Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка5/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

10.

У ті дні я багато лазив по лісі. Тупо лазив урвищами вгору-вниз, доки ноги наприкінці дня не підкошувались від перенапруження. Так я відволікся від нав’язливих думок про те, що не маю в місті ні одної душі, до кого прихилитися, кому би поплакатися. Де мої друзі? Нема в мене друзів. Де мої подружки? Нема подружок.

Чи то Волею незримої Сили, а чи із власної глупоти, сталося те, що сталося — на всі Мідні Буки не залишилося нікого, хто би хотів мати справу з таким собакою, як я.


11.

Ще раз, для обдарованих:

Де мої друзі?! — Нема більше друзів!

Де мої подружки?! — Нема більше подружок!



1.

Багато часу в те рясне на грози літо я присвятив забавам із пам’яттю. Нарешті у мене з’явився вільний час на дослідження. Хоч як подумати — а чим я так був зайнятий до цього? Чому залишилося враження, ніби раніше було просто ніколи зі своєю пам’яттю бабратись? Де я згубив стільки часу?

Без веселої компанії дні здавалися довгими — майже нескінченними.

Добре, що я не сварився з лісом. Куди б тоді я  подався? Хіба пішов би вішатися.

Пам’ять — непогана розвага, особливо якщо ти сам. Як не було що робити біля хати, я йшов у свіжість гір. Знаходив привітну місцину і проводив там усілякі науково-популярні досліди з пам’яттю.


2.

Мене приколювало згадувати. Як уже казав, сам процес пригадування для мене достатньо тілесний, тож коли в темряві пам’яті спалахує спогад, мене пробирає специфічний дрож. Що складніше завдання ставиш, то більша певність, що дрож пройматиме глибше. Відразу напрошується асоціація з чимось еротичним. Я би застеріг: не так еротичним, як оргазмічним.

Чув, у 60-х роках декотрі безумці виготовляли так звані оргонні камери. Це такі кімнатки, обшиті фольгою, які повинні були концентрувати світовий оргонний потік (чим би він там не був насправді) на людині всередині. Якщо потік достатньо концентрований, людина всередині зазнає спонтанного оргазму. Кажуть, такі були. На мою думку, оргазм від перебування в оргонній камері нітрохи не еротичний. Він повинен бути нелокалізований, тканинний.

Аналогічно, дрож пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Щоразу я пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, та допіру натупав спогад, як примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями.

Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей — людини як особистості, як всієї сукупності її проявів — тілом прокочувалася лихоманка, гадаю, більшості людей вона знайома. Найбільше вражень приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням. Чим повніше я ставив собі за мету пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не противних, — а незідентифікованих.


3.

Дивом не полінувавшись, я подивився в підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Із прочитаного нічого, на жаль, зрозумілішим не стало. На сторінках 273-275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси. Ні чорта не зрозумів, крім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові. 

Скажіть, якщо ви пригадуєте вчорашній ранок, то невже хтось чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алиллуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я — ні. Зате я відчуваю свою пам’ять на дотик.

А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався — це я алегорично про пам’ять).

Погляньте, як міняється людське тіло — від немовляти до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, мов якусь субстанцію, розбухає від потоку цієї субстанції, набуває форми. Потік вражень від дійсності проходить крізь наші тіла, міняючи їх, залишаючи в тілі Пам’ять. А поскільки для більшості людей їхні тіла — як не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого. У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад, стегна. Якщо у вас після фізкультури спливе яскравий спогад про давно забуті дні — я попереджав.

В якийсь переломний момент тіло починає старіти, — але не тому, що потік існування слабшає, а тому що в певному сенсі тіло стає недостатньо проникним для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами-враженнями, які ми не перетравили і не пропустили далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла — діапазон неприйняття ситуацій із нашого щоденного життя. Хвороби — теж від низької провідності.

Як ми ставилися до життя, таке у нас і тіло. Тому деколи досить поглянути на людину як на тіло, і вже відомо, хто вона така.

Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а лише калічить його, — поки врешті не приходить самі знаєте що.

Тут, звичайно, заритий собака довгожительства (а також короткожительства).
Ну, це так, загальна картина, яка вималювалася зі спостережень за рідними й близькими. Тим-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, ніби пам’ять закодована в молекулах, які, наче голка зі смертю Чахлика Невмирущого, криються в рибосомах, що заникані у нейронах, які сховані в голові, і т.д.

Таке пояснення, далебі, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко пригадуються одні речі (незашлаковані частини тіла), а зовсім забуваються інші (проблемні ділянки). Затерпла частина системи, так само, як і нерозвинений м’яз, не слухається. Найчастіше ми вважаємо, її просто не існує.




4.

Подумав-подумав, і дозволив ученим бути правими. Справді, хай будуть синапси, нехай звучать нейронні ансамблі, я ладен повірити навіть в РНК.

Я зрозумів просту річ — наша з наукою драма в тому, що ми перебуваємо по різні боки презерватива. Науковці підходять до цього ззовні. Розпилюють комусь довбешку, вставляють туда термометр, міряють, зважують, — досліджують, одне слово. Я ж, навпаки, розглядаю всю штукатурку зсередини, зі всіма наслідками, які звідси випливають, а саме: спрощенням, ускладненням, підтасовуванням, перекручуванням, окозамилюванням та іншими хибами, що властиві людині з нерозпиляною довбешкою.

Впевнений, нам із наукою було би про що поговорити, якби ми зацікавилися одне одним. Взаємовигідна співпраця. Завдяки науці я міг би відкрити в собі те, що звичайно приховано від погляду — так само, як за допомогою дзеркальця можна поглянути на дірку в задниці.   




5.

Згодом я почув від московської приятельки історію про одного поважного чоловіка, професора лінгвістики в її інституті. Підозрюю, у професора теж були перспективи на феноменальну пам’ять. Таж лихо, з чоловіком скоївся перекос. Специфічні розлади психіки, — боюсь, вони мені теж можуть загрожувати, якщо не дотримувтися техніки безпеки. У професора, на додачу до всього, розвинулась ще й болячка Альцгеймера, проте вона була тільки фоном.

Основною проблемою став свого роду розвал звичайного сприймання. Наприклад, йому здавалося, що рукавичка — це не цілісний предмет, а грандіозне нагромадження різноманітних структур і якостей: волокон, каверн, площин, параболічних контурів, векторів натягу, ефектів тепла та поколювання. Дедалі більше подрібнення. Часом у чоловіка наступало прояснення, і він знову сприймав речі цілими. Зате коли хвороба налягала, професор не міг виконувати елементарних речей. Можна тільки здогадуватись, у якому страхітливому просторі опинявся цей сірома: наодинці з невпізнанним, страхітливим Чимось, і невідомо, як із ним поводитися. Треба все починати з чистої сторінки, без учителів, покладаючись виключно на власні сили і ведучи відлік від точки у собі.  

Я так і не дізнався, чим скінчилася та історія. Чи живий цей поважний лінґвіст і досі, а коли живий, то як ся має? Подумки передаю привіт. З повагою, Петро.




6.

Пам’ять можна описувати різними хитрими моделями. Наприклад, дехто вже заманався розводити народ на те, що спогади — у відчуттях, тобто, у тілі. Тільки ж не тупо так — мовляв, якщо комусь відрізати вухо, він забуде, як звали його батька. Усе те суть  набагато тонші горизонти — навіть не знаю, чи звідти повертаються людські слова… а коли повертаються, то чи й далі схожі на себе?

Тому спробую проілюструвати на пальцях. Тобто — картинкою. Я помітив її, гортаючи підручники з психології. І подумав: це ж воно! 

Подивишся раз — і бачиш молоду панянку. Глянеш знову — бачиш стару бабу. А що намальовано насправді?

Пригадувати, на мою думку, це впізнавати в хаосі чуттів одну із картинок: дамульку чи бабку, спогад А чи спогад Б. Події, які ми не можемо пригадати — це «втрачені» смисли картинки, які ми ніяк не виловимо із малюнка-загадки. Чи можна побачити два зображення одночасно? Не бачити жодного зображення, а бачити картинку-як-вона-є?

От тепер є сенс розповісти про один експеримент і його незвичайні результати. Слухайте і дивіться.




7.

Якось я зайшов достатньо глибоко в ліс, мабуть, перетнув межу вовчухівського лісництва, а вийшов на турківське. Далі на південь, на Закарпаття, гори ставали могутніші, а заразом голі. Їхні хребти вкриті чорницею та каменем, поцяткованим лишайником космічних кольорів: салатовим, оранжевим, фіолетовим. Я любив і таке, та перевагу віддавав лісистим пагорбам, де по торішньому листю біжать потічки.

Саме в такій мальовничій місцевості я зупинився перепочити. Постелив на камінь складений удвоє светр, присів та й почав клювати носом. Ще раніше я помітив, що дрімота сприяє пишним спалахам пам’яті. Досить було розслабитися, вчутися в місце, як перед очі самі почали лізти спогади. Кажучи мовою малюнків-«загадок», моя пам’ять щось безладно «впізнавала» у собі, і я стежив за її безцільними іграми внутрішнім зором.

Стало цікаво, що буде, коли я втримуватиму увагу на декількох спогадах нараз.

Пам’ять одразу підсунула —

ми з братом садимо чорнобривці, йому сімнадцять, мені тільки десять. Мої руки в багні — брат ллє слоїком воду в ямку, а я втискаю в неї корінець розсади. Спогад дихає свіжістю. На небі світле хмар’я. Брат розгинається, озирається на вікна з кухні. І дістає з кишені сорочки погнуту цигарку —

я з Вишенькою в клубі, танцюємо «мєдляк» під саморобну світломузику. Здивовано (бачу перед собою, розумію) пригадую, що в залі майже всі п’яні. Мені вже п’ятнадцять, я роздратований: гарячий пеніс тисне у джинсах. Я опускаю руки з Вишеньчиної талії трохи нижче. Це не приносить утіхи. Вона теж у тугих джинсах, і мої долоні відчуваюь лише тверді кишені. Тоді я —

вирішую присісти на камінь, бо чую, вже добряче стомився. Витягаю з торби вовняний светр. Складаю удвоє і застеляю місце для дупи. Біля ніг дзюрчить тонкий струмок, ніжний, мов дівчатко. Мене —

— не відпускаючи спогадів, відволікаюся на мить. Приголомшений тим, що останній спогад, який стався всього чотири хвилини тому, далекий і яскравий так само, як ті, що трапились і рік, і п’ять років тому. Знову занурююся в дрімоту, і спогади виливаються самі, повні та насичені деталями, яких ніколи не помічав —

— брат пускає носом цигарковй дим, і каже дивись, петро, я дракон. Переживаю щире захоплення братом, мене вражає його дорослість та внутрішня правильність, мені дуже подобається мій брат, а коли він курить цю сигарету, то взагалі скидається на людину, котра пізнала правду світу

— легенько покусую Вишеньку за вухо і намагаюся пристрасно поцілувати, мені дуже хочеться вивести зараз її надвір і натягнути по повній програмі, та Вишенька відвертається. Кладе мені руки на шию, але відвертає обличчя, мені це не подобається, і я починаю тупо закипати. Кортить заламати їй руки за

— занурююся у спогад, наслухаю шепіт води в торішньому листі й кайфую від жовтого світла, котре не згори лине, а навпаки — проміниться із-під землі.

— хочу повернутися назад у статус кво, але приголомшено усвідомлю, що не здатний відрізнити, котрий момент є теперішнім. Вони всі теперішні, вони всі відбуваються одночасно, кожен повний і живий, аж відчуваю себе розщепленим на чотири незалежні погляди, кожен з яких є однозначно моїм єдиним. Лунає оглушливий, ніби сповільнений вибух. Важкий спалах блакитно-сірого. Дезорієнтований, не можу навіть визначитися, де голова, де яйця, але дзвінкий удар, що надійшов звідкись за тисячу кілометрів, виявляється ударом тіла об землю
— це ж треба такому статися, щоб я гепнув з каменя і впав мармизою в потічок! Мною колотило і тіпало, тіло затерпло й кипіло газ-булькою, у вухах дзвеніло.  

Пройшла, може, якась хвилина з початку експерименту, а видалося — прожив півроку.

Без видимої причини навалилася туга і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це справді тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям — яскравим, повнокровним, реально-плинним. А тепер я тут, і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию і стало трохи ясніше. Гори стали горами, а ріки знову стали ріками.
Тіло щеміло і страждало. Я почувався так, наче оклигував після стресу із загрозою для життя. Може, пригадувати — шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Щойно кожна моя клітина була пронизана станом колосального прозріння нескінченно важливих речей, — а тепер цей стан безслідно розтанув. З’явилося відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.

Оповився в печаль та скорботу за далекими берегами.


Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці — майже до кінця листопада — зі мною не діялося нічого такого, екстраординарного. Я віддався буденності, присвятив час мирським ділам. Допомагав татові, чемно сидів на уроках. Правда, ні з ким не спілкувався, зате й хамити перестав. Попросив пробачення у всіх, хто погодився мене вислухати. Загалом, пройнявся настроєм особливої, святої смиренності.

Така-от була історія з розщепленням.




8.

Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й набути втраченої чутливості. Але для цього потрібні а) великі старання, які супруводжуються б) великими стражданнями; в) кому за нашого часу цікаво полювати за вітром на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти свій час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «...штоп нєбила мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жізнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному в мірє — барьбє за асвабаждєніє…»

Кожен сам вибирає, як жити і як не жити.

Тому я вирішив дати людям спокій. Якими б вони там не були — люди перестали викликати в мене цікавість. Кожен сам обирає мету — я не міг звинувачувати їх. Та й не мав інтересу це робити. Тільки б не «жог пазор за мєлачнає прошлає». Вони такі ж, як і я.

Ми однакові.

Нас немає за що пожаліти.




9.

Я закінчив школу, гарно провів випускний. Чи міг я рік тому уявити, що зможу отримати втіху від випускного? О ні, я вважав це нижчим власної гідності — насолоджуватися тим самим, що й інші люди. Але тепер, коли інтерес до людей пересох, я відчув, як можу без жодної шкоди для власної гідності, без найменшої бридливості спілкуватися з ким-завгодно. Я навіть знову поновив деякі старі знайомства — правда, свідомо тримав їх мілкими в емоційному плані, але ці люди справді були о’кей, вони були мені до душі й чимось навіть імпонували.

Колись я боявся, що відвертість із людиною — запорука того, що вона використає отримані знання й завдасть удару в слабке місце. Я ж опинився в парадоксальній ситуації — як би глибоко не відкривався, я не ставав від цього слабшим, а мій суперник — дужчим. А тут ще й виявилося, що всі поєдинки відбулися без моєї участі. Суперників не стало. Може, вивітрилися. А може, їх і не було, цих суперників.

Непомітним чином із мене втекла маска хитрого куркуля, який щось там собі знає, та нікому не каже. Може, я і справді щось знав, але зуб даю: знання це нікому, крім мене, не потрібне, а кому потрібне, тому й відкриється, рано чи пізно.




10.

Літо в нашій сім’ї видалось неспокійне. Неля без продиху скандалила з мамою на предмет переїзду в Тернопіль до хворої баби Віри, про яку я вже згадував.

Хтось із маминої родини мусив сидіти біля старої, бо та уже геть ослабла, не могла собі їсти зварити. За всіма розкладами виходило, що настала мамина черга. А мама, власне, придумала їхати в Польщу на заробітки, тому що з економікою в хаті стало зовсім хижо. Інша річ, що за кордон повиїжджали й мамині сестри. Як не крути, мусив їхати хтось із наших.

Тоді мама вирішила сплавити в Тернопіль Нелю, бо та вже однаково засиділася в домі, 23-й рік, як не як. Неля, коли дізналася про це, закатала страшну істерику — у нас в хаті ще такого не було. Жінки били посуд, казали одна одній погані слова. Обидвом принципово розходилося на тому, щоб не їхати. Мамі — зрозуміло, вона за сім’ю думала. А Неля, я так підозрюю, мала тут якесь велике і дуже таємне кохання, від якого не можна було відходити, як від грудної дитини. Основним аргументом першої було: «Ти проститутка, думаєш тільки про себе!», друга погоджувалась, але зауважувала, що як вона про себе не подбає, то хто ще? Їй он, уже двадцять три, всі подружки заміж давно повиходили, по двоє дітей уже мають, тільки вона дівує. Ну, і так далі.




11.

У серпні мама не витримала. Після виснажливого скандалу вона зібрала речі й просто вночі, благословивши словами: «Подихайте тут», пішла з хати ловити машину до Тернополя. Неля зціпила зуби і нічого не сказала. Було видно, що перемога їй тепер здавалась не такою бажаною, як гадалося. Але нічого — розхазяйнувалася, відчула себе господинею, і все в нас пішло на лад. Не подохли.

Хата спорожніла. Батя пустився берега. Наскільки мені було відомо, поїхав десь із вуйком Зеньом на Закарпаття. Восени там багато роботи, завжди потрібні зайві руки.

Він сильно здав, мій батя, відколи розвалився СРСР. Там, на Закарпатті, вони з вуйком Зеньом будуть їздити від господи до господи, підробляти на виноградниках, а ввечері все пропивати. Він теж романтик, мій батя, як і я, — забити на все, мандрувати осінніми пейзажами, бухати і згадувати часи студентства. Колишній геолог, до речі. Відколи припинились експедиції на Північ, чогось у його дорослому житті бракувало. Вочевидь чогось бракувало, інакше б чого він так пив?

Брат переїхав у Мукачево, жив там із дівчиною. Влаштувався на фірму охоронцем. Продавав наліво якісь електрошашличниці. Сподіваюся, він не крав їх у себе на роботі. Але ні, він не такий.

А ще восени на мене чекала армія.

Тривалий час я готував себе до моменту, коли доведеться поповнити ряди збройних сил України. Зранку присідав, відтискався від підлоги, ввечері йшов на турніки підтягуватися. Армія — це вам не жарти, слабаків там не люблять. Як «дєди» підуть «духів» табуретками пиздити, доведеться за себе постояти.

Нелі випадало зоставатися одній на господарстві. Вона це розуміла, тільки не могла наразі второпати, добре це чи погано. Напевне, були ще проблеми з отим засекреченим коханням. Все виходило зовсім не так, як вона планувала, і її це гнітило.




12.

Віддамо сестрі належне, Неля показала себе не такою вже й безпорадною. Вона відкрила курси з підготовки до вступу в розрекламований коледж за містом, наступного року там передбачався перший набір. Кажуть, у Львові коледж уже користувався успіхом. Не знаю, звідки взялися гроші, але з інтернату, що стояв безпритульним на околицях міста, буквально за рік ударними темпами зробили чічу-лялю.   

Від нічого робити — повістка щось барилася — пішов у коледж на будівництво, спитав, чи не потрібна допомога. Мене взяли штукатурником. І башляли тут пристойно, погодинно. Зі мною в одній бригаді працював Слон. А бригадиром призначили Вітьку, уявляєте?

До сестри завчащали інтеліґентні підлітки зі Стрия, яких вона підтягувала з англійської. Відколи поїхала мама, Неля змінилася до невпізнання. Вдавала тепер із себе велику інтелектуалку, ходила по хаті, накинувши на плечі мамину хустину. Навіть голос, тон помінявся, став, як у вчительки. На кухонному столі перед приходом учнів вона викладала збірки поезій, авторами догори — Зеров, Стус, Олена Теліга. Я здогадувався, на що вона мітить — хоче влаштуватись у коледж. Вона баба з характером, куди хочеш пролізе, а якщо треба, то й кого хоч попхає. 

Підлітки, що навідувалися до нашої хати, всі як один, мріяли вчитися в новомодній бурсі й усі жадали нових зустрічей зі своєю репетиторкою. У їхній присутності навіть мені до сестри слід було звертатися англійською. Good morning, Petro . — Good morning, Nelya.

Підлітки з великою охотою приймали Нелині пригощання, просили another cup of tea, а потім закривалися разом із учителькою в Нелиній кімнаті. Спершу заняття відбувалися на кухні. Потім, напевне, Неля дойшла до таємних параграфів, які мені чути не можна було, і стала запрошувати юнаків до себе в «ґабінет».

Цілими днями звідти лунало: «Май нейм із Павло. Ай ем фоуртін їарс олд. Ай ем е скулбой».

— Уотс йуор фейворіт уезер, Павло? — питала Неля і хихотіла.

— Е-е-е... Зе уезер із файн... ой, забувся... Май фейворіт... ги... Ой! Шовиробите... Ай!.. — і по паузі, геть розпачливе: — Ой-йо-йой!

На що Неля муркотіла:

— Вуд йу лайк ту лик сам айс-крім ту, Павло? М-м-м-м... делишис...


13.

Мама не приїжджала, не дзвонила, не давалася чути. На Різдво теж залишилася біля баби.

Зате приїжджав кілька разів Василько, питав, чи не треба грошей. Але ми, як не дивно, зовсім незле влаштувалися з Нелею, навіть краще, ніж було з батьками. Василь показав мені кілька прийомів із кунґ-фу, навчив правильно завдавати удару. Він сказав: якщо я доведу ці прості удари до автоматизму, вони стануть такою ж природною річчю, як біг. Тоді я в армії буду найкрутішим пацаном, і мене ніхто не буде чіпати.

У десанті Василь опанував багато корисних речей, типу, як вижити у пустелі, якщо в тебе тільки пара шкарпет (з одної можна зробити пастку для піщаних гризунів, з іншої — збиралку для води).

Ще показав мені кілька нових акордів і навчив пісеньки про есть в батвии маленький дом, он стоит на утёсе крутом... Ну і ще там — про два фінські ножа, про нещасливу любов, як брат укошкав брата. Але найбільше мені сподобався приспів:
дорога в жизни одна,

ведет лишь к смерти она,

и все что хочеш, поймёш,

прошлого не вернёш
Василь казав, що це давня пісня радянських геологів. Його цій пісні колись навчив батя, тепер пора Василеві навчити мене.

Брата цікавило, як у мене справи з призовом. Пообіцяв домовитися з людьми, щоби мене відправили десь поближче до Мукачева. Я на те подякував, але сказав, що повістки не отримував. На те Василь порадив самому піти у військкомат і не затягувати. І обов’язково йти в десантники, як він. Після чого знову поїхав на Закарпаття, а ми з Нелею повернулися до мирного побуту сестри і брата.

З’явився тато, живий-здоровий. Трохи, правда, побитий. Попередив, що перезимує в товариша аж у самому Хусті. Переночував і знову зник.

Неля варила свій favourite onion soup і пригощала ним клаповухих відмінників зі Стрия, а потім перевіряла домашнє завдання: orally, of course.




14.

Врешті, обтяжливе чекання набридло. Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з’ясувати, як мої справи, та не мучити душу.

Поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім’я. Якась дівчина-секретарка, всього на пару років старша за мене, довго розгрібала теки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене у реєстрі не було.

Врешті, в грубій амбарній книзі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Однофамільцем виявився мій брат.

Справа заповідалася непростою, а секретарці не було охоти вникати у наші сімейні сфери. Я спробував пояснити, що у П’яточкіних хлопців двоє — один, котрий значиться, той служив, інший ні, але хоче, однак того іншого, котрий ще не служив, і котрим є я, брат того, котрий є, чомусь немає.

— Якщо ти є, то чому тебе немає? — бовкнула дівчина і почервоніла.

Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо-ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було би взагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді точно все було б, як у списку.

Нарешті їй терпець урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчилися в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріш іти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.

Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися — прогулював там, або вийшов попісяти, але відчув: тут усе набагато серйозніше.

Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.

Такі дивні, дивні справи.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка