Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка11/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

10.

Відтоді наші стосунки з Гоцою складалися більш ніж вдало.

Гоца була рідкісною людиною, товариство якої можна і треба вважати рафінованим, бо як не вона рафінована, то хто тоді? Від спілкування з нею ніколи не бувало будуна, як то часто трапляється, коли водишся з іншими. Таку дівчину інакше, як «породистою», й не назвеш. Але за світською компанією вона не пропадала. У мене створилося враження, що Гоца капітально пересичена власною вишуканістю, пересичена високими розмовами і тонкими інформаціями. Для неї в житті наступив період, коли більше не можеш брати, натомість мусиш віддавати. І, боже, як вона мене обдаровувала! Ніхто ще не ставився до мене з такою уважністю, любов’ю та просто приязню. Бути з нею — мов свято. Слухати її було чистою втіхою. Так, як вона підбирала слова, як вона маневрувала темою, розставляючи акценти й паузи, їй не було рівних. Вона — барвиста й бурхлива. Енергійна та екологічно чиста. Після Гоци Драли з іншими було прісно й нецікаво, а вже напевне — токсично. Коли вона зникала, я знову опинявся перед світом людей, де всі забули, що вони сплять.
Зі щирим подивом я виявив, що між нами не багато, не мало сім років різниці. Я вважав, Гоца поводиться трохи досвідченіше на свій вік, бо іноземка. Ну, думав, від сили на два роки старша. Гоца теж була заскочена, довідавшись, що мені всього 20. Гадаю, це треба сприйняти за комплімент — як послухати Гоцу, то неголеним я скидався на зовсім конкретного мужика, хи-хи-хи.


11.

А тепер поговоримо начистоту. Мені стало кількох поглядів, ще коли ми перетнулися вперше, аби на рівні інтуїції зрозуміти: ця людина готова прийняти мій шлях. Вона — із того ж тіста, що і я. Гоца вже передчувала те, що безосередньо бачив я. Вона стане мені чудовим компаньйоном. О так, у нас попереду довгий-довгий шлях, і так чи інак, він розпочнеться зі сцени моєї пам’яті.

Ще не розказавши Гоці нічого секретного, я поволі готував її морально. Робив це без поспіху. Наразі мав чим із нею зайнятися, надто ж зааз, коли кафешні хіхікалки пояснили, що значить «бути на таблетках».

Наші стосунки стали по-справжньому щирими, — це стало зрозуміло в одну з наших зустрічей. З’явилося передчуття одне одного. Вгадування думок, синхронні вчинки. Телепатія на рівні ще не сказаної фрази. Більше не потрібні були маски, хіба в якості забавок у нашому театрику інтиму.


Останні мої сумніви щодо того, розказувати Гоці про пам’ять чи ні, розвіяли саме її картини. Більшість її робіт були створені у студії біля Монреалю, куди вона спеціально приїжджала працювати через особливе освітлення, яке там було.

У Львові ж Гоца малювала нечасто. За час нашого знайомства — тільки двічі. Ті два згадані вище малюнки вона виконала на ґрунтованому полотні однакового формату 132 на 132 см., послуговуючись головно чорним і блідо-блакитним та тонкими лініями пшенично-рудого. Мабуть, роботи були її найкращими. З них сходило світло.

Слова тут, ясно, безсилі. Вільна від свідомих форм абстракція, штрихи та мазки. Мінімалістично, одухотворено. Прозоро. А головне — повітряно й не надумано. У моєму розумінні, це було дуже точне, наскільки це можливо, відтворення Рельєфного Часу.
Її образи слід називати духовними. Однозначно, людина релігійна, за умови широкого кругозору назвала б їх абстрактними іконами. Чи навіть — іконами абстрактного, але так їх назвала б людина нерелігійна. І справді — чому б не вважати це іконописом?

Втім, «ні» вже тому, що її картини були надміру абстрактні — у такій іконі клієнт міг узріти не тільки свого Шефа, але й котрогось із Шефів трастів-конкурентів, що для фірми, ясний пензель, ніхт ґут.

Як вгадувалося з її художньої техніки, певний час Гоца захоплювалась японською каліграфією. Поки мешкала у Нью-Йорку, відвідувала спеціальні курси майстерності. Але, за її ж запевненням, не досягла помітних успіхів. У її роботах, натомість, з’явилося щось ієрогліфічне — відчуття недомовленості, потрясаючий лаконізм.

Можливо, я надто емоційний щодо її творчості, позаяк мав глибоко особисте враження від спілкування з авторкинею. Гоца мала й посередні картини, теж непогані — «Теrrа Insomnia» наприклад, «Amakam», але вони віддавали плакатністю супрематизму. Бракувало їм ентузіазму, котрий був притаманний тим особливим: «Misted Mirror», «Sorrow» чи «Intent!».




12.

Гоца Драла мала потужні зв’язки з українською еміґрацією в Парижі й Торонто. Про її батьків взагалі не можна було говорити вголос. Мама була шизофренічкою, перебувала на стаціонарному лікуванні у Базелі, Швейцарія. А тато служив чи то дипломатом, чи то хрін зна яким завбільшки прищем у нашому посольстві в Канаді.

Я розумів, що наше спілкуваня відбувається з доброї волі її, Гоци Драли. Це не наголошувалося, але й не приховувалось. Бо, справді — вона мала Ґрінкарту, мала канадське громадянство. Могла виїхати коли завгодно до свого Монреалю, де мала квартиру в downtown та студію в suburbs. Весела дівчинка Гоца Драла, яка може літати по цілому світу, купляти шалики у Парижі, а сумочки у Бішкеку.

Я старався не думати про її гроші, бо це було би зрадою людини перед капіталом. Але вона сама розповідала, що її картини продаються у «Galerie de Art Abstrait» у Парижі, а в Монреалі — у маститій ґалереї «ber». Більше того, вона має постійно діючу експозицію десь на Манхетені в Нью-Йорку.

Вищенаведені факти біографії, хоч не хоч, додавали в наші відносини свою гірчинку. Це ввійшло у Гоцу з її вихованням. Гоца, певне, мала якусь няню чи навіть ґувернантку, навіть не знаю, як це у них, у дипломатів, водиться. І ця гірчинка якраз полягала у знанні того, що Гоца може все і дійшла вона до цього самостійно. У спілкуванні я відчував, як Гоца, хоч і старається не виказувати цього, спостерігає за мною з материка своїх здобутків.

Але не можна тільки нарікати, як стара баба. Гоца давала людям більше, ніж будь-хто зміг би взяти. Навіть я — та й то несамохіть чогось навчився. Все-таки поруч з нею моя неотесаність різала око. Та коли ми були поруч, я вбирав її в себе, наслідував її жести, її стилістику, схоплював на льоту інтонації. Не скажу, що зі мною стало можливим вести справді глибоку розмову про щось розумне — для цього треба прочитати багато книжок, а я їх тільки «фотографував», а осмислити все відкладав «на потім».


І ще про Гоцу, для повноти картини.

Трохи розбалувана. Навіть не трохи, а добре розбалувана. Неекономна, легковажна, марнославна, самовпевнена. Ще? Неуважна, зверхня, глумлива... неврівноважена, істерична.

Може, я надто суворий? Нераз ловив себе на думці, як буду крок за кроком допомагати їй перетворювати ці недоліки у зрілі риси, як научатиму її чорноземної, хлопської мудрості. І відчував на язику латунно-тьмяний присмак перемоги.


13.

Гоца просто «стирчала» від арт-хаусу, дивилася кіно неміряними дозами. Вона збиралася провести фестиваль незалежного кіно у «Відкритому кафе», і навіть думала притарабанити з Європи когось із цих чумових молодих режисерів, з якими вона водила дружбу. При ній і я ввійшов у смак, і ми часто обговорювали фільми, які вона вибирала для перегляду. Попри те, що всякої іншої техніки в Гоци було навалом, телевізора вона не мала — ми оглядали фільми з лептопа, лежачи на животах.

Мушу сказати, що кіно ми завжди переглядали в її спочивальні. Як і багато інших речей, котрі спершу ставалися самі собою, це перетворилося у свого роду ритуал, правильне виконання котрого обіцяло повернути (бодай на коротко) приємні моменти минулого.

У будь-якому випадку, Гоцина спальня вартує окремої згадки. Можливо, там насправді немає нічого цікавого, але ви ж розумієте — у мене з цією кімнатою багато особистих спогадів. Я ще ніколи не бачив подібних спалень. Але ж і Гоца була людиною, яка вміла дивувати.

Одна стіна була недбало замальована вохристо-червоним, друга — так само недбало — чорним. Дві інших були приємного бежево-сірого відтінку. Я вже на автоматі схоплював, що недбалість — це стиль, а триколор — впливи Малєвича. З ким поведешся, того й наберешся.

У куті порожньої кімнати, просто на підлозі, вкритій офісним ковроліном, лежав ортопедичний матрац, 0,45×1,9×2,5 м. Окрім матраца, під стелею вохристої стіни було віконце, яке виходило на рівень бруківки, і стінна шафа, де Гоца зберігала свою колекцію: Гоца колекціонувала художню постільну білизну. Кілька пошарпаних книжок англійскою у м’яких обкладинках валялися поруч із ложем, але.

Але — матрац та голі стіни. Все. Блаженний мінімалізм.

Її підхід мені настільки сподобався, що я вирішив: коли доведеться жити самому, обладнаю спальню аналогічно. Матрац і голі стіни. І все. Блаженний мінімалізм. (Хоча стоп! Коли це мені доведеться жити сам? Я Гоцу відпускати не збираюся!).


Того вечора ми засиділися допізна. Ми взяли напрокат фільм китайського режисера, стрічка називалася «Герой», у ній знімався Джет Лі, якого я запам’ятав із попередніх Гоциних кіношок. Характерно китайська естетика: спокій у русі та рух у спокої. Стрічка була про китайську старовину: про ворожнечу в Піднебесній, про імператора, що хотів правити над всіма царствами та про героя, який мав загинути. Дивлячись, як міняються прекрасні пейзажі та вишукані кімоно, чомусь думав про Гоцу з її любов’ю до яскравих простирадел та підодіяльників.

Не знаю, чим нас причарував цей фільм, але після нього і мене, і Гоцу потягло на «філософські теми». Ми стали жертвами того настрою, від якого хочеться поділитися з людиною чимось дуже особистим, відкритись, розказати іншому про себе те, чого не розказував іще нікому.

— Ти знаєш, — почала Гоца, — я деколи думаю: куди я йду? Навіщо я йду туди? А куди б я хотіла піти? Ну, ти зрозумій мене правильно…

— Так, я розумію… — кивав я, а сам думав: «Ось він, підлий настрій відвертощів о пів на третю ночі!».

— У мене є все. Але воно все якесь… не таке, як виглядало здалеку, ти розумієш? Я не знаю, що мені тепер робити, коли я маю все. Я не можу нікому сказати про це, тому що іншим буде важко зрозуміти, як це: мати все і бути незадоволеною. Мене це подавляє. — Гоца скривилась, і поглянула десь убік. — Мене це гнітить, і я не знаю, що мені з цим робити. Деколи хочеться кинути все. Почати все з початку. Деколи хочеться втекти в монастир, щоби не думати, як жити далі. Деколи хочеться жити на безлюдному острові, щоби ніколи більше не бачити людей. Деколи… я знаю, я говорю зараз наївні речі…

— Ні, ні, я не тому посміхаюсь, продовжуй…

— Деколи я просто хочу забути себе і думати, що я бідна дівчина, яка не знає, з чого почати доросле життя, яка боїться того, що її можуть не схотіти заміж, яка боїться самотності…  

Гоца посміхалася дивною посмішкою. Я побачив на її віях сльози.

— Мені деколи хочеться просто бути… людиною… але я не можу. Я не така.

Вона змахнула вологу зі щік. Я взяв її за руку.

— Вихід є, — мовив я після паузи. — Я розумію тебе. Розумію, про що ти говориш. Я теж, можна сказати, відчуваю щось дуже подібне. Я ж через те й посміхався — ти просто мої думки прочитала.

— Але ж у тебе немає всього того, що є в мене? Ти мав би хотіти того ж…

— А ти уяви, що мені забагато навіть того, що я маю. Воно і так не належить мені, яко подумати. Але в мене є дещо таке, про що я тобі не казав. Я про це нікому не розказую.

— У тебе сім’я і діти?! — Гоца вже усміхалася. Ні, вона таки не вміла сумувати.

— Щось набагато більш обтяжливе. Феноменальна пам’ять.

— Тобто, як «феноменальна пам’ять»?

— Ну, я можу все запам’ятати. Ніколи не чула про таких людей? У цирку виступають, фокуси показують. З того, що я чув, це в основному індуси. Не знаєш, бува, чому так? 

— Хев ноу айдіа… — Гоца сіла, і її грудки, оголившись, укрилася сиротами. Щоби не мерзнути, вона загорнулася в ковдру. Кумедна міна на лиці мала виражати недовіру.

— Хочеш сказати, ти такий, як у Книзі рекордів Ґіннеса? Ану, покажи якийсь трюк!

Я запропонував прочитати уривок із довільної книжки. Вона покопалася трохи у себе в лептопі й прочитала уривок із книги В.Кандінського «Про духовне у мистецтві». Я повторив його слово в слово, Гоца при цьому слідкувала очима за текстом на моніторі. 

Гоца почитала ще один уривок, уже на цілу сторінку, і я знову повторив його без вагань, а потім, для блезіру, повторив перший шматок, про кольори. Гоці така гра дуже сподобалася. Ми би ще довго випробовували одне одного, якби я вчасно не припинив це. Для ознайомлення було досить.

— Розкажи мені, як це так, — попросила вона. — Що ти, простий собі сільський бицьо, і маєш у голові таку машинку?

— Нема нічого простішого, — кажу їй, — я пам’ятаю все.

— Ніхто не в силах пам’ятати все!

Подумавши, я погодився, що пам’ятаю не все, але дуже багато і досить чітко.

— Багато-багато терабайт інформації. Як комп’ютер.

Гоца, закутавшись у ковдру, сиділа і дивилася на мене, а я лежав мовчки, підклавши під голову велику подушку-обнімушку кольору аквамарину. Гоца спитала, як це: могти все пригадати і не переплутати.

— Схоже на руку з пальцями, — придумав я порівняння. — Може, колись, у дитинстві, ти й могла сплутати вказівний із великим, але не тепер.

— А тобі це не заважає? Я чула, таким людям дуже важко зосередитись на чомусь одному.

— Ні. Це нормально. Я пристосувався. Це просто ще один вимір.  

Я трохи помовчав, обдумуючи, що можна говорити, а з чим варто зачекати.

— Мені здається, так і повинно бути. Кожен повинен відкрити цей вимір і навчитися діяти в ньому.

— А як це, по твоєму, відчути його?

Я зам’явся.

— Розумієш, це все дуже делікатні речі. Ти не сприймай усе буквально. Цей вимір — він не десь за горизонтом. Він уже є прямо тут, зараз. Ти його відчуваєш райт нау. От із чого треба почати —  з усвідомлення, що цей вимір пам’яті уже є. Він слугує фоном для всього: для кожної речі, кожної думки, кожного почуття. Ти не зауважувала, як під час фільму на кухні в трубах текла вода?

Вона замахала головою.

— Але зараз, коли я направив твою увагу, ти фіксуєш цей звук. Так само і з пам’яттю. Вона є тлом кожного нашого дня. Вона містить усе, що ти коли-небуть проживала, а ще багато поверх того. Досить помітити його раз, і ти вже не згубиш його. Ти запам’ятаєш цей смак. Один смак для всього.

Щось помайнуло у пам’яті, коли я вимовив ці слова. Можливо, я їх від когось почув? Але це було б неймовірно. Їх могла сказати тільки людина, котра знала, що каже. А я таких, хе-хе, не пригадую.

— Поки ти сама не помітиш цього фону, ти не житимеш, а прозябатимеш у снах.

— А я прозябаю у снах?

— Ні, чому ж... Ти малюєш. Тебе держить пробудженою малювання. Мене — пригадування. Шляхів багато. Смак один.

Запала пауза. Я відчував деяке розчарування. Даремно я повівся на цей настрій відвертості. Завжди так — спершу розкажеш забагато, а потім шкодуєш. Треба було не спішити, а підготуватися як слід. Пора переводити розмову на жарт.

— Ну от, Гоцо, я розкрив тобі свій секрет. Тепер ти мені розкрий свій секрет.

— Який секрет?

— Що ти бачиш, коли малюєш?

— Бачу те, що малюю.

— Он як... — я задумався. — Я тобі зараз дещо скажу. Ти, може, не зразу зрозумієш, до чого це я говорю… тільки ти не лякайся, добре?

— О’кей, я готова.

— Розумієш, котику, є люди, котрі не просто дивляться, а бачать. Це навіть по очах видно. Якщо в людини очі світяться таким жовтеньким, значить вона бачить... ну, як художник. Творчо, чи як... Абстрактно. Бачить, що до чого... чи як його пояснити... Взаємозв’язки. Ну, а якщо біленьким світяться, значить вона алкоголік. Ха-ха.

Вона почала кусатися і мнути мені шкуру на животі. Це значило, що на Гоцу напала дурка. Я вже її знав: зараз почне сексуально приставати. Наш абстрактний базар себе вичерпав.

Гоца здерла з мене ковдру. Я під нею був голий і конкретний. Вона, теж гола, сіла на мою конкретність, то втискаючись, то підіймаючись.

— Коротше, П’яточкін. Ми тут не в бірюльки граємо, — вона втиснула мої плечі в подушку, і я розсміявся. — Ти кажи мені прямо: чого ти від мене хочеш? — вона притулилася сильніше, і стала рухати стегнами. Я з силою втягнув повітря носом.

Недаремно казали мудрі даоси (із синьої брошури на додатковому стелажі у «Відкритому кафе» внизу справа): чоловіче янь скінченне, тоді як жіноче інь безмежне. Не встигли засохнути останні краплини мого скінченого янь на аквамаринових простирадлах, як Гоца Драла вже сопіла. Я втягнув носом її запах, аби утримати її глибше в собі.


14.

Після того, як вона мені розкрила свою таємницю, лейтмотивом для її зітхань стало: «боже, як мені усе це остогидло».

Під «усім цим» малось на увазі «друзів», оточення. Друзів у неї було до лиха й тут, у Львові, то що вже казати про інші міста, де і нічних клубів більше, та й простору для фантазії неміряно. Серце болить, коли уявляю собі, що вона могла вичворяти без мене.

Гоцу бісило те, що її знають всі, а вона не знає практично нікого. У неї, пояснювала вона, бракувало часу приятелювати по-справжньому (як зі мною). А кількість людей, котрих вона знала, невпинно росла. З нею прагнули приятелювати інші молоді й талановиті, урвати і собі дещицю її везучості, удачі, заволодіти її увагою, відгризти від неї шматочок на щастя.

«Ти навіть не уявляєш, як це гнітить, — довірливо розповідала вона. — Чим більше в тебе приятелів, тим менше серед них друзів. На сто товаришів припадає один кома тридцять три десятих справжнього друга. Це означає, що людина розуміє і співпереживає тільки на нуль кома тридцять три десятих від допустимого мінімуму. Але далі — гірше. Після тисячі знайомих на кожну наступну сотню приятелів узагалі припадає тільки по нуль цілих фіг десятих справжнього друга зі середньою похибкою у пів-людини...»

Якось на дозвіллі вона спробувала скласти перелік всіх-всіх людей, яких коли-небуть зустрічала. В середньо-статистичної людини, за її підрахунками, до 35 років стається сімсот-вісімсот знайомств. У себе Гоца нарахувала дві з половиною тисячі умовних одиниці приятелів. Ми трохи побавилися у математику, і ось що у нас вийшло.

Якщо перемножити кількість приятелів (шт.), на ціну таких знайомств (комусь гріш ціна, хтось узагалі збитковий, а дехто, як от я, вартий мільйона), виражену в умовних одиницях, а потім все додати, отримаємо загальний прибуток від спілкування на поточну мить екзистенції. Це діло можна відобразити на графіку, який нагадуватиме коливання курсу долара, або кардіограму, де фази пришвидшеного серцебиття відповідатимуть більш хвилюючим знайомствам, що мовою баксів-стерлінґів означає притік закордонних інвестицій.

На даному етапі наших із Гоцою стосунків взаємні фінансові вкладення віщували злиття кардіобаксів у могутній холдинґ, із завжди доступним лізингом, петингом та факторингом за схемою «джаст-ин-тайм».

Втім, без жартів. Я чудово розумів, що таке ляк перед натовпом «товаришів» і «приятельок». Більше того, я розумів, за що її так усі люблять. Мені самому вже було замало тої пайки уваги, яку мені приділяли. Що це таке — проводити з коханою людиною один вечір на тиждень? Хотілося, щоб вона сиділа цілий день у кафе, мала свій зарезервований VIP-столик, куди би я щочверть години приносив нове горнятко сен-чі або кухоль пива, чи свіжого салатику «Бардак». А може, вона воліла б клубний сандвіч Б.Л.Т.? Я доглядав би за нею, а вона за це мене любила б і поважала, називала б своїм мущиною.

Дивлячись на неї, уявляв собі, як Гоца виглядатиме в гірському спорядженні — літом ми неодмінно поїдемо до мене у гори, на кілька тижнів, з наметом. Полазимо трохи по лісах, позасмагаємо наголяса.

А у серпні махнемо на Шацькі озера, там якраз оксамитовий сезон буде. Досить з неї европ, хай подивиться трохи на українські красоти. Будемо самі у вбогій пансіонатській кімнаті кохатися на рипучому ліжку... та спершу — стоячи, біля вікна.

Я доглядатиму за нею, а вона хай за це мене любить і поважає, і хай називає «своїм мущиною».

Цього досить — аби лиш любила мене одного.
Але ж ні, Гоца десь лазила цілими днями. Ми зустрічалися у другій половині тижня, переважно у четвер ввечері, щоб разом провести час до понеділка. А що вона робила решту часу? Мене обсідали мучівні підозри. Наприклад, стосовно інших хлопців — у неї було стільки приятелів! Кожен хотів би зробити з нею те ж саме, на що мав право один я. Ах, як боляче припускати, що вона могла дозволити кому-небуть іншому гласкати губами цей делікатний пушок на сідницях, нюхати шкіру під пахвами, покусувати її груденята, торкатися вигину талії, де містилися її найчутливіші точки, її найчутливіші точки!
Те, що я жив з нею і вмочав у неї свій мастихін, зовсім не означало, що вона таки віддалася мені й тепер навіки належатиме мені одному. О, як це було підступно з її боку! Який маневр! Я не міг вкрасти того, що й так лежало, де поклали. Але хто це мені казав: вона вграє любого, тоді як її не виграє ніхто? Золоті слова! Усі, хто в неї сувався, покладали, що Гоцині обійми та її розкішниця — це затишна фазенда, де можна розкласти свої речі, посіяти бурячок, посадити дерево, одним словом, стати господарем. Але ж то була не фазенда, — і я втямив це тоді ж, коли й усі інші, себто, запізно. Гоца Драла, дика діва, мала між ногами дірку в порожнечу, в небуття, яке неможливо викрасти, неможливо наповнити, звідки неможливо повернутися. Суперпіська.

Гоца — найкоштовніший скарб у цьому застійному місті, у цьому тісному світі. Безхвості макаки й павіани — такі ж, як я — вели за нею кровожерне полювання. Чи міг я так просто віддати її іншим, коли цей скарб належав по-праву мені? Мені, мені одному (скрегочу зубами).

Я боявся їх, невидимих та небезпечних конкурентів. Тонких стиляг із декоративними борідками. Дотепних інтелектуалів, причесаних та начитаних. Спритних широкоплечих мачо з гаманцями і модними тачками. Боявся зрілих чоловіків та зовсім юних підлітків, з боку яких небезпека найбільша, бо ніщо не розчулювало та не спокушало Гоцу дужче за незрілість та невинність, яку вона можна заповнити собою. Всі, всі вони були проти мене, і кожен тут породжував ймовірність, і всякий був мені тут враг.

1.
Звичайно, тимчасові переваги належали мені. Адже саме я був на гребені Гоциних симпатій. Але кому, як не мені, знати про її мінливість? Без втручання в її карму тут не обійтись.

Зрештою, не подумайте, що я такий примітив, і просто прагну володіти нею, ніби територією. Ще раз наголошу: всі мої дії диктувалися чітким усвідомленням того, чому ми повинні бути разом. Ось мої арґументи.

По-перше — картини. Особистість, яка малювала такі речі, конче мусила гостро відчути (якщо не по бачити бодай раз прямо) те, що я зву Рельєфним Часом. Недаремно, ой недаремно Гоца вибрала об’єктом свого таланту саме абстракцію — вельми промовисто для мене. Факт, що Гоца на порозі Рельєфу, мав дуже прямі підтвердження у техніці малюнка. Ті самі настрої, особливий потойбічний колорит, поєднання знайомого у незнайоме... А її непідробна багатозначність? Ні, по-інакшому й бути не могло. Гоца без п’яти хвилин мені посестра.

По-друге, в Гоци світилися очі — сяяли густим бурштиново-зеленим сяйвом. Такий відтінок означав, що людина впритул наблизилася до Одкровення Рельєфного Часу.

По-третє, зустріч та порозуміння, яке між нами зайшло, невипадкові за визначенням. Щось незбагненне привело Гоцу Дралу до мене, щоб я розділив з нею свої наміри. В цьому, якщо завгодно, я вбачав пафос власної космічної місії.

Кожен, хто свідчить Рельєфний Час, моментально пригадує для себе багатошарову часовість Буття, а головне — пригадує саму потребу рухатися далі, Углиб, ідучи за покликом нескінченності. Авжеж, коли Гоца сама побачить цю велетенську хвилю Буття, що піднялася відразу тут, за кулісами маразму, то сама ж попроситься в компанію. І тоді ми зможемо удвох досліджувати далекі території, удвох відвідувати нові терени, разом свідчити Життя та Смерть. Не мав я більш палкого та потаємного бажання, аніж розділити з кимось Знання про дивовижний світ за межами картинки.


І тут, у нападі фантазування, мені явилось видіння, й було воно романтичне та щемке. Ми переїдемо в Канаду. Чув, там безкраї території. Тиждень їдеш автом, а довкола тільки прерії та горизонт. Воля... Саме так вона виглядає — канадські рівнини, смачний північний вітер. Осінь, я чую запах сосен. Кажуть, канадські секамори — найвищі в світі. Нам буде добре на цих землях. Без набридливої уваги, у глухому провінційному закутті, серед чужих людей, де нікому не буде до нас діла. Далі за Канадою вже немає нічого. Край світу. По-моєму — це досконалі умови для досліджень, для творчості, експериментів, і для високої любові двох сердець.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка