72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року



Сторінка16/28
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.19 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   28

5. Забуті в інтернатах. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zik.ua/ua/news/2012/03/08/338202



В. Чорній

Науковий керівник – ас. Н.М. Зільник
СВОБОДА ДОГОВОРУ ЯК ЗАГАЛЬНА ЗАСАДА

ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Серед загальних засад цивільного законодавства поряд з такими, як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України і законом, та ін., у ст. 3 ЦК України названо й свободу договору. [1] Віднесення принципу свободи договору до основних засад цивільного законодавства підкреслює його значимість в регулюванні особистих немайнових та майнових відносин учасників цивільного обороту. Цей принцип логічно випливає із юридичної рівності учасників цивільних відносин.

Покровський Й.О. називав принцип свободи договору «верховним началом» всієї галузі цивільного права [2, с. 249]. Із цим твердженням погоджуються такі сучасні дослідники договірного права, як Т.В. Боднар, С.Н. Бервено, С.О. Погрібний, М.М. Сібільов та інші [3, с. 60].

У свою чергу Луць А.В. вважає, що разом з цим свобода договору не є безмежною, що вона існує в рамках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін договору мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності, справедливості [4, с. 5].

Що стосується меж дії свободи договору, то дослідники даної проблеми зазначають, що ці межі пов’язані з необхідністю для сторін договору підпорядкуватися імперативним приписам, які містяться в актах цивільного законодавства, та підпорядковувати свої відносини диспозитивним нормам, а також квазінормативним регуляторам у вигляді звичаїв[5, с. 86-87].

Таким чином, проблема меж договірної свободи полягає у визначенні співвідношення актів цивільного законодавства і договору. Слід враховувати, що ЦК України у ст. 6 надає сторонам у договорі право відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. [1] Таким є загальне правило. Винятки з нього мають місце лише тоді, коли на неможливість такого відступу прямо вказується у зазначених актах, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Дане положення має бути врахованим при визначенні меж договірної свободи. Отже, імперативні приписи, що містяться в актах цивільного законодавства, лише тоді обмежують договірну свободу, коли сторони не можуть відступити від них при вирішенні питання про те, чи можуть обмежувати свободу договору такі квазінормативні регулятори, якими є звичаї, слід враховувати правило, закріплене у ч. 2 ст. 7 ЦК. Згідно з ним звичай, що суперечить договору, в цивільних відносинах не застосовується [5, с. 87].

Недоліком чинного законодавства є зайві обмеження свободи договору там, де її обмежувати не потрібно. Зрозуміло, що свобода договору буде ілюзорною, якщо не буде забезпечена обов’язковістю умов договору. Водночас ст. 629 ЦК встановлює обов'язковість виконання сторонами договору, однак згідно з ч.1 ст.651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, договором може бути встановлена можливість односторонньої зміни або розірвання договору. Введення до ЦК широкого кола випадків безпідставної односторонньої відмови сторони від договору, справедливо критикувалося у літературі [6, с. 139]. Погоджуємось з такою думкою, бо зазначене призвело до перетворення свободи договору на свободу від договору. Це перетворення нещодавно завдало величезної шкоди – банки в масовому порядку почали підвищувати проценти за кредитами в односторонньому порядку.

Отже, підсумовуючи, варто зазначити, що непродумане розширення сфери застосування свободи договору у ЦК призвело до того, що така свобода перетворилася на свободу від договору. Необхідною є відмова від застосування правила «дозволено все, що не заборонено» щодо встановлення наслідків неправомірної поведінки у договірній сфері та застосування протилежного правила «не заборонено лише те, що дозволено».
Література

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу. – http://zakon2.rada.gov.ua



2. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права / И.А. Покровський. – М.: Статут, 1998. – 353 с.

3. Отраднова О. Реалізація принципу свободи договору у цивільно-правових деліктних відносинах // Юридична Україна. – 2009. – № 10. – С. 60-64.

4. Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. – Львів, 2001. – 182 с.

5. Борисова В.І., Баранова Л.М., Жилінкова І.В. Цивільне право України:Навч. посібник. – Т. 2. – К. : Юрінком Інтер, 2007. – 552 c.

6. Бервено С.М. Проблеми договірного права України. – К.: Юрінком Інтер. – 2006. – 392 с.
А.Кирик

Науковий керівник:к.ю.н С.Л.Дембіцька
ГАРАНТІЇ ПРАВ І ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ОСОБИ ПРИ УКЛАДЕННІ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ
Відповідно до Конституції України не допускається будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять і місця проживання.

Якщо працівника допущено до роботи без оформлення наказу, трудовий договір вважається укладеним, а працівник прийнятим на роботу. У випадку недбалості адміністрації підприємства чи власника підприємства, які не видали наказ, не повинен страждати від цього працівник і його інтереси. 

Для деяких категорій працівників встановлено додаткові гарантії прийому на роботу. Зокрема, Законом України "Про зайнятість населення" передбачено бронювання на підприємствах до 5% загальної кількості робочих місць для таких категорій громадян: жінок, які мають дітей віком до 6 років; одиноких матерів, які мають дітей віком до 14 років чи дитину-інваліда; молоді, якій надається перше робоче місце; осіб передпенсійного віку (чоловіки — 58 років, жінки — 53 роки); звільнених після відбування покарання чи примусового лікування за умови реєстрації у державній службі зайнятості не пізніше одного року після звільнення.

Цим особам забороняється відмовляти у прийомі на роботу, якщо вони направлені на підприємство органами державної служби зайнятості в межах встановленої броні . Додаткові гарантії спеціального захисту передбачені для жінок. Усі гарантії зокрема при укладенні трудового договору умовно можна розподілити на 2 групи: до першої групи належать гарантії, які стосуються усіх жінок, а до другої — гарантії для вагітних жінок і жінок, які мають малолітніх дітей.

На нашу думку найбільш чітко законодавство про працю встановлює гарантії при укладенні трудового договору з вагітними жінками і жінками, які мають малолітніх дітей. Забороняється, зокрема, необґрунтована відмова у прийнятті на роботу таких жінок з мотивів вагітності, наявності дітей віком до 3 років, а одиноким матерям — за наявності дитини віком до 14 років або дитини інваліда. Законодавство встановлює певні обмеження стосовно прав і свобод іноземців. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть призначатися на посади або займатися трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.

Отже, в основу обмеження права особи на укладення трудового договору можуть бути покладені різні критерії:

1.перш за все це стосується охорони здоров’я та життя майбутнього працівника й інших осіб, які визначаються особливостями фізіологічного стану та розвитку певних категорій людей. Так, з метою охорони праці забороняється застосування праці жінок та неповнолітніх на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах (ст.ст. 174, 190 Кодексу законів про працю (КЗпП) України)[i]; застосування праці інвалідів, якщо згідно медичних висновків стан їх здоров’я не дозволяє працювати у певних умовах або продовження роботи інвалідом буде загрожувати здоров’ю і життю інших осіб (наприклад, особам, інфікованим вірусом імунодефіциту людини та хворим на СНІД, гарантується право за спеціальностями та на посадах, встановлених спеціальним переліком;

2.обмеження можуть стосуватися випадків, коли держава визнає обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали. Не можуть бути прийняті на роботу особи щодо яких винесено вирок, який вступив у законну силу, і мірою покарання їм обрано позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 Кримінального кодексу України); на матеріально відповідальну роботу не можуть бути прийняті особи, що мають судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, якщо судимість не знята і не погашена;

3.робота в державних органах також може бути підставою в обмеженні права особи на укладення трудового договору, оскільки має свої особливості пов’язані з владними повноваженнями працівників та необхідними матеріальними засобами для виконання ними певних завдань і функцій держави. Наприклад, суддям забороняється бути народним депутатом, входити до складу інших державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування, займатися будь-якою діяльністю, крім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності. Проте такі обмеження можуть стосуватися визначеної категорії працівників (суддів, прокурорів, народних депутатів, Президента України і т.п.), які представляють державні органи і наділені владними повноваженнями;

Отже Конституція України та Закон України «Про зайнятість населення» передбачає усі можливі варіанти під час працевлаштування та укладенні трудового договору для двох сторін, аби не порушувати права та інтереси. Якщо ви впевнені в тому що ваші права та гарантії при укладенні трудового договору порушуються, необхідно впевнено відстоювати свої законні права та інтереси у судовому порядку.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року//Відомості Верховної Ради УРСР. -1971. –Ст.375.

  2. Конституція України від 28 червня 1996 року//ВВРУ. -1996. -№30. –Ст.141.

  3. Трудове право: підручник/В.В.Жернакова, С.М.Прилипко,О.М.Ярошенко та ін..; за ред..В.В.Жернакова. –Х.: Право,2012. -496с.

  4. Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993р.//ВВРУ. -1993. -№36. –Ст.361.


І. Кіндрацька

Науковий керівник - к.ю.н. С.Л.Дембіцька
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ

Відпочинок поряд з працею є основними соціальними становищами, у яких людина перебуває все своє життя, за винятком дитячого віку. Праця обов'язково повинна чергуватись з відпочинком, але, щоб відпочивати, потрібно працювати, стомлюватись.



Час відпочинку — це частина календарного періоду, протягом якого працівник відповідно до закону повинен бути звільнений від виконання трудових обов'язків і який він може використовувати на власний розсуд для задоволення своїх інтересів і відновлення працездатності.

Стаття 45 Конституції України визначає: кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня для окремих професій, скорочення тривалості роботи у нічний час.

Трудове право України визначає такі види відпочинку: перерви протягом робочого дня; щоденний відпочинок після роботи; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні (святкові) неробочі дні; щорічні відпустки та ін. Перерва протягом робочого дня. За чинним законодавством працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Ця перерва не включається до робочого часу, а тому працівники можуть використовувати час перерви на свій розсуд. Щоденним відпочинком є перерва в роботі після закінчення робочого дня. Тривалість такого відпочинку залежить від конкретного режиму робочого часу. У всіх випадках мінімальна тривалість щоденного відпочинку разом із часом обідньої перерви має бути не меншою за подвійну тривалість робочого часу в робочий день, що передує відпочинку.

Вихідні дні (щотижневий відпочинок) - це вільні від роботи дні календарного тижня. При п»ятиденному робочому тижні працівникам надається два, а при шестиденному робочому тижні - один вихiдний день. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при пятиденному робочому тижні встановлюється згідно графіка роботи організації, якщо інше не передбачено законом. Обидва вихідних дні надаються, як правило, підряд.Право на відпустку мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами незалежно від форм власності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Законом України "Про відпустки" встановлюються такі види щорічних відпусток: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу зі шкідливими умовами праці та ін. Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менше як 24 календарних дні за робочий рік. Право на щорічну відпустку у перший рік роботи настає після закінчення 6 місяців безперервної роботи на підприємстві. Чинне законодавство про час відпочинку має дві головні цілі: по-перше,забезпечення повного, раціонального і ефективного використання трудового потенціалу організації; по-друге, захист працівників від надмірних перевантажень, забезпечення відновлення їх працездатності, збереженню її протягом тривалого часу.

Не лише знання законодавства про час відпочинку, але і дотримання учасниками трудового процесу, сторонами трудових відносин - роботодавцями та працівниками, а також їх представниками - адміністрацією та профспілками, служить важливою гарантією дотримання цього законодавства, а значить - і досягненню цілей, на які воно спрямоване. На практиці багато керівників, посилаючись на відставання трудового законодавства від потреб сьогодення, а часто і не знаючи його змісту, діють на свій розсуд, тим самим порушуючи вимоги законодавства. Як наслідок виникають розбіжності між учасниками трудових правовідносин, що породжує трудові спори. Отже, необхідно в першу чергу запровадити у законодавстві поняття «час відпочинку», яке сьогодні вироблене лише наукою трудового права, та не відповідає фізіологічному поняттю «відпочинок». Чітко закріпити у додаткових нормативно-правових актах питання гарантій працівників щодо часу відпочинку.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року//Відомості Верховної Ради УРСР. -1971. –Ст.375.

  2. Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996р.//ВВРУ. 1997. -№2. –Ст.4.

  3. Трудове право: підручник/В.В.Жернакова, С.М.Прилипко,О.М.Ярошенко та ін..; за ред..В.В.Жернакова. –Х.: Право,2012. -496с.


М.Кучма

Науковий керівник – к.ю.н. С.Л.Дембіцька
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ: ПОНЯТТЯ, ФОРМИ, ВИДИ

Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Сторонами трудового договору виступають роботодавець і найманий працівник. На стороні роботодавця виступає власник або уповноважений ним орган чи фізична особа. Пошук роботодавця як сторону трудового договору - це пошук відповідального суб'єкта за управління трудовим процесом, організацією праці, прибутковість підприємства, відшкодування шкоди працівникові, заподіяної при виконанні трудових обов'язків. Нарешті працедавець повинен забезпечити працівнику якого найняв всі соціальні гарантії і виплати найманому працівнику. Трудовий договір важливий для обох сторін, оскільки саме в ньому зазначаються основні права та обов’язки як працівника так і найманого робітника.

За загальним правом громадяни мають право укладати трудові договори з 16 років (ст. 188 КЗпП). За згодою батьків або особи, яка їх замінює, можуть бути прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. За загальним правилом законодавство не містить максимальних обмежень віку при прийнятті на роботу. Необхідно підкреслити на необхідності правового захисту працівників, яка зазначається на законних підставах у трудовому договорі. Тому право громадян на працю реалізується шляхом укладання трудового договору між працівником та роботодавцем. У застосуванні трудового договору найбільше проявляється основна функція трудового права - охорона трудових прав найманих працівників від надмірної експлуатації з боку власників установ та підприємств.

Всі наймані працівники мають однаковий статус, і будь - який власник зобов'язаний додержуватися всіх правил і гарантій щодо них, передбачених законодавством про працю. Трудовий договір повинен укладатись на підставі принципу свободи та добровільності вибору роботи.

Також ніхто не може бути примушений виконувати певну роботу без добровільної на те згоди самого працівника. Власник, або вповноважена ним адміністрація зобов'язується забезпечити його цією роботою, надавати засоби виробництва, обладнання, прилади, механізми, приміщення, сировину, конкретні завдання. Власник має право доручити працівнику виконати будь-яке завдання в межах тієї роботи, яка обумовлена трудовим договором. Уклавши трудовий договір власник не тільки використовує працю працівника, але і приймає на себе зобов'язання по наданні певних гарантій, пільг, а також по участі у соціальному забезпеченні працівника.

Отже, трудовий договір є основним інститутом у системі трудового права. Він розглядається також як підстава виникнення трудових правовідносин і водночас як форма залучення до праці. Водночас, на жаль, виникає ще багато проблем у відмові роботодавця щодо юридичного оформлення трудового договору, порушень прав та гарантій працівників, обмаль робочих місць щодо працевлаштування. Юридичні гарантії діють лише в загальній системі економічних, політичних і соціальних гарантій. Тільки економіка, що нормально функціонує, реальна діяльність підприємств, наявність реальних робочих місць здатні кардинально змінити ситуацію.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року//Відомості Верховної Ради УРСР. -1971. –Ст.375.

  2. Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996р.//ВВРУ. 1997. -№2. –Ст.4.

  3. Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991р.//ВВРУ. -1991. -№4. –Ст.171.

  4. Трудове право: підручник/В.В.Жернакова, С.М.Прилипко,О.М.Ярошенко та ін..; за ред..В.В.Жернакова. –Х.: Право,2012. -496с.

  5. Вишновецька С. Поняття та особливості трудових правовідносин//Підприємництво, господарство і право. -2004. -№4. –С.71-74.


Т. Гуменюк

Науковий керівник – к. ю . н., ас. У. П. Бек

ПРОБЛЕМИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЗЕМЛІ ЗА ЦІЛЬОВИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ
Актуальність теми полягає у цільовому призначенні земельної ділянки, віднесеної до певної категорії землі, яка відіграє важливу роль у здійсненні особою своїх прав на цю ділянку та в дотриманні передбачених земельним законодавством обов’язків.

Метою є дослідження проблем визначення «цільового призначення землі.



Використання земельної ділянки за цільовим призначенням – одна з основних вимог чинного законодавства. Але вона не завжди співпадає з бажаннями користувачів. Чимало з них згідно із судовим рішенням позбавлено прав на земельну ділянку через її нецільове використання. Як не дивно, але зазвичай значною проблемою стає нерозуміння власне поняття цільового призначення. в ч. 3 ст. 20 ЗК [1] йдеться про зміну цільового призначення земель, яка здійснюється у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. На практиці такі поняття, як категорія землі і цільове призначення землі ототожнюються і дехто вважає, що в його випадку немає зміни категорії земель, він не проводить всіх визначених законодавством дій і тому несе відповідальність за нецільове використання землі. Проте це не так, цільове призначення землі потрібно змінювати не лише із категорії в категорію а й у межах однієї категорії. Справа в тому, що в ст. 19 ЗК йдеться про “основне цільове призначення”, а ст. 20 ЗК [1] і норми про відповідальність за нецільове використання земель оперують поняттям “цільове призначення”. У зв’язку з цим землекористувачі несвідомо порушують законодавство, і несуть за це відповідальність [2]. Певним недоліком сучасного поділу земель на категорії можна вважати його “розімкненість”, що обумовлена назвою останньої, дев'ятої категорії земель – “землі промисловості, транспорту ... та іншого призначення”. Таке формулювання, на практиці, дає широке поле для “творчості” органів державної влади та місцевого самоврядування при прийнятті рішень щодо встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок. При цьому, некоректно сформульоване цільове призначення ділянки, в результаті унеможливлює ефективний державний контроль за використанням та охороною земель, адже віднайти у чинній нормативно-правовій базі нормативи раціонального землекористування, що відповідають “екзотичному” цільовому призначення, як правило, дуже складно або взагалі неможливо [3]. Існуюча система розподілу земель на категорії не охоплює всіх земель. Наприклад, взагалі поза існуючої класифікації земель залишаються землі культового (церковного) фонду, космічного забезпечення, водно-болотних угідь і торф'яного фонду, мисливського фонду та підвищеної екологічної небезпеки, та інші. Навряд чи можна вважати задовільним те, що всі ці землі відносяться до "землям іншого призначення" [4]. Отже, сучасний стан класифікації земель за цільовим призначенням в України не може вважатися задовільним. Відсутність єдиного нормативного документу, який чітко регламентував би детальний розподіл земельного фонду за цільовим призначенням, призводить до безсистемного прийняття рішень щодо встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок, унеможливлення ефективного державного контролю за використанням та охороною земель. 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Земельний кодекс України \Верховна Рада України\Кодекс України, Кодекс, Закон від 25.10.2001 

  2. Комберянов Сергій \Практика юристів, щодо використання землі за призначенням\ Юридична газета, №5(17) від 10 березня 2004 р.

  3. Мирошниченко А. М. Проблемные правовые вопросы разделения земель на категории. // Бюллетень Министерства юстиции Украины. – 2005. – № 12 (50). – С. 42-51.

  4. Ніколайчук А.М. Сучасний стан і проблеми класифікації земель в Україні\ Правовий тиждень. №32(158) від 11 серпня 2009 р.



Н. Ірод

Науковий керівник – к.ю.н. Бек У. П.
ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ ДО СУБ’ЄКТІВ ВИННИХ У ВЧИНЕННІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОСТУПКУ У ГАЛУЗІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН
Актуальність теми. Сьогодні питання земельних відносин є надзвичайно актуальним, оскільки саме земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (стаття 14 Конституції України ) [1]. Одним з найбільш важливих є саме питання забезпечення законності та правопорядку у цій сфері. На жаль, сучасні реалії свідчать про недостатній рівень дотримання законодавства, що регулює використання й охорону земельних ресурсів.

Метою даної теми є саме дослідження особливостей притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності за правопорушення в сфері земельних відносин, визначення підстав притягнення до неї.

Питання юридичної відповідальності у сфері земельних відносин досліджувало досить велика кількість науковців, зокрема до них можна віднести: Балюк Г. І., Берлач А., Лоїк Г. К., Нестеренко І. І., Петлюк Ю. С., Шульга А. М. та інші.  Проте недостатньо дослідженими залишилися питання притягнення до адміністративної відповідальності за земельні правопорушення.

Значне поширення правопорушень в земельній сфері є наслідком низки факторів. Це, зокрема, проведення масштабної земельної реформи та зумовлена цим неповнота та нестабільність законодавчої бази з питань регулювання земельних відносин, неефективна діяльність органів влади, покликаних виявити та притягнути до відповідальності за вчинення земельних правопорушень. Важливим чинником є низький рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, переважна більшість яких нехтує законодавчо встановленими нормами поведінки у сфері земельних відносин, що ще більше ускладнює ситуацію [4].

Серед всіх заходів адміністративної відповідальності за правопорушення в сфері земельних відносин застосовується згідно з КУпАП України тільки штраф [3]. Мірошниченко О. С. підкреслює, що ст. 148 ЗК України передбачає  конфіскацію земельної ділянки із зазначенням лише того, що вона може мати місце виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом [2]. Проте безпосередньо ЗК України не встановлено підстави та порядок конфіскації земельних ділянок, отже не конкретизовано, про яку конфіскацію йде мова: адміністративне стягнення, кримінальне  покарання  чи  захід  цивільної  відповідальності. Аналіз  ЗК України  та КУпАП дозволяє виявити розбіжності, як у переліках порушень  земельного законодавства, за  які наступає  адміністративна  відповідальність,  так  і  у формулюванні самих складів правопорушень. [5].

Отже, підсумувавши все вищесказане, можна зробити висновок, що для  зменшення  кількості  земельних  правопорушень  необхідно  активно  впроваджувати  профілактичні  заходи,  посилити заходи впливу щодо юридичних осіб за скоєння проступків у газузі земельного права. Також, щоб певним чином спростити правозастосовну практику, потрібно доповнити ЗК України статтею, яка міститиме законодавче визначення земельного правопорушення, оскільки на даний час, аналізуючи наукову літературу та спеціальне законодавство можна стверджувати, що сьогодні не існує єдиної точки зору щодо визначення поняття та основних ознак земельного правопорушення. На мою думку, потрібно удосконалити чинне як земельне так і адміністративне законодавство щодо умов та порядку застосування адміністративно-правових стягнень до правопорушників у даній галузі права.


Література

  1. Конституція України від 28.06.1996 р. з наст. змін. і доп. // http://zakon.rada.gov.ua

  2. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // http://zakon.rada.gov.ua

  3. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 // http://zakon.rada.gov.ua

  4. Семчик, В. І. Земельне право України : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / В. І. Семчик, П. Ф. Кулинич, М. В. Шульга. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2008. -600 с.

  5. Земельне право України: Підручник. За ред. Шульги М.В. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.



Х. Кахній
Науковий керівник – к.ю.н. Бек У. П.



ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУ КОНСЕРВАЦІЇ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ
Важливим напрямом охорони земель сільськогосподарського призначення України є консервація деградованих, малопродуктивних і техногенно забруднених угідь. Законодавство України на не достатньому рівні регулює дане питання, вказуючи лише загальні положення реалізації консервування земель.

Актуальність теми полягає в тому, що розпочата в Україні земельна реформа на самому початковому етапі припустилася фатальної помилки. Ідея приватної власності на землю, як товару та капіталу, є проявом вузькості світогляду. Очевидно, що такі визначальні стратегічні питання, як власність на землю, мають вирішуватись виключно на всенародному референдумі. Окрім цього, основною проблемою є те, що в Україні не був врахований найважливіший фактор – величезна площа орних земель. Варто зазначити, що проблематика даного питання полягає ще й в тому, що найголовнішим чинником знищення природних екосистем в Україні є орне землеробство. Україна відноситься до держав з найбільшим рівнем розораності території в світі [4].

Законодавство України дає тлумачення терміну консервація земель, так згідно з ст. 1 Закону України Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 - 2015 роки, консервація земель - виведення з господарського обороту земель на певний термін для здійснення заходів щодо відновлення родючості та екологічно задовільного стану грунтів, а також для встановлення або повернення втраченої екологічної рівноваги у конкретному регіоні [2].

Окрім цього, ст. 1 Закону України Про охорону земель пропонує інше визначення даного поняття, згідно з ним консервація земель - припинення господарського використання на визначений термін та залуження або залісення деградованих і малопродуктивних земель, господарське використання яких є екологічно та економічно неефективним. [3].

Багато вітчизняних науковців досліджують дану проблему і шукають шляхи її вирішення. Так, згідно до методичних рекомендацій академіка В.Ф. Сайка в Україні потрібно вивести з активного обігу від 8 до 10 млн. гектара орних земель [5].

Техногенно забрудненими є землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та негативного впливу на довкілля і здоров'я людей[1].
  Обов'язок ініціювання консервації відповідних земельних ділянок покладений на власників і користувачів цих ділянок. Консервація земель здійснюється за рішеннями органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Використання земельної ділянки, що перебуває у стані консервації, для вирощування сільськогосподарських культур забороняється.

Отже, не маючи серйозних законодавчих важелів щодо екологічного регулювання земельних відносин більше половини території держави за лічені роки опинились в руках приватних землевласників. Можна зробити висновок, що держава самовільно позбулась більшої частини земель та, по суті, віддала їх у стихійне користування. Таким чином, надзвичайно низький рівень регулювання природних екосистем закріплений в Україні законодавчо.


Література

1. Земельний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, № 3-4, ст.27) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2768-14



2. Закон України Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки; Верховна Рада України; Закон, Програма від 21.09.2000  1989-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1989-14

3. Закон України Про охорону земель Верховна Рада України; Закон від 19.06.2003  962-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/962-15



4. Шульга М.В. Консервація земель. Земельне право України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://textbooks.net.ua/content/view/1240/18/

5. Консервація земель, підвищення лісистості та знищення степу в контексті земельної реформи. Український лісовод. [Електронний ресурс]. Режим доступу:http://www.lesovod.org.ua/node/14019
І. Турба

Науковий керівник – к.ю.н., ас. У. П. Бек


ЗЕМЛІ ОЗДОРОВЧОГО ХАРАКТЕРУ
У відповідності до Основного Закону кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Вони можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Правовий режим земель оздоровчого призначення, крім ЗК, встановлюється законами "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про курорти" та іншими нормативно-правовими актами. [1, с. 355]

Займаючи 0,01 % території України (близько 8,6 тис. га), землі оздоровчого призначення відіграють надзвичайно важливу роль як природний ресурс, що має природні лікувальні властивості. Природні лікувальні властивості таких земель – це наявність у їх межах природних лікувальних ресурсів, які є надзвичайно ефективними засобами для профілактики та лікування, як правило, поширених захворювань людей. До таких природних лікувальних ресурсів належать мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об’єкти і комплекси із сприятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Саме завдяки унікальним властивостям природних лікувальних ресурсів землі, в межах яких вони знаходяться, виділені в окрему категорію земель територій, яка має спеціальний правовий режим охорони і використання. [2, с. 401 ]

Основною правовою передумовою для віднесення тих чи інших територій до земель оздоровчого призначення є виявлення на них відповідних природних лікувальних ресурсів в установленому законом порядку. Як встановлено у ст. 16 Закону України «Про курорти» виявлення природних лікувальних ресурсів здійснюється шляхом проведення комплексних медико-біологічних, кліматологічних, геолого-гідрологічних, курортологічних та інших дослідницьких робіт. Виявлені в результаті їх проведення природні лікувальні ресурси підлягають медико-біологічній оцінці їх якості та цінності Міністерством охорони здоров’я України, на підставі чого визначаються методи використання таких природних лікувальних ресурсів у профілактичних та лікувальних цілях. Потім за результатами геологорозвідувальних робіт визначаються експлуатаційні запаси родовищ, що належать до природних лікувальних ресурсів, затверджуються та вносяться до Державного фонду родовищ, корисних копалин України і передаються для використання. [3, с. 464]

У Земельному кодексі України (ст. 84) міститься заборона на передачу у приватну власність лише частини земель оздоровчого призначення, а саме тих, на яких розташовані об’єкти оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша зона - суворого режиму; друга зона обмежень; третя зона спостережень. [4, с.376]

23 квітня 2003 р., КМУ була прийнята Концепція розвитку санаторно-курортної галузі, де була надана оцінка потенціалу природно-лікувальних ресурсів, і була визнана перспектива пожвавлення санаторно-курортного лікування та оздоровлення.


література

1) Земельне право України. Підруч. для студ. юрид. спец.вищ.навч.закл./В.І. Семчик, П.Ф. Кулинич, М.В. Шульга. — К.: Вид. Дім «ІнЮре», 2008. — 600 с.

2) Земельне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного та І.І. Каракаша. - Вид. 2, перероб. і доп. - К.: Істина, 2009. - 600с.

3) Земельне право України. Навчальний посібник / Мірошниченко А. М. - К: Алерта, ЦУЛ, 2011.- 678 c.

4) Шеремет А. П., Земельне право України: навч. пос. [для студ. вищ. навч. закл.] / А. П. Шеремет – [2-ге вид.]. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 632 с.
Н. Дідух

Науковий керівник-к.ю.н., доц. І.В. Апопій
Ім'я фізичної особи як засіб її індивідуалізації
У сучасних правових літературних джерелах лише частково говориться про засоби індивідуалізації фізичних осіб, але майже нічого не говориться про саму індивідуалізацію: про її необхідність, сутність, види, значення для цивільного обороту.

Науковці, що досліджували засоби індивідуалізації фізичних осіб, традиційно виділяли ім’я людини і місце її проживання [1] .

Ім'я фізичної особи є найдавнішим способом індивідуалізації в суспільстві. Ім'я - це особисте немайнове благо фізичної особи . Відповідно до частини 4 статті 296 Цивільного кодексу України, ім’я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесеної постанови у справі про адміністративне правопорушення та в інших випадках , передбачених законом. Виникає питання щодо реалізації права особи на імені. Ім’я надається з народження, саме тому, у практиці можуть траплятися випадки, коли особи використовують своє право на зміну імені, коли її воно не влаштовує. словосполучення) або імені з яскраво висловленим ідеологічним навантаженням [2].

Чесне ім'я - це найцінніший скарб, який дитина має одержати від своїх батьків. За Конвенцією про права дитини, кожна дитина з моменту народження має право на їм 'я. Це право реалізується завдяки виконанню батьками обов'язку невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини зареєструвати її народження у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Така реєстрація нерозривно пов'язана з присвоєнням дитині імені, прізвища та по батькові. За статтею 145 Сімейного кодексу України, прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. У разі відсутності такої згоди спір може бути переданий на розгляд суду. Новелою цієї статті є надання батькам права присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ, що, безумовно, призведе до зменшення кількості конфліктів між батьками з приводу прізвища дитини.

Ім'я дитини, за статтею 146 СК, визначається за згодою батьків. А якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі,- то за згодою матері. Цією статтею вперше закріплено право батьків дати дитині два імені. Дитина може мати більше двох імен, якщо таким є звичай національної меншини, до якої належать батьки або один із них.

По батькові визначається за іменем батька (особи, зареєстрованої як батько). Відповідно до статті 149 Сімейного кодексу, змінити по батькові дитини, яка досягла 14 років, можна, у разі зміни батьком свого ім'я, лише за її згодою. У цьому Кодексі немає прямої заборони щодо зміни по батькові повнолітньої особи тоді, коли батько не змінив свого ім'я. У цій ситуації є ціла система забезпечення реалізації такої можливості, виключаючи звернення до суду із скаргою на дії, рішення чи бездіяльність службової особи.

Прізвище може бути змінене у зв'язку з реєстрацією шлюбу, розірванням шлюбу чи визнанням його недійсним.Прізвище, ім'я та по батькові дитини можуть бути змінені у зв'язку з її усиновленням.

Прізвище, ім'я та по батькові може бути змінено у загальному порядку, відповідно до спеціального закону. Характер цивільних правовідносин, учасником яких може бути громадянин, не завжди вимагає його індивідуалізації за допомогою імені. Значна частина цих відносин може відбутися між анонімними суб'єктами, без документального засвідчення особи[3].
Н. Чувашова

Науковий керівник - к.ю.н., доц. І.В. Апопій
ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДНИХ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ УТВОРЕНЬ

Складні підприємницькі утворення створюються з метою концентрації фінансових ресурсів, зниження ступеня господарського ризику, ведення широкомасштабного бізнесу. Вітчизняне законодавство передбачає лише окремі їх види (асоціація, корпорація, консорціум, концерн) тоді як зарубіжний досвід пропонує значно більше різноманіття, залежно від мети створення.

Асоціація - це договірне об'єднання підприємств, яке створюється для здійснення спільної координаційної діяльності підприємств на основі госпрозрахунку, самофінансування та самоуправління. В свою чергу концерн передбачає фінансову залежність його учасників. Найчастіше усього концерн є об'єднанням виробничого характеру.

 Корпорація – це договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації. В Україні корпорації не здійснюють безпосередньо виробничу діяльність (хоча це і не заборонено), а є лише об'єднанням виробничих та інших юридичних осіб з метою централізованого регулювання.

Консорціум створюється як тимчасове договірне об'єднання підприємств для реалізації великих цільових програм і проектів.

Закордонна ділова практика пропонує такі види складних підприємницьких утворень:

Картель — це об'єднання підприємств, учасники якого домовляються про розміри виробництва, асортимент товарів, ринки збуту, умови продажу, ціни.

Синдикат — це договірне об'єднання однорідних підприємств, у якому передбачається централізація збуту продукції або централізація постачання сировини для його членів. Така форма об'єднання підприємств найчастіше застосовується у галузях з масовим виробництвом однорідної продукції.

Пул — це об'єднання підприємств, що передбачає особливий порядок розподілу прибутків його учасників. Відноситься до об'єднання картельного типу. Прибутки учасників пула надходять до загального фонду, а потім розподіляються між ними у заздалегідь встановленій пропорції.

Трест — це об'єднання ряду підприємств, у якому вони втрачають юридичну, виробничу, комерційну самостійність та підпорядковуються єдиному управлінню.

Холдингце акціонерна компанія, яка володіє контрольними пакетами інших фірм з метою контролю і управління їх діяльністю.

Загалом, доцільним є використання у вітчизняному бізнесі зарубіжного досвіду, оскільки більший вибір форм дає можливість обрати оптимальну, для досягнення поставленої перед собою мети.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1 верес. 2014р.: Паливода А.В.

  2. Цивільний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та доп. Станом на 25 липня 2014р.

  3. Виноградська А.М. «Основи підприємництва»: Навч посіб. – К.: Київ. нац.торг.-екон. ун-т, 2002.



М. Біляч

Науковий керівник -к. ю. н., ас. М. І. Тарнавська
СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ У ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Європейська конвенція, Конвенція) [1] кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.



Розглянемо декілька останніх справ, що стосуються застосування вказаної статті.

Цікаву правову позицію Суду можна прослідкувати у рішенні від 16 липня 2013 р. по справі «Вегржиновски і Смолчевські проти Польщі». Так, в 2002 році польський суд задоволив позов заявників до журналістів і газети «Rzeczpospolita». У цій газеті була опублікована стаття, в якій стверджувалось, що заявники – юристи за спеціальністю, заробили свій капітал, допомагаючи політикам в проведенні певних сумнівних правочинів. Оскільки публікація не ґрунтувалась на підтверджених фактах, суд зобов’язав журналістів і редактора відшкодувати завдану моральну шкоду і опублікувати вибачення в газеті. Це рішення було виконано, однак через деякий час заявники звернулись до суду з новим позовом про захист честі й гідності, оскільки спірна стаття так і не була видалена з інтеренет-сайту газети, а отже, порушення прав, на думку заявників, не припинялось. Національні суди Польщі в задоволенні цього позову відмовили, вказавши, що попередніх вибачень і компенсації моральної шкоди було достатньо. Цікаво, що ЄСПЛ підтримав позицію польських судів [2, с. 28].

Стосовно обмежень прав, передбачених ст. 10 Конвенції, то як відомо, вони можуть бути виправдані, зокрема, в інтересах захисту громадської безпеки, порядку і запобігання злочинів. Так, 4 лютого 2014 року ЄСПЛ прийняв рішення по справі про арешт фінського фотографа Маркуса Вікко Пентікайнена, в якому більшістю голосів не визнав порушення статті 10 Конвенції. Справа стосувалась арешту фотографа під час демонстрації і його подальшого засудження за невиконання вимог поліції. Після того, як демонстрація переросла в масові заворушення, поліція вимагала від громадян покинути місце події. Пентікайнен залишився разом з групою демонстрантів і продовжував фіксувати події, внаслідок чого був затриманий. ЄСПЛ зазначив, що арешт і засудження фотографа є втручанням в його професійну діяльність, однак таке втручання переслідувало мало на меті захист суспільної безпеки і запобігання заворушенням і злочинам. Фотографу не чинили перешкод у зйомці демонстрації, обладнання не було конфісковане, він мав можливість використовувати всі знімки для репортажу. Пентікайнен був повідомлений про прохання поліції покинути місце демонстрації, проте він замість того, аби переміститись на спеціально відведену для преси територію, проігнорував попередження поліції. Таким чином, на думку ЄСПЛ, в даному випадку, поліція не порушувала норми ст. 10 Конвенції [3, с. 29].

Як видається, в обох випадках можна прослідкувати наступні тенденції: 1) ЄСПЛ в кожному разі намагається врахувати і збалансувати інтереси усіх учасників конфлікту; 2) Суд вдається до динамічного тлумачення Конвенції [4], в кожному разі враховуючи конкретні обставини тієї чи іншої справи та прослідковуючи зміну в суспільних відносинах.

Література:

1. Конвенція про захист прав і основоположних свобод від 04 листопада 1950. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

2. Дудин В. Словесное удаление : признание публикации нарушающей право на защиту чести и достоинства не является основанием для последующего удаления материала из архива в сети Интернет // Юридическая практика. – 2014. – № 6 (842). – С. 28



3. Дмитренко Д. Не усмотрели нарушений // Юридическая практика. – 2014. – № 6 (842). – С. 29

4. Гончаров В. Динамічне тлумачення юридичних норм / В. Гончаров. – Львів: СПОЛОМ, 2013. – 236 с.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   28

Схожі:

72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗбірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов маріуполь – 2014
Дебют. Збірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов за результатами участі у Декаді студентської науки – 2014 / За заг...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconАктуальні питання теоретичної та практичної медицини Topical Issues of Clinical
Актуальні питання теоретичної та практичної медицини : збірник тез А43 доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЙного навчання в умовах соціально-економічної нестабільності матеріали VIІ міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) Частина Київ 2014
Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) : у ч. – Ч. / уклад. Л. М. Капченко, С. О. Тарасюк, Л. Г....
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconНаціональна металургійна академія україни
Збірка тез доповідей Всеукраїнської науково-технічної конференції студентів І молодих учених
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconБердянського державного педагогічного університету
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 19 травня 2006 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗміст історія україни та її складових, північної буковини І бессарабії михайловський С
Букова віть: ІІІ міжвузівська студентська науково-практична конференція, Чернівці, 25 квітня 2013 р. [Упоряд.: С. П. Кармалюк, Г....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка