Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка12/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

2.

Але все пішло трохи по-іншому. Гоца сказала мені, що пробуде в Україні ще два місяці, а далі повернеться в Монреаль. У мене стерпли коліна. «А як же я?» — тільки й зміг подумати. Ця новина вжахнула мене.

Більше не залишалося часу. В ударні терміни я мусів пояснити їй те, для чого не існувало слів; зробити це так віртуозно, щоб зрозумів навіть сам.

Для нашої непростої розмови я обрав до болю знайомий пустир за іподромом. Ця віддалена місцина видалася мені підходящою: пустище було чи не єдиною надією не перетнутися ні з Гоциними товаришами, ані з кимось із кафешних друзяк, які могли перервати зосередження. Справа була тонка й відповідальна — Гоцу важко змусити когось слухати. Я вже казав, зараз у неї період, коли легше говорити їй самій.

Погано, що Гоца така розхристана. Важко буде втримати її увагу. Але я спробую.

Ще я неслабо боявся її. Вона бувала дуже страшною, ця Гоца, надто ж як діло доходило до логіки. Раз-два, і всі мої мутні розводи розбито простими аргументами — так це завжди виглядало. Дивно, чому така спонтанна в творчості людина в житті була бездушним раціоналістом.

Недаремно також я вирішив пройтися з нею до місця балачки пішки. Чим більше моя краля втомиться, тим, прецінь, буде посидючішою.

У нас уже давно існувала звичка довгенько гуляти по місту. Для Гоци Львів зберігав екзотику. Гоца порівнювала його то з Краковом, то з Прагою, проте завжди сміялася, коли хтось ставив поруч ще й Париж: «Назвати Львів маленьким Парижем могла тільки людина, котра не була у Парижі великому».

Так само й цього дня. Я заздалегідь домовився з Вікою (офіціанкою з кафе), що матиму зміну тільки до першої, вона мене підмінила. Був четвер, і Гоца з’явилася за десять хвилин після того, як я здав касу. Ми пообідали — Гоца платила, і я вже навіть перестав пориватися якось цьому запобігти. Вона мені дохідливо пояснила, що як порівняти наші видатки і прибутки, то їй платити за найшикарніші блюда у кафе коштує менше, ніж мені купити пачку цигарок. Гоца, кожного разу, коли нагадувала собі, що ціни в меню подано у гривнях, тішилась і тупотіла ногами. Ми замовили собі по солянці плюс дві порції курятини на шпажках з овочевим гарніром.

Сито й весело, мовби ніде й нічого, ми пішли прогулятися. Гоца не питалася, куди ми йдемо, а мені було приємно бачити, з якою легкістю вона простує за мною.

Був четвер, другий четвер грудня. Правда, цього року погода геть не сприяла думкам про свято. Навіть про Миколая, котрий мав бути вже незабаром, думалося з неохотою. Останнім часом, відколи

( пішов у холод)

ми з Гоцою стали зустрічатися, у мене з’явилася специфічна тенденція до нерозрізнення часу. А з моєю пам’яттю дивно, що я не мав певності, який день був учора. Можливо, це пов’язано з характером роботи — кожен день такий самий, тим-то і здається, ніби час завмирає.

Ми вийшли у промисловий район за Податковою. Спершу минули завод будівельних виробів, далі почалися голі стіни ЛАЗу.

Гоца почала озиратися, куди це я її веду. Я заспокоїв її, сказав, що веду показати іподром. Гоца почала розповідати, що у Канаді бізнесмени курять марихуану приблизно так, як у нас п’ють пиво. Не в компанії, звичайно, й не в кафе, але дома, переглядаючи хокейний матч — запросто. Розказувала, який розкішний в її місті ботанічний сад, як там багато хмарочосів, як вона їздила у індіянську резервацію Кахнаваке... Рот у неї не закривався. Вражень — море, історій — тьма.

Але все одно мій розрахунок був правильним. Коли ми проминули Стрийський автовокзал, Гоца непомітно примовкла, почала глибше дихати і питатися, чи ще далеко. Пішки від «Відкритого» до іподрому — понад година шляху, для Гоци того досить, щоби втомитися. Віяв пронизливий вітер, і я встиг навіть подумати, що мої наміри не погоджені знаками світу, аж тут із-за пелени з’явилось сонце. Справа йшла до заходу, і сонце набрало різких червоних відтінків.

— «Фінлянд водка», — сказала вона, коментуючи захід. Було гарно — біле небо й густо-червоне світило. Гоца тугіше затягнула шалик.

Ми прийшли на іпподром, який, на Гоцине розчарування, виявився порожнім та нецікавим. Поволі пройшлися вздовж горобинової алеї. Потім перетнули вижовклу бігову смугу й сіли на дерев’яній огорожі перекурити після дороги. Вітер забирався мені під куртку й робив холодно. Хотілося пошвидше в тепло, у приміщення.

Зловив себе на тому, що з жалем до себе вже думаю про повернення. Тільки назад поїдемо маршруткою, а не пішки... Зайдемо по дорозі до крамниці, купимо щось поїсти в кулінарії. Напустимо у ванну води з піною й, поки готуватиметься на малому вогні якесь харчо, заліземо удвох, з холодними кінцівками, у ванну, і відтанемо, і зігріємось, розпашіємо. Помиємо одне одному голову дитячим шампунем, як малюки в рекламі. Гоца дасть мені свій теплий халат. Одягне й собі нічну сорочку на духм’яне тіло. Я попрошу, хай вбере тамту малинову, з канарейкою Твіті — мою улюблену. Скрізь у квартирі лунатиме музика, в Гоци чудовий смак на музику, це все монреальські ді-джеї, казала вона, її приятелі, просто нереальні чуваки. Ми обов’язково будемо кохатися на барвистих простирадлах: на аквамаринових, потім на сріблястих, потім на карминових, потім на чорних, на золотисто-зелених, на брунатних з блакитними соняхами... Ми будемо засинати в обіймах і спільному запаху. Ми заснемо в обіймах. У поцілунку, не витягуючи охлялого прутня із піхви, ми заснемо в обіймах...

Моя цигарка задрімала, і я випірнув із мрій. На мене дивилася наша зірка, холодне коричневе Сонце, котре, якщо вірити вченим, важче, ніж усі планети нашої системи разом узяті.

Я на секунду подумав: а може, не розповідати їй нічого? Може, справді — викинути це все з голови, забути, вгамуватися? Ось воно — щастя, з простирадлами кольору морської хвилі та треками монреальського мінімал хаус, що лунатиме з долбі серраунд. Чи я справді хочу поставити це під загрозу?

Бо після нашої розмови все зміниться, ми вже — вона вже — не буде такою самою. Чи справді я готовий на такі кроки?

І от, другого четверга грудня, 49º50' північної довготи, 24º00' південної широти, на висоті аж 376 метрів над рівнем моря, коли точно в зеніт ввійшла зоря HR 7755 сузір’я Лебідь, я відкрив їй, Гоці Дралі, найцінніші знання, котрими лишень володів.




3.

— Я хочу тобі розповісти кілька речей, — почав я повільно, підбираючи кожне слово. Я відчув, як міняється мій голос: стає грубшим, сухим, наказовим. — Будь ласка, вислухай мене так, ніби це найважливіші слова у житті.

Гоца кивнула і джеркнула для забави запальничкою. Я забрав у неї запальничку, щоб не відволікалася.

— Почну з поетичної преамбули. Подивися навколо. Світ появляється під нашими поглядами. Якщо ти міняєш свій погляд зі сумного на веселий, світ теж міняється зі сумного на веселий. Якщо одна людина бачить світ по-іншому, ми кажемо, що вона дивна, або що вона збожеволіла. Якщо мільярд людей бачить світ по-іншому, ми називаємо це іншим світоглядом.

— Ти про китайців? — спитала вона.

— Ні, я про інше. Чим більше людей підтримує твій погляд на світ, тим більше ти починаєш вірити, що світ і справді такий, яким ти його бачиш. Хоча, як я вже казав, таким є тільки твій погляд. Світ є сумою фактів, щодо яких ти можеш міняти сприйняття. Свобода кожної людини визначається кількістю фактів, сприйняття яких вона може міняти без шкоди для себе. Факти різняться за глибиною наближення до дійсності. Не всі речі, які ми звикли бачити, насправді існують. При нагоді зверни на це увагу. Теоретично, ми можемо сприймати найглибші факти дійсності.

— А практично?

— Практично ми завжди будемо сприймати тільки відображення свого погляду. Світ виглядає таким, яким ми звикли його бачити, виключно з одної причини. Наш погляд на глибинні факти дійсності приклеївся до цих фактів. І цілий світ для нас можна описати одною фразою: «само собою зрозуміло». Ми зробили наш погляд на світ таким, що світ здається вершиною банальності. Вслухайся в саме слово: дійсність. Відразу ж хочеться додати: сіра. Такі асоціації існують у мільйонів, мільйонів громадян. Але це їхній вибір, Гоцо, поставмося до нього з повагою. Нам із тобою важливо ось що: людина здатна поміняти погляд на світ. Спочатку в малому. Досить рік щодня повторювати собі: «Я не знаю, що таке світ», і прокляття ослабне. Ти зможеш поглянути на себе свіжим поглядом. І зрозумієш — знову дивитись на світ як на сіру дійсність немає причин.

Так долається магія натовпу. Так ти робиш своє сприйняття актом волі. По ходу зауважу: коли ти відірвешся від гіпнозу натовпу, ти не станеш знати світ краще, ніж вони. Навіть навпаки — ти усвідомиш, що у власних судженнях про світ помиляєшся і ти, і вони. Але натовп це не визнає в жодному разі. Отже, далі вам не по-дорозі. Думаю, тобі знайома така ситуація. Точка нуль.

Гоца промовчала. Та щось у її позі мовби давало відгук на мої слова.

— Люди бувають різні, і точки нуль досягає чимало людей. Ця точка є нульовим рівнем свободи. Як тут хто поведеться, залежить від самої людини, від її характеру. Може, вона піде бити вітрини і срати посеред вулиці. Може, вона піде вбивати і різати. Може, вона почне проповідувати. Може, втече у пустелю. Може, залишиться там, де була, і ніхто нічого не помітить. Все дозволено. Немає нікого, кому ти потрібний. Немає нікого, хто за тобою стежить. Старшого Брата не існує.

Якщо в людині б’є непідробний інтерес до життя, якщо вона по натурі дослідник, а серцем художник, опинившись поза натовпом, вона подумає приблизно таке: «Наскільки сильно я можу не знати світу? Як сильно мої уявлення про Дійсність можуть відрізнятися від реального положення речей?». Від того, наскільки тверезо та послідовно людина буде переносити маленьке одкровення точки нуль на всі інші ділянки свого досвіду, залежить, як далеко вона справді зможе заглибитись у природу існуючого.

— Зачекай. А якщо насправді немає ніякої реальності? Якщо насправді немає взагалі нічого і немає куди заглиблюватись? — спитала Гоца. 

— Твоє «насправді» означає, що є правда і є омана. Звідки тобі відомо, що це так? Звідки тобі відомо, що такі поняття можна прикласти до дійсності? Пам’ятай: ми не знаємо, що таке світ. Ми не знаємо, що таке дійсність. Все, що ми знаємо, — це тільки наше суб’єктивне сприйняття.

— Ну, а я про що говорю? Питаю ще раз: якщо все це ілюзії, і за межами суб’єктивного сприйняття немає нічого?

— Тоді я повторю ще раз: я не знаю, чи існує щось за сприйняттям, чи існує щось перед сприйняттям. «За» і «перед» — поняття, породжені особливостями самого сприйняття. Сприйняття можна поміняти так, що від твоїх «за» і «перед» не залишиться й сліду. Тому напевне я знаю тільки одне — я сприймаю. Це факт. Все інше під знаком питання. Поскільки все, що ми будемо знати про світ, залишиться тільки нашим сприйняттям світу, давай приймемо це теж як факт.

— Тоді взагалі, виходить, немає на що спертися в такому світі, — сказала вона. — Нема куди йти. Одні фантоми, лабіринти...

— Так. Залишається тільки воля. Ти переносиш вагу з логіки на волю. Логіка — це магія натовпу. Вона діє доти, доки ти не зміниш погляду. Опинившись за точкою нуль, ти усвідомлюєш: кожен твій вчинок завжди був, є і буде актом волі. Доки ти не усвідомиш цього, твоєю волею будуть маніпулювати маги натовпу. Я знаю, ти вже досягала точки нуль. Пригадай: зробити крок у бік — це і було вольовим рішенням.

— Звідки ти знаєш, що це було саме актом волі? Може, це було щось інше.

— Я не знаю, чи це було саме «актом волі». Таким словом я називаю те зусилля, що об’єднує тебе зі світом і допомагає тобі діяти в ньому. Це зусилля в основі кожного вчинку. Якщо ти помітила, гола логіка та розумування самі по собі нічого змінити не можуть, вони тільки направляють волю. Якщо хочеш, можеш назвати це «палкою» або «рибою», мені все рівно. Те, що я називаю «волею», є елемент Дійсності. А Дійсність не має ні назв, ні імен.

Чим глибше ти приймаєш факт, що не знаєш світу, тим все навколо робиться дивнішим і дивнішим. Речі перестають бути собою. Світ ніби ширшає. Ти вчишся дихати на повні груди. Ти даєш розуму завдання: знаходити точки дотику зі світом, де в тебе залишилися старі уявлення про дійсність. Кожного разу, коли ти в житті робила якийсь вчинок, ти кодувала частину свого світу певним світоглядом. Ці закодовані ділянки — сліди прикладання волі. Воля несе цей код, тому що воля підтримує світогляд. Поганий той світогляд, в якому немає місця для волі. Такий світогляд рано чи пізно перетворюється на в’язницю. Ти повинна поглянути на старі речі новим поглядом, розкодувати їх.

— Ти маєш на увазі, що я змінюю ставлення до певних подій, які зі мною ставалися?

— Вірно. Ти звільняєшся від суджень і висновків старого погляду. Це виплутує твою волю з минулого й збирає в теперішнє. Минуле без підтримки волі ніби перестає існувати, стає нечітким  — але не таким нечітким, як при склерозі, а таким, що допускає багато варіантів, які могли бути там. Тому що «там» тебе вже немає. Ти завжди є тут. «Там» — фікція. Згорнуті можливості. «Тут» — розгорнута можливість, яка вважається дійсністю.

— Складно щось говориш. Хочеш сказати, минулого не існує?

— І так, і ні. Доки воля розсіяна в часі, воно існує. Коли воля зібрана, залишається тільки «зараз», навіть якщо розум говорить, що це минуле чи майбутнє.

— Не розумію.

— Тоді спершу вислухай ось що, а до цього питання ми ще повернемось, — сказав я і повів далі: — По мірі того, як ти звільняєш волю із полону суджень, твій погляд м’якне. Твій погляд на світ починає допускати можливість чудес. Ти вже не просто на словах, а на повному серйозі не знаєш, чим є пам’ять, чим є час, чим є ти. Гасне розумування, з’являється відчуття. Логіка причин і наслідків тане, зате набирають контрасту химерні зв’язки між тим, що всередині тебе, і тим, що назовні. Ніби ти говориш зі Світом, і Світ відповідає тобі. При досягненні критичного порогу вивільнення може статися щось непередбачуване. Наприклад, ти можеш побачити свою пам’ять з відстані, й навіть не як свою, а просто як Пам’ять... як Щось...

— Як це уявити? — спитала вона зацікавлено.

Я усміхнувся.

— Це не треба уявляти. Уява працює на паливі досвіду, правда? Поки ти це не переживеш, ти цього не уявиш. Це інший досвід, зовсім інший.

Гоца скривилася.

— Ну, а хоч приблизно? Ти ж так гарно все говориш! Я це хочу побачити!

— Я можу тільки підбирати метафори, але хай... — я задумався, з якого кінця краще почати. — Зараз наш погляд налаштований так, що речі нам бачаться як розрізнені об’єкти. Оце ти, оце доріжка, оце алея. У певному сенсі можна так поміняти свій погляд, що ви будете виглядати для мене як святі в раю. Або — як вісники пекла… ну і так далі. Але можна поглянути й по-іншому, міняючи не просто кут зору, а його глибину. В такому разі речі перестають бути речами. Їхня речовість стає ніби сонячний промінь у товщі озерної води, один із багатьох променів, що пронизують її. Ти бачиш глибину і темряву. Хоча з таким самим успіхом, ти можеш бачити прекрасне світло й спалахи. Це не має значення. Тільки, заради бога, не думай, що глибина і пітьма — то царство сатани, а світло і спалахи — престол Господній і слава Його.

— А що в тій темряві?

— Що в темряві... Ех, навіщо я це говорю, понавигадуєш зараз бозна що... зрозумій, це не та темрява, яку ти собі можеш уявити, і глибина не така. Це все не для очей. Це одне-єдине відчуття, настільки сильне, що від нього в тебе починаються видіння. І це відчуття — воно якраз і є головним, а зовсім не те, що ти бачиш. Це відчуття роздирає тебе на шматки, розносить на цілий Всесвіт... Саме так — ти мовби в одну мить бачиш всю Вічність, але в ту ж мить тебе немає ніде. А тепер викинь з голови все, що я сказав і повтори собі: «Я не знаю, що таке світ. Я не знаю, що таке я».

Гоца слухняно повторила:

— Я не знаю, що таке світ, я не знаю, що таке я.

— Цей шквал відчуттів минає дуже швидко, але вже не стихає повністю, а бринить десь на периферії свідомості. Якщо розглядати людське життя як мить взаємодії з Вічністю, то це вже є взаємодією зовсім іншого порядку. Ти встигаєш пережити стільки нового, скільки в нормальному режимі вміщають сотні й сотні років буденного досвіду.

— Що саме ти переживаєш? — спитала вона.

— Ти переживаєш ривок пізнання. В ці миті не існує ніяких бар’єрів. Мене цікавила пам’ять, і я відчув, як воно є. Саме про неї я тобі й хотів розповісти.




4.

— Про пам’ять можна говорити по-різному. Пам’ять — це те, що було, вибране із того, що могло бути. Момент рішення — найтонший момент доторку до дійсності, тому що вибір — це не просто вибір. Це творення реальності. Без нас, без нашого погляду на дійсність, вона є всім, чим завгодно, і нічим з того. Ми прийшли туди, звідки почали: світ появляється під нашими поглядами. Це зовнішня сторона світу. Внутрішня сторона — те, що залишилося поза поглядом. МОЖЛИВЕ.

Тому про пам’ять можна говорити різними словами. Можна сказати, що є пам’ять твоя, є пам’ять моя, є пам’ять народу, чи пам’ять цивілізації. А можна сказати й так, що є ДІЙСНІСТЬ і маленькі волі — твоя, моя, народу, цивілізації. Де ми прикріпимось своєю волею, там і починається наша пам’ять. Для ДІЙСНОСТІ не існує ні минулого, ні майбутнього, не існує «там» і «тут», як і безлічі інших понять, людських і нелюдських. Своєю волею ми розгортаємо ці поняття у знайомий світ, з його обставинами часу й місця, з минулим і майбутнім.

Я зробив жест рукою, окресливши насичено-червоний захід. Таке небо віщує вітер.

— Все навколо нас — живе. Тому що належить Дійсності. Раз ми зібралися всі тут — ти, я, це небо, ці хмари, цей вітер, ці дерева — значить, наша воля настроєна в унісон. Частково вже тому, що ми живемо під куполом волі Землі. Земля теж має свою пам’ять, незмірно більшу за пам’ять людини чи навіть людства. Ми не знаємо, що таке Земля, і не знаємо, що таке людина, але різниця між нами така велика, що ми бачимо: Земля — це планета, а людина — це людина. Земля береже пам’ять про все живе, що коли-небуть жило чи житиме на ній.

Феноменальна пам’ять — тільки один із наслідків вивільнення волі. Те, що можна вважати фенопам’яттю — коли ти чітко пригадуєш події минулого — є просто захисною плівкою для розуму. Насправді ти переносишся у минуле, але, якби розум не вважав це «спогадом», для тебе все би закінчилося в дурдомі. Просто з часом розум звикає до перенесень, і в один день плівка проривається: ти виявляєш, що фізично перенеслася в минуле.

— А те, звідки я перенеслася, я пам’ятаю чи ні?

— У більшості випадків так.

— Що значить: «у більшості випадків»?

— Питаєш, що значить? А от покажи мені тверді ґарантії, що вчора ти дійсно була Гоцою Дралою?

Вона здригнулася.

— Так отож, — посміхнувся я, і сам не знаю чому, теж відчув мороз.




5.

— З вищого рівня пам’яті можна отримати доступ до нижчих, як у дереві каталогів на комп’ютері. Вийшовши на пам’ять планети, можна знизійти не просто у пам’ять довільної людини, а у пам’ять будь-якої живої істоти, що могла коли-небудь торкатись Землі. Ти можеш відчути себе динозавром, можеш «пригадати» себе пантерою, можеш бути деревом чи роєм бджіл. Єдина небезпека тут — залипнути в цій пам’яті й більше не повернутися. Хоча, з певної точки зору, нічого не поміняється. ДІЙСНІСТЬ — це нескінченні можливості того, що є, було і може бути. Це варіанти, які тягнуться у всесвіті, ніби оптичні волокна. А наша свідомість — це світло, що біжить по них: по деяких біжить, по деяких ні. В момент, коли світло пробігає ними, можливості перетворюються у те, що є. Для Землі немає значення, чи світло біжить по спогадах мурахоїда чи Лесі Українки, вже хоча б тому, що все це є Нею, Землею.

Гоца мовчала, тільки шморгала червоним на холоді носом. Певне, думала. Ну-ну.

Ось підняла голову.

— А що тоді вибирає, куди текти, а куди ні? Чому ти — це ти, а горобина — це горобина?

— Вибирає увага як складова волі. Вона ніби лазерний промінь, який зчитує з поверхні диска інформацію. З-поміж мільйонів і мільйонів ліній можливого воля вибирає ті, на які вона настроєна, і ті, котрі вона в силах втримувати вкупі. Увага діє, як магніт. Вона притягує те, на що спрямує себе. У когось увага сильніша, у когось слабша. Чим увага сильніша, тим більше процесів вона може притягнути. Твоя увага така, що зібрала з безлічі можливого тебе і тільки тебе, не більше, але й не менше. Сили і настройка горобини такі, що вона є горобиною. А увага Сонця така, що воно зібрало себе, ще й притягнуло собі подружок, аж дев’ять штук, плюс супутники. Ти теж нівроку, он, притягнула собі скільки знайомих, аж дві з половиною тисячі одиниць. Але що вони, а що планети — відчуваєш різницю?

— Так що, справді люди притягують увагою?

— Ну звичайно: увага як магніт. До чого її прикладеш, те й будеш мати. Спробуй проведи експеримент. Зосереджено і, я би сказав, пристрасно, думай про Африку і тільки про неї. За якийсь час ти побачиш: ніби випадково, тобі почнуть траплятися корисні, співзвучні твоїм думкам події. То книжка якась про Африку сама в руки скочить, то музику аборигенів на сі-ді друг подарує, а може й людину зустрінеш, яка щойно з континенту приїхала. А якщо увага справді сильна, натренована, то ти можеш взагалі туди поїхати. І все, головне, буде здаватися чудовим збігом обставин. Наприклад, виявиться, що в тебе в Африці вуйко працює директором якоїсь республіки і запрошує до себе на суботу в гості.

— Аж не віриться...

— Даремно. Думаєш, ми випадково зустріли одне одного? Ні, це співпали напрямки наших пошуків, наша увага працювала в одному керунку. Так само те, що ти зараз чуєш ці слова — прямий знак, що частина тебе шукає інформацію, яка допоможе тобі вийти за межі Відомого. Щось у тобі шукає шлях на свободу. Так візьми її, я дарую!

Трохи посиділи мовчки, і я вирішив взяти більш розважальний тон.

— А знаєш, чому всім так нудно на планеті? — озвався я. — Чому шукають гострих почуттів, цикляться на сексі, наркоті, на алкоголі? Тому що люди підсвідомо хочуть повернути собі Нове, СПРАВЖНЄ. Але їхня воля так деґрадувала, що з невідомого до неї липне тільки гівно. Наприклад, ядерні бомби чи озонові діри. Людство можна врятувати — не існує неможливого. Достатньо тільки сфокусувати на цьому увагу кожного, і спільна увага сама притягне це. От якби всі люди на планеті взялися за руки і сказали: «Ми більше так не будемо! Ми відмовляємось валяти безцільно хуї, відмовляємось бавитись у солдатиків і вбивати одне одного, ми не будемо більше мучити Планету! Ми не будемо рубати ліси! Ми не будемо кривдити гепардів і носорогів! Ми будемо дружні та екологічні! Ми не будемо заздрити! Ми не будемо розмінюватися на дрібниці!.. Але ми будемо великодушними! Ми будемо щедрими! Ми будемо Людьми! І ми скажемо: світло! — І стане світло. Ми кажемо: небо! — І стане нам небо!..»  

Гоца зітхнула.

— Але ж це тільки мрії. Зараз такий люд, що ніхто тебе й слухати не захоче! Тільки посміються.

— От бачиш, навіть ти не віриш, що таке можливе. Тим-то за всіма розкладами й виходить, що рятувати утопаючого, — діло рук самого утопаючого. Дохтір, спаси і сохрани себе сам, і за тобою спасуться і сохраняться мільйони. А хто не спасеться і не сохраниться, того і не жалко. Тому що кожному від народження дається шанс увіковічнити свідомість. Втім, як і шанс цей шанс проїбати. Вхопити свій шанс вимагає боротьби впродовж цілого життя, і то — з мізерними надіями дойти до кінця. Але якщо ти відмовляєшся від боротьби, то вже програла, навіть не почавши. Чи це справедливо? Безумовно.

— Та ти жорстокий тип! — сказала вона.

— Дорога в житті одна. В кінці смерть, політ із гребеня хвилі. Нам нічого втрачати, крім своїх ковзанів, а на них по асфальту далеко не зайдеш.

— А куди ти намилився?

— Хочеш знати, куди? Далі, в глибини нескінченності. Наближатися до дійсності. Я бачив: якщо ти виходиш на пам’ять Сонця, тоді тобі стають доступними такі незвичайні переживання, про які ти не могла і мріяти: кожна планета, що знаходиться в Сонячній системі, є сукупністю світів — але не тих бездиханних пустель, як це видно в телескоп. Це погляд очима інших істот, які бачать свої світи повними життя та див, нові джерела енергії, зовсім інші досвіди, інші рівні спілкування з реальністю. Врешті-решт, Перетворення в іншу матерію, яка дозволить без страху забути себе фізично покинути межі нашої системи. Але насправді, Гоцо — насправді це не край. Кінця не існує.

Гоца змінилася на лиці.

— Ти розумієш, що говориш? — перепитала вона недовірливо. — Ти говориш про фізичні подорожі у відкритому космосі.

— Звичайно. Якщо спрямувати увагу на інші сектори пам’яті Сонця, наприклад, то вони рано чи пізно перехоплять тебе. Спершу твою увагу, самі вершки. Потім туди піде твій зір, потім слух, а потім, одного дня, і вся ти, з тельбухами і з тим, що у тельбухах. І вийде, що ти перенеслася із Землі в якусь іншу площину. Тут немає нічого дивного.

Гоца мовчала, чи то оніміла, чи то переварювала почуте.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка