Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція



Сторінка5/11
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Ксения Воронина (Киев)

Современные тенденции развития МЕРКОСУР

МЕРКОСУР – это общий рынок стран Южной Америки, экономическое и политическое соглашение между Аргентиной, Уругваем, Венесуэлой, Бразилией, Парагваем. Он был основан в 1991 году Асунсьонским договором, который был позже изменен и дополнен в 1994 году договором в Ору-Прету. МЕРКОСУР является наиболее динамичной интеграционной группой в Латинской Америке.

Цель соглашения выражается в содействии свободной торговле, гибкому движению товаров, населения и валюты стран-участников объединения[2].Цели МЕРКОСУР: содействие свободной торговле; оптимизация логистики и доставки товаров внутри континента; объедение населения и развитие экономики; эффективное использование инвестиций; повышение международной конкурентоспособности экономик региона[1].

Правовую систему МЕРКОСУР невозможно непосредственно сравнить с правовой системой какой-либо иной международной организации. Первичные источники права МЕРКОСУР включают Асунсьонский договор 1991 и протоколы к нему, а также иные международные договоры, подписанные на основе его положений. Решения, резолюции и директивы трёх основных органов (Совет общего рынка, Группа общего рынка, Торговая комиссия МЕРКОСУР) составляют вторичное право МЕРКОСУР.

К наиболее важным событиям последних лет в развитии данного интеграционного объединения можно отнести следующие: перемены в МЕРКОСУР после вступления в блок Венесуэлы;ослабление МЕРКОСУР, вследствие заключения торговое соглашение между Аргентиной и Китаем;формирование стратегического альянса МЕРКОСУР и Евразийского Союза; возобновление переговоров о международной торговле между ЕС и МЕРКОСУР; актуализация сотрудничества с МЕРКОСУР для Украины;введение сукре и гаучо, как альтернативы доллару.

В заключение можно сказать, что дальнейшее развитие МЕРКОСУР всецело зависит от политической воли лидеров государств-членов этого интеграционного объединения. В частности существенно повысить эффективность правовой системы МЕРКОСУР могло бы привнесение в нее элементов наднациональности, которые будут способствовать формированию общих целей и ценностей.



Список использованных источников

  1. Официальный интернет-портал МЕРКОСУР [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.mercosur.int

  2. Нечипоренко Ярослава // Global news. Cтаття «Латиноамериканское направление. Важность его актуализации для Украины» - 2015.


Віра Гаєнко (Київ)

Проблеми та перспектива розвитку правового режиму міжнародних морських перевезень вантажів в Україні

Незважаючи на можливості України в торговельному мореплавстві та її багатогалузеву правову базу, законодавство України в сфері морського перевезення вантажу не є досконалим та в деяких випадках може створити колізію та призвести до непорозумінь між суб’єктами морських перевезень.

По-перше, законодавством нечітко визначено договір морського перевезення вантажу. На думку Шемякіна О. М., визначення договору морського перевезення вантажів в КТМ України так і не вирішило проблему, яка існувала ще в морському праві Радянського Союзу. Проблема полягаєв тому, що Кодексом не розрізняються такі поняття, як «договір фрахтування» та «договір перевезення» [1:281].Проаналізувавши законодавство на превеликий жаль вважаємо, що договір морського перевезення та договір фрахтування є одним і тим самим договором.Договір фрахтування є різновидом договору оренди, тому він не може бути кваліфікований як договір морського перевезення, оскільки його метою є регулювання відносин, що виникають у наслідок оренди судна, але не морського перевезення. ЦКУ дає наступне визначення фрахтування: за договором чартеру (фрахтування) судна на певний час судновласник зобов'язується за обумовлену плату (фрахт) надати судно фрахтувальнику для перевезення пасажирів, вантажів та для інших цілей торговельного мореплавства на певний час (ЦКУ).

По-друге, імплементація Україною норм міжнародного морського права на національному рівні має цілий ряд системних недоліків. Так, ЦКУ у статті 909 зазначається, що укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).В КТМУ статтею 134 визначено що, доказом існування договору морського перевезення крім коносаменту може бути визнаний рейсовий чартер та інші письмові докази. Такі положення прямо суперечать міжнародно-правовим нормам.

Набуття Україною участі в згаданих Конвенціях, безперечно, сприятиме більш повній інтеграції країни в європейських та глобальних структурах політичного і економічного та соціального співробітництва. Проблеми національного законодавства створюють незручності для України і на міжнародному рівні.

Список використаних джерел:


  1. Шемякин А.Н. Морское право: Учеб. пособие / А.Н. Шемякин. – Х.: Одиссей, 2004. – 384 с.


Артур Орват (Киев)

Правовые аспекты деятельности Евразийского экономического союза

Евразийский экономический союз (ЕАЭС) – это международная организация региональной экономической интеграции, обладающая международной правосубъектностью и учрежденная Договором о Евразийском экономическом союзе, подписанным главами государств Беларуси, Казахстана и России в Астане 29 мая 2014 года. Договор обрёл юридическую силу 1 января 2015 года. В данный момент государствами-членами ЕАЭС являются Республика Армения, Республика Беларусь, Республика Казахстан, Киргизская Республика и Российская Федерация.

В ЕАЭС обеспечивается свобода движения товаров, услуг, капитала и рабочей силы, проведение скоординированной, согласованной или единой политики в отраслях экономики, определенных Договором и международными договорами в рамках ЕАЭС.ЕАЭС осуществляет свою деятельность на основе следующих принципов: уважение общепризнанных принципов международного права, включая принципы суверенного равенства государств-членов и их территориальной целостности; уважение особенностей политического устройства государств-членов; обеспечение взаимовыгодного сотрудничества, равноправия и учета национальных интересов Сторон; соблюдение принципов рыночной экономики и добросовестной конкуренции; функционирование таможенного союза без изъятий и ограничений после окончания переходных периодов.

Основными целями ЕАЭС являются: создание условий для стабильного развития экономик государств-членов в интересах повышения жизненного уровня их населения; стремление к формированию единого рынка товаров, услуг, капитала и трудовых ресурсов в рамках ЕАЭС; всесторонняя модернизация, кооперация и повышение конкурентоспособности национальных экономик в условиях глобальной экономики.

Органами Евразийского экономического союза являются: Высший Евразийский экономический совет; Евразийский межправительственный совет; Евразийская экономическая комиссия; Суд Евразийского экономического союза.Право Евразийского экономического союза составляют: Договор о Евразийском экономическом союзе; международные договоры в рамках Союза (договоры, заключаемые государствами-членами по вопросам функционирования и развития Союза); международные договоры Союза с третьей стороной (международные договоры, заключаемые с третьими государствами, их интеграционными объединениями и международными организациями); решения и распоряжения Высшего Евразийского экономического совета, Евразийского межправительственного совета и Евразийской экономической комиссии, принятые в рамках их полномочий, предусмотренных Договором и международными договорами в рамках Союза.
Секція 2: Актуальні проблеми забезпечення прав і свобод особистості в інформаційному суспільстві

Оксана Коломієць (Київ)

Гарантії забезпечення прав осіб, звинувачених у вчиненні міжнародних злочинів

Покарання за вчинення міжнародних злочинів, таких як геноцид, військові злочини, злочини проти миру та людяності, мають важливе значення для гарантування поваги до міжнародного права та здійснення правосуддя в цілому. Не зважаючи на жахливість цих злочинів, кожен підсудний має право користуватись певними судовими гарантіями, спрямованими на забезпечення дотримання прав обвинувачених. Важливо розуміти, що ці гарантії вважаються мінімальним захистом для таких осіб, а не більш сприятливим режимом [1].

Міжнародне гуманітарне право, яке застосовується до збройних конфліктів, забороняє застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного належним чином (ст. 3 спільна для усіх Женевських конвенцій 1949). Головними принципами та гарантіями, які надаються особам, обвинуваченим у вчиненні будь-якого з міжнародних злочинів, є такі: принцип індивідуальної кримінальної відповідальності осіб; принцип nullum crimen, nulla poena sine lege (немає злочину і немає покарання, якщо вони не передбачені законом); принцип non bis in idem (особа не може бути притягнута до відповідальності двічі за одне й те саме правопорушення); право обвинуваченого на слуханнянезалежним і неупередженим судом, без невиправданої затримки; право на захист, наприклад, на допомогу кваліфікованого, вільно обраного, адвоката; право вільно спілкуватися з адвокатом; презумпція невинуватості; право на достатній час і засоби для підготовки захисту; право обвинуваченого бути проінформованим про характер обвинувачень, висунутих проти нього; право обвинуваченого бути присутнім на судовому засіданні; право не свідчити проти себе та не визнавати свою вину; право обвинувачено бути проінформованим щодо можливості апеляції.

Окреслені беззаперечно важливі права закріплені в таких міжнародно-правових документах як Римський Статут Міжнародного кримінального суду, Правила Звичаєвого міжнародного гуманітарного права МКЧХ, Женевські конвенції 1949 року та Додаткові протоколи до них, а також в практиці міжнародних кримінальних трибуналів.



Список використаної джерел:

  1. Criminal procedure – Factsheet// International Committee of the Red Cross. – 03/2014

  2. International Committee of the Red Cross: Customary International Humanitarian Law. Volume II // Edited by Jean-Marie Henckaerts, Louise Doswald-Beck. – Cambridge, 2005.


Олександр Терпай (Київ)

Особливості реалізації принципу вільної конкуренції при здійсненній операцій з Результатами інтелектуальної діяльності

Патентний пул можна визначити як угоду між двома або більше власниками прав на результати інтелектуальної діяльності про взаємне ліцензування або передачу права на користування ними третім особам.

Майнові права на патенти у пулі розподіляються між його засновниками, а також можуть передаватися у користування третім компаніям. Доходи з їх ліцензування третім особам розподіляються між членами пулу пропорційно комерційній цінності наданих ними патентів [2:123]. Патентні пули часто створюються у формі спільних підприємств, засновниками яких виступають власники.Патентні пули є предметом триваючих дискусій як серед юристів, так і серед економістів. З однієї сторони, при спільному використанні активів у формі інтелектуальної власності, компанії можуть розробляти нові продукти і скоротити свої операційні витрати. З другої сторони, наявність патентних пулів може призвести до спотворення конкуренції, оскільки, будь-які узгоджені дії компаній несуть у собі загрозу порушення антимонопольних норм. Як приклад можна привести примушення третіх компаній до отримання ліцензій на додаткові розробки, як входять до патентного пулу [1:18].

Загалом, негативний вплив патентних пулів на конкуренцію зводиться до наступних двох проявів:1) Шкода, що завдається конкуренції при створенні патентного пулу переважає над позитивним ефектом від такого «об’єднання зусиль» підприємств;2) Окремі положення ліцензійних угод обмежують права власників патентів і тим самим порушують норми антимонопольного законодавства держави.

У зв’язку з вищенаведеним, створення патентних пулів може потребувати проведення попередньої перевірки антимонопольними органами на предмет наявності ризику спотворення конкуренції. Важливими чинниками, що беруться до уваги при проведенні таких перевірок є те, які саме технології об’єднуються, зокрема наявність у пулі патентів, що 1) доповнюють або 2) замінюють один одного.

Список використаних джерел:


  1. Digital Opportunity, A review of Intellectual Property and Growth, An independent report by Ian Hargreaves,May 2011

  2. Robert P. Merges, Institutions for Intellectual Property Transactions: The Case of Patent Pools // Expanding the Boundaries of Intellectual Property: Innovation Policy for the Knowledge Society / Ed. by R. Cooper Dreyfuss, D. Leenheer Zimmerman, H. First. – New York: Oxford University Press, 2001. – 492 p.


Секція 3: Проблеми гарантування міжнародного миру та безпеки
Oleksandr Davydenko (Kyiv)

Hybrid warfare: a new challenge for international law?

Annexation of Crimea in 2014 by Russia and its subsequent aggressive actions in the Donbas region of Ukraine dramatically changed the perception of security threats around the world, especially in the EU and its neighbourhood. Alexander Vershbow stated in his speech in Riga on the 5th of March 2015: "Hybrid warfare isn’t new. But we have seen it applied in Ukraine with renewed vigour and ingenuity”[1]. Russia tried to justify the annexation of Crimea by the necessity to preserve the Orthodox civilization and to unite the “Russian world”. Such argumentation based on the ethnic criteria, instead of citizenship criteria, clearly resembles the foreign policy doctrine of Nazi Germany used to justify the annexation of Sudeten on the eve of World War II. Any aggressive military actions based on such argumentation clearly violate international law. The specific historical and cultural features of Crimea and Donbas are unique, nevertheless Russia`s actions on the ground proved that it can use a wide range of hybrid warfare methods in any part of the world. European Parliament stressed in its resolution of 10 June 2015 on the state of EU-Russia relations (2015/2001(INI)) that “Russia actively uses hybrid warfare, deliberately blurring the lines between military/paramilitary activity and political activism”.

Hybrid war is a type of warfare in which “the adversary tries to influence influential policy-makers and key decision makers by combining kinetic operations with subversive efforts. The aggressor often resorts to clandestine actions, to avoid attribution or retribution”[2]. Modern hybrid war is a combination of multiple conventional and unconventional means of warfare, including the use of regular military forces, special forces and irregular forces, support of local unrest, economic warfare, cyber attacks, diplomacy, information warfare and propaganda. Besides, it is characterized by the involvement of non-state actors, usage of information technologies and strategies, as well as advanced weapon systems. Finally, current conflicts combine the methods of “asymmetric warfare” and “conventional warfare”. State actors often use the tactics of asymmetric warfare, for example by conducting cyber-attacks, while non-state actors use methods and devices of conventional armed warfare.

Hybrid warfare greatly politicised the international law domain and became one of its grey areas. The world community has not yet established a unified legal approach towards new “hybrid” realities of the world politics. According to Art 2 (4) of the UN Charter all member states should refrain in their international relations from the threat of using force against the territorial integrity or political independence of any state. Hybrid warfare strategy exploits the existing dividing lines between intervention, use of force, armed attack and situations of internal disturbances and tensions, non-international armed conflicts or international armed conflicts. The concept of “armed attack” embodied in Article 51 of the UN Charter and Article 5 of the North Atlantic Treaty does not cover the situation of a hybrid war until it reaches the relevant threshold and can be treated as an armed attack or act of aggression. The active denial of the states conducting aggressive actions of their involvement in hybrid operations is one of the primary methods for States to avoid crossing the armed attack/aggression threshold.Hybrid warfare renewed some classical legal debates, namely, the classification of armed conflicts, the notion of “armed attack” and “aggression”, the legality of pre-emptive self-defence, the standards governing attribution of conduct and retribution.

One of the most alarming trends in modern hybrid conflicts is the use of law as a weapon, which means that states manipulate the law for their strategic interests, trying to justify the application of treaties or customs arising from the historic context incomparable to the situation in question. This phenomenon became to be known as “lawfare” [3:17].

Hybrid warfare has made obsolete some of the existing legal concepts on the use of force and laws of war by blurring the traditional clear-cut distinction between war and peace, the boundaries of concepts such as sovereignty, legitimacy and legality. Thus, the international law should evolve with the hybridisation of war in order to provide the necessary legal framework for maintaining world peace and security in the future. The world community should re-establish the rule of law as it it`s the only possible way to counter the challenges and threats of hybrid warfare.



References:

  1. Alexander Vershbow. ESDP and NATO: better cooperation in view of the new security challenges Speech by NATO Deputy Secretary General Ambassador Alexander Vershbow at the Interparliamentary Conference on CFSP/CSDP, Riga, Latvia, 5 March 2015 [Electronic resource]. – Access mode: http://www.nato.int/cps/en/natohq/opinions_117919.htm

  2. Pindjak P. Deterring hybrid warfare: a chance for NATO and the EU to work together? [Electronic resource] / P. Pindjak // NATO Review Magazine. – Access mode: http://www.nato.int/docu/review/2014/Also-in-2014/Deterring-hybrid-warfare/EN/index.htm

  3. Shane R. Reeves, Robert E. Barnsby. The New Griffin of War: Hybrid International Armed Conflicts // Harvard International Review. – Winter 2013. – P. 16-18


Карина Казимиренко(Київ)

How can Societies be Defended against Hybrid Threats?

Hybrid threats, hybrid operations and hybrid warfare have been widely discussed among political decision makers and security policy analysts, particularly during the past couple of years.The latest round of discussions was sparked by Russia’s integrated use of military and other means in the Crimean peninsula during the early phases of the Ukrainian crisis.While parts of hybrid warfare can be seen as novel developments upon previously well-known concepts of war, to some degree we can see the return of traditional, all-consuming war. This can be seen as a clear step aside from the limited, neatly contained technowars fought in places far away from our societies that have been lulled into continuous peace.

If we are willing to accept that the fighting is going on perpetually and that the frontlines may cover the whole of society, the defender must be able to put forward a comprehensive defence solution. This should allow an agile and distributed response to multi-pronged hybrid threats. Through this kind of comprehensive security approach, the defender can build a more resilient society able to face the threats.

Building societal resilience is the only assured way of keeping at least some of the home-field advantage because the aggressor will try to build-up and utilise the effect of surprise. This, however, is not an easy task. It requires a long term plan and dedication to implementation.

First, a strong political mandate and security concept need to be in place. Second, planning, awareness building, and education are needed. Third, the key stakeholders in various parts of the society must share a common situational awareness, threat and risk assessment, and planning and training processes.

Building a more resilient society should not be viewed only as an extra burden for already economically struggling Western societies; it is also a great opportunity. The structures that allow a society to respond in an agile manner to hybrid threats also support better understanding and coping with the complex underlying interrelations that make our modern societies fragile. These defensive structures also help to make our societies more functional, as decision-making processes become more transparent and inclusive.



References:

  1. Michael Kofman and Matthew Rojansky, “A Closer Look at Russia’s ‘Hybrid War,’”Kennan Cable, no. 7 (April 2015), http://www.wilsoncenter.org/ sites/default/files/7-KENNAN%20CABLE-ROJANSKY%20KOFMAN.pdf.

  2. Janis Berzinš, Russia’s New Generation Warfare in Ukraine: Implications for Latvian Defense Policy (Center for Security and Strategic Research, National Defence Academy of Latvia, April 2014); Mark Galeotti, “The ‘Gerasimov Doctrine’ and Russian Non-Linear War,” In Moscow’s Shadows, July 6, 2014, https:// inmoscowsshadows.wordpress.com/2014/07/06/the-gerasimov-doctrine-and-russian-non-linear-war/.

  3. Keir Giles et al., The Russian Challenge (Chatham House, June 2015), chap. 6.

  4.  Aapo Cederberg, Future Challenges in Cyberspace (Geneva Centre for Security Policy, April 2015).


Андрій Катарський (Київ)

Міжнародно-правові засади боротьби з тероризмом

Проблема протидії тероризму на міжнародному рівні вперше постала ще у другій половині ХХ ст., а саме у 1937 році, коли під егідою Ліги Націй була створена і відкрита для підписання Конвенція «Про попередження і припинення тероризму», яку підписали 24 держави. Зазначена Конвенція так і не набула чинності, але стала в нагоді при розробці майбутніх конвенцій у сфері протидії міжнародному тероризму.

У другій половині ХХ ст. міжнародний тероризм став одним з головних викликів міжнародному миру та безпеці. Зважаючи на це світова спільнота вирішила консолідувати свої зусилля шляхом створення універсальних міжнародно-правових актів у сфері боротьби з тероризмом. Центром їх розробки стала ООН і саме її рамках було розроблено та прийнято Конвенцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973, Міжнародну конвенцію про боротьбу із захопленням заручників 1979, Міжнародну конвенцію про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 р, Конвенцію про безпеку персоналу ООН та пов'язаного з нею персоналу 1994, Міжнародну конвенцію про боротьбу з бомбовим тероризмом 1994.

Основним ресурсом, який надавав змогу терористичним організаціям вчиняти ці жахливі дії проти усього людства були певні фінансові потоки із різних за своїм характером джерел. На вирішення цього аспекту протидії тероризму спрямована Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999. Згідно зі ст. 8 Конвенції «кожна держава вживає відповідно до принципів свого внутрішнього законодавства необхідних заходів для того, щоб визначити, виявити, заблокувати або заарештувати будь-які засоби, які використовуються або виділяються з метою вчинення злочинів, що входять до сфери дії Конвенції, а також кошти, отримані в результаті таких злочинів, з метою можливої конфіскації».

Окрім вище зазначених універсальних документів, спрямованих проти тероризму, як явища у цілому, існує ряд документів, основним завданням яких є створення міжнародної-правової бази для боротьби з тероризмом на окремих напрямках або в окремих територіальних просторах. У цьому контексті слід згадати Міжнародну організацію цивільної авіації і Міжнародну морську організацію, в рамках котрих було прийнято низку конвенцій, спрямованих на забезпечення і контроль за безпекою на морських і повітряних судах. Величезну небезпеку становить ядерний тероризм, як один із різновидів тероризму. Однак і на цю загрозу міжнародна спільнота знайшла адекватну відповідь у вигляді Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу 1980, яка було створена у рамках ООН, а також низки інших міжнародно-правових актів.

Станом на початок 21 ст. у світі розроблено і прийнято більш ніж півтора десятка універсальних договорів, що разом утворюють міжнародно-правовий механізм протидії тероризму, який об’єднує зусиллядержав та міжнародних організацій у подолання цієї загрози міжнародному миру та безпеці.


Ольга Полівода (Київ)

Кібербезпека як складова національної безпеки України

Інтернет, безперечно, є одним з найвизначніших винаходів минулого століття, що уможливив перехід до інформаційного суспільства та назавжди змінив світ довкола людини. Питання інформаційної безпеки вимагає підвищеної уваги, адже щодня кожен з нас активно взаємодіє з різноманітними джерела інформації.Діапазон традиційних злочинів, які скоюють в наш час у кіберпросторі включає в себе виробництво та розповсюдження дитячої порнографії та експлуатацію дітей, банківське і фінансове шахрайства, порушення прав інтелектуальної власності та інші злочини. Аналіз вітчизняного законодавства дає підстави стверджувати, що, на жаль, в Україні, навіть не визначено таких ключових понять як: кіберзлочинність, кіберзлочинець, кіберпростір, кібербезпека, кіберзахист.

Разом з тим можемо спостерігати вільне використання значної кількості термінів у різних нормативних актах України. Зокрема, у Законі України «Про основи національної безпеки України» згадуються такі поняття як «комп'ютерна злочинність» та «комп'ютерний тероризм», однак не містить визначення цих термінів. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» не використовує поняття «комп'ютерний тероризм» взагалі, а ті елементи, які можуть до нього відноситися прописані як складова частина поняття «технологічний тероризм». У «Доктрині інформаційної безпеки України» також згадуються терміни «комп'ютерна злочинність» та «комп'ютерний тероризм», не тлумачачи їх зміст. Отже, можна констатувати, що в більшості своїй національне нормативно-правове поле у сфері інформаційної (кібернетичної) безпеки оперує термінами визначень яких фактично немає.

В Україні найбільше від кібератак страждають впливові медіа, фінансові інститути та державні установи. У 2014 році кібератаки широко застосовуються проти України під час конфлікту на сході країни. Несанкціоноване прослуховування телефонних переговорів, атаки на сайти державних інститутів, мобільний спам під час виборів, блокування телевізійних сигналів, радіоперехоплення – все це Україна встигла відчути на собі. Станом на сьогоднішній день, в Україні існує декілька ключових проблем, зокрема відсутність обміну деталями кібератак на державні організації та приватний бізнес, а також використання неліцензійного програмного забезпечення. Під кібербезпекою розуміється досягнення та збереження властивостей безпеки ресурсів організації або користувачів, спрямованих проти відповідних кіберзагроз. Тож, кібербезпека є необхідною умовою розвитку інформаційного суспільства. Належний захист від кіберзлочинців в першу чергу залежить від самих громадян, які дуже часто легковажно і необережно відносяться до електронних платежів і своїх персональних даних.

Отже, національне законодавство України у сфері протидії кіберзлочинності знаходиться в зародковому стані, а українці з їх низьким рівнем обізнаності про загрози використання комп'ютерів і низьким рівнем інформаційної безпеки – ідеальні мішені для кіберзлочинців.
Денис Шкурат (Київ)

Правові аспекти функціонування нато у умовах переходу до мультиполярності

Стаття 1 Статуту НАТО чітко і недвозначно затверджує, що договірні сторони зобов'язуються, відповідно до Статуту Організації Об'єднаних націй, вирішувати всі міжнародні спори, учасниками яких вони можуть стати, не ставлячи при цьому під загрозу міжнародні мир, безпеку та справедливість, а також утримуватися від будь-якого застосування сили або загрози її застосування у своїх міжнародних відносинах, якщо це суперечить цілям ООН. Статут НАТО набув чинності у 1949 р., та останній раз був доповнений у 1963 р., що сильно зачіпляє хронологічну актуальність даного міжнародно-правового документу, який, відповідно до потреб людства в часі, має бути оновленим. Як бачимо, правові засади функціонування воєнно-політичного блоку НАТО були сформовані за часів створення біполярної моделі світу, де кожен з воєнно-політичних блоків методом доктрин утримання від конфліктів та діалогу між сторонами, могли вирішувати актуальні на той момент питання.

Ситуація змінилась, коли у 1991 р. один з воєнно-політичних блоків, а саме Організація Варшавського Договору, припинив існування та поставив під велике питання існування біполярної моделі. З точки зору політичної ваги, то світ був вимушений будувати нову конфігурацію системи міжнародних відносин, що враховувала б відхід від біполярності та зростаючий вплив НАТО і США. Домінування США та НАТО в умовах постбіполярної моделі світового порядку поставило багато нових проблем та запитань для «гравців» східної півкулі світу. Так, звичайно, країни колишнього СРСР та їх сусіди створили немалу кількість міжнародних організацій, однак воєнно-політичних міжнародних об’єднань, здатних стати альтернативними центрами сили у світі, у східній півкулі поки що не існує, але очевидним є зростання ролі Китаю як глобального політико-безпекового актора.

Безумовно, міжнародно-правове становище країн східної півкулі світу потребує особливої уваги у сфері воєнного співробітництва, але і увага держав-членів НАТО до практики функціонування Організації має бути пильною. Звісно, багато спеціалістів у сфері прогресивного розвитку міжнародного права звертають увагу на дане питання, але на даний момент відповіді не бачимо. Можливо, для існування світу більше не потрібен принцип воєнної врівноваженості західної та східної півкуль світу, а отже, міжнародно-правова модель має зазнати адекватних змін, що закріпили новий мультиполярний міжнародний правопорядок.


Секція 4: Етнонаціональні конфлікти та міжнародне право
Дмитро Корчинський (Київ)

Актуальні питання визнання держав на прикладі Косово

Правове питання, щодо визнання держав на даний момент перебуває у кризовому становищі. Незважаючи на той факт, що застосування базових норм які стосуються питання визнання держав залишаються відправною точкою міжнародно-правової науки, практика останніх років показує зовсім інші реалії, у яких політична вигода грає значно більш роль, ніж правові норми. Фундаментальні питання щодо ролі права та політики у процесі визнання були поставлені в контексті реакції міжнародної спільноти на розпад Югославії на початку 1990 років і подальше створення нових держав.

Існують два основних доктринальних підходи до проблеми визнання держав: конститутивна теорія та декларативна теорія. У відповідністю з першою теорією саме факт визнання має ключове значення для набуття державою міжнародної правосуб'єктності. Декларативна теорія говорить про те, що достатньо лише самого факту проголошення нової держави, щоб у неї з'явилася міжнародна правосуб'єктність, при цьому акт міжнародного визнання всього лише констатує цей факт.Деякі сучасні науковці пропонують і третій підхід до вирішення питань правонаступництва, відповідно до якого воно є політичним актом, що підвищує міжнародну легітимність держави. Одним з найбільш значимих актів щодо визнання держав є, безперечно, Конвенція Монтевідео про права та обов’язки держав. У пункті 1 Конвенції Монтевідео зазначено, що держава, як суб’єкт міжнародного права має відповідати наступним критеріям: мати постійне населення, визначені кордони, уряд та володіти здатністю вступати у відносини із іншими державами.

Косово проголосило в односторонньому порядку незалежність від Сербії 17 лютого 2008. У консультативному висновку від 22 червня 2010 Міжнародний суд ООН залишив без коментарів питання щодо правових наслідків проголошення незалежності Косово, зокрема його визнання. Держави, що визнали Косово, обґрунтовували свою позицію політичними чинниками, зокрема потенційним позитивним впливом визнання Косово на стабільність та безпеку у регіоні. Прикметно, що багато з держав, які визнали Косово, наголошували на тому, що окреслена ситуація є унікальною та не може бути міжнародно-правовим прецедентом на майбутнє.

Розпад Югославії, зокрема проголошення незалежності Косово, позначило початок фундаментальних перетворень у сфері міжнародного права загалом, та у питанні визнання держав зокрема, оскільки право на самовизначення було вперше застосовано поза процесом деколонізації. Очевидним є те, що необмежене право на самовизначення може спричинити хаос у всьому світі, тому необхідно чітко встановити нові межі реалізації цього права.
Ганна Павловська (Київ)

Особливості територіальної юрисдикції Європейського суду з прав людини щодо окупованих територій

Забезпечення дотримання прав людини за Європейською Конвенцією з прав людини та її основоположних свобод (далі – Конвенція) є головним завданням діяльності Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) [1:7]. Право звернення до ЄСПЛ не може обмежуватися будь-якими обставинами, зокрема і в період окупації або збройного конфлікту. Наразі, це є актуальним і для України, зокрема через окупацію АР Крим, з цього випливає ряд спірних процесуальних питань.

Стаття 1 Конвенції, встановлює, що держави-учасниці гарантують права і свободи, кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. У практиці ЄСПЛ ми можемо побачити, що термін «юрисдикція» розуміється досить широко і не пов’язаний суто з територією держави-учасника Конвенції, він поширюється і на владу держави за кордоном. Так, у справі«Ilascu and Others v. Moldova and Russia» заява була подана про порушення Молдовою та Російською Федерацією положень Конвенції у зв’язку з діями органів влади невизнаної Придністровської Республіки. ЄСПЛ зазначив, що заява, яка була зроблена Молдовою при ратифікації Конвенції, а саме про те, що вона не має змоги здійснювати контроль над територію Придністров’я, – не є належним застереженням у розумінні ст. 57 Конвенції. З огляду на вище викладені обставини фактична неможливість здійснювати контроль у Придністров’ї не позбавляє Молдову від відповідальності за дотриманням Конвенції на даній території. Вона повинна була всіма доступними засобами або із залученням інших держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати зобов’язання, які передбачені в Конвенції. До того ж, Російська Федерація також повинна нести відповідальність за недотримання норм Конвенції, адже вона здійснювала військову, політичну та економічну підтримку сепаратистського режиму в Придністров’ї.

З наведеного рішення можна, зокрема, дійти висновку, що держава, яка встановила і підтримує ефективний цивільний або військовий контроль над будь-якою територією, зобов'язана забезпечити на цій території права і свободи людини, незалежно від того, анексувала вона цю територію чи мала юридичне право захопити або контролювати її. Відповідно, держава, територія якої окупована іншою державою, не нестиме відповідальності за порушення прав людини, допущені даною державою.



Список використаних джерел:

  1. Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположнихсвобод 1950 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int/Documents/Convention_UKR.pdf


Секція 5: Проблеми міграційних процесівта захиступрав людини
Дмитро Гудзь (Київ)

загальні підходи до регулювання міграційних процесів в ЄС

Європа зіштовхнулася з великою кількістю проблем, пов’язаних з міграцією, зокрема з країн Близького Сходу. Стрімке зростання кількості іммігрантів до ЄС у 2014-2015 рр. спричинило складні політичні дебати та засвідчило необхідність вироблення спільних підходів до керування міграційними потоками та протидії безпековим викликам, що супроводжують переміщення великих кількостей людей. Варто відзначити, що ЄС унікальним політичним союзом 28 європейських країн, який з повагою та пошаною ставиться до суверенних прав держав-членів у сфері управління зовнішніми кордонами та, водночас, виробив спільну політику у сфері надання притулку та продовжує шукати спільні підходи до регулювання питань боротьби з нелегальною міграцією. Багато міжнародних організацій вже давно провели дослідження і аналіз європейської політики у контексті мобільності праці та безпеки кордонів, культурної та соціальної інтеграції іммігрантів, громадянства та визнання кваліфікації іноземців тощо.

У той час як політики в Європейському Союзі працюють над порядком денним з міграції для вирішення короткострокових і довгострокових проблем міграції та надання притулку, що стоять перед регіоном, стало ясно, що існуючі підходи не дозволяють інституціям ЄС своєчасно та адекватно реагувати на окреслені виклики. Відтак, очевидною є необхідність розробки та впровадження всеохоплюючого механізму регулювання міграційних процесів в рамках ЄС.Наразі триває процес розробки, впровадження та перегляду законодавства ЄС у сфері міграції, що має на меті забезпечити узгодженість, надійність і результативність міграційної політики ЄС.

Крім того, міграція перестала бути виключно питанням, що належить до сфери внутрішніх справ, а отже її регулювання вимагає комплексного підходу та тісної координації на національному та міждержавному рівнях. Під час реорганізації Європейської Комісії наприкінці 2014 року, організація яка займалась питаннями імміграція була перейменована і реорганізована в новий Генеральний директорат з питань міграції та внутрішніх справ (DG HOME), що відображає високу пріоритетність теми для нового складу Європейської Комісії та ЄС загалом. Нова міграційна політика має консолідувати основні механізми у сфері міграції та притулку на рівні Європейського Союзу та визначити напрями вдосконалення організаційно-правового механізму ЄС, а також забезпечити, щоб рішення прийнятті в Брюсселі були сприйняті позитивно як державами-членами ЄС так і третіми країнами.

Проблеми які виникають з міграційними процесами досить суттєві для ЄС та Шенгенської зони. На даний час ми можемо спостерігати, що сучасна ліберальна міграційна політика спричиняє розбіжності в бачені подальшого розвитку регіональної інтеграції. Лідери держав вносять на розгляд питання, щодо виходу з ЄС або ж з Шенгенської зони. Через масову хвилю біженців країни встановлюють на відновлюють контроль на внутрішніх державних у межах Шенгенської зони. Отже, держави-члени ЄС повинні швидко розробити нову правову модель регулювання міграційних процесів в ЄС, що є єдиним способом забезпечити подальше ефективне функціонування ЄС.
Олександра Дралова (Київ)

Міжнародно-правові гарантії прав мігрантів

Зростаюча мобільність населення в епоху глобалізації значно підвищила значення фактора міграції у світовій економіці та міжнародних відносинах. У сучасних умовах міграція породжує безліч проблем, вирішення яких потребує узгоджених зусиль всіх держав та вироблення глобальних підходів до їх вирішення. Міжнародне право спирається на фундаментальні принципи Статуту ООН, які стверджують пріоритети дотримання прав людини, гідності та цінності людської особистості, рівноправності чоловіків і жінок, рівності великих і малих націй. Міжнародно-правові норми і стандарти, розроблені під егідою ООН є системою орієнтирів, просування до яких повинно сприяти всеосяжної гуманізації міжнародних відносин. Водночас, міждержавна і внутрішньодержавна практика управління міграційними процесами продемонструвала, що гострота, масштаби і специфіка сучасної міжнародної міграції настійно вимагають конкретизації ряду загальних і розробки нових міжнародно-правових норм, що заповнюють численні лакуни в міжнародному праві, а також в національному законодавстві.

Центральним завданням розвитку глобальної системи управління міграцією є визначення максимально можливих і максимально узгоджених на міждержавному рівні меж внутрішньої компетенції держави в організації міграційного процесу. У сучасному світі реалізація права кожної людини залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну (Загальна декларація прав людини, Стаття 13, п. 2) поставлена в залежність від характеру сприйняття національних інтересів державною владою. Ступінь відкритості міграційної політики держав формується під впливом безлічі факторів, серед яких домінуючими є інтереси забезпечення національної безпеки, що охоплюють найрізноманітніші сфери життєдіяльності, в тому числі і міграцію. Політичні та економічні реалії сучасності обумовлюють необхідність встановлення певних міжнародних стандартів, що визначають допустимий ступінь дискримінаційного поводження з іммігрантами. Слід зазначити, що Міжнародний пакт про громадянські і політичні свободи містить положення про можливість обмеження прав людини державою з метою захисту національної безпеки, однак не конкретизує його.

Міжнародне право не може і не повинно диктувати державі, скільки дозволів на роботу воно повинно видавати, або конкретизувати загальні правила надання громадянства, тобто всебічно деталізувати й уніфікувати компетенцію і обов'язки державних органів, що здійснюють регулювання міграції. Натомість воно покликане встановлювати якомога чіткіші загальні принципи відносини у сфері міграції між державами, з одного боку, і між особистістю і державою, – з іншого. Окреслені принципи визначатимуть перспективи вирішення проблем соціальної нерівності, міжкультурного і міжнаціонального співробітництва та взаємодії, скорочення масштабів нелегальної міграції і нейтралізації діяльності міжнародних кримінальних угруповань.


Yelyzaveta Martiuk (Kyiv)

The problems of migration in Europe

For decades Europe has been a dream destination for many immigrants in search of a better life. Being a symbol of democracy, stability and opportunities, the old continent attracts more and more people every year.

The current geopolitical situation in several regions bordering Europe has been reinforcing the immigration stream, which led to new debates concerning immigration policy and regulations as well as to an intensification of nationalist and right-wing movements in many European countries.

Europe is experiencing one of the most significant influxes of migrants and refugees in its history. Pushed by civil war and terror and pulled by the promise of a better life, hundreds of thousands of people have fled the Middle East and Africa, risking their lives along the way.

The scale of the crisis has put huge pressures on some destination countries, particularly Greece, Austria, and Hungary. At least 350,000 migrants crossed the EU's borders in January-August 2015, compared with just 280,000 during the whole of 2014.

And that 350,000 figure - an estimate from the International Organization for Migration (IOM) - does not include the many who crossed a border undetected.

Among the forces driving people to take such risks are the conflicts raging in Syria and Afghanistan, and human rights abuses in Eritrea. The majority - 62% - of those who have reached Europe by boat so far this year are from those three countries.

There are also people setting out from Libya, Sudan, Pakistan, Nigeria, Kosovo, Iraq, Iran Darfur, Somalia and other countries in the hope of a new life somewhere like Germany, France or the UK.

Many attempting to reach Germany and other northern EU countries go via the perilous Western Balkans route, running the gauntlet of brutal people traffickers and robbers.

Faced with a huge influx of people, Hungary has built a controversial 175km (110-mile) razor-wire fence along its border with Serbia. It has also urged EU partners not to send back migrants who have travelled on from Hungary.

Under an EU rule known as the Dublin regulation, refugees are required to claim asylum in the member state in which they first arrive. But some EU countries, such as Greece, Italy, and Croatia, have been allowing migrants and refugees to pass through to countries where they have families and better prospects.

Germany receives by far the most asylum applications in the EU and says it is expecting 800,000 refugees to arrive this year.

In order to match Germany's 2015 projection per population, France would need to accept more than 650,000 people and the UK nearly the same amount. But France has pledged to accept just 24,000 and the UK 20,000 over five years.

Germany has been critical of France and the UK over the countries' relatively meagre commitments to take people in and called on all EU members to do more.

Earlier this month, European Commission President Jean-Claude Juncker set out proposals for 120,000 additional asylum seekers to be distributed among EU nations, with binding quotas.

Mr Juncker's proposals were criticised by the Czech Republic, Slovakia, Poland and Romania.

Under EU rules, an asylum seeker has the right to food, first aid and shelter in a reception centre. They should get an individual assessment of their needs. They may be granted asylum by the authorities at "first instance". If unsuccessful, they can appeal against the decision in court, and may win.

Asylum seekers are supposed to be granted the right to work within nine months of arrival.

Nearly 104,000 got refugee status in the EU last year, nearly 60,000 subsidiary protection status and just over 20,000 authorisation to stay for humanitarian reasons.

References:


  1. Why is EU struggling with migrants and asylum?/21 September 2015 BBC News

  2. The "Eastern-Western European Rift" on the refugee migrant issue/08 Oct 2015 One Europe

  3. What has the immigration crisis taught us about Europe? /29 Sep 2015 One Europe

  4. The European Immigration Issue/ 30.10.2015 One Europe

  5. These 5 Facts Explain Europe’s Confused Reaction to the Migrants/ Ian BremmerSept. 11, 2015/ Time


Секція 6: Актуальні проблеми права Європейського Союзу
Іванна Коломієць (Київ)

Соціально-правові виклики міграційних процесів в ЄС

За останні десятиліття кількість іммігрантів в Європу склала кілька десятків мільйонів осіб. Перше місце серед них упевнено тримають вихідці з мусульманських країн: лише на території ЄС їх нараховується близько15 млн. осіб, що дозволило ісламу витіснити іудаїзм з позиції другої за поширеністю релігії в ЄС. Попри значні успіхи європейської інтеграції, підходи, що лежать в її основі, часто не вдається ефективно застосувати щодо численних іммігрантів-мусульман, інтеграція яких до європейського суспільства є складним безпековим викликом для ЄС. Результатом активних міграційних процесів у Західній Європі стало виникнення анклавів африканського, азійського, мусульманського населення, які втратили інтерес до соціокультурної адаптації у суспільство країни проживання.

Міграційна політика лише поступово і з великими труднощами стала предметом спільних зусиль в рамках ЄС. Спершу у рамках європейської інтеграції міграційним питанням приділялася мінімальна увага. У 1980-ті рр. вони вирішувалися здебільшого шляхом неформальних міжурядових відносин, у 1990-ті – набули формалізованих форм, і лише після 1999 р. розпочався період розробки і запровадження спільної міграційної політики і практики.

В рамках ЄС напрацьовано значний масив правових актів та політико-стратегічних документів у сфері міграції, зокрема: Договір про ЄС, Договір про функціонування ЄС, Директива 2003/109/ЕС про статус громадян третіх країн, які проживають в ЄС на довготривалій основі від 25.11.2003, Візовий кодекс ЄС, затверджений Регламентом ЄС № 810/2009 від 13.07.2009, Шенгенський кодекс про кордони, затверджений Регламентом ЄС № 562/2006 від 15.03.2006, Директива 2004/38/ЕС про право громадян Союзу та членів їх сімей вільно пересуватися та проживати на території держав-членів від 29.05.2004 тощо.

Політичний план щодо легальної імміграції 2005 року, прийняття якого ознаменувало підтвердження зміни імміграційної політики ЄС від раніше цілком обмежувальної до більш прагматичної і відкритої, що пояснювалася демографічним спадом, потребою у кваліфікованих працівниках для розбудови «економіки знань», а також культурного збагачення та додаткових джерел підприємництва та інновацій.

Відповіддю ЄС на міграційну кризу, спровоковану подіями на Близькому Сході стало прийняття Єврокомісією Європейського порядку денного з міграції 13.05.2015. Зазначений документ є комплексною програмою, що передбачає заходи правового, політичного та технічного характеру, спрямовані на протидію нелегальній міграції, упорядкування потоків легальних мігрантів, гарантування безпеки ЄС та його держав-членів.

Попри значну кількість спільних правових норм, обсяги економічної імміграції, як і раніше, кожна країна ЄС регулює самостійно, залежно від власних потреб та можливостей. Хоча механізми імміграції стандартизовані, проте питання допуску на суверенну територію, як це підтверджено вЛісабонському договорі 2007 р., що визначив нинішні основи функціонування ЄС, й надалі залишаються в компетенції національних урядів.
Alina Krupina (Kyiv)

The main proposals for managing the migration crisis in European Union

In September 2015, EU ministers agreed to resettle 120,000 migrants—a small fraction of those seeking asylum in Europe—from Greece and Italy across twenty-three member states. (Greece and Italy will not be required to resettle more migrants, and Denmark, Ireland, and the UK are exempt from EU asylum policies under provisions laid out in the 2009 Lisbon Treaty.) This plan was approved despite the vocal objections of the CR, Hungary, Romania, and Slovakia. This agreement builds upon a previous voluntary quota system that called on member states to resettle forty thousand migrants from Greece and Italy over a two-year period.

Critics of this approach argue that free movement inside the Schengen zone effectively nullifies national resettlement quotas. In addition to taking in larger numbers of asylum seekers, many experts say the EU and global powers must also provide more aid to Middle Eastern countries like Turkey, Lebanon, and Jordan, which have borne the primary responsibility for Syrian refugees. According to the UNHCR, 1.9 million Syrians have taken refuge in Turkey, 1.1 million in Lebanon, and 630,000 in Jordan since the start of the conflict in 2011.

Some policymakers, like ECP Donald Tusk, have called for asylum centers to be built in North Africa and the Middle East to enable refugees to apply for asylum without undertaking perilous journeys across the Mediterranean, as well as cutting down on the number of irregular migrants arriving on European shores. However, critics of this plan argue that the sheer number of applicants expected at such "hotspots" could further destabilize already fragile states. Other policies floated by the European Commission include drawing up a common "safe-countries list" that would help countries expedite asylum applications and, where needed, deportations. Most vulnerable to this procedural change are migrants from the Balkans, which lodged 40 percent of the total asylum applications received by Germany in the first six months of 2015.

A ten-point plan on migration adopted by the EU in April 2015 includes calls for a "systematic effort to capture and destroy vessels used by the smugglers." However, many critics argue that this focus on disrupting smuggling operations fails to recognize the larger "push factors" driving migration to the region: poverty and conflict across large swaths of the Middle East, Africa, and South Asia that have left many with no recourse but to flee.

Quota plans and naval operations may help EU member states better manage this crisis, but experts caution that these proposals alone will not stem the tide of migrants. For that, European leaders must address the root causes of migration: helping to broker an end to Syria's civil war, restoring stability to Libya, and upping aid to sub-Saharan Africa. Barring a political solution to these regional crises, Europe will continue to struggle with migrant inflows. In the meantime, the lack of a coordinated and proportional EU response to irregular migration in the near-to-mid-term could continue to feed sentiments that push individual countries to emphasize national security over international protection.



References:

  1. http://bigstory.ap.org/article/ce20e0a8b2fd44d7be3f480bde8797f7/food-aid-syrian-refugees-cut-half-amid-funding-crisis

  2. http://www.reuters.com/article/2015/09/05/us-europe-migrants-hotspots-idUSKCN0R50M820150905

  3. http://www.bbc.com/news/world-europe-33276443

  4. http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/6901353.stm

  5. http://www.politico.eu/article/migration-balkans-timmermans-asylum-eu-quota-hollande-merkel-refugees/

  6. http://europa.eu/rapid/press-release_IP-15-4813_en.htm


Тетяна Щербашова (Київ)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція iconДержавна служба україни з надзвичайних ситуацій
«Особистість в екстремальних умовах», VІ всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю
Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція iconСциплін студентам немовних спеціальностей всеукраїнська науково-практична конференція Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 7-8 червня 2013 р. Київ

Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція iconВсеукраїнська науково-практична конференція
Вимірності фазового простору на прикладі математичної моделі хімічного реактора 30
Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція iconКвачан В. О., Рожко Є. Ю. студентки 2 курсу, напрям підготовки: «Облік І аудит»
Хіv всеукраїнська науково-практична конференція студентів “Проблеми І перспективи розвитку банківської системи України: погляд у...
Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція icon14 грудня 2015 р. V всеукраїнська науково-практична конференція “Андріївські читання”
Володимира. Минуле І сьогодення (з нагоди 1000-річчя успіння князя Володимира І 400-річчя Київських духовних шкіл) : матеріали V...
Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція iconМіжнародна науково-практична конференція
У виданні вміщено програму Міжнародної науково-практичної конференції «іv міждисциплінарні гуманітарні читання»
Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція iconМіжнародна науково-практична конференція

Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Академія адвокатури України І всеукраїнська міждисциплінарна науково-практична конференція iconІі міжнародна науково-практична конференція суспільство, економіка та економічна наука в ХХІ столітті
Внз, науковці науково-дослідних установ, докторанти, аспіранти, представники органів державної влади та місцевого самоврядування,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка