72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року



Сторінка8/28
Дата конвертації17.04.2017
Розмір6.19 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   28

Література

1. Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 07.12.2000 р. [Електронний ресурс]: – Режим доступу : www.rada.gov.ua

2. Вовк В. Я. Кредитування і контроль : навчальний посібник. / В. Я. Вовк, О. В. Хмеленко. – К. : Знання, 2008. – 463 с.

3. Конопатська Л. В. Регулювання кредитної діяльності банків з боку Національного Банку України. / Л. В. Конопатська // Фінанси, облік і аудит. – 2010. – №16. – С. 83-90.

4. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20.05.2014 р. [Електронний ресурс]: – Режим доступу : www.rada.gov.ua.
Ю. Куць

Науковий керівник – ас. Р. І. Радейко
ОСОБЛИВОСТІ НАДАННЯ УЧАСНИКА БОЙОВИХ ДІЙ ОСОБАМ, ЯКІ БРАЛИ БЕЗПОСЕРЕДНЮ УЧАСТЬ В АТО

Кабінетом Міністрів України Постановою від 20 серпня 2014 року № 413 затверджено Порядок надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в АТО, забезпеченні її проведення (далі - Порядок) [1].

Цей Порядок визначає процедуру надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, та категорії таких осіб.

Статус учасника бойових дій надається:

– військовослужбовцям (резервістам, військовозобов’язаним) та працівникам Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, особам рядового і начальницького складу, військовослужбовцям, працівникам МВС, Управління державної охорони, Держспецзв’язку, ДСНС, ДПтС, військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах проведення антитерористичної операції;

– працівникам підприємств, установ та організацій, які залучалися і брали безпосередню участь в антитерористичній операції в районах її проведення.Райони проведення антитерористичної операції та терміни її проведення визначаються Антитерористичним центром при СБУ.

Відповідно до п. 4. Порядку[1], підставою для надання особам статусу учасника бойових дій є:

– для осіб, зазначених в абзаці другому пункту 2 Порядку[1], – документи про безпосереднє залучення до виконання завдань антитерористичної операції в районах її проведення, направлення (прибуття) у відрядження до районів проведення антитерористичної операції, їх перебування в таких районах з метою виконання завдань із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України шляхом безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення (витяги з наказів, директив, розпоряджень, посвідчень про відрядження, журналів бойових дій, бойових донесень, дислокацій, книг нарядів, графіків несення служби, звітів, зведень, донесень, матеріалів спеціальних (службових) розслідувань за фактами отримання поранень);

– для осіб, зазначених в абзаці третьому пункту 2 Порядку [1], – документи про безпосереднє залучення до виконання завдань антитерористичної операції в районах її проведення або направлення (прибуття) у відрядження для безпосередньої участі в антитерористичній операції в районах її проведення (витяги з наказів, розпоряджень, посвідчень про відрядження, книг нарядів, матеріалів спеціальних (службових) розслідувань за фактами отримання поранень), а також документи, що були підставою для прийняття керівниками підприємств, установ, організацій рішення про направлення осіб у таке відрядження.

Рішення про надання статусу учасника бойових дій приймається міжвідомчою комісією з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій (далі – міжвідомча комісія), яка утворюється Державною службою у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції із включенням до її складу фахівців Міноборони, МВС, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Адміністрації Держприкордонслужби, Адміністрації Держспецтрансслужби, Управління державної охорони, Адміністрації Держспецзв’язку, ДСНС, ДПтС, військових формувань. До складу міжвідомчої комісії можуть включатися фахівці інших державних органів та представники громадських організацій.

Для надання статусу учасника бойових дій особам, командири (начальники) військових частин (органів, підрозділів) або інші керівники установ, закладів у місячний строк після завершення особами виконання завдань антитерористичної операції в районах її проведення зобов’язані подати на розгляд комісій, утворених у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади чи інших державних органах (далі – комісія), у підпорядкуванні яких перебували військові частини (органи, підрозділи), установи та заклади, в складі яких проходили службу чи працювали особи, довідки за формою згідно з додатком 1 до Порядку [1]та документи, які є підставою для надання особам статусу учасника бойових дій.

Комісії вивчають документи і подають їх на розгляд міжвідомчої комісії, а в разі відсутності підстав, які підтверджуються документами, повертають їх до військових частин (органів, підрозділів), установ, закладів з метою подальшого доопрацювання.

Міжвідомча комісія розглядає документи, надіслані комісією, і в разі потреби заслуховує пояснення осіб, стосовно яких вони подані, свідків, представників державних органів та в місячний строк з дня надходження документів приймає рішення щодо надання статусу учасника бойових дій, про що інформує комісію.

Міжвідомча комісія розглядає документи і в разі потреби заслуховує пояснення осіб, стосовно яких вони подані, свідків, представників державних органів та приймає в місячний строк з дня надходження документів рішення щодо надання статусу учасника бойових дій, про що інформує керівників підприємств, установ, організацій та органи соціального захисту населення за місцем реєстрації особи.

У разі неподання командиром (начальником) військової частини (органу, підрозділу) або іншим керівником установи, закладу до комісії чи керівником підприємства, установи, організації до міжвідомчої комісії документів, необхідних для надання статусу учасника бойових дій, особа може самостійно звернутися до таких комісій.

У разі відмови в наданні статусу учасника бойових дій питання про надання особі зазначеного статусу може повторно виноситися на розгляд міжвідомчої комісії за рішенням Міністра соціальної політики України.

Рішення комісії може бути оскаржено в судовому порядку. Посвідчення учасника бойових дій і нагрудний знак особам, яким надано статус учасника бойових дій, видаються органами Міноборони, МВС, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Адміністрації Держприкордонслужби, Адміністрації Держспецтрансслужби, Управління державної охорони, Адміністрації Держспецзв’язку, ДСНС, ДПтС, а також органами соціального захисту населення за місцем їх реєстрації.
Література


  1. Про затвердження Порядку надання учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в АТО, забезпеченні її проведення: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 413 // Офіційний вісник України. – 2014. - № 73. – Ст. 54.


М. Матвіїв

Науковий керівник – Крижановська В .А.


Визначення поняття і змісту інституту адміністративної відповідальності

Потреби у реформуванні окремих правових інститутів обумовлюють необхідність пошуку їх концептуальних джерел, тобто таких, які можуть дати чітке уявлення про те, яким має бути той чи інший інститут права, на яких концептуальних засадах він має будуватись, які принципи мають бути покладені в його основу. Ця необхідність виникла й у зв’язку із потребою реформування інституту адміністративної відповідальності.

Ключовою категорією даного інституту є власне адміністративна відповідальність і в науці адміністративного права склалося декілька точок зору на визначення поняття і зміст адміністративної відповідальності. Так, М.С. Студенікіна відмічає, що: “Під адміністративною відповідальністю найчастіше розуміється застосуванн частини заходів адміністративного примусу, а саме – адміністративних стягнень” [1, c. 88]. На думку І.О. Галагана: ”Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування у встановленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних проступків, що містять державний і громадський осуд, засудження їх особи і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках, які вони зобов’язані виконати, і переслідують цілі їх покарання, виправлення і перевиховання, а також охорони суспільних відносин у сфері радянського державного управління” [2, c. 41]. Г.П. Бондаренко вважає, що: “Адміністративна відповідальність – це форма реагування держави на правопорушення, яке виявляється в застосуванні повноважними державними органами, службовими особами, громадськістю до винної особи адміністративних санкцій у межах і порядку, встановлених законодавством; це обов’язок правопорушника звітуватись за свою протиправну поведінку і перетерплювати за неї несприятливі наслідки, що передбачені санкцією правової норми” [3, c. 84]. С.Т. Гончарук відмічає, що: “адміністративна відповідальність, як різновид правової відповідальності, - це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, що скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважними державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установленому законом порядку” [4, c. 19].

На думку Л.Л. Попова, адміністративна відповідальність – це реалізація адміністративно-правових санкцій, застосування уповноваженим органом або посадовою особою адміністративних стягнень до громадян та юридичних осіб, що вчинили правопорушення [5, c. 335–336]. І.П. Голосніченко вважає, що адміністративна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами)до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень [6, c. 430–432]. Є.В. Додін висловлює погляд, згідно з яким адміністративна відповідальність – це визначення повноважними державними органами через застосування адміністративно-примусових заходів обмежень майнових, а також особистих благ і інтересів за здійснення адміністративних правопорушень [7, c. 265–274]. Власну дефініцію адміністративної відповідальності пропонує В.К. Колпаков, який вважає, що адміністративна відповідальність – це примусове, з додержанням встановленої процедури застосування правомочним суб’єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником [8, c. 290].

А.Б.Агапов пропонує таке визначення: “Адміністративна відповідальність є різновидом правової відповідальності, суб’єктами якої є Російська Федерація, її регіони, уповноважені ними юридичні особи – органи виконавчої і законодавчої влади, суди наділені повноваженнями у сфері адміністративного правосуддя, посадові особи вказаних органів, а також фізичні особи” [9, c. 85–86].

Усі згадані підходи нагадують спробу описати ціле по його окремих проявах, але при цьому не складається чіткого уявлення про саме ціле.


Література

1. Советское административное право / Под ред.В.И.Поповой и М.С.Студеникиной. – М.: Юрид. лит., 1988. – 320c.

2. Галаган И.А. Административная ответственность в СССР. – Воронеж: ВГУ, 1970. – 267 c.

3. Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР. – Львів: ЛДУ, 1975.– 176c.

4. Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України. Навчальний посібник.– К., 1995.–78c.

5. Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М.Козлова, Л.Л. Попова.–М.:Юристъ, 1999. – 728c.

6. Адміністративне право України. Академічний курс: підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: „Юридична думка”, 2004. – 584c.

7. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Юринком Інтер, 1998. –432c.

8. Колпаков В.К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Монографія. – К.: Юринком Інтер, 2004. – 528 с.

9. Агапов А.Б. Административная ответственность : Учебник.–М.: Статут, 2000.– 251c.

Підсекція кафедри
ТЕОРІЇ ТА ФІЛОСОФІЇ ПРАВА
,Науковий керівник підсекції –

доктор юридичних наук, професор С. С. СЛИВКА


ТЕЗИ ВИСТУПІВ
Л. Шевців

Науковий керівник – д. ю. н., проф. С. С. Сливка


РЕПАРАЦІЯ – ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ЧИ АКТ ГУМАННОСТІ
Питання війни і миру завжди були актуальними для світу. Незважаючи на розвиток цивілізації і нераціональність розв’язання будь-яких державних чи міждержавних конфліктів воєнним шляхом, вони не втратили своєї значущості і сьогодні.

Будь-які воєнні дії рано чи пізно завершуються дипломатичним шляхом врегулювання конфліктів, що призводить до миру. Дипломатичні відносини між державами – учасниками воєнного конфлікту дедалі поглиблюються, проте чи несуть вони фактичний характер, тобто чи виконуються норми – зобов’язання які закріплюють суб’єкти між собою? Дане питання залишається відкритим для наукових пошуків та дискусій, зокрема: яким способом повинно забезпечуватися виконання міжнародних правил і норм, та хто чи що повинно бути тим засобом примусу, який би забезпечував їх виконання?

Зважаючи на гостру актуальність даних питань, спробуємо розглянути їх в контексті аналізу міжнародного інституту репарацій, що є одним із наслідків війни.

Вважаємо за необхідне спершу проаналізувати поняття «репарація».

Репарація – повне або часткове відшкодування (за мирним договором або іншими міжнародними актами) державою, що розв’язала агресивну війну, збитків заподіяних державі, яка зазнала нападу [1, с. 620].

Репарація – у міжнародному праві одна з форм матеріальної відповідальності суб’єкта міжнародного права за шкоду заподіяну в наслідок вчиненого ним правопорушення іншому суб’єкту міжнародного права. Виплата репарацій проводиться у вигляді реституцій, грошової або іншої матеріальної компенсації, або одночасно реституцій та компенсацій [4, с. 796].



У міжнародному праві реституцією є повернення за мирним договором майна, неправомірно вилученого під час війни однією державою з території іншої держави [8].

Проаналізувавши дані поняття слід сказати, що під час застосування інституту репарації здійснюється компенсація не лише реальної шкоди, але інших збитків, які понесла держава яка зазнала нападу.

Репарація – повне або часткове відшкодування переможеною державою збитків, завданих у ході війни, державі-переможниці [2, с. 257].

На нашу думку, дане визначення є не гуманним і спирається на оціночні поняття. Не гуманний підхід тут проявляється у тому, що пропагує принцип сили, оскільки державі-переможниці повинні відшкодовуватися збитки, тобто сильніший має владу над слабшим. Нерідко по закінченню збройних конфліктів між державами важко визначити хто з учасників зазнав поразки, а хто переміг, тому дані оціночні поняття можуть ускладнити застосування інституту репарації на практиці.

Звернувшись до історії слід зазначити, що інститут репарації вперше було зафіксований у Версальському мирному договорі 1919 р., який зобов’язав Німеччину відшкодувати збитки, заподіяні нею під час І світової війни 1914-1918 рр. [4, с. 796].

Інститут репарацій особливо розвинувся після ІІ світової війни, а саме з укладенням рішення про їх виплату на Берлінській (Потсдамській) конференції в серпні 1945 р.

Дана конференція ухвалила, що засобом економічного роззброєння та демілітаризації Німеччини стануть репарації у вигляді демонтажу промислових підприємств і передачі їхнього устаткування країнам, які найбільше постраждали від німецької агресії. Загальна суму репарацій визначено у розмірі 20 млрд. доларів США [5].

Крім цього, зафіксовано, що репараційні претензії СРСР задовольнятимуться шляхом вилучення обладнання та продукції з радянської зони окупації й додаткового одержання протягом двох років із західних зон 15% вилученого промислового устаткування (з компенсацією протягом п'яти років) та 10 % безоплат­но. В радянські репарації враховувалося також викорис­тання праці військовополонених. Польща мала одержати репарації з частки СРСР. Претензії США, Англії та інших країн, які мали право на репарації, домовлено задоволь­няти шляхом вилучення промислового обладнання із за­хідних зон окупації. Але для США й Англії більше зна­чення мало те, що конференція узаконила захоплені ними німецьких золота, валюти, патентів, технічної доку­ментації та закордонних активів у всіх країнах (крім Бол­гарії, Фінляндії, Угорщини, Румунії й Східної Австрії) [6].

Таким чином, із вище наведених історичних даних, можна зробити висновок, що репарації після ІІ світової війни здійснювалися не з ініціативи і з доброї волі Німеччини, а під прямим примусом держав-переможниць.

Для того щоб дати відповідь на основне питання нашого дослідження – що є в міжнародному праві застосування інституту репарації, необхідно розглянути та охарактеризувати дефініції гуманізм та зобов’язання.

Гуманізм – світогляд оснований на ставленні до людини як до найвищої цінності, на захисті права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей [1, с. 182].

Гуманізм — це система ідей і поглядів на людину як на найбільшу соціальну цінність, створення умов для її повноцінного життя і фізичного та духовного розвитку[7].

Дані визначення доповнюють поняття гуманізм маючи в основі людину, її права і свободи як найвищу соціальну цінність, захист яких повинно забезпечуватися державою.

Зобов’язання – поставлене перед собою завдання, обіцянка, що неодмінно має бути виконане [1, с. 284].

Зобов’язання – цивільне правовідношення, за яким одна сторона має право вимагати від іншої здійснення певних дій, які боржник повинен виконати [3, с. 54].

Зазначені положення характеризують зобов’язання з двох сторін, в залежності яким чином воно буде здійснюватися чи під примусом, чи добровільно.

Отже, розглянувши дані визначення і проаналізувавши з історії найяскравіші приклади застосування інституту репарацій, слід зазначити, що його застосування немає нічого спільного з гуманізмом, оскільки при витребуванні з держави-агресора відшкодування збитків жоден суб’єкт міжнародних відносин не мав на меті через даний засіб відновити права і свободи громадян держави, яка зазнала збитків, не враховував шкоди завданої їм та їхнім сім’ям. При прийнятті рішення про репарації бралися до уваги матеріальна шкода держави-переможниці в цілому, а не людські втрати та матеріальні збитки людини. Тому можна з впевненістю сказати, що репарації є зобов’язаннями, які в силу різних обставин, як то прагнення держави-агресора відновити становище на міжнародній арені чи прямий примус держав-переможниць, бере на себе держава яка зазнала поразки.



Література

  1. Дубічинський В. В. Сучасний тлумачний словник української мови: 60000 слів/ За заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 832с.

  2. Мартинова І. С. словник історичних термінів і понять. – Х.: Прапор, 2011. – 288с.

  3. Ратушняк С. П. Правознавство: словник-довідник. – 2-е вид., перероб. і доповн. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2006. – 168с.

  4. Шемшушенко Ю. С. Великий енциклопедичний словник / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшушенка. – 2-ге вид. переробл. і доповн. – К.: Вид-во «Юридична наука», 2012. – 1020с.

  5. Берлінська (Потсдамська) конференція [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://www.osvita-plaza.in.ua/publ/berlinska_potsdamska_konferencija_1945/490-1-0-52805

  6. Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://kimo.univ.kiev.ua/MVZP/11.htm

  7. Теоретичні основи сучасної української педагогіки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/14940807/pedagogika/gumanizm

  8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki


С. Гром

Науковий керівник – к.ю.н. Шай Р.Я.


ПРИРОДНЄ ПРАВО: ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ПРОЯВИ
Існує цілком очевидна теоретична доцільність виділення двох іпостатей правосвідомості – природньо-правової і позитивно-правової.

Природне право (від лат. lex naturalis) – в теорії права – теоретична доктрина, за якою головним джерелом права є сама природа, а не воля законодавця. Також термін визначає і саме право, задане природою. Людині природні права належать від народження, вони закладені в самій її сутності й однакові для всіх. Це висхідні принципи, на основі яких приймаються чинні форми і на підставі котрих здійснюється їхнє оцінювання. Це відбувається з урахуванням ієрархії цінностей, яку подає філософія, вирішуючи питання про ставлення людини до оточення, в тому числі й ціннісне. Поняття природнього права використовується для критики конкретного позитивного права, визначеного законодавцем. Відповідно до теорії соціального натуралізму (О.М. Костенко): «природнє право – це правила поведінки між людьми у суспільстві, що випливають із законів соціальної природи» [ 1 ]. Найважливішою рисою природнього права є його універсальна нормативність, що виявляється в наказовій, зобовязальній, імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитатний характер. Поняття природнього права використовували й розвивали: Станіслав Оріховський, Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гобба, Самуель ( Самуїл) фон Пуфендорф, Джон Локк, Жан-Жак Руссо.

Джон Локк, один із найвизначніших європейських теоретиків природнього права, заклав в основу ідеї конституційного-правопорядку « потрійну формулу» громадянських прав людини на життя, свободу і власність. Перше по значимості місце він відвів праву на власність, стверджуючи, що воно священне. На думку Дж.Локка, навіть генерал, який може засудити солдата до смерті за непокору самим нерозважливим наказм, не може, при усій своїй абсолютній владі, привласнити хоча б фартінг з його майна. Подібний максималізм при відстоюванні принципу невідємності природніх прав людини був дуже необхідним на соціальному тлі зростаючої напруженності центральних європейських держав [ 2 ].

Норми природнього права, маючи максимально широке універсальне значення, адресовані до усіх без винятку правоздатних субєктів і закликають дотримуватись закріплених у них приписів , тому що останні відповідають вимогам вищої, абсолютної справедливості. Норми і принципи природнього права мають абсолютний характер. Серед величезної кількості мінливих і відносних цінностей і норм, вони вказують на непорушні заборони і безумовні цінності. Своїм існуванням вони підтверджують ту істину, що людина не може жити у світі , де все відносно й обпиратися лише на договірні, тобто сформульовані самими людьми основи. Ці вимоги категоричні в тому сенсі, що не залишають можливості для сумнівів і коливань. Вони гарантують індивідуальній свідомості вищу правоту, якщо її власник буде діяти в належному напрямі. Природньо-правова свідомість мислить нормативними категоріями повинності: «людина (я, ти, вона) повинна діяти таким чином». Природнє право оцінює дотримання субєктами своїх приписів як соціальне благо, а порушення її – як соціальне зло. При цьому самі оцінки вже у своєму власному змісті несуть регулятивний потенціал. Природнє право запозичує принцип абсолютності зі сфер релігії і моральності , із якими воно тісно звязано і які здавна культивують сферу духовно-практичних відносин людини із абсолютними цінностями і нормами. Коли природньо-правовим імперативам надається абсолютний характер, це означає, що вони набувають зовсім особливу якість: вони перестають потребувати доказів і стають незаперечними. Цінності природнього права, що обпираються на принцип абсолютності, не залежать від змін соціально – історичних умов і не підлягають девальвації, вони здатні виступати в ролі ціннісних критеріїв правотворчої діяльності законодавців різних держав в різний період історії. У науці природнє право розглядається як досконала та логіка дії у правовому просторі – все це є обєктом вивчення не тільки філософії права, а й юридичної деонтології. Вчення про природнє право сприяє усвідомленню людиною того, що таке сенс життя, душа, правомірна поведінка. Звичайно, за весь історичний період розвитку природнє право зазнавало не тільки еволюційних змін, а й революційних, впливів, виникали нові тенденції, течії. Теорія природнього права побудована на гуманістичних засадах. Природні права людини з моменту народження , не тільки перебувають під захистом держави, але і є його найвищою цінністю.

У Середньовічні часи , норми природнього права понесли деякі кориктування, так філософи того часу, наказуючи природним правам божественний характер, не виключали можливості позбавлення людини природніх прав, якщо, того вимагає церква. Затвердження природнього права відбулося в середині XX століття, після військових подій, що потрясли цивілізований світ. Конвенція ООН про права людини вперше закріпила всі природні права людини. Сучасне природнє право пройшло довгий шлях від ідей античності до правової реальності. Слід зазначити, що протягом багатьох століть, норми природнього права не знаходили відображення та закріплення в нормативно – правових актах. У сучасній правовій науці природнє право розглядається не тільки в рамках закону, але і як явище , що стоїть вище самого закону. Природнє право не володіє залежністю від волі законодавця, його норми продиктовані самою природою. На даний момент у всіх сучасних демократичних правових державах норми природнього права закріплені в законах і мають вищу юридичну силу.
Література


  1. Право на свободу думки і слова в контексті євроінтеграції України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eurolaw.org.ua/docs/2011 _3/txts/5-Nastechko.pdf

  2. Тітко Е.В. Свобода вираження поглядів — один із найважливіших векторів європейської демократії [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.lawreview.chnu.e10.pdfdu.ua/visnuku/st/550/


В. Кубай

Науковий керівник – к.ю.н. Шай Р.Я.


ПРАВОСВІДОМІСТЬ: ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ
Останнім часом дуже багато говориться про правосвідомість, але складається враження, що не кожний розуміє, що ж вміщує у себе це поняття, не кожний також знає, що для більш глибокого у з`ясуванні механізму правового впливу на суспільні відносини є освоєння такої специфічної категорії як правова культура.

Правовідносини в які щодня вступають люди характеризуються діяльністю людей (їх діями чи утриманням від певних дій - бездіяльністю). А Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою та регулятором поведінки людини. Саме свідомість надає цілеспрямованого характеру людській діяльності. Правосвідомість є специфічною формою суспільної свідомості.

Правосвідомість входить до системи суспільної свідомості, є однією з її форм. Виступаючи елементом єдиної системи суспільної свідомості, правосвідомість як особливе структурне утворення, з одного боку, підпорядковується загальним для всіх елементів суспільної свідомості закономірностям формування та функціонування, з іншого – володіє специфікою,що дозволяє розглядати її як відносно самостійне утворення, яке займає особливе місце і виконує тільки їй властиві функції.

Зараз у країнах пострадянських республік йде дуже кропітка робота – будування дійсно незалежних, дійсно правових, демократичних держав. І для досягнення цієї найважливішої мети всіх часів, категорії правосвідомості повинні розглядатися та вивчатися не тільки професорами, філософами та викладачами але й простими пересічними громадянами. Потрібно усвідомлювати, що у даний момент тільки ми можемо посунути з місця цей громісткий апарат держави у сторону покращення нашого суспільного життя. Якщо політики будуть розуміти чого хоче народ, як він сприймає політичні реформи та нововведення і навпаки, якщо народ зрозуміє хід думок політиків, то всі зусилля будуть направлені до єдиної течії створення ідеальної держави.

Питання правосвідомості недаремно підіймалося у періоди правлення Римської імперії, й досі підіймається у наші «незалежні» та «демократичні» часи, бо тільки через з`ясування саме сутності правосвідомості верхівка держави може зробити права людини найвищою соціальною цінністю, як констатують це майже всі сучасні конституції чи навпаки зрівняти їх з землею, як це відбувається і зараз в країнах з тоталітарним режимом правління.

Незалежність нашої держави ще дуже молода й недосвідчена і тому ій, як нікому більше потрібна наша допомога та розуміння. Якщо ми зараз будемо

добиватися всі разом однієї мети, ми її досягнемо, а потім прийде час іншої, то мабуть, колись, ми зробимо державу своєї мрії.

Правові норми, перш ніж виконати регулятивну функцію, опосередковуються складним комплексом психічної діяльності людини. Таким чином, вольові дії індивіда виражають його відношення до правової практики як справедливої чи несправедливої, відповідної чи не відповідної його інтересам [1, с.28].

Правосвідомість визначається як правове мислення, компонент правової і загальної культури людства, що має для країни доленосний характер, допомагає визначитись у стратегії її розвитку; засіб, за допомогою якого здійснюється взаємодія людини з законом, правом, державою, а через них – економікою, політикою, культурою, побутом тощо.

У науці вироблене поняття структури правосвідомості. Структурно, правосвідомість складається з трьох основних елементів: правової психології, правової ідеології і правової поведінки.

Структурний підхід до дослідження проблеми правосвідомості припускає виявлення специфіки правосвідомості не тільки як особливого елементу в структурі суспільної свідомості(свідомості), але й його власної внутрішньої структури та взаємодії окремих її елементів. [3, с.18]. Структура правосвідомості - це система взаємопов’язаних, взаємозумовлених і взаємодіючих компонентів, що забезпечують цілісність, в першу чергу системну, правосвідомості, її розвиток і функціонування.

Правові погляди та правові відчуття як структурні елементи правосвідомості можуть бути вичлененні та розглянуті окремо один від одного тільки в науковому плані, для зручності дослідження. За змістом структура правосвідомості складається з правової психології та правової ідеології та правової поведінки. У юридичній літературі питання про роль ідеології в структурі правосвідомості вирішується неоднозначно. Переважає погляд на правову ідеологію як домінанту в суспільній правосвідомості. До активних елементів суспільної правосвідомості правову ідеологію зараховує С.С. Алексєєв. У носіїв суспільної та групової правосвідомості немає здатності до самостійного віддзеркалення дійсності, немає того органу, за допомогою якого здійснюється чуттєве пізнання, раціональне мислення, оскільки суспільна правосвідомість, хоча й має над особистістний правовий стан, але не володіє єдиним надіндивідуальним мозком, як єдиним матеріальним органом формування колективної правової свідомості та пізнання [3, с. 20].

Правова психологія – це сукупність почуттів, звичок, настроїв, звичаїв, в яких виражається відношення різноманітних соціальних груп, колективів, окремих індивідів до права, до системи правових закладів, діючих у суспільстві. Правова психологія є надзвичайно складною та насиченою великою кількістю різноманітних проявів людського життя. Вона складається з сукупності психологічних та правових явищ. До числа таких відносять: правову потребу, правову установку, правовий менталітет, правовий мотив, ціннісно-правові орієнтації, правовий настрій, правові почуття, правові емоції, правові навички, правові звички.

Правова ідеологія – це сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, в тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність. Прикладом правової ідеології є вчення природно-правової, позитивістської, класової та інших теорій права. Частину цієї ідеології становлять сучасні наукові погляди на право [2, с.254-257].

Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний, поверховий характер, складається стихійно, переважно на основі повсякденного побутового досвіду людей, то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності і зв`язки, а отже, представити ці знання у вигляді певної догми. Вона складається на основі наукових досліджень, вивчення юридичної літератури, в тому числі підручників.

Правова поведінка – вольова сторона правосвідомості, яка представляє процес переведення правових норм у реальну правову поведінку. Складається з елементів, які визначають її напрям, - мотивів правової поведінки, правових настанов. Правова установка – готовність особистості проявити активність в області пізнання та реалізації права. Вона представляє собою конкретну програму поведінки у визначених умовах, яка формується зі всіх належаних суб`єкту правових знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, відносин до будь-кого та будь-чого, що переходять до інтересів та прагнень. Поведінковий елемент правосвідомості синтезує в себе раціональні та емоціональні моменти. Через нього відбувається реалізація психологічних та ідеологічних елементів.

Аналізуючи «правосвідомість» найповніше його визначення є таким «правосвідомість» – форма суспільної свідомості, що містить у собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групи і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням. Правосвідомість обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури. Ідеологічні елементи правосвідомості виступають в якості головних елементів правової культури та правового виховання.
Література

1.Волковицька Н. Поняття правової свідомості та її структури: теоретичні і методологічні проблеми дослідження / Н. Волковицька. // . Юридична Україна. – 2010. − № 2. – С. 28−35.

2.Зайчук О. В. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. - К. : Юрінком Інтер, 2006. – С. 254-257.

3.Єрмоленко Д.О. Основні ознаки правової свідомості / Д. Єрмоленко. // Вісник Академії адвокатури України. - №5. – 2013. – С. 17-20.

С. Метеньканич

Науковий керівник – к.ю.н. Шай Р.Я.


ПРАВОСВІДОМІСТЬ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ

Процеси виникнення, функціонування і розвитку права безпосередньо пов"язані із свідомою діяльністю суб"єктів суспільних відносин. У науці розрізняють різні форми суспільної свідомості : політичну, моральну, етичну, релігійну та правову [1, 553].

Свідомість людини є передумовою її поведінки, а правосвідомість є специфічною формою суспільної свідомості.

Правосвідомість - це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, її місце і роль у загальнолюдських цінностях. Головне в правосвідомості - це усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини й оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, закріпленим у міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки відображає правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни в правовому середовищі. Структура правосвідомості :

1. Правова психологія - це елемент правосвідомості, що включає в себе емоційні сприйняття правових явищ. Виникнення й існування правової психології пов'язане з властивістю людей чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні правові явища. Правова психологія складається з :


  • сталих частин(настрої, почуття, переживання);

  • пізнавальних частин (правові знання, уявлення, погляди);

  • емоційних складових (правові емоції, почуття, настрої);

регулятивних елементів (правові звички, традиції).

2. Правова ідеологія — це елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання. Іншими словами, це система правових принципів, що виражають відношення суспільства до права та державно-правового розвитку. Правова ідеологія складається з :



  • правових ідей, теорій, переконань;

  • правових понять, категорій;

  • правових принципів.

Правова ідеологія формується в результаті відображення правової дійсності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.

3.Правова поведінка - це сторона правосвідомості, яка становить процес перетворення норм права в реальну правову поведінку. Правова поведінка складається з :



  • мотивів правової поведінки;

правових установок, які відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ.

Види правосвідомості:



  • 3а суб'єктами (носіями) правосвідомості : індивідуальна, групова та суспільна.

  • За глибиною відображення правової дійсності : повсякденна (буденна, непрофесійна), професійна (практиків-юристів), наукова (теоретична).

Отже, деонтологічна правосвідомість юриста - це результат його правосвідомості, сформований під впливом правової інформаційної культури, при виконанні службового обов"язку [2, 107].

Роль правосвідомості у правотворчості та реалізації права.

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.

Роль правосвідомості виявляється в тому, що вона:



  • певною мірою випереджає юридичне право, є його ідейним джерелом, існує "до" права;

  • діє "паралельно" з правом : визначає потреби і напрямки його вдосконалення, визначає зміни та перспективи його розвитку, впливає на процес та результати правотворчості;

  • є орієнтиром вибору оптимального варіанта поведінки в межах норм права, які реалізуються;

  • є інструментом використання законодавства, тлумачення норм права;

  • є вимірювачем професіоналізму діяльності посадових осіб;

  • є способом забезпечення законності та справедливості застосування норм права.

У свою чергу право впливає на правосвідомість тим, що воно є найважливішим джерелом формування, зміни та розвитку правосвідомості.

Висновок, якого ми дійшли, дає змогу зрозуміти, що право без правосвідомості, як і навпаки, не може повноцінно існувати. Кожній людині, незалежно від того юрист це, чи простий громадянин, необхідно мати власні об"єктивні правові уявлення. Це допоможе нашому суспільству усвідомлювати важливість прав, розуміти які з них є справедливими, а в які варто б внести зміни. Кожна людина, а в першу чергу юрист, можуть своїми вчинками змінити ядро нашої країни - правову систему. Та ці дії в першу чергу залежатимуть від правосвідомості.


Література


  1. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - С. 553-557.

  1. Юридична деонтологія : [підруч.]. - [вид. 3-тє, переробл. і доп.] / С.С.Сливка. - К.: Атіка, 2012. - С. 103-111.



С. Вандьо

Науковий керівник — к.ю.н. доц. Ярмол Л. В.
СВОБОДА СЛОВА У СИСТЕМІ ПРАВ ЛЮДИНИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ
Сьогодні, у ХХІ столітті широкого закріплення набули права людини четвертого покоління, які стосуються царини психіки та свідомості. Серед них вагоме місце посідає право на свободу слова. Реалізація права на свободу слова відображає високий культурно-правовий рівень держави. Особливо важливим дане право постає для України, яка вступає до Європейського Союзу, в якому захист права на свободу слова існує на високому рівні.

Деякі науковці схильні традиційно розглядати право на свободу слова тільки як політичну можливість громадянина. Водночас більшість вітчизняних правознавців відносять свободу думки і слова до громадянських (особистих прав і свобод) [1]. Шумак І. відносить дане право до культурно-духовних прав і свобод людини, котрі стосуються сфери ідеального — царини психіки та свідомості людини, неконтрольоване втручання до яких може призвести до непередбачуваних наслідків [2, с. 85].

Свободу слова можна трактувати як: а) експлікацію — в цьому випадку індивід отримує можливість виражати свої наміри; б) регуляцію — індивід має можливість справляти вплив на прийняття рішень інститутами влади і в) консолідацію — індивід шляхом тексту має можливість використовувати ідеї, а також брати участь у діяльності політичних співтовариств [1].

ч. 1 ст. 34 Конституції України голосить: “кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”. Згідно з наведеної статті можемо стверджувати, що право на свободу слова не є відокремлене, а гармонійно співіснує з іншими фундаментальними правами, утворюючи цілісний комплекс. Найбільший взаємозв'язок права на свободу слова простежується з правом на свободу вираження поглядів, свободу думки і совісті та свободу переконань. Тому, на нашу думку, доцільно буде розкрити значення даних прав та проаналізувати їхнє взаємовідношення. Так, свобода вираження поглядів — це можливість самостійно вибирати вид та міру своєї мовної поведінки, а саме висловлювати ідеї, погляди, думки, яким чином це робити і в повному об'ємі розуміти значимість заявленого[3, с. 45]. Свобода вираження думки і совісті — це одне з основних особистих прав людини, що означає перш за все свободу індивіда від будь-якого ідеологічного контролю, право кожного самостійно вибирати для себе систему духовних цінностей [4, с. 611]. Свобода переконань — можливість особи дотримуватися тих поглядів, які визначені нею пріоритетними та трактувати їх як безумовно правдиві. Свобода слова — це (гарантоване) право індивіда вільно та публічно викладати свої думки (погляди, ідеї), будь-яку інформацію у формі слів — вимовлених, письмових або друкованих засобів [5, c. 394]. Як бачимо, дані поняття співвідносяться між собою як загальне і частина, оскільки права на свободу вираження думки, поглядів, переконань реалізуються саме через право на свободу слова. На підтвердження цього виступає той факт, що право здатне регулювати лише зовнішні ознаки прояву думок, поглядів та переконань.

З вище наведеного можемо зробити висновок, що право на свободу слова є одним із пріоритетних прав людини та визначається як найістотніша цінність громадянського суспільства, оскільки воно слугує основою для реалізації інших не менш важливих прав громадян.

Україна, перебуваючи на шляху євроінтеграції, повинна не лише закріплювати і вдосконалювати реалізацію даного права, а й забезпечувати його гарантіями непорушності.


Література


  1. Право на свободу думки і слова в контексті євроінтеграції України [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

    1. http://eurolaw.org.ua/docs/2011 _3/txts/5-Nastechko.pdf

  2. Шумак І. Духовні права і свободи людини — права людини нового покоління / І. Шумак // Право України. - 2005. - № 2. - С. 84-88.

  3. Тітко Е.В. Свобода вираження поглядів — один із найважливіших векторів європейської демократії [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.lawreview.chnu.e10.pdfdu.ua/visnuku/st/550/

  4. Большой юридический словарь / Под. ред А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. - М. : ИНФРА-М. - 1998. - 790 с.

  5. Тітко Е.В. Стандарти та розуміння права на свободу вираження поглядів на теренах України / Тітко Е.В. // Часопис Київського університету права. – 2011. – №4. – С. 393–396.


Т. Кушнір

Науковий керівник – к. ю. н., доцент Л. В. Ярмол
СВОБОДА МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ: ПОНЯТТЯ, ЕЛЕМЕНТИ
У сучасному суспільстві, де інформаційна сфера є надзвичайно розвиненою, важливого значення набуває свобода масової інформації, яка є основою розвитку демократичної та правової держави.

Для того, щоб визначити поняття "свобода масової інформації" нам необхідно розшифрувати його окремі складові.

Масова інформація - інформація, що поширюється з метою її доведення до необмеженого кола осіб [1].

Свобода інформації - це (гарантоване) право особи і громадськості знати, вільно шукати, збирати, одержувати, фіксувати, використовувати, зберігати та поширювати інформацію у будь-який (законний) спосіб, мати доступ до офіційних та інших інформаційних джерел [2].

Свобода масової інформації – це вільний обіг (циркуляція) публічно поширюваної друкованої та аудіовізуальної інформації [3, с. 53].

Слід зазначити, що до певного періоду часу, тобто до появи та розвитку новітніх засобів комунікації (радіо, телебачення, інтернету), у правовій теорії замість вищеназваного поняття вживався термін "преса". Саме тому в деяких наукових статтях досі можна зустріти термін "свобода преси".



Поняття свободи масової інформації взаємопов'язане з категорією плюралізму ЗМІ, який ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, гарантованої Конституцією України.

Інформаційний плюралізм передбачає множинність незалежних і автономних засобів інформації, які мають доступ до достатньої кількості різноманітних джерел інформації, засобів виробництва та розповсюдження продукції ЗМІ, а отже, відображення ними розмаїття політичних, соціальних, релігійних та культурних поглядів за умов дотримання редакційної незалежності та поваги тих правил саморегуляції, які можуть бути самостійно напрацьовані представниками ЗМІ [4].

Можна виокремити такі елементи свободи масової інформації: 1) право на створення засобів масової інформації та вільної їх діяльності у межах встановлених чинним законодавством України; 2) можливість вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати таку інформацію, за винятком випадків, чітко передбачених відповідними нормативно-правовими актами; 3) відсутність цензури.



Свобода преси є не антиподом, а однією з найважливіших гарантій інформаційної безпеки, оскільки, по-перше, вона забезпечує доступ громадян до повної, всебічної та достовірної інформації, по-друге, захищає громадську та індивідуальну свідомість від впливу пропаганди та інших форм маніпулювання, по-третє, стимулює накопичення, оновлення та передачу інформації всередині соціальної системи. І в цьому сенсі інформаційна безпека повинна розглядатися як сполучна ланка між політикою забезпечення національної безпеки та політикою розвитку інформаційної інфраструктури вільного суспільства [4].

Забезпечення державою свободи масової інформації є своєрідною гарантією можливості реалізації закріпленого Конституцією України права кожного на свободу думки, слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Це в свою чергу сприяє поінформованості народних мас щодо стану країни в цілому, щодо проблем, які існують в суспільстві та шляхів їх вирішення, а також дає можливість пристосовувати свій спосіб життя до конкретних ситуацій, нововведень, що відбуваються в державі.

Таким чином, свобода масової інформації є поняттям, яке включає в себе вільний потік суспільно корисної інформації між суб'єктами, які її поширюють та споживачами, за винятком обмежень встановлених для забезпечення національної безпеки та захисту прав і свобод людини, що є однією з передумов існування демократичного суспільства.
Література
1. Закон України "Про інформацію" від 2 жовня 1992 р. (в редакції від 13.01.2011 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua

2. Гвоздєв В.М. Проблема й поняття свободи преси: сутність, зміст, структура : Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.08 / В.М. Гвоздєв / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 2004. — 20 с.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.journ.univ.kiev.ua

3. Хименко К. О. Свобода слова як складова частина свободи вираження поглядів. Теоретичні аспекти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.univer.kharkov.ua

4. Приступенко Т. О. Правовий аспект свободи слова. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.journ.univ.kiev.ua
О. Люта

Науковий керівник — к.ю.н., доц. Ярмол Л. В.
ЮРИДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЖУРНАЛІСТІВ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
У Конституції України проголошено, що «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» (ч. 1 ст. 34). Зазначені права, безперечно належать і журналістам.

Також в Україні прийнята ціла низка законодавчих актів, в котрих закріплені права журналістів. Серед них: Закон України «Про інформацію» (в редакції 2011 р.) ; Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992 р.) ; Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (1993 р.) ; Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (1997 р.) ; Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (1997 р.) ; Закон України «Про доступ до публічної інформації» (2011 р.) та інші.



Права журналістів, як і будь-які права суб’єктів, потребують юридичних гарантій їх забезпечення, інакше вони будуть лише декларативними.

Юридичний механізм забезпечення прав журналістів – це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони та захисту прав журналістів, закріплених у різних джерелах права.

В Україні елементами механізму юридичного забезпечення прав журналістів є:

- національне законодавство (у тому числі ратифіковані міжнародні акти, які є його частиною), де проголошуються права журналістів;

- юридичні засоби реалізації прав журналістів;

- юридичні засоби їх охорони;

- юридичні засоби їх захисту.

В цілому можемо стверджувати, що в Україні сформовано нормативно-правову основу юридичного механізму забезпечення прав журналістів, однак на практиці юридичні гарантії реалізації, охорони та захисту цих можливостей дуже часто залишаються не дієвими. Про це свідчать і наступні дані.

З початку 2014 року Інститут масової інформації (далі за текстом - ІМІ) зафіксував 7 випадків убивств журналістів, 270 випадків побиття та нападів на журналістів, 120 випадків перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та 122 випадки цензури. Позитивною однак є тенденція, що у вересні 2014 року стало зниження кількості порушень свободи слова на території України. Зокрема, ІМІ не зафіксував жодного випадку перешкоджань законній професійній діяльності та нападів на офіси ЗМІ. Однак, у той же час, викликає тривогу різке зростання залякувань журналістів - у вересні ІМІ зафіксував найбільшу кількість порушень у цій категорії - 9 випадків. У вересні 2014 сталося 5 нападів на журналістів, що є найменшим показником у цій категорії за весь рік (у серпні сталося 8 нападів, у липні – 8, у червні – 13, у травні - 18, у квітні – 22, у березні – 44, у лютому - 70, у січні - 82). У вересні, як і у серпні, у Криму тривав активний тиск на свободу слова та журналістів окупаційною владою. У вересні ІМІ зафіксував таких випадків 9, як і у серпні. У вересні тривали викрадення та захоплення журналістів в заручники на сході країни. ІМІ зафіксував 5 таких випадків протягом місяця. Однак, цей показник все-таки дещо знизився, якщо порівняти з серпнем (у серпні -7,  у липні – 7, у червні – 11, у травні - 13, у квітні - 20 випадків). Що стосується цензури, у вересні було зафіксовано 2 випадки, що є найнижчим показником порівняно з іншими місяцями 2014 року (у серпні було 3 випадки,у липні – 4, у червні – 28, у травні - 38, у квітні – 21) [1].

Підсумовуючи, зазначимо, що для покращення механізму юридичного забезпечення прав журналістів, доцільно прийняти окремий закон, присвячений правовому статусу журналістів і особам, котрих можна до них прирівняти (операторів, інших працівників ЗМІ). Також необхідно посилити юридичну відповідальність за посягання на життя, здоров’я, честь, гідність та інші блага журналістів та членів їхніх сімей, у зв’язку з виконанням ними професійних обов’язків.
Література
1. Барометр свободи слова за вересень 2014 року. - [ Електронний ресурс ].- Режим доступу : http://imi.org.ua/barametr/45941-barometr-svobodi-slova-za-veresen-2014-roku.html
І. Цилюкова

Науковий керівник – к.ю.н., доцент Л. В. Ярмол
ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЖУРНАЛІСТІВ В УКРАЇНІ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ
У науковій літературі юридичну відповідальність розуміють як міру державного примусу або ж як реакцію на вчинене правопорушення. Детальніше дане поняття розкриває О. Ф. Скакун.: «Юридична відповідальність – передбачені законом вид і міра обов'язку правопорушника потерпати від примусового державного позбавлення благ психологічного, організаційного або майнового характеру у правовідносинах, що виникають між ним і державою із факту правопорушення» [1, с. 464].

Права журналістів, порушення яких передбачає настання юридичної відповідальності, закріплено в цілій низці нормативно-правових актів. Так, в ст. 34 Конституції України проголошено, що «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір » [2]. Дані права стосуються і журналістів. Права журналістів також проголошено в Законі України «Про інформацію», Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Законі України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та в інших нормативно-правових актах.

Як і будь-які права людини, так і права журналістів, потребують юридичних гарантій їх охорони та захисту. Однією із важливих гарантій охорони прав журналістів є закріплення різних видів відповідальності за посягання на них. У законодавстві України закріплено такі види юридичної відповідальності за посягання на права журналістів, як: адміністративна відповідальність; цивільна відповідальність; кримінальна відповідальність та інші.

Адміністративна відповідальність настає за вчинення адміністративного правопорушення (проступку). Згідно ч. 2 ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом, ненадання відповіді на запит на інформацію, ненадання інформації, неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання недостовірної інформації, - тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян» [3]. Дане правопорушення посягає на права журналістів щодо отримання ними інформації.

Цивільна відповідальність настає за порушення особистих майнових і немайнових прав громадян, в тому числі журналістів. Так, згідно ст. 297 та ст. 299 Цивільного Кодексу України такий вид відповідальності настає за порушення права на гідність, честь та посягання на ділову репутацію, зокрема журналістів. [4].

Кримінальна відповідальність за посягання на права журналістів настає за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ч. 1 ст. 171 Кримінального Кодексу України) та переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою (ч. 2 ст. 171 Кримінального Кодексу України) [5].

В Україні ситуація по забезпеченню прав журналістів є складною. За 8 місяців 2014 році в зв'язку з війною та подіями на Майдані збільшилася кількість випадків порушення прав журналістів. Так у 2014 році зафіксовано 7 випадків вбивств журналістів, 70 випадків викрадення, 120 фактів цензури, 120 випадків перешкоджання діяльності журналістів і 265 нападів і побиття. В цілому 840 порушень за останній рік включаючи погрози, юридичний тиск тощо [6].

Таким чином, ми можемо стверджувати, що механізм реалізації юридичної відповідальності за порушення прав журналістів потребує вдосконалення. На нашу думку, доцільним є прийняття комплексного нормативно-правового акту, який би містив вичерпний перелік прав журналістів, гарантії їх охорони та захисту.


Література

1. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник . – 2-ге видання./ О.Ф.Скакун. – К. : Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010.- 520 с.



2. Конституція України від 28.06.1996 р. [Електронний ресурс]: – Режим доступу : www.rada.gov.ua

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12. 1984 р. з наст. змін. і доп. [Електронний ресурс]: – Режим доступу : www.rada.gov.ua

4. Цивільний Кодекс України від 16.01. 2003 р. з наст. змін. і доп. [Електронний ресурс]: – Режим доступу : www.rada.gov.ua

5. Кримінальний Кодекс України від 05.04. 2001 р. з наст. змін. і доп. [Електронний ресурс]: – Режим доступу : www.rada.gov.ua

6. Романюк О. Кількість порушень прав журналістів збільшилась майже вдвічі / О. Романюк [Електронний ресурс]: – Режим доступу : www.imi.org.ua
І. Тучапець

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Ярмол Л.В.
ПРАВО НА ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ: ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ
У листопаді 1950 року Рада Європи прийняла Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі за текстом - Конвенція). Конвенція стала першим міжнародним правозахис -ним документом, який був спрямований на захист широкого спектру громадянських та політичних прав. Для «забезпечення дотримання державами-членами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї» створено Європейський суд з прав людини (далі за текстом – Суд) (ст. 19 Конвенції) [1]. Суд покликаний перевіряти дотримання державами прав та гарантій їх забезпечення, передбачених Конвенцією. Дане завдання Суд виконує, розглядаючи міжнародні та індивідуальні заяви.

Право на звернення до Суду має особливості щодо своєї реалізації, оскільки воно:



  • закріплене міжнародним актом – Конвенцією;

  • відображене безпосередньо або опосередковано у національних актах держав, які ратифікували Конвенцію (так, в  ст. 55 Конституції України закріплюється, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна);

  • поширюється лише на уряди держав – членів Ради Європи, які підписали Конвенцію;

  • може здійснюватися лише певними суб’єктами (державою-учасницею Конвенції, будь-якою фізичною чи юридичною особою, які знаходяться під юрисдикцією держави-члена Конвенції [2];

  • реалізується лише за певних умов (якщо має місце порушення гарантованих Конвенцією прав; вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права (ст. 35 Конвенції) [1].

Враховуючи вищевказане, можна сформувати наступне визначення поняття права на звернення до Суду Право на звернення до Суду – це можливість держави-учасника Конвенції, фізичних і юридичних осіб, що знаходяться під її юрисдикцією, звернутися до Суду щодо захисту прав визначених Конвенцією та протоколами до неї, після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права.

За загальним правилом звернутися до Cуду можна протягом шести місяців з дня ухвалення остаточного рішення національного суду, яке не підлягає оскарженню (ст.. 35 Конвенції) [1]. Слід наголосити, що зміст заяв до Суду, зокрема індивідуальних, повинен відповідати вимогам ст. 47 Регламенту Суду 1998 року. У зв’язку з великим навантаженням, іноді розгляд заяви Cудом може початися лише через рік після її надходження. Станом на 31 грудня 2013 р. загалом було передано до Суду 65 900 заяв, з яких Україною – 13 152 заяв [3]. Варто зауважити, що Суд не може скасовувати рішення чи закони, прийняті на національному рівні. Проте ст. 46 Конвенції вказує на обов'язкову силу рішень Суду та їх виконання [1]. Забезпечення виконання рішень Суду покладено на Комітет Міністрів Ради Європи.

Отже, право на звернення до Суду є особливим правом, з притаманними йому ознаками, яке покликане забезпечувати як єдність тлумачення і застосування, так і охорону норм Конвенції від порушень, а також постійну взаємодію і співпрацю Суду і національних судів.
Література


  1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada .gov.ua

  2. Буроменський М.В. Звернення до Європейського суду з прав людини / М.В. Буроменський – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.khpg.org/index.php?id=1080677442

  3. The european court of human rights in facts & figures 2013 /Strasbourg: European Court of Human Rights, 2014. – 11 p. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int/ Documents/ Facts _Fig ures _2013 _FRA.pdf


Н. Саболта

Науковий керівник - Колич О. І.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   28

Схожі:

72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗбірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов маріуполь – 2014
Дебют. Збірник тез доповідей студентів факультету іноземних мов за результатами участі у Декаді студентської науки – 2014 / За заг...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconТом Природничі науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconАктуальні питання теоретичної та практичної медицини Topical Issues of Clinical
Актуальні питання теоретичної та практичної медицини : збірник тез А43 доповідей ІІ міжнародної науково-практичної конференції студентів...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЙного навчання в умовах соціально-економічної нестабільності матеріали VIІ міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) Частина Київ 2014
Міжнародної науково-практичної конференції (28 жовтня 014 р., м. Київ) : у ч. – Ч. / уклад. Л. М. Капченко, С. О. Тарасюк, Л. Г....
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconНаціональна металургійна академія україни
Збірка тез доповідей Всеукраїнської науково-технічної конференції студентів І молодих учених
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconБердянського державного педагогічного університету
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 19 травня 2006 року. –...
72-та студентська науково-технічна конференція збірник тез доповідей секція права та психології 7-10 жовтня 2014 року iconЗміст історія україни та її складових, північної буковини І бессарабії михайловський С
Букова віть: ІІІ міжвузівська студентська науково-практична конференція, Чернівці, 25 квітня 2013 р. [Упоряд.: С. П. Кармалюк, Г....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка