Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка14/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

16.

Плейлист на медіаплеєрі комп’ютера перейшов від Армстронґа «Let my people go» до Поля Моріата, «El Condor Pasa». Перші ж акорди викликали в мені гримасу болю.



El Condor Pasa. Політ кондора. Я відвернувся на табуреті до стіни і тихо заплакав. Але всі мої сльози віднині — тільки дощова вода.

Політ кондора. Рясні дощі полощуть зелені пагорби. Велике, сіре, відкрите небо

Щось у мені не витримує, і я давлюся сльозами — і я молюся

дайте, дайте мені неба похмурого

дайте музики серед запахів, щоб летіти між пасем дощу

наче кондор

наче звуки флояри

дайте Духа мені, Духа дайте, хай не покине мене

ані вдень,

ні вночі,

дайте сухожилля на ремні

щоби не порвало грудей від розпуки

дайте стійкості знести цей болючий політ до останньої ноти

прошу —


стійкості до останньої ноти

що звучатиме десь далеко в холодному небі

звідки ллються дощі
котрі йдуть
не для нас

1.

Мимохідь ми зробилися ляльками у грі чогось більшого за нас — у такій грі, де малювалися зовсім інші горизонти, аніж ми планували побачити. Горизонти до млості тривожні. Бо реальні, а не надумані.

Коли збираєшся зробити зі своїм життям щось настільки масштабне, та ще й отак зопалу, то звертаєш на себе увагу сил, у котрих ти пробуєш відібрати роботу, — а вони, щоб ти знав, за свою роботу відповідальні.


2.

Гоца не приходила. Почав хвилюватися, чи не сталося чогось. Мобільний вона радо вимикала й раніше, все боялася поганих дзвінків. Тричі я заглядав до неї в ательє, але ніхто не відкривав. Мені здалося, за дверима все-таки хтось був.




3.

Минули чотири дні, тяжкі, неначе рвані рани. П’ятого дня, в понеділок, кухар Михась послав мене у справі сирників до приватного підприємця Зайця В.П. в район вул.Гуцульської. Коли я долав завалений снігом Ринок, мені привиділося, як у браму біля кнайпи «Синя пляшка» прошмигнула знайома постать. Видалося, ніби Гоца навіть устигла мене помітити.

Я кинувся до брами, але там нікого не було.

Пройшовся по дворику до самої кав’ярні, зазирнув досередини — немає. Таки привиділося. Хіба...

Зазирнув у сусідні з кнайпою двері. Гоца присіла за сходами, зіщулена, втиснувшись у стіну. Ховаючись від мене. 

Німа сцена.

— Я тебе знайшов.

Вона почала плакати. Нічого не розуміючи, я спробував обняти — вона відштовхнула. Знову спробував, але на цей раз вона мене просто копнула прямо в живіт, і я зігнувся навпіл. Гоца побігла до сходів. Я кинувся слідом.

Наше переслідування тривало аж під саме горище. Гоца метнулася до дверей, та вони були зачинені, точно як тоді — у ніч першого знайомства з будинками.

Я знову спробував піднятися до неї, і отримав удар нігтями по щоці. З другої спроби впіймав її. Не контролюючи себе, заламав руку за спину. Гоца спіткнулася й мало не впала зі сходинки, повисши на заламаній руці. Я побачив на її обличчі гримасу болю і негайно звільнив. Вона знову кинулася на мене — звірина, а не дівчина — і я знову згромадив її. Притиснув міцніше до себе, обкрутивши її власними ж руками, як мотузками. Важко дихає.

— Ну трахни, трахни мене нарешті! — простогнала вона.

Зідрав з неї слакси разом із трусами. Розстібнув матню і, нагнувши її, ввійшов ззаду різко і сильно. Гоца скрикнула від болю і подалася назустріч. Із шумом злетіли голуби, що спостерігали на балконі. Вона була гаряча і суха, і ці три рухи, котрі ми зробили назустріч, були такими ж болісними, як цвяхи в ранах Христових. Я зійшов на неї росою мученика і відчув, як уся моя сила, завдяки якій оберталося колесо ситуації, виллялася на її труси.




4.

Ми похапцем одягнулися — Гоца кинула обкінчані майточки до косметички. Збігли на поверх нижче, роззираючись, чи ніхто нічого не помітив. Впали на дерев’яні сходини. Вона важко дихала, кривилась від болю. Про мене годі й говорити, кров била у скроні кувадлом. Гоца витягнула пачку синіх «Вінстон» і пригостила мене.

Ми закурили. Наші тіла пашіли жаром.

— Я так не можу, — сказала вона, повісивши голову. — Ти чудова людина, П’яточкін, але ти ненормальний. Я не можу з тобою так, як хочеш ти.

— Чому?!

— Ти просто хворий. Подумай тверезо, чим у тебе напхана голова. Подумай, і тобі самому стане страшно.

Я буквально онімів. В останню чергу сподівався на таку зраду.

— Ти мені не вірила?! Про пам’ять, про телепортацію?

— Яка телепортація, чоловіче? Які «люди з очима»? Ще сидить, показує — «у того світяться, а у того не світяться. А у того тільки трошки». Я... я просто була шокована. Офіціантка спіткнулася, тому що забула випрати труси.

— Тому що кладе забагато цукру, не перекривляй. А від недовіри, між іншим, у людей розвивається діабет, а від ненависті рак. А у ревнивих на обличчі прищі! А якщо ламати гілки на деревах, то буде алергія! А якщо їсти багато солодкого, то вимивається кальцій, а якщо з коньяком, то буде молочниця! У тебе вже скінчилася молочниця?

— У мене від таблеток, а не від коньяку. Про таке не говорять.

— Про глибину теж не говорять. А я, дурень, думав, ти повіриш. Все правильно — не можна нікому розповідати. Треба, щоб людина сама переконалася...

«Збоку, — якось відсторонено подумав я, — може навіть здатися, наче хлопець заговорюється, і взагалі — погано розбирається, де вигадки, а де дійсність».

— Ти знаєш, — сказав я спересердя, — я, може, краще за будь-кого розбираюся, де вигадки, а де дійсність!

— Я думала, ти жартуєш... Думала, ти просто такий фантазер або ж це така гра. А ти, виявляється, справді чокнутий... Але ж нічого, я стерпіла б, тільки би ти не робив дурниць. — Вона гірко зітхнула. — А тебе потягнуло кафе підривати. Боже, я, коли це почула, я так злякалася за тебе...

Замовкає. Втягує носом сльози. Витирає обережно вію. Продовжує:

— Якби ти знав, як мені зараз погано! Я не сплю через тебе. Мені жити не хочеться, а ти навіть не розумієш цього... Божечку, чому мені так важко з тобою? Якби ти не почав говорити про ці речі, ми стали б чудовою парою. Нам було так весело! У нас так усе чудово складалося! Ми так пасували одне одному, хіба ти не помічав цього?

Знову пауза. Заплющені очі. Розплющує тремтячі повіки й продовжує:

— Знаєш, для чого я їздила до Києва? Я хотіла тобі зробити запрошення в Канаду! Я думала, ми весною поїдемо до мене... А ти все зіпсував. Навіщо, Петруха? Навіщо ти почав говорити про цю пам’ять? Ти просто хотів здатися крутішим, правда? Ти хотів, щоб я тебе слухала з відкритим ротом і просила ще?

— Ні, неправда! — я відмовлявся вірити своїм вухам. — Неправда! Неправда! Я розказав тобі це, бо це — частина мого життя! І якщо ми живемо разом, я повинен був розкрити тобі цю таємницю. Якби ти повіриламені... ти ж бачила... Ет, нічого ти не бачила. Хіба пам’ять бачила.

Вона скуйовдила мені волосся.

— Пам’ять — це тільки пам’ять, малюк.

«Не називай мене «малюком»!», — гаркнув я подумки. Та хіба Гоца винувата, якщо це справді так? Я той, хто є, а не той, ким би хотів бути, чи той, ким видаюся. І тут махати руками недоречно. Гоца уявляла себе моєю старшою сестрою, яка вже набачилася світу і стояла міцно на ногах. А я для неї безпорадний малюк, все ще там, унизу — бігаю за примарами. Для неї це useless. Мені ж здавалося, що все якраз навпаки. Це вона там, унизу. Вона бігає за примарами. А я, Я! — знаю про життя все, і навіть більше. Я знаю про глибину.

— Однієї пам’яті замало, щоби я могла повірити.

Пауза.

Ледь чутно шепоче:



— Обійми мене. Мені так важко.

Ми обійнялися, наче сироти.




5.

За якийсь час вона майже беззвучно спитала:

— Але ми можемо бути разом, хіба ні?

— Без пам’яті — ні.

— Тоді зроби так, щоби я про все забула.


6.

Ми ще трохи посиділи мовчки, тримаючись за руки. Вона підбирала слова, щоби не образити мене, й це бісило більше, ніж прямий удар.

— Сонечко, — м’яко мовила вона. — Хіба тобі так важливо постійно думати про ті очі? Про пам’ять? Є багато земних речей, з якими можна бути просто щасливим. Ти непогано відчуваєш живопис. Ти би міг сам спробувати щось намалювати...

— Малювати?! Знущайся, знущайся! Але — не говори — зі мною — як — із — хворим! — Я бив кулаком по коліну, Гоца здригалася. Дивлячись перед собою, я відчеканив:

— Ти — повинна — повірити — що — існує — Дещо — Більше. Це найважливіше. Ти повинна повірити, що я знаю! Довірся, просто довірся й повір, що ти так само можеш досягнути цього. Кожен сам може переконатися в тому, що Буття Таємниче. Ти мусиш повірити, що кожне слово, яке я тобі сказав — правда!

— Але ж це вигадки, — прошепотіла вона. — Цього не існує...

— НЕ ВИГАДКИ, СКІЛЬКИ РАЗ ПОВТОРЮВАТИ! Я НЕ БРЕШУ, ТИ ЧУЄШ, Я ДО ТЕБЕ ГОВОРЮ, А ТИ МЕНЕ НЕ СЛУХАЄШ, ТИ, КОЗА ДУРНА! ТИ ПОВИННА МЕНІ ПОВІРИТИ!

Не стримався і зірвався. НЕ СТРИМАВСЯ.

Як миттю стало сутужно! Який ґротескний, важкий маскарад я затіяв, о горе.

Якби ж то ми могли в цю мить перестати кривлятися, вдавати із себе всезнаючих. Якби могли в цю мить відійти від завчених ролей. Подивилися би на себе збоку, оцінили безглуздість претензій. Як я хотів, щоб ми знайшли компроміс.

Якби я міг, то знову заплакав би — на жінок це діє безвідмовно.


7.

Я почав пояснювати, що зовсім не хотів обізвати її, вибач, вибач, просив я. Будь ласка, не сердися, котику, давай забудемо.

Та, здається, це тільки затягувало невидимі удавки. Гоца Драла відчула, що мусить розірвати їх першою.

— Ти розумієш? — ламким напівшепотом спитала вона востаннє. — Мені через тебе жити не хочеться. А ти далі своєї. Навіть не бачиш, що я жива, біля тебе, поруч, і що ти мені також потрібний тут і зараз.

Вона поцілувала мене у скроню — війнуло легким ароматом тютюну і черешні — й підвелася. Зовсім спокійна. Не те, що я.

— Я піду, — прошепотіла вона, залишаючись на місці.

Я змовчав. В очі щипало. Вона ковтнула повітря, аби щось додати, однак передумала, і з гупотом збігла по сходах. Тра-та-ра-та-та-та-та-там — другий поверх. Тра-та-ра-та-та-та-та-там — перший поверх. Зацокали обцаси по бруківці — Гоца, не зупиняючись, вийшла на вулицю.

От і все.




8.

Вже наступної хвилі я почув скрегіт, дзеленьчання битого скла, шум і гам, — і гучний крик, і знову брязкіт розтрощеного бампера і зойки перехожих. Я прожогом кинувся наниз, ледь не заоравши носом, пригальмував долонями. Вискочив на вулицю.

В очах почорніло, куля млості накотила на сонячне сплетіння. В очах почорніло. Куля з шипінням відкотилася, і світ знову розвиднівся.

Ноги підкосилися, я грузько осів на землю. Очі не хотіли бачити, і знову все обсипалось у важку, убиваючу темряву.


Раз-два, трас-трас по писку.
ЗАБУТИ. ЦЕЙ УРИВОК ЗАБУВАЄМО

Розпрощавшись із Гоцою, я прийшов у кафе, і до мене зразу ж підбігла Віка, наша нова офіціантка. Сказала, що мене шукав якийсь чоловік. Я сів біля шинквасу пообідати. За кілька хвилин у кафе зі сторони книгарні ввійшов кремезний дядько у теплій військовій куртці. Це був мій брат Василь. Він змінився. Подорослішав. Запустив вуса, як тато.

Василь приїхав забрати мене. Неля, наша твистед систер, у суботу одружується. Я радий бачити брата, а ще радіший отримати можливість на кілька днів змінити обстановку.

Дорога до Мідних Буків. Все в тумані.

Брат заснув, сперши голову на запотіле вікно. Я теж побував заснути, але почувався, як поранений звір
Раз-два, трас-трас по писку.

Мені допоміг підвестися якийсь вірменин у дорогому пальті. Лежу біля брами у «Синю фляжку». Я ж мав цей уривок забути! Знову накочується страшне потемніння, мало не падаю з асфальту. Мороз по шкурі. Я вмираю.

— Ара, ті как? — питає він мене. Такий смішний вірменин, у кепочці, як з анекдоту. Кутиком рота жує недопалок.

— Батя, дай затягнусь, — просипів я.

— Курі, дараґой, — посміхається він. Такий смішний вірменин, з нікелевою фіксою в роті. Допомагає мені піднятися на ноги. — Бєда слючілась. Дєвушка под трамвай бросілась. Ти туда не хаді, крові мноґа. А-я-яй! Не сматрі, Богам прашю, дараґой! Куда ти!

Знову все осипається. Все в тумані.




9.

Я буду пам’ятати, чого б це не коштувало мені.

Буду пам’ятати.


10.

Вірменин відвів мене до себе додому. Все в тумані. Як я опинився у цьому незнайомому місті? Не пам’ятаю.

Квартира видалась мені віддалено знайомою — принаймні, я з першого разу знайшов вимикач у туалет. У вітальні я віднайшов свій рюкзак. Це нагадувало заплутаний сон. Звідки тут взятися мому рюкзакові? Впізнаю свої штани, отже, це мої речі.

Все в тумані. Оглушення.

Вірменина звали Акоп, і я не розумію, чому він мене привів до себе. Він запитував, як мене звати. Я відповів, що Цпрмцгр, але не мав жодних підстав довіряти собі. Він запитував, де я живу, я не пам’ятав. Він запитував, чим я займаюсь, я не пам’ятав. Не міг навіть двічі повторити свого імені, все забувалося, все осипалося в туман. Все в тумані. ХТО Я? Пам’ять відшаровувалась, як листове тісто. Я не знав, де я і звідки, був тільки вдячний цьому незнайомцю, що він такий доброзичливий.

Акоп спробував привести мене до тями коньяком, але я негайно вивернув випите в умивальник. Кишки зав’язалися у вузол.

В довбешці нарізка пам’яті
нарізкапам’яті

село, я живу в селі. Займаюся господарством, сапаю город. Звечора маю піти до Шелепилихи, позичити свічку — в хаті знову проблеми з електрикою. У мене є бабця, я за нею доглядаю. Бабця просила купити завтра в місті газету. Я читаю газету вголос, бо для бабці газетний кегль задрібний


нарізкапам’яті

я ходжу на дискотеку в сільському клубі. Напевне, я наймолодший пацан, котрому тут дають дєвки. Мені це подобається, навіть незважаючи на те, що всі вони старші. Я з ними на рівних. Тільки батя щоби не довідався, а так усе фігня.

І ще в мене якісь дивні прищики з’явилися, щойно ходив за клуб сцяти, пробував роздивитися, але мало світла. Блін, свербить якось незвично. Це, певне, бабу хочеться. Дорослішаю, все таки
нарізкапам’яті

вже курва сорок, а я бля все пашу кіномеханіком. Нє бля, це я щойно сюди влаштувався, а з попередньої, сукаблядь гади, виперли. Вже курва сорок, як швидко час летить, щойно був блядь пацаном, бігав за клуб дівок їбати нахуй блядь, а тут он куди бля все зайшло. Ремінь нахуй старий такий ношу, і викинути курва шкода, і розлазиться вже. Треба нігті нарешті обрізати, а то як у бомжа нахуй. Шось я взагалі, бачу, нахуй блядь опустився за цей місяць — голова жирна, морда блядь розпухла, треба блядь завтра встати в шостій ранку, піти на стадіон побігати


нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті

все крутиться, мене нудить, все крутиться, якби можна було виригати, просратися, і все би минуло, а воно крутиться і крутиться, неможливо зупинитися, гади, бля, як нудить, фашисти блядь замучили як нудить

ні хто я ні де я

хоч би це пройшло ця нудота я просто стікаю через величезну діру якою мене нудить якою мені так погано аж стерпаються аж злипаються скроні

де я
стоп-кадр

— Ти не зможеш повести її за собою, — каже Гагарін. Голос у нього сухий і грубий.

— Я тебе згадав! — радісно кричу йому. — Юра, я тебе пам’ятаю!

Гагарін ніяк не реагує, тільки дивиться своїми темними, як сон, очима. На осінньому повітрі з рота йде пара. Глупа ніч. Тільки світло з провулку.

— Юра, я пам’ятаю тебе! Ми з тобою в барі працюємо, правда ж?

— Заспокій розум і слухай. Однаково зараз усе забудеш. Просто слухай. Це стосується тебе і твоєї подружки.

— Кажи, я слухаю.

— У тебе немає сил на двох. Щоби вести за собою, треба мати силу пояснити, заради чого. Заохотити, захопити. У тебе вистачить сили тільки на насильство.

— Чому? — питаюсь, внутрішньо бунтуючи. — А може, якраз? А може, вистачить?

— Ти не з людиною будеш боротися, а зі стихією. Все повинно статися само, або не повинно ставатися взагалі. Ти не зможеш її вести за собою, — шепоче він. — У тебе немає сили на двох. Розумієш, братуха? Брат! — шепоче він, — Брателло, запам’ятовуй це, браток! Я знаю, ти захочеш забути, бразер, ти чуєш? Ми брати, як уорнер бразерз, брати по крові і по праву, і по ліву теж брати, тільки пригадай

один смак...
пригадай

наказую собі

ПРИГАДАЙ!


11.

МЛОСТЬ ВІДСТУПАЄ. Крізь запітнілі вікна електрички я бачу Сколівські Бескиди, які димлять. Один смак.

Я пробую роздивитися крізь вікно щось іще, коли виявляю, що стою біля непрозорого вікна

(«Відкритого кафе»!)

(квартири Акопа!)

(хати в Мідних Буках!)

(Вагона-ресторану в поїзді на Ужгород!!!)

своєї кімнати в Хоботному.

Світ здається мені нематеріальним, ненадійним. Замість мене у цьому світі присутній спустошений привид, опудало на осінньому вітрі, від якого хочеться плакати.

Я пригадав — пригадав усе, що насправді трапилося з Гоцою Дралою, і зі мною, і з Юрою на прізвисько «Гагарін». Важкий камінь скотився мені з грудей, бо краще знання, ніж неміч.

Я добре змерз. На вулиці світало, а я стояв біля вікна в одних трусах, мене колотило з холоду.


12.

Одягнувся, пішов на кухню і розпалив пічку. У хаті зависли блакитні сутінки, замішані на запаху старої людини. Підігрів чайник, запарив собі кави з цикорію. Сів і задумався.

Як я міг жити раніше, не пам’ятаючи Гоци Драли? Не пам’ятаючи кафе, не пам’ятаючи самого себе — як я міг? Жив, як зомбі, не усвідомлюючи, де я, коли я.

Що було в моєму житті важливого, справжнього?  З таким самим успіхом, я міг і взагалі не жити.

Кожна хвилина.

Кожна хвилина тепер як дарунок.



Жити на всі сили, жити на всі жили. Жити в Духові, діяти Духом. Щосекунди, щосили, до останнього віддиху намірятися повернути нескінченність, яка тут, поруч, на відстані руки.

Зі всіх сил Бути — тільки це щось може важити супроти холодної, німотної пітьми, яка рано чи пізно поглине кожного з нас.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка