Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка1/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Смерть — це стріла, пущена в тебе,
а життя — та мить, що вона летить до тебе
Аль-Хусрі
Я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты,
Только помню, что идти нам до чистой звезды
БГ

1.

Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а відтак втрачається весь перчений контекст. Тому перш ніж посилатися на якусь хохму, я розповідаю її повністю. Ну от:

Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:
— Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять кухлів пива!
Хлопчик на сцені випиває п’ять кухлів пива. Овації.
— А зараз, — продовжує конферансьє, — хлопчик із феноменальною пам’яттю обдзюрить глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик — із феноменальною пам’яттю!

Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю — це про мене.




2.

Для мене все почалося в одинадцять років. Я виліз на дерево і побачив там таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з плиткої калюжі в бурхливий океан.

Далебі, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось таке плинне, туге, іронічне... Справді, не пригадую.

Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягнуло підкорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що ж видно з його верхівки.

Липа, про яку я кажу, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й набагато вищі дерева — буки, приміром, або два височенні дуби. Про ліс годі й казати, — але ж там сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?

Як я вже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево й подивитися на захід. Я виліз і побачив там щось дуже цікаве.

Але не пам’ятаю що. Наступне, що я можу пригадати, — себе у просякнутих димом джинсах із латкою на лівому коліні (на латці — Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою біля водокачки до своєї хати.


3.

Я вчився в міднобуківській школі, на той час вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, той знає: до 92-го у місті було дві школи — номер перша і номер друга. Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди, й місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати — була думка обміняти хату на квартиру в Тернополі, ближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, й мамині сестри по черзі їздили її доглядати. Але якось то все з переїздом відтягувалося. Та й по-серйозному, бачу тепер, це не розглядалося.

Одне слово, відбувся масовий виїзд сімей, тож довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній спортзал, що був окремою будівлею, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батя закурював «Приму».

З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Точнісінько як той склад зі слідами парт на підлозі.

У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалось небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один стали лінією класів А, а з другої — класами Б.

Я був А.



4.

Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли скінчиться чверть і наступлять канікули. Але біда — перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робили попередні шестикласники, а вчили білети з укрмови.

Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив навчатися. Ніколи не намагався вникнути в те, що вивчаю, тож просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася стомливою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися, рухатися взагалі — рух як заглиблення, чи що. Потім тою самою любов’ю я полюбив гоцатися. Секс — також заглиблення. Дуже веселе. Секс — динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.
Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою — пам’ять нагадує око метелика. Мозаїчна картина нескінченного рівня деталізації.
Вранці мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив — марнота ж бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою по душах розмовляєш — і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.

За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя, і взагалі, персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Інколи мої ідеї щодо часопроведення вражали навіть мене самого. Вражали якимось витонченим, шляхетним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й куплявся на мої витівки.

Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний, темний світ, була оказія із парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх — розчепірених зонтів — зібралася ціла армада. Зонти сушилися. Я перемовився кількома словами із хлопцями, і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголосивши на умовності пропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? Ух ти, сказали хлопці, давай!

Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок — у повній прострації вони дивилися в одну точку й сиділи так тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їх розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, та далі простого блокування шкільна програма не заходила.

Я пам’ятаю відчуття сновидності, густої нереальності ситуації — чотирнадцять дітей переконав я залізти під парасолі. Отак, на рівному місці.

Звичайно, прийшла керівничка, яка мала в нас географію. Це була найсердитіша зі всіх учительок, за що й поплатилася багато років тому прізвиськом «Клізма». Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину — Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшним голосом звеліла всім вилазити з піднятими руками.

Дальше були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, все це підсумовувалось і погрожувалося буттям винесення на педраду.

Найкумедніше те, що мене це гроно гніву так і не скропило. Бо я, на відміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, — я залишився під парасольками!

Коли кера спитала, хто «це все» придумав, мене видали. Ясно хто — дівчата. А от коли спитали де він, де той, (...), П’яточкін, ніхто ані не пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок — Марічка? — сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і дусив сміх у долоні.

Після уроку я непомітно прослизнув повз учительську і вийшов надвір. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще днів зо три не приходив до школи, а вивчав топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.

В народі кажуть: як вода з гусака.
А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.

Придумав це все хто? — П’яточкін. А де він? — Його сьогодні не було!

І такі дива постійно, пос-тій-но.


5.

Тож особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора тільки переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то все ж таки: побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не у своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти, що саме.

З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями і крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся — не забув жодного сновидіння, все йшло суцільним потоком вражень. Уві сні навіть пам’яталося, як лягав спати. Тому щоразу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною й навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. Й це було дивно, таке зі мною вперше.

Прокинувся ще перед сьомою, й це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не було куди лізти, тож вони випхали мене на поверхню.

Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Надто ж гучно — тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий по пояс, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: чи то радість, чи то сльози — аж голова йшла обертом. Та ліс не прояснив нічого, тільки намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.

А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, й погукала снідати.




6.

Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен, і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло й захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти орлом під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало умовність всіх на світі директорів та екзаменів.

От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений, — та в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку) я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоб я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі — та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, які не мали квітника біля хати, мусили купляти букети на базарі. Чомусь їм здавалося, ніби квіти в целофані — це престижніше, ніж у газеті.

Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів за першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, краще відразу зізнаюся, що не готовий, аніж маю втрачати ранок на дурні екзамени. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» — спитають не без утіхи. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся сиру з трускавками і побіжу собі на скелі.

Чи, може, все буде навіть так: я витягаю сімнадцятий білет і розкажу все на пам’ять і без пам’яті, як нас навчили.

Або й не так: витягаю якийсь там четвертий білет або двадцять другий (найстрашніший) і починаю горлати: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду топати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!».

Цікаві варіанти, особливо останній. Але вдасться він хіба тоді, коли вийде кера і залишиться тільки асистентка, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стержня — не те, що кера. Тим паче що наш клас Людмила Миколаївна не вчила, тож про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.

А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.

Всі, хто не потрапив до першої п’ятірки відповідальників, повиходили з класу. П’ятеро хоробрих —  серед них і я — по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про не- з дієсловами і без та про іменник як частину мови. Я міг відповідати й без підготовки — до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.

Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм просто в очі, ніби Кашпіровський.

— Який білет, П’яточкін?

— Одинадцятий.

Наступила незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.

— «Не-» з дієсловами пишеться окремо, — ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?

— Угу... Ще.

Знову побожна пауза, схожа на ту, коли заходиш витягти із-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ в цілій хаті.

— «Не-» з дієсловами пишеться окремо, — наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить» і тріснути дверима?

І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що аж смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся в зошит безпосереднім чином. Таж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.

І я пішов урознос.


7.

Клізма упріла. Людмила Іванівна втиснулася в крісло. Був би директор, той би розплакався, без перегину. Він завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я, Жуковський Аркадій Володимирович... (пауза) Директор міднобуківської середньої школи... (плечі здригаються), Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка... (плаче)».

А відповідь таки справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, мов шлях із варягів у греки, чи куди вони там їздили. Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу не послідувало навіть додаткових запитань. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!

«Можеш, якщо захочеш», — повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліграфічно внесла оцінку в табель, й від сяєва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).


Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.

У шостому класі після екзамену треба відбути ще сім днів практики на шкільній ділянці — виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно ж, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори — десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубав би завгоспові тичок.

Склав сумку, наготував сокиру й погнав. А перед тим залишив приголомшливу записку всім рідним і близьким:
ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!

ПЕТРО



8.

Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.

На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії — мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він — боксер, багато тренується і знає, про що каже) і тепер пересвідчився у їхній правдивості. Сидячи у прохолоді скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати те диво, яке зі мною трапилося.

Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як махнути крильми... мовби у мені вивільнилися крила, і я задля спроби разок ними тріпнув.

Години зо три я сидів і знічевя випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який візерунок циновки на сходах між першим і другим поверхом, кількість сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій я викликав із пам’яті різне різняччя. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубика: повернув грань туди — маєш одне, повернув сюди — маєш інше. Як чогось не пам’ятаєш, досить трохи покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук — і ніякого штукарства.

Все це було достобіса інтриґуючим, та я мав легку вдачу й у свої одинадцять довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.



1.

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз — або не робиться взагалі. Я пам’ятав, що зі мною може статися до сорока років, якщо не змінити нічого зараз. За «нормального» способу життя до сороківки людина стає руїною, все ще переконуючи себе, що почувається більш-менш добре, бо щодня болить в іншому місці, а от завтра — о, завтра вона встане о шостій, піде на стадіон бігати, підтягуватися, обливатися водицею.

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз. Або не робиться взагалі.


2.

Я тримався за цю думку й від неї поволі тверезішав. Перше, що я зробив — почав прокидатися, як усі в Хоботному, на світанку. Я змусив себе обливатися водою з криниці. Не знаю, чи це щось дає насправді, але знаю точно: якщо це робити наполегливо, життя зміниться.




3.

Потрібно багато роботи. Багато фізичної роботи, щоби я відволікся на час від нав’язливих думок про нудотну нарізкупам’яті.

У кінці березня стояла суха погода, і я скопав город біля стайні. Його було небагато, може, пів-сотки. Для порівняння, куди більше місця займав сад. Викорчував старі кущі смородини і порічок. Вони вже років зо п’ять, як не цвіли. Викорчував старий аґрус. Склав корчі за хатою, а за два тижні, коли вони трохи підсохли, спалив їх разом з іншим лахміттям з гаража.

Пішов у село до Ганкевичів, купив у них п’ять тачок гною. Розкинув, знову перекопав город.




4.

Я спостерігав за собою збоку. У мені зросталися два «я». Одне — те, що жило у бабці, друге, те, що працювало у Львові. Я знову потрапив у точку розходження, у місяць березень, коли я приїхав у Хоботне. Я знову повторював уже зроблену роботу. Знову думав уже думані думки. І я пригадував, що в тих думках, яких я думав тоді, вже ховалося знання своєї іншої частинки.

Я ніби йшов паралельною стежиною і спостерігав за собою збоку. У мене з’являлися спогади навіть про це спостереження.


5.

Трохи було мороки із садом, я ніколи раніше не обрізував плодових дерев. Але наш сусід, старий мєнт Юрович, показав, як це робиться правильно. Продав мені вапна, ще й позичив щітку.

Побілив дерева. У саді було сім старих яблуньок, дві груші, вишні — стара і молода, й одна жовта черешня. А біля самого ґанку росла розлога алича. А в кутку — товстий горіх.

Обрізав малину, трохи її прорідив. За ті роки, що з бабою сиділи її доньки, нікому до города не було діла. І зрозуміло — свої ще не орані, роботи до дідька.

На городі я розбив грядки. Порахував, що садити бульбу не виплатиться, дешевше купити. Посіяв моркву, петрушку. Трохи згодом, коли потепліло, садив кабачки — дуже хотів стушкувати їх зі сметаною.

Ще сіяв кріп, любисток, базилік, євшан-зілля (він же естрагон). Потім не зійшов тільки базилік, мабуть, заглибоко запорпав. Садив  часник, цибульку. Ще сіяв ранню редиску — «Білу бурульку» і «Рубін», а при стежці, як мене вчили вдома, сіяв салат — кучерявий і звичайний.

Довго думав, що я забув посіяти важливого для харчування. Може, огірки? Але з огірками завжди багато мороки. Спершу їх накривай плівкою, потім став їм тепличку, потім піди розбери, де бур’ян, а де проростки, ну їх в баню, я того не вмію. Тут, як у буддизмі, потрібна пряма передача практики. Треба було більше мамі допомагати.


6.

Спиляв сухі гілки в саду, як навчив мене Юрович. Це була яблунька, гарне дерево для вогню, але що мені — шинок вудити не буду, шашлика теж не їм. Взяв і спалив усе. Воно гарно горіло. Був холодний квітневий вечір. Коли мене з ніг до голови огорнув теплий яблуневий дим, я збагнув, що нарешті зцілився, знову став собою, одним. Але тепер зовсім іншим собою. Многія знанія множать скорботу, а многія скорбі множать пізнанія. І так по спіралі, з нізвідки в нікуди.

Згадав, що добре мати ще кілька рослин. Кукурудзу, квасолю і біб. Індіянці Великих Рівнин завжди садили кукурудзу і квасолю разом, тоді рослини підтримують одне одного.

Біб теж класно мати при боці — він смакує вареним, і з сіллю. А ще добрий до овочевого рагу.

Сходив у місто на ринок, купив розсади трускавок. Казав мені чоловік, що то голандська, трансгенна, але щось не віриться. Нічого, прийнялася — цвіла, мала зав’язь, потім їв свої трускавки. Як у дитинстві — з цукром і зі сметаною.


7.

Біля городу завжди є чим зайнятися. Немає в Хоботному кращої розваги, ніж прополоти вдосвіта пару метрів грядок. Знаю, не я один такий оригінал. Це було якщо не всеукраїнське, то, принаймні, загальнорегіональне гоббі, як у англійців ґольф, а в росіян літрбол.

Всі молодечі сили, що я мав, викладував у фізичну роботу, а що залишалось — у заняття кунґ-фу. Як наслідок, зовсім перестав турбуватися, що там у моїй наболілій голові, у розтерзаній пам’яті.

І добре, що не ятрив рану — саме все загоїлося. А як прийшов час, засохло і відпало.

Із трав посадив м’яту і рум’ян. Із квітів — матіолу. Думав, може посадити тютюн, а потім курити зимовими вечорами, як ото в кафе, з Гагаріном. Індіанці Еквадору, наприклад, курили тютюн, щоб викликати сни, які віщують процвітання садів і благополуччя домашньої худоби. Але я вже тижні три не палив, — вирішив не розв’язувати.


8.

Рослини говорили зі мною, я говорив із ними. Здається, ми одне одного добре розуміли. Скільки б разів мені не довелося ще проходити через такі випробування, як із Гоцою, скільки б я не мудрішав та скільки б не партачив, завжди можна почати від нуля.

Інакше — навіщо жити?


9.

Часом баба почувалася краще, і ми виходили з нею під руку в сад. Баба вмощувалася на стару камеру від пральки, що слугувала їй за сідачку, і розказувала одну і ту саму бувальщину про молодість і старість.

Травень. Сад пашить запахами.


10.

Все, що потрібно для рівноваги — відсутність бажань.

Тихо, без помпи, зустрів у липні День народження — якраз на самого Петра. Було дивно нагадати собі, що хтось іще в світі займається літочисленням. Мені здавалося, у бабці я був завжди. Здавалося, часу не існує, а є тільки чотири пори року, які змінюються в кільце.

Одного вечора — це була субота, середина липня — старий Юрович запросив мене до себе на вечір. Не знаю, чому це сталося, раніше ми з ним хіба що віталися на вулиці. Щоранку я бачив, як Юрович повертається з лугу, несучи простирадло, повне скошеної трави для кріликів. Юрович, наскільки я пам’ятаю, був другом мого діда. Я й вітався з ним саме так — як із другом покійного.

А тут ми знову зустрілися — був ранок, припікало сонце, старий мєнт поветався з лантухом трави. Я полов кабачки. Ми привіталися. Юрович став за сіткою, скинув лантух і закурив. А потім спитав, чи граю я в шахи, бо, мовляв, мій дідо був рідкісний гравець у шахи. Я відповів, що граю. Юрович кивнув, ніби так собі й думав. А тоді запропонував прийти до нього сьогодні ввечері зіграти партію.

Я погодився.


Юрович був полковником міліції у відставці. Звали його Петро Пантелейович. Все, що залишилося від його міліцейської служби, принаймні, на перший погляд — це сіра службова сорочка, якої він, здається, ніколи не скидав, та легкий акцент переселенця з-під Алчевська — мій батько теж був десь із тих країв. Навіть славнозвісна військова виправка, і та розм’якла під щоденними лантухами з травою для кріликів. У нього був собака, невеличкий дворняжка на прізвисько Бімка, якого я часто бачив на смітнику за селом.

Я прийшов до Юровича, вже коли сіло сонце. Ніколи раніше не заходив на його подвір’я — воно заросло травою, попід парканом росли порічки, а навпроти дверей у хату стояв стіл із порепаною від сонця клейонкою. Бімка виліз із буди, оббіг мене і побіг до столу.

Пантелейович схилився під стіл помнути Бімці вуха. Біля старого стояла дошка з розставленими фігурами, білими до мене. Він запросив мене рукою сідати навпроти.

Я сів, придивився до фігур. Вивів лівого коня. Пантелейович крекнув. «Як дід», — сказав він.


Першу партію я програв. Добре хоч, обійшлось без дитячого мату. Другу партію Пантелейович теж виграв, але вже не так легко, що, мабуть, йому і сподобалося.

Коли стало зовсім темно, Пантелейович приніс глибоку тарілку з чимось лискучим і поставив, щоби я пригощався. В тарілці стікали медом соти, нарізані ножем. Я взяв рукою один шматок і довго жував.

Пантелейович зробив те саме. Чомусь він не вмикав світла. Все, що ми робили далі після двох партій у шахи, це мовчки жували бджолиний віск у темряві.

— У мене три вулики єсть, — сказав він.

Я мугикнув.

— Хочеш, меду дам?

— А почому у вас?

— А ні по чому. Просто так.

— Ну, давайте, — сказав я.
Довкола нас вже було геть темно. Село спало. Десь дуже далеко, з крайнього бару в Тернополі, ледь-ледь дочувалася музика. Хата Пантелейовича була крайньою в селі. Крім старого, ніхто в ній більше не жив.

Старий закурив у темряві, й тільки чорно-червоні зморщки було видно від вогника папіроси.

— Я знав твого дєдушку, — промовив він. — Він був мій, так сказать, друг.

Я промовчав.

— Він добре грав у шахи, — сказав він. — Чудак. Зовсім на тебе не схожий.

Знову я не знав, що відповісти.

Юрович піднявся, пішов у хату. А повернувся вже з липким трилітровим слоїком меду.

— Твій дєдушка стіхі перекладав, — кинув Юрович. — Не які-небудь. А по-іспанськи писані. Я за ним у своє время наблюдав, так сказать, для государственних целєй.

Я кивнув.

— Я ніколи не любив стіхів. Але дєдушку твого уважав. Но я би не сказав, шо він був чокнутим, як нєкоторі щитають.

Я знову кивнув.

— Іногда він читав їх мені, ці стіхі. Мені сподобався один. Він мені переписав його на бумажку, щоб я міг собі перечитувать. На, це тобі на згадку од дєдушки.

Юрович дав мені старий-старий, потертий аркушик паперу із зошита в клітинку, складений учетверо. Акуратно, щоб той не розпався під пальцями, я сховав до нагрудної кишені.

Я подякував — обережно, як міг, аби не збити тонкої настройки між нами після гри в шахи. На цьому наша зустріч закінчилася. Що вона означала, я не знав. Мабуть, нічого.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка