Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка7/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

10.

Баба продовжувала вечорами розповідати мені по порціях власне життя, але жодна з історій більше не була такою оглушливою для неї, та й для мене, як та перша. Зір у баби сильно впав, сама читати вже не могла, але загалом вона здавалась більш пожвавленою. Не даремно кажуть, що минуле придавлює нас — скидаючи його, ми молодіємо.

Полудень я проводив час біля бабці, попиваючи з нею чай і читаючи вголос Мірче Еліаде. На сон зачитував їй «Тибетську книгу мертвих». Баба скаржилася, що «ніц не розуміє». Вона плакала, щоб я читав їй Євангеліє. Я ж пояснив, що зі Святим Письмом загалом вона знайома, а про «Тибетську книгу мертвих» чує вперше, хоч то є примірник із бібліотеки професора Галушки, бардо йому тходолом. А людина перед лицем смерті, продовжив я, котра знає про дві версії потойбічного, має удвічі більше шансів померти вдало (назвімо це так), ніж людина, зашорена тільки одною. Бо ніхто з живих не знає напевне, що є після смерті.

Баба заперечила, що Бог знає. Я їй на те: знає, але не каже. А чекає, щоби ми самі все побачили.

Баба замислилась. І тут несподівано спитала, що на мою думку, стається після смерті. Трохи подумавши, сказав, як вважав. «Гадаю, після смерті стається смерть».

1.
У бабиній хаті я мешкав у кутній північній кімнаті. Вона була порожня, біла і пахла сухим цибулинням. Підлога в кімнаті нелакована — довгі сухі дошки. Плінтусів теж не було. Колись тут зберігалися мішки з крупами, на дрібки яких я наступав босою ногою, вправляючись у кунґ-фу.

Хоча у кабінеті мого діда була канапа, я вирішив оселитися там, де до мене не жив іще ніхто. Я виявив, що спартанський стиль життя робить мене дисциплінованим. А дисципліна робить мене спокійним і сильним.

Вибілені стіни, трирамне вікно без карнизу (ні штор, ні фіранок), розстелений уздовж стіни спальник якнайповніше відповідали моїм естетичним запитам.


2.

У мене багато вільного часу. Мити посуд — справа невелика. Тому зранку, після тренувань, я зазвичай знаходив годинки три-чотири для зосередження. Сидів у себе, на кариматі, виробляв глибоке дихання. У дзвінкій тиші бабиного дому я повільно, крок за кроком перемотував у голові безконечні плівки пам’яті. Порядкував їх, каталогізував. Одне слово, поновив дослідження.

Я продовжував щодня відпрацьовувати удари, яких мене навчив Василь — але вже не тому, що готувався до армії, а тому, що це стало частиною мого життя. Чим більше я тренував тіло, тим кращі мав поступи у справі пам’яті. Кисень поступав у найзакритіші ділянки тіла, будячи спогади, що ховалися, склеєні, в тісних шпарах мого часу.


3.

Деколи кажуть: завжди буває перший раз. На хвилину зупиніться. Вслухайтеся в цю фразу. Вона — про посвячення у невідоме, яке є суттю буття, досвідом досвідів.

Оказія з цератою теж була посвяченням, першим досвідом у своєму роді. На якомусь глибинному рівні ще тоді я відчув — у речей є зворотня сторона, потаємна і страхітлива. Але, раз вона така неспокійна, краще її не помічати. Так я заборонив собі дивитися на речі по-іншому. Пригадавши це, з позиції теперішнього я бачив себе-«до» і себе-«після» цього рішення. Наші рішення — це своєрідна магія. Бо як іще назвати те, що здатне міняти світ? До моменту, коли церата не злякала мене до напівсмерті, я не був зв’язаний жодними обіцянками. Я міг без слів розмовляти з камінням — і воно відповідало мені. Я знав таємницю і бачив світло.

Після того, коли я (хай мало розуміючи, що роблю) дав обіцянку більше ніколи не бачити «бабайок», їх просто не стало. Я забув про їхнє існування, і, головне, забув про саму обіцянку.

До речі, багато моїх друзів з того віку так само розказували, буцім бачили «чорта». Деякі при тому так лякалися, що бабусі мусили водити до ворожок, аби їх викатали яйцем. А ще згадався наш табір «дорослих» — тих чотирирічних хлопчаків з нашої вулиці, які вже відреклися іншого, темного погляду, — і табір «маленьких», котрі й далі боялися підвалів, розказували, як бачили «духів» чи зустрічали уві сні левоголових ангелів з лазурними очима. На рівні емоцій, а не слова, на рівні чуття, а не розуміння кожен мусив прийняти особливе рішення, аби втрапити у компанію «незрячих», зате «дорослих». Це рішення так і формулювалося: «хочу не бачити». Але ми це забули.

4.

Помітив, що робота з пам’яттю навіює транс. Здається, ти наново переживаєш усі події, деколи навіть аж надто яскраво. Так, я пригадав своє рішення після страхіття з «бабайкою» і відмінив його, сказавши протилежне: «Хочу бачити, ЯК ВОНО Є».



Можливо, це й запустило решту процесів.


5.

Життя поза містом гіпнотизує. В одноманітті днів почало здаватися, наче довкола — щоразу той самий день, тільки в іншому ракурсі. Я прокидався, і днесь мій насущний здавався мені днем учорашнім, а вчорашній — сьогоднішнім. Час згорнувся у бублик.

Я заблукав, надійно заблукав у добових циклах нашої планети, не знаходячи більше об’єктивних доказів того, що було до, а що трапилось після. Хронологія давалася що день, то важче. Плуталися причина й наслідок. З’явився гул.

Спостерігаючи за бабою, я бачив на її місці себе. Рано чи пізно, але й мені теж судилося підійти до магічної лінії смерті. До лінії, за якою закінчується віра, а починається досвід невідомого. Мені уявився образ людини із зав’язаними очима, що наближається до прірви. Удвох із бабцею ми повільно, вдих за вдихом, робили кроки в керунку смерті.




6.

Якось я сидів біля баби, це було вже після обіду. Баба мовчала. Її дух угомонився. Всіх бісів пам’яті ми спільними силами відпустили. 

Сиділи удвох, пили чай. Я спам’ятався, що залишив на плиті підкипати воду на миття посуду. Пішов на кухню, зняв баняк, аж тут мене збентежила якась неадекватність. Я брав баняк за вуха кухонним рушником, щоби не попектися. Коли я мимоволі зазаначив це, то знову кольнуло страхітне враження, ніби я щось роблю не так. Чи справді для знімання баняків використовують рушнички? Чи справді баняки ставлять на плити? Чи правильно я зробив, що налив баняк у воду? Чи це вже я в натурі зморозив?

Вах! Схопився за голову, бо кілька важких секунд виразно вловлював полиски шизофренії. Неадекватність. Відчуття, наче все, що я роблю, — це якась гіпнагогічна, хитровивернута маячня. Раптом забракло критеріїв, на які можна обіпертися. Обіперся об стіл, відчув прибій імлості й присів на підлогу. Здається, потроху відпус...

Ох, знову! Замотав головою. Підвівся, розігнув спину, надавив долонями на очі. Треба хутчіш вийти на свіже повітря. Надто вже багато на кухні всього, що викликало в мене тяжке нерозуміння.

Поки взувався, кілька разів пересвідчувався, чи справді роблю те, що треба — тобто, чи справді надіваю на ногу черевик і чи справді він призначений саме для того. Наді мною нависало відчуття якоїсь несосвітенної ілюзії, омани зору — здавалося, от-от — і я виявлю, що надів на праву ногу лівий шкар, а на ліву — правий. Або знайду на ногах робочі рукавиці, а на голові друшляк замість кашкета.

Пройнятий цими дисонансами, я не придумав нічого кращого, як прогулятися до міста, пошвендяти гідропарком.


7.

Йти до Тернополя польовою дорогою менше години. Я забрів на міську околицю, де будувалися респектабельні котеджі. Перетнув житлові масиви і вийшов до озера. В самому центрі Тернополя знаходиться велике озеро. Для мене цей факт залишався чистим курйозом. «Озеро? Серед міста? Ну-ну». Стояла хмарна погода, над заходом купчилися сріблясто-сині хмари дивовижних об’ємів. Останні кілька днів щось усе хмарилося та хмарилося, а над вечір ще й погримувало.

Біля озера до мене повернулося нормальне мислення. Не привертаючи зайвої уваги, я спацерував уздовж набережної. Милувався свинцевими водами, нюхав західний вітер. Мене попустило, і тепер попандоси з черевиками та баняками я охоче приписував розбурханій фантазії. Милувався юними закоханими парами, що гуляли поруч, тримаючись за ручки. Здавалося, в Тернополі закохуються тільки неформали — і виключно у неформалок. При чому в Тернополі вони здавались винятково звабливими. Може, то передгроззя творило таке зі мною? Злегка потужив та позітхав — так, для атмосфери. Подумав краєчком вуха, що було б добре з якоюсь пере... це саме... перепердолитись.

Звернув у керунку драмтеатру. Драм у Тернополі нагадує романтичну фантазію на тему карбюраторного заводу. Мармуровий фасад із колонами прикрашений масивними декоративними кулями. А на даху, в компанії жінок-слюсарів, стоїть чавунний робітник, котрий возніс над головою карбюраторний вінок, немов лавровий фільтр.


Вже сутеніло, і я чимчикував назад, у поля. Під театром зібралася молодь. Грали на гітарі. Надірваний голос виспівував: «Май ґьИл, май ґьИл, доунт лА-ай ту-у мі-і, тел мі уее-Е дід ю слі-іп лест нАйт».

Наче окріп проливсь мені за шию. Я зупинився і почав наслухати. Не голосом співав самородок, а серцем, серцем ридав.

Я зітхнув. Гітарист бренькнув закрий-акорд і всі дружно заплескали. Заговорили врізнобій, кільце стало не таким напруженим. Люди розкрилися, і раптом дівчата, що були в самому центрі компанії, побачили мій самотній силует. Вони щось вигукували й махали мені руками, аби йшов до них.

Я й забув, з якою легкістю у мене здійснюються бажання.

«Енд гіз баді неуе уоз фаунд» — завив чувак і бренькнув закрий-акорд. Усі дружно заплескали. Але не встиг я зрозуміти, що то за накладка плівки, як дисонанс накинувся і поглинув мене.


8.

Її звали Кориця. Як ніжно, правда? Сам придумав, тільки-но відкрив очі. Кориця — сирники з ваніллю. Кориця — кава з кардамоном. Така солодка дівчинка на ім’я Кориця. І хоча дозволяти їй привести себе до тями безперспективно в плані знайомств, перед натиском долі я виявився безсилий. І так опинився на руках у Кориці. Там було тепло і затишно. Якби вона ще могла мене заколисати, я був би на восьмому небі від спокою (сім — число лідерства та екстазу, вісім — спокою та гармонії). Я милуюся її вологими губками, Кориця щось говорить.

«Та пацан обкурений в дупель! — вигукують десь далеко хлопці (крики крізь вату). — Води! Дайте води!»

Тільки не воду! Йопересете, тільки не на шию!

Не можу поворухнутися, тіло гуде крижаним вогнем. Зараз я ген-ген як далеко — попри те, що перебуваю на такій хвилюючій відстані від Кориці. На мене ллють воду. По шкірі проноситься нестерпний дріж, з мене змивають надлишковий заряд. О, стає направду краще!


9.

Я підвівся, подякував Кориці (не втримався, аби не потиснути їй руку — це завжди чудово, свіжий дівочий доторк). Подякував її друзям, подякував гітаристові, який, поміж інших достоїнств, пахнув гарним чоловічим одеколоном. Усі приязно помахали мені рукою.

І я пішов, а Кориця не пішла, хоч, може, мені ще не було так добре, щоби рушати самому. Не пішла — не полинула за мною для підстраховки, щоби потримати голову, якщо кров піде носом, або щоби розмасувати простату, якщо вся кров прилине туди.

Ну й не треба, сам розмасую.


Я пішов у глупу ніч, у черкання блискавок.

Подумалося, що ніхто з них так і не знатиме ніколи, ні хто я, ні звідки. У них своя дружба, своя любов, обійми, поцілунки, гітара і запах добрих чоловічих парфумів. Я був ніким, і за спиною не мав нікого й нічого, що би тяжило чи тягнуло назад. Попереду мене чекала тільки смерть. Я був необов’язковим — як тут, так і будь-де. Яке дивне полегшення.

Ще пару секунд я відчував на собі увагу Кориці та кількох інших. А потім вони знову завели співати пісень і про мене забули.

А пітьма огорнула мене.




10.

Вийшов за місто. У полі гнав холодний вітер. Певне, за Хоботним дощ. Вітер віяв з того боку, де блискало. Вітер пахнув вогкою пилюкою. Я поспішав — надто вже моторошно було у цих полях, та ще й поночі. Вітер котив у пітьмі невидимі згустки. Коли вони опинялися поруч, приступала пітлива паніка. Вітер відкочував їх убік, — і мені ставало легше.

Блискавки рвалися десь у небі, не торкаючись землі. Хмари мигтіли біло-коричневим, ніби спалахи виривалися з-під обважнілих, просяклих сукровицею бинтів.

Я почувався вкрай віддаленим після того щезнення на площі. Чим далі відходив від людських будівель, тим тугіше огортав мене нічний буревій. Сама ніч, здавалося, зробилася леткою і прогинала килимом ріпак та гречку. Мною почало заносити. Оператор у голові крутнув камерою так, що я ледь не гепнувся на землю. Втрачаю стабільність, світ розповзається.

(дме вітер, здирає капюшон, мене розвертає лицем до Часу Прийдешнього)

Пробую знайти опертя у руховому апараті, у кістках, у сухожиллях, а її там нема, воно все розлітається на дрібні бризки, може, опора десь у голові, але все, чого торкається моя увага, провалюється всередину себе, блискавки просто посилюють ефект, чіпляюся за щось усередині голови, але все прослизає поміж тим, чим ти хотів зачепитися, гримить грім, і ті «пальці», якими я намагався закріпитись, теж розлітаються під тиском ковзкості, навіть очі, погляд розсипається міріадами світних піщинок, на жодну з яких не можна подивитися прямо, бо ти весь розлітаєшся і



червоне

в очі дме червоний вітер. Хочу затулити їх рукою, та не можу. Пробую рухатися. Вдається з великими зусиллями. Я просуваюся по прямій лінії, як монорельс. Тіло — важка нечутлива брила. Думки статичні та склисті. Я бачу рухомий червоний вітер. Це не піддається описанню. Це вище моїх слів. Ба навіть, вище моїх очей. Це наче майоріння безкрайого червоного полотнища, плинного і леткого — живий червоний вітер. Він робить мій контур наелектризованим. Тіло то стягується в одну точку, то знову розгортаєтся у подобу прапора, по якому гамселить червоний вітер. Я не полишаю зусиль і далі рухаюся по строгій прямій. Не можу ворухнути головою, не можу кліпнути очима. Вітер давить на очі. Висока ґравітація.

Зору повертається здатність розрізняти. Схоже на ґрунт під ногами (у мене немає ніг, я і земля — одне). Тверда базальтова площа. Асоціації — щось вулканічне. Древнє і просте. Ні, не древнє. Просте — так, але не древнє, а щось більш незатишне. Позачасове. Часу не відчувається. «Замість нього червоний вітер», — каже у вухо примарний голос. Але цього я вже не розумію.

Низькі вібрації котяться земною корою. Хочу опустити зір — знову невдача. Погляд чітко вперед. Кам’яниста площина під ногами мерехтить у плинному вітрі. Раптом у перспективі щось відшаровується, і я розумію, що насправді вдивляюся в далеку далечінь. Червоний вітер тепер пролітає і крізь мої очі. Їм робиться легше, частина напруження спадає. Двигтіння повторюється. Тут я відриваюся від землі й ніби стаю частиною потоку, легкий і прозорий. Тепер я бачу неземну картину  — з-за обрію викочується велетенська писанка, схожа розмірами на планету. Вона розмальована коломийським орнаментом, і вона однозначно є живою. Масштаб, який задала писанка, просто забиває погляд. Писанку жене червоний вітер, під яким вона котиться і підскакує, мов невагома. З’являється ще одна писанка. Несподівано мій горизонт розширюється, і я бачу цілий фронт писанок, що котяться під натиском Червоного Вітру. «ЦЕ НЕРЕСТ!!!» — думка ошелешує своєю впевненістю. Жодного сумніву, це — нерест. Починаю сміятися, мене розпирає зо сміху, але замість звичайного реготу чую оглушливі металічні реверберації. Мною починає




11.

теліпати. Дриґаю ногами і б’юся об землю. Називається, «наступила коза на кабель». Мною калатає, а я іржу.

Поступово слух прояснюється. Нарешті доходить: я лежу під зливою. Судоми, як і сміх, вщухають. Періщить дощ, я лежу посеред польової дороги, у вибоїні, затопленій водою. Поверхня баюри кипить від масованої атаки крапель. Підіймаюся навкарачки, хлющ періщить по спині, заливає обличчя. Враження — не передати. Пацани, то пиздець!

Злива гуде стіною. Змиває з мене багно, приліплює одяг до тіла. Дикими очима витріщаюся на поле довкола. Внизу дороги темніє лісок. Хоботне. Ледве тягнучи ноги, волочуся в село.




12.

Прокинувся вранці, мов нічого й не було. Тіло співало від утіхи, і я прямо випурхнув зі спальника і пропурхав так цілий день. Я був ґейзером натхнення й оптимізму. Навечір, правда, від такого екстезі почувався емоційно спустошеним, але фізичний тонус залишався дивовижно високим. З очей мовби вимили по кускові пластиліну: вони просто сяяли зсередини кришталевим блиском. Та взагалі — здавалося, я можу дихати очима так легко, як носом чи ротом. Те ж саме було зі всім тілом, а особливо — з хребтом.

Після цілого дня хатньої роботи (трохи назбиралося), я все ще був на такому підйомі, аж хотілося танцювати. Пішов нагору в кімнату. У нічим не порушуваній тиші влаштував чудернацький балет з потягусями, розмахуванням кінцівками та пластикою, як у фільмах про Шаолінь.


13.

Як шахіст бачить взаємовплив усіх без винятку фігур на дошці, так і я уявляв життя набором фігур-вражень, спряжених обставинами часу й місця. Кожен новий спогад, що приходив до мене, ставав дечим більшим, ніж просто враженням. Він, мов нова фігура, створював новий розклад сил у грі. Нічого не міняючи, він змінював значення решти фігур мого «я» — всіх без винятку.

Пригадуєте про «завжди буває перший раз»? Червоне — це те, що трапилося вперше. Нова фігура, яку вивів суперник. Мій внутрішній шахіст ніяк не міг вписати її в попередню розстановку сил. Це вимагало надто глибокої роботи по переосмисленню самої партії, в яку ми грали з цим великим, таємничим світом. Але, чорт забирай, раз я вже граю всерйоз, то повинен придивлятися до дій суперника.


14.

Коли перший шок минув, я втямив, наскільки  сильно червоне надихнуло мене. Щось у мені наче прорвалося, і я врешті дозволив собі повірити, що досвід червоного не був сном чи маревом. Адже сон — це коли лягаєш у ліжко... розслаблюєшся... а не бум-бах-тарарах — наелектризоване чужинське перезбудження, яке рве межі. Кожна клітинка мого тіла запам’ятала потойбічне, аж ніяк не блаженне перебування в чужорідному середовищі.

Був і шок, був і стрес. Але щось у мені відділилося й вийшло на волю. Можливо, мій підсвідомий ґросмейстер побачив, як можна по-новому тлумачити правила гри? З’явилося химерне, поглинаюче відчуття — щось між хмільною радістю й холодним жахом. Ніби почали справджуватись найхоробріші мої здогади про те, чим є пам’ять, чим є простір, час... чим є «я».

Я втратив спокій. Здавалося, ще ривок — і я відірвуся від землі. Дійду до певної принципової межі, за якою найсокровенніше світу сього стане явним.

Всіма способами нагнітав довкола себе цей стан ілюзорності, несправжності світу. Даремно силувався відтворити в думках відчуття червоного вітру, сподіваючись, що Пам’ять зглянеться й покаже нерест Писанок ще раз. На пару тижнів я утратив сон, позаяк думки мимоволі крутилися довкола таємничих переживань. Ще раз кинути погляд ТУДИ, У СЕРЦЕ ЗАГАДКИ перетворилось у виснажливу пристрасть.

Та всі мої стріли пролітали повз ціль, і ріки залишалися ріками, а доли — долами. Почувався здутим, порожнім, напрочуд звичайним.




15.

Всяке було.

Піддавався хвилинним настроям. Впадав у відчай. Брався за розум, напружував волю і знову, знову, знову намагався добитися хоч якогось результату. Довести самому собі, що я це можу, вмію. А як не вмію, то навчуся.


16.

Поки моя воля була повністю націлена на прорив крізь простір, просто під носом у мене діялися речі прості, зате непоясненні. Звернути увагу на них допоміг випадок.

Все трапилось у дуже повсякденній обстановці. Я чекав, коли на дворі перестане дощити, аби прополоти по мокрому трускавки. Біля мене стояла склянка, соком. Сам я сидів на кухні за столом біля вікна й читав книжку про Ю.О.Гагаріна «Жизнь — прекрасное мгновенье».

На відстані трьох кроків від місця, де я сидів, стояв трилітровий слоїк із яблучним соком. Не знаю, чому не переставив її на стіл, адже щоразу, випивши сік зі склянки, доводилося вставати, робити три кроки до слоїка зі склянкою в руці, наповнювати склянку і повертатися до книжки за стіл. Все це робилося практично несвідомо, на автоматі, поскільки думками я був десь між книжкою і городом.

Я допив сік, і склянка стояла порожньою. Не відриваючись від читання, потягнувся за склянкою, забувши, що вона порожня. Ще не закінчивши рух, я нагадав собі, що тягнуся до порожньої посуди, підняв очі й виявив, що НАСПРАВДІ СКЛЯНКА ПОВНА. Не знаю, чому такий дріб’язковий момент привернув стільки уваги. Здавалося б, ну забувся, не випив усього тощо. Найпростіше найчастіше найправильніше.

Єдине «але»: я добре пам’ятав, що сік уже допив і що збирався вчергове піднятися та наповнити склянку.

Така от проста перед-історія того, що сколихнуло мене сильніше, ніж проникнення у червоне.

Невідь-чому, цілий день я повертався до цього мікроскопічного по суті конфузу, який на моєму місці кожен давно б уже забув. Я теж із радістю забув би, якби був на місці кожного, але я був тим, ким був, і це забороняло мені робити те, що на моєму місці зробив би кожен.

Пам’ять потужно зіштовхувала два спогади. Перший — порожня склянка. Третій — повна склянка. Від зіштовхування між спогадами викрешувалась іскра. А де ж середній епізод, в якому я підіймаю дупу з табуретки, підходжу до банки з соком і наповнюю склянку?

Вночі середній елемент мені приснився, й уві сні я так зрадів цьому, що прокинувся.




17.

Уранці впевненість у тому, що сон, який мені приснився — це справжній, утрачений і віднайдений спогад, тільки зміцніла. Виходило, з невідомої причини епізод-ІІ не потрапив у сферу свідомого.


«Давайте обмізкуємо, — сказав я собі за сніданком. — що ж це виходить? Що спогади не потрапляють за призначенням, а десь по дорозі губляться?» Уява зразу вималювала картину заводу, де по конвеєрній стрічці в цех №1 поступає сировина — враження від дійсності, як вона є. У цеху №1 сировина проходить штамповку і поступає у цех №2, де за конвеєром сидимо ми. І тут  виявляється, що до нас чомусь весь цей час доходила тільки третина порції. А куди ж дівалась решта, йоб вашу мать? — цілком справедливо обуримось ми. Невже нас постійно обкрадали?

Це, так би мовити, наукова версія.

А ось погляд преси, бульварна версія. Із надійних джерел, котрі побажали залишитися невідомими, стало відомо, що зі свідомості повинен був випасти весь цикл спогадів — перший, другий і третій. Але від моєї уваги встиг сховатися тільки найважливіший, тоді як перший і останній були помічені та спіймані. Припустімо, якісь наглядові системи психіки розслабилися і дозволили вилізти першому і третьому уривкам на поверхню, сподіваючись, що я не зверну на них увагу.  

Тхнуло параноєю, мовляв, психіка приховує від мене інформацію і т.д.

«Народ має право знати!» — суворо звелів я пам’яті й пішов у туалет. Переїв зелених яблук.


18.

Розум не хотів полишати спокусливу тему і повертався до неї, кожного разу, мов злодій, виносячи з темряви поцуплене, щоб уже на світлі роздивитися — вартісне щось украв чи пусту біжутерію.

«Якщо існує одна подія, яку ти зовсім забув, — нашіптував мені цей юродивець, — то де ґарантії, що немає інших речей, про котрі ти не пам’ятаєш?»

Я відповідав, що на таке в наш час гарантій ніхто не дає.

«Якщо ти пригадав один ланцюжок подій, — під’юджував голос далі, — то чому не пригадаєш інших?»

Я на це відповідав, що подумаю.


Жарти жартами, та наприкінці дня мені справді почало здаватися, наче я «пригадую» певні «події». Це вже тягнуло на клініку й називалося «фальшивою пам’яттю», тому я трохи злякався. Хоча спогади самі по собі були невинні й жодної суспільної небезпеки не чаїли. Ну, здалося (підкреслюю, здалося), ніби я «згадав», як днем раніше ходив у Тернопіль. Майже дві години провів, нерухомо сидячи на лавці біля фонтану.

Підтвердити це чи спростувати я не міг. Як доказ неможливості такої «прогулянки» пам’ять наводила мені всю «чисту», так би мовити, «документацію» —«офіційну» послідовність минулого дня, відкидаючи будь які звинувачення у подвійній бухгалтерії.



Прогулянку просто не було куди увіпхати — цілий день я наводив порядки на горищі. Робив це до пізнього вечора, а ввечері палив за хатою викинуте сміття.
Ще одна «згадка» із запашком божевілля:

я йду центральною вулицею міста, свідомість ніби в лихоманці, важко тримати контроль. Люди помічають мій стан і минають стороною. По тому, як всі дивляться на мене, я почуваю себе опущеним, мов останній бомж, вуличний недоріка чи психічно хворий. Відчуваю ворожість і страх збоку перехожих.

Хоча буденна свідомість моя скаламучена та, інша моя частина зараз прозора і застигла, мов желатин. Мені здається, що я знаю все до остатку про кожного з перехожих. Тому що люди — застиглі шматки пам’яті. Я сам зроблений із пам’яті, жовтувато-прозорого желатину пам’яті, тож мені легко відчитувати пам’ять інших. Мною гойдає, і я притуляюся до холодної стіни (яка теж є у чиїйсь пам’яті — у пам’яті людей цього міста). До мене «підходить» якась пам’ять жіночого роду і «питається», чи мені зле. Я знаю, що це пам’ять служниці у церкві, і я бачу, як спогад про наше спілкування розгортається якимись позачасовими субтитрами, четвертим виміром.

Я «спілкуюся» зі спогадом про те, як пам’ять «жінки» «повертається» «з міста», «куди ходила виясняти за можливість оренди квартири» (як все, виявляється, умовно в нашому житті! Велетенські конструкції умовностей, — які ми самі й побудували! —тепер живляться сяйвом нашої пам’яті)

Звідки я це все знаю? — це все видно з поверхні її пам’яті, але пам’ять стає щохвилі прозорішою, і я слабо розрізняю, чи справді ці події відбуваються з нами в одному часі й місці, чи насправді я говорю крізь простір і час — пласти спогадів прозорішають, зливаються у глибину, в дзеркальну перспективу

жінка бере мене під руку й обережно веде до лавочки, час розтягується до неймовірності, і тут я вловлюю, звідки я її знаю — я ж у тій самій церкві співаю в хорі! «Цьоця Марійка, — сипить хтось моїм ротом, господи, який сушняк, — то я — Ванько!» Як важко говорити, вона думає, що я п’яний. «Я не пив... то не горілка... тільки мамі... не кажіть...». Але мого мичання вона не розуміє, тому лякається і йде геть

я струшую головою — ніякий я не Ванько, що ж це зі мною робиться сьогодні? Півлежу, прихиливши голову до холодної стіни. Проходить групка молодиків, зиряють на мене важкими поглядами, я знаю кожного з них по імені — треба повзти звідси

стаю на негнучкі ноги, і чим далі йду, тим ясніше сприйняття, зникає шум (наче моє оп’яніння було викликане поганню місця). Тільки-но я це усвідомлюю, як відразу ж почуваюся щасливо й легко. В обличчя віє вітерець. Виходжу з проїзду на вулицю, де ходять трамваї, забув, як та вулиця називається...

пам’ять різко гасне, і я більше не можу пригадати, що було далі
Коли я вийшов зі спогаду, у мене замлоїло в животі. Кілька разів здавило і груди, й навіть горло, та відразу ж попустило. Мене пройняла гнітюча тривога, якої вже давно не відчував. Це неспокій того роду, коли не певен остаточно, чи вимкнув ти газ на кухні, чи закрив воду, чи не наробив біди. Невизначеність, відчуття незахищеності.

Вперше за період роботи з пам’яттю у мене з’явився страх, що весь цей час я рухався в неправильному напрямку, а тепер зайшов надто далеко, аби виправити ситуацію. Зайшов надто далеко...





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка