Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка13/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

6.

— А ти би міг, — нарешті сказала вона, — ти би міг якось це прямо зараз продемонструвати? взяти і перенестися?

«Оп-па», — подумав я, але відповів бадьоро: — Можу спробувати. Але спершу мені треба настроїтись.

Мені ж не потрібно було переноситись у якесь віддалене місце. Досить в межах нашого широтного поясу.

Сонце зайшло, і на поле за алейкою, куди ми вийшли, запала морозна тінява, напівкремова — відображення хмар, напівкоричнева — відбиття сухого бадилля. Я залишив Гоцу стояти за бар’єром, а сам відійшов кроків на двадцять уперед. Довкола були безлюдні пустища, котрі мені до болю нагадували

(бабусині)

рідні краї у



(Хоботному)

Мідних Буках. Приховуючи розгубленість, я дивився за обрій і гарячково метикував, що маю зробити. Сухі рослини теж дивилися із зацікавленням — ну-ну, покажи, на що здатний.

Зосереджуюся. Уявляю собі місце, де я в дитинстві завжди відпочивав — місце на скелях. Воно являється мені блідим та нецікавим. Натомість у пам’ять настирливо пробує прорватися щось надзвичайно потрібне саме зараз.

Біла кімната. Біла кімната з до щ атою підлогою, голі стіни, вікна без штор та фіранок, п р осто голі вікна з помальованими білою емаллю рамами. Запах сухого цибулиння та порожного горища. Де ця біла кімната? Багато нерозгаданого, непригаданого зовсім поруч —

Побілені вапном стовбури яблуньок дивляться на мене з байдужістю. Звідки воно ? З а цими спогадами, як за стіною, закрит а вся моя сила —

І навпаки — я отут, за іподромом, закритий від цього знання...

Раптом приходить сила, приходить швидко й без попередження, відчуття, як у дитинстві, коли гойдаєшся на воротах, вперед — і спиною назад.



назад
Стою під оглушливо-синім небом. Під ногами — щось біле, не то сіль, не то сніг. Відчуваю холод. Обпікаючий холод і повільний, повзучий жах. Роззираюся довкола. Біля ніг лежить моя тінь, немов пляма жиру на рисовому папері.

Все, що я бачу — це безкрай білого піску і... калюжі чогось чорного. То тут, то там, серед інтенсивної синьо-білої пустелі помічаю круглі отвори приблизно двох-трьох метрів у діаметрі, наповнені лискучим чорним мазутом. Опускаю погляд під ноги. Зауважую, що на мені важкі армовані черевики. Тьмяна шкіра комбінезону проклепана смугами темного металу. Я підношу до очей руки — на руках важкі рукавиці, мов у сталевара. Весь я громіздкий і неповороткий.

Я стою на краєчку однієї з «ополонок». Чорна рідина в’язка, разюче контрастує з неземною синявою неба та грецькою молочністю піску. Вона нерухома.

Цілком несподівано з чорної калюжі вискакує... боже, що ж це таке вискочило? Я не встигаю зорієнтуватися, бо мушу зробити кілька неповоротких кроків назад від цієї... що ж це таке? Воно бубнявіє чорним жиром, більшає, швидко перетворюючись на людиноподібну істоту. Тепер це стара жінка з м’ясистим чорним обличчям, закутана з ніг до голови у щось блискуче, органічне, схоже на велетенську надуту кишку. Її слизька, кольору нафти кишка-хламида зникає хвостом у мазутній ополонці. Єдине деформоване око на вдавленому обличчі світиться жовтим злом.

Чую, істота щось гундосить. Тягуче і страшно. Проскакує асоціація чогось далекосхідного. Від неї віє огидою і жахом. Її обличчя блистить, у ньому присутній рух. Не задивляйся на блиск, дивися на...

Мені стає страшно.

Істота з нафти просувається до мене ривками, водить рукою. Якийсь потворний духовий інструмент висмоктує з простору повітря і заповнює сповільненим потойбічним звуком. Від подавляючої психіку тривожності — від цілковитого нерозуміння, що відбувається, мене охопює холод. Нафтолюд вивчає мене нудотно-сяючим оком. Негайно треба тікати


7.

хоп — і я з відчуттям міцного потиличника пригинаюся. Міжлінійні переходи — завжди стрес для організму і тяжкий шок для розуму. Підводжуся, впізнаю (з деяким запізненням) пусте поле, специфічно деформоване сприйняттям після переходу. Зовсім інше, присмеркове освітлення. Тілом бігають електричні кольки, вгору-вниз. Аби припинити це відчуття затерпання, розтираю руки, обличчя. Гоца не втручається. Спостерігає там, де я її залишив.

Нарешті підходжу до неї й запитую:

— Що ти бачила?

— Нічого, — відповідає вона. — А щось було?

Я переказав їй видіння моторошного нафтолюда у чорному, але все одно — Гоца кліпала очима і дивилася на мене з дивним виразом, якого я не міг розібрати. Можливо, бажання зрозуміти? Можливо... співчуття? Та ні, про що це я.

Гоца терпляче вислухала мене. Все, що вона бачила — як я прийшов на місце, постояв трохи, розтер плечі й повернувся. Хіба...

— Ну... на секунду…

— Щез?!


— Ні, ні...

— Став прозорим?!

— Та ні ж, я не про те! Там якийсь гульбан у барі, включили голосно музику по-східному. Я здивувалася. Думала, у кафе нікого немає.

Я негайно взявся випитувати, що це був за музон, і чому його зараз не чути. Гоца знизала плечима. Ну, включили музику голосніше, касету зажувало, то вони й вимкнули майже одразу. Я поривався побігти в кафе, розпитати, що у них відбувалося з магнітофоном, але Гоці зовсім перестало тут подобатись. Вона з підозрою дивилася на захмарене небо, тепер уже з накипами сивих баранців. Поки мене не було в цьому світі, щось встигло помінятися в Гоці. Легка печаль торкнулась її губ.

— Поїхали вже додому, — попросилась вона. Відчув, як між нами зародилося щось тонке й непрозоре.

Я демонстративно розкрив обійми, чекаючи, аби вона в них упала. Піддаючись, вона притулилася до мене, я спитав, чи вона все ще мене любить, вона відповіла, що любить, звичайно любить свого маленького фантазера. «І я тебе люблю», — додав я і поцілував її у скроню, — «моя маленька Гоцо, я тебе теж дуже люблю».

І все буцімто залагодилося, начебто все повернулось на свої місця.


8.

Ми зробили все, як я спланував: купили в супермаркеті філе мінтая, купили хліба з кунжутом, пакет молока і пачку панірувальних сухарів. Це все, що було потрібно до вечері, решта смаколиків у неї вже стояла в холодильнику.

Я поводився як найгречніший кавалер і пробував передбачити кожне її бажання — настільки хотів загладити незручність від демонстрації. Мов незачинена кватирка, зяяло в мені розчарування від фокусу, який, хоч і вдався, та для Гоци, нажаль, пройшов непомітно.

Ми перейшли до наступного пункту четвергового ритуалу — роздягання біля ванни з гарячою водою. І тут мене пройняв геніальний здогад:

— Я знаю, чому ти нічого не помітила! — вигукнув я. — Я просто повернувся назад у часі точно в той момент, із якого випав! Ну звичайно, там же ж залишалася вм’ятина! — засміявся я з полегшенням. — Тому для тебе це все було злитно. Як я раніше не подумав!..

І, заспокоєний, першим скочив у воду, ледь не окріп. Відкрив кран із холодною, трохи розвести. Гоца теж оголилася, але залазити не поспішала. Чи то мені здавалося, чи вона справді цілий вечір була трішечки задумливою? Ну ще би, таку дозу інформації переварювати! Ну, я молодець, звичайно, для першого разу дав поживи достатньо.

Гоца вперла руки в боки, випнувши животик. Смішна така, хороша.

— Слухай, малюк, — вона любила називати мене так ніжно, бо знала, що мене це зачіпає. — А тобі не спадало на думку, що ти міг просто загіпнотизувати себе? Впасти в якийсь транс і бачити видіння. З художниками, я знаю, таке буває. Навіть зі мною часом буває щось подібне. Тобі могло здатися, що ти стикнувся з нафтовою людиною, яка тобі щось говорила, а насправді чув, як у кафе зажувало плівку в магнітофоні. А решту фантазія додала сама. Ти ж бачиш — уява в тебе справді дуже бурхлива...

«Ти на що це натякаєш?», — хотів було почати я. Але побачив цілу розмову, яка мала шанс розвинутися у сварку і закінчитися тим, що серед ночі я зірвуся з ліжка, зберу речі й, ображений до глибини душі, заберуся геть. Я побачив нашу розмову як можливість, котру можна наповнити світлом свідомості, а можна й оминути.

Вирішив оминути. Гоца залізла до мене у ванну. У неї велика, довга ванна. Гоца лягла поверх мене — тепла, позитивна і, без дурнів, любляча. Я обійняв її. Нехай наразі все буде, як є. 

Потім я приготував рибу. Поки вона смажилася, а Гоца сиділа на кухонному бамбетлі за лептопом, я пішов у галерею, ввімкнув світло і кілька хвилин вивчав жовто-синю картину. Про неї, пригадується, Гоца говорила як про невдалий експеримент з українським прапором. Картина зображала піщаний берег і бездонно-синє небо, але ніби побачене крізь проточну воду. Картина більше не видавалася позитивною, як раніше. Тепер звідти віяло крижаним холодом пустелі, залитої сліпучим світлом.

Може, чи не може?

Може, чи не може бути так, що Гоца теж бувала у світі бездонно-синього неба і нафтових ополонок? Бувала там і нічого не може пригадати?

Ну, потім ми їли минтая, пили чай з цукром і веселились, як діти.


Реалізувавши останній пункт свого плану — зробивши дорогій моїй Гоці приємне — я лежав на білих постирадлах, розписаних чорними ієрогліфами, у теплі та затишку. Тихо грала музика — ми запрограмували аудіосистему на «sleep» через двадцять хвилин. Слухав музику, і, як у дитинстві, уявляв собі до неї картинки. Ось гірськолижна база в швейцарських Альпах, тепла, із запахом сосни, наповнена красивими та веселими молодими людьми. Ось я між них, і Гоца ось, у мене на колінах. Грає «цик-цик» мінімал хаус, добрий і непретензійний, музика відпочинку, яку любо слухати в кінці дня, проведеного на лижах та на свіжому повітрі. Ось нам подають каву з молоком, ось вже готовий шведський стіл, а ось і самі шведи, наші приятелі, а це наші приятелі-німці, ось наші приятелі-французи, оце все канадці, фотографи та ді-джеї, теж цілий день каталися разом з нами. Атмосфера товариськості, дружби та загравань, але звичайно, ми з Гоцою одне одного ні на кого не проміняємо, і перш ніж піти у номер та зайнятися сексом, будемо гуртом сидіти у вітальні, слухати музику монреальських ді-джеїв, і я буду тримати Гоцу на колінах, нюхати Гоцину шийку й уявляти себе ще десь інде...
Чи справді варто мені муштрувати себе дисципліною, аби засвідчити алогічну інопланетну реальність, де жах і холод? Чи не можна мені жити в любові й насолоді, як оті молоді люди — я і Гоца на гірськолижному курорті в Альпах, де тепло й духмяно?

Чи справді я остаточно вирішив для себе, що цього ґатунку щастя для мене таке вже й зайве?

Ой нудно мені, ой паскудно.


9.

Виклавши, так би мовити, ази, за кожної нагоди я повертався до теми обернення погляду. Про що я думати не хотів, так це про Гоцине повернення в Канаду. Як міг, я старався зашифруватися від цього факту, вдати, ніби мене її від’їзд ніяк не зачіпає. Наразі був час, понад місяць.

Та все ж, я мусив прийняти два важливих рішення, щоб рухатися далі.

Перше — Гоцу не відпускати, це вже забито. Поки буду живий, буду вчити її тому, що знаю, аж нарешті вона сама почне насичуватися знанням прямо із Ніздвідки.

Друге — я зібрався провернути певний маневр, який саме — наразі не скажу, щоб не розсіяти волю. Цей фінт покликаний викрасти Гоцу з поля зору усіх цих так званих «друзів», котрі обплутали її своєю липкою увагою, яку потім доведеться нігтями, з кров’ю віддирати від шкіри довгими безсонними ночами.

(коли ми вже будемо разом, разом)


— Це єдина річ, якою варто займатися, — пояснював я Гоці, не засвітивши поки що всіх карт. — Відкривати для себе Світ таким, яким він є, у всьому різноманітті досвідів. Не ховатися в маленькому закутку, — я обвів рукою приміщення кафе, де ми сиділи, хоч мав на увазі набагато більше, — не ховатися у закутку, а вийти на відкриті простори. Інші світи. Великі, недосліджені. Нові закономірності. Інші, ніж земні, принципи взаємодії. Для творчої людини кращого, ніж відкривати нове, годі й придумати!

Мені самому забивало дух, коли я уявляв, наскільки далеко можна зайти цим шляхом. Це ж, за логікою речей, одного дня навіть не захочеться повертатися... Нескінченна таємниця, перед якою все, що я знав і передбачав — нікчемний мізер.

О сила! Які обрії, які дистанції до подолання!


10.

Гоца, натомість, реагувала не так ентузіастично. Радше тримала свою думку при собі — ці дівчата завжди сприймають нове з недовірою. Зате потім — ого-го, тільки тримай, щоб не втекла.

На доступних прикладах я демонстрував їй ірраціональний аспект світу. Головним я вважав донести їй думку, що видима причина і видимий наслідок — це дві незалежні події, скріплені нашою волею. Ми часто сиділи у кафе і спостерігали за людьми, а я при цьому давав Гоці коментарі з позицій волі.

— О, супер! — вигукнув я одного разу, коли офіціантка Юля ледь не полетіла шкереберть зі сходів. Я підбіг до неї і спитав, чи вона не травмувалася.

З переможним виразом повернувся до Гоци, що сиділа за столиком біля вікна.

— Тільки що стався гарний приклад. Логічно припустити, що офіціантка просто перечепилася за п’ятку, і тому втратила рівновагу, чи не так?

Гоца погодилася, що так, все вельми просто і логічно.

— Це, — продовжую, — з погляду предметного матеріалізму, могло трапитися з кожним і будь-де. А з погляду часового матеріалізму стає очевидно: Юля вже третій день підряд кладе у чашку з кавою по три ложки цукру, замість одної, як це робила завжди. Між іншим, класти три ложки цукру вона почала після того, як посварилася з товаришем. Кожен, хто відчуває брак соціальної енергії любові, їсть багато солодкого.

Далі я доступно розжував Гоці, що додатковий цукор у метаболізмі системи створив певий тиск на сукупнісь пам’яті, яку ми називаємо «Юлею», причому вплив був такий, що вивів систему з рівноваги. Щоб компенсувати тиск з одного боку, система прогнулася в інший, що в результаті, у формі речових об’єктів виглядало як ситуація нерівноваги на сходах. А поскільки Юля була невиспана, тобто, процеси були позбавлені достатнього палива свідомості, вона ледь не розбила собі носа. Якби було більше уваги, цього не сталося б. 

— Хіба не простіше сказати, що Юля спіткнулась, бо не виспалась?

— Ні, це невірно. Юля постала перед ймовірністю спотикання, тому що клала забагато цукру до кави. Тобто, вона запровадила фактор нестабільності, і в конкретний момент система процесів «Юля» опинилася пере вибором — спотикатися чи не спотикатися. Недосипання забрало енергію, яка необхідна для того, щоб вибрати варіант «не спотикання». Інші фактори зумовили конкретний час і місце можливої нестабільності.

— А якщо сказати коротко: якби була уважна — не спіткнулася б?

— Хм, а я про що говорю? Але цю уважність ще треба вибороти. Вона ж уся розкладена по процесах! От тобі й перше завдання додому: з’ясуй, на що ти витрачаєш час впродовж дня. Встанови, що тобі потрібно, а що не потрібно, і позбудься зайвого. Економ час — він і є мастилом, яке обертає світ. 

— До речі, — додав я. — Ти ж не думаєш, що Юля посварилася просто так, без причини?




11.

В такому ж дусі можна було вести повчальні бесіди ще довго й безболісно. Я розумів слабку сторону моїх відвертостей — вони Гоцу ні до чого не зобов’язували. І то було зле. Тому що я хотів її негайної участі, активної позиції.

«Поступово. Не все нараз», — вмовляв я сам себе.

Та тільки біда — наш спільний час підходив до кінця, а Гоца ще в реальну роботу ні ногою. Тільки слухала, розвісивши вуха (вибач мені, дорогенька, що так кажу). Це була моя провина, сам поставив свою агітдіяльність у непродуктивне русло.

Не бажаючи того, я почав піддаватися паніці. Це змушувало гарячково шукати більш радикальних способів ініціації.

Для того, щоб телепортнутися в інший світ — ну хоча б у світ червоного — необхідно й достатньо накопичити вольовий заряд, еквівалентний сорока-сорока п’яти рокам інтенсивного усамітнення у безлюдній місцевості за умови чітко сформульованої цілі та пристрасного прагнення до успіху. Цей спосіб повільний і нічого не ґарантує.

(З іншого боку, людина, яка підписується на сумнівний експеримент завдовжки в сорок років, мабуть, не з тих, хто шукає ґарантій, еге ж?)

Ключовий момент наступний — аби вся наявна в людини увага на мить зосередилася в єдиній точці часу-простору. Такий стан можна означити як повноту волі. Коли повнота волі досягнута, доступні всі чудеса, про які я розповідав Гоці. Скажімо, у стані тотальної зібраності варто лише подумати про ту ж таки Африку, і ти опинишся у помисленому місці фізично. Можна помислити й не про Африку. А про світ писанок, припустимо. Теж нівроку проковбасить. Спробуйте. Не виходить?

Значить, ви щойно відчули, як волі інших людей тримають вас. Щоби виплутатися з цієї сітки-плутанки, якраз і потрібна левова частка вказаного терміну.

Десятиліття минають за десятиліттями… Ви нікому не потрібні у своїй пустелі. Про вас забувають, від вас давно нічого не чекають, нічого не вимагають, нічого не сподіваються. Тому нікому не буде образливо, якщо ви одного дня телепортнетеся до чорта на роги.

Та не кожен може собі дозволити сорок літ у пустелі. От ми з Гоцою не можемо.

Є різні шляхи — довгі, коротші, зовсім короткі. Всі вони всіяні тілами тих, хто поспішав. Чим пряміший шлях, тим важчий. Найкоротший шлях нагадує відвисну скелю без найменшої зачіпки.


Є ситуації, які виривають нас із павутиння повсякденності силоміць. Наприклад, реальна загроза життю. Такі стуації міняють хід часу й утворюють лаз, у буквальному розумінні. Цей лаз дає шанс вийти за межі причин-наслідків, на якийсь час опинитися над ними. При відповідному налаштуванні воля, яка вивільняється в результаті схожої події, подіє ніби катапульта. Ми з Гоцою зімітуємо нашу сметь, і це додасть нам такого прискорення, що ми негайно перенесемося в сусідній світ.

Оце дійсно діло — це буде непоганий трюк. І зразу все для Гоци стане на свої місця.




12.

Бажання тіла іншого: поглинути його, розчинитися в ньому, проникнути в його товщу. Насититися ним. Зробити частиною себе. Навіть дивуюся — невже в цій енергії пристрасті, яка рухала мною, стільки сили? Такі ресурси та з мирними цілями!

Ставки зроблено. Часу лишалося менше й менше. Хоч би все вдалося.
Аж тут почалося щось дивне. Якось у четвер вона не прийшла. І у п’ятницю не прийшла. Сам я спеціально не давався чути, бо знав, що інколи дівчатам потрібно відчути вільний простір

Прийшла аж у суботу. Ми провели з нею години три у кафе, балакали, мовби нічого не сталося. Мимохідь у мене вихопилося щось про те, ніби людина не повинна обмежуватися полігонами людської пам’яті. Я розповів їй, що всі можливі досвіди, доступні людській свідомості, обмежені контуром людського потенціалу, за межами якого починається потенціал нелюдського рівня. І що достойна мета людини — вийти за рамки цього обмеження.

Слова подіяли магічно, але невлад. Гоца заметушилася і сказала, що повинна їхати сьогодні вночі у Київ. Я збагнув, що важливі процеси проходять повз мене боком, і я чогось не допираю. З дивною зажурою (Гоца відрадила мене від думки провести її на потяг), я сидів допізна у кафе і грав із Данилом, сином Косми, у шахи.

Холєра, коли я починаю себе відволікати чимось на кшталт шахів, значить, речі йдуть не за планом.




13.

Все ніби й було в порядку, але, з іншого боку, посудіть самі.

Гоца повернулася з Києва у компанії старшого фотографа, який загорівся бажанням зробити з нею кілька фотосесій на тлі міста. Всю свою чарівність вона випромінювала на цього патлатого чоловіка, й мені залишалися самі крихти. Вона привела свого фотографа прямо у кафе, коли я був менш за все готовий відреагувати адекватно. Вони сиділи за нашим із Гоцою (за нашим з Гоцою!) столиком, і я обслуговував їх — приносив то пиво, то сандвічі, то ще пару еспресо «лавацца».

Коли чоловік вийшов у туалет, я підсів до неї, вимагаючи пояснень. Вона зробила великі очі й заволала до моєї совісті, мовляв, отямся, хлопче, чоловік одружений, має двох дітей, не личить тобі, молодому парубійкові, ревнувати. Ми поцілувалися, й це трохи зняло напругу.

Але коли я вчергове піднявся на балкон, то їх уже не стало, тільки під попільничкою лежало пару банкнот. Це вже було образливо. Ввечері я пішов до Гоци в помешкання, але воно було порожнє. З’явилася думка чекати під порогом, поки вона прийде. Однак я не хотів принижувати ні себе, ні її — наші стосунки базувалися на «вільному виборі».
Кілька ночей спав погано.

Мучився безсонням та нав’язливим маренням. Все снилося, як ми з Гоцою влаштовуємо западню з вибухом, і поки всі нас оплакують, ми покидаємо цей вавилон. Врешті, закінчувалося тим, що серед ночі прокидався, згадував гоцину реакцію. Тоді сідав на ліжку й викликав із темряви нашу символічну смерть.

Від недосипання став спотикатися. Чи може, це було від того, що почав класти зайву ложку цукру в чай.


14.

Нарешті. Нарешті якогось ранку вона таки з’явилася, цілий тиждень, більше — півтора тижні ми жили мов у сепарації, з її києвами та фотографами. Гоца прилетіла у кафе, наче літо, ніби найменшенька онука бога Ра. Ми міцно обійнялись, і я зрозумів, що хмари минули.

О цій порі відвідувачів не було. Ми піднялися на наше місце над виходом і, може, з годину балакали на одному подиху — ні про що, зате з позитивом.

Але я не дав собі забутися. Поки вона їздила по києвах, я тут дещо надумав. Далі вже затягувати не було куди. Потрібно викласти їй план дій, і удвох розробити ситуацію. Ну, ви зрозуміли — ситуацію вдаваної смерті.  

Я підкинув це мимохідь, коли в розмові надибалась красива пауза для зміни ритму. Спитав ненав’язливо, обережненько так, ніби й не маючи на увазі нічого конкретного. Залишаючи широкий шлях для перетворення всього у жарт.

— А ти б наважилася повністю відкинути все своє минуле житя?

— Ти про що? — не зрозуміла вона. — Знову про «старе і нове»?

— Ні. Взагалі, повністю відкинути своє старе «я». Докорінно змінити спосіб життя. Змінити імідж, змінити знайомства, змінити коло спілкування? Можливо, змінити ім’я, біографію? Чи достатньо ти артистична і експериментальна?

Вона придивилася до мене уважніше. Художники — вони ж візуали, і слухають вони очима. Ми сиділи на другому поверсі кафе, була одинадцята ранку, і відвідувачів не очікувалось. З динаміків лунала 5’nizza: «Я не той, хто тобі потрібен, я не той, хто потрібен насправді», і зміст цих слів нагнав на мене забобонний ляк. Попросив продавця на книжках ввімкнути щось бадьоріше. Він поставив диск із серії «Романтік коллекшн»: Френк Синатра, Луї Армстронґ, Поль Моріат, The Platters, Ніно Рота і Лондонський симфонічний оркестр, що виконує «Yesturday» — ось нова музична політика закладу, переорієнтація на тих, кому за тридцять. Почався період занепаду, кафе потребувало відвідувачів заможніших, ніж підлітки-студенти.

Кафе безлюдне і щойно перевітрене, тому холодне. Чи то я тремтів од хвилювання?

— Наприклад, — продовжив я, стримуючи нерівне дихання, — почати все з нової сторінки. Геть усе, ціле життя від початку. Не на словах, а по-справжньому. Наважилася б?

Здається, її очі теж розширилися від викиду адреналіну — ніби Гоца вловила той самий обрій майбутнього, за який тримався я.

— А що — думаєш, ні? Думаєш, кишка тонка? — спитала вона (сподіваюся) з викликом.

— Поки що не знаю. Але от так задумався: тонка, не тонка? Спонтанна провокація.

Вона засміялася.

— Принеси нам перцівки.

— Об одинадцятій? — перепитав недовірливо, але за якийсь час повернувся зі стопариками. Охоронець приховав посмішку. Добре, що Люся не бачить.


15.

Ми випили. Признаюся чесно, більшість алкоголю у своєму житті я випив із Гоцою. Горілку, наприклад, я пробував утретє. Ми перехилили різко й одночасно, ніби два заковтувачі шпаг.

Закурили. З’явилося відчуття, що Гоца забажала випити ранкової пори не через мою провокацію, а суть із власних, потаємних побуджень. Не зовсім адекватні рухи очей. 

Побачивши, що тема може закритися на цій абсурдній грі у скво і мачо, я розповів анекдот:

— Вистрибнув чоловік із десятого поверху. Пролітає між сьомим і п’ятим і каже: «Поки що все йде нормально».

Гоца всміхнулася. Що ж, наразі все нормально.

— Знаєш, — кажу їй. — Ми багато говорили з тобою про спонтанність. Справжня спонтанність — вона завжди міняє життя, погоджуєшся?

Вона кивнула й затягнулася так, що аж зашкварчала папіроска.

— Знаєш, — відповідає вона в тон. — Я не знаю, що ти собі задумав, але я вже давно хотіла зробити щось божевільне.

Ми нахилилися і поцілувалися, аж до прикушування губ.

— Ти провокатор. Я тобі це казала?

Я кивнув, не повіривши. Чому я не вірю їй?

— А як ти це собі уявляєш на ділі? — спитала вона. — Щоби взяти і змінити все?

Не знаю причин, та мною трусило, як у день нашого знайомства. Гоца з острахом глянула, як мене ковбасить, і (це вже глюк) наче відсахнулася. На секунду (теж глюк) я побачив на її обличчі мимолітню (глюк! глюк!) огиду. Вже в цю мить я усвідомив, що зісковзую по безнадійно похилій площині, але сил зупинитися не було.

— Хочеш знати? Гаразд. Ми зімітуємо нашу смерть. Нещасний випадок, в якому буцімто ми гинемо. Я вже все обдумав, ми можемо зробити це навіть тут, у кафе. Пам’ятаєш, ти хотіла зробити в кафе перформанс? Ми можемо під виглядом якоїсь таємничої вистави змусити всіх на пару годин вийти з приміщення. Коли нікого не буде в кафе, ми його підірвемо. А самі в момент вибуху сховаємсь у підвалі. Будинок старий, він обвалиться. Всі вирішать, що наші тіла просто порвало на шматки. Будуть думати, що це нещасний випадок. Спільна воля людей вважати нас мертвими додасть нам такого прискорення, що нам вистарчить сил перенестися у сусідній пояс світів. А звідти — повернемося на Землю, куди схочеш. Я зможу вибрати довільну точку для телепортації. Зможемо хоч просто в Канаду. Поселимося подалі від людей. Візьмемо собі нові імена, вигадаємо біографії. Ти будеш працювати над пам’яттю, сама навчишся творити чудеса. А далі, в один прекрасний день ми звільнимось від земного притягання і підемо у нескінченність… без повернення... Сонце моє, ти вже так близько до прориву! За короткий час ти пройшла великий шлях, я захоплююся тобою. Я бачу, як твої очі з дня на день світяться дедалі сильніше. Я думаю, це від того, що ти спілкуєшся зі мною. Ти прозріваєш, я це бачу!

Гоца мовчала.

— Ти справді… так вважаєш? — спитала вона здавлено.

— Авжеж! Просто нам потрібний поштовх, потужний емоційний стрес, котрий зробить нас легшими, м’якшими. Тому я пропоную такий радикальний підхід. Це стиль кунґ-фу: три удари — і ти вже ступаєш на нову землю. Ти змінишся моментально, обіцяю тобі. Два дні — і ти будеш бачити, як світяться очі. Пару тижнів — і ти почнеш відчувати, як галузиться час прямо у тебе з-під нігтів. Ти відчуєш місце, яким ти приклеєна до вічності. — Я поплескав себе по потилиці, показуючи, де саме.

Вона вбирала поглядом кожен мій жест. Під такою щільною увагою я почувався просто голим.

— Гоцо, серденько, я говорю все це на повному серйозі. Я відповідаю зараз перед кожним сказаним словом, — я показав їй чесну долоню. — Досить буде одного місяця, щоб ти на власному тілі відчула, НАСКІЛЬКИ ГЛИБОКОЮ Є ДІЙСНІСТЬ. А стосовно смерті… то хіба не чудовий перформенс для істинного художника? Це навіть більше, ніж мистецтво. Це — Жест життя, спонтанний і звільнюючий! Жест не для людей, а для світу. Хіба не це ти мала на увазі, коли хотіла зникнути від всіх? Зустріти щось нове?

— Це, — насилу сковтнула вона і заклала пасмо за вухо.

Яке виразне обличчя. Які свіжі губки. Як я хотів її. Я згоряв від цього мозолистого вогню. Не втримався і взяв Гоцу за руку, але Гоца висмикнула її й сама відсунулась. Автоматично, не контролюючи.

Вона злякалася.
Я зрозумів, що запоров місію. Вона злякалася, я це відчув.

Щоби приховати цю шокуючу незручність, Гоца запалила сиґарету. З цигаркою в руці з нею відбулася  метаморфоза. Вона стала зібраною, поспішаючою.

— Я прийду до тебе через чотири дні. Я підготую ґрунт для того, про шо ти говориш. Накидаю план, — сказала вона, дивлячись мені просто в перенісся. Її голос ледь чутно тремтів. Довкола очей завихрювався зеленкувато-золотавий димок.

— Я мушу зараз бігти. Все, цьом, — вона стала з-за столу, поспішно, перекинувши порожні келишки, розсипаючи недопалки з попільнички. Я стиснув її руку — надто сильно, вхопився за неї в німому відчаї... і на цей раз вона відповіла взаємністю. У короткий потиск вона вклала все тепло, що могла подарувати. Той потиск був прощанням... Болюче, безслівне розлучання з помираючим — вона співчувала мені. Але нічим допомогти зі своєї відстані не могла.


Ми враз опинилися дуже далеко одне від одного, і доторк тільки підтвердив це. Наші руки роз’єдналися, і, сам не знаю звідки, на мене налетів цілий шквал емоцій.
Я відчув: гру закінчено. Все пропало. Все пропало.
Гоца посміхнулася — погладила мене по щоці — й ніжно поцілувала на прощання. І я поцілував Гоцу... і ще раз поцілував би, але їй пора бігти. Вимучую посмішку. Не дивлюся вслід, тому що на очі набігла сльоза.

Ну от, я так мріяв поплакати.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка