Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка10/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

20.

Я слухав її, як самого себе. Я в житті ніколи не цікавився живописом, і мені не потрібно було сто років вирішувати для себе, були художники Відродженя митцями чи все-таки ремісниками. Але я міг підписатися під кожним її ще не сказаним словом, бо наперед знав, що воно потрапить туди, куди треба, де у мені вже дозріла порожня комірка. Вона могла верзти нісенітниці, але навіть нісенітниці, сказані її вустами, латали мої пробоїни. «Є ж на світі такі чудові люди, — дивувавсь я. — Котрі влучають, не цілячись». Факти біографії, її коментарі до них, історії, які з нею траплялися в житті — це все здавалось до болю знайомим, ніби ми вже колись були знайомі.

А ще знову подумав: «Це та, котру я візьму зі собою».

Гоца докурила і пішла темним коридором ліворуч, на кухню, таку ж велику, як майстерня. Ввімкнула музику. Музика лунала неголосно, але рівно. Мабуть, у приміщенні теж було кілька динаміків у різних кімнатах. Грало щось мелодійне і ритмічне, з м’якими глибокими басами. Теж мінімал, завдяки сьогоднішнім сетам я вже навчився його впізнавати. Під враженням від атмосфери майстерні, музика здалася такою ж, як і її власниця — чистою і красивою.

Я знову роззирнувся довкруги. Художники викидують великі порції енергії, коли малюють, і від цього робочий простір стає завішаний їх думками, як павутиною. У просторі Гоци мені було комфортно, довкола неї було свіжо й чисто.

Повернулася вона з недавно розпочатою пляшкою «мартіні», запотілою, бо щойно з холодильника. Випила трохи з горла і передала мені. У животі забурчало — мені хотілося не випивки, а чогось поїсти. І все ж ковтнув добряче. «Мартіні» виявилося солодким і зігріваючим. Після нього з’явилося бажання запалити цигарку і ковтнути ще тої пахучої краси. У її майстерні я почувався захищеним. Жоден із нас нікуди не поспішав, надто ж я: ніж проводити час у квартирі Акопа, волів енджоювати лайфом тут.

Ще раз лиґнув із плящини, наслухаючи, як добріють внутрішні органи. Гоца теж окосіла, вона і в кафе ще добре хиляла.

— Знаєш такого Леонардо да Вінчі? А Мікеланджело? Знаєш?! Молодець. Напевне, готувався, перед тим як іти дивитися на картинки? — Гоца посміхнулася. — Вони великі, але не творці. Відтворювачі. Що бачили, те й малювали. Вони не створили нічого нового для ока. Нічого сенсаційного, нічого потойбічного. А нефігуратив — я спеціально хотіла тобі розкрити цю таємницю, теж підготувалася — нефігуратив дозволяє у творчості бути вільним. Ти можеш робити, що хочеш. Ніщо не стримує, головне — не стримуй себе сам. Творчість означає розкутість. Спонтанність. Це свобода. Ти розумієш, що я кажу?  

—  Я розумію, що ти кажеш, — повторив я. «Мартіні» вдарило у ноги.

— Існує така річ, як абстракція. — Гоца зробила смішний жест пальцями, ніби взяла це слово у «лапки». — Абстракція нічого сама про себе не говорить. Кожен мусить сам щось віднайти у ній. Чим більш абстрактно ти твориш, тим дужче ти можеш передати те, що хочеш. Тим менше умовностей тебе сковує. Ти можеш досягати неможливого.

Мене огорнуло хвилювання від усвідомлення, як шикарно все зійшлося.

— Ти бачиш! — вигукнув я.

— Бачу що?

— Я впізнаю це по твоїх картинах. Я бачу, що ти бачиш, але чи бачиш ти, що ти бачиш?

Вона розсміялася.

— Ти класний. Такий весь сконцентрований, зібраний. Але ти можеш розслабитися тут, — і Гоца зробила щось одним оком — підморгнула чи якось повела поглядом, мені аж мурашки по животі забігали. Стало гаряче. — На, допий.

— Розумієш, — я знову спробував пояснити, спорожнивши пляшку. — Є такі люди, в яких світяться очі, як у Гагаріна. Вони теж бачать... У них очі світяться... по-справжному!

Гоца знову засміялася. Підвелася зі свого крісла і сіла мені на коліна. І я вже зовсім розгубив розумні слова, які підготував для неї. Вона обняла мене рукою за шию і притисла до себе. Вона пахла легковажними парфумами, я запам’ятаю це.

— Такий потішний! Говорить і говорить! — муркотіла вона, дозволяючи пропхати долоню собі під ліфчик. Раз ґудзик, два ґудзик, і сорочка розлетілася вбоки. Задерши бюстгальтера, я по-дитячому припав до тепла її грудей.

А далі вже мусів діяти не як син, а як чоловік.


Раз, оголюються її сідниці, два, її трусики опускаються до колін, три, наша шкіра на стегнах притискається.

Раз, гострий біль у кілку, два, ніби м’який удар мастихіном, три, опливають всі фарби.

Раз, вир прибуває, два, її пальці втискаються в шкіру, три — я виливаюсь терпким окропом.
Наші тіла немов упізнали одне одного після тривалої розлуки. Тримаючи її на своїх колінах, м’яку й досягнуту, я втягнув носом запах, що стояв над тілами. Відтепер я завжди зможу розпізнати серед штучних ароматів її потаємну жіночну складову, її багатозначний секрет, що й перетворює штучні запахи у букет.

Гоца провела мене за руку до своєї спальні, тож я пробував настроїти себе на ще один подвиг. Але перш ніж я скинув другу шкарпетку, зауважив, що вона вже спить п’яним сном. Ліг біля неї й миттю заснув.




21.

Наранок закувікав мій ручний годинник. Час було знову йти на зміну. Я швидко вимкнув будильника й відчув, як мене вже забембала ця робота. Гоца спала на животі, сховавши носа у прикольну зелену подушку. Вирішив її не будити.

Не вмикаючи в коридорі світла, знайшов двері у ванну й туалет. Зачинився там і спробував привести себе до тями водними процедурами. Трохи постояв під душем, пробував вимити зі шкіри запах тютюнового диму. З болюче-приємним відчуттям у грудях витерся Гоциним рушником, втішаючись його запахом. Коли погляд мій пробігався її купальними аксесуарами — шампунями, кремами, екзотичними бальзамами — на душі здіймалося солодке хвилювання. За рушником на змійовику висіли випрані трусики.

Обстановка, запахи вганяли мене в незвичну чуттєвість, і я пошвидше вийшов із ванної. Сам час бігти на зміну. Двері тихенько прикрилися за мною, і я вискочив із підвалу на сире передсвітанкове повітря.



1.
Години того дня тяглися як на зло повільно. Я все чекав, коли ж вона з’явиться. Серце стріпалося від кожного відвідувача, але щоразу то був хтось інший. Думки самі кидалися на події вчорашньої ночі, облапуючи кожну болючу подробицю, кожен пекучий нюанс нашого часу удвох. За якісь чотири години я встиг передумати стільки всього зайвого (кинули! скористалися! вона вже з іншим! вона шкодує про накоєне! але ж ні, вона так тулилася вночі! вона розпусниця, до всіх тулиться! вона хоче пошвидше все забути! вона не може вийти з хати, тому що ти неправильно захлопнув двері!), що ледь не зненавидів її. І тільки погляд на годинник — то була заледве десята ранку — показував, що я у своїх страшних підозрах відійшов надто далеко від дійсності. Гоца могла все ще спати.

Та це не заспокоювало мене. Я психував від того, що набрав цього тижня так багато змін (хотів наступного трохи звільнитися) і не міг взяти ситуацію під свій контроль.

Щойно коли на зміну ополудні приповз повільний зі сну Гагарін, щойно випивши з ним по філіжанці кави, щойно викуривши у благословенній обідній тиші по цигарці, я відчув притік сил та спокою. Мені стало все одно, прийде вона чи ні — як буде, так буде.

Гагарін сидів навпроти мене, відкинувшись і розслабившись, і посміхався так, ніби йому було дуже добре видно всі порухи моїх думок, яких у його товаристві ставало щохвилі менше, і загальний напрям йому подобався.




2.

Пройшло ще два дні й дві ночі. Я практично не вилазив із кафе. Пахав, як ніггер, і це допомагало не думати про безвісну Гоцу Дралу, художницю-абстракціоністку з Канади, яку я, судячи з усього, більше ніколи не побачу. Або яку я, скоріш за все, просто взяв і вигадав.

Не витримав і розповів усе це Юрі.

Діло було, як звичайно, вночі.




3.

— Вона погубить тебе, — сказав Гагарін, коли ми вийшли на вулицю подихати повітрям і перекурити після моєї сповіді. — Вона тобі не пара. Вона тобі не потрібна.

Я помовчав, більше з поваги до товариша, ніж зі згоди.

— І ти їй не потрібен. Так навіть краще для вас обидвох — що ви не потрібні одне одному.

Знову помовчав. Гагарін продовжив:

— Я її добре запам’ятав. Вона ще на відкритті була. Відразу кидається в очі. Хочеш, я передбачу тобі її майбутнє?

— Ну, давай, — без охоти погодився я. Гагарінові часто вдавалися такі речі, хоч він і робив прогнози виключно як жарти.

— У неї на житті написано бути відомою. Виставки на інших континентах.

— Вже є виставка в Канаді.

— Буде сильно відомою, поки молода. Кожен захоче відщипнути собі від неї шматок на щастя. Спочатку вона буде думати, що навпаки — вона всіх може витрахати, а її не може ніхто. Але так буде недовго. Десь до тридцяти п’яти. Далі вона почне сильно пити, у неї може розвинутися шизофренія. В неї це на обличчі написано, ти не помітив? Можеш спитати у неї, чи ніхто в її роду не хворів психічними хворобами.

— Мати хворіла.

— Я це зразу помітив: каламутна пляма з різкими чорними контурами... Ну, це не важливо. Важливо те, що вона почне пити. Вона помре молодою, хоч і на чужому материку та в багатстві. Можливо, сяде п’яною за кермо. Вона може також впасти у відчай і накласти на себе руки, це теж у ній сидить. Знаєш, чому так стається? 

— Чому?

— Тому що вона думає, ніби в неї багато вільного часу. Час помститься за таке ставлення і одного дня переїде її своїми холодними колесами.



Тут я теж не міг не погодитися. Основним різновидом занять Гоци було нудьгування. Того вечора Гоца розповіла мені, що вона часто їздить у далекі краї, про які я знав тільки з карти світу: Мальта, Кіпр, Марокко, Борнео. Зневажала буржуазну Європу, тому часто навідувалася у Париж, у Берлін — підживитися мерзенними соками глобалізму. Не потрібно було жити з нею десять років, аби за один погляд побачити в ній нудьгу. Важку задушливу нудьгу, розворушити яку на час може хіба що наступна подорож.

Я зітхнув.

— А мені шо робити?

— Я ж кажу: пощастило, що ви не пара. — Гагарін здавив голос, ніби передражнював якогось дідуганчика: — «Ти гумно, а вона красавиця». Потрахаєтесь і розбіжитеся.

Це мало прозвучати весело, але я засмутився. І навіть не мав у чому звинуватити Гагаріна. Все те, що він казав, я й сам побачив відпочатку. Є така техніка, із розробок спецслужб. Миттєве зчитування людини, нагадує моє «дивлення в пам’ять». Глянув — і знаєш про людину все на світі. Точність техніки — від 2 до 99%, в оберненій залежності від зацікавленості у результаті. Чим більше зацікавлений, тим більше очікувань, тим менше довіри заслуговує результат. Юра знав багато таких прийомчиків.

Він подовжив:

— Я тобі не порадник. Ти сам вільний вибирати. Можеш бути з нею, і всіма силами намагатися втриматися при ній. Тобі буде з нею легко, але це неправильна легкість. Знаєш, яка це легкість? Коли ти програв квартиру, і тобі легко-легко, аж голова крутиться. Погана легкість. Тобі не можна, щоб легко. Тобі потрібно, щоб було важко, щоб ти пихтів, — повторив він із притиском.

— Дереш собі лаха з мене?

— По-доброму. — Знову затяжка. — Просто подумай, справді так подумай, по-дорослому. Який у тебе вибір. Або ти виходиш з фільму, або ти засинаєш. Або спробуєш тягнути її з фільму за собою. Що, напевне, ти і будеш робити. Але це буде катастрофа.

Якась туга огорнула мене, коли я на секунду відступився і всього лиш допустив, що мені і їй може виявитись не по дорозі.

Порожній проїзд Крива Липа, Юра, дві цигарки і третя ночі. Насувалася зима.


3.

— Насувається зима, — прошепотів Ю. — Я збираюся йти геть.

— На південь?

— Далі. Це стосується нашої розмови.




4.

— Ти вже не повернешся?

— Більше немає резону. Наші виграли на всіх полях. Я згортаю фронти. Ми більше не побачимося... в цій пам’яті...

— Може, колись? Десь?

— Може. У Дійсності немає неможливого.


5.

Було щось розпачливе в нерухомості осінньої ночі. Вже повинен би випасти сніг, а його все нема. Навпаки, у повітрі вчувається потепління — антициклон з-над Італії. Парниковий ефект на середніх широтах. Неправильні кліматичні ритми, вони створють враження урвищ. Ця осінь — плоскогір’я, що уривається над прірвою холоднечі.

Гагарін щезає так само, як появився. Без попереджень, особливо не прощаючись. Так навіть краще, коли не прощатися. Ніби нікого й не було.

Все можна забути, переводячи важкі подихи.

— Я йду в холод, — шепоче він. — У відкрите світло.

— А що залишається мені?

— Пригадувати. Один смак.

Пауза.


— Я маю подарунок для тебе. Три дні.


6.

Один смак.

Я наче отямився від сну, тільки повторюючи: «Один смак». Мене пронизало поривом вітру. Я стояв сам.

Один смак. Я стояв самотньо біля «Відкритого кафе», і пробував нагадати, що, властиво, вселило в мою душу цю печаль із присмаком тундри. Щось про осінь і холоди. Вихід у холод.

На вулиці було незвично тепло, як на кінець листопада. Пробую відновити події останніх десяти хвилин, та все якось не клеїться. Знову був сам на нічній зміні...далі я вийшов із кимось перекурити...ні, все-таки вийшов сам... Зараз, зараз — щось таке промайнуло в пам’яті. Про щось задумався... щось собі говорив... ну ж бо, згадай!

Не зміг. Тільки прірва у безнадію, що нависає над нашими широтами о цій порі року.

І відчуття, ніби я знову зостався один.




7.

За кілька днів після цього дивного розпачу я зауважив, що вся моя мисленнєва діяльність наче вимерзла. Не було думок, тільки рішення і дії.

Усередині я став чужий і холодний. Наче у грудях стих спопеляючий крижаний суховій. Замість цього з’явилося відчуття, яке ловиш, коли посеред голого поля помічаєш опудало, неприкаяне та безнадійне. Вся його компанія — тільки пронизливий вітер, від свисту якого хочеться плакати.
Місто здавалося чужим у своїй штучності, у вільні від роботи дні я забредав далеко за його межі, до іподрому і далі, у поля. Мене переслідували неявні, але болючі спогади про те, чого не було. Поля... Вони кликали мене, нагадували про щось далеке й нетутешнє...

На третій день такого стану, гуляючи між віддалених пустирів за іподромом, я віддалився від траси. Віяв лютий голодний вітер, мертві рослини терлися жорсткими стеблами. Відмітив, що зайшов досить далеко від людей, і щойно тоді зауважив, яка панує незвичайна тиша панує навкруги. Вітер ущух, небо округлилось. Дихання стало непомітним. Насувалися сутінки, несподівано знайомий світ пірнув мені в зіниці, як у нірки, оголивши

глибину, від якої підкошуються ноги.

Рельєфний час

То було так, ніби я узрів таємницю. Я відчув саму Пам’ять, присутність, у якій ми віднаходимо смисл. Те, що я бачив, не мало власних значень, у його розкішному плині можна тільки ВПІЗНАВАТИ ЗНАЙОМЕ: місця, людей, події... Але саме по собі побачене не могло називатися навіть Пам’яттю, тому що не мало вигляду, не мало сенсу.

Я осягнув, що переді мною плинув велетенською стіною... сам ЧАС!  

Не можу сказати навіть, що я користувався звичними органами чуттів, настільки все було в ту мить інакшим. Здавалося, мене там взалагі не було! Звуки спалахів, мерехтіння, особливе, незнайоме раніше почуття скаженої глибини. Велична плинність у всьому... все тече кудись у нескінченність




8.

мене зігнуло. Зі спини спостерігаю, як хтось ригає на стерню. Не втямлю: я тут — чи я там? Хто бачить — той скрізь.

Спустилась ніч. Витер губи. Очі знову дивились, як очі. Мене оточували потемки, зовсім не схожі на хтонічну темінь часохащів. Ледь не засинаючи просто посеред поля, я силою змушую себе усвідомлювати, що був свідком картин, які з панічною швидкістю тануть у пам’яті. Залишаються тільки ями з невловними відблисками, завбільшки з небесне тіло кожна.

Єдине слово, яке я виніс звідти, це «пульсація». Решта слів мала дуже мало спільного із побаченим. Це не простір, це переживання. Воно — безпосереднє доторкання до неможливого. Становище з приставкою «може». Тому що все там — тільки можливість, де нічого ще не сталося, але все, що стається, має у своїй сутності цю бурштинно-вугільну заграву.

На Галичині кажуть: «може» широке і глибоке. І додам — темне.

Рельєфний час — такий самий, як і «може»


«Пульсація, не забути, пульсація» — бубонів я, гублячи непідробний смак побаченого. Нігтем роблю подряпину на незабудь. «Пульсація!».

А до чого та пульсація? Вже й не пригадаю.

Трохи полежав на землі, почував себе розбитим, ледь не хворим. Потім підвівся й поволі пішов: спершу вздовж траси, потім вздовж окраїн, потім біля заводу, біля Податкової, потім через Стрийський парк, через Стрийський базар, повз корпус біологічного факультету, поки не вийшов на проспект Шевченка. Чим далі заглиблювався в людську метушню, тим звичайнішим робився світ. Електричні вогні — найкращі ліки від казки. Шум центру міста, темні постаті на нічних вулицях, нестерпний біль у задубілих руках.

Якийсь мовби відморожений, зайшов у кафе й проліз під барною стійкою одразу на кухню. В тісному приміщенні було світло, затишно й тепло. Клубами стояла пара. Надя привіталася зі мною, а я виявив, що не можу навіть поворухнути ротом, та не від холоду, —щось відмовлялось говорити у мені самому. Поки пані Світлана, прибиральниця, їла біля нарізочного столу зупу, я пішов до умивальника і почав мити посуд. Гаряча вода розігрівала посинілі руки, і від звичності рухів я поступово став самим собою.

Крізь двері заглянула Надя.

— Ей, кавалєр! Там за тобою питають, — сказала з лукавою посмішкою.

Виглянув через віконечко для посуду. За стійкою сиділа тонка дівоча фігурка в елеґантному сукняному жакеті й довгій спідниці у складку. На колінах вона тримала сумочку, в руці, викладеній з ліктем на шинквас, димілася цигарка. Волосся, недбало зібране на потилиці, падало на лице. Звісно ж, це була Гоца Драла. Я швидко сховав голову.

— Хвилинку, витру руки, — сказав я до Наді, й повернувся на кухню. Серце облилось окропом.

Нарешті прибиральниця доїла, і я звільнився. Подолавши бар’єр з барною стінкою (бармен Їжак у своєму картатому кепі виглядав напрочуд стильно), я на мить злякався: а раптом між нами все закінчено, і Гоца прийшла попрощатися?

Але Гоца, побачиши мене, міцно притиснула до себе. Пару хвилин ми просто сиділи обійнявшись, мовчки. Моє горло стиснулося (її, мабуть, теж), і ми чекали, коли мине цей спазм, коли ми зможемо заговорити.

— Ти знаєш, — нарешті прошепотіла вона, — ти так тихо зник зранку... У мене було відчуття, ніби тебе не існує.

— Ніби я тобі приснився?

— Так, — Гоца знову поцілувала мене. — Ніби ти мені приснився. Сонечко, ти не повіриш, я тебе просто забула! Я ходила і ледь не плакала, і не могла згадати, що я забула. Я знала — це щось важливе. Але що? Годину тому я йшла по місту, і раз — пригадала! Вибач мені, вибач, добре? Зі мною таке деколи буває!

Я відчув, що коли зараз і сам розплачусь, то й Гоцу змушу плакати. Я ще раз її обійняв, і ми знову притислися міцно-міцно.

— Не страшно, — шепотів я. — Я вірю тобі. Зі мною теж таке буває.


9.

У мене був вільний цілий вечір, у неї теж. Ми сиділи на тому ж столику, що й кілька днів назад. Подумати тільки — «кілька днів назад» — для мене спливло кілька тижнів. Час — це ще одна фігура мого суперника, одна з ключових. Тільки тепер я знав свого противника по імені. Зі мною грала у шахи та, чиє ім’я смерть.

Ще ніколи не було в мене чогось подібного. Ми говорили і не могли зупинитися, і слова витікали з нас, ніби ріки. Вони розмивали відчуття неминучості, котру я вгледів за Гоциним зізнанням про те, що вона мене забула. Здавалося, її слова були тільки метафорою, але в той момент я по-справжньому відчув холод. Холод вічності, холод смерті — розумієте, чогось такого, над чим ми не владні.

Коли ми замовкали, я купався в м’яких темних поглядах, якими вона обдаровувала мене. Я хотів якимось чином віддячити їй за це, брав її долоньку до своїх рук і ніжно стискав.

А ще покрадьки зважував — розказати їй про свої відчуття? Про цей «холод»? Про те — оу, шит! ледь не забув! — що я пережив сьогодні (СЬОГОДНІ!) за іподромом?
Звідкілясь із підсвідомості прийшли слова: наші рішення — точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує. Можливо, якби я розповів про речі такого роду відразу, все склалося б зовсім по-іншому. Але я обрав інший варіант. Я обрав (ТИМЧАСОВО!) промовчати.

Наші рішення — те, що існує. Вони формують русло, яким біжить потік життя.

Вона все розповідала й розповідала, а я слухав та й слухав. У кафе стало людяно, і ми стали збиратися.

Сам не помітив, як ми вийшли з кафе, зайшли по дорозі на відеопрокат, де Гоца вибрала фільм невідомого мені режисера з іспанським прізвищем. Ми попрямували повз піццерію з промовистою назвою «Торонто» до неї додому.

Поки Гоца мила руки у ванні, я вивчав її кухонне начиння, проектуючи особливості кухні на її власницю.

— Давай я приготую нам картоплі! — гукав я до Гоци, яка шуміла водою у ванній.

— О’кей, — відгукувалась вона. — Візьми в морозильнику кальмарів!

— У тебе є кальмари? — викрикував я здивовано. — А як їх готувати?

— Я навчу! — озивалась вона і щось там шурувала щіткою. Мила ванну? — Спочатку постав баняк з водою, хай закипить! Далі подивися, чи є в холодильнику авокадо…

Поки я виконував її вказівки, Гоца підійшла на кухню, вже переодягнута в домашню майку і картаті штани-багами. Від неї віяло прохолодною свіжістю. В такому легкому одязі її фігурка дивилася напрочуд апетитно. Гоца зловила мій мимовільний погляд, обвила мене руками. Її стегна притислись до моїх.

Готування кальмарів ми відклали ще на півгодини.
Авокадо в холодильнику не було. Гоца сказала, що то не біда, можна й без них.

— Ми ж не мажори! — пожартувала вона. — І взагалі, авокадо більше до восьминогів пасують, особливо коли з томатною пастою. Колись я покажу тобі, як готувати з восьминогів зупу по-мозамбікськи.

— Ого, ти була в Мозамбіку?

— Проїздом, коли подорожувала у ПАР. Дивилася на левів у Національному парку. Ще якось розкажу. Значить, береш тушку восьминога, розробляєш її — окремо ноги, окремо голова. Кидаєш це в окріп і трохи проварюєш, після чого додаєш томатну пасту, кришиш цибулю, додаєш м’якоть авокадо, солиш, перчиш…

Я наполіг на тому, щоб відварити на гарнір пару картоплин — боявся, як би кальмар не став мені поперек горла. Мороз ішов по шкірі, коли згадував, що доведеться зараз жувати якогось молюска.

Тим часом Гоца вчила мене патрати кальмарів. Їх також треба було спершу кинути в окріп, потім швидко покласти під холодну воду. Від цього жорстка плівка легко злазила. А далі все гранично просто — злегка підсмажуєш тушки на олії, і вуаля.

На щастя, у готовому вигляді, натерті спеціями, кальмари не виявились чимось понад мої сили. Подані зі сметаною, вони нагадали мені смажені свинячі вуха — як на вигляд, так і на смак. 

Після вечері ми вирішили удвох прийняти ванну. Благо, ванна у Гоци велика. Ще минулого разу, вивчаючи широкий ряд пінок та гелів, я здогадався, що купатися Гоца мастак, і взагалі, є винятковою чистюлею.

Гоца багато говорила. В неї було неміряно енергії, тому вона ніколи не стомлювалась говорити. У неї для всього знаходився коментар, який вона одразу ж доповнювала співзвучною історією з життя. Варто було мені похвалити приємну музику, що линула з динаміків, як тут же я довідався, що музику записував на студії в Андоррі її друг — ді-джей, «нормальний чувак», але зловживав антидепресантами.

— Там усі в Андоррі мають затяжні депресії, місто в глибокій ущелині, скелі давлять на тебе — цілодобово, круглорічно. Всі андорці такі подавлені, із ними просто неможливо спілкуватися. А зимою особливо. Ти ж розумієш, там Альпи, вічна мерзлота. До речі, минулого року я їздила в Андорру на лижі з моїми друзями зі Швейцарії, вони скелелази, так, ще молоді, але вже професійні скелелази, вони розробили трирічну програму підготовки до сходження на Еверест, спеціальний комплекс вправ, фітнес, макробіотика, елементи йоґи, спеціальний психотренінґ. Це все дуже холістично, вони помішані на холістичному підході, ну, ти андестенд? До речі, про психотренінґи. Я, коли мешкала на Манхеттені, я ходила на семінари угадай до кого! 

Її нічим не стримувана думка гуляла вільно по всьому життєвому досвіду, навантажуючи мене детальною, але мінімально структурованою інформацією про події, людей та часи, за яких ми, виявляється, живемо.

А я лежав у гарячій пінистій воді, ароматизованій маслами тим’яну і лайму, дозволяючи собі просто розслаблятися, слухати музику і у піввуха ловити Гоцин потік слів. Я все думав — як один день може вмістити в себе цілий тиждень? Скільки я сьогодні всього пережив, важко навіть пригадувати. Що змушує час розтягуватись і збігатися? Які причини цих явищ? А потім я перестав думати і про це — тіло розм’якло, і в голові стало порожньо. Гоца теж замовкла, геть виговорившись. Ми просто перебували у стані чистої спонтанності, коли немає ні минулого, ні майбутнього, а є нічим не обумовлений момент теперішнього. Я настільки розслабився, що на секунду відключився і побачив дуже короткий, можна сказати блискавичний, сон.



Я сиджу на балконі «Відкритого кафе» разом із якоюсь дуже близькою мені людиною, молодим, але старшим за мене чоловіком в окулярах. Він піднесено говорить мені приблизно таке:

Якщо ти відважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, дрібка за дрібкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці. У місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності. Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід на Свободу, у Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода. Вона — і твоя Воля... 

Я стрепенувся, вихлюпнувши трохи води з піною на кахлю. Гоца підняла здивовано брови.

— Из еврісинк олрайт?

Я кивнув, але серце все одно калатало. Перевів дихання. Короткі сни дуже яскраві.

— Дай я тебе поцьомаю, пташенятко моє, — сказав я і ми змінили позу у ванні з валета на класичну: чоловік зверху, жінка знизу. Наші язики лобизалися у спільній слині, її пальці почісували мої сідниці, а я ніжно, як тільки міг, торкався її тугих груденят. Коли наші уста розклеїлись, води у ванні помітно поменшало, розхляпавшись по підлозі, а я уже був напружений до краю. Вона відповіла пошепки:

— Давай вилазимо... У ліжку продовжимо. Я тобі зроблю щось приємне...
Кохатися без страху, без перешкод, без надій на пощаду. Скидати маски.

Якби я навчився жити так само щиро, як і кохатися з нею. Жити пристрасно, викладаючись до останку, жити без остраху втратити, збідніти. Жити без жалю, жити на гребені хвилі, на кінчику головки, жити без сорому, цілеспрямовано, бурхливо, електрифікуюче. Гоца Драла — це та, ким хотів бути я. У її товаристві здавалося, що і я зможу стати палким до життя, зможу стати таким сердечним, зможу бути бурхливим у порожнечу, бути красивим перед обличчям Ніщо.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка