72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року



Сторінка15/28
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.19 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   28

Література

1. Господарське право: Підручник / О.П. Подцерковний, О.О. Квасніцька, А.В. Смітюх та ін.; За ред. О.П. Подцерковного. – X.: Одіссей, 2010. – 640 с.

2. Сей Ж.-Б. Трактат по политчеиской экономии; [сост., вступ. ст. и коммент. М. К. Бункиной и А. М. Семенова]. – М.: Дело, 2000. – 232 с.

3. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – 6-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2013. – 640 с.

4. Господарський кодекс України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 23 листопада 2012 р.: (відповідає офіційному текстові). – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 142 с.

5. Туган-Барановський М.I. Політична економія: Курс популярний / М. I. Туган-Барановський. – К.: Наук. думка, 1994. – С. 110.


І. Зеленка

Науковий керівник – ас. Н.М.Зільник
ОСОБЛИВОСТІ СПАДКОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Актуальність теми дослідження полягає в тому, що надзвичайно важливе значення в житті кожної людини займає спадкове право. Кожне покоління людей упродовж свого життя намагається накопичити певні матеріальні блага, а також набути власні нематеріальні активи, щоб забезпечити благополуччя своєї родини та майбутнє наступного покоління для гідного продовження роду та їх матеріального статку. Відповідно, основна мета полягає в дослідженні основних понять спадкового права та їх значення.

Насамперед необхідно визначити саме поняття «спадкове право». Так, О.А. Підопригора, визначає, що спадкове право — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу майна померлого до іншої особи чи до інших осіб [1].

У Цивільному кодексі з урахуванням суттєвих змін, що відбулися у суспільстві, спадкові відносини врегульовані, виходячи із забезпечення свободи волі особи, відмови держави від зазіхань на її приватну власність, сприяння через закон зміцненню родинних стосунків. Відповідні відносини регулюються у Книзі шостій Цивільного кодексу України, а також у нормативних актах, які регулюють діяльність органів нотаріату [2, с. 496].

Ключовим поняттям у спадковому праві є термін «спадкування». Спадкування, за законодавством України, є перехід прав та обов’язків (спадщини) від спадкодавця до інших осіб (спадкоємців) [3, с. 249].

В літературі недостатньо місця приділено спадкуванню за звичаєм. Спадкування за звичаєм правом – це перерозподіл сімейного майна в рамках сім’ї при збереженні спільної сімейної власності. При цьому майнові і деякі особисті права та обов’язки фізичної особи, яка померла (спадкодавця). Не переходять до інших осіб – його спадкоємців. Таким чином, за звичаєвим правом відбувався сімейний поділ майна, а не спадкування. На думку С.В. Пахмана, спадкування і поділ майна за звичаєм – це різні юридичні процедури [4, с. 291-292].

Актуальним питанням у сфері спадкового права є розмежування понять «безхазяйна спадщина» і «відумерла спадщина». Ці два поняття є дуже близькими за своїм змістом. Безхазяйне майно було відоме ще з римського права і під цим поняттям розуміли привласнення чи заволодіння речами з наміром утримати їх у себе [5, с. 209]. Відумерла спадщина – це майно, що залишилася після померлої особи, і на яке ніхто не заявляє або не може заявити ні за заповітом, ні за правом спадкування за законом [6, с. 524].

Незважаючи на зовнішню схожість, розглянуті поняття є різними категоріями, відмінність яких зводиться до такого: 1) безхазяйне майно належить до первинних способів набуття права власності, а відумерла спадщина – до похідних; 2) у разі визнання спадщини відумерлою власник такого майна відомий, а у разі визнання майна безхазяйним власник майна не відомий; 3) відумерла спадщина може бути обтяжена боргами, в той час як боргові зобов’язання на безхазяйне майно не покладають [7, с. 148].

На сьогодні в Україні немає закону, який би регулював процедуру вияву, оцінки та реалізації як відумерлого майна, так і безхазяйного. Відсутність такого законодавчого акта призводить до ряду не вирішених питань щодо аналізу цих понять та визначення специфіки кожного з них.

Отже, з вище сказаного можна зробити висновок, що держава повинна більш активно ставитись до питання спадщини, вдосконалювати внутрішнє законодавство, щоб в подальшому не виникало спірних питань щодо призначення спадщини, результатом чого має стати зменшення кількості позовів до суду з приводу належності майна померлої особи.
Література

1. Підопригора О.А. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997. – 480 с.

2. Цивільне право: підручник: у 2 т. / В.І. Борисова, Л.М. Баранова, Т.І. Бєгова та ін.; за ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – 2011. – Х.: Право. – Т. 1. – 656 c.

3. Цивільний кодекс України [текст] чинне законодавство України зі змінами та доповненнями станом на 7 березня 2013 р.: (відповідає офіційному текстові). – К.: «Центр учбової літератури», 2013. – 272 с.


4. Пахман С.В. Обычное гражданское право в России: Юридические очерки : в 2т. / С. В. Пахман. – СПб. : Тип. Второго Отд. Собств. е. и. в. канцелярии, 1879. – Т. 2. – С. 291-292.

5. Новицкий И. В. Римское частное право: учебник / И. В. Новицкий, И. С. Перетерський. – М.: Зерцало-М, 2012. – 560 с.

6. Брокгауз Ф. А Энциклопедический словар / Ф.А Брокгауз, И. А. Ефрон. – СПб.:Типо-литогр. И.А. Ефрона, 1892. – 957 с.

7. Нечаєва К.О. Співвідношення понять «відумерла спадщина» та «безхазяйне майно» // Право і безпека. – 2014. – № 1. – С. 144-149.
О. Зіник

Науковий керівник – ас. Н.М. Зільник
ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАКРІПЛЕННЯ ДЕЯКИХ ДЕФІНІЦІЙ ПОВ’ЯЗАНИХ З ГОСПОДАРСЬКИМИ ТОВАРИСТВАМИ
Господарські товариства нині є найпоширенішою організаційно-правовою формою здійснення господарської діяльності в Україні. Це пояснюється простотою управління ними та різноманітністю їх форм. Як показує досвід розвинутих іноземних держав, основна частка усієї реалізованої продукції (більше 96%) припадає саме на господарські товариства. Саме тому оптимальне правове забезпечення їх діяльності є запорукою успішного розвитку вітчизняної економіки, держави і суспільства загалом.

Історичними попередниками господарських товариств можна вважати середньовічні товариства судновласників, а потім створені в італійських республіках (XIV ст.) товариства державних кредиторів, так звані MONTES. Щоправда, деякі дослідники вважають, що певні економічні риси господарських товариств вже мали храми у Стародавньому Єгипті, форми об’єднань з рисами господарських товариств застосовували у Давній Греції при колонізації територій, Римські та Візантійські товариства також подібні мали риси [1, с.26].

Щодо поняття господарського товариства, то тут існують різні підходи навіть у законодавстві. Зокрема, Закон України «Про господарські товариства» та Цивільний Кодекс України дають однакове визначення, згідно з яким «Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.» [2], а от уже у Господарському кодексі України дається ширше визначення: «підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.»[3].

Щодо визначень понять конкретних видів товариств, то тут також існують незначні розбіжності, які стають приводом для суперечок. Зокрема, Господарський кодекс України і Закон України «Про господарські товариства» дають визначення поняттю товариства з обмеженою відповідальністю, згідно змісту якого його засновниками можуть бути лише кілька осіб, а Цивільний кодекс України у ст. 140 вказує, що «Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом» [2]. Це спричиняє суперечки щодо того чи може існувати товариство з однією особою-засновником, адже з одного боку ці товариства являють собою некласичні господарські товариства, виникнення яких обумовлено розвитком сучасної економіки. На відміну від юридичної особи, яка діє у цивільному обігу як засіб концентрації капіталу, даний вид товариств має за мету виокремлення майна особи для участі у підприємницькій діяльності і є прикладом найбільш уособленої обмеженої майнової відповідальності засновника. Незважаючи на те, що засновник одноособово формує органи управління такого товариства, воля товариства реалізується не засновником, а через ці органи. А отже, господарське товариство з одним учасником і його засновник є самостійними суб’єктами правовідносин. Але з іншого боку, у зв’язку з визначенням поняття господарського товариства у ст. 113 ЦК України не може не виникати питання про алогічність і практичну доцільність залишення у ЦК норми про створення господарського товариства однією особою. Проблема полягає не тільки в поділенні статутного капіталу товариства з одним учасником на частки, а, перш за все, у тому як взагалі одна особа може створити товариство, під яким завжди розумілось і розуміється об’єднання.

На мою думку, доцільно було б ввести єдине законодавче визначення понять, щоб не виникали колізії норм господарського і цивільного права. Відповідно, що висвітлені розбіжності і неточності потребують негайного виправлення, для запобігання спекуляціям на цьому ґрунті. Наприклад, оскільки визначення терміну господарські товариства, яке пропонується Цивільним кодексом України та Законом України «Про господарські товариства» не розкриває повністю змісту даного поняття, то доцільніше внести зміни до цих актів та хоча б дати терміну визначення, яке пропонується у Господарському кодексі України.
Література


  1. Євтушевський В. А. Основи корпоративного управління: навч. посібник / В.А. Євтушевський. – К.: Знання-Прес, 2002. – 317 с.

  2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

  3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. – № 18, № 19-20, № 21-22. – Ст. 144.

  4. Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. – № 49. – Ст. 682.


Ю. Когут

Науковий керівник – ас. Зільник Н. М.
ІНФОРМАЦІЯ ЯК ОБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН
Особливим об’єктом цивільних прав є інформація. Відповідно, актуальність проблеми інформації як об’єкта цивільно-правових відносин акцентується на необхідності оцінки ефективності існуючого юридичного інструментарію, що використовується для регулювання інформаційних правовідносин [1, с. 3]. Тому для повного з’ясування змісту поняття «інформація» необхідно проаналізувати існуючі нормативні визначення цього поняття [2, с. 7].

Під інформацією у ст. 1 Закону України «Про інформацію» розуміються будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [3]. Слід зазначити, що аналогічне визначення закріплено у ст. 200 Цивільного кодексу України [4].

Розглянемо основні ознаки інформації як об’єкта цивільних правовідносин. З цією метою виділяються такі основні властивості інформації: а)нематеріальність; б) інваріантність по відношенню до носіїв – та сама інформація може бути записана різними знаковими системами, ці знакові системи можуть використовувати різні фізичні носії для запису; в) розмноження - інформація, на відміну від речовини та енергії має здатність до розповсюдження; г) здатність бути реалізованою – має тенденції матеріалізації, тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку[5, с. 249]. Додатковою ознакою інформації як об'єкта цивільних правовідносин (і як об’єкта цивільних прав) може бути здатність власника (носія) інформації захистити відповідні права у судовому порядку. Адже норма цивільного права України передбачає у разі недодержання особою встановлених вимог при здійсненні своїх цивільних прав можливість зобов'язати її припинити зловживання своїми правами у судовому порядку [2, с. 14].

Деякі науковці зазначають, що особливості інформації як об’єкта цивільних прав полягають у такому. Перш за все інформація є благом нематеріальним, хоча і має матеріальні носії(дискета, магнітна плівка, папір тощо). За своїми фізичними властивостями інформація є благом неспоживним, тому що її використання за призначенням не призводить до зменшення її обсягу чи фізичного знищення. Інформація може тільки морально застаріти і тому або залишитись невитребуваною, або, у разі необхідності, замінюватись на більш актуальну. Важливою особливістю інформації є різноманітність форм її фіксації, використання, поширення тощо. Крім цього, законодавство, з одного боку, закріплює право громадян України на інформацію, закладаючи підвалини розвитку інформаційної діяльності у суспільстві, а з другого – забезпечує правові форми захисту прав суб’єктів цих правовідносин [6, с. 243].

Слід зазначити, що цінність інформації обумовлюється її широким використанням у всіх сферах людської діяльності. У зв’язку з цим вона у всьому світі визнається товаром [6, с. 242]. Загалом особа реалізує свої права щодо інформації аналогічно своїм цивільним правам на інші об’єкти. Так особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення [2, с. 14].

Отже, інформація стає об’єктом цивільного права, якщо відповідає таким вимогам: а) має товарну форму та комерційну цінність; б) може переходити у порядку правонаступництва; в) не вилучена з цивільного обігу (державна таємниця, службова тощо); г) не є невід’ємною від суб’єктів цивільного права; д) якщо її неправомірним поширенням завдано шкоди суб’єкту цивільного права [1, с. 14].

Перспективами подальших досліджень у даному напрямку вважаємо подальше визначення правових ознак та змісту видів інформації, що становлять об’єкти цивільних прав.
Література

1. Петров Є.Я. Інформація як об'єкт цивільно-правових відносин: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національний університет внутрішніх справ. - X., 2003. - 20 с.



2. Марущак А.І. Правові основи захисту інформації з обмеженим доступом: Курс лекцій / А.І. Марущак. – К. : КНТ, 2007. – 208 с.

3. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

5. Петров Є.В. Інформація як об'єкт правовідносин // Вісник Національного університету внутрішніх справ; Спецвипуск; Х., 2001. – C. 249-252.

6. Цивільне право: підручник: у 2 т. / В.І. Борисова, Л.М. Баранова, Т.І. Бєгова та ін.; за ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – 2011. – Х.: Право. – Т. 1. – 656 c.
О. Ровенчин

Науковий керівник – ас. Н.М. Зільник
УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

Участь прокурора в господарському судочинстві – порівняно новий напрям діяльності прокуратури.



Визначаючи правову природу представництва прокурора у господарському судочинстві, необхідно виходити із сутності інституту прокуратури як органу, який здійснює функцію охорони закону, державно-правових відносин. Повноваження прокурора в господарському процесі визначені Законом України "Про прокуратуру" та Господарським процесуальним кодексом України.

Відповідно до ч.1 ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру», представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом [1].

Підставою представництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Наявність таких підстав має бути підтверджена прокурором шляхом надання суду відповідних доказів. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави [2, с. 64].

За наявності підстав, передбачених частинами другою - четвертою цієї статті, з метою представництва громадянина або держави прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом: 1) звертатися до суду з позовами (заявами, поданнями); 2) вступати у справу, порушену за позовами (заявами, поданнями) інших осіб, на будь-якому етапі розгляду; 3) ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи; 4) брати участь у розгляді справ [1].

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ГПК, прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення Верховним Судом України, про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб [3].

Вступаючи у господарський процес, прокурор стає його учасником і підпорядковується тим правилам, які регулюють процесуальну діяльність суб’єктів цього процесуального права [2, с. 161]. Процесуальна правосуб'єктність прокурора суттєво відрізняється від інших учасників судового процесу (сторони, третіх осіб, експерта тощо). По-перше, прокурор захищає в господарському суді права сторони, а сторона – свої матеріальні права та інтереси. По-друге, прокурор має публічний характер зацікавленості у справі, сторона – суб'єктивний, матеріально-правовий. По-третє, прокурор не є в господарському процесі стороною у процесуальному розумінні, оскільки українському праву не відомий поділ суб'єкта процесуальних правовідносин на матеріальний та процесуальний. По-четверте, прокурор у господарському суді не є особливим представником сторони, оскільки в судовому процесі він діє самостійно, без повноважень від сторони та на підставі закону. По-п'яте, прокурор у господарському суді не є і представником держави, він виступає як посадова особа правоохоронного органу – прокуратури, який лише на підставі закону та свого службового становища виконує завдання представництва [5, с. 47].

Отже, прокурор бере участь у розгляді справ судами господарської юрисдикції як представник органу державної влади і є гарантом законності при здійсненні господарського судочинства. Разом з тим, непослідовна позиція законодавця щодо можливості прокурора звертатися до господарського суду для захисту інтересів громадян та суб’єктів господарювання, відсутність чіткого визначення поняття "інтереси держави" породжує на практиці безліч спірних питань.
Література


  1. Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. –Ст. 793.

  2. Васильєв С. В. Господарський процес: Підручник / С. В. Васильєв. – Х.: Еспада, 2013. – 320 с.

  3. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 6. – Ст. 56.

  4. Руденко М. В. Участь прокурора в господарському судочинстві: окремі питання теорії і практики // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – №1(28). – С. 161-168.

  5. Руденко М. В. Суть, завдання та значення участі прокурора в господарському судочинстві // Вісник прокуратури. – 2002. – №3 (15). – С. 42-48.


І. Тучапець

Науковий керівник – ас. Н.М. Зільник
ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР: ПОНЯТТЯ, ПРАВОВА ПРИРОДА
Важливим інститутом сімейного права України є шлюбний договір. Хоча історія шлюбного договору налічує не одне століття (найбільш стародавнім його зразком вважається Кетубехс (Ketubahs) Мойсеєво-раввинського права стародавніх євреїв, якому понад дві тисячі років ) [1, с. 60] і шлюбний договір широко використовується в сучасній юридичній практиці зарубіжних країн, в Україні, чи то в силу сформованих традицій чи в силу невизначеності змісту даного інституту українським сімейним законодавством 90-их рр., шлюбні договори так і не набули популярності. Проте із прийняттям 10 січня 2002 року Сімейного кодексу України (далі – СКУ), що набрав чинності з 1 січня 2004 року, інститут шлюбного договору набув нового змісту, який узгоджується з вимогами часу. Законодавець, модернізувавши сімейне законодавство, виключив з нього цілу низку обмежень, що зробило інститут шлюбного договору більш гнучким та привабливим [2]. На відміну від Кодексу про шлюб та сім’ю України 1969 року, в якому питанню шлюбного контракту було присвячено лише одну статтю, в СКУ 2002 року шлюбний договір регламентується цілою главою (Главою 10).

СКУ не надає визначення шлюбного договору. Зазвичай його розуміють як правове явище пов’язане з регулюванням майнових відносин між подружжям переважно на випадок розлучення або т.зв. «шлюб з розрахунку» [3]. Однак виходячи з аналізу норм СКУ та його загальної характеристики, можна дійти висновку, що шлюбний договір – це домовленість наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням. Таке поняття шлюбного договору дає нам підстави вважати його таким, що має цивільно-правову природу. Так, положенням ст. 8 СКУ зазначається: «якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин» [4]. Тобто, до шлюбного договору субсидіарно можуть застосовуватися норми Цивільного кодексу, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Разом з тим, слід визнати, що договори, пов'язані із здійсненням права спільної сумісної власності подружжя, є цивільно-правовими. До них прямо застосовуються норми цивільного права, якщо тільки вони не суперечать спеціальним правилам СКУ. Проте, незважаючи на те, що ознаки шлюбного договору чітко вказують на його цивільно-правову природу, дискусії серед вчених не обмежуються встановленням галузевої приналежності інституту шлюбного договору. До прикладу, професор І.В. Жилінкова і Ю. С. Червоний розглядають шлюбний договір в якості окремого виду сімейно-правових договорів, Ю.С. Червоний, оскільки його суб’єктами є лише подружжя. Але посилання деяких авторів на особливий суб’єктивний склад шлюбного договору не може заперечити притаманність йому певних цивілістичних ознак, адже в цивільному праві є чимало договорів з особливим суб’єктним складом (договори довічного утримання, договори за участі фізичних осіб – споживачів та ін.), що не виводить їх за межі цивільно-правового договору [5, с. 27].

Отже, слід сказати, що шлюбний договір є однозначно сімейно-правовим, але таким, що має комплексну природу: за суб’єктним складом він є сімейним, а за предметом регулювання цивілістичним. На нашу думку, загальною теорією договірного права слід сформувати чітке уявлення про сутність та відмінність шлюбного договору від цивільно-правового, а також його класифікацію, форму, умови і наслідки недійсності та інші критерії. Відповідно на підставі вищевказаного дати чітке визначення шлюбного договору законодавцем. Такі зміни нададуть можливість чітко визначити сутність шлюбного договору.
Література


  1. Жилінкова І. Розвиток інституту шлюбного договору / І. Жилінкова // Вісник Академії правових наук України. –2002. – № 1 (28). – С. 60-68.

  2. Ромовська З.В. Українське сімейне право / З.В. Ромовська. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://westudents.com. ua/glavy/706 66-2-shlyubniy-dogovr-za-smeynim-kodeksom.html

  3. Карпяк К. В. Зародження і розвиток інституту шлюбного контракту: зарубіжний і вітчизняний досвід / К. В. Карпяк // інтернет-конференція «Правова Україна очима майбутніх фахівців». – 2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iconf.org.ua/

  4. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №21-22. – Ст.135.

  5. Правова природа шлюбного договору / І. С. Тімуш // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2013. – № 3. – С. 25-31.


І. Цилюкова

Науковий керівник – ас. Н.М. Зільник
ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУРОГАТНОГО МАТЕРИНСТВА: ВІТЧИЗНЯНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
На сьогодні проблема сурогатного материнства стала предметом постійних обговорень серед науковців, психологів, медиків, юристів, релігійних діячів та в засобах масової інформації. Беззаперечно, сурогатне материнство є явищем, яке потребує належної уваги, розвитку та правового підґрунтя, оскільки даний метод надає можливість подружнім парам, які не мають власних дітей через проблеми зі здоров’ям, реалізувати свої права на батьківство шляхом застосування допоміжних репродуктивних технологій. Проте розвиток медицини в цій галузі набагато випереджає напрацьовану нормативно-правову базу в нашій країні. Слід зазначити, що сурогатне материнство цілком законне на території України, хоча його правове забезпечення не можна вважати досконалим. [1, с. 33].

Аналіз українського законодавства дозволяє виокремити нормативно-правові акти, які в певній мірі регулюють дану сферу. Це, зокрема: ч. 7 ст. 281 Цивільного кодексу України, яка визначає, що повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством [2]. У ст. 123 Сімейного кодексу України, передбачено процедуру визначення порядку походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій: 1) у разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини; 2) у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя; 3) подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій [3].

Однак недостатній рівень розвитку законодавства та наявність прогалин у ньому породжують ряд правових питань, зокрема, відсутність закріплення на законодавчому рівні понять «сурогатне материнство», «сурогатна матір», що цілком або частково деформує застосування даного методу та правового забезпечення. У свою чергу, А. А. Пестрикова розуміє сурогатне материнство як «процес штучного запліднення, виношування й народження дитини жінкою (сурогатною матір’ю) з метою передачі дитини названим батькам згідно з договором за винагороду або без неї» [4, с. 30].

Як свідчить практика, ці прогалини в законодавстві у сфері сурогатного материнства часто призводять до небажаних ситуацій. Такими можуть бути, наприклад, відмова сурогатної матері віддати дитину генетичним батькам, шантажем переривання вагітності, вимогами додаткових грошей, погрозами розголошення інформації про народження дитини, або ж не виплатою сурогатній матері обіцяної грошової компенсації, не забезпечення її належними умовами під час вагітності та пологів тощо. Для запобігання подібних колізій, на нашу думку, варто захистити майнові і немайнові права та законні інтереси сторін «репродуктивного процесу» шляхом підготовки і укладення відповідного договору. Проте, в законодавстві відсутні чіткі норми, які б регулювали порядок укладення договору про надання послуг з сурогатного материнства та визначали найголовніші моменти. Відсутність нормативної бази з цього питання може призвести до суттєвих порушень прав кожної зі сторони договору, а головне народженої дитини. Варто зазначити, за своєю специфікою договір сурогатного материнства в контексті особистих майнових відносин тотожний із договором про надання послуг, який регулюється нормами Цивільного Кодексу.

Підсумовуючи вищезазначене, на нашу думку, доцільно якнайповніше врегулювати відносини між потенційними батьками та сурогатною матір’ю шляхом прийняття відповідного законодавчого акту. Необхідно також прийняти ряд законодавчих вимог щодо форми, змісту та укладення договорів про надання послуг сурогатного материнства, визнаючи пріоритетом захист інтересів дитини, а не будь-кого іншого.

Література

1. Красицька Л. Визначення походження дитини при застосуванні форм репродуктивної медицини за законодавством України // Підприємництво, господарство та право. – 2004. – № 7. – С. 33-35.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

3. Cімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2002. – № 21-22. – Ст. 135.


  1. 4. Пестрикова А. А. Суррогатное материнство в России : монография / А. А. Пестрикова. – Самара: Самар. гуманит. акад., 2008. – 180 с.


Н. Цимбала

Науковий керівник – ас. Н.М. Зільник
ПРОБЛЕМИ УСИНОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ
В статті 20 Конвенції про права дитини зазначається, що «дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, а тому має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою, яка забезпечує змiну догляду за дитиною» [1].

Виходячи з цього, сімейний кодекс України називає усиновлення прийняттям усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду [2]. За допомогою усиновлення усуваються несприятливi для формування особистостi дитини обставини i створюються умови, якi найбiльш близькi до тих, що складаються у сiм’ї.



Отже, усиновлення – правовий iнститут, що здiйснюється в iнтересах дитини єдиний або обидва батьки якої: померли, невiдомi, позбавленi батькiвських прав, визнанi в судовому порядку недiєздатними, безвiсно вiдсутнiми чи оголошені померлими; дали згоду на усиновлення; понад шiсть місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участi в її вихованнi та утриманнi, не виявляють щодо дитини батьківської уваги i турботи [3, с. 241].

Проблема усиновлення в Україні супроводжується такими чинниками: зменшення кількості бажаючих усиновити дитину чи стати опікунами, перепони із сторони самих працівників інтернатів та органів державної влади, в окремих випадках надто складна процедура усиновлення та ін.

Статистичні дані попередніх років свідчать про різке зниження усиновлених дітей українцями та іноземцями зокрема [4]. Це зумовлено тим, що в більшості випадків усиновити бажають дітей віком до 5 років, а діти віком 10 років і старші вже практично не мають шансів знайти сім’ю. Тут виникає проблема, оскільки кількість бажаючих усиновити дитину не відповідає кількості самих дітей. Як свідчить практика лише третина дітей які перебувають в інтернатах підлягають усиновленню, інша ж частина – це переважно діти жінок, які перебувають у місцях позбавлення волі.

Однією з основних перепон при усиновленні виступає небажання самих працівників інтернатів віддавати дітей на усиновлення, оскільки від кількості дітей залежить їх фінансування зокрема та діяльність закладу в цілому. Досить часто зустрічаються випадки коли працівники таких установ умисно підробляють документи про стан здоров’я дітей з власних корисливих мотивів. Тут виникає 2 сторони медалі: з одного боку якщо в закладі зовсім не залишиться дітей він відповідно буде розформованим і особи які там працюють втратять роботу, а з іншого діти втрачають реальну можливість вість стати повноцінним членом прийомної сім’ї [5].

Ще однією проблемою я вбачаю норму яка дозволяє стати прийомними батьками лише подружню пару. Адже в деяких випадках дитині буде краще хоча б з одним із батьків. Чому при розлученні дитина може залишатись лише з одним із батьків, а усиновлювати дитину не перебуваючи в шлюбі заборонено. Адже якщо особа має хороше матеріальне забезпечення, графік роботи який дозволяє їй достатньо часу проводити з дитиною то чому ж вона сама не може стати усиновлювачем?

Процедура усиновлення відбувається у судовому порядку, і передбачає подання різного роду необхідних документів для усиновлення дитини і винесення рішення на основі їх розгляду. Слід зазначити, що збір самих документів, та їх розгляд у відповідних інстанціях забирає не лише багато часу а й здоров’я. Проте, я не вбачаю за необхідність зменшення кількості необхідних документів чи тривалості розгляду справи, необхідно лише створити певну злагодженість між компетентними органами та інстанціями з питань усиновлення, що принаймі зменшить кількість так би мовити переадресацій усиновлювачів з однієї установи в іншу, що часто змушує їх зупинитись на меті до благородної мети.


Література

1. Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року // Зібрання чинних міжнародних договорів України. – 1990. – № 1. – Ст. 205.

2. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – Ст. 135.

3. Сімейне право України: підручник / Л.М. Баранова, В.І. Борисова, І.В. Жилінкова та ін.; за заг. ред. В.І. Борисової та І.В. Жилінкової. – 4-те вид., перероб. і доп. – Х.: Право, 2012. – 320 с.

4. Василь Мокан. Усиновлення в Україні: статистика. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://gazeta.ua/ru/blog/39234/usinovlennya-v-ukrayini-statistika


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   28

Схожі:

72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗбірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов маріуполь – 2014
Дебют. Збірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов за результатами участі у Декаді студентської науки – 2014 / За заг...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconАктуальні питання теоретичної та практичної медицини Topical Issues of Clinical
Актуальні питання теоретичної та практичної медицини : збірник тез А43 доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЙного навчання в умовах соціально-економічної нестабільності матеріали VIІ міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) Частина Київ 2014
Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) : у ч. – Ч. / уклад. Л. М. Капченко, С. О. Тарасюк, Л. Г....
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconНаціональна металургійна академія україни
Збірка тез доповідей Всеукраїнської науково-технічної конференції студентів І молодих учених
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconБердянського державного педагогічного університету
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 19 травня 2006 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗміст історія україни та її складових, північної буковини І бессарабії михайловський С
Букова віть: ІІІ міжвузівська студентська науково-практична конференція, Чернівці, 25 квітня 2013 р. [Упоряд.: С. П. Кармалюк, Г....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка