; основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.

    Реалізуючі завдання і функції органи прокуратури виступають важливим елементом в механізмі захисту Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Метою діяльності органів прокуратури повинно бути забезпечення верховенства Конституції України в нормотворчій і правозастосовчої діяльності, а завданням - практична діяльність, спрямована на досягнення цієї мети.

    Практика свідчить, що прокурори, обґрунтовуючи свої вимоги, дедалі частіше посилаються на ті чи інші статті Конституції або як на норми прямої дії, або перед посиланням на положення поточного законодавства, які конкретизують норми Основного Закону.

    Прокуратура України виступає передусім як система органів, які здійснюють конституційний нагляд. Проте, на відміну від конституційного контролю, здійснюваного Конституційним Судом України, цей нагляд має місце переважно у сфері не правотворчої, а правозастосовчої діяльності, не зважаючи на те, що прокуратура досить часто реагує і на видання різними державними органами, аж до Кабінету Міністрів України, неконституційних актів нормативного характеру.

    Отже, посідаючи не підпорядковане місце в системі поділу державної влади, прокуратура всю свою діяльність спрямовує на захист передбачених законом прав і свобод громадян та інтересів держави від неправомірних посягань, утвердження принципу верховенства права.

    Література

    1. Конституція України [Текст]: офіц. текст: [прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. із змінами та доп. від 15.05.2014 р. / [електрон. ресурс]: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

    2. «Про прокуратуру» Закон України № 1789-12 від 25.11.91 р. із змінами та доп. від 24.08.2014 р. / [електрон. ресурс]: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1789-12.

    3. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник / В.Т. Білоус, О.С. Захарова, В.С. Ковальський та ін.; відп. ред. В.Т. Маляренко. — Київ: Юрінком Інтер, 2007. — 376 c.
    І. Цилюкова

    Науковий керівник – к.ю.н., Крижановський А. С.
    Рецидивна злочинність жінок: кримінально-правовий аналіз

    Рецидивна злочинність - вид злочинності в країні або окремих її регіонах як відносно масове, історично мінливе, соціально-правове явище, що включає сукупність злочинів, учинених у певний проміжок часу на певній території особами, які раніше скоювали злочини. Рецидив злочинів - сукупність передбачених кримінальним законом суспільно небезпечних діянь, які послідовно вчинюються (вчинювались) однією і тією самою особою після судимості за попередній злочин [1].

    Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин» [2]. Як свідчать статистичні дані, стан рецидивів злочинів в Україні має наступний вигляд: у 2003 р. – 24,4% ; у 2004 р. – 23,4%; у 2005 р. – 24,2%; у 2006 р. – 24%; у 2007 р. – 25,6% ; у 2008 р. – 23,7% ; у 2009 р. – 20,6%, у 2010 р. – 20,5% , у 2011 р. – 21,1%, у 2012 р. – 21,4%, у 2013 р. – 22,1% [3, с. 48].

    Незважаючи на те, що положення жінки в суспільстві останнім часом активно змінюється, рівень жіночої злочинності залишається нижче рівня злочинності серед чоловіків у пять-сім разів [4, с. 115].

    Проте незважаючи на те, що частка жінок у злочинності в багато разів менша, ніж у чоловіків, та схильність до рецидиву в них значно вища. Це пояснюється і особливостями психіки жінки, з одного боку, та оточуючим світом – з іншого. У структурі рецидивної злочинності жінок, незважаючи на кількість попередніх судимостей, чітко домінують три групи злочинів. Найбільшу питому вагу серед злочинів, учинених рецидивістками, становлять злочини проти власності. Їх частка становить близько 53-55%. У межах цієї групи лідируюче місце традиційно посідають крадіжки, грабежі та розбої. Друге місце після злочинів проти власності посідають злочинні діяння у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. На їх частку припадає близько третини всіх рецидивних злочинів (28–30%). Третю позицію в рецидивній злочинності жінок займають злочини, що вчиняються проти життя та здоров’я іншої особи.Сьогодні це майже кожний десятий злочин. При цьому тривожним є той факт, що понад 40% з цих злочинів припадає на умисні убивства [4, с. 204]. В цілому питома вага жінок серед осіб, які вчиняють окремі види злочинів, така: обман покупців – 80 %; шахрайство – 41 %; вбивство – 12 %; грабіж – 8 %; заподіяння тяжких тілесних ушкоджень – 7 %; розбій – 6 %; необережні злочини –5 % (з них автотранспортні – 2 %). Крім того,існують і суто «жіночі» види злочинів, наприклад, вбивство своєї новонародженої дитини [4,с.116].

    Порівняно із структурою первинної злочинності жінок структура рецидивної злочинності відрізняється вужчим спектром злочинних проявів з їх боку. Так, торгівля, обслуговування товарно-матеріальних цінностей, виконання обліково-бухгалтерських функцій традиційно вважаються сферами застосування жіночої праці, а сфера підприємницьких, бюджетних, кредитно-фінансових та інших відносин також все активніше освоюється жінками, проте лише лічені одиниці жінок рецидивісток засуджувалися за вчинення так званих економічних злочинів. Рідкими є випадки вчинення злочинів проти основ національної безпеки, громадської безпеки, авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднання громадян [4, с. 205].

    Підсумувавши вищевикладене, можна говорити про важливість розмежування понять «рецидивна злочинність» та «рецидив злочину». Доцільним також було внести зміни до існуючої системи кримінальних норм, які б детальніше регулювали кваліфікацію злочинів, вчинених жінками, які мають судимість, повторно. В даному аспекті варто враховувати особливості жіночого психо-фізіологічного здоровя, та причини, які в сукупності призвели до рецидиву.
    література

    1. Актуальні проблеми кримінального права: Навчальний посібник / В.М.Попович, П.А.Трачук, А.В.Андрушко, С.В.Логін - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 256 c.

    2. Кримінальний Кодекс України від 05.04.2001 р. [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

    3. Конопельський В. Я. Роль диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі у протидії рецидивній злочинності в Україні. / В. Я. Конопельський // Європейські перспективи. – 2013. – № 11. – С. 48-52.

    4. Чаплик М. М. Тенденції жіночої злочинності в Україні. / М. М. Чаплик // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили]. Сер. : Соціологія. – 2012. – Т. 201. – Вип. 189. - С. 114-118.

    5. Батиргареєва В. С. Жіноча рецидивна злочинність в Україні: кримінологічний аналіз сучасного стану. / В. Батиргареєва // Вісник Академії правових наук України. - 07/2005. – №3. – С. 200-211.

    Підсекція кафедри

    ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ТА ПРОЦЕСУ
    Науковий керівник підсекції –

    кандидат юридичних наук, доцент І. М. ПАНЬОНКО



    тези виступів

    Н. Йосифович

    Науковий керівник – к.ю.н., ас. О.І. Баїк
    Цивільна дієздатність фізичних осіб
    У чинному законодавстві під поняттям «цивільна дієздатність фізичних осіб» розуміється здатність людини своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх порушення. Цивільну дієздатність має лише фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними [1].

    Найбільш істотними елементами змісту дієздатності фізичних осіб згідно із цивільним законодавством України є можливість самостійного укладання правочинів (правочиноздатність) і можливість нести самостійну майнову відповідальність (деліктоздатність) [2].

    Категорії «цивільна дієздатність» належить важливе значення у перетворенні цивільної правоздатності фізичної особи як абстрактної можливості правоволодіння в наявні, конкретні суб’єктивні права та обов’язки, носієм яких виступає певна персоніфікована фізична особа. З лінгвістичної точки зору «дієздатність» означає «здатність до дій». З юридичної точки зору йдеться про здатність фізичної особи до самостійних юридично значущих дій, тобто дій, що, насамперед, створюють суб’єктивні цивільні права та обов’язки (прикладом таких дій є, перш за все, правочини та юридичні вчинки) [3, с. 84].

    Обсяг дієздатності визначається ЦК України і залежить від двох факторів: віку людини та стану її здоров’я.

    Залежно від віку розрізняють такі види цивільної дієздатності: повну, що виникає із досягненням 18 років; неповну (у віці від 14 до 18 років); часткову (до досягнення 14 років).

    Повна цивільна дієздатність в ідеалі є за своїм змістом максимально наближеною до правоздатності. За загальним правилом повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Відповідно до ст. 35 ЦК України: повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини; надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду; повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю [4].

    Згідно із ст. 31 ЦК малолітня особа, тобто особа, яка не досягла 14 років, володіє частковою цивільною дієздатністю і може самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Щоб правочин вважався дрібним побутовим і, відповідно, правомірним та таким, що тягне виникнення певних правових наслідків, необхідно, щоб виконувалися три умови у сукупності: а) такий правочин повинен задовольняти дрібні побутові потреби малолітнього; б) відповідати його фізичному, духовному чи соціальному розвитку; в) стосуватися предмета, який має невисоку вартість. Усі інші правочини та юридичні дії від імені малолітньої особи вчиняють її законні представники, якими можуть бути батьки, усиновителі або опікуни [5].

    Відповідно до ЦК України неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від 14 до 18 років допускає вчинення дрібних побутових правочинів: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; тощо [4]. Окрім цього, відповідно до ч.2 ст.32 ЦК України неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.



    Література:

    1. Цивільна дієздатність фізичної особи [Електронний ресурс]: – Режим доступу:

    http://pidruchniki.com/1356061545872/pravo/tsivilna_diyezdatnist_fizichnoyi_osobi

    2. Цивільна дієздатність фізичної особи [Електронний ресурс]: – Режим доступу:

    http://pidruchniki.com/1333122247000/pravo/tsivilna_diyezdatnist_fizichnoyi_osobi

    3. Панченко М.І. Цивільне право України: навч. посіб./ М.І. Панченко. – К. : Знання, 2005. – 583 с.

    4. Цивільний кодекс України від 16 грудня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.

    5. Часткова цивільна дієздатність [Електронний ресурс]: – Режим доступу:

    http://pidruchniki.com/1640011647001/pravo/chastkova_tsivilna_diyezdatnist
    В. Кубай

    Науковий керівник – к.ю.н., ас. О.І. Баїк
    Про відшкодування моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту цивільних прав та інтересів громадян
    На сьогодні законодавчо визнано, що право на компенсацію моральної шкоди є однією з гарантій захисту й інших прав і свобод. Це право прямо передбачене Конституцією України та знайшло своє юридичне закріплення у значній кількості інших законодавчих актів. Водночас жоден із них не містить не лише визначення загального поняття розглядуваного права, але й загального поняття самої моральної шкоди. Такі акти розкривають зміст моральної шкоди лише стосовно регульованих ними галузевих правовідносин. У зв’язку з цим, поряд із відносною уніфікацією поглядів щодо самої можливості компенсації моральної шкоди, чітко простежуються відмінності в інтерпретації такої можливості у різних галузях права [1, с. 31].

    Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльність інших осіб [2, с. 12-16.].

    Отже, моральна шкода може стати наслідком правопорушень, які посягають на немайнові права і блага – життя, здоров’я, честь, гідність, свобода, особисту недоторканність тощо, а також внаслідок ушкодження майнових прав та інтересів особи, зокрема і в договірних правовідносинах. Цей висновок випливає з положень ст. 23 Цивільного кодексу України [3, c. 295]. Необхідно довести до громадськості, що свої права слід відстоювати. Коли права людини дійсно стануть пріоритетом нашого суспільства, тоді ми зможемо себе з впевненістю називати незалежною і демократичною державою [4, c. 2].

    Також відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків [5].

    Особи, які зазнали порушення своїх, гарантованих Конституцією прав, нерідко високо оцінюють свої страждання. Тому розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин [6, с. 16]. Зокрема найбільш гострою і складною є проблема визначення розміру відшкодування моральної шкоди в грошовій чи іншій матеріальній формі. Чинне законодавство України фактично не регулює розмір відшкодування такого збитку. Компетенція рішення цього питання надана суду.

    Отже, встановлене Конституцією та Законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. При розгляді справ про відшкодування моральної шкоди суди хоча і виявляють та з’ясовують причини й умови, що призводять до порушення прав фізичних і юридичних осіб та заподіяння їм моральної шкоди, однак реагують на них лише окремими ухвалами.


    Література

    1. Полішко Н. Л. Поняття та значення інституту моральної шкоди в цивільному праві України / Н. Полішко // Юридична наука . – 2011. – № 6. – С. 31-36.



    2. Гончарук В.М. Компенсація моральної (немайнової) шкоди/ В. Гончарук // Вісник Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – № 7. – 2009. – С. 12-16.

    3. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 864 с.

    4. Ерделевский А.М. Компенсация морального вреда: анализ и комментарий законодательства и судебной практики / А. Ерделевский // М. : Волтерс Клівер, 2004. – 320 с.

    5. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди: постанова Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0004700-95

    6. Петренко П.Д. Проблемні питання застосування законодавства України щодо відшкодування моральної шкоди в судах України / П. Петрович // Юридична Україна. – 2012. – № 4. – С.16.
    Й. Мацевич

    Науковий керівник – к.ю.н., ас. О.І. Баїк
    Правові наслідки появи фізичної особи, ОГОЛОШЕНОЇ померлою
    На сьогодні суспільне життя в Україні складається не лише з позитивних аспектів, і одним із таких протилежностей є безвісне зникнення людини. Щороку тисячі людей звертаються до органів внутрішніх справ із заявами про зникнення людей. Однак виникають певні проблеми при появі фізичної особи, яка була оголошена померлою. Саме внаслідок ухвалення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою виникають правові наслідки, тотожні тим, що настають у разі смерті. Під час врегулювання питань, пов’язаних із настанням таких наслідків у разі появи особи, яку було оголошено померлою, можуть виникати певні труднощі [1, с. 196-200].

    Виходячи з того, що оголошення фізичної особи померлою є юридичною презумпцією, закон (на випадок появи фізичної особи) закріплює норми, які забезпечать часткове повернення її до того майнового стану, що мав місце до набрання рішенням суду законної сили: по-перше, спадкоємцям фізичної особи, яка оголошена в судовому порядку померлою, забороняється відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Заборону відчуження накладає нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину; по-друге, якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явиться, то незалежно від часу її появи вона має право вимагати за наявності певних умов: повернення свого майна, відшкодування його вартості, повернення суми, одержаної від реалізації цього майна [2, с. 30].

    Крім того, Цивільний кодекс України визначає майно, яке не може бути повернене. До нього належать гроші, ціні папери на пред’явника, а також майно, яке перейшло до третьої особи за набувальною давністю. Виняток законодавства, щодо грошей і цінних паперів, пов’язаний зі складністю індивідуалізації і обігом зазначених об’єктів. Щодо набувальної давності, то слід зауважити, що відповідно до ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України. Отже, таке майно фізична особа, щодо якої скасовано рішення про оголошення її померлою, не може витребовувати від осіб, які законно ним володіють.

    Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов’язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива. У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна [3, с. 123].

    Вимагати повернення свого майна можна, за загальним правилом, лише від осіб (юридичних або фізичних), які на час появи фізичної особи, котра була оголошена померлою, володіють майном, що збереглося. Також вимагати повернення свого майна можна і від особи (фізичної або юридичної), до якої воно перейшло за відплатним договором, але за умови, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива [4, 156]

    Вимагати повернення суми, одержаної від реалізації цього майна, можна лише у випадку, якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою, перейшло у власність держави або територіальної громади і було ними реалізоване.

    На підставі вищевикладеного, слід зазначити, що у разі появи особи, яка була оголошена померлою, має місце відновлення тих прав особи, які перейшли до спадкоємців, інші ж права, які припинилися, не можуть бути поновлені.

    Література

    1. Ліснича Т.В. Правові наслідки появи особи, яку було оголошено померлою: виявлення і шляхи вирішення проблемних питань / Т. В. Ліснича // Право і безпека. – Харків, 2012. – № 4 (41). – C. 196-200.



    2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40 – 44. – Ст. 365.

    3. Бобко В.Г. Судочинство у справах про визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою: Дис..канд. юрид. наук: 12.00.03. – К. 2006. – 179с.

    4. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник. – К.: Атіка, 2005. – 560 с.

    5. Заіка Ю.О. Українське цивільне право: навч. посіб. – К.: Істина, 2005. – 312 с.
    В. Ничипоренко

    Науковий керівник – к.ю.н., ас. О.І. Баїк
    Про юридичну відповідальність у

    трудовому праві України
    Юридична відповідальність – це соціально-правовий інститут, норми якого формують основні засади функціонування демократичної держави. Входження України в міжнародне співтовариство зумовлює необхідність удосконалення соціально-трудових правовідносин і гармонізації національного законодавства із загальновизнаними світовими стандартами, зокрема, щодо юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства про працю. У тісному взаємозв’язку із цим процесом повинні відбуватись і зміни свідомості людей у трудових і пов’язаних з ними відносинах. Як свідчить практика, немає жодної людини, яка б за життя не вчинила хоча б одного порушення норм, що регулюють відносини у сфері праці. [1, с. 1].

    За загальним правилом вид і характер юридичної відповідальності визначається видом і характером правопорушення. За сферами суспільних відносин види правопорушень такі ж, як галузі права.Тобто, трудове право передбачає наявність трудових правопорушень. Трудове правопорушення можна визначити як винне протиправне невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків суб'єктами трудових правовідносин. Однак цьому виду проступків не кореспон-дується однойменний вид юридичної відповідальності. Такого виду відповідальності, як трудова, законодавство не передбачається. У рамках трудового права передбачено два види юридичної відповідальності: дисциплінарна і матеріальна [2, с. 548].

    Дисциплінарна відповідальність працівника за порушення ним трудових обов’язків врегульована главою 10 КЗпП України, статутами, положеннями та актами законодавства України про дисциплінарну відповідальність. Теорія трудового права вказує на два види дисциплінарної відповідальності, а саме: загальну, до якої притягуються всі працівники, і спеціальну, до якої притягуються окремі категорії працівників, на яких поширюються дисциплінарні статути, положення та спеціальні закони. Наприклад, державні службовці, працівники прокуратури, судді, працівники залізничного транспорту, рятувальної служби, митних організацій.

    Спільним для цих видів дисциплінарної відповідальності є підстави притягнення порушників трудових обов’язків та обставини, які враховуються при притягненні: ступінь тяжкості проступку, заподіяна шкода, обставини, за яких вчинено проступок, попередня робота працівника [3, с. 981].

    Особливістю матеріальної відповідальності є те, що поряд з ознаками, характерними для дисциплінарної, вона має ознаки і майнової відповідальності, що наближує її до цивільно-правової відповідальності. Чинному законодавству України притаманна плутанина у випадках коли майнову (цивільно-правову) шкоду називають матеріальною. А відтак, майнову відповідальність називають матеріальною. Однак, це не означає, що в цих випадках до правопорушника буде застосована норма трудового права за заподіяння матеріальної шкоди підприємству, і організації. Адже матеріальна відповідальність має свої ознаки, а саме: 1) наявність прямої дійсної шкоди; 2) вона заподіюється лише винними діями працівника, при чому обов’язок доказування вини працівника покладено на роботодавця; діє презумпція невинуватості працівника; 3) застосовується лише в межах і порядку, передбаченому законодавством (зазвичай це обов’язок працівника відшкодувати збитки роботодавцю в межах заробітної плати, і лише в окремих випадках визначених КЗпП України) [4].

    Правовою підставою застосування юридичної відповідальності в трудовому праві є трудове правопорушення.

    Трудове правопорушення можна визначити як винне протиправне невиконання чи неналежне виконання трудових обов’язків суб’єктами трудових правовідносин. Трудове правопорушення відрізняється від інших галузевих правопорушень суб’єктами та змістом. Суб’єктом трудового правопорушення є працівник як суб’єкт трудових правовідносин. Трудова дієздатність, а відтак і здатність нести відповідальність за трудовим правом наступає з 16 років, у певних випадках — з 15 років, а учнів – з 14 років (ст. 188 КЗпП України).

    Можна вважати, що єдиною підставою трудової юридичної відповідальності є трудове правопорушення. Залежно від негативних (шкідливих) наслідків трудового правопорушення — наявності чи відсутності майнової шкоди, застосовуються санкції дисциплінарної або матеріальної відповідальності.

    Трудове правопорушення може бути підставою застосування й інших видів юридичної відповідальності. Це буває тоді, коли норми трудового права мають відсилочний характер, в результаті чого можливе застосування санкцій адміністративної чи кримінальної відповідальності. Так, порушення вимог законодавства про працю та охорону здоров’я на виробництві є підставою застосування Кодексу України про адміністративні правопорушення [5, с. 355].

    Отже, у трудовому праві України розрізняють два види відповідальності – дисциплінарну та матеріальну, які мають спільні та відмінні риси [2, с. 335–336; 3, с. 240]. Під дисциплінарною розуміють відповідальність працівника за порушення ним своїх трудових обов’язків. Матеріальна відповідальність розглядається, як обов’язок працівника відшкодувати роботодавцю шкоду, заподіяну у результаті винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов’язків у встановленому законом розмірі та порядку.


    Література

    1. Новосельська І.В. Вдосконалення правового регулювання юридичної відповідальності за порушення забов’язань, передбачених трудовим договором: автореф. дис. канд.юрид. наук / І.В. Новосельська. – Луганськ, 2010. – 18 с.



    2. Чанышева Г.И. Трудовое право Украины / Г.И. Чанышева, Н.Б. Болотина. – Х.: Одиссей, 2001. – 565 с

    3. Шамшина І.І. Юридична відповідальність працівника як елемент його трудоправового статусу / І. І. Шамшина // Форум права. – 2011. – № 2. – 986 с.

    4. Акулов М. Г., Драбаніч А. В., Євась Т. В. та ін. Економіка праці і соціально трудові відносини. Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 328 с.

    5. Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої. – К.: Знання, 2001. – 563 с.
    І. Синишин

    Науковий керівник – к.ю.н., ас. О.І. Баїк
    ПРО ІНСТИТУТ АНАЛОГІЇ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
    Інститут аналогії в праві (юридичної аналогії) є досить поширеним явищем у правозастосовчій діяльності судових органів кожної держави. Необхідність застосування інституту аналогії в цивільному праві багато в чому зумовлена неспроможністю законодавця з об’єктивних причин своєчасно реагувати на появу нових та зміну існуючих суспільних відносин та викликаною цим наявністю неврегульованих нормами права цивільно-правових відносин, що не може бути усунено іншими джерелами цивільного права. Нерідко цивільно-правові відносини залишаються прямо неврегульованими нормами права, що не може бути усунено, заповнено умовами укладеного договору чи звичаями ділового обороту. Такі прогалини в праві усуваються за допомогою інституту аналогії [1, с. 394-395].

    Аналогію в праві не можна ототожнювати з поширювальним (розширювальним) тлумаченням правових норм. На відміну від застосування закону за аналогією, при застосуванні цивільно-правових норм можливе їх поширювальне тлумачення. Таке тлумачення використовується при несумісності тексту і сутності цивільно-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне, словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає цивільно-правовій нормі більш широкого обсягу і дозволяє застосовувати її до значно більшого кола випадків, ніж це буквально вказано в самому тексті статті акта цивільного законодавства.

    Застосування аналогії закону можливе в таких випадках:

    – відношення сторін знаходяться у сфері дії цивільного права (ст. 1 ЦК України);

    – вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК України, іншими актами цивільного законодавства чи договором;

    – iснують норми, які регулюють схожі за змістом цивільні відносини.

    Частина 1 ст. 8 ЦК України вказує на те, що аналогія закону може мати місце якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором [2].

    Слід виокремити умови застосування аналогії права, а саме: відношення сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами; вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК України, іншими актами цивільного законодавства чи договором; відсутні норми, які регулюють схожі за змістом цивільні відносини [3, c. 11].

    Застосування закону за аналогією з недотриманням звичайного тлумачення, визначеного змістом цієї норми, вважається неправомірним. До прикладу, застосовуючи за аналогією закону у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином неплатоспроможної особи, ст. 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», суди не звернули увагу на те, що цей Закон встановлює вичерпний перелік підстав та умов його застосування, які не є подібними до правовідносин, що врегульовані ст. 1177 «Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину» і ст. 1207 «Обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину» ЦК України та передбачають прийняття спеціального закону [2; 4].

    Отже, інститут аналогії в цивільному праві України слід застосовувати як для заповнення існуючих прогалин у законодавстві України, яке регулює цивільно-правові відносини, так і для запобігання неправильного розгляду судової справи, а також прийняття несправедливого рішення суду через причини неврегульованості цих правовідносин.

    Література

    1. Майданик Р.А. Цивільне право: Загальна частина / Т.І. Вступ у цивільне право.К.:Алерта, 2012.472 с.



    2. Цивільний кодекс України від 16 грудня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.


    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   28

    Схожі:

    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗбірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов маріуполь – 2014
    Дебют. Збірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов за результатами участі у Декаді студентської науки – 2014 / За заг...
    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
    Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
    Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
    Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
    Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconАктуальні питання теоретичної та практичної медицини Topical Issues of Clinical
    Актуальні питання теоретичної та практичної медицини : збірник тез А43 доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів...
    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЙного навчання в умовах соціально-економічної нестабільності матеріали VIІ міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) Частина Київ 2014
    Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) : у ч. – Ч. / уклад. Л. М. Капченко, С. О. Тарасюк, Л. Г....
    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconНаціональна металургійна академія україни
    Збірка тез доповідей Всеукраїнської науково-технічної конференції студентів І молодих учених
    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconБердянського державного педагогічного університету
    Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 19 травня 2006 року. –...
    72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗміст історія україни та її складових, північної буковини І бессарабії михайловський С
    Букова віть: ІІІ міжвузівська студентська науково-практична конференція, Чернівці, 25 квітня 2013 р. [Упоряд.: С. П. Кармалюк, Г....


    База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка