Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка2/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

11.

Літо минало — в блакитному небі. В запаху прілого сіна та свіжоскошеної трави. В пластівчастих хмарах роду купчасто-пір’ясті, бежево-блакитних у промінні Сонця на Заході.

Як подякувати квітам за те, що вони пахнуть?

Раз на тиждень — так у нас вже повелося — ми зустрічалися з Юровичем у нього за шаховою дошкою. Я боявся заговорювати щось до старого, бо не знав, що у того на умі. Та й що я міг йому розповісти? Він виявився навіть менш балакучим, ніж я сподівався. Часом у мене виникало відчуття, що все це уже колись було: ми сиділи з кимось на кшталт цього старого міліціонера за неспішною грою в шахи та мовчки переставляли фігури. Це була хороша реабілітація після всього того, що трапилося навесні — Гоца, Гагарін... кафе.


Іноді мені здавалося, цей старий чоловік у своєму мовчанні так само передчуває, як десь зовсім поруч його двійник проживає останні дні свого іншого життя.

Часом я бачив, як над нами та нашими шахами розсипалися липневі зорі. Тоді я розумів, що означає космос: космос — це передчуття.

«Ми бачимо зорі, — думав я, — а що бачать зірки?»
Я часто перечитував поетичний уривок, що його мій дідо виписав на окремому аркуші паперу для свого друга, який не любив поезії. Це був переклад строфи зі середньовічного католицького святого —Івана Хрести. Зверху на листочку писало: «Петрові від Івана на добру згадку», та назва: «Розмови про любов і світло».

«Петрові від Івана...» Ця присвята справляла дивне враження. Перечитуючи її, щоразу нагадував собі, що мався на увазі Петро Пантелейович, а не я.



п'ять умов для самотнього птаха:

перше — до найвищої точки він долітає,

друге — за компанією не страждає, навіть таких птахів, як він,

третє — дзьоб його вказує в небо,

четверте — колір його ознаки не має,

п'яте — співає він тихо-тихо.


12.

Серпень — перегрупування. Хто я, де я. Новий імпульс до пошуку. Новий прилив зацікавлення. Єдине, що справді належало мені в цьому світі — це зацікавлення, і більше нічого. Тому я знову приклав цікавість до нових відкриттів. Знову почув подих повнокрів’я, запал. Бажання почати все з чистої сторінки. Бажаня знати, а що там, за байраком?

Були інші світи. Небезпечні, наповнені чужорідністю та самотністю. Я пив із них силу і ніс її у своїх венах на Землю. Їхня сила робила мене іншим.


13.

У смиренні, без гарячки та поспіху, минуло літо. Зі вселяючою надію періодичністю мій спокійний настрій переходив із кількості в якість. І тоді укірукук! — я зустрічав очима новий світ. 

Червоний світ часом наближався до мене. Я знав, що варто його пропустити, як пропускають незручний автобус, і мене понесе у місце більш лагідне. Порівняно з іншими просторами, куди мене кидало (як-от: світ кусючого павутиння, світ висячих кубів, світ живого полум’я), це місце влаштоване багато в чому так, як і наша реальність. Більше того, саме там я найчастіше зустрічав живих істот.
світ пурпурових небес

Під ліловим небом цього буття траплялися справді химерні істоти. Деякі з них нагадували довгі вантажівки з обтічним футуристичним кузовом. Вантажівки були немовби висічені з якогось кристалу — дзеркальна поверхня бузкового кольору, чіткі грані. Якось я бачив таку «вантажівку», що гнала з дивовижною швидкістю. Коли ми порівнялися, «вантажівка» «глянула» на мене лобовим склом. У цьому «повороті голови» на мить привиділося щось земне. Та це ніскільки не пом’якшило загального враження інопланетності істоти. Навпаки, я відчув гостру обмеженість своїх уявлень про принципи живих форм. Оця «вантажівка» — це щось направду чуже для людини, направду далеке. У бузковому прямокутнику фронтальної грані відбилася моя постать, лілове небо і бліді скелі за спиною. Я відчув невимовно далекий інтелект цієї істоти, а вона, безперечно, відчула чужорідну присутність мене. Але крім того, що ми помітили одне одного, більше в нас нічого спільного не знайшлося, й «вантажівка» швидко зникла.

Тепер я припускаю, що такі вантажівки оповиті серпанком власного часу, або ж справляють своєю присутністю деформації у часі моєму, людському. Наші недовгі зустрічі завжди залишали після себе враження, що часові потоки розходяться: з одного боку, зоровий контакт тривав пару секунд. «Вантажівки» гасали на диво прудко й рідко відволікалися від своїх справ. З другого боку, в момент, коли ми помічали одне одного, проходило не менше п’яти хвилин інтенсивного (але ніяк не формалізованого) обміну враженнями з приводу спільної присутності у цьому світі.


14.

Я спостерігав, як впливають «ходки» на мене, а також на властивості часу і місця, звідки ці ходки робляться. Наприклад, у кімнаті, де я спав і звідки робив більшість переходів, час тік по-інакшому, ніж на першому поверсі біля баби: він володів пластичністю, яка чуйно відзивалася на мої потреби. Баба теж міняла якості часу та простору, позаяк і вона була «повільним мандрівцем» у Вічність. Тільки біля неї простір мав присмак попелу. Моя ж кімната деколи наповнювалася насиченим ароматом, щось між озоном і м’ятою. Запах нескінченності.

Тіло теж стало іншим.

Торкніться коли-небудь тіла пішого мандрівника, воно скаже вам багато всякого.


Ми є тим, що ми їмо. А також тим, що п’ємо, чим дихаємо, де живемо. Існує безперервний метаболізм. З навколишнього світу людина отримує матеріал для розбудови тіла — на атомному рівні ми постійно обмінюємося із середовищем енергією і матерією. Опосередкованим чином, людське тіло є виробничою функцією місця проживання:
Т= f(M),
де Т — результуюче тіло, М — сукупний вплив середовища проживання (географічне положення, екологія, продукти харчування тощо), а f — функція перетворення М у Т, процес взаємодії з навколишнім світом, життя. На хлопський розум це звучить так: людина, яка живе у певному місці, так чи інакше є тим місцем. Аналогічно і в моєму випадку. Я будував своє тіло з матеріалу світів, у яких проводив час. І хоча я виглядав так само, як і колись — дві ноги, дві руки, голова, два вуха — кров моя стала іншою. Між світом людей і мною з’явилися чисто біохімічні відмінності.


15.

Я був у Хоботному, глибоко в полях. Сідало сонце. То було лагідне, літнє сонце, час, коли діло йде до осені. Я бачив, як із полів відлітають один за одним бузьки. Підгинають смішні довгі ноги, змахують крильми і кружляють над полями.

Сонце заходило й малювало небо у глибокі, безкраї кольори бурштину й блакиті. Небо було чисте й глибоке, як то водиться в серпні, й бузьки, курликаючи, один за одним здіймалися в повітря. Далеко ген-ген чорніли силуети старих дерев, і сухі стебла біля моїх ніг ледь-ледь ворушилися на вечірньому повітрі. І польові птахи заводили свою пісню, то один, то другий, а потім все тілько та мала пташина, що так високо-високо підіймається над землею і співає сама для себе, тихо-тихо.

Я дивився просто на Сонце — м’яке, рожеве, земне Сонце — і, мабуть, це від його світла в мене засльозилися очі. Мабуть, то було тільки Сонце.

Я дякував і плакав.

1.
Раніше я не знав, що є речі, яких не поясниш іншим. Та все одно знову доводиться базарити за абстрактне.


2.

Чи міг я надалі вважати себе тим, ким я був раніше? Чи залишався я Петром П’яточкіним?

Петро П’яточкін — тільки одна з можливостей, котра була реалізована. Того парубка із «Відкритого кафе», котрим я теж був, звали зовсім інакше. Але я до самого моменту переходу не усвідомлював, що до мене звертаються чужим іменем. Я був іншою людиною, з іншою біографією, з іншим ім’ям.

Запитується, хто ж тоді я зараз? Не знаю. Я той, хто може деколи робити вибір. Та й то не впевнений, чи вибір справді належить мені. Я не знаю, хто я такий. Може, просто промінь, який запалює ті чи інші варіанти життів? Мабуть, що так — всього лише дотепна гра світла й тіні.

Деколи я думав: а що, як не було жодного кафе? Що, коли то справді важка форма розщеплення особистості? Надто незвично, штучно звучать ці імена: Гоца Драла, Юра Гагарін... Може, я їх вигадав? Імена та місця немов насміхалися наді мною, дзеркалячись одне від одного. Старша за мене дівчина, схожа на сестру, з іменем, яке ніби спонукає до сексу. Юра Гагарін у кафе і портрет космонавта Гагаріна у дідовій кімнаті. Дідів товариш Юрко та Юрович Петро Пантелейович… Присвята «Петрові від Івана». Я не вловлював зв’язків, але я передчував їх. Ніби всі речі та події тамтого життя в неявному вигляді присутні прямо тут, достатньо тільки змінити погляд, щоби побачити це.

«Менші» спогади по відношенню до мене видаються вигадками, постатями зі снів. По відношенню до вищих пам’ятей я теж — тільки «гра світла й тіні». Тримаючи на контролі цю відносність, я мав шанс жити, а помираючи — не шкодувати.

Це і робить людину вільною, але часом на серці від цього не легше.


3.

Поки баба доживала останні дні, подорожі в пам’ять не припинялися.

Із далеких світів я повертався на теплі місця у Хоботне, вклинювався у людський потік часу і продовжував жити, мов ні в чім не бувало, вважаючи себе Петром П’яточкіним, хоч, напевне, це й не так. Поки я живий — я вільний, і мені однаково, як мене звати і звідки я родом. Хемінгуей казав, що людину можна знищити, але здолати її неможливо. Я можу не мати форми, імені, але поки я живий, я є. Цього досить.


4.

Часто, надто ж попервах, коли я повертався «зі світів» на Землю, в Хоботне, у мене виникала так звана «псевдопам’ять». Це були свого роду фантазії, на які я натикався, коли пробував навести лад у хронології подій. Адже те, що зрозуміле для тіла, незбагненне для розуму. Розумові спокійніше було вірити у вигадку, ніж прийняти несамовиту правду.

Фантазії пояснювали мені, як події (в яких я насправді участі не брав) відбувалися до мого щезання із поля Землі, а також після повернення, так щоби дебет сходився з кредитом — причини відповідали наслідкам. Простіше кажучи, псевдо-пам’ять намагалася задурити мені голову, на ходу вигадуючи банальні сюжети.

Вірити у вигадки легше — це ні до чого не зобов’язує. Докопування до дійсності завжди накладає відповідальність за викопане. Що більше накопав, то більша відповідальність. Якщо претендуєш бути — прийми за те відповідальність.


А стосовно псевдо-пам’яті, то там зразу видно, де діло білими нитками шито.

Розум взагалі слабо вірив у мої переміщення, мовляв, сновидіння, візії абощо. Але тілу, котре зазнавало всіх «приваб» телепортухи на власній шкурі, наплювало на розум. Воно робило свою справу, і залишало розум перед купою протиріч та нестиковок. Наприклад, треба розумові пояснити, як я опинився відразу після «сну про світ скель» вночі серед хоботинського лісу. І він розумує: «Ну, хлопець впав у забуття і уві сні, старанно одягнувши за звичкою польову одежину, забрів ген сюди».

«Чому ж тоді, — питаю в мудрагеля, — у хлопця свіжонапастовані черевики?»

«Ну, хлопець на руках ішов... Лунатик, все-таки...»

І так далі. Розуму важко змиритися з тим, що повсякденний спосіб зчитування пам’яті — не єдиний можливий. У зчитуванні можуть трапитись розриви. На інших швидкостях з’являються нові об’єкти, нові зв’язки.


5.

Я бачив: ще трохи — і притяжіння Планети буде не дужче за притяжіння інших полігонів пам’яті. Кажучи образно, я виписувався із рідного місця проживання.

У кабінеті професора Галушки серед інших матеріалів з космонавтики, натрапив на цікаву книжку, посібник із астрономії. Довідався масу хвилюючих речей. Наприклад, для того, щоби супутник на орбіті вийшов з поля тяжіння Землі, йому потрібно розвинути другу космічну швидкість. А це, за підрахунками вчених, немало — одинадцять з хуєм кілометрів на секунду.

ІНФА ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ: третя космічна — це швидкість, яка дозволяє тілу подолати тяжіння Сонячної системи. Четверта космічна — швидкість, за якої тіло здатне подолати тяжіння нашої галактики. До речі, наша галактика називається Молочним Шляхом.

Я мусив добре постаратися, щоб набрати потрібної швидкості. Припустимо, першої космічної я вже набрав. Тобто, маю достатьо швидкості, щоб кружляти на земній орбіті, відвідувати прилягаючі пам’яті, інколи навіть вдається сягати планетарної пам’яті ближніх планет — Місяця, Марса зі супутниками, Венери.

Фізикам відомо, що кожен додатковий кілограм корисної ваги, яку потрібно запустити у космос, обходиться у додаткові тонни палива. Відповідно, в ракетобудуванні можливі такі варіанти:

а) взяти більше палива;

б) зменшити масу, яку я збираюся разом із собою вивести у відкритий космос.

в) поставити двигуни з вищим ККД.

Наймудріше, звичайно, поєднати перше і друге з третім.

Моє паливо — енергія пам’яті. Це схоже на термоядерний синтез. Спогад — молекула. Потрібно спершу розщепити спогад до атомів (пригадати все в найменших деталях), а потім оживити його (злити в одне, синтезувати, цілісно усвідомити). При цьому виділяється об’єм вільної енергії.

ВИСНОВОК: методично накопичувати енергію, запам’ятовуючи різні дрібниці.

Цілу зиму, коли з хати неможливо було вийти погуляти через снігові замети, я клав перед собою якусь буденну річ і намагався запам’ятати її настільки ідеально, наскільки міг. І навіть краще — якщо мій намір відірватися від земної орбіти справді серйозний, я мусів навчитися стрибати вище голови.


6.

Інша справа, що енергію, яку я накопичував, я так само легко міг розтринькати. На дрібниці — трохи там, трохи тут. Стекло, як вода крізь решето.

ВИСНОВОК (2): цілодобова пильність, тільки так і не інакше.

Шляхом аналізу витрат я виділив основні пробоїни, крізь котрі витікало «паливо». Зашпаклював їх і двадцять п’ять годин на добу пильнував, чи нічого звідти не капає. Поки «резервуар» наповнювався, я займався викиданням за борт непотрібних речей, виведення на орбіту яких не давало жодних переваг.

Непотрібними речами я вважаю шматки чужої пам’яті. Адже коли ми спілкуємося між собою, у нас обох залишається спогад про наше спілкування. При чому в мене — твій, а в тебе — мій. Якби було навпаки, то ти би пам’ятав себе, а я — себе, розумієш?

ЗАВДАННЯ: забрати в інших свої спогади, повернувши їм їхні. Тоді стане видно, хто ми є насправді, «згадаємо» себе.

На словах просто, а на ділі — прірва роботи. Адже мова йде про всіх-всіх людей, з котрими я коли-небудь мав справу. Нагадаю, за підрахунками Гоци Драли, в середньої людини до середини життя назбирується приблизно тисяча знайомих, але основна маса чужої пам’яті належить не більше, ніж сотні.

Уже в перші тижні такого очищення важко було не помітити, наскільки побільшало місця в борткаюті. Відчув, як із грудей звалився камінь, а я ж опрацював щойно чоловік із двадцять.

Для світу моя пурифікація теж не минала безслідно. Якось я заглянув до Шилипилихи за молоком, а вона перелякалася, думала, що то злодій заліз до хати. Сусідка довго не вірила, що я вже півроку живу в баби Віри й що я внук шанованого професора Галушки, земля йому пухом. Нарешті, коли я заспокоїв її, Шелепилиха вдала, буцім повірила. А насправді — ні.

Все, що я зробив — це тільки вичистив сусідку з пам’яті, віддав їй все, що пам’ятав про неї, а собі забрав те, що вона пам’ятала про мене. І вона начисто забула, що двічі на тиждень я купляю в неї молоко. Шилипилиху я обробив одною з перших, і той факт, що вона мене забула, дуже втішив. Значить, не даремно.

Гагарін, перед тим, як відійти «у світло», теж проробив подібну процедуру. Він вчинив усе настільки ретельно, що про нього зовсім забули. Кому, як не мені, знати, як легко вигадає псевдопам’ять якусь небилицю, щоби покрити всі незростайки. Про Гагаріна забули — забудуть і про мене. У тому часі й місці, де існувало, існує й буде існувати «Відкрите кафе», ніхто більше ніколи не згадає, і навіть не повірить, що з ними працювали такі особи. Тепер в історії кафе для нас просто немає місця: я витягнув себе з їх пам’яті. Псевдопам’ять працівників, наче герметик, заповнить усі шпари, які віднаходить логіка.

І так людина за людиною, вдих за видихом, вдих за видихом.


Залишалася одна, чи не остання змінна, яку потрібно було винести за дужки. А саме — якимось чином зробити завершальний пас рукою. Змахнути свою пилюку з речей цього світу. Вчинити магію — зробити так, аби світ сам стер мене зі своєї пам’яті. Так, щоби мене просто не стало для всіх і вся — ніби я просто помер. Ніби земля проковтнула мене.

Або наче я відлетів у космос.


Чим менше лишалося під шкірою чужих спогадів, тим легше відкривалися дороги «у світи». Тим краще я розумів, що таке наша Планета, і чому вона для Людини — це ВCЕ, у повному значенні цього слова. Я припинив затяжну війну між собою і Природою, і врешті ми опинилися по один бік барикад. 

І мені стало смішно, що люди так нападають на Планету, ніби мухи на слона, несучи бруд і сморід неприйняття. Але цього вже точно нікому не поясниш.

Раніше я не знав, що є речі, котрих не поясниш іншим.


7.

Чорнотроп — це особлива пора осені, останні два тижні перед снігом. Це виняткова пора, чорнотроп. Це магічний час. Точно так само, як пізні сутінки — найсильніша пора дня, чорнотроп — найсильніша пора року, особливо у наших широтах.

Чорнотроп — це пора, коли щоденне світло сіре, немов у сновидіннях напередодні снігопаду. Так, наче сніги вже йдуть у снах, але в часі дня до них іще кілька діб. Десять, може, дванадцять діб перед тим, як випаде перший сніг. Вся природа мовчить, вона німіє в передчутті остаточної сплячки. В цей незатишний час природа коматозна і вмиротворена водночас — неначе людина, що балансує на межі між сном і дійсністю, намагається надовше розтягнути солодкий період чуйної дрімоти. Це колихання в прибережній лінії сну, що розмиває дійсність — почуваєшся морською анемоною, яка приречена зустріти осінь тут, на холодному камені, на мілині, споглядаючи сіре та чорне. Сіре та чорне, і деколи — відблиски золотого.

Поля колисаються в прибої сутінків. Сутінки ранні, смеркає близько п’ятої. Небо низьке та суворе. Дерева на межі лісів та поля виражають єдину емоцію, котра просочує повітря — тихий розпач перед зимовим сном. У жодну іншу пору дерево не почувається настільки самотнім, як у чорнотроп. Воно так само пекуче переживає чорнотроп, як і людина.

Але чари завжди проявляються під час самотності.


8.

У чорнотроп мене сильніше тягнуло на далекі прогулянки.

Не раз помічав за собою бажання заблукати — реально так заблукати, щоби не знати дороги назад. Більше не шукати чорних троп, а йти навмання полем, поки сила пам’яті не обпече мене м’ятним полум’ям. Поки очі не перестануть впізнавати, а ноги не торкнуться тих інших земель.

І воно забирало мене.




9.

Наприкінці листопада я виявив світ гір і музики. За горами крилося величне Місто.




10.

Серед колгоспних полів я знаходив себе за допомогою системи орошувальних каналів. Вони ділили безкраї лани на строгі квадрати, кожен площею в 1 км.кв.

Канали заболотилися, заросли очеретом. Під зиму їх стало важче проходити. Тонка крига не витримувала мене, і я не раз провалювався по коліна, ступивши на позірно надійну купину. Але це додавало моїм прогулянкам якоїсь мисливської перчинки — долати канали, перестибувати болота, продиратися крізь очерет — і знову брести сухими травами голих, голих полів.


11.

Дедалі частіше бажав я не знайти дороги назад.



1.
Ми з бабцею пережили зиму. Це була справді важка пора для нас обох. Я відчував як смерть, маскуючись то під мороз, то під відлигу, кружляє довкола будинку. Припадає до облуплених стін, виє в комин і зазирає крізь голі шиби. Мабуть, для того й існують фіранки, — щоб серед ночі не вгледіти пару світлячків за вікном.

Я готувався до весни. Рання весна удвічі важча за зиму. Вона бере хитрістю. Заморочить голову ясним небом і нанесе удар кувадлом снігових хмар.

У хаті згоріла вся проводка. Вона й так була трухлява, а тут іще якісь перепади напруги почалися. Я саме прасував постіль. Надворі гримнуло, за стіною щось шварґнуло, і зі щитка в коридорі порснули білі іскри. Заглох холодильник — зникло світло в цілому селі. За дві години напруга знову з’явилася, але тільки в сусідів. У нас щось погоріло, і то конкретно. Я не петрав у електриці зовсім нічого.

З цієї нагоди я вирішив розморозити холодильник. Весь провіант переніс до комори — там було майже так, як надворі, в сенсі температури. Баба стогнала у ліжку. Останніми днями у неї були напади марення. Зі сусідньої кімнати я чув, як вона собі мугиче. Я підходив, цікавився, що вона бачить. Чи хто до неї приходить, бува. Але вона не відповідала. Десь увечері на пару годин баба ставала яснішою, а потім, уже наніч, знову западала в маячню.

Хвилини ясності ми за традицією використовували для «дивилки». Ми називали це «дивилкою», бо все, що потрібно для гри — дивитися іншій людині в очі. Згідно з вигаданою мною легендою, за давнини люди дивилися одне в одному в очі так довго, поки один не втрачав свідомості, а другий не вирушав у мандри по чужій душі. Я садовив бабу на ліжку, підкладав їй під спину величезну подушку і сідав навпроти. Наші погляди впиралися один в одного, і ми змагалися, хто кого передивиться.

Тут нема більше про що розказувати, бо ця гра не для слів, а для очей. Елементарно не знаю, як пояснити цю глибину порозуміння, що виникає після «дивилки». Здається, ти вже не зможеш приховати у своїй душі нічого і ніколи. Коли я дивився в очі старої, я бачив не її душу, а свою — зі всіма хитрощами й недомовками, які раніше навіть не думав зрадити бодай собі самому. 

Баба шукала у моєму погляді життя, шукала стійкості перед затьмаренням. Я в її очах хотів уловити спалахи того, що розкриває секрети. Того, чим усе закінчується.

Сиділи, задивлялися одне одному в очі до тих пір, поки склера не починала пекти перцем. Ми були великими фанатами «дивилки». Щось було у цій грі.

У ті березневі полудні баба хапалася за «дивилку» як за останній шанс побути живою. Здавалося, що рогівка просто випаровує сльози з поверхні, як розпечена бритванка. Після таких сеансів у мене терпло чоло. Очі ще довго світилися — це надмірне тепло відчувалось повіками зсередини.

Ввечері, як звичайно, я повертався до викидання чужої пам’яті.




2.

Баба збиралася скапуститись — по ній це було видно, тож я мусив щось придумати з електрикою. Відійде небога, а світла не буде, як будемо парастас правити?

Одягнувся потепліше й пішов у місто. Зимою доводилося ходити по трасі — всі поля у розкислому снігу. Спершу зайшов у контору електронагляду, треба було домовитися, аби прийшов майстер.

Потім пішов на пошту, подзвонив до своїх у Мідні Буки. Нікого не було.




3.

Почав крапати сніг, спершу дрібний і мокрий, а потім все лапатий і лапатий. Випадково натрапив на похоронне бюро. Зайшов. Поспілкувався з пузатим дядьком в окулярах, більше схожим на кравця. Мабуть, тому що на шиї в нього був кравецький метр. Сказав майстрові, що потрібна домовина. Дядько повів мене у сусідню кімнату. Я вибрав акуратну модель зі сосни. Майстер на картоні записав параметри тіла. Я сказав, що у висоту баба має метр шістдесят, хоча насправді вона ніби й нижча, але в тазі широка. Поцікавився, на коли то буде. Майстер пояснив, що коли мені спішиться, то можна вже й на нині. Але я заспокоїв його, і ми домовились на все про все на четвер.

Майстер узяв з мене сорок гривень завдатку і телепатично дав зрозуміти, що треба принести пів-літри. У той же спосіб я відповів йому, що матиму це на увазі. Вийшов із приміщення під сніг — біла ковдра танула у чорну воду.

Знову пішов на пошту. Набирав код вовчухівського району, але постійно зривало. Проблеми на лінії. Видно, в горах ідуть снігопади.

Нарешті підняла слухавку мама. Хвилини зо три розказувала, як у моєї новонародженої племінниці почався страшний діатез, усі перелякалися, покликали сусідку, колишню санітарку, а та, дурна баба, бовкнула, що то короста. І вони всі разом — тато, мама, Неля з малою і Мирославом, і сусідка, грім би їй чай цукрував — усі разом упхалися в машину і ґальопом поїхали до педіатра. А що єдиний нормальний педіатр жив щойно у Скольому, то мусіли чмихати аж туди, і це в такі-то сніги. Закінчила мама досить оптимістично, сказавши, що сусідку «забули» в лікарні — вона заговорилася зі знайомою санітаркою і десь пропала.

Я замогильним голосом відповів, що треба було б мамі приїхати сюди, з бабою попрощатися. Бо вже от-от. Мама стрепенулася: от-от?

Я повторив. Мама зразу обмінилася і діловито порадила замовити домовину. Я сказав: «Усе готово» і попросив не зволікати. На те вона відрізала, що приїде з татом післязавтра, швидше не вийде.
4.

Коли я повернувся (було сіро і сиро, надворі крутив снігопад), баба спала. Тепер я придивлявся до неї дуже пильно, щоразу налаштовуючись на те, що сон її — вічний. Баба з важким сапанням втягувала повітря. У неї в носі були жахливі поліпи. Ще замолоду, як розказувала мені мама, спати з нею під одним дахом було тестом на нерви. Але зараз баба вже не мала сили навіть добувати з себе хропіння. Очима відчував, як із її живота тікає тоненька цівка життя. У кімнаті стояв дух печального старого тіла.

В хаті були присмерки, і я за звичаєм запалив каганець. Я й раніше ніколи світла не вмикав, а так — усе сутінкував.
Давно просік певну річ. Пандемія неврозів, що ними так ряснів ХХ вік, криється, на мою думку, в трьох речах. Перша — це будильник. Людина повинна прокидатися у натуральний спосіб. Відтак суспільство, яке вимагає людині йти всупереч індивідуальних потреб організму — хворе суспільство. Якщо людину зі сну висмикує різкий дзвінок, у її підсвідомості татуюється один і той же візерунок паніки.

Друга причина — електричне світло. Від передозу червоного випромінення (а лампи розжарювання якраз такі) очне дно перебуває в перманентному напруженні, а цей спазм дає прямий вплив на самопочуття. Людина, котра споглядає світанок, відчуває приплив сил та оптимізму. Людина, що втикає на жарівку, переживає тупе роздратування.

Про третю силу, якою сучасна людина роздовбує душу, я не можу сказати нічого. Але вона мусить бути, бо всього в житті є по три. Подумаймо разом... може, то щось, пов’язане з сексом? Чи з поглядами на духовність? Чи взагалі — все настільки просто, що ми й не гадали? Підозрюю, справа в тісному взутті.
Принаймні перших двох руйнівників здорової психіки я уникав уже рік — відтоді, як поселився у бабці. Результати вищою мірою позитивні.

Тому через брак електрики я дискомфорту не відчував. А коли приїдуть старі (вони не так люблять морок, як я), все буде полагоджено.

Шиби дрижали від вітру — він віяв із півночі. Хмари у формі велетенських наковалень віщували сніговий буран. Хата занурилась у тінь, тільки мій каганець на кухні кидав червоні відблиски на ніж, на дошку і на розкришений наніц буханець свіжого хліба. Я зварив бабі вівсяної каші. Останніми днями в неї були проблеми зі стільцем.

Наклав собі трохи мамалиги в тарілку, з’їв її з вишневим варенням і хлібом. У баби була повна пивниця консервів: маринади і компоти у трилітрових слоїках, варення у літрових, аджика у півлітрових. Баба виявляла особливу ретельність до всього, що стосувалося хатнього господарства: кожна банка підписана. Зустрічалися варення і з дев’яносто другого року, і з дев’яностого. Був раритет із вісімдесят восьмого, мариновані опеньки. Я задумався, що було такого видатного у вісімдесят восьмому. Тисяча років християнства на Русі? При нагоді здам у Музей історії релігії.

Закінчив із вечерею, розбудив бабу (виспалася в день, тепер цілу ніч буде кректати). Баба глянула на мене, не впізнала і знову заснула. Я заніс її порцію на кухню, сховав під покришку до серванту.

Темрява кутала мене, як свою дитину. Я загасив каганець і піднявся до себе нагору. В хаті було зимно, тільки в баби нанизу палився п’єц. У кімнаті я не палив. Від тепла в мене пашіли вуха. У холоді, натомість, почувався набагато краще — і в голові ясно, і дихати легше.

Я напомацки знайшов ногами спальник, скинув капці, штани і пірнув у нього з вухами. Футболку наніч не знімаю, щоб не прохололи груди. У повній тиші, в цілковитій темряві, я лежав із розплющеними очима, і слухав, як за вікном тече чорна вода — густа і холодна. Мені було дуже спокійно на серці, бо я відчував, як усе довкола відбувається належним чином. Цей особливий стан глибинної води — суть танення льоду. Повітря насичене вологою, повітря переповнене від’ємними зарядами водню. Натуральний гідроліз. Вивільнює кисень і аніони водню, які настроєні до людини винятково дружньо, викликають у ній почуття спокійної пітьми, яка навіює глибокі спогади, немов скресання льоду.

Я уявив себе танучою брилою криги. Пригадав, як виглядає ріка Опір ранньої весни — берег завалений паковим льодом. Ріка чорна та масляниста. І сіре небо непрозоре — низьке й щільне. Воно посилює це гіпнотичне відчуття танення. Я вже сам перетворююся на важку, загуслу водицю, котра вільно пливе, обтікаючи холодне каміння на дні, абсолютно вмиротворнений. Вода не знає конфлікту, вона дзюркоче, їй невідома боротьба, а тільки спокійний плин крізь агрегатні стани — лід, вода, пара... вода... лід... вода... пара.. вода... лід... вода...

Я тануча брила, яка поволі скапує водою. Весняне звучання в пітьмі. Я не задумуюся, лід я чи вода, я повністю довіряю собі — зі мною не може трапитися нічого поганого. Що може трапитися в цьому колообігу? Це повільний дзюркотливий морок, весь в холодах і туманах.

Я течу, збігаю туди, куди мене тягне моє ледь похиле річкове ложе. Я вливаюся, тану в холодній стоячій пітьмі, де тихо і нерухомо.

Це океан.

Я повільно протікаю на саме дно, де ні промінчика, ні поруху, ні звуку — я в дивовижній щільності, в абсолютному захисті остигаю

з мене виходить нездорова гарячка поверхонь

я стигну в нерухомості

зупиняюся без єдиної думки

і стаю однорідною

в’язкою

тишею




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка