Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка8/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

19.

Ближче до ночі взагалі не міг знайти собі місця. Щось мене муляло, не давало спокійно всидіти. Хотів було поговорити з бабою, щоби відволіктись, але вона якраз прийняла таблетки на сон. Думав і собі так вчинити, та не наважився.

Вже зовсім стемнілося, коли я вийшов на подвір’я подихати повітрям. Теж не допомогло. Почав зростати пульс. Короткотривалі приступи паніки і нарізка спогадів із життя, якого я не жив:

з тінистого провулка виходжу на яскраве сонце, на вулицю, де ходять трамваї. Я згадав, це вулиця Дорошенка. Свідомість понижена, відчуваю тупий біль унизу живота, десь на рівні сечового міхура. Бородатий хлопчина єврейської зовнішності звертається до мене на ймення, і далі говорить по-російському, з московським акцентом. Каже, щоб я не ходив із роззявленим ротом, а йшов у магазин, допомагав мити вікна.

я всередині магазину, підлога викладена гарними сірими кахлями. На сірих, уже іншого відтінку, ніж кахля, стінах — великі художні фотографії міста Львова. Я впізнаю майже всі місця. В інтер’єрі магазину переважають два кольори — сірий і червоний. Гарно. Легенький хміль у голові, та загалом ясність, піднесення.

люди, багато людей. Мені стає зле, бо я розумію, що знаю про кожну людину все, я знову бачу гладь їхньої пам’яті, знову проблискує дзеркальною пітьмою глибина. Надто багато людей, занадто багато відчуттів (важкі емоції, нечистоти), мною колотить


Кинуло в холодний піт. Протер обличчя руками. Надворі споночіло, а мені стало ще гірше. Відчуття — як при отруєнні. Трясуться м’язи на ногах, тримаюсь дуже невпевнено.  Спробував подихати глибоко, як на уроці фізкультури, але зробилося так страшно, що присів посеред подвір’я і тільки й зміг, що видавити жалюгідне: «Мама!». Щось різонуло в животі, й на секунду в очах потемніло.

«Ну все, — похолов я. — Зараз буду відкидати копита».

Скрутило кишки, і я, ледь не всираючись, підтюпцем побіг у туалет, одночасно сміючись і розмазуючи по обличчю сльози. Ледве встиг спустити штани, присів, спостерігаючи, як віддаляється світ.

Воно наближається. Важким клубком у горло встрягло серце. Бляха, я ж умираю!

Раптово усвідомлюю, що рахунок пішов не на хвилини — на секунди. Зісудомлений кишковими спазмами, думаю: «Невже я помру так просто? Прямо в уборній, засидженій мухами? Невже я помру, випускаючи з себе струмину рідкого калу, рідкого тому, що я переїв зелених яблук, які гриз, ніскільки не підозрюючи, що наступного дня, видрискуючи їх із нутра, я ВМИРАТИМУ?» НЕВЖЕ Я ПОМРУ ПРОСТО ТАК?

Я сиджу зі спущеними штаньми на очку, і вже навіть не маю сили прикрити дверку до уборної, мене трясе лихоманка, з тіла виливається смердюча інфекційна юха, а я не можу повірити в те, що я помираю просто так, просто так — без попереджень, без прикрас, чому ніхто мені не сказав, що я подохну в засраній уборній, із теплим лайном на сідницях, без найменшого достоїнства, чому не попередили, суки, що все скінчиться так швидко? Чому не сказали, що смерть — це так брудно, не в сяйві та славі, а серед гівна і сцяків? Чому змовчали, тату й мамо?

Холод входить у тіло. Я не можу вдихнути. Ноги брикаються, — дайте дихнути, — я падаю, тіло спазмує, не маю, чим наповнити легені, — втягую повітря, а воно паперове, — дайте дихнути, фашисти... В темряві біліють побілені вапном дерева, але я не знаходжу у них ні співчуття, ні підтримки,

ну ще хоч ковток



1.
— Забув, як дихати? — каже якийсь чоловік.

Я синію. Рухаю ротом, як риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий, мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою. 

— Напружся ще! Видави це з себе! Давай, назад дороги немає! — чоловік масує мені задубілі м’язи на шиї. Я стою мостом на потилиці та п’ятках, руки стирчать покорченими пальцями, як засохле коріння.

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. ХЛОПОК! Гарячі хвилі прокочуються по тілу, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною. Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

— Ну як? Згадав?

Навіть не вдумавшись, мотаю заперечно головою. Із запізненням до мене доходить зміст запитання: «Чи згадав я, хто я?»

— Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

— Пам’ятаю. Ти — Юра.

— А перед тим що було, пам’ятаєш?

Я абсолютно розслаблений.

— Не пам’ятаю.

— Постарайся.

— Не пам’ятаю. О боже! Я не пам’ятаю!..

— Тихо-тихо, лежи, — Юра вкладує мене на підлогу. — Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки.

І тут, алилуя, алилуя, я згадав!


— Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри.

— Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось показав мені, і я впав із табуретки.

Юра усміхається.

— Де ми зараз?

— У Львові. У «Відкритому кафе».

— Який це рік?

— Дві тисячі третій.

— А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Ми й перед тим курили чимало: на квадратному червоному столі стояла переповнена фільтрами попільничка. Грала спокійна музика, певне то був Стінґ. Юра мовчав. У мене в голові фонила тиша.

— Відпочинь трохи. Віднови в пам’яті послідовність подій, — порадив Гагарін. — Це тебе збере. А далі я тобі дещо покажу.

Я кивнув. Жар тіла потроху минав, я починав заспокоюватись. Нікотиновий дим наче придавав мені форми. Я спробував заглибитись у спогади. З чого почати? Напевне, з того, яким чином я потрапив у «Відкрите».
Як підказувала пам’ять, приїхавши того літа до Львова, я відразу досяг цілі, — а я шукав роботу. На мене чекало тепле містечко у книгарні-кафе, яка мала відкритися із дня на день. Новітній заклад зареєстрував себе як ПП «Відкрите». Його назва вмотивована була тим, що «Відкрите кафе» виявилось чи не єдиною кафешкою (а книгарнею точно єдиною), яка працювала в режимі нон-стоп. 

У кафе споміж іншого персоналу я познайомився з Юрком, a.k.a DJGAGARIN. Тоді ж з’явилася та дівчина, з ім’ям, прости господи, як уві сні п’яного лемка. Розкажу про неї.




2.

Я помітив її ще на відкритті кафе, то був початок червня 2003-го.

Послідовність моїх реакцій на побачене була така. Спершу — миттєве виділення її постаті з натовпу та безперечний інтерес до чогось непересічного і яскравого. Це була досить висока, струнка дівчина, одягнута у широку плісову спідницю на підтяжках та якусь легковажну маєчку. На шиї вона мала важкий разок намиста в народному стилі, яке видалося мені смішним і недоречним. Дівуля ходила поміж гостей і фільмувала все на цифрову камеру.

Раптом інтуїтивно здогадався, що насправді вона вдягнута винятково модно (хоча раніше я до шмоток, тим більше дівчачих, пильно не приглядався). А тут відразу було видно, що за таким недбальством та еклектикою стоїть добре продумана стратегія — що все це якісно, і стильно, і сміливо, й зі смаком. Коротше,  perfect.

Тому перша реакція — коротка мить естетичного задоволення. І якраз у цю мить дівчина глянула на мене! Я по-хамському не відвів погляду, і їй це, здається, сподобалося. Принаймні, після того ми ще кілька разів, не змовляючись, перезиралися. А потім дівчина чомусь зашарілася, почала видурнюватись, тягати якихось подружок за рукав і фотографувати їх, ховаючись за об’єктивом. «Дурепа», — подумав я роздратовано. І це була друга реакція.
Для поглинутого собою Львова презентація російської книгарні була подією замалим не скандальною. Московський інвестор, відомий філолог із характерним прізвищем Іцкович відкрив у самому серці галицького п’ємонту — на центральній вулиці княжого міста! у двадцяти метрах від пам’ятника Шевченку! — кафе-книгарню, де збирався продавати винятково — мамочка! — російську — ой-ой-ой! — літературу — жах! — філологічного — ай! наших б’ють! — напрямку! Мамо, ховайся! Умри, Бандера! Русифікація наступає!

Перша реакція львів’ян була настільки ворожою, що зовнішній лайт-бокс з «шовіністською» назвою «Русская книга» у лічені години поміняли на нейтральний: «Відкрите Кафе».

Я був лише офіціантом, тому спостерігав за цими снами розуму з нерозумінням і щирим співчуттям. А поза тим, у мене було досить роботи, щоби не перейматися тим, чим могли і повинні були перейматися наші молоді московські менеджери.         

На відкритті у ненадто велике приміщення кафе набилася хмара народу: приїхав московський власник з дружиною, з’явився голова російського культурного центру, прийшли російськомовні поети і теде. Разом з іншими я мотався від столів до шинквасу й назад, розносячи між гостями таці з налисниками та бокали з вином. На додачу, того дня було спекотно. У кафе зробилося душно, та й публіка виявилася такою снобською, що небавом я почав закипати. Серед обов’язків офіціанта невидимість на першому місці, а я до цього не звик.

Чомусь виходило так, що та дівчина повсякчас вискакувала у мене просто перед носом. Скрізь натикався на погляд її карих очей.

Коли стало темніти, народ розійшовся. Ввімкнули лампи, залунала музика. В кафе залишилася розслаблена в національному питанні львівська молодь — ті, на кого заклад і був орієнтований: «клубні» хлопці й дівчата, молоді інтелектуали, «просунуті» ді-джеї та інший самостійно мислячий, достатньо заробляючий континґент. Останній момент був обов’язковим — ціни в кафе були якщо й не столичні, то вже напевно вищі середніх львівських. Грала музика, пилося пиво, велися розмови. Продавці з книжкового відділу гребли неслабу касу. А вона...

Вона дратувала мене цілий вечір. Тим, як вона пхалася всюди зі своєю дорогезною фотокамерою, як вона кружляла у розкішній сукні, наче королева балу, прекрасно усвідомлюючи, який тут створює ґламур. Забув додати: її супроводжував майже ляльковий закордонний лоск. Зразу видно — звідкись приїхала. Центральна постать, тьху на неї. Навіть наш молодий московський директор, Гриша Охотін, про щось уже домовлявся із тою цяцею, записував її координати у нотатник.

Особливо дівуля вкурвила мене, коли я зауважив, як вона вішається на молодика в компанії добре одягнутих очкариків-інтелектуалів. На мене глипати перестала, зате ніжно терлася щокою об його плече. Молодик, на якому вона зависала, сприймав її вияви уваги з добре прихованою зверхністю. Періодично він відлучався від розмови з приятелями на звучний цьом. Дівчина від цього закидувала голову і голосно реготала, беручи свою оптику «на плече», немов якась крута майстриня фото-арту.

Я здогадався, що вона просто п’яна.


3.

Знову вдалося побачити цю юнку щойно в середині вересня.

Добропорядні львів’яни (чий консерватизм межував із ксенофобією) після кількох аґресивних наїздів у наш бік залишили кафе на розтерзання підліткам (чия розкутість межувала з карним кодексом).

Нашою основною клієнтурою стали заанґажовані інтелектуально українські неформали та незаанґажовані ідеологічно російські інтеліґенти — два опозиційні табори. Перші не здатні були забезпечити кафе та книгарню постійними прибутками в силу обставин фінансово-економічних; другі, у присутності слідів життєдіяльності перших, відмовлялися ділитися власними заощадженнями з міркувань естетичних (чистоплюї довбані). Так була закладена системна помилка, яка й призвела до загибелі проекту «Русская книга». Те, що виглядало дуже файно під час відкриття, на щодень виявилось не таким прибутковим. Народ збирався там справді яскравий, проте здебільшого незаможний.

Кафе на той час —  мова йде про середину вересня — працювало не тільки і не стільки яко книгарня, але і як заклад громадського харчування. Похмурі асоціації до слів «громадське харчування», які малюють в уяві образ пізньорадянських столових, нашому кафе наразі не загрожував.

За непомірними для Львова цінами тут можна було скуштувати вишукані страви.

Омлет з курагою та горіхами (за моєї пам’яті не замовляли ні разу). Карпаччо з телятини (додавало меню помпезності, але замовити його не було можливості: Гриша забув купити слайсер, а потім на прилад не вистарчало грошей). Фінська зупа з лососем (шеф-кухаря Михайла її навчив готувати вчитель-фін, дивовижна страва, але її куштувало всього чотири людини, включаючи мене та нашого шефа Грицька. Мабуть, не вистарчало грошей — а шкода, всього 1,2$ у перерахунку на вічнозелені). Курка по-королівському, Михасева улюблена страва: філе курки, підсмажене клаптиками, у соусі, та з картоплею… як згадаю, серце крається. Крученики з чорносливом — теж потрясаюча річ. А ще були клубні сендвічі, салати (особливого визнання здобув з куркою та ананасами). Були ще всякі млинці з начинкою на десерт, їх теж часто замовляли. А найбільше з-поміж ласощів зажив популярності французький пляцок. Його пекла Надя, бойова подруга Михайла і просто світла душа.

Я на той час — кажемо вже про вересень — був переведений із помічника завгоспа у помічники бармена. Завгоспом був двометрового зросту панк на прізвисько Спайдер, мастак на всі руки. Барменом був неговіркий чоловік у димчастих окулярах на прізвисько Гагарін. Він знав багатьох львівських ді-джеїв, часом і сам давав сети на запрошення. Один із ді-джеїв-побратимів — Їжак, a.k.a DJ КОЛЮЧИЙ — згодом замінив Гагаріна за барною стійкою. Бармени мінялися часто, як і директори. І перші, і другі створювали імідж закладу. Бармени — це видимість, обличчя, директори — це стиль, серце закладу.

На одного директора в середньому припадало по півтора-два бармена. Якщо брати в динаміці — 1,3 барменолюдини на місяць. Коли я пішов у офіціанти, виявив, що у мені поховано талант калькулятора.
Ми обладнали два зали — сірий з фотографіями на стінах, там продавались книжки, та цегляний зі столиками — кухня-бар. У кожному залі була своя команда людей, своя каса. Відділ з книгами працював цілодобово, і завжди за комп’ютером сидів хтось із продавців-консультантів.

Вночі кухня працювала на меншій потужності, — винятками були бурхливі ночі вікенду: тоді ще в нас було море відвідувачів, і вільні руки завжди були до речі.

Ми з Гагаріном жили тут же, при кафе — у невідреставрованому підвалі. Поперемінно нам складав компанію офіціант Данило, син Космоса (тобто Косми, старого львівського гіппі). Данило був поет і художник, а також хімік і травник. Частенько до нас у підвал заходили переночувати Данилові товариші, без роду-без імені, такі ж загалом сини космосу, як і ми з Гагаріном.

Наші з Даном біоритми (і відповідно пристосований графік змін) перебували в протифазі — коли син космосу залягав спати, я продирав очі і виходив на зміну. Жити в такій атмосфері було радісно і, як то кажеться, «в жилу». Голилися ми по черзі в кафешному туалеті, а періодично котрась із Данилових колєжанок давала можливість прийняти душ у неї дома.




4.

Кілька слів про Гагаріна. Він був досконало збудований, як у фізичному значенні, так у психічному. А це важило дуже багато, навіть якщо не помічалося — чистота шкіри, ясність очей, тонкі нюанси в одягу, жестикуляція — воно все було вичищено, витравлено від зайвого: зайвого поспіху, зайвої тривожності, зайвих суджень. Людина у власному часі. Колись Гагарін шукав себе у космонавтиці, звідки й виніс, окрім фіаско та непересічних навиків, своє поганяло. На нього глянути — і справді, з такого тіста космонавтів якраз ліплять. Йому відмовили, бо надто високий.

До нашого знайомства я вважав себе пристойним пацаном — мускулястим, змужнілим, скромним та обдарованим. Але поруч із Юрком я виглядав сопливим хлопчиком у закаканих штанцях. Мої вади громадились неприглядними шанкрами, а він був гладким і цілісним. Нічого зайвого. Жодних тріщин, вм’ятин чи швів від спайок. Цілий.

Він був першою людиною, котрій я розказав про пам’ять.




5.

Зі всіх працівників у кафе саме він перший кидався у вічі. Точно як закордонна фіфа з фотіком на відкритті, він володів природнім магнетизмом. І цей магнетизм так чи інак робив його яскравішим од решти. Як я вже казав, Гагарін був напрочуд мовчазний, тож деякий час у колективі його сприймали неоднозначно. Але неспішний, чіткий, Юра добре знав свою справу— хай і робив її мовчки. Що ж, тим краще для нас. Крім того, у своїх димчастих окулярах він за шинквасом виглядав напрочуд стильно.

Я теж спершу не врубався у його прикол — його приколом було мовчати. Але згодом мені сподобалось. У присутності Гагаріна відпадала потреба напрягатися сприводу безлічі дрібних, але кровопивчих умовностей, якими пронизане спілкування з кожною малознайомою людиною.

Це направду було дивно. Коли ми попрацювали всього два-три дні, між нами встановилося приємне порозуміння. Завдяки оминанню згаданих вже виснажливих мікроконфліктів, ми безпосередньо вийшли на спілкування рівня homosapiens — homosapiens.

Мені, наприклад, подобалось виходити з ним на перекур у проїзд Крива Липа: за будь-якої погоди, у будь-яку пору доби, тому що в його присутності занудний дощ на світанку раптом здавався специфічно... доречним. По-своєму неповторним.

Добре було зранку пити з ним каву — теж мовчки, від чого кожен жест ставав знаком, кожна деталь ставала особливою. Я ніколи не чув від нього слів: «звичайно», «само собою», «очевидно» — щоразу, коли б мали прозвучати ці слова, він мовчав, ніби давав собі час побачити, не що хто думає, а як воно є. Давав можливість унікальному залишатися унікальним.

Ми не розмовляли, тільки перезиралися — і здавалося, ніби Гагарін саме це й говорить мені своєю позою, своїми рухами, глибоким рівним диханням: «Будь спокійний, відпусти себе. Будь обережний, слідкуй за собою».

Поки він працював поруч, я почувався захищеним.

Тому, повторю — недаремно Гагарін став першою людиною, котра дізналася про мою феноменальну пам’ять.
Діло було ввечері, чи, краще сказати, вночі. Ніч стала моєю улюбленою порою. Після півночі притік відвідувачів у кафе зменшувався до чотирьох-п’яти чоловік, що сиділи собі тихенько за столиками, смакували пиво і багато курили. Для «Відкритого» це стало фірмовим знаком — накурене приміщення, дим, за яким мало що видно. Чомусь добре запам’яталася музика, особливо дві речі. Стінґ «Little Alien» і 5’nizza: «Я солдат... Я не спал пять лет и у меня под глазами мешки, я сам не видел, но мне так сказали...».  

Це те, що грало нон-стоп. Задавало напрямок. Те, чим пахли прокурені вересневі ночі серед сонного міста.

Десь від першої до п’ятої була найкайфовіша пора зміни — мінімум клієнтури, офіціантки біля шинквасу мляво фліртують з останніми відвідувачами. Сергій, добряк-охоронець з обличчям інтеліґентного бладхаунда, читає томик Іскандера. З балкону над барною стійкою видно, як хтось із продавців у книжковому відділі куняє над зошитом замовлень,  монітор комп’ютера розрізає скрінсейвер «трубопровід», а програмка медіаплеєра, поставленого на «луп», знову і знову запускає: «Я солдат, и у меня нет бошки, мне отбили ее сапогами...»

Саме в такій атмосфері ми з Гагаріном сиділи на другому поверсі, спершись спинами на перила балкону, а ноги поклавши на сірий квадратний столик. Між нами стояла табуретка, теж сіра, на табуретці стояла переповнена попільничка. Ми палили цигарка за цигаркою.

Моя зміна мала тривати до сьомої ранку, а Гагарін звільнився ще об одинадцятій. Але він нікуди не йде — куди йти, коли всі наші речі, включно зі спальниками, лежать рівнем нижче, у підвалі? Місто, вулиця за вулицею, входило у сновидіння. Я теж від’їжджав у щось на кшталт сну, — світ ставав затишним і локальним, немов усе, що не потрапляло в поле зору, переставало існувати й виринало з небуття тільки під моїм поглядом. Люди в кафе дивним чином співнастроїлись — це вчувалось за схожою тональністю, за темпом розмов, за лаконічністю розслаблених жестів. На короткий час ми стали єдиним синхронізованим організмом, одною затишною свідомістю. Гагарін теж проживав цю тему, а може, то він її задавав.

Керуючись спонтанністю моменту, я слово за словом почав розказувати Гагарінові про пам’ять. Ніби спостерігав за собою збоку. Розповів про її чіпкість, про її обсяги, про здатність яскраво пригадувати події. Розказав навіть про те, що я називав «неземними спогадами». Мені було важко добрати слова про те, наскільки потужно помінялося моє світовідчуття за останній час. Але Гагарін кивав так доречно, мовби цілком розумів мої складнощі. Дивно, я гадав, у мені назбиралося стільки всього, що потрібно розповісти іншому... насправді ж ціла історія вмістилась у п’ятнадцять хвилин.

Весь цей час Гагарін сидів мовчки, тільки кивав головою. Не можу сказати, що я розраховував на бурхливий вираз емоцій з його боку, — але ж бодай якийсь коментар мусів послідувати!

Ніби читаючи мої думки, Гагарін сказав:

— Тут нема про що говорити. Тут треба дивитися. Хочеш поглянути?

— Куди?


— У пам’ять. Ти ніколи не пробував сприймати її не як на перепону, а як на транспорт?

— Це як зрозуміти?

Він випрямився на табуретці й попросив мене зробити так само.

— Дихай животом. Дихай часто.

Я послідував його вказівкам. Юра став і підійшов до мене ззаду, пропхавши руки мені під пахви. Він трохи потрусив моїми плечами, даючи їм розслабитись. Я відчув, як від його рук у мене входить гіпнотичне тепло.

— На рахунок три набери повітря і затримуй дихання.

Не перестаючи глибоко сапати ротом, я ледь кивнув. Голова йшла обертом.

— Один... два... три... — його руки здавили мені грудну клітину.

Наступне, що я відчув, це вибух електричної темряви.

— Забув, як дихати? — каже якийсь чоловік. Я мов та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою. 

— Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! — чоловік масує мені задубілі м’язи потилиці.

Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. ХЛОПОК! Гарячі хвилі прокочуються тілом, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною.

Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.

Чоловік допомагає мені піднятися.

— Ну як? Згадав?

Ще не обдумавши зміст його запитання, махаю заперечно головою. І тут до мене доходить зміст запитання: «чи я згадав, хто я?»

— Пам’ятаєш, як мене звати?

Я абсолютно розслаблений.

— Пам’ятаю. Ти — Юра.

— А перед тим що було?

Я абсолютно розслаблений.

— Не пам’ятаю.

— Постарайся.

— Не пам’ятаю. О боже! Я не пам’ятаю!..

— Тихо-тихо, лежи, — Юра повертає мене на підлогу. — Пригадай, що було двадцять секунд назад.

Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки.

І тут, алилуя, алилуя, я згадав!

— Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?

Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри. Він виглядав злегка розчарованим.

— Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось сказав... чи показав мені, і я впав з табуретки.

Юра усміхається, і розчарування щезає.

— Де ми зараз?

— У Львові. У «Відкритому кафе».

— Який це рік?

— Дві тисячі третій.

— А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Від нікотинового диму я в моменті почувся краще. Тіло знову стало моїм тілом... а не... шматком пам’яті, чи щось у тому роді. Гагарін сказав, що зараз буде добре, якщо ми просто посидимо і покуримо. Це мало повернути мене у попередній стан.


На цьому завершилось коло у моїх спогадах про кафе. Гагарін не помилався — тепер я справді почувався собою, але — легшим, вільнішим. Хоч і страшно втомленим. Глянув на годинник — щойно половина третьої. Очі злипаються.

— А це правда, — питаю, — що вас на курсах вчили, як можна висипатися за дві години?

Гагарін кивнув, так само дивлячись прямо перед собою.

— Тета-ритми, — мовив він. — Вони відповідають за глибокий сон без сновидінь. Якщо ти навчишся контролювати тета-ритми в мозку, зможеш спати блискавичним сном. Сили можна відновити навіть за сорок хвилин.

— А як можна контролювати тета-ритми?

Гагарін мовчав, посміхався.

— Коли ти будеш у сні без сновидінь і при цьому зможеш зберігати свідомість, це він і буде. Контроль тета-ритмів. Але це вимагає тренувань, знання спеціальних технік. Біозворотній зв’язок, якщо коротко.

— Навчи мене, — сказав я легковажно.

— Навіщо тобі це?

— Я хочу відновлювати сили за сорок хвилин.

— А решту часу чим будеш займатися?

Я гмикнув. Ще якийсь час ми сиділи мовчки й палили. Гагарін багато палив, і я біля нього, за компанію, теж став смалити, як чоботяр.

— Існує дещо більше, ніж техніки, — заговорив Гагарін, ніби продовжуючи якусь думку. — Щось важливіше, ніж тета-ритми.

— Що саме? — я не зовсім тямив, куди він хилить.

— Те єдине, заради чого потрібні тета-ритми. Якщо ти не знаєш, про що я говорю, тоді все решта — просто купа мотлоху.

На мить я почув себе скривдженим — звідки йому видно, знаю я чи не знаю, про що він говорить?

— Ну, а ти перевір мене, — сказав я.

Він підняв брову.

— О’кей. Уяви собі, що ти безсмертний. І всемогутній. Уяви, що ти вічний і повний сил. Питання: чим ти будеш займатися весь цей час?

Я спочатку реготнув, мовляв: «Елементарно, Ватсон». Гагарін і собі реготнув, спостерігаючи за мною. Я дивився на свої відображення в його прямокутних сонячних окулярах і бачив там людину, яка поступово набирає розгубленого вигляду. Гагарін знову реготнув.

Його грецьке обличчя нагадувало шматок бронзи, пластичної і твердої водночас. Бузкові окуляри стиляги не допомагали — все одно переслідувало враження, мовби його очі світилися власним світлом.

— Мені треба відповідати, чи це риторичне запитання? — спробував викрутитись я.

— Це тест на твою крутість, — сказав він, і склав руки на грудях, поклавши ту, що з сиґаретою, зверху. Сиґарета диміла красивими білими волокнами. Мене чарувала їхня мінливість, і ніби нагадувала про щось, що я невчасно забув.

Ще кілька хвилин ми просиділи, дивлячись один на одного. Звісно, в Гагаріна була перевага — в окулярах він міг дивитися на інших як завгодно довго.

І тут я знайшовся:

— Я знаю! Якби я був безсмертним і всемогутнім, я витратив би весь свій час і сили на пошуки виходу з цього становища!

Гагарін нахилився до мене і поплескав по плечі.

А відтак провадив далі:

— Мене зацікавила твоя метафора. Дослівно ти сказав, що дійсність — це набір спогадів-картинок, серед яких ми живемо. Є індивідуальні спогади, а є колективні спогади...

— Спогади-картинки і спогади-карти! — пожвавився я, повторивши свої терміни. — Останнє спільне для всіх людей. Але тільки для людей, для інших живих істот ні.

Гагарін сказав:

— Я тобі щось хочу показати. — Він торкнув ногою табуретку, що стояла біля сусіднього столика. — Дивись на неї.

Мабуть, у моєму вигляді майнула безпорадність.

— Дивись на табуретку, чого ти? — сказав він крізь усміхнені губи, і я послухався.

Табуретка була сірого кольору, зроблена з легкого дерева. Простий дизайн — фірмовий стиль «Відкритого кафе». 

— Ти бачиш, але не табуретку, — сказав він. — Ти бачиш картинку. Спогад про табуретку. Але не її саму. Замість табуретки — спогад про неї, - ще раз повторив він, як для тупого. 

Та я все одно не розумів, куди від хилить, тільки продовжував дивитися на табуретку.

— Спробуй відчути, що табуретка, на яку ти дивишся — просто існує. Вона перебуває поруч із тобою, в тому ж часі й просторі, що й ти...

Я не розумів, чого від мене хочуть. Табуретка як табуретка, навіщо людину мучити?

— Не дивись на неї, бач її. Усвідом, на що ти дивишся. Усвідом, що табуретка — реальна, вона існує...

Я почав потроху нервувати — щоразу, коли Юра звертався до мене, я внутрішньо напружувався, це завжди було дуже відповідально. А тут, із цим безглуздим прикладом про табуретку, мені враз набридло переконувати себе, буцім я з Гагаріном на одній хвилі. У вухах воркотіло: «Табуретка існує насправді... Вона тут, тільки побач її....», аж раптом щось помінялося...  вестибулярку повело, ніби я сп’янів. Щось помінялося у масштабі. Виникло переконливе відчуття, наче кафе збільшилося принаймні удвічі. Відстані між предметами подовжилися, а простір наповнився молочним відблиском.

— Вона існує! — прошепотів я у священному трепеті. Мої слова, відбившись від стінок, поскакали тихим шепотком аж наниз. Раптом я відчув, що мій слух загостився до неймовірності.

— Раз! — сказав я.

«Раз. Раз. Раз.» — покотилося хрустке ехо у матовій тиші.

— Ні хріна собі! — здивувався хтось моїм ротом.

«...асобі ...іхрінасобі», — відлунювало пласким ехом.

— Ого! — вирвалось у мене. — Де я?

Ми з Гагаріном наче перебували в шумоізольованій студії, де кожен шерех рипить, посилений мембаранами мікрофонів. Речі, які нас оточували, видавалися незвично крупними, реальними. Чомусь я вирішив перейти на шепіт:

— Гагарін, я зрозумів! Табуретка існує!

Гагарін либився.

— Так, ти правий, — відповів він не голосно, але й не пошепки. Наче бути тут для нього хоч не новина, зате завжди торжественно. — Вона існує! Але й це наразі тільки картинка, ще одне приближення. Тепер відчуваєш, яка різниця між картинкою і тим що існує?

Я кивнув, все ще під легким враженням від... побаченого? Відчутого? Невже Гагарін перебуває тут постійно? Тоді розумію, чому він так мало розмовляє. Адже як поясниш, що табуретка — це ТАБУРЕТКА, а не «табуретка»?

Кожна річ викликала неймовірне захоплення реальністю… чи радше гіперреальністю присутності. Лампи з бляшаними абажурами — присутні! Столи і табуретки на балконі — присутні! Піаніно в куті — господи, як воно присутнє, наскільки воно існуюче! А головне — присутній я!

— Це назавжди? — спитав я захоплено-радісно. Боже, я ж існую! Я підняв руки до очей і почав їх розглядати — мої руки були живим зліпком мільярдів деталей. Повітря довкола нас ніби світилося зсередини внутрішнім світлом. Я однозначно ствердив: — Так! Це назавжди!

— Ні, на жаль. Завтра ти вже не будеш пам’ятати, чим тебе так вперла ця табуретка. Можливо, навіть, ніколи нічого схожого й не відчуєш. Але якраз у тому вся чарівність — що все буває тільки раз. — Гагарін заговорив піднесено і вкрадливо, ніби заохочував розділити потаємну радість:

— Можливо, завтра ти знову будеш в картинці. Можливо, завтра ти забудеш, що таке дійсність, хоча, здаватиметься, ніби практично нічого не змінилося. Просто запам’ятай: вихід є. Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію. У дійсності немає ніякого сценарію! Там усе відбувається вперше і все — востаннє. А головне — все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність, яка не залишає місця для страху.

Я кивнув. У пронизливій виразності, що опанувала весь мій світ, його слова проникали в самісіньку підсвідомість. І знаходили там відгук.

— Є шлях, — сказав він піднесено. — Шлях — через вихід з фільму. Або ти вибираєш дійсність, або ти повертаєшся у фільм. Зроби кожен свій вчинок актом волі. Командою самому собі. Твої рішення — точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує насправді.

— Мої рішення — точки дотику з дійсністю.

— Якщо ти зважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, дрібка за дрібкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці — така їхня магія. Вони приведуть тебе у місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності. Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід у дійсність Свободи. Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода Дійсності. Вона — і твоя Воля. 

Гагарінове обличчя наче обвіював вітер.

— Коли мене одного дня не стане, йди глибше у пам’ять. Це твій шлях і твій шанс. Не бійся втратити все. Бійся загубитися у картинках.

Я сидів, приголомшений його настроєм. Коли я подивився на Гагаріна, мені стало скомотно у горлі і щось розпирало груди. Гагарін скинув окуляри, його очі світилися. Він і цей світ, великий і таємничий, вони були Одне.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка