А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект



Сторінка8/13
Дата конвертації13.04.2017
Розмір3.63 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

3.3. Правління Директорії УНР
18 грудня 1918 р. Директорія УНР вступила до Києва. Її перші рішення мали безпосередній, чи опосередкований вплив на діяльність кредитно-банківських установ. Директорія УНР, зокрема, прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників, частина з яких була притягнута до судової відповідальності. Проводилися обшуки заможного населення, було оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства на селі. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів». Причому, до «поміщиків і капіталістів» зараховували навіть вищу інтелігенцію: адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл та ін.

В системі органів державної влади приймали участь і представники кредитних установ, зокрема активну участь у діяльності Тимчасової Ради Завідуючих державними справами Директорії брав Петро Порфирович Відибіда – член УЦР, відомий український кооператор, голова правління Подільського Союз-банку. Згодом він став керуючим Міністерства фінансів. На засіданні Ради комісарів 20.12.1918 р. в присутності президента Директорії В. К. Винниченка та її членів С. В. Петлюри, Ф. П. Швеця і О. А. Андрієвського П. Відибіда доповідав про зловживання у сфері фінансів попереднього уряду. Зокрема, доповідач оголосив на виявлених матеріалах про «продаж німцями за 160 млн крб. гетьманському уряду військового майна через консорціум банків, виявлені зловживання з приводу прийому фальшивих грошей»392. Згодом, 30.01.1919р., його призначають керуючим Міністерства фінансів в уряді В. Чехівського393. За короткий період роботи в зазначеному уряді П. Відибіда зумів фінансово зміцнити кооперативні установи шляхом проведення 04.02.1919 р. «Закону про видачу довгострокових позичок центральним кооперативним установам на фінансування української промисловості», яким кооперативним організаціям на розвиток власного виробництва виділялися 286 млн. грн. на пільгових умовах (на 13 років під 6 % річних з погашенням позики з 5-го року користування)394.

16 лютого 1919 р. на засіданні Директорії було ухвалено постанову про призначення Д. Марковича – кооперативного діяча, фундатора українського кооперативного руху на Волині, першого голови правління Подільського союзу кредитних товариств, одного із засновників Українбанку – заступником голови в засідання Ради Народних Міністрів.

Директорія УНР задекларувала вилучення землі у поміщиків без викупу, пообіцявши їм компенсації затрат на різноманітні агротехнічні, меліоративні та ін. вдосконалення, раніше проведені в маєтках. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі, що викликало незадоволення біднішого населення. Поміщики і буржуазія також були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.



Навесні 1919 р. УНР втратила майже всю територію. За таких обставин говорити про підтримку Директорії з боку українських кооперативних центрів, як і кредитних установ, зокрема Центрального Українського Кооперативного Комітету (ЦУКК), «Дніпросоюзу», «Українбанку», «Централу» та ін. було б перебільшенням.

Основною грошовою одиницею відновленої УНР було проголошено гривню. За період правління Директорії УНР грошові знаки номіналом 10 («раки») та 1000 карб (серпень 1919 р.), 100 карб та 250 карб («канарейки»), 25 карб (жовтень 1919 р.).

Уже в лютому 1919 р. уряд надав кооператорам позику на суму 2 млн. крб. на розвиток власних підприємств395. Згодом, 15 липня 1919 р., міністр фінансів УНР Б. Мартос (давній товариш С. Петлюри і видатний кооператор) затвердив розпорядження про виділення 20 млн. гривень позики Подільському Союз-банку для закупівлі за кордоном дефіцитних товарів396.

Подільський Союз-банк розгорнув мережу своїх філій, зокрема в Гайсині, Могилеві-Подільському, Кам’янці-Подільському, Богополі, Проскурові для проведення заготівельно-постачальницьких операцій на замовлення військового відомства та місцевих кооператорів. Зусиллями кооператорів було закуплено у Відні військову амуніцію і товари для цивільного населення397. В Румунії при безпосередній участі П. Відибіди кооператори закупили через фірму «Марморош банк та Персіц і К°» 170 т мастил, 50 т бензину та на 2 млн. мануфактури398. На закупівлю різних гостродефіцитних товарів (сіль, мануфактура і т. п.) лише одним Союз-банком було витрачено до 35 млн. крб.

Але непослідовні дії військового керівництва й інших урядових осіб ЗОУНР шкодили виконанню наступного контракту399. На звернення подільських кооператорів до уряду про відшкодування втрачених коштів у розмірі 5 млн. грн. за особистим втручанням С. Петлюри Міністерство Народного Господарства УНР прийняло закон, за яким Подільському Союз-банку кредитових товариств під фірмою «Союз-банк» було надано 3 106 589 грн допомоги на відшкодування втрат, понесених Союз-банком400.

У період Директорії УНР продовжувався процес формування кредитно-банківської системи. Продовжував функціонувати УДБ з конторами і відділеннями. За станом на кінець жовтня 1920 р. їх кількість становила 24401. Суттєвою перешкодою діяльності банку у період правління Директорії УНР стала політична боротьба та війна. Банк намагався налагодити свою роботу, але вже в лютому 1919 р. змушений був разом з Міністерством фінансів евакуюватися до Вінниці. 26 січня 1919 р. останній австрійський представник при Українському урядові зазначав, що «за кілька днів Директорія вибирається до Вінниці... Проголошено порядок перенесення банків»402. Евакуація банків почалася не пізніше 28 січня, і на початку лютого вони остаточно перемістилися до Вінниці. Згодом місцем дислокації банку став Тернопіль. У подальшому він перебував у Заліщиках, Кам’янці-Подільському, Ланцуті.

У кінці серпня 1919 р. зі звільненням Києва від більшовиків банк видав приватним банкам кредитів на суму 5 млн руб. для відновлення ними операційної діяльності403.

З травня 1920 р. банківську установу знову змушені евакуювати до Вінниці. Згодом – до Кам’янця-Подільського, звідти – до Тарнова, Рівного, Тисмениці, Ділятина, Станіславова. Наступ Червоної Армії створив загрозу захоплення державної скарбниці, тому на засіданні уряду 16 листопада в м. Гусятині після доповіді П. Відибіди було вирішено негайно вивезти державну скарбницю, Державний банк і експедицію державних паперів на територію Польщі404. Банк було перевезено до Ченстохова (Польща). Там УДБ був розміщений у приміщенні колишнього відділення Державного банку Російської імперії. Майно банку, яке вдалося вивезти, було складовано у приміщення колишньої фабрики фіранок, а потім – у найнятий будинок405. Майном банку опікувався останній його директор Клепачівський К. Й. До нього ці функції у квітні – листопаді виконував колишній головний книго вод одного з відділень Державного банку Російської імперії Яковенко.

У кінці серпня 1919 р. відновив діяльність ДЗБ. Згідно з метою його створення він мав налагодити зв’язок із відділеннями, визначити взаємовідносини з позичальниками, що й визначало його статус як суб’єкта правових відносин. Проте незрозумілими залишалися його перспективи в контексті невизначеності правового регулювання власності на землю.

Навесні 1919 р. розпочались активні заходи щодо реорганізації ДЗБ в установу меліоративного сільськогосподарського кредиту. Завданням нової установи мало стати об’єднання на місцях усіх установ, зацікавлених у сільськогосподарській меліорації. Ставилося завдання з’ясувати, які установи спрямовують свою діяльність у зазначеному напрямку. Підкомісія розіслала запити з цих питань у відділення банку з проханням надіслати зібрану інформацію в центральне управління банку406.

Суттєву реорганізацію відділень проводив УНКБ, істотно розширюючи їх мережу, яких на початку 1919 р. було 7, у червні – 10, у жовтні – 12, а в кінці року – 16407. Банк вів запеклу боротьбу з Харківською філією МНБ, яка намагалася відкрити філію в Одесі, але після націоналізації МНБ і спекулятивних оборудок Харківська філія потрапила в скрутне становище. У перспективі планувалося відкрити ще 17 відділень, філій, комісіонерств і агентств, у тому числі за кордоном. В обіжнику банку від 8 березня 1919 р. повідомлялося про наміри банку відкрити 20 відділень408.

Здійснювалися спроби змінити статус суб’єктів банківської діяльності у кредитно-банківській сфері. Зокрема, у зв’язку зі значним розширенням території, контрольованої Директорією УНР, у квітні-травні 1920 р. намагалися провести денаціоналізацію частини комерційних банків. З метою її проведення передбачалося створення особливих відділів, однак практично Директорія УНР так і не змогла щось здійснити у визначеному напрямі409. Для суб’єктів банківського права проблемою було встановлення умов видачі вкладів і курсів на іноземні валюти.

Важливими суб’єктами банківської діяльності у період Директорії були юридична рада та фінансова рада. Визначенням напрямів майбутніх реформ займався фінансовий комітет, одним із напрямків якого було розроблення заходів щодо реорганізації банківської системи. Статус юридичної особи мали повітові земські збори з доволі широкими повноваженнями щодо регулювання діяльності установ дрібного кредиту.

Таким чином, у період Директорії УНР розвиток банківських установ на території України набув подальшого розвитку, проте зміст окремих норм мав суперечливий характер. Законодавство не стільки врегульовувало розвиток банківської діяльності, скільки намагалось її обійти, залишаючи поза увагою її соціальну значущість у перехідний період розвитку. Підтвердженням тому є зміст конкретних норм: це і призначення комісарів до окремих департаментів і банків; намагання врегулювати лише окремі сторони банківської діяльності; затребуваність у її законодавстві лише окремих банківських інструментів, через що її нормотворча діяльність щодо банків не мала системного характеру. До позитивних сторін її діяльності слід віднести реалізацію норм, які врегульовували грошову емісію, що здійснювалась у законодавчому порядку, намагання врегулювати обмінний курс, здійснення операцій з окремими валютами, цінними паперами тощо.
3.4. Західноукраїнська Народна Республіка
На території західноукраїнських земель процес становлення і розвитку банківських установ був зумовлений низкою чинників, вирішальними з яких в умовах державотворення були, все ж, політичні. Оскільки більшість депутатів Української Народної Ради (далі – УНРади), наділеної законодавчими функціями, віддавала перевагу розбудові держави, на території ЗУНР за короткий час було створено досить ефективну систему управління. Розвиток зазначених процесів мав стати передумовою розбудови кредитно-банківської системи, як важливої складової державотворення. Проте в установчих документах – Статуті (18 жовтня 1918 р.), Прокламації (19 жовтня 1918 р.), Відозві (1 листопада 1918 р.), Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель (13 листопада 1918 р.) жодної інформації щодо власності, чи фінансово-кредитної політики держави не містилося.

Прихильників застосування банківських інструментів не було і серед опозиційних організацій. Селянсько-робітничий союз – опозиційна до уряду організація, виступала з вимогою проведення політики націоналізації і конфіскації, у тому числі й банківській сфері. Українська республіканська партія наполягала на проведенні соціалізації банків. Українська народно-трудова партія вимагала усуспільнення кредиту410. Подібне ставлення до таких важливих проблем, враховуючи те, що на території ЗУНР проживало 6 млн населення, змушує констатувати наявність суттєвих пробілів у законодавстві і неврегульованості соціально значимої фінансово-банківської проблематики.

Загалом же формування правових норм у сфері банківської діяльності визначала низка чинників. 9 листопада УНРадою сформовано Державний секретаріат (Рада державних секретарів), до складу якого входило і фінансове відомство, що мало опікуватись банківською справою. Його керівники К. Левицький і його наступник С. Голубович одночасно очолювали і фінансове відомство, що могло сприяти формуванню законодавчої бази у банківській фері. Введення в обіг гривні мало б сприяти розвитку кредитно-банківських відносин та підготовки кодифікованих актів. Проте норми банківського права були в законодавстві розпорошені.

На території ЗУНР зберігали чинність правові акти Австро-Угорщини. Тут не було прийнято жодного нормативного акта, який би скасовував попереднє законодавство в частині, що стосувалася банківської діяльності. Попри те, що УНРада не мала соціалістичного спрямування і не декларувала негативного ставлення до банків, формування норм, що стосувалися банківської сфери, не належало до першочергових.

Важливим суб’єктом банківської діяльності був Промисловий банк у Львові. Діяв він як акціонерна установа, головне завдання якої – участь у створенні промислових підприємств. Аналогічним за формою був Галицький народний банк для сільського господарства і торгівлі, який також функціонував у Львові. Його діяльність залежала від віденського Австрійського земельного банку. Іншим суб’єктом був Галицький акціонерний іпотечний банк, який у 1917 р. став складовою Австрійського концерну на території Польщі, далі провадив свою діяльність на українських землях.

Суб’єктом правових відносин був також Галицький земельний іпотечний банк. На відміну від свого попередника, він надавав іпотечний кредит у 4,5 відсоткових заставних листах не тільки власникам землі та міської нерухомості, а й селянам. У 1919 р. капітал банку подвоївся завдяки чеським акціонерам (Празького кредитного банку та Аграрного банку в Празі). У 1920 р. банк почав називатися земельним кредитовим. Він здійснював роботу щодо заснування відділень, брав участь у створенні промислових підприємств, надавав короткострокові кредити.

У Львові функціонував інститут довгострокового іпотечного кредитування під назвою Земельний іпотечний банк. Цей банк здійснював кредитування під заставу майна на строк від 10,5 до 50 років переважно дрібних земельних власників. Він проводив і інші банківські операції − приймання вкладів на поточний рахунок, операції з векселями тощо. Акціонерний капітал банку становив у 1918 р. 2 млн крон. Головою ради банку був Теофіл Кормош (1916−1929 рр.).

Окрім цього, на території Галичини суб’єктами банківської діяльності були Українбанки, які визначалися як українські кредитні кооперативи другого ступеня411. Виникати вони стали на початку Першої світової війни через об’єднання низових кредитних спілок окремих повітів чи регіонів і забезпечували організаційно-фінансовий зв’язок між Центробанком у Львові та сільськими райффайзенківськими касами.

Важливим суб’єктом банківської діяльності Західної України був Крайовий союз кредитовий (Центробанк), який мав правовий статус центрального органу кредитних спілок. Він створювався для залучення капіталів і надання доступних кредитів сільським і міським виробникам. Тривалий час його очолював Кость Левицький.

Важливою складовою процесу становлення і розвитку кредитних установ стало регулювання окремих сторін їх діяльності. 4 квітня 1919 р. УНРада прийняла закон про запровадження в обіг гривні та карбованця, згідно з яким гривня вводилась у законний обіг нарівні з кроною і прирівнювалася до неї за курсом412. Закон поширював дію на банківські установи. Норми формувались як матеріальні, імперативні, уповноважуючі. Закон містив дві забороняючі норми й одну посилкову на Карний кодекс щодо відповідальності за встановлені правопорушення.

Окремі рішення, які містили норми банківського права, приймалися Президентом УНРади. Одним із них Є. Петрушевич дав вказівку Уповноваженому по фінансах здійснити окремі кредитні операції та розробити план їх здійснення413. Рада державних секретарів 20 лютого 1919 р. у зв’язку з випуском грошових бон по 20 гривень зобов’язувала всі банківські установи здійснювати операції з ними. 24 березня 1919 р. вона прийняла рішення ввести законодавчим шляхом примусовий курс гривні414. Державний секретаріат внутрішніх справ 1 травня 1919 р. видав акт, яким підтверджував курс гривні до крони (1:1) і курс карбованця до крони (1:2)415.

Фінансова комісія УНРади, п’ятеро членів якої були у складі законодавчої комісії416, з самого початку взяла під суворий облік грошові запаси у банках. Згодом запропонувала випустити внутрішню державну позику. У травні 1919 р. комісія ухвалила резолюції у справах державних фінансів, стабілізації гривні та діловодства, які стосувалися і кредитно-фінансових установ. Комісія намагалася також розробити загальний фінансовий план і скласти державний бюджет417, але в матеріалах відсутні згадки щодо банківських інструментів. Загалом же норм банківського права так і не з’явилися в окремому кодифікованому акті.

Актами, прийнятими у листопаді 1918 р., врегульовувалися грошово-кредитні відносини та визначалися правила діяльності банків. Оскільки власних грошей ЗУНР не мала, як і коштів на їх друкування, у грудні 1918 р. на засіданні уряду було вирішено залишити в обігу австрійські крони. Після об’єднання ЗУНР і УНР вводилися в обіг гривні й карбованці УНР. У січні 1919 р. УНРада видала відповідний закон, норми якого визначали гривні й карбованці офіційною валютою на території ЗО УНР, а банки зобов’язані були приймати їх нарівні з кронами по курсу 1 крона=1 грн, 1 карб=2грн, або 2 кронам418.

Резолюцією від 16 травня 1919 р. фінансова комісія УНРади увела в обіг гривню як державну валюту і крони419. Проте ситуація укладнювалась тим, що уряд ЗУНР не мав впливу на випуск і поширення крон на території ЗУНР. Тут не було необхідної кількості товару, котрий міг би бути викуплений за гривні. Приплив же гривні на в Галичину був незначний, оскільки випущено її було зовсім мало.

Значна частина норм банківського права містилася у статутних документах банків – Акціонерного товариства “Російський народний банк у м. Ужгород” (далі – АТ РНБ у м. Ужгород) і Акціонерного товариства “Підкарпатський банк у м. Ужгород” (далі – АТ ПБ у м. Ужгород)420. Установчі документи банків містили норми про порядок відкриття, мету діяльності, порядок набуття капіталів, органи управління, звітність. Статут АТ РНБ у м. Ужгород визначав мету товариства, яка полягала у створенні капіталу; розвитку банківських операцій; конвертації боргів; парцеляції землеволодінь; підтримці підприємств421.

Основний капітал АТ ПБ в м. Ужгород становив 5 млн крон і набувався через випуск 10 тис. акцій вартістю 500 крон422. В АТ РНБ норми ч. 3 статуту містили правила щодо резервного фонду, який призначався для відшкодування непередбачених витрат або втрат. У банку утворювався і спеціальний резервний фонд з метою покриття втрат при зменшенні цін на нерухомість, цінні папери, несприятливій торговельній кон’юнктурі. Унормовувався також порядок відкриття банків. Нормою статуту АТ ПБ встановлювалося, що банк відкривався, якщо 30 % від суми його основного капіталу було сплачено423.

Детально врегульовувався порядок діяльності органів управління. Одним із таких органів була управа (дирекція). Вона обиралась у складі 7–15 акціонерів424, обирала голову і заступників. До її компетенції входило ведення справ, які виносилися на розгляд загальних зборів; ведення торгівлі, розміру відсотків на позички і внески; прийом і звільнення службовців; надання коштів. Вона обирала екзекутивну комісію, уповноважену вирішувати всі торговельні справи.

Комісія перебирала на себе частину справ управи щодо ведення торгівлі. Визначалися правила діяльності органу, який мав назву “вибор”. Зокрема, установлювався порядок обрання, його склад і функції. Його члени обиралися серед акціонерів у кількості 9–25 осіб і були уповноважені здійснювати контроль за торговельними операціями банку425. Визначалися повноваження наглядової ради, які включали контроль розпоряджень правління та діяльність товариства. Колегія обиралася на три роки у складі чотирьох осіб426.

Загальні збори могла скликати управа (дирекція), контрольна комісія, акціонери. Збори уповноважені були обирати управу й контрольну комісію; визначати баланс основного капіталу і розподіл прибутків; укладення договорів; ліквідацію товариства; зміну статуту; визначення розміру заробітної плати427. Рішення загальних зборів приймалися більшістю голосів. Після розгляду на загальних зборах їх протокол передавався Міністру фінансів. Річний звіт про операції банку і щомісячні баланси друкувалися в «Державному віснику».

УНРада і Державне секретарство фінансів взяли під суворий облік усі грошові запаси в банках, намагалися регулювати грошово-кредитні інструменти, здійснювати перерозподіл коштів тощо. Не завжди зазначені заходи були забезпечені нормативно. Робилися також спроби випустити внутрішню державну позику та деякі інші заходи428, але ці наміри не набули належного нормативного забезпечення, а також блокувалися несприятливими для ЗУНР зовнішньополітичними та воєнними обставинами.

УНРада намагалася реалізувати норми закону “Про впровадження в ЗО УНР у законний обіг гривень і карбованців УНР”, виданого в січні 1919 р. Гривні й карбованці стали офіційною валютою на території ЗО УНР, які банківські установи зобов’язані були приймати нарівні з кронами.

Таким чином, серйозною перешкодою щодо формування банківського законодавства на території ЗУНР були ідеологічні чинники, негативне ставлення до банківської діяльності провідних політичних партій. Секретаріат фінансів був розпорошений. Не вистачало спеціалістів. Дедалі більше загострювалася фінансова криза. За таких умов приймались окремі законодавчі чи розпорядчі рішення, які врегульовували певні сторони кредитно-банківських відносин. На території західноукраїнських земель норми права врегульовували грошово-кредитні відносини, визначали загальні правила діяльності банків, деякі окремі сторони їх функціонування. Докладніше регулювалася діяльність банківських установ. Їх установчі документи містили норми, які визначали порядок відкриття банків, мету їх діяльності, порядок набуття капіталів, функціонування органів управління, порядок звітності тощо.



РОЗДІЛ 4

НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ, РЕОРГАНІЗАЦІЯ

І ЛІКВІДАЦІЯ БАНКІВ

У РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

(1917 – 1921 РР.)
Після жовтневого перевороту більшовики здійснювали курс на ліквідацію товарно-грошових відносин. Також було змінено мету діяльності банків. Перетворення кредитної системи розпочалось із захоплення Державного банку 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., та передачу його у власність держави. Більшовицька доктрина щодо банківської діяльності характеризувалась як вкрай негативна. Слід звернути увагу на те, що марксистська методологія і більшовицька практика у банківській сфері не були узгоджені. Так К. Маркс вважав, що банківська система за своєю організацією і централізацією «представляет собой самое искусное и совершенное творение», а «кредитная система послужит мощным рычагом во время перехода от капиталистического способа производства к способу производства ассоциированного труда», розглядаючи її як елемент реорганізованої системи методом перевороту у способі виробництва429.

Ленін В. І., визначаючи партійну політику щодо банків наголошував на необхідності їх націоналізації і перетворення у обліково-регулятивні установи: «у єдиний апарат рахівництва й регулювання соціалістично організованого господарського життя всієї країни в цілому»430, що викликало далеко неоднозначні підходи431. Незважаючи на очевидну невизначеність, вводилась державна монополія банківської справи. Здійснювалася націоналізація банків та ліквідація банківської діяльності, що привело до втрати одного із важливих механізмів економічного розвитку і поглибило економічну кризу. У листопаді 1917 р. у Державний банк був призначений урядовий комісар.

На території радянської України також була встановлена державна монополія банківської справи. Низкою декретів банківські установи втратили статус юридичних осіб, зокрема декретом РНК від 28 листопада (11 грудня) 1917 р. були скасовані ДЗБ; згідно з декретом ВЦВК «Про націоналізацію банків» від 14 (27 грудня) 1917 р. підлягали націоналізації і злиттю з Державним банком АКБ; Державний банк було передано у власність держави432.

Націоналізація банківських установ в Україні у силу низки обставин розпочалась дещо пізніше. У Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України, прийнятому на початку січня 1919 р., проголошувалось, що оскільки усі банки є власністю трудящих, їх необхідно здати органам Радянської влади. Згодом було видано декрет, який загалом визначав мету націоналізації, уповноважені органи і порядок її проведення. Вперше про націоналізацію банків та її нормативно-правове забезпечення мова йшла у декреті уряду, прийнятому 22 січня 1919 р. Метою націоналізації було визначено викорінення банківської спекуляції і звільнення трудящих від експлуатації банківським капіталом. У трьох пунктах постанови проголошувалось про націоналізацію усіх приватних комерційних, акціонерних банків і банкірських контор. Тимчасове управління справами націоналізованих банків передавалось Харківській конторі Народного (колишнього Державного) банку.

9 лютого 1919 р. постановою Народного комісаріату фінансів з метою реалізації вищезазначеної постанови при Харківській конторі Народного банку було засновано Тимчасове правління у справах колишніх приватних банків. У тому ж місяці розпочалась конфіскація їх капіталів, анулювались усі банківські акції, припинялися виплати дивідентів, усі акції мали бути представлені у місцеві відділення Народного банку, а операції з ними припинялись.

Беручи до уваги, що банківська справа була монополізована державою, уповноважений Наркомфіну РСФРР при Укрраднаркомі пропонував усім кооперативам, за виключенням кредитних, негайно припинити провадження всіляких банківських операцій, а внески передати губернським і повітовим фінансовим відділам. У січні 1918 р. були анульовані усі державні й іноземні позики, усі гарантії урядів по позичках різноманітних підприємств і установ. Наступним кроком став Декрет про конфіскацію акціонерних капіталів колишніх приватних банків.

У квітні 1919 р. була проведена реєстрація банків. Поділялися вони на дві групи. До першої були віднесені товариства взаємного кредиту, міські громадські банки, міські кредитні товариства, земські каси дрібного кредиту. До другої увійшли установи дрібного кредиту, позичково-ощадні і кредитні товариства та їх об’єднання – союзи і кооперативні банки, банкірські дома і контори, міняльні лавки і ломбарди. Усі вони мали зареєструватись у Народному комісаріаті фінансів з обов’язковим поданням статутних і звітних документів. Ненаціоналізованими кредитними установами України залишались товариства взаємного кредиту, міські громадські банки, установи дрібного кредиту і їх об’єднання (кооперативні банки). Націоналізація банків не означала утворення нових кредитних установ, проте передбачала процедуру затвердження їх статутних документів Народним комісаріатом фінансів.

Більшовики намагались проводити єдину економічну політику з єдиного федеративного центру. З цією метою між радянським урядом України і Росії 1 червня 1919 р. була заключна угода, яка була ратифікована IV Всеукраїнським З’їздом Рад, що передбачала єдність фінансової політики, єдність фінансових органів і спільність їх структур. Так, за погодженням з Всеукраїнським Революційним Комітетом у січні 1919 р. було сформовано фінансовий центр України – Управління уповноваженого Народного комісаріату фінансів РСФРР на Україні. Це був один із об’єднаних комісаріатів, а його керівник на правах Народного комісара входив до складу РНК. Поряд із цим йшло створення нового фінансово-кредитного апарату – Народного комісаріату фінансів і фінансових відділів місцевих рад.

Першочерговим завданням Управління уповноваженого і місцевих фінансових органів було налагодження фінансування усіх діючих закладів республіки. Здійснювалось воно шляхом безсистемного фінансування в межах відкритих центром фінансових кредитів і надсилання грошових підкріплень.

Наслідком націоналізації банків стала постанова про обов’язкове утримання коштів у банках, реалізація якої зумовила низку заходів щодо здобуття коштів із нерухомих запасів приватних осіб. Підприємства націоналізовані і передані в управління органів Радянської влади, втрачали право на отримання позичок. Усі капітали споживчих товариств і обігові кошти як приватних осіб, так і установ мали бути розміщені у Державному банку.

Реалізація більшовицької правової доктрини у сфері банківської діяльності, суть якої полягала у звільненні трудящих від експлуатації банківським капіталом шляхом націоналізації банківських установ, мала негативні наслідки у першу чергу саме для трудящих. Відтепер відсутність можливості отримання кредитів на предмети широкого вжитку, що закуповувалися за кордоном, фінансувались не з існуючого фонду, а «шляхом додаткового збору з населення, з примусовою розкладкою і т.п.»433.

Націоналізація банків по-різному вплинула на діяльність банківських установ. Власникам деяких дрібних і середніх банків вдалося перевести капітал за кордон. Деякі банки були розформовані, наприклад, товариства взаємного кредиту. Але потім, за часів Непу, виникли знову. Одночасно більшовики оголосили, що не визнають борги царського уряду, і відмовилися виплачувати їх не лише західним державам, але і населенню. Боротьба з приватною власністю привела до руйнування банківської системи, грошовий обіг в країні порушився.

У результаті інфляції в промисловості стала поширеною система безгрошових розрахунків. Центральна або місцева влада виписувала розпорядження, по яких одні підприємства безкоштовно відпускали свою продукцію іншим. Податки відмінялися, борги анулювалися. Банківський кредит був замінений централізованим державним фінансуванням і матеріально-технічним постачанням.

Одним із постулатів більшовиків було запровадження суворого обліку і контролю за мірою праці і споживання. Інструментом такого контролю розглядався банк – єдиний, великий, державний, з відділеннями у кожній волості і при кожній фабриці434. Тому й була проголошена ідея необхідності одного великого державного банку з розгалуженою мережею відділень по всій країні. Цей банк був покликаний виконувати функції інструменту управління централізованою плановою економікою.

Декретом РНК 28 листопада (11 грудня) 1917 р. були скасовані державні земельні банки. Ліквідація справ у їх установах покладалась на Державний банк, а контроль за його здійсненням – на головного комісара банку. Ним були визначені підстави і порядок ліквідації банків, утворені ліквідаційні комісії. У відділення банків були призначені управляючі і комісари435. Декретом ВЦВК «Про націоналізацію банків» від 14 (27 грудня) 1917 р. були націоналізовані і злиті з Державним банком АКБ436. Правовий механізм їх ліквідації передбачав створення у кожному з них особливої ліквідаційної комісії у складі уповноваженого від НКФ, представників колишнього правління, бухгалтера і секретаря банку437.

У січні 1918 р. Державний банк було перейменовано у Народний банк і розпочалось злиття його з націоналізованими АКБ у єдиний банк. На підставі декрету «Про націоналізацію банків» усі приватні банки і банкірські контори об’єднувалися з Державним банком438.

21 січня 1919 р. відповідний Декрет РНК України проголосив націоналізацію приватних банків і злиття їх у загальноукраїнський Народний банк. Народний банк УСРР було створено у Харкові через реорганізацію Харківської контори колишнього Державного банку. У перших постановах радянської влади він мав назву «Народний (державний) банк», однак невдовзі слово «державний» у його назві зникло. У зв’язку з уведенням окружної системи управління Народним банком, Харківській окружній конторі підпорядковувались банки Катеринославської, Полтавської і Харківської губерній439. У квітні 1919 р. Київська контора колишнього Державного банку була перетворена в окружну контору Народного банку. Їй підзвітні були відділення у Київській, Волинській, Подільській і Чернігівській губерніях440.

У кінці 1919 р. філіали Народного банку були реорганізовані в підвідділи губернських і повітових фінансових органів. У банківських підвідділах у наказному порядку мали зареєструватись усі кредитні установи441. Банк уповноважений був здійснювати управління націоналізованими банками; приймати на поточний рахунок усі кошти при ревізії сейфів у банках; обслуговувати потреби РНГ України; здійснювати проплати кредиторам радянських установ, обмін купонів тощо442. Отже, банк не відповідав назві «державного», оскільки його контори підпорядковувалися центральному управлінню в Москві. Не відповідав він і назві «банк», оскільки припинив здійснювати операції, які становлять суть банківської діяльності. Постанова про ліквідацію народних банків на території України була прийнята РНК України 19 січня 1920 р., а кінцевий термін їх ліквідації визначено на 1 січня 1921 р.443.

Юрисдикція новостворений Народного банку поширювалась і на територію України. Об’єднання банків тривало до кінця 1919 р., у результаті чого до Народного банку перейшли всі активи і пасиви ліквідованих установ, були конфісковані готівкові гроші й коштовності, що зберігалися в сейфах. Формально до свого скасування в 1920 р. Народний банк функціонував на підставі статуту 1894 р., в який були внесені ряд змін. Проте реально його діяльність регулювалася Декретами і Постановами РНК, Постановами ВЦВК і ВРНГ і наказами по Наркомфіну. Перебуваючи в підпорядкуванні Наркомфіну, восени 1918 р. Народний банк почав фінансувати народне господарство і провадити кошторисно-бюджетні заходи.

Впровадження в період проведення політики військового комунізму безгрошових розрахунків між державними підприємствами і установами привело до того, що банк припинив здійснення кредитних операцій. Функції банку як розрахункового центру також були зведені до мінімуму, оскільки усі розрахунки велися з держбюджетом в порядку кошторисного фінансування підприємств і їх прибутки зараховувалися на рахунки бюджету. Змінилася сама суть Народного банку – з банку він трансформувався в орган, який разом з фінансовими органами обслуговував в основному бюджетні операції.

Політика «військового комунізму» виявилася несумісною з комерційними банками. Функціонування ж двох паралельних структур було недоцільним. Більше того, саме існування установи під назвою Народний банк суперечило ідеї безгрошового господарства, яке у той час намагалися побудувати більшовики. В результаті 19 січня 1920 р. було прийнято декрет РНК про ліквідацію Народного банку і передання його активів і пасивів Центральному бюджетно-розрахунковому управлінню Наркомфіну.

Український радянський уряд провів реорганізацію кредитних установ. Початок цьому процесу було закладено 21 січня 1919 р. відповідним Декретом Раднаркому України, що проголосив націоналізацію приватних банків і злиття їх у загальноукраїнський Народний банк. У березні 1919 р. Харківська, Київська і Одеська контори Народного банку були перетворені в окружні контори згідно з реформами, які проводилися у Росії. Раднарком України дублював на своїй території рішення, що приймалися Раднаркомом і ВЦВК РРФСР щодо кредитно-банківської системи. Таким чином, у 1920 р. Україна залишилася без банків, так, як раніше залишилася без власної грошової одиниці.

Водночас було ухвалено низку актів, що вирішили долю інших суб’єктів банківських правовідносин. У жовтні 1918 р. ліквідовано товариства взаємного кредиту, міські громадські та приватні земельні банки; у грудні – міські громадські банки; у квітні 1919 р. припинили діяльність іноземні банки. Діяльність земельних банків було призупинено, а Народний банк, казначейства та інші фінансові установи об’єднано й реорганізовано, і лише Український кооперативний банк перебував у стадії ліквідації444. Таким чином, є всі підстави констатувати факт системної ліквідації суб’єктів банківського права, що стало безпрецедентним явищем у світовій історії.

На території України процес ліквідації суб’єктів банківських правовідносин мав свої особливості. По-перше, розпочався він тут не відразу, оскільки його реалізація була зумовлена утвердженням радянської влади. З грудня 1917 р. до квітня 1918 р. ліквідація проходила у формі націоналізації, яка не мала системного характеру і значимих результатів. По-друге, політика націоналізації знайшла законодавче забезпечення в січні-лютому 1919 р., коли було прийнято декрети «Про націоналізацію банків», «Про ревізію сейфів у банках», «Про конфіскацію акціонерних капіталів колишніх приватних банків»445. По-третє, внаслідок частої зміни влади у 1917–1921 рр. цей процес не набув масштабного характеру, більше того, на звільнених від більшовиків територіях відбувався зворотний процес – денаціоналізації й набуття банками статусу юридичних осіб. По-четверте, ліквідація суб’єктів банківського права в Україні відбулася пізніше, ніж у Росії, оскільки у 1920 р. процес їх ліквідації все ще продовжувався.

З відновленням влади Рад в Україні розпочалася реалізація більшовицької політики щодо банківських установ446. Поширення її мало певне значення, особливо на Слобожанщині і Донбасі, де влада Директорії не відчувалася. При НКФ було створено банківський відділ. У конторах і відділеннях банківських установ були проведені широкомасштабні конфіскації, а 9 лютого 1919 р. створене тимчасове правління у справах колишніх приватних банків при Харківській конторі Народного банку447. Усі приватні, комерційні, акціонерні банки й банківські контори проголосили власністю держави. Націоналізація банків здійснювалася ліквідаційно-технічними колегіями448.

Обіжник «Всем ликвидационно-техническим коллегиям при отделениях Народного банка округа Киевской конторы» від 16 травня 1919 р.449 проголошував, що колегії та їх канцелярії як виконавчі органи вважаються юридичними особами, які заміняли колишні приватні банки з моменту, коли останні припиняли свою діяльність. В обіжнику було визначено чотири напрями ліквідації суб’єктів банківського права через націоналізацію: 1) злиття всіх банків за операціями в один Народний банк; 2) злиття всіх банків у групи з Народним банком; 3) злиття за участі в націоналізації Державного банку; 4) діяльність приватних банків під керівництвом комісарів зі збереженням своєї організації450. Ліквідаційним комісіям давали розпорядження у формі обіжників комісари банків. Так, комісар земельних банків видав сім таких обіжників. Усі керівні адміністративні центри, що здійснювали політику націоналізації, перебували поза межами України.

Постановою РНК 19 січня 1920 р. Народний банк був ліквідований, а його функції були передані кошторисно-касовим підвідділам при фінвідділах. До НКФ перейшли банківські операції, перелік яких було значно звужено: емісія грошей, розподіл грошових знаків, міжнародні розрахунки, кредитування промислової кооперації та деякі інші.

У 1920 р. реформа фінансових органів на території України, шляхом ліквідації і реорганізації старих фінансових закладів, була майже закінченою. У більшості губерній АКБ і товариства взаємного кредиту були ліквідовані. Проте ліквідація банків у зазначений період не торкнулась Правобережних губерній, а на іншій території була проведена в «економному» режимі, тобто за власний рахунок банків.

Діяльність земельних банків була призупинена, а їх архіви і земельні плани були передані Губземвідділам. Колишній Народний (державний) банк, казначейства, казенні палати й інші фінансові заклади були злиті й реорганізовані у єдині фінансові відділи Губвиконкомів.

З великою обережністю проводилась ліквідація усіх видів кредитної кооперації, яка так і не була завершена. І хоча розроблення інструкції про порядок ліквідації кредитної кооперації, за погодженням з Головним кооперативним комітетом, була доручена «Вукоопспілці», проте ліквідація Українського народного кооперативного банку (Українбанк) здійснювалась за безпосереднім керівництвом і спостереженням фінансових органів. Українбанк як центральна установа об’єднання кредитних спілок України і водночас фінансовий центр української кредитної кооперації та сільського господарства був ліквідований 9 грудня 1920 р. Його майно було передане споживчій кооперації, оскільки за воєнного комунізму діяльність усіх українських кредитних товариств була припинена451.

Ліквідацію і реорганізацію банківських установ в Україні здійснювали два органи. Одним із них було Управління уповноваженого Народного комісаріату фінансів РСФРР на Україні. Це був один із об’єднаних комісаріатів, а його керівник на правах Народного комісара входив до складу РНК. Він був створений за погодженням з Всеукраїнським Революційним Комітетом у січні 1919 р. на основі угоди між радянським урядом України і Росії від 1 червня 1919 р., яка була ратифікована IV Всеукраїнським З’їздом Рад. Іншим органом був Народний комісаріат фінансів з відповідними фінансовими відділами місцевих рад.

Організаційно-правове регулювання фінансово-кредитної і банківської діяльності здійснювало створене при НКФ Центральне бюджетно-розрахункове управління. Структурно воно складалося із відділів, особливе місце серед яких з позиції їх нормативно-правової діяльності належало двом – ліквідаційному і інспекторсько-інструкторському. При Управлінні Уповноваженого НКФ також було створено особливий інспекторсько-інструкторський відділ. Одним із його трьох підвідділів був підвідділ по ліквідації кредитних установ. Створювався він тимчасово, основним завданням якого було спостереження за ліквідацією дореволюційних фінансових установ. Правовою основою реалізації поставленого завдання стала Інструкція про порядок ліквідації АКБ, міських громадських банків, банкірських контор і ін. Закон передбачав ліквідацію кредитних закладів за їх власний рахунок, з анулюванням і списанням у прибуток казни внесків буржуазії. Гарантії отримали інтереси вкладників, що належали до трудового класу.

Термін закінчення попередньої ліквідації колишніх приватних кредитних установ визначено було 1 липня 1920 р. Однак, як звітував Уповноважений, процес ліквідації затягувався. Лише з серпня 1919 р. стали надходити в Управління перші баланси і звіти про ліквідацію.

Таким чином, здійснення реорганізації і ліквідації банківських установ на території України, покладалось на два структурних підрозділи, які підпорядковувались одному центру – НКФ РСФРР. Більшість фінвідділів не виконали визначених законом завдань. У процесі ліквідації було допущено немало грубих помилок. У 1920 р. ліквідація кредитних закладів не була закінчена. У грудні 1920 р. була видана нова директива, яка зобов’язувала закінчити реформу до 1 січня 1921 р. Характерно, що завершення реформи пов’язувалось із повним злиттям відділень Народного банку із фінансовими відділами452. Незважаючи на злиття відділень колишнього Народного банку, казначейств і ощадних кас з фінвідділами, жоден із губернських фінвідділів у 1920 р. не подав копій звіту по Нарбанку за 1919 р. і передаточний баланс на 1920 р. Незавершеність процесу ліквідації кредитних закладів, без сумніву, мала позитивне значення, якщо розглядати цю проблему у контексті непу.

Правове регулювання зазначених питань здійснювалось шляхом видання і поширення циркулярів, яких у досліджуваний період було видано біля 100, постанов, розпоряджень, інструкцій. Ліквідаційний відділ трьома циркулярами у березні-квітні 1920 р. ліквідував усі активні операції шляхом ліквідації балансових рахунків по операціях з процентними паперами, вексельних рахунків усіх видів, що числились на балансах установ453. У травні 1920 р. було поставлено завдання ліквідації залишків у частині пасивних операцій та позабалансових рахунків, що числились на балансах контор і відділень Народного банку, а також новостворених кошторисно-розрахункових і касових установ. Водночас, інспекторсько-інструкторський відділ констатував нерозуміння окремих аспектів фінансової реформи, вказував на неправильне трактування і вирішення низки питань у ході її проведення, наголошував на необхідності посилити роль губфінвідділів. Усі рахунки, що підлягали ліквідації, рекомендовано було передати у губфінвідділи, у яких мала зосередитись уся справа по ліквідації рахунків колишніх закладів Народного банку в губерніях454.

Ліквідаційний відділ НКФ 1 червня 1920 р. розіслав колишнім конторам і відділенням Народного банку і Казначействам циркуляр, який містив розпорядження, згідно якого перекази підлягали оплаті лише у межах радянської республіки. Згідно розпорядження Уповноваженого від 10 грудня 1920 р. з наступного року припинялося нарахування відсотків по усіх активних рахунках, що числились на балансах колишніх приватних кредитних закладів, що ліквідовувались.

Незважаючи на проведені заходи, регулювання проблем реорганізації і ліквідації банківських установ було далеко не оптимальним. Поширеним, зокрема, явищем було шахрайство з фінансовими ресурсами. Порушувався закон про єдність каси, згідно якого фінансові органи були касами усіх радянських закладів, що мали витрачати кошти у кошторисному порядку. Звісно, що такий порядок суттєво обмежував радянські заклади щодо трат ними державних засобів. Тому значна кількість закладів ігнорувала цей закон, тримала у своїх касах значні суми, безконтрольно витрачаючи їх на свої потреби. Малоефективними виявилися спроби правової регламентації питань дисципліни, централізації, контролю, координації.

Невизначеними залишались правові механізми боротьби з відцентровими намаганнями фінвідділів, оскільки мало місце тенденційно-відверте спрямування діяльності фінвідділів у бажаний для центру бік, що викликало опір організаційним планам центру. Процвітав правовий нігілізм. На місцях постійно вимагали роз’яснень, але не отримували їх через нестачу фахівців і кустарні способи розмноження документації. Схильність до самостійного, сепаратного вирішення нагальних проблем викликало незадоволення центру, який боровся із цим явищем шляхом видання репресивного законодавства. Всупереч існуючому законодавству, поширеним явищем залишались безкредитні видатки, самовільне і безконтрольне розпорядження державними засобами тощо.

Таким чином, формою реорганізації банків було приєднання – спершу до Народного банку, а потім – до складу фінансових відділів губернських виконавчих комітетів. На наш погляд, до 1920 р. відбувався процес реорганізації банків як юридичних осіб приватного права в юридичних осіб публічного права, після вказаного терміну – реорганізація проходила виключно у формі приєднання одних юридичних осіб публічного права до інших юридичних осіб публічного права. У державі виявився відсутнім такий важливий сегмент економіки, яким у цивілізованому світі є банки і банківська діяльність. Негативний досвід реорганізації і ліквідації банківських установ свідчить – стабільний розвиток економіки та соціальної сфери могла забезпечити держава, яка мала розвинену банківську систему.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект iconТетяна Калініна рисунки із збірки федота ткаченка в колекції нмтш
Тарас Шевченко, Федот Ткаченко І кіндрат Єжов наймали спільну квартиру на Васильєвському острові. У 1842 р., здобувши в Академії...
А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект iconТетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб
Ткаченко Т. В., Чухліб Т. В. Василь чухліб. Біо-бібліографічний нарис: 1941 – 1997 роки. – К.: «Amenhotep», 2016. – 125 стор
А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект iconПравовий вісник української академії банківської справи
А. О. Ткаченко, канд юрид наук, канд. іст наук, доц., зав кафедри державно-правових дисциплін двнз “Українська академія банківської...
А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект iconМ. М. Поплавський доктор педагогічних наук
В. В. Ткаченко – зав лабораторією, викладач кафедри фольклору, народнопісенного та хорового мистецтва
А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект iconСерія “Історики та краєзнавці Чернігівщини”
Володимирович Ткаченко: (Біобібліогр покажч.) /Скл. І. Я. Каганова, Л. В. Студьонова; Відп за вип. П. В. Грищенко. Чернігів, 2004....
А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект iconМетодичні рекомендації щодо організації самостійної роботи студентів / [Укл. І. В. Ткаченко]; Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи нбу»

А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект iconРоман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст
Химера: я шукаю нових пахощів, небачених квітів, незвіданих насолод. Якщо я помічаю десь людину, чий дух спочиває в мудрості, я нападаю...
А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект icon+37. 014. Ббк 63. 1(Укр) Василь Жупник депортаційні процеси 1944-1953 рр. На території західних областей урср як засіб тоталітарного “упокорення”: історіографічний аспект
...
А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект iconТ. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску

А. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект iconМатеріали 7 засідання президії ЦК профспілки працівників державних установ україни
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка