72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року



Сторінка14/28
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.19 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   28

3. Перунова О.М., Селезень С.В. Цивільне право: Конспект лекцій.Харків, ХНАДУ. – 256 с.


4. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду: Закон України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995.– № 1. – Ст. 1.

Ю. Тимцюрак

Науковий керівник – к.ю.н., ас. О.І. Баїк
ЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОГО ЗВИЧАЮ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
Звичай як джерело права визнавався споконвіку. Але його значення у регулюванні правових відносин змінювалася на різних етапах державного розвитку. Найважливішу роль звичай відігравав у Давньоруській державі, та, звичайно, в Запорізькій Січі, де панувало, виключно, звичаєве право. Пізніше закон зайняв панівну позицію серед джерел права і не поступається нею до сьогодні. Але звичай продовжує бути джерелом права і в сучасній правовій системі. Причиною цьому є те, що, звичай як найдавніше джерело права вплинув на розвиток українського права і багато звичаїв знайшли своє закріплення в правових нормах, а також деякі регіони України заселені представниками багатьох національностей, які зберігають свою культуру, звичаї, традиції. На даний факт слід звертати увагу для того, щоб зберегти їхню самобутність та забезпечити мир і злагоду в Україні як багатонаціональній державі [1, с. 52].

Поряд з нормативно-правовим актом, який тривалий час вважався чи не єдиним джерелом і формою права, сьогодні законодавчо закріплено правовий звичай, звичай ділового обороту, національний звичай, торговельний звичай як форму права (ст. 7 Цивільного кодексу України, ст. 11 Сімейного кодексу України, ст. 4 Господарського процесуального кодексу та у Кримінальному кодексі України – ст. 438 - «порушення законів та звичаїв війни») [2].

Статтею 7 Цивільного кодексу України передбачено можливість застосування в регулюванні цивільно-правових відносин звичаїв, зокрема звичаїв ділового обороту (відсильне регулювання), а в п. 2 цієї ж статті встановлено, що звичаї, що суперечать договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовуються. З даного положення ясно, що звичай ділового обороту визнається субсидіарним джерелом права і має «меншу» юридичну силу порівняно з законодавством та договором сторін [3].

Правовий звичай є загальноприйнятим правилом поведінки, яке не виражене прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечить їм. Отже, правові звичаї діють у разі відсутності прямих приписів у нормативному акті або в договорі. Правовий звичай повинен бути усталеним правилом поведінки, тобто досить визначеним за своїм змістом і широко застосовуваним у майновому обороті (наприклад, традиції виконання тих чи інших договірних зобов’язань; інші вимоги, які звичайно пред’являються) [4].

Ознака усталеності передбачає, що правовий звичай, внаслідок його багаторазового застосування, сприймається у суспільстві або у його значної частини як правило поведінки, якого дотримуються без додаткової формалізації, зокрема в силу історичних, національних, суспільних традицій. Правові звичаї можуть застосовуватись у будь-якій сфері цивільних правовідносин (зобов'язальні, речові, спадкові тощо). Найпоширенішими є зібрання торговельних звичаїв, що застосовуються в міжнародному торговельному обороті. Однак в більшості випадків звичаї не фіксуються в актах цивільного законодавства чи будь-яких інших документах; вони мають характер аксіом, які зазвичай приймаються до уваги учасниками цивільних відносин, судом тощо (наприклад, «родові речі не гинуть» (genus non perit); правило «розумної людини» (prudent man rule) тощо) [4].



Узагальнюючи, зазначимо, що відповідно до чинного законодавства України правовий звичай має характер конкретного правила поведінки, не встановленого актами цивільного законодавства, але усталеного в певній сфері цивільних відносин. Однак правила поведінки не становлять правового звичаю, оскільки їх виокремлення потребує з’ясування необхідних конкретних обставин, які в сукупності створюють юридичну звичаєву норму. Ми вважаємо, що правовий звичай не займає рівноправне місце серед інших форм цивільного права України.

Література

1. Стрєльникова І. Ю., Погорєлов Є. В. Місце звичаю в сучасному праві України // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. – Серия «Юридические науки». – Том 23 (62). – № 2. – 2010. –С. 52-56.

2. Толкачова Н.Є. Правовий звичай, узвичаєність, звичай ділового обороту – форми права сучасної України: проблеми застосування [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/39603/15-Tolkachova.pdf?sequence=1

3. Цивільний кодекс України від 16 грудня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.

4. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. [текст] Станом на 1 травня 2012 р. / За заг. ред. В.В. Богатиря – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 1024 с.
Г. Чапля

Науковий керівник – к.ю.н., ас. О.І. Баїк
ПРО СУДОВИЙ ПРЕЦЕДЕНТ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
Після проголошення Україною незалежності в 1991 р. перед нашим суспільством відкрилася перспектива входження до світового співтовариства суверенних держав як рівноправного суб’єкта. У зв’язку з цим великого значення набуває дослідження впливу судового прецеденту як елементу правової системи на виникнення, розвиток, припинення і захист цивільно-правових відносин у правовій системі України.

В Україні правовий прецедент офіційно не визнається як форма права, хоча в окремих постановах Пленуму Верховного Суду України по конкретних справах, які являються загальнообов’язковими для всіх судів, можна знайти не тільки роз’яснення діючого законодавства, але і нові норми або частину норми права. Офіційно вважається, що суд не має права створювати нові норми права, займатись правотворчістю, а лише роз’яснювати, тлумачити норми закону і практику його застосування [1, с. 74-75].

На сьогодні судовий прецедент як джерело права в Україні de facto вже використовується. Адже, виходячи з приписів ЦПК, ГПК, КАС, підставою для касаційного перегляду рішення є неоднакове застосування судами одного і того ж положення закону. Це підтверджує існування в Україні судового прецеденту та посилання на нього. Крім того, у судовій практиці юристи досить часто використовують судовий прецедент як доказ своєї правової позиції під час вирішення тієї чи іншої справи, як-от: роз’яснення та постанови пленумів та судів вищої інстанції, навіть приклади судових рішень, які стали доступними після впровадження Єдиного державного реєстру судових рішень [2, с. 54].

Необхідно визнати, що з моменту здобуття Україною незалежності постанови Пленуму Верховного Суду, постанови та роз’яснення вищих судових інстанцій не тільки не втратили своєї значущості, а й почали відігравати більш вагому роль в процесі здійснення правосуддя. Причиною цього є велика кількість прогалин в національному законодавстві, а також наявність формулювань, які дають підстави двояко тлумачити їх зміст .

Необхідно зазначити, що згадані документи фактично тлумачать та доповнюють зміст нормативно-правових документів всіх рівнів – від відомчої інструкції до конституційного закону України, не будучи при цьому джерелом права (принаймні, офіційно визнаними джерелами права) [3, с. 87].

Зовсім іншого забарвлення проблема правового прецеденту отримала з моменту створення Конституційного Суду України (далі – КСУ). Компетенція КСУ та правова природа його рішень прямо свідчать про те, що рішення КСУ не тільки роз’яснюють чинне законодавство України на предмет конституційності, але й змінюють і доповнюють його. За час свого існування КСУ створив чимало прецедентів, які активно використовуються, до прикладу, саме завдяки йому в якості захисників у кримінальному процесі можуть виступати не лише адвокати, а й інші фахівці в галузі права [3, с. 89].

Аналіз змісту ряду підписаних Україною міжнародно-правих документів дозволяє зробити висновок про можливість визнання в якості джерел цивільного права судових прецедентів, створених Європейським судом з прав людини.

Ми підтримуємо думку Р.А. Майданика про те, що Україна наближається до прецедентної системи права, яку використовує весь світ [4, с. 369, 375-376]. Однак поряд з цим існує певна проблема, а саме: реєстрація рішень, адже в різних регіонах України виносять абсолютно різні рішення з одного й того ж питання.

Отже, судові прецеденти займають значне місце у правовому регулюванні, оскільки завдяки їм конкретизуються закони, заповнюються прогалини в цивільному праві України.
Література

1. Дрішлюк І.А. Про визнання місця судового прецеденту в системі джерел цивільного права України // Університетські наукові записки. – 2005. – №3 (15) – С. 72-75.

2. Тацій В.Я. Грошевий Ю.М. Проблеми зближення європейських правових систем як умова гармонізації законодавства України // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: Матеріали науково-практичної конференції. – К. : Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1998. – С.53-57

3. Харитонов Є.О., Старцев О.В. Цивільне право України: Підручник. – Вид. 2. перероб. і доп. – К. : Істина, 2007. – 816 с.

4. Майданик Р.А. Цивільне право: Загальна частина / Т. І. Вступ у цивільне право. – К. : Алерта, 2012. – 472 с.

Д. Щербак

Науковий керівник – к.ю.н., ас. О.І. Баїк
Про забезпечення прав біженців

у законодавстві України
Глобальна проблема біженців і осіб, які переміщуються усередині країни є одним із найскладніших питань, що стоїть сьогодні перед світовим співтовариством. Проблема біженців є актуальною і для України. Сьогодні наша держава переживає важкі часи в своїй багатовіковій історії. Під загрозою опинилася її територіальна цілісність, незалежність, мир і спокій. Частина території України захоплена окупантами. Тому на даний момент потребує вирішення питання щодо запобігання виникненню проблем біженців.

Питання про законодавче забезпечення прав біженців і подолання в ньому недоліків досліджується багатьма науковцями, серед яких Т. Фандикова, О. Малиновська, М. Буроменський, Д. Ільчинський, С. Леонтьєва, І. Ковалишин, С. Чехович, В. Шаповал, С. Крижанівський, О. Гончаренко, Ю. Гаврушко, Г. Тимчик та інші.

У Законі України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено поняття «біженець», а саме: біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [1].

Правовий статус біженців багато в чому схожий зі статусом іноземців, які не захищені імунітетами та привілеями. Біженці, на відміну від іноземних громадян, не користуються дипломатичним захистом, а їх правове становище має певні особливості, які дозволяють відокремити їх в окрему групу зі своїм специфічним правовим статусом.

У Конституції України закладені принципи основних прав біженців [2, c. 115]. Особливе значення у цьому контексті мають положення, що гарантують іноземцям і особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, а отже і біженцям, рівність прав, свобод і обов’язків із громадянами України тощо [3].

Українське законодавство про захист біженців, хоча і є в основному сформованим і таким, що в цілому відповідає міжнародно-правовим стандартам у сфері захисту прав біженців, все ж має певні недоліки. Однак подолання цих недоліків є цілком здійсненним завданням, тому пошук нових шляхів удосконалення законодавства України про біженців може стати предметом подальших наукових досліджень [4, с. 457-458].

Стосовно усунення недоліків у законодавстві України щодо забезпечення прав біженців, О. А. Малиновська пропонує певні шляхи вдосконалення українського законодавства, одним з яких є узгодження норм національного законодавства, що регулює різні аспекти суспільних відносин, із законодавством про біженців [5, с. 282] .

І. Г. Ковалишин вважає за необхідне законодавчо вирішити питання про правовий статус в Україні тих осіб, яким надано статус біженця в інших державах, та усунути колізії, які виникають у чинному законодавстві України з цього питання [6, с. 15].


Література

1. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: Закон України від 08 липня 2011 року № 3671-V // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 16. – Ст. 146.

2. Погорілко В.Ф. Конституційне право : підручник / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко; за заг. редакцією В. Л. Федоренка; передм. В. В. Коваленка. – 3-тє вид., переробл. і доопрац. – К.: КНТ : Ліра – К, 2011. – 532 с.

3. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

4. Поєдинок О. Р. Законодавство України про біженців у світлі міжнародно-правових стандартів захисту: недоліки та шляхи вдосконалення / О. Р. Поєдинок // Актуальні проблеми держави і права. – 2009 . – Вип.50 . – С. 453-459.

5. Малиновська О. А. Біженці у світі та в Україні: моделі вирішення проблеми / О. А. Малиновська. – К. : Генеза, 2003. – 288 с.

6. Ковалишин І. Г. Правовий статус біженців в Україні: проблеми теорії і практики : автореф. дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право» / І. Г. Ковалишин. — К., 2005. — 20 с.
О. Банах

Науковий керівник – асистент Л.О. Остапенко
ЦИВІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ УМОВ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ
Цивільно-правова відповідальність являє собою форму державного примусу, що полягає у невигідних майнових наслідках для правопорушника, зокрема у застосуванні до нього майнових санкцій на користь спрямованих на відновлення порушеної сфери майнових відносин. настає при укладанні угод щодо земельних ділянок з порушенням встановленого законом порядку. Стаття 210 Земельного Кодексу України (далі – ЗК України) передбачає, що такі угоди (купівлі-продажу, дарування, застави, обміну, оренди земельних ділянок) визнаються недійсними за рішенням суду [1, c.39].

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов´язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства [2].

Підставою для застосування заходів цивільно-правової відповідальності є невиконання підприємствами, установами, організаціями, що тимчасово використовували земельні ділянки для проведення геологознімальних, розвідувальних, геодезичних та інших робіт передбаченого правовими нормами обов'язку привести займану земельну ділянку за свій рахунок і у встановлений строк у стан, придатний для її використання за призначенням. У такому випадку відповідно до ст. 203 або статей 440 і 453 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), вони повинні відшкодувати власникові або землекористувачеві заподіяну шкоду в розмірі вартості робіт, необхідних для приведення земельної ділянки у належний стан [3].

Слід враховувати, що при встановленні відповідальності за невиконання грошових зобов’язань застосовується ч. 2 ст. 625 ЦК України, відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом [4, c. 43].

Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» передбачено, що розмір пені встановлюється договором (ст. 1), та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону).

Щодо відповідальності за невнесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності потрібно враховувати, що цей платіж визнаний загальнодержавним податком (ст.ст. 1, 9 Податкового кодексу України), і за порушення строків його внесення настає відповідальність у вигляді фінансових санкцій, передбачена ПК України [5].



Орендодавець несе відповідальність за недоліки переданої в оренду земельної ділянки, що не були обумовлені ним у договорі оренди, але які істотно перешкоджають передбаченому договором використанню земельної ділянки. У разі виявлення таких недоліків орендар мае право: вимагати зменшення орендної плати чи відшкодування витрат на усунення цих недоліків; утримувати суму витрат на усунення таких недоліків з орендної плати, попередньо повідомивши про це орендодавця; вимагати дострокового розірвання договору оренди землі [6, c. 53].

Таким чином, можна стверджувати, що за невиконання умов договору, несвоєчасне внесення орендної плати, а, також за порушення земельного законодавства, орендар несе цивільно-правову відповідальність згідно з вимогами закону й умовами договору. При цьому в договорі оренди землі можуть бути передбачені й інші зобов'язання орендаря, обумовлені майновою відповідальністю за їх неналежне виконання.
Література


  1.  Кулинич П.Ф. Правочини щодо земельних ділянок: деякі теоретичні та практичні аспекти // Земельне право України.  2006. - №4.  С.219.

  2. Закон України «Про оренду землі» [Електронний ресурс]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/161-14.

  3. Нагинайло В. Форс-мажорні обставини та розірвання договору оренди землі // [Електронний ресурс]: http://www.ulti.kiev.ua/uk/library/comments/comment34/.

  4.  Кулинич П.Ф. Правочини щодо земельних ділянок: деякі теоретичні та практичні аспекти // Земельне право України.  2006. - №4.  С.354.

  5. Цивільно-правова відповідальність [Електронний ресурс]: http://pidruchniki.com/16850303/pravo/tsivilno-pravova_vidpovidalnist.

  6. Шляхи підвищення ефективності управління земельними ресурсами міст України. – К.: ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні», 2005. – С.53.


І. Гнідець

Науковий керівник – асистент Л.О. Остапенко
Самозахист-як форма забезпечення працівниками своїх прав та законних інтересів В СФЕРІ ПРАЦІ
В умовах становлення демократичної, правової держави, соціально-орієнтованої ринкової економіки існує проблема забезпечення поваги та додержання прав і законних інтересів працівників.

Саме за рівнем захисту трудових прав працюючих оцінюються ефективність діяльності органів державної влади, ступінь дотримання принципів демократії державою в цілому.

Сучасний стан ринкової економіки обумовив прийняття заходів нормативного характеру забезпечення надійного захисту трудових прав та законних інтересів працівників від зростання порушень трудових прав громадян, що знижують ефективність праці працівників [1, c. 160], що є важливою юридичною гарантією забезпечення прав останніх.

Закріплення інституту самозахисту трудових прав працівників є однією з гарантій непорушності прав людини і громадянина [2, c. 289].

Т.І. Маркіна розглядає самозахист прав людини і громадянина як один із способів забезпечення їх реалізації і вказує відрізняти способи захисту трудових прав як види матеріально-правових вимог, що можуть заявлятися суб’єктом на захист суб’єктивного права, яке надається йому законодавством про працю, від більш широкої категорії способів забезпечення реалізації права [4, с. 54].

Правовою підставою здійснення самозахисту працівниками трудових прав є ст. 55 Конституції України, зміст якої полягає у праві кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань [5].

При виникненні випадків, коли виникає потреба вибору найбільш адекватного способу самозахисту прав,потрібно дотримуватись принципу всебічності і повноти захисту порушеного права. Хоча застосування способів самозахисту не перешкоджає особі надалі звернутися за захистом до компетентних органів [6, с. 35].

Працівник здійснює право на захист своїх трудових прав шляхом:

1) відмови від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором (ст.31 КЗпП);

2) відмову від роботи, яка безпосередньо загрожує життю чи здоров’ю працівника, за винятком випадків, коли виконання такої роботи передбачене трудовим договором, укладеним з працівником (ч.5 с.153 КЗпП України і ст. 6 Закону України “Про охорону праці” ) [7, с.668];

3)розірвання трудового договору працівником за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавства України про працю, умови колективного чи трудового договору (ч. 3 ст.38 КЗпП) [8].

Ми вважаємо, що саме відмова працівника від виконання роботи є найбільш поширеним способом самозахисту останнього своїх трудових прав з метою для припинення протиправних дій з боку порушника. Втім, працівник повинен письмово повідомити роботодавця про те, що він, використовуючи своє право на самозахист, відмовляється від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором.

Тому, самозахист є конкретною правомірною дією, здійснюваною людиною самостійно для охорони або відновлення її порушених прав, свобод та законних інтересів які забезпечуються юридичними гарантіями.
Література
1. Лагутіна І.В. Самозахист як форма захисту працівниками своїх трудових прав та інтересів // Актуальні проблеми розвитку законодавства про працю та соціальне забезпечення: тези доповідей і наукових повідомлень учасників Міжнародної науково-практичної конференції; м. Харків, 22-23 квітня 2009 р. (за ред. В.В. Жернакова) . – Х.: Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, 2009. – С. 160-162.

2. Веприцький Р.С. Самозахист соціально-економічних прав // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2008. - № 42. –С. 289.

4.Маркіна Т.І. Щодо способів захисту прав за законодавством України про працю // Право України. № 2 – 2002. - С. 54.

5.Конституція України від 28 червня 1996 р. // [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

6. Параниця С.П. Самозахист як самостійне суб’єктивне право особи/ Часопис Київського університету, 2012/2. – С. 350.

7. Про охорону праці: Закон України від 14. 10. 1992 р. // Відомості Верх. Ради України.- 1992. - № 49.- Ст. 668.



8. Проект Трудового кодексу України (реєстр. № 1108) // [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=46746.
Х. Кахній

Науковий керівник - асистент Л.О. Остапенко
СОЦІАЛЬНИЙ ДІАЛОГ ЯК СПОСІБ ВИРІШЕННЯ КОЛЕКТИВНИХ ТРУДОВИХ СПОРІВ
На сучасному етапі розвитку економічних відносин широкого поширення набуває важливий метод досягнення компромісів для улагодження спорів між суб’єктами колективного договору як соціальний діалог.

Під соціальним діалогом розуміють процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин [1].

Поняття соціального діалогу вирізняється своєю унікальністю і багатогранністю, водночас є й ідеологією, й філософією та правовим явищем. Саме через це соціальний діалог є об’єктом дослідження економістів, соціологів, істориків, політологів, філософів, правознавців, які визначають поняття соціального діалогу стосовно конкретної галузі наук [2].

Невід’ємними складовими соціального діалогу є: законність та верховенство права; репрезентативність і правоспроможність сторін та їх представників; незалежність та рівноправність сторін; конструктивність та взаємодії у сфері охорони праці; добровільність та прийняття реальних зобов'язань сторонами соціального діалогу з питань здійснення соціальної та економічної політики; взаємна повага та пошук компромісних рішень; обов'язковість розгляду пропозицій сторін соціального діалогу; пріоритет узгоджувальних процедур [3].

В ідеалі, соціальний діалог є формулою досягнення компромісних рішень, які забезпечують і соціально-економічну стабільність, і динамізм розвитку. Як постійний механізм трудових і соціально-економічних відносин, він має бути відпрацьований на рівні офіційних партнерів та враховувати позиції та інтереси інших зацікавлених сторін, зокрема незалежних профспілок, організацій роботодавців, громадських організацій, експертного середовища, інших інституцій громадянського суспільства. Цей механізм, серед іншого, сприяє підвищенню прозорості процесу прийняття рішень, врахуванню пропозицій формальних і неформальних сторін [4, с. 23].

В наш час соціальний діалог в Україні частіше використовується при вирішенні колективних трудових спорів, натомість поширення вищенаведеного способу вирішення трудових конфліктів у сфері охорони праці вимагає кращого. Тому потрібно брати до уваги практику тих країн, де соціальний діалог успішно використовується впродовж довгого періоду. Так, наприклад, країни Європейського Союзу обрали надзвичайно широкі рамки національного соціального діалогу, що виходять далеко за межі обговорення більш традиційних питань, таких, як видатки на соціальні цілі, державні соціальні стандарти та рівень оплати праці, розробка проектів на законодавчому рівні нормативних актів з питань соціально-економічного розвитку тощо [5].

Розвиток соціального діалогу в Україні як способу вирішення колективних трудових спорів позитивно спрямовуватиме нашу державу до впровадження та розвитку засобів захисту трудових прав сторін трудових відносин, підвищення якості, стандартів у сфері виконання та охорони норм праці в Україні.
Література
1. Закон України «Про соціальний діалог» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2862-17

2. Г. Чанишева ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ У СФЕРІ ПРАЦІ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravoznavec.com.ua/period/article/5745/%C3

3. Генеральна угода про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2010-2012 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : fpsu.org.ua.

4. Тацишин І.Б. Правові проблеми та новації у забезпеченні соціального діалогу в Україні / І.Б. Тацишин // Форум права. – 2011. –№ 2. – С. 868-872.

5. Соціальний діалог з позиції країн ЄС. Журнал Верховної Ради України "Віче". [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2197
Т. Швак

Науковий керівник – асистент Л.О. Остапенко



ОСОБЛИВОСТІ ПРИТЯГНЕННЯ ДО ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ОСІБ КЕРІВНОГО СКЛАДУ ПІДПРИЄМСТВ ТА УСТАНОВ ЗА ПОРУШЕННЯ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ
Актуальний у наш час підхід щодо реалізації належного дотримання прав та виконання обов’язків суб’єктами трудових правовідносин неможливо уявити без широкого розуміння такого виду юридичної відповідальності як дисциплінарна.

Дослідженням проблеми притягнення винних осіб до дисциплінарної відповідальності займаються такі науковці як С.В. Венедіктов, В.В.Жернаков, У.П. Бек та інші.

Під дисциплінарною відповідальністю розуміють правову форму впливу на порушника трудової дисципліни, що накладається за наказом (розпорядженням) органу, якому надано право прийняття на роботу даного працівника, у вигляді дисциплінарного стягнення. Дисциплінарна відповідальність полягає в застосуванні до винної особи дисциплінарних стягнень [1, с. 97].

Суб’єкти трудових правовідносин (працівник та роботодавець) реалізують вищевказані права та обов’язки на підставі Конституції України, Кодексу законів про працю (далі – КЗпП України), Закону України «Про охорону праці» та інших нормативно-правових актів.

Працівником є фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом), та підпорядковується внутрішньому трудовому розпорядку підприємства (уставнови) [2, c. 573]. До категорії роботодавців належать юридична особа (підприємство, установа, організація) або фізична особа - підприємець, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб [3]. Також роботодавцями є призначений власником або уповноваженим ним органом керівник підприємства, відомства, відділу їх заступники, винний в порушенні трудових прав працівника, які нестимуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Ріст ринкових відносин в Україні призвів, на жаль, до розвитку порушень трудових прав працівників через низький рівень правових знань особами, що займають керівні посади на підприємствах (установах), відділах, серед яких виникають малоприємні випадки пов’язані з систематичністю невиконання або недостатнього виконання наведеними вище особами своїх трудових функцій, що є підставою для звільнення відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України [4] та вчинення протиправних корупційних дій для отримання більших, ніж зазвичай (у тому числі «неофіційних») прибутків, за які згідно із ст. 21 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» винні особи притягаються до юридичної відповідальності, в установленому законом порядку [5] в залежності від тяжкості вчинення правопорушення. Також, ст.ст. 147, 265 КзПП України передбачають притягнення осіб, винних в порушенні трудової дисципліни, до дисциплінарної відповідальність шляхом застосування таких заходів стягнення: догана; звільнення а також спеціальних дисциплінарних стягнень щодо окремих категорій працівників [4].

Для зменшення рівня правопорушень трудових прав працівника особами керівного складу підприємства, можна запропонувати наступні заходи: розроблення і прийняття спеціального законодавства, для більш ширших умов застосування дисциплінарних санкцій щодо посадових осіб, винних у порушенні трудових прав; удосконалення системи контролю за дотриманням вимог законодавства про працю України.

Наполегливість та правова грамотність працівників, які дійсно прагнуть працювати для реалізації державної політики щодо покращення соціально-економічного становища громадян країни,сприятиме становленню України як стабільної, розвиненої та процвітаючої держави.


Література:
1. Сучасна правова енциклопедія / О.В. Зайчук, О.Л. Копиланко, Н.М. Оніщенко [та ін] ; за заг. Ред.. О.В. Зайчука ; Ін-т законодавства Верхов. Ради України. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 384 с.].

2. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1999. – VI, 790 с. – (Библиотека словарей «ИНФРА-М»).

3. Закон України «Про організації роботодавців, їх об'єднання, права і гарантії їх діяльності» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5026-175.

4. Кодекс законів про працю України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/322-08/print1394991465544856.

5. Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3206-17/page2.

С. Вандьо

Науковий керівник — ас. Н. М. Зільник
ПРАВО ЖІНКИ НА ШТУЧНЕ ПЕРЕРИВАННЯ ВАГІТНОСТІ КРІЗЬ ПРИЗМУ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА
У сучасному суспільстві особливо гостро постала проблема, яка стосується кожного із нас – проблема пов'язана з правом на життя, яка відчутно впливає на демографічну ситуацію та яка зумовлює раціональну взаємодію двох фундаментальних наук – медицини і права.

Актуальність даної проблематики зумовлена тим, що штучне переривання вагітності використовується саме як метод планування сім'ї, а не як загроза її існування.

У науковій літературі під абортом розуміють будь-яке штучне переривання вагітності [1, с. 301], або ж переривання вагітності до досягнення плодом життєздатності [2].

Сучасне українське законодавство досить чітко регулює суспільні відносини пов'язані із штучним перериванням вагітності. Так, ч.6 ст. 281 Цивільного кодексу України зазначає, що “штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів" [3, с. 74]. Деталізуючи першу частину даної норми, можна говорити про безпосереднє право жінки на здійснення аборту до 12 тижнів, основоположним чинником якого є саме бажання, а не необхідність. Друга частина передбачає застосування більш довгих термінів (від 12-22 тижнів), зокрема, це зумовлено певними випадками, які найперше пов'язані із здоров'ям жінки і безпосереднім фізіологічним станом плоду, тобто тут основоположним чинником виступає лише необхідність. На основі зазначеної правової норми українське законодавство в цій сфері відносять до найліберальнішого.

Зазначене право жінки на штучне переривання вагітності є виправдане тим, що його заборона призведе до нелегальних та/або небезпечних абортів. Небезпечний аборт — це процедура переривання небажаної вагітності спеціалістом, який не володіє необхідними навичками, або в умовах, які не відповідають медичним стандартам [1, с.303]. До небезпечного аборту варто віднести і такий, який вчиняється жінкою самостійно за допомогою певних медикаментів, або ж виконанням певних дій, що безпосередньо тягне за собою небезпечні наслідки для її здоров'я. Таким чином, легалізація абортів допомагає попередити смертність жінок репродуктивного віку, що є запорукою власне майбутнього існування держави [2].

З іншого боку чинне цивільне законодавство встановлює на дане право своєрідне обмеження, яке виражається у часових межах. І тим само не допускає безвідповідальності в правовому регулюванні відносин, що склалися внаслідок переривання вагітності. Так, вагітність, яка несе загрозу здоров'ю та життю жінки, або ж яка характеризується патологічними чи нежиттєздатними ознаками плоду може бути перервана в терміні до двадцяти двох тижнів.

Цивільне законодавство здійснює комплексне правове регулювання репродуктивними відносинами в даній сфері людського життя. З одного боку, законодавець дає можливість жінці реалізувати право на свободу і свободу рішення зокрема, вказуючи на її бажання, а з іншого — встановлює певні часові рамки на здійснення права на аборт, тим самим забезпечуючи захист ненародженому немовляті. Проте більшість науковців вважають, що право на аборт в нашій державі є досить ліберальним, виголошуючи думки про встановлення більш жорстких рамок. У свою чергу ми вважаємо, що суворіша правова регламентація спричинить активізацію нелегальних абортів, абортів-самочинів, які є небезпечними для здоров'я і життя самої жінки. Тут, беззаперечно варто погодитись з думкою К. Самокиш, а саме законодавчого закріплення певних обов'язків людей щодо ембріона.

На нашу думку, правова регламентація аборту у цивільному законодавстві не викликає невдоволення чи потреби докорінної зміни. Проте, варто дещо доповнити Цивільний кодекс нормами, які б визначали обов'язки фізичних осіб щодо ембріона, а також імперативно зазначали з якого саме моменту виникає право на життя.


Література

1. Медичне право України [Текст] : підручник / С. Г. Стеценко, В. Ю. Стеценко, І .Я. Сенюта; Нац. акад. прокуратури України, Ін-т законодавства Верховної Ради України. – К: Всеукр. ассоц. видавців "Правова єдність", 2008. – 507 с.

2. Вустенко В. В. Право на аборт у контексті дотримання міжнародних прав людини [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.mif-ua.com/archive/article/3154

3. Цивільний кодекс України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 20 вересня 2013 р. – К.: “Центр учбової літератури”, 2013. – 320 с.
Б. Довганик

Науковий керівник – ас. Зільник Н. М.
ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЖИТЛО
В нашому цивільному законодавстві є ряд проблем, які самі по собі не вирішуються, а наш законодавчий орган не спішить вносити зміни щодо права власності на житло. Здавалося, формально чинні норми щодо права приватної житлової власності діють і регулюються в повні цивільним законодавством, але в силу корумпованості наших «гуманних і завжди діючих в правовому полі» державних органів, частини однієї статті можуть суперечити одна одній, створюючи прогалину в законодавстві. У зв’язку з цим, метою даної роботи є визначення проблем і донесення до широкого загалу корупційних схем, які діють в наших містах.

Для початку визначимо такі поняття.

Право власності – це сукупність правових норм, які регулюють порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню, користуванню і розпорядженню, припиненню та захисту [1, с. 409].

Спільна сумісна власність – спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності [2, с. 88].

Спільна часткова власність – власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності [2, с. 86].

Розглянемо статтю 384 Цивільного кодексу про права житлово-будівельного (житлового) кооперативу та їх членів на квартиру в будинку кооперативу.

В частині 1 даної статі зазначено, що будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю. В частині 3 цієї ж статті зазначено, що у разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. [2, с. 91]. Виходить, що в нас є подвійна власність, оскільки в ч. 1 власником будинку і зокрема квартир в ньому виступає житлово–будівельний кооператив, а в тій самій статті, тільки в ч. 3 власником квартири є член житлово – будівельного кооперативу, який викупив її.

Вище ми розглядали поняття спільної часткової і спільної сумісної власності. Більша частина населення не розрізняють спільну часткову чи сумісну власності. Візьмемо до уваги ЖБК, в якому щоб продати квартиру, потрібно спочатку стати його членом. Люди, які не є членами ЖБК стикнулись з проблемою відчуження своїм квартир.

Адвокат Тетяна Монтян, аналізуючи Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.12.1992 р. зазначила [3], що внаслідок прийняття в 1992 році відверто популістського Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» багатоквартирні будинки з правової точки зору перетворилися на сукупність окремих квартир, відірваних як від будинків в цілому, так і від земельних ділянок, на яких вони побудовані [4]. Лише Рішенням Конституційного Суду від 02 березня 2004 року багатоквартирні будинки було визнано цілісними майновими комплексами, а власників всіх приміщень в цих будинках - співвласниками будинків в цілому [5].

Отже, на зорі становлення України, як держави, наші законотворці не професійно підійшли до створення Закону України «Про приватизація державного житлового фонду». В сфері права власності на житло, є норми, які суперечать одна одній, визнаючи подвійну власність. Потрібно внести зміни до Глави 28 Цивільного кодексу, а саме щодо права житлово-будівельного (житлового) кооперативу та їх членів на квартиру в будинку кооперативу.


Література

1. Цивільне право: підручник: у 2 т. / В.І. Борисова, Л.М. Баранова, Т.І. Бєгова та ін.; за ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – 2011. – Х.: Право. – Т. 1. – 656 c.



2. Цивільний кодекс України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 7 березня 2013 р.: (відповідає офіційному текстові). – К.: «Центр учбової літератури», 2013. – 272 с.

3. Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1992. – № 36. – Ст. 524.

4. Як вирішувати суперечки між співвласниками неподільного майна? // Офіційний веб-портал Тетяни Монтян [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://montyan.org/

5. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Ярового Сергія Івановича та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) від 2 березня 2004 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v004p710-04

К. Доскоч

Науковий керівник – ас. Зільник Н. М.
ЦІНИ І ЦІНОУТВОРЕННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Поняття “ціна” з’явилося з появою товарно-грошових відносин в суспільстві. Ще давньогрецький філософ Аристотель вказував у своїх працях, що ціна є категорією справедливого обміну визначених робіт та продукції, фактично замислюючись про мінову вартість та її вирази. В різний історичний час дослідження економічних теорій визначення ціни здійснювали X. де Матьєнсо, В. Петті, А. Сміт, Ж.Б. Сей, Д. Рікардо, К. Маркс та ін. [1, с. 258].

Зокрема, Ж.Б. Сей вважає ціну оцінкою корисності блага, яке будується на власних суб'єктивних уявленнях та розуміннях переваг продукції. Ціна постає як суб'єктивна вартість, вираження альтернативної оцінки. Тобто, фактично, зводиться до того, яку суму грошових коштів покупець готовий сплатити за товар [2].

Науковець В.С. Щербина, зазначає, що ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги) [3, с. 541].

Визначення терміна «ціни» в чинному господарському законо­давстві України виходить здебільшого з вартісної економічної теорії, оскільки за статтею 189 Господарського кодексу України вона ви­значається як виражений у грошовій формі еквівалент одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування [4, с. 75].



Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визначається суспільно необхідними затратами праці. Як зазначав відомий український економіст М. І. Туган-Барановський, "ціна вільно виробленого товару визначається тими видатками на його виробництво, які дають змогу виробити товару стільки, скільки його потребує ринок"[5, с. 110].

Ціна, як правова категорія, має наступні значення: 1) є істотною умовою господарського договору; 2) виступає вираженням грошових зобов'язань у сфері господарювання; 3) становить основу податкового обліку, митних процедур; 4) дозволяє здійснювати контроль та нагляд за додержанням дисципліни цін, застосовуючи (у разі порушення останньої) встановлені законодавством санкції, як наслідок настання юридичної відповідальності [1, с. 261].



Поряд з поняттям “ціна” існує поняття “ціноутворення”, що являє собою процес обґрунтування, затвердження та перегляду цін і тарифів, визначення їх рівня, співвідношення та структури.

Суть ціноутворення полягає в тому, щоб визначити, які ціни необхідно встановити на товари (послуги), щоб заволодіти частиною ринку, забезпечити конкурентоспроможність даного товару за ціновими показниками і визначити обсяг прибутку.

Державне регулювання цін здійснюється Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень шляхом встановлення обов’язкових для застосування суб’єктами господарювання фіксованих цін, граничних цін, граничних рівнів торговельної надбавки (націнки) та постачальницько-збутової надбавки (постачальницької винагороди), граничних нормативів рентабельності, розміру постачальницької винагороди, розміру доплат, знижок (знижувальних коефіцієнтів); запровадження процедури декларування зміни ціни та/або реєстрації ціни [3, с. 544] .

Як висновок з усього вище сказаного, можна стверджувати, що ціни і ціноутворення є одним з ключових елементів ринкової економіки. Також доцільним було б, на нашу думку, до основних напрямів державної цінової політики України додати забезпечення входження до міжнародного ринку товарів, робіт і послуг, що сьогодні досить важливим в контексті розвитку національної економічної системи.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   28

Схожі:

72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗбірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов маріуполь – 2014
Дебют. Збірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов за результатами участі у Декаді студентської науки – 2014 / За заг...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconАктуальні питання теоретичної та практичної медицини Topical Issues of Clinical
Актуальні питання теоретичної та практичної медицини : збірник тез А43 доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЙного навчання в умовах соціально-економічної нестабільності матеріали VIІ міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) Частина Київ 2014
Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) : у ч. – Ч. / уклад. Л. М. Капченко, С. О. Тарасюк, Л. Г....
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconНаціональна металургійна академія україни
Збірка тез доповідей Всеукраїнської науково-технічної конференції студентів І молодих учених
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconБердянського державного педагогічного університету
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 19 травня 2006 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗміст історія україни та її складових, північної буковини І бессарабії михайловський С
Букова віть: ІІІ міжвузівська студентська науково-практична конференція, Чернівці, 25 квітня 2013 р. [Упоряд.: С. П. Кармалюк, Г....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка