Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка4/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Дух є я

я є Дух

Мій намір — Намір Нескінченності.

Я і Намір — Одне.

Намір!

1.
У наступний, сьомий клас я прийшов уже одним із найстаранніших учнів. Старанний у тому відношенні, що з мого життя зникли ситуації, коли в мене питають урок, а я не готовий.

Для запам’ятовування аркуша друкованого тексту мені достатньо було пробігти поглядом по діагоналі, й він уже був «сфотографований». Доходило до того, що я вчив уроки на перерві (що ж, як і більшість моїх однокласників). Тратив на це діло три, максимум п’ять хвилин. Міг напамять прочитати довжеленний вірш, заледве переглянувши його.

Міг серед ночі вказати площу, скажімо, Мадагаскару: 590 тисяч км.кв.

Міг пригадати формулювання і доведення усіх теорем, які вимагала від мене шкільна програма.

Я міг коли завгодно назвати шість перших ступенів усіх чисел до ста — це взагалі несерйозно!

А щоби вразити якихось простачків, міг цілий день називати випадкові цифри і видавати їх за число «пі» у нескінченності.


Питається, що може нормальна людина хотіти ще після того, коли вона отримала такий шикарний станок, як пам’ять? Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Чомусь підозрюю, що якби така пам’ять дісталася якомусь фантазерові, то він понапридумував би таких чудес, що всі тільки ахнули б. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло.

Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам’яті став потрясінн­ям. Цілих півроку я ходив під враженням, солідним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене — справді дуже довго. Мабуть, так само довго я би міг звикати, скажімо, до початку повноцінного статевого життя.

Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав набагато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалось, то сам факт, що я вже це саме, ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало... рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж... але звично.

А тут усе по-іншому. Святково. Навіть у дечому таємниче, як недосліджений мішок із подарунками.




2.

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язику, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось — і вона це вхопить... Але наразі між людиною і спогадом — оце предивне відчуття легкого розкручування.

Для того, аби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледве чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь напрошується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою штрикай — нічого не чутимеш. Зате коли до неї повертається чутливість, то в руці зароджуються дуже сильні й настільки ж малоприємні відчуття.

Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у затерплий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки потужний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне — це правильний тон, тон наказу, якого не можна не послухатися. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька очікування чи невпевненості, все — команда не спрацює.


Деколи забуваю, що будь-які порівняння — всього лиш порівняння. І починаю фантазувати: а якщо і справді існує такий невидимий орган, як пам’ять? Який, мовляв, у процесі  еволюції втратив своє значення, типу як апендикс.

Та що там орган — людська пам’ять потягне на цілу систему. Нормально так, а що? Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут — система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. І циркулює у цій системі не кров і лімфа, а що?

Ну, я думаю, всі здогадались.


3.

А почав говорити я взагалі про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті притулити. Точніше, чим би її таким корисним нагрузити, щоб самому розслабитися.

Пам’ять незлецько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, то я взагалі не мав би чим зайнятися. Уроків я не вчив — нащо? Проглянув та переказав, і всіх ділів. Книжок не читав — нецікаво. Спадало на думку, що було б непогано вивчити мови, багато-багато мов. Можливо, навіть всі мови світу... Гадаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися — і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Та якось воно ліньки було шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.

Залишалося лазити містом, байдикувати. Ну там, футбола поганяти, в «дев’ятку», у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все...

Не раз лежав собі так перед сном і думав — як воно у мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напружуватися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують. Виросту — піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я — одна дорога, в клоуни.

Я, звичайно, буду не простим клоуном, а з секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком-мнемоніком.


Ні, бути блазнем із такими даними — це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах — ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз — людина із феноменальною пам’яттю!». Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.

Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену в своєму фірмовому піджачку, а за мною асистентка в трико вивозить шафу із книжками. Запрошується хтось із глядачів, який на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки зацитувати напам’ять. Я раз — книжечку перегорнув і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.

Попри неабияку охоту потріпатися, у деяких речах я був принципово потайним. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої обдарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: вдома знали, що в мене гостра пам’ять, але не більше. Тільки тато постійно бурчав, щоб я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, — думав я, — що ви там знаєте, про талант!»

Саме для того, щоб убезпечити себе від подібних наїздів, даремно про «талант» я не розбалакував. Якби стало відомо, що мені не важко вивчити весь річний курс за кілька днів, довелося б не солодко. Страшно й подумати. Мусив би до якогось інституту вступати, щось там вивчати.

Краще зразу в армію. А після армії — в цирк.

Мені здалося, що майбутнє моє надійно облаштоване, і все доленосне, що могло статися, вже сталося.




4.

Коли я втямив це як слід, стало трохи нудно. Я потрапив у смугу вічного байдикобиття. Ніби все, як завжди, та чогось немає. Бракує хвилювання, бракує напруження, тиску. Сьомий клас, восьмий клас — канікули цілий рік. Всі зубрять, тремтять перед контрольними, а мені — як солов’ю. Дев’ятий клас — канікули цілий рік. Десятий клас — знову, блін, канікули цілий рік. І на екзаменах — теж канікули. І до них, і після них — ввесь час канікули. Сім неділь на тиждень. Красота, звичайно, гріх нарікати.

Але все-таки. Чогось мені хотілося — чогось такого далекого, недосяжного. Що б це могло бути?


5.

Скорше за все, це мені хотілося баби.

Непомітно для себе я зробився досить грубим у виразах. А як іще називати цих (вирізано — Ред.), які не можуть запам’ятати, скільки буде два на два в десятому ступені? 

Але в ніжної половини людства, котра, хоч і не блискотіла інтелектом, було щось таке, до чого мене дуже тягнуло. Чий запах, якщо не помиляюсь, у ці дні нудьги мене і вабив.

І так це все розпочалося, з дівчатами.

Ну, була собі така Надя, моя перша. Ще була Галька, на сім років старша. Була Мар’яшка, нормальна дівчина, шкода, що так із нею незручно склалося. Звичайно, Оля Вишенька, її не забуду.

Потроху почав курити. Це додавало мені крутості. Мало того, що найкращий учень класу, іде на золоту медаль, та ще й курить на перерві. Та ще й (коли плітки не брешуть) вже скуштував того, чим так гаряче марили хлопці. Крутизна, та й годі.


6.

Знаєте, про людину часто судять із того, з ким вона водиться. Мовляв, подібне притягає подібне.

Мимохіть я зауважив, що зі мною постійно волочаться одні недоумки. Точніше, виявив, що вони — моя щоденна компанія, можна сказати, найкращі друзі. У мене була своя банда. Так про нас дехто казав — що ми банда.

Прогулюючи уроки, ми часто лазили будовами. Їх за школою було чимало, вони всі були споруджені наприкінці вісімдесятих, ще перед незалежністю. Тепер у їхніх власників не було грошей довести будівництво до кінця. Цегляні коробки, часто навіть без покрівлі, мокли під дощами, цемент потроху руйнувався, й хати заростали лободою. Всі будинки були приватні, двоповерхові, й усі мали практично однакове планування.

Це були мої улюблені дитячі ландшафти. Гори щебеню, що позаростали бур’яном. Гори піску, що його потроху розкрадали сусіди. Іржаві відра, загіпнотизовані бетоном. Кубометри цегли, критої руберойдом, поступово псувалися без уваги. Залізобетонні панелі, складені одна на одну через поперечну дошку, іржавіли і кришилися. Враження було таке, ніби господарі всього цього будівельного добра просто зникли безвісти.

На периферії Мідних Буків (в напрямку левад понад річкою) стояли пусткою цілі квартали таких недобудов. Ніхто зі старших без потреби «позичити», наприклад, тачку піску, туди не заглядав. Безлюддя панувало там, тільки вітер завивав у порожніх стінах. Для нас не було кращого місця, де прогулювати уроки, як піти на ті будови, спробувати без драбини вилізти на другий поверх чи на стрих. Часто грали у «спецназівців» — на пару поставлених шторцом цеглин клали вузький шматок шиферу. Хто розіб’є ребром долоні більше шматків за раз, той, звісно, крутіший «спецназівець». Фєдя Круговий, наприклад, міг ламати шифер навіть головою.

Там же, на будовах, ми курили сигарети і бухали вино. Нуднуваті розваги, вони швидко набридли. Я б навіть клей уже нюхав, аби тільки щось діялося. Та от — незручно перед продавцем. У Мідних Буках кожен знає, навіщо підлітку «Момент».

Гаразд, признаюся, раз таки нюхав, з пацанами. Але вам не раджу.


Таке безцільне валандання тривало досить довго, і я встиг зростися з думкою, що я — ватажок придурків. Мені це імпонувало. В цьому була своя жила, що б там не казали.
Одного разу, прогулюючи школу на віддаленій будові, ми заговорили «про це». Наші розмови завше так чи інакше були пронизані темою сексу. Ми або говорили «про це», або користувалися словами, які на це наштовхували: «вона мене заїбала», «хай засуне собі в жопу», «та я в рот їбав цю хуйню...» і т.д. Потім недопалками малювали на шлакоблоках оці «жопи», «залупи» та інші, в ґрунті свому банальні речі.

Вам ніколи не спадало на думку, хто малює непристойності, які часто побачиш у нас на стінах? Таж такі от, як ми, і малюють.

Мені, наприклад, подібне хуліганство подобалося. Я відчував, що можу зобразити не просто символ — орган там, чи якийсь акт. Я малював цілі етюди. Як первісний художник. Вони ще й досі є десь там, у Мідних Буках. Впевнений, до цих будівель вже ніколи не повернуться майстри та ґазди, і ніхто мої панно не заштукатурить, ура.
У цей день зі мною були Сєрий-косий, Фєдя, Вітька, Слон і ще два відморозки з Б-класу. Був кінець квітня, всі у сорочках на короткий рукав. А що було справді спекотно, то ми полізли у підвал. Там, на земляній долівці, стояли стоси цегол, що слугували нам за кріселка (у мене, наприклад, там був цілий «трон»). Кому не вистачало цегли і було ліньки йти за нею надвір, той сидів навпочіпки. Ну, як ото Сєрий.

Все почалося з мене. Я похвалився, що минулої дискотеки мені дала одна мала.

«Надя?» — спитали мене. Всі знали про наші ліричні стосунки, за що навіть прозвали мене «рамантіком». 

«Надя», — підтвердив я.

Більше ніхто з компанії похвалитися чимось подібним не міг, і розмова на цьому би й скінчилася. Одначе Сєрий-косий хитро примружився і взявся переказувати нам історію, котра мала місце з його братом. Братан його, виявляється, вчився у Львові в бурсі, й був нашого віку. Разом з іще одним ушльопком вони конкретно замацали «яку-та тьолку».

Слон, він сидів на цеглах навпроти мене, поцікавивсь, як вони її замацали.

Сєрий розповів, що замацали її «канкрєтно». Мовляв, не просто розстібнули ліфон, а в натурі, бля, здерли трулі, і кинули їй на грудак по палочці.

«А тьола шо?» — спитав пацик із Б-класу, котрий циганкуватіший.

Сєрий сказав, що тьола спершу видиралася, але, коли його брат витягнув свою махіну, у дури все потекло, й вона аж пищала, так хотіла, щоб їй вставили. Сєрий емоційно, ніби сам був свідком того, доповів, як тьола «брала в рот», «давала в зад» і як вони їй «спустили на рило». Розказуючи це, Сєрий аж здригався — він взагалі весь такий дриґаний, нервовий, неприємний — а ще тема така, гидко було дивитися на нього. «Такі діла», — підсумував Косий. «І то пацани нашого віку!», — додав він і поправив щось у майтках.

Тут всі почали обговорювати спершу пацанів, які в натурі безбашенні, потім тьолку, яка своєю поведінкою підтвердила, що всі з її породи — мокрощьолки і давалки.

Врешті, пацани задумалися (гіпотетично) над можливістю повторити подібну процедуру, хе-хе, власними силами. А що, хіба ми не мужики? Наприклад, хе-хе, завтра — підстерегти якусь дирку, що вийде на уроці в туалет, і зробити все по-бистрому, кинути чисто по-палочці, хе-хе, «для галочки». Двоє тримають за руки, двоє за ноги, а один — кайфує. Сєрий порахував, що нас для такої операції навіть більше, ніж треба.

Слон так захопився, що басом протрубив: «Пацани, а чо’ не нині?». Піти прямо зараз, у школу, підстерегти якусь дуру. Двоє за руки, двоє за ноги, один кайфує. А потім тьола сама допре, що це тєма, і — хто зна? — буде їм щодня давати.

«Тоді валимо!» — махнув рукою Фєдя, який усе це уважно слухав (я його недолюблював — вічно він хотів бути камандіром там, де вже командував я).

Такого рішучого заклику пацани не сподівалися, тому всі перезирнулися. Фєдя повторив: «Валимо на тьолок! Хто зі мною?».

Слон — той підвівся, Сєрий підвівся, Вітька — типу, не знає ще. Бачу, два сцикуни з Б-класу стушувалися. Вони зрозуміли, що решта наміряється це зробити серйозно — просто зараз піти і трахнути якусь малявку — і ніхто не почув у цьому чогось неправильного. Сцикуни промукали щось невиразне, вочевидь стали почуватися тут незручно.

— А ти? — спитав Федя у мене.

— А шо я? — спитав я дурнуватим голосом. Ніяк не можу догнати, що від мене хочуть.
І тут я, властиво, згадав про себе. Опам’ятався.

— Так ви шо... в натурі?.. — спитав я, мов не своїм ротом. — В натурі хочете піти зараз когось трахати?!

Пацани стояли наді мною, а я все ще сидів на своєму «троні». Ті, що пристали на пропозицію Сєрого, дивилися на мене насмішкувато. Фєдя — той особливо.

— Та він, пацани, боїться. І про Надю він, оказується, напиздів.

Я дивився на них, не розуміючи. І навіть слова про Надю пропустив повз вуха, а то би вже з кулаками поліз.

Невже вони справді йдуть... чи тільки одне одного на понт беруть?

Пацани, посміюючись і перезираючись, почали вилазити по одному через віконце на світло. Кожен вважав за потрібне глянути на мене з легкою погордою.

То пекучим, то морозяним струмом почало колотити мене усвідомлення того, де я опинився. В компашці деґенератів, натуральних імбецилів — так, імбецилів з усіма клінічними ознаками: відвислими губами, низькими лобами, з характерним виразом на обличчі. До мене дійшло справжнє значення слів цих людей, які ото вирішили йти зараз у школу шпокати малявок. Разюча невідповідність того, що я звик бачити у цих людях і того, чим вони були насправді, пройняла мене лихоманкою.

Вперше я додумався спитати себе: «А що я тут, у біса, роблю? Що я шукаю серед цих кретинів?». І, найголовніше: «Чому я сюди потрапив?»
Не знаю від чого, але в той момент мене пронизало  пекуче розчарування в чомусь дуже цінному. Розчарування через відсутність дива.

Я зрозумів, що ось він — цей момент, де можна вибирати. Забракло повітря. Я виліз із підвалу на сонце й відчув, як важке притягання моїх корешів послабилося. І водночас  щось гірке охопило мене.

Можна сказати, я відчув смак горя — хоч як подумати, то про яке це горе я кажу?
Хлопці лінькуватою ходою попрямували до школи, від недобудов це хвилин десять. Зараз там тривав третій урок. Першими йшли Фєдя, Сєрий і Слон. За ними, весь у роздумах, волочив ноги Вітька. Двоє хлопців із паралельного класу йшли останніми, вони гаряче (і стривожено) сперечалися. Сєрий озирнувся і поцікавився, чи йду я з ними. Фєдя дивився непривітно. Я заперечно хитнув головою і побрів у протилежний бік, стежкою через леваду в ліс. Мені захотілося піти до скель, побути самому. Почувався розбитим.

Був початок травня. Пам’ятаю, страшенно тріскотіли на спеку цвіркуни.




7.

Наступного дня першим я зустрів Вітьку, зранку перед школою. Той на діло не пішов, як і двоє з Бе-класу.

Потім я зустрів Слона, який теж в останню хвилину вирішив відмовитись від участі. Зате Слон розповів, що Сєрий і Фєдя таки підстерегли якусь малу, на рік молодшу. Затягнули її в парашу, замацали. Ну там, трулі здерли, як положено. Але у туалет зайшов якийсь бик посцяти. Здається, отой хіпаблуд, Курочка. Він мешкав неподалік від Слона, на одній вулиці. І що цей син учительки зробив, уявіть собі: вмастив, як слід, обидвом по яйцях, а потім ще й по морді. Почувши це, я усміхнувся.

Бити Федю шкаром у ряху — як мінімум, ориґінально. Хлопець має почуття гумору.

Власне в цей момент повз мене, — а я сидів зі Слоном на підвіконні біля фізкабінету, — проходить Курочка. Вдає, буцім не помічає нас. У подертих джинсах, патлатий, як тьолка. Нормальний пацан, а когось із себе корчить.

Слон провів Курочку затуманеним поглядом. Слон узагалі туподоходячий, із ним спілкуватися найпростіше. Для нього в мене кредит довіри завжди відкритий.

— Жаль пацана. Уб’ють його нині, — вирік Слон.

— Ти це серйозно?

Він зітхнув.

— Ти ж Фєдю знаєш. Буду просити, щоб у голову не бив. Усе-таки сусіди.




8.

Ще раз того дня ми перетнулися з Курочкою в їдальні. Я цілий день тинявся по школі сам, уникав знайомих. До голови лізли дивні думки. Щеміло серце.

Побачивши мою присутність, Курочка занервував. Мабуть, гадає, що ми з Фєдьою в одній банді, за одну ідею. Воно зрозуміло — постійно бачити мене поруч із найбільшими кретинами школи. Асоціативне мислення.

В їдальні було людно. Я став у чергу і спостерігав, як Курочка несе два компоти і пару коржиків до столика біля сонця. Там сиділа якась розфуфирена шмакодявка. Судячи з темних мішків під очима, це й була вона — жертва вчорашнього терору. Вона теж мене впізнала. Провела тягучим поглядом.

Я взяв у буфеті тарілку салату «Дністер» і березовий сік. Пошукав очима вільне місце і з легким відчаєм побачив, що єдиний порожій столик — якраз біля їхнього. Сів, розвернувшись до них боком, так, щоб сонце падало просто у вічі. Чудове, добре квітневе сонце, як я тебе люблю.

Курочка смикнувся було здриснути, однак мала присадила його. Вони сиділи і наминали свої коржики, я потихеньку жував салат. Відчував на собі їхні погляди.

Мені хотілося якось підбадьорити їх. Сказати щось заспокійливе. Але як тут заспокоїш: пацана після уроків будуть бити. Навряд чи Курочку втішить звістка, що Слон попросить Фєдю не копати в голову.

Нарешті я сформулював думку. Зараз розвернуся до них і скажу: «Вибач, фраєр...». Ні, не «фраєр»... «Друг»! Точно, друг.

«Вибач, друг. Я чув, у вас вчора були праблєми. Сьогодні... — що далі? — Сьогодні будуть ще крутіші»? Ні, не підійде. Як показати їм, що я з ними — на одному боці?

Я розвернувся до них. Гарне, тепле весняне сонце падає мені на щоку.

— Вибач, друг... — кажу я і забуваю все, що придумав.

— Я тобі не друг, — відрубав Курочка. Тихо, але твердо. Обидвоє піднялися і вийшли в темний коридор.


Ще кілька хвилин я просидів над склянкою соку і порожньою тарілкою. Сонце, приємне сонце зігрівало мене. «Я тобі не друг». Абидна, да?

Значить, так і повинно бути. Є моменти, коли треба приймати рішення. Є моменти, коли потрібно за ці рішення відповідати. Фєдя і Сєрий прийняли рішення і відповіли за базар. Курочка теж прийняв рішення і зараз теж буде звітувати по повній програмі. Мала теж щось та отримала. Наприклад, досвід. Можливо, колись і їй потрібно буде приймати рішення. І відповідати, звичайно.

Тільки я почував себе розгублено. Я більше не міг повернутися в компанію дебілів. І я не мав можливості стояти в борні разом з Курочкою і його малою. Втручатися — значить, прийняти рішення, за яке потрібно відповідати. 

Це їхні війни, їхні битви.

Почуваю себе чужим, розгубленим.

Грію обличчя в лагідному промінні. Люблю сонце у квітні.




9.

Конкретно щодо цієї історії, то все склалося так. Фраєра побили, жахливо побили. Його знайшли за школою. Свідки переказують, фраєр був схожий на сливку в маринаді. Круговий — він психанутий. Та й Сєрий ще, два чоботи пара. Дай тільки привід.

А от буквально за два-три місяці Фєдя десь пропав. Казали пацани, він давно збирався змотати у Молдавію, типу, вшивався від армії. Дивно тільки, що так несподівано, посеред випускного балу. Навіть не хочу висувати жодних припущень.
Є рішення, і є відповідальність.

Мені не хотілося ні з ким спілкуватися. Після того епізоду я зробився відлюдькуватим, а коли вже попадав у товариство, то поводився так, що прости господи. Хамив, грубіянив. Потім сам дивувався, звідки в мені це береться. Ніяк не міг забути, яким тоном відрізав Курочка: «Я тобі не друг». Ніби щось мені від нього треба було.

Дивне було літо. Спекотне і сухе, зате яке холодне на стосунки. Гомінке, з компаніями і забавами — але мене чомусь ніхто не кликав. Чесно, я зовсім перестав розуміти, що зі мною відбувається. Чому люди й світ змінилися до невпізнання. Коли наступала зневіра, в усьому, що зі мною відбувається, я вбачав руку невидимої Сили, яка обертає кожну ситуацію так, аби в результаті власної дурнуватості, дратівливої нестриманості та прямоти я залишався самотнім.

З Надею ми розійшлися через два тижні. Не зійшлись характерами. 

Після неї була Галька, не така симпатична, як Надя, але на сім років старша і набагато легша на перед. Теж посварилися, розійшлися. Галька лякала мене, бо хотіла мати від мене дитину. Потім навіть спробувала надурити, буцім вагітна. Брехню розкрив її сорокалітній хахаль, який у суворій чоловічій бесіді зрадив мені, що насправді вона стерильна — у Гальки проблеми з яєчниками. Мовляв, це їй пороблено. Хахаль суворо, але напрочуд вчасно попередив, щоб він більше ноги моєї в Гальки не бачив, а то порве мені очко на німецький хрест.

Одночасно була паралельна іншим, сентиментальна «любов» із однокласницею Олею Вишенькою, моїм романтичним ідеалом. Дивлячись на неї, гріх було подумати, що таку красу можна їбати. Якось я спробував наполягти на цьому, у досить прикрий спосіб... шкодую, що тут додати. Це поділило наші стосунки на «до» і «після».

Після неприємної сцени з Вишенькою я вчинив панічну спробу захиститися від наступу чогось невблаганного. І буквально за тиждень, на танцях, поклеїв Мар’яшку — худеньку дев’ятикласницю з милою мордочкою. Але Мар’яшка жалася. Підозрюю, вона була ще цілкою. А піддалася тільки тому, що не могла більше витримувати мого пристрасного шепоту. Правду кажуть: нудному легше дати, ніж пояснити, чому не хочеш.

Упродовж вечора я не міг позбутися усвідомлення того, наскільки моя присутність підкоряє Мар’янчину волю. Розумів, що відвертості між нами бути не може, що вся її податливість — результат мого шарму й гіпнозу. І все-таки не втримався, щоб не скористатися цією владою над дівчатами бодай востаннє. Перед тим як вийти з нею в парк зажиматися, так і сказав собі: «Це вже востаннє».


Ми обмежилися глибоким петтинґом з еякуляцією. Це було на лавці у парку за клубом.

Я спустив і відчув, як спорожнів.

Цілий вечір я поклав на олтар короткочасної, притупленої насолоди. Щойно здобувши цей момент, збагнув, як низько все це виглядало. Мар’яшка, сопливе дівчисько, яке я ледве знаю, сидить, причумлена всім, що сталося. Не знає, об що витерти пальці, перемазані теплим сім’ям. Я розвалився поруч, із розстібнутою матнею, отупілий і роздратований тим, що все, блядь, так плоско — так плоско, блядь, що хоч бери та й плач. Знову те саме відчуття. Усвідомлення, що у всіх моїх забавах немає нічого, крім пласкої порожнечі. Подумки запитував себе: «Що не так? Що змінилося? Чому я більше не можу бути тим, ким я був?» Нема відповіді, тільки дубова гіркота.

За якийсь час я піднявся, сказав, що мені пора додому і я, на жаль, не зможу її провести. Мар’яшка сиділа, заклавши ногу на ногу, жувала жуйку, таке враження, наче ця дурепа навіть не зрозуміла, що відбулося. Безголове мавпеня з налакованою зачіскою, у красивій маєчці, у модних джинсах. Напевне, найблатніша в класі.

Вона теж піднялася, не припиняючи цямкати жуйку. Щоби хоч якось віддячитись, я пригорнув її за плечі. Наші тіла були твердими й неслухняними, просто-таки задерев’янілими. Праву руку, з підсохлою спермою, вона тримала поперед себе, щоб не замазати блюзочку. Обнявшись мов каліки з фронту, ми пошкутильгали на світло перед клубом. Першою нам трапилась Оля Вишенька, вона саме збиралася йти додому, шукала, кому по дорозі. Нещасна Мар’яшка навіть не знала, хто це така. Мар’яшко, дурепо малолітня, пробач, будь ласка.

Коли стало видно обкінчану (як виявилось на світлі) Мар’янчину блюзку, слова зробилися зайві. Не наважившись при Олі цілувати дев’ятикласницю, я поплентався додому.

Найприкріша частина того вечора трапилась уже біля моєї вулиці. Оля, яка йшла за мною у темряві, погукала мене. У мені все похололо, але я підійшов. Ми трохи порозмовляли — точніше, Оля говорила, я слухав, — та це тривало недовго. Якби довго — означало б, що несерйозно. Сердиться, але вибачить. А тут уже все. Без варіантів.

Дізнався про себе дещо нового та неприємного (погляд збоку, сказати б). Заодно довідався, чому Оля, замість готуватися до іспиту, прийшла того вечора на дискотеку. Хотіла помиритися зі мною і почати все спочатку — тільки повільніше...


Всюди повторювалося те ж саме. Люди наче показилися. Скрізь, де я з’являвся, вибухали сварки, скандали. У кожного до мене знаходилась маса претензій. Все скрізь повторювалося. Скрізь проступав той самий присмак. Присмак дубової гіркоти.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка