72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року



Сторінка2/28
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

П. Думич

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Н. П. Бортник
ПРИЙМАЛЬНИКИ-РОЗПОДІЛЬНИКИ ДЛЯ ДІТЕЙ, ЯК СУБ’ЄКТИ ПРОФІЛАКТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Проблема виховання і соціально-правового захисту підростаючого покоління завжди розглядалася як одне з основних завдань держави та суспільства. Особливо важливе суспільно-політичне і державно-правове значення має подолання в середовищі дітей безпритульності та бездоглядності, які в кінцевому результаті призводять до зростання правопорушень серед дітей та підлітків. У вирішенні даної проблеми важливу роль відіграють приймальники-розподільники для дітей (далі - ПРН) [1].

Діяльність цих установ регламентується Законом України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» від 24.01.1995 року [3], Положенням «Про приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ» затвердженим наказом МВС України від 01.07.1996 року, «Правилами тримання неповнолітніх у дисциплінарній кімнаті приймальників-розподільників для неповнолітніх» затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13.07.1996 року [4; 5] та іншими відомчими наказами, інструкціями.

Відповідно до Закону України Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей [3], в системі органів внутрішніх справ передбачено створення спеціальних установ для дітей – приймальників-розподільників для дітей (ПРД). Цим Законом також визначені категорії дітей, які можуть бути доставлені до ПРД на термін до 30 діб, обмеження щодо поміщення дітей та права посадових осіб. На даний час в системі МВС функціонують 18 ПРД.

Приймальники-розподільники для неповнолітніх є спеціальні установи для неповнолітніх органів внутрішніх справ, що призначені для тимчасового тримання окремих категорій неповнолітніх, яких необхідно ізолювати. Приймальники-розподільники для неповнолітніх (ПРН)


створюються для тимчасового тримання в них неповнолітніх віком від
11 до 18 років, які:

  • вчинили у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно-небезпечні діяння, якщо є потреба негайно ізолювати їх ;

  • згідно з рішенням суду направляються у спеціальні установи
    для неповнолітніх;

  • самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де
    вони перебували.

Основними завданнями приймальників-розподільників є:

  • недопущення з боку неповнолітніх правопорушень;

  • здійснення серед них профілактичної і виховної роботи;

  • виявлення причин і умов, які сприяють злочинності у
    підлітковому середовищі;

  • забезпечення належних умов їх тримання.

Як свідчать статистичні дані [2], у 2009 році до приймальників-розподільників для дітей було поміщено 1034 підлітка, в т.ч. 347 дівчат. Майже 68,5% перебували у розшуку як безвісті зниклі. Найбільше до приймальників-розподільників було доставлено дітей у віці від 14 до 16 років – 42,5%. Із загальної кількості доставлених – 90,5%  є учнями загальноосвітніх навчальних  закладів, 37,7% - діти, позбавлені батьківського піклування, а ще 24,6%  – діти-сироти.

На території України функціонує 18 приймальників-розподільників для дітей, з яких Київський, Харківський, Сімферопольський і Одеський є транзитними. Найчастіше тимчасовими мешканцями транзитних ПРД стають неповнолітні гості з Росії, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Грузії, Киргизстану, Казахстану Туркменії, Таджикистану та Узбекистану 4.

Процедура поміщення дітей до ПРД визначена наказом МВС України від 13.07.1996 №384, яким було затверджено Положення про приймальники розподільники для неповнолітні .

Зокрема, підставою   для   поміщення   неповнолітніх у приймальник-розподільник є:

- постанова  органу  дізнання,  слідчого,  санкціонована прокурором,  або  постанова  суду для неповнолітніх,  які вчинили у віці від 11 до 14 років суспільно-небезпечні діяння,  

- ухвала суду про те, що конкретна особа направляється у спеціальні установи для неповнолітніх,

- постанова, затверджена начальником   міськрайвідділу  внутрішніх справ для неповнолітніх, які самовільно залишили  спеціальний  навчально-виховний заклад, де вони перебували.

Приймальники-розподільники для дітей є юридичними особами.

Але в найближчому майбутньому нас чекають зміни як в діяльності так і в системі ПРД, про це свідчить заява начальника управління кримінальної міліції у справах дітей Міністерства внутрішніх справ України у 2013 під час круглого столу «Реформування приймальників-розподільників для дітей як складова реалізація Концепції кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні» Лазаренка – «Реформування приймальників-розподільників для дітей на сьогодні є досить актуальним. Почнемо з того, що ці установи повинні мати іншу назву. Відразу змінюється і відношення, і можливості, і сама функція. Адже приймальник-розподільник, це приймати і розподіляти, а Центр тимчасового тримання, або Центр соціальної реабілітації, або соціально-правової реабілітації — це вже буде зовсім інше наповнення. Тому ці іновації — це можливість проведення роботи в цьому центрі не тільки з цією категорією дітей, які вже поміщені, але і залучення дітей, які перебувають на обліку, певним чином використовуючи приймальник-розподільник як Центр дитини»[6].
Література


  1. Білогубова Олена Олександрівна – Зародження та розвиток приймальників-розподільників для дітей – Режим доступу: http://intkonf.org/bilogubova-o-o-zarodzhennya-ta-rozvitok-priymalnikiv-rozpodilnikiv-dlya-ditey/

  2. Звіт про роботу підрозділів кримінальної міліції у справах дітей у 2009 році. / Форма   1-НП, затверджена наказом МВС України від 16.01.2008 №16 за погодженням з Держкомстатом.

  3.  Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей: Закон України від 24.01. 1995 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 6. – с. 35.

  4. Про затвердження Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ: Наказ МВС України від 01.07.1996 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: [zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0434-96].

  5. Правила тримання неповнолітніх у дисциплінарній кімнаті приймальників-розподільників для неповнолітніх: Наказ МВС України від 13.07.1996 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: [http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0437-96

  6. Інформація взята з сайту. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.racurs.ua/news/9649-pryymalnyky-rozpodilnyky-dlya-ditey-slid-reformuvaty-mvs


І. Ковтко

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Н. П. Бортник
ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРАВ

З виникненням серйозних екологічних проблем та розвитком міжнародного права про навколишнє середовище людство усвідомило взаємозв’язок між реалізацією прав людини та станом довкілля. Вперше його було визнано на Стокгольмській конференції з оточуючого людину навколишнього середовища 1972 р. У преамбулі Стокгольмської декларації зазначено, що як природне, так і створене людиною навколишнє середовище мають вирішальне значення для добробуту та реалізації основних прав людини, включаючи її право на життя. Наслідком цього стало виникнення і закріплення права людини на сприятливе навколишнє середовище.

Поняття екологічних прав формувалося протягом другої половини XX століття. Стимулами цього процесу були: загострення екологічної кризи у країнах Європи та Америки, зростаюча конкуренція за природні ресурси між країнами, активність світового «зеленого» руху та, нарешті – Чорнобильська катастрофа.

Окремі принципи екологічних прав окреслено у стратегічних дослідженнях та документах «м’якого міжнародного права», таких як: доповідь «Межі зростання», розробленої Д. і Р. Медоузами для Римського Клубу (1972 р.), Стокгольмська Декларація конференції ООН з проблем довкілля (1972 р.), «Всесвітня Хартія природи» (1982 р.), доповідь Комісії ООН під керівництвом Г.Х. Брутланд «Наше спільне майбутнє» (1987 р.), «Турбота про Землю: стратегія збалансованого життя», Декларація Ріо-де-Жанейро щодо довкілля та розвитку, «Порядок денний на XXI століття» (1992 р). Європейська хартія про навколишнє середовище та охорону здоров’я (1989 р.), резолюція Генеральної Асамблеї ООН про необхідність забезпечення здорового навколишнього середовища в інтересах добробуту людей від 14.12.1990 р., «Декларація тисячоліття» ООН (2000 р.), Йоганесбургзька декларація ООН зі сталого розвитку (2002 р.) тощо.

Наприклад, у доповіді «Наше спільне майбутнє» стверджується необхідність переходу людства до засад сталого розвитку, який визначається, як «розвиток, що задовольнятиме потреби сьогодення, не ставлячи при цьому під загрозу прав майбутніх поколінь задовольняти свої потреби». Автори звіту дійшли висновку, що виживання і добробут людства залежатимуть від того, чи вдасться досягти успіху у справі піднесення принципів збалансованого розвитку до рівня глобальної етики, у центрі уваги якої знаходиться людина, як частина єдиного природного цілого.

«Декларація тисячоліття», ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у вересні 2000 р., поклала на держави відповідальність за глобальне партнерство у справі зменшення масштабів бідності, покращання охорони здоров’я, захисту миру, прав людини та стабільності довкілля. До фундаментальних цінностей XXI століття Декларація відносить повагу до природи та намір дотримуватися нової етики дбайливого ставлення до природи. Це повинно спонукати людство до зміни нинішніх нестабільних моделей виробництва і споживання, зокрема – зупинити нераціональну експлуатацію водних ресурсів і забезпечити справедливий доступ до води.

Досі не існує загальновизнаного визначення та переліку екологічних прав. Поки що їх визначають лише як сукупність закріплених у міжнародному та національному законодавстві немайнових прав людини, що визначають її стосунки з довкіллям і забезпечують фізичне існування.

Поняття про екологічні права поки що не склалося у класичну самодостатню концепцію. Традиційно їх розташовують у групі соціально-культурних та економічних прав: поряд із правом на освіту, охорону здоров’я, працю, що не зовсім правильно. Екологічні права неможливо віднести до будь-якої з усталених категорій прав людини. Вони мають окремі риси, властиві позитивним і негативним, цивільним і колективним правам людини. Специфіка екологічних прав полягає у тому, що основою їхньої реалізації в інтересах людини та суспільства є збереження іншої об’єктивно існуючої системи – природного середовища, з незліченною кількістю чинників, об’єктів та організмів. Саме тому у справі реалізації екологічних прав особливо важливою є проблема об’єктивної оцінки стану довкілля.

Обов’язок виникає та реалізується в суспільстві на основі етичних норм та паралельно з правом і служить засобом забезпечення прав інших людей. Екологічні права також найтіснішим чином пов’язані з відповідальністю та обов’язками.

При розгляді Конституції та законів України, можна визначити цілий перелік обов’язків, які покладаються на громадян, у тому числі екологічних. Так, ст. 66 Конституції України зобов’язує громадянина «не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» [1]. Обов’язки громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища визначено у ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [2]. Отже, громадяни України зобов’язані берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, дотримуватися вимог екобезпеки, не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб’єктів, вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів і штрафи за екологічні правопорушення, компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на довкілля.

Теорія прав людини наголошує на рівності людей, а тому опосередковано говорить і про рівну відповідальність. Але між етикою прав і етикою відповідальності є суттєва відмінність. Етика відповідальності наголошує на тому, що відповідальність є не рівною, а різною. У кого більше можливостей, у того й більше відповідальності – це твердження може застосовуватися стосовно людей, юридичних осіб і держав. У міжнародних правових актах зафіксовано принцип різної відповідальності економічно-розвинутих і бідних країн. Від людини відповідальність вимагає здатності враховувати суспільні інтереси та природні обмеження і знаходити оптимальні шляхи для своєї діяльності.
Література


  1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. із змінами від 8 грудня 2004 р.: Офіц. видання. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006.

  2. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України //Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – с. 546.

  3. К. А. Рябець Екологічне право України. – Київ. – Атіка. – 2011. – 231с.


Р. Копеїн

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Н. П. Бортник
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПІДХОДИ ЩОДО КЛАСИФІКАЦІЇ

ПРИМУСУ В ДІЯЛЬНОСТІ МИТНИХ ОРГАНІВ

Є декілька видів примусу, які застосовуються у суспільстві. Науковці розрізняють психічний, матеріальний, фізичний та організаційний примус, беручи за критерій об’єкт впливу. Зокрема, фізичний примус спрямований не на свідомість, а на фізичне буття особистості і його прояви (недоторканість, свобода діяльності, пересування). Беруча правовий аспект можна вирізнити правовий та неправовий примус.

Багато хто з науковців вважав примус однією з основних ознак держави. Думки науковців вказували також на те, що примусова влада у державі не є безмежною. Держава має монополію на примус, з метою встановлення дер–жавного порядку. Випадки насильства скорочуються при встановленні такого порядку. Тоді змінюється і характер примусу, оскільки держава використовує владу для примусу не лише у своїх, а й у чужих інтересах. Тут примус керується правом, іде поруч моральних і етичних принципів, тому він і є справедливий для всіх до кого застосовується.

Публічно–правовий примус завжди пов’язують з владою. Тільки держава має всю повноту влади. Всі інші соціальні організації мають лише часткову владу, і тим ще раз проявляється влада щодо застосування примусу саме державою. При цьому влада всіх інших соціальних утворень потребує для свого здійснення санкцій і підтримки з боку держави.

Публічно–правовий примус, у свою чергу, можна класифікувати за деякими критеріями.

За підставою застосування публічно–правовий примус поділяється на такий, що застосовується внаслідок винного діяння і внаслідок безвинного діяння, а також внаслідок припущення можливості виникнення правопорушення. За таким критерієм, як мета застосування примусу, його можна поділити на такий, що захищає публічний (сукупний, колективний) інтерес, і такий, що захищає інтерес приватної особи.

В суспільстві поняття влади – це здатність і можливість здійснювати свою волю, справляти визначальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою якогось засобу – авторитету, права, примусу. Державна влада є єдиною, котра застосовує легалізований примус до всього суспільства. Держава, державна влада і примус настільки взаємопов’язані, що в літературі ці терміни розглядають неодмінно разом, тобто такі, що існувати окремо не можуть.

Також слід звертати увагу на те, що поняття влади ми розглядаємо у досить вузькому значенні, при якому цим поняттям охоплюються не всі види владарювання, а лише владарювання у сфері організації суспільних відносин і управління.

Повертаючись до примусу можна також вказати, що засоби примусу поділяють на такі дві групи санкції: державно–примусові (заходи, що є реакцією держави на протиправну поведінку конкретної особи) та державно–необхідні ( тобто профілактичні засоби примусу).

Суть примусу що виражений у санкціях, полягає у його правоохоронній ролі, та впливові на осіб, які порушують встановлений правопорядок. Даний вид примусу у цьому випадку здійснюється у межах правоохоронних відносин і є реакцією держави на неправомірну поведінку учасників суспільних відносин.


Література

1. Бахрах Д. Н. Административное право: учебник для вузов. – М.: Издательство БЕК, 1997. – с. 197.



2. Тихомиров Ю. А. Публичное право. – М., 1995. – с. 168.

3. Див.: Кистяковский Б. А. Философия и социология права / сост., примеч., указ, В. В. Сапова. – СПб., РХГИ, 1998. – с. 241.

4. Иванчишин П. А. Общество. Государство. Власть. – М., 1994. – с. 272.

5. Комзюк А. Державно-владний аспект адміністративного примусу //Вісник Академії правових наук – X., 2000. – № 4. – с. 133.

6. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М., Норма, 2001. – с. 195.

7. Скакун О. Ф. Теория государства и права: учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – с. 36.

8. Базылев Б. Т. Социальное назначение государственного принуждения в обществе //Правоведение. – 1968. – № 5. – с. 30.
Н. Ліниця

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Н. П. Бортник
ДОЗВІЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ТА ЙОГО МІСЦЕ У АДМІНІСТРАТИВНІЙ ПРОЦЕДУРІ

З урахуванням специфіки побудови вертикалі адміністративно-правових відносин на принципах взаємного служіння суспільству та державі поняття дозвільного провадження можна визначити як регламентовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав фізичних та юридичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами діяльності шляхом надання їм відповідного дозволу.

Більшість вітчизняних науковців традиційно розглядають дозвільне провадження як частину адміністративного процесу. Зокрема, вони визначають адміністративний процес як сукупність окремих проваджень, кожне з яких характеризує певну послідовність процесуальних дій [1, ст. 264].

Для правильного визначення місця дозвільного провадження необхідно передусім з’ясувати зміст таких категорій як «адміністративний процес», «адміністративна процедура», «адміністративне провадження» та їх співвідношення.

Численні дискусії науковців розгортаються щодо розуміння адміністративного процесу. Більшість вітчизняних фахівців притримуються так званої управлінської концепції, відповідно до якої адміністративний процес розглядається як врегульований адміністративно-процесуальними нормами порядок здійснення суб’єктами адміністративного права виконавчої влади та вирішення індивідуальних адміністративних справ відповідними органами, їх посадовими особами, а також спорів, що виникають між органами виконавчої влади та іншими суб’єктами адміністративно-правових відносин [2, с. 99].

Представники юрисдикційної концепції розглядають адміністративний процес як юрисдикційну діяльність органів державного управління, що має своїм завданням лише вирішення спорів та застосування у випадку необхідності заходів адміністративного примусу, тобто адміністративний процес трактується аналогічно до судового процесу.

Рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру приймається компетентним органом публічної адміністрації протягом місяця після отримання висновків державних експертиз поданих документів та акта інспекційного обстеження (можливі й інші строки отримання дозвільних документів).

Треба відзначити, що документ дозвільного характеру являє собою індивідуальний правовий акт управління, оскільки спрямований на вирішення конкретної справи, пов'язаної з юридичним оформленням права на проведення конкретного виду діяльності, в тому числі і господарської. Йому притаманні ознаки індивідуального правового акта управління:

Термін «адміністрація» походить від латинського «administrare» та означає «служити» [7, с. 29]. Саме тому, застосування прикметника «адміністративний», насамперед свідчить про основне завдання, яке покладається на органи державної влади та місцевого самоврядування- служіння народу України. Надзвичайно популярний серед багатьох науковців термін «управлінський», в умовах переходу до концепції «сервісної держави» не охоплює повністю усі відносини, а лише ті, які складаються всередині органів публічної адміністрації, тобто тоді, коли безпосередньо виникають відносини управління.

Таким чином, можна зробити висновок про раціональність використання саме терміну «адміністративна процедура» щодо позначення діяльності органів публічної адміністрації і варто наголосити, на тому, що адміністративна процедура не може розглядатись в структурі адміністративного процесу.

Для правильного визначення місця дозвільного провадження, насамперед, необхідно проаналізувати зміст адміністративної процедури. Отож, поняття адміністративна процедура повинно охоплювати порядок здійснення усієї «зовнішньо спрямованої» діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, тобто реалізацію наявних повноважень щодо суб’єктів, який не входять у структуру адміністративного органу. До такої діяльності відноситься прийняття нормативно-правових актів та індивідуальних адміністративних актів.

Більшість українських науковців поділяють адміністративну процедуру на окремі адміністративні провадження.

Що ж до співвідношення між адміністративним провадженням та адміністративною процедурою окремі вітчизняні дослідники адміністративного права (щоправда, стосовно адміністративного процесу) розглядають як загальне і спеціальне [8, с. 25]. Важко погодитись з цим твердженням, оскільки, як ми вже з’ясували, процедура – це порядок вчинення дій, а провадження – конкретні дії, отже, ці категорії не маючи спільних родових ознак, належать до не порівнюваних, а відношення «загальне-спеціальне» можна встановити лише між порівнюваними поняттями. Також, існує точка зору, що адміністративне провадження і адміністративна процедура мають надто багато спільних ознак і не можуть бути змістовно відокремлені одне від одного [9, електронний ресурс]. Проте, така думка є також хибною, оскільки поняття мають різне змістове навантаження.

Найкоректнішою видається позиція В.П.Тимощука, який зазначає, що поняття «процедура» і «провадження» можуть співвідноситися як статика і динаміка. Тобто процедура – це встановлений порядок розгляду та розв’язання справи (модель провадження), а провадження – це вже власне розгляд та розв’язання конкретної справи [10, с.66].

З огляду на це, правильною є позиція розробників проекту Адміністративно-процедурного Кодексу, в якому адміністративна процедура визначається як порядок адміністративного провадження. При цьому, адміністративне провадження можна визначити як сукупність послідовно здійснюваних адміністративним органом процедурних дій і прийнятих процедурних рішень із розгляду та вирішення адміністративних справ, що завершується прийняттям адміністративного акта і його виконанням.

Безспірно, найважливішим критерієм для класифікації адміністративних проваджень є характер адміністративного провадження. З огляду на це виділяють: провадження з надання адміністративних послуг, а також інспекційні (контрольні) провадження. До проваджень з надання адміністративних послуг належать реєстраційні, дозвільні та інші провадження.

Отже, в якості підсумку щодо місця дозвільного провадження можна зазначити, що дозвільне провадження є видом адміністративного провадження, яке здійснюється відповідно до певного порядку (моделі). Цей порядок визначається як адміністративна процедура і повинен знайти своє відображення у нормативно-правовому акті, наприклад, Адміністративно-процедурному Кодексі України. В свою чергу адміністративна процедура та адміністративний процес є суміжними поняттями. Відповідно, дозвільне провадження, будучи частиною адміністративної процедури, не може бути частиною адміністративного процесу.

В такому разі, можна зробити висновок, що дозвільне провадження, в свою чергу, повинно визначатись як сукупність послідовно здійснюваних адміністративним органом дій спрямованих на надання особі документів дозвільного характеру, у разі подання нею усіх необхідних документів, переоформлення чи анулювання таких документів у випадках, передбачених законом. Характерними ознаками дозвільного провадження є:

1) сукупність дій, що здійснюються адміністративним органом;

2) обов’язкова послідовність вчинення таких дій.

3) усі вчинені дії стосуються вирішення питання про забезпечення реалізації права осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами діяльності;

4) результатом такого провадження є отримання особою-заявником документа дозвільного характеру або відмови у видачі такого документа, у випадках передбачених законодавством.

Дозвільне провадження можна визначити як регламентовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав фізичних та юридичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами діяльності шляхом надання їм відповідного дозволу.

Наступною стадією є безпосереднє вивчення компетентним дозвільним органом поданих документів, їх аналіз, вчинення інших дій спрямованих на з’ясування вірогідності поданих документів (наприклад, обстеження приміщень, речей щодо відповідності їх вимогам дозвільної системи).

У разі відповідності усіх поданих документів встановленим законодавством вимогам, дозвільний орган зобов’язаний прийняти рішення про видачу дозволу. Як правило, встановлюється місячний строк, протягом якого дозвільний орган повинен повідомити заявника про результати розгляду документів. Проте, щодо окремих дозволів конкретними законами може встановлюватись інший строк. Наприклад, Державна архітектурно-будівельна інспекція України зобов’язана видати дозвіл на виконання будівельних робіт протягом 10 днів з дня подачі усіх необхідних документів. У випадку прийняття рішення про відмову у видачі дозволу, дозвільний орган повинен видати її заявнику в письмовому вигляді з відповідним обґрунтуванням у строк, передбачений для видачі дозволу.

Факультативною стадією дозвільного провадження є оскарження прийнятих рішень, пов’язаних із відмовою у видачі документів дозвільного характеру, його анулюванням тощо. Рішення, дії чи бездіяльність дозвільних органів чи їх посадових осіб може бути оскаржено в адміністративному та судовому порядку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗбірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов маріуполь – 2014
Дебют. Збірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов за результатами участі у Декаді студентської науки – 2014 / За заг...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconАктуальні питання теоретичної та практичної медицини Topical Issues of Clinical
Актуальні питання теоретичної та практичної медицини : збірник тез А43 доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЙного навчання в умовах соціально-економічної нестабільності матеріали VIІ міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) Частина Київ 2014
Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) : у ч. – Ч. / уклад. Л. М. Капченко, С. О. Тарасюк, Л. Г....
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconНаціональна металургійна академія україни
Збірка тез доповідей Всеукраїнської науково-технічної конференції студентів І молодих учених
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconБердянського державного педагогічного університету
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 19 травня 2006 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗміст історія україни та її складових, північної буковини І бессарабії михайловський С
Букова віть: ІІІ міжвузівська студентська науково-практична конференція, Чернівці, 25 квітня 2013 р. [Упоряд.: С. П. Кармалюк, Г....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка