72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року



Сторінка26/28
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.19 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

О. Кравчук

Науковий керівник – к. психол.. н., доц. З.О. Романець
ВПЛИВ РІВНЯ ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ НА ВИБІР СТРАТЕГІЇ ПОВЕДІНКИ У КОНФЛІКТІ

Емоційний інтелект - це, в першу чергу, здатність контролювати свої власні та чужі почуття та емоції, розрізняти їх і використовувати цю інформацію,щоб керувати своїм мисленням та дією. Емоції можуть фактично збільшити раціональність та можуть бути використані для керівництва логічного мислення та цілеспрямованої дії.[1].

Емоційний інтелект - надзвичайно важлива особистісна характеристика, яка визначає життєвий успіх особистості не менше за рівень її IQ. Проте, застаріла система виховання в нашій країні все ж приділяє більшість уваги розвитку мислення, що призводить до тотального нехтування емоціями.

Будь-яка форма прояву емоційної незрілості тягне за собою внутрішньо особистісний, міжособистісний або колективний конфлікт, що, у свою чергу, вимагає затрат психічної енергії, зменшує працездатність та руйнує довірливі стосунки між близькими..

Бажання та підвищення власного рівня емоційного інтелекту може принести гармонійні стосунки з іншими ,повагу до інших,усвідомлення цінності кожного, ефективне керування конфліктними ситуаціями та можливість допомагати іншим.

Адже емоційний інтелект - це мистецтво управління життєвою енергією, мистецтво жити та бути щасливим, жити повноцінним життям, знаходитися в резонансі з навколишнім світом, вести діалог з цим світом, розуміти себе і світ як учасника діалогу, звертатися до світу, передбачати події, вміти налаштовувати себе на події.

Для того, щоб дослідити вплив рівня емоційного інтелекту на поведінку людей у конфліктних ситуаціях було проведено опитування серед студентів-психологів Національного університету «Львівська політехніка».

За результатами первинної обробки отриманих даних вдалося зробити наступні висновки, які говорять нам про те що: найбільше респондентів обрали для себе стратегію Компромісу у випадку конфліктних взаємодій. Розподіливши дані особливостей Емоційного інтелекту, можна зробити висновок,що найкраще у респондентів виражена здатність до емпатії та емоційної обізнаності.

Також, в результаті кореляційного аналізу, було з’ясовано, що можна встановити взаємозв`язок :

Між стратегією «Змагання», обізнанністю, управлінням та розпізнаванням емоцій оточуючих. Дані кореляційні зв`язки можна потрактувати, в першу чергу, необхідністю тонко відчувати почуття та емоції інших для ефективного застосування стратегії «Змагання».

Із збільшенням рівня внутрішньо особистісного емоційного інтелекту збільшується ймовірність використання стратегії «Співробітництва» Цей зв’язок може бути пояснений небажанням переживати негативні емоції, застосовуючи більш жорсткі стратегії.

Кореляційна плеяда утворилась між стратегією «Уникнення» та шкалою емпатії, МЕІ, управління власними емоціями, адже із збільшенням чутливості та співпереживання до почуттів інших збільшується ймовірність обрання стратегії «Уникання». До того ж, для того, щоб застосовувати дану стратегію, необхідними є високі вольові якості по управлінню власною ефективністю.

Вибір респондентами стратегії Компромісу за результатами дослідження залежить від рівня у них емоційного інтелекту та Самомотивації. Зважаючи на те, що стратегія компромісу вважається найвдалішою серед інших стратегій ми можемо зробити висновок, що присутність у досліджуваних високого рівня емоційного інтелекту дозволяє їм обирати для себе у конфліктних ситуаціях найоптимальнішу модель поведінки.

За даними статистичного аналізу вибір стратегії «Пристосування» поєднується із шкалою «управління». Такий зв`язок також можна пояснити збільшеною необхідністю стримувати свої емоції при застосуванні стратегії «Пристосування».

Виходячи із наведених результатів дослідження можна зробити висновок про значний вплив рівня емоційного інтелекту на вибір стратегії поведінки у конфліктних ситуаціях.
І. Банковський

Науковий керівник – к. психол.. н., доц. З.О. Романець
ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ АГРЕСИВНОЇ ПОВЕДІНКИ У ФОРМІ ГУМОРУ
Зародження комічного: первісна природа людини та вимоги цивілізації.

Люди – єдиний вид істот на земній кулі, який зміг побудувати цивілізоване суспільство. Цивілізація – такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв’язки починають домінувати над природними, і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному ґрунті. Проте, цивілізація і культура вкоренилась у людську природу настільки сильно, що люди вже почали забувати, ким вони були в первісні часи. Культура ретельно табуює все тваринне що є в людини, в особливості її тваринні інстинкти, які на сьогоднішній день знаходяться під пильним наглядом моральної сторони суспільства. Однак тваринна сторона людини не зникає, а лише видозмінюється пристосовуючись до нових умов.

Гумористичний сміх на часовому проміжку виник відносно недавно і не властивий іншим тваринам. Гумористичний сміх – це не природне явище - це феномен, функції якого, на перший погляд, є не зрозумілими, адже якщо не копати глибше не зрозуміло, як саме сміх допомагає людині вижити.

За виживання, як відомо, відповідають інстинкти самозбереження. За Фрейдом, інстинкт виживання ґрунтується на сексуальності та агресивності. На відміну від первісного суспільства, форми вивільнення інстинктів у сучасному світі мають більш «культурний» характер. Одним з найефективніших з таких каналів, побудованих психікою людини для вивільнення агресивного інстинкту, є сміх створений гумором.


Оскал та природа сміху.

Сміх, як і любий інший фізіологічний процес, має свої еволюційні корені, з яких він і виростає. Істинно людський сміх тому і є реакцією на зло, що його найближчим родичем – попередником є комплекс агресивних почуттів - злості і люті. Вдивляючись в міміку людини, що сміється, можна помітити: з напруженим видихом відкривається рот, примружуються очі, повзуть в довжину і ширину щоки і губи, являючи погляду два ряди зубів. Ці зуби – найпомітніша прикмета особи, що сміється. Це оскал, який дивним чином збігається з зовнішньою формою прояву почуттів зовсім іншого роду, що знаходять своє вираження в гримасах люті та гніву. Оголення верхніх зубів, яке є характерним для проявів люті та злості, виявляється однією з істотних рис сміху і навіть спокійної посмішки.



Жарт як акт агресії.

Інструмент, за допомогою якого гумор проявляє свою природу – це жарт. Зазвичай вдало вигаданий жарт знімає напругу, смуток, страх або злість. Однак, якщо жарт висловився на адресу будь-якої людини, то він може нести не тільки радість, а бути актом агресії, оскільки людина може побачити в ньому зловмисну образу і приниження. Тому жарти, зазвичай, допускаються тільки по відношенню до добре знайомих людей, які сприймають його як прояв довіри до них самих, що дає можливість подивитися на себе з боку у критичному світлі. У цьому випадку відносини людей зміцнюються ще більше. В іншому ж випадку, жарт, особливо висловлений на публіці, сприймається як особиста образа і сприяє виникненню неприязних відносин між людьми.


Висновок

Отже, сміх забарвлений гумором – це один з каналів для вивільнення енергії інстинкту агресії. Це неважко помітити, якщо поспостерігати за людьми. Вони завжди продукують гумор, маючи на меті принизити когось, іноді навіть себе. Це, зазвичай, не усвідомлюється людиною, проте вона сміється саме для того щоб комусь стало гірше, або над кимось, кому вже стало гірше. Люди сміються в ситуації, коли якусь мить вони сприймали певний об’єкт як загрозливий, проте в наступну мить розуміють що це не являє собою небезпеки. Якщо ж цього не сталось, і людина оцінює об’єкт загрозливим для своєї життєдіяльності, тоді залучається або механізм втечі, або механізм захисту (прямої агресії).



Підсекція кафедри

КОНСТИТУЦІЙНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Науковий керівник підсекції –

Доктор юридичних наук, професор

В. Б. КОВАЛЬЧУК

Тези виступів

В. Строїч

Науковий керівник – к.ю.н., доцент М. М. Сірант
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕЛІМІТАЦІЇ МОРСЬКИХ ПРОСТОРІВ

Розмежування (делімітація) морських просторів є однією з важливих і складних проблем міжнародного морського права, з якою стикаються практично всі прибережні держави, в тому числі й Україна. Предметом морської делімітації є розмежування територіального моря, виключної економічної зони і континентального шельфу, а в конкретних випадках і внутрішніх морських вод між сусідніми державами.

Потенціальна можливість виникнення спірних, а інколи й конфліктних ситуацій, надає даній проблемі гострого політико-правового характеру. У зв’язку з тим, що в Конвенції ООН з морського права 1982 р. встановлено новий вид морського простору – виключну економічну зону, а також новий порядок визначення зовнішньої межі континентального шельфу (можуть простягатися відповідно до 200 і 350 морських миль), значно зросла кількість випадків, коли ці простори, що знаходяться під юрисдикцією різних держав, «перекриваються», і тому виникає необхідність їх делімітації. Крім того, розпад колишнього СРСР і поява на його території незалежних держав супроводжується звичайним у таких випадках процесом уточнення ліній державних кордонів, а також меж суверенних прав у згаданих морських просторах. Значною мірою це стосується й України, для якої розмежування морських просторів у Чорноморсько-Азовському басейні є важливою проблемою сьогодення. Зокрема, в даний час проходить переговорний процес з Румунією та Російською Федерацією щодо делімітації морських кордонів у Чорному і Азовському морях .

Розмежування морських просторів між прибережними державами, особливо континентального шельфу та виключних економічних зон, є одним з найважливіших напрямів їх зовнішньої політики. Зростає роль ресурсів Світового океану в сировинному балансі держав, зокрема в Чорному морі здійснюються заходи щодо виявлення родовищ нафти та газу на континентальному шельфі України та в акваторії Азовського моря. Невизначеність розмежувальних ліній виключної економічної зони та континентального шельфу України з сусідніми чорноморськими державами затримує процес розроблення живих та мінеральних ресурсів, якими багаті суміжні райони.

У процесі розмежування таких морських просторів виникають складні питання, пов’язані з встановленням наявності релевантних обставин, які відіграють ключову роль у визначенні курсу проходження морського кордону, та пошуком найбільш придатних для цього технічних методів. Інколи відсутність домовленості між сусідніми країнами стосовно проходження спільних кордонів у морі призводить до гострих спорів, котрі тривають роками, що безумовно перешкоджає розвитку добросусідських відносин між ними і може створити напружену ситуацію у певному регіоні. Теоретична і практична потреба дослідження міжнародно-правових аспектів розмежування морських просторів між суміжними і прилеглими прибережними державами також зумовлюється наступними особливостями: відсутністю відповідних комплексних досліджень в українській доктрині міжнародного права; потребою подальшого розвитку ідей морської делімітації та практичного втілення принципів і норм розмежування морських просторів між прибережними державами, котрі закріплені у Конвенції 1982 р.; необхідністю вдосконалення міжнародно-правової практики України у сфері делімітації морських кордонів з Румунією і Російською Федерацією.

Головне призначення розмежування морських просторів полягає в тому, що таким чином встановлюються межі поширення територіального повновладдя (суверенітету) держави та її просторової (функціональної) юрисдикції. Здійснення розмежування, а саме, встановлення морських державних кордонів та меж поширення функціональної юрисдикції створює правові передумови, щоб запобігти спричиненню шкоди інтересам держав [1, c.136].

Універсальне розуміння та однакове застосування норм, котрі регулюють проведення кордонів на морі, розглядається в наші дні умовою довіри і співробітництва між державами. Тому міжнародне співтовариство уважно підходить до питань досягнення загальної згоди стосовно принципів і методів морської делімітації, про що свідчить тривалий процес їх розробки та схвалення під егідою ООН.

Результатом напруженої кодифікаційної роботи є закріплення на універсальному рівні фундаментальних підходів до морського делімітаційного процесу. Міжнародне право дозволяє державам самостійно встановлювати свої зовнішні морські кордони (як державні так і кордони, котрі визначають сферу поширення функціональних суверенних прав прибережних держав) у разі, коли немає перекриття «правових титулів» двох або кількох держав. У цьому випадку вони визначають морські кордони згідно з нормами Конвенції 1982 р., які містять просторові обмеження ширини певних морських районів: територіальне море – не більше 12 морських миль (стаття 3); прилеглої зони – не більше 24 морських миль (п.2 статті 33); виключної економічної зони – не більше 200 морських миль (стаття 57). Причому, ширина зазначених морських просторів відмірюється від вихідних ліній, визначених відповідно до Конвенції 1982 р.

С.В. Молодцов відзначив, що у міжнародному праві простіше було встановити певні правові режими морських просторів, «ніж кордони в яких вони повинні діяти» [2, с. 203]. Найбільш яскравий приклад цьому – тривалий процес розв’язання проблеми максимальної ширини територіального моря.

Низка вчених-міжнародників дійшла висновку, що в основі процесу делімітації морських просторів лежить прагнення прибережних держав поширити суверенітет або суверенні права на певні морські зони відповідно з міжнародним правом.

Враховуючи зазначене, розмежування морських просторів може бути охарактеризоване з урахуванням двох аспектів. Перший – торкається встановлення зовнішніх морських кордонів, коли делімітація здійснюється на підставі власного акту держави, котрий відповідає нормам міжнародного права і за цими «кордонами» знаходяться відкрите море або глибоководне морське дно. У цьому випадку делімітація безпосередньо не зачіпає інтересів будь-якої конкретної держави, але у разі неправомірних дій в процесі розмежування морських просторів може зачіпати інтереси всього міжнародного співтовариства [3, c.176]. Другий – делімітація являє собою поділ (division) певного морського простору, який перекривається «правовими титулами» двох або кількох держав (йдеться про розмежування морських просторів між сусідніми державами – суміжними або протилежними).

Розмежування морських просторів між суміжними або протилежними державами особливо ускладнюється, коли воно зачіпає істотні інтереси прибережних держав і пов’язане з поділом морських природних ресурсів (газ, нафта тощо).

У науковій літературі вказується, що важливою частиною проблеми встановлення морських кордонів є «розмежування між протилежними або суміжними державами морських просторів, в межах яких вони здійснюють свій суверенітет або свою юрисдикцію».

Отже, під розмежуванням (делімітацією) морських просторів, в тому числі й між протилежними або суміжними прибережними державами, слід розуміти процес встановлення морських кордонів, які окреслюють сфери поширення державних суверенітетів та функціональних юрисдикцій в частинах Світового океану згідно з принципами і нормами міжнародного права.


Література

  1. Колосов Ю.М. Актуальные вопросы кодификации и прогрессивного развития международного права // Международное космическое право. – М.: Междунар. отношения , 1985. – C. 113-146.

  2. Молодцов С.В. Правовой режим морских вод. – М.: Междунар. отношения, 1982. – 231 с.

  3. Шинкарецкая Г.Г. Международно-правовые аспекты делимитации морских пространств // Сов.ежегодник международного права, 1984. – М.: Наука, 1986. – С. 172-190.


П. Бойчук

Науковий керівник – к.ю.н., доцент М. М. Сірант
МЕХАНІЗМИ МІЖНАРОДНОГО КОНТРОЛЮ У СФЕРІ ПРАВ ЛЮДИНИ
Механізм індивідуального звернення через петицію або скаргу більш розвинутий порівняно з технікою розгляду доповідей держав. Він може виступати у формі петиції, яка надається контрольному органу індивідам (або групою індивідів), стверджуючим про порушення державою його відповідного права, або у формі звернення держави про порушення прав людини іншою державою.

Однак подати таку петицію або скаргу можна лише у тому випадку, коли держава зобов’язалася винести компетенцію певного міжнародного органу розглядати такі звернення. Петиції ж окремих індивідів до позасудових органів, як правило, не пов’язані з прийняттям юридично зобов’язуючих рішень. Акцент робиться на врегулюванні спірного питання між сторонами і поданні рекомендацій держави та індивіду.

Іноді проводиться різниця між «петицією звернення» (petition-recourse) і «петицією інформації» (petition-information). Процедури петиції звернення (скарг) вимагають розгляду і закриття на фактичній основі: первісна мета процедур петиції інформації полягає у полегшенні збирання інформації, яка стосується загальної ситуації, що відноситься до певних категорій осіб, наприклад таких, як «зниклі особи» а раніше таких, як «особи, що мешкають в умовах апартеїду» [1, с. 19].

До Другої світової війни в рамках Ліги Націй існував інститут подання петицій щодо захисту расових, релігійних і мовних меншин, встановлених у відповідних міжнародних договорах. Однак сам факт подання до Ради Ліги Націй петиції з питань, пов’язаних з порушеннями державами-учасницями цих договорів, не породжував у Ради зобов’язанності розглянути цю петицію.

Відповідно процедури розгляду індивідуальних скарг широко застосовуються в рамках Організації Об’єднаних Націй компетентними органами, досягаючи політичних та інших цілей. В той же час в рамках Організації Американських Держав процедура, що ініціюється індивідами, має колективні наслідки, а саме скарга, адресована Міжамериканській комісії з прав людини, змінює природу даної процедури в процесі її розгляду в тому смислі, що вона, стає джерелом інформації стосовно стану з правами людини в зацікавленій країні. На рівні Організації Об’єднаних Націй процедура перевірки індивідуальних повідомлень (communications) згідно з резолюцією 1503 ЕКОСОР значною мірою розвивається в напрямі, притаманному названій процедурі Організації Американських Держав. А в рамках Ради Європи ця техніка становить сутність європейського права прав людини і, досягши високого рівня і незважаючи на її регіональний характер, вона все більше стає доступною для всього міжнародного співробітництва.

Становище з індивідуальними зверненнями змінилося лише двадцять років після створення Комісії з прав людини, коли ЕКОСОР прийняв у 1967 і 1970 рр. резолюції 1235 (XLII) і 1503 (XLVIII), про які вже йшлася мова і говорилося, що вони остаточно скасували доктрину «відсутності повноваження діяти», згідно з якою Комісія не могла розглядати такі звернення осіб або груп осіб.

Індивідуальні звернення необхідно відрізняти від методів, які стосуються публічного обговорення порушень прав людини в різних країнах, і ці питання ставилися разом з неурядовими організаціями та зацікавленими урядами в Комісії прав людини, що сприяло встановленню процедур такого публічного розгляду в Комісії та в її Підкомісії із запобігання дискримінації і захисту меншин. Тому процедури індивідуальних петицій діють окремо, зберігаючи свою цінність як паралельні засоби розгляду скарг про порушення прав людини.

Виходячи з стратегії захисту прав людини, резолюція ЕКОСОР 1503 передбачає перевірку, з боку ООН повідомлень від індивідів або груп, в якій має бути ідентифіковані ситуації, що виникають, і встановлено характер порушень прав людини та ініційований процес діалогу і контакту з зацікавленими урядами. Практика здійснення даної процедури свідчить, що вона є достатньо ефективною як додаткова процедура до публічної перевірки заяв про порушення прав людини [2, с. 138].

Необхідно відзначити, що захист, який здійснюється на основі цієї процедури має більше загальний, ніж конкретний характер, і він рідко поширюється на захист конкретних індивідів. Цей підхід підштовхування і переконання уряду діяти для покращення ситуації залежить від ступені відповідальності зацікавленого уряду. До того ж, дана процедура могла б слугувати щитом для захисту уряду від публічної критики в той час як дана ситуація затягується, а порушення продовжується [3, с. 454].

Механізм для відбору з тисяч повідомлень, які щорічно отримує ООН разом із критеріями виявлення послідовного зразку масовості та достовірності порушень прав людини і основних свобод, був встановлений резолюцією ЕКОСОР 1503 (XXVIII). Інший критерій для визначення прийнятності таких повідомлень, зв’язаний з їх об’єктом, джерелом, змістом та своєчасністю, був встановлений в резолюції Підкомісії 1 (ХХІV).

Резолюція 1503 передбачає, що на первісній стадії всі повідомлення отриманні згідно з резолюцією 7 28 F (XXVIII) сортуються п’ятьма членами робочої групи Підкомісії. Ті повідомлення, в яких, на погляд більшості членів Робочої групи з повідомлень, виявляється усталеним зразком масовості та достовірності порушень прав людини з дотриманням умов прийнятності, встановлених в резолюції I (XXIV) Підкомісії, передається на розгляд Підкомісії разом з відповідями урядів, якщо такі відповіді одержані відповідно до резолюції 7 28 (ХХVIII).

Після первісного відсіювання Робочою групою з повідомлень Підкомітет в цілому на своїй другій стадії зобов’язаний розглянути повідомлення та відповіді урядів і визначитись, чи надіслати на розгляд Комісії прав людини, особливо конкретні ситуації, щодо яких виявляється стійкий зразок масовості та достовірності порушень прав людини, що вимагає розгляду Комісії. В зв’язку з цим Підкомітет не обмежується матеріалами, представленими йому Робочою групою з повідомлень. Підкомітет може також розглянути й «іншу відповідну інформацію» (п. 5 резолюції 1503 (XXVIII), але він вирішує сам, які інші джерела інформації можуть відповідати ситуації, що склалася.

Третя стадія в цій процедурі здійснюється Комісією прав людини, якій пропонується перевірити будь-яку ситуацію, надісланою їй Підкомітетом і у зв’язку з цим вирішити: або вона вимагає вивчення ситуації Комісією і доповідь з рекомендаціями направити в ЕКОСОР відповідно до пункту 3 резолюції Ради 1235 (XLII); або вона може бути предметом розслідування Комітетом ad hoc. Однак таке розслідування може бути проведено лише за згодою зацікавленої держави.

В той же час на початку публічного обговорення питання про порушення прав людини в будь-якій частині світу голова Комісії проголошує країни, стосовно яких Комісія прийняла рішення про проведення закритих засідань згідно з резолюцією 1503 (XXVIII). Однак рішення і зміст документаційних матеріалів, на яких воно базується, ідентичність джерел інформації і змісту відповідей або зауважень, одержаних від зацікавлених урядів, залишаються конфіденційними відповідно до пункту 8 резолюції Ради 1503 (XXVIII).


Література

  1. Дзасохов С. А. Контрольный механизм в сфере международной защиты прав человека: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1989. – 19 с.

  2. Денисов В. Н. Организация Объединенных Наций как гарант поддержания мира и безопасности // Международное право XXI века. К 80-летию И. И. Лукашука. – К., 2006. – с. 138.

  3. Рабінович П. В., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина. – Київ: Iтака, 2004. – с. 454. 


О. Сірант

Науковий керівник – д.ю.н., професор В. Б. Ковальчук
міжнародний тероризм: правовий аспект

Тероризм як антигромадське явище сягає в глибину віків у вигляді насильницького способу захоплення та утримання влади. Узагальнення світового досвіду свідчить, що терористична діяльність може приймати форми внутрішнього і міжнародного тероризму. Протягом XIX ст. тероризм залишався переважно внутрішнім явищем. У XX ст. міжнародний тероризм набув загрозливих масштабів.

Внутрішній і міжнародний тероризм характеризуються: внутрішній тероризм – здійснюється на території однієї держави; терористи і жертви – громадяни цієї держави; міжнародний тероризм – здійснюється терористами проти представників іноземних держав і міжнародних організацій, громадян іноземних держав на території країн, громадянами якого терористи не є.

Безпосередньо тероризм втілюється у вигляді вчинення терористичного акту – здійснення злочину терористичного характеру, що є завершальним етапом терористичної операції. Терористична операція продовжується тривалий час, включає підготовку і здійснення терористичного акту. У проведенні операції можуть брати участь бойові групи, групи розвідки, матеріального, пропагандистського забезпечення і забезпечення безпеки. Терористична група – підрозділ терористичної організації, в обов'язок якої входить діяльність, безпосередньо пов'язана з підготовкою і проведенням терористичного акту. Терористична група характеризується тісною взаємодією між собою членів, об'єднаних конкретними цілями і складається з терористів, що беруть безпосередню участь у терористичній діяльності. Терористична діяльність характеризується численністю рядів, порівняно тривалим часом існування, наявністю керівної ієрархії, поділом функцій керування, проведення терористичних акцій, розвідки, пропаганди і фінансування. Можлива наявність філій у різних регіонах країни і на території декількох держав.

Терористичні акти можуть бути виражені в таких намірах – спробах: насильницької зміни конституційного ладу або захоплення влади; організації масових безпорядків, диверсій; блокади окремих місцевостей; розпалення міжнаціональних і регіональних конфліктів, що супроводжуються насильством, знищенням чи спробою знищення політичних діячів або кримінальних елементів, загрозою життю, безпеці громадян або нормальній діяльності державних інститутів, організацій; вчинення значних аварій, підпалів, вибухів, а також захоплення заручників із метою впливу на прийняття органами влади бажаного терористам рішення.

Міжнародна практика останніх десятиріч свідчить про те, що з’явилась значна кількість нових видів злочинів. Вони зачіпають інтереси держав у самих різних галузях. Зокрема, протягом багатьох років помітне місце в діяльності ООН посідають питання правового захисту офіційних посадових осіб держав та їх представників в іноземних державах. Стосовно цієї категорії було вироблено термін «особа, що користується міжнародним захистом» [1, с. 20].

14 грудня 1974 р. Генеральна Асамблея ООН текст соціального міжнародного договору – Конвенцію про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Згідно зі ст. 1 Конвенції, до категорії «особа, що користується міжнародним захистом», віднесені: глава держави, прем’єр-міністр, міністр закордонних справ та члени їх сімей під час перебування в іноземній державі, представник держави або інша посадова особа, яка має право на спеціальний захист, а також члени їх сімей, що мешкають разом із ними, посадова особа або інший агент міжурядової міжнародної організації.

Конвенція у ст. 2 дає вичерпну відповідь на питання про те, які дії кваліфікуються як навмисні злочини, а саме: вбивство, викрадання або інший напад проти особи або свободи особи, що користується міжнародним захистом; насильницький напад на офіційне помешкання, житлове приміщення або транспортний засіб такої особи, якщо напад загрожує його особі або свободі; в) загроза будь-якого такого нападу; г) спроба будь-якого такого нападу; д) співучасть у такому нападі.

Спираючись на цю Конвенцію, кожна держава у своєму національному законодавстві кваліфікує вказані протиправні діяння як злочини і з урахуванням їх тяжкого характеру передбачає відповідні міри покарання.

Так, у Кримінальному кодексі України існує відповідна санкція – «Посягання на життя представника іноземної держави», яка за скоєння вказаного злочину передбачає сувору міру покарання – позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією чи без такої або смертну кару з конфіскацією майна чи без такої [2].

У Конвенції ООН містяться також норми, які регламентують дії держав-учасниць щодо встановлення своєї юрисдикції над злочином. Ст. 3 фіксує норми, згідно з якою юрисдикція держави згідно злочину, що регламентується, здійснюється в таких випадках: 1) якщо злочин скоєно на території цієї держави або на борту судна (літака), зареєстрованого у цій державі; 2) коли припустимий злочинець є громадянином цієї держави; 3) коли злочин здійснено проти особи, яка користується міжнародним захистом і яка виконує офіційні функції від імені цієї держави.

Захоплення заручників. Із самого початку міжнародне-публічне право засуджувало лише взяття заручників з числа цивільних осіб в умовах воєнних дій, збройних конфліктів. Норми, які забороняли взяття заручників, містилися в Конвенції 1979 р. про захист мирного населення під час війни, а потім – у Протоколах 1977 р. 17 грудня 1979 р. Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Міжнародна Конвенція про боротьбу з захопленням заручників.

Згідно зі ст. 1 Конвенції, злочином є захоплення або утримання осіб, які супроводжуються погрозою вбивства, заподіяння ушкоджень або подальше утримання таких осіб (заручників) для того щоб примусити третю сторону (державу, міжурядову організацію, фізичну або юридичну особу, або групу осіб) здійснити будь-який акт або утриматись від здійснення такого як пряма або непряма умова звільнення заручників. Злочином визнається також спроба здійснення захоплення заручників та співучасть у цьому.

Згідно п. 1 ст. 5 Конвенції, держава здійснює юрисдикцію, якщо злочин захоплення заручників скоєно: на її території або на борту зареєстрованого в ній морського або повітряного судна; будь-який з її громадян; для того, щоб примусити цю державу учинити будь-який акт або утриматись від його здійснення; стосовно заложника, що є громадянином цієї держави [3].

Сьогодні світове суспільство має справу з міжнародним тероризмом, процеси якого охоплюють вже не окремий регіон, а весь світ. Тероризм переслідує політичні, економічні та релігійні цілі. Філософія тероризму безпринципна, тому що універсальна, однакові методи застосування для терору «правого» і «лівого» напрямку, націоналістичного та інтернаціонального [46, c. 233].

Аналітики фонду «Співдружність» пропонують розглянути окремі доповнення до концепції національної безпеки, які додатково акцентують увагу на потенційних загрозах як громадянам України, так і інститутам державної влади: диверсійні війни як засіб дестабілізації ситуації на території України з боку окремих держав і антиукраїнських зарубіжних центрів; економічний тероризм як результат незахищеності інформаційного простору середовища на території України; ядерний тероризм як наслідок стратегічного розташування України на шляху транзиту нелегальних поставок радіоактивних компонентів, матеріалів та ізотопів, а також наявність АЕС на території країни; хіміко-бактеріологічний тероризм як результат низького рівня санітарного і епідеміологічного контролю, системи сертифікації товарів, що перевозяться через кордон держави, а також відсутність матеріально-технічної бази для ліквідації наслідків можливих епідемій, епіфітотій і епізоотій в Україні; державний тероризм, що сприймається не як втручання іноземної держави у внутрішні справи України, а як засіб вирішення внутрішньополітичних, між кланових конфліктів всередині держави; збройна боротьба з метою реалізації політичних прав і свобод, що набирає форму тероризму, до якої належить терористична діяльність повстанців проти військових, поліцейських об’єктів та органів влади.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Схожі:

72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗбірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов маріуполь – 2014
Дебют. Збірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов за результатами участі у Декаді студентської науки – 2014 / За заг...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconАктуальні питання теоретичної та практичної медицини Topical Issues of Clinical
Актуальні питання теоретичної та практичної медицини : збірник тез А43 доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЙного навчання в умовах соціально-економічної нестабільності матеріали VIІ міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) Частина Київ 2014
Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) : у ч. – Ч. / уклад. Л. М. Капченко, С. О. Тарасюк, Л. Г....
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconНаціональна металургійна академія україни
Збірка тез доповідей Всеукраїнської науково-технічної конференції студентів І молодих учених
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconБердянського державного педагогічного університету
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 19 травня 2006 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗміст історія україни та її складових, північної буковини І бессарабії михайловський С
Букова віть: ІІІ міжвузівська студентська науково-практична конференція, Чернівці, 25 квітня 2013 р. [Упоряд.: С. П. Кармалюк, Г....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка