Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка9/14
Дата конвертації16.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

6.

Більше ми не говорили. До самого світанку я просидів на балконі, ні над чим особливо не думаючи, тільки мовчки спостерігаючи, як добігає кінця дивна ніч у тужливому жовтні. Гагарін пішов спати, а потім пішов спати і я.

Я знову працював на пару з Гагаріном. Ми мовчали, але в танучих ієрогліфах, які ми творили упродовж дня на поверхні вічності, читалося те ж саме, що й раніше: «Будь спокійний. Нічого не бійся. Відпусти себе. Будь обережний. Слідкуй за собою». 


7.

Жовтень, ніч із середи на четвер. Місце дії — кафе «Відкрите», більш відоме у народі як «хата-читальня», або ж просто «Книжка».

Коли вона зайшла того вечора у кафе, я відразу пригадав нашу першу зустріч.

Її нудьгуючий вигляд біля стелажів із книжками негайно викликав у мені хвилювання. Особливо, коли дівчина присіла біля полиці з художніми альбомами. Я побачив, як із-за пояса її бриджів вилізла тонка смужка трусиків, які власне й побудили в мені такі емоції. Раптом я збагнув, що як вона мені впала в око, то я можу без перешкод підійти до неї і продати їй книжку. Чому би ні?

Дівчина глянула на мене. І начебто теж упізнала. «Ага, так-так, бачила вас на відкритті».

Пригадав, як Люся, наш менеджер з персоналу, інструктувала книжкових продавців щодо спілкування з клієнтами. Ці чарівні слова потрібно говорити кожному клієнтові. Фраза (виділено курсивом) зраджувала Люсине таємне зацікавлення карма-йоґою:

— Добрий вечір! Що вас цікавить? Чи можу вам якось допомогти?

— Добрий вечір, — відповіла дівчина, немов приймаючи гру у ввічливість, хоч і розуміла, як це кумедно у нашому віці. — Ви такий ввічливий. Мене цікавлять художні альбоми. Зокрема, Темістокль Вірста.

Ах, як по-дурному цими днями почувалися наші продавці! Скільки людей довірилося їм, замовляючи раритети зі самої Москви, а звідти — з Москви — приходила відповідь: «д е н е г н е т тчк в с е м с о с а т ь».

— Ще не було поставки, — відповів їй. — Думаю, за два тижні щось наклюнеться.

Дівчина кивнула, ніби розуміючи двозначність стосунків із Москвою. Вона не наполягала на тому, щоб я оформив її побажання офіційно, у зошиті замовлень.

— А давайте, я вас сфотографую, — несподівано запропонувала вона, й у мені щось обірвалося. Я по-дурному знизав плечима. — Але не тут, — продовжила вона. — Давайте на вулиці.




8.

Куди й поділася моя відстороненість! Не смію зізнатися — після всіх тих самостверджень про кінець дозрівання та остаточну сформованість як особистості, я раптом відчув себе десятирічним хлопчиськом. Котрий на людях баламут, а наодинці з дівчинкою — тихий і сором’язливий.

Я знову, дурник отакий, знизав плечима, і клоунськи посміхаючись, на негнучких «протезах» почовгав на вулицю. А дівчина з фотоапаратом рушила за мною. Юра відмітив наш вихід поглядом з-за стійки.

Ми вийшли надвір, у проїзд Крива Липа. Дівчина запропонувала спершу перекурити. За цей час вона, мовляв, зорієнтується, як мене краще зізнимкувати. Дівчина запропонувала мені цигарку зі своєї пачки. Це були сині «Вінстон», мої улюблені. Я страшно захотів бути чимось корисним для такої приємної особи. А тут, як на зло, залишив свою запальничку за стійкою, тож вона мені ще й припалила.




9.

У Мідних Буках я, перший хлопець на селі, при спілкуванні з протилежною статтю користувався методом консервного ножа — діяв із силою, нагло та нахрапом. А тут мене делікатненько так вивели, як слухняне ягня. Воно й не дивно, що, поки ми курили, мною аж трусило від нервів.

— Боже, ви змерзли, — сказала вона і почала зігрівати в руках мою ліву долоню (курив я правою). Невже це коїться зі мною? ЩО ЦЕ ВСЕ ОЗНАЧАЄ?

ЧОМУ ВОНА ДО МЕНЕ ЧІПЛЯЄТЬСЯ?

Я щось промукав і курив собі далі.


10.

Коли від цигарки залишилася половина, вона сказала з повагою:

— Ви такий мовчазний… Мене звати Гоца. Гоца Драла. Це таке дивне лемківське ім’я, прошу не розпитувати, бо я пообіцяла собі не розповідати про нього більше жодній душі. Задовбало, розумієте? — посміхнулася тепло вона. — А як звати вас?

— Петро, — буркнув я. Гоца простягнула руку, щоб я потис її.

Ну, я потис.

— А ви фотографуєте..? — бовкнув, аби не мовчати.

Дівчина підозріло засміялася. Вона, мабуть, наскрізь мене бачила, от і втішалася, як могла.

— Я фотографую для розваги. Частіше фотографують мене. А взагалі, я художниця.

— О! Така молода, а вже художниця? — теж спробував щось підкинути я, теж не без поваги. Ніби й комплімент, але знову попав, мов рукою в гівно. Невезуха нині. — Було б цікаво подивитися… на малюнки... — я не мав певності, чи це у світі Справжніх Художників називається саме так, тому для певності повторив: — На картини.

Гоца притамувала посмішку. Очима стежила за публікою біля закладу з ігровими автоматами навпроти.

— Можу показати. Правда, вони великі. Для цього треба піти до мене. 

Мені вчулося, ніи вона має на увазі: «ПРЯМО ЗАРАЗ», і параноя посилилась. А раптом це пастка?

— А давайте, я вас сфотографую в цьому будинку, — Гоца показала на проламані двері праворуч. Це був безгосподарний бомжатник, порожнє триповерхове приміщення. Наніч туди часто заповзали якісь обдовбані придурки, а вдень навідувалася міліція.

Гоца вже моцувалася з дверима. Я допоміг їй — ногою, для ефекту — і ми ввійшли. Не міг же я показувати, що мені страшно?

Східцями піднялися на другий поверх. Гоца фільмувала мене фотокамерою з-за спини. Вона пояснила, що саме зараз захоплюється інфра-зйомкою, і їй ці кадри потрібні для відео-інсталяції. Час від часу вона цикала ще й фотоспалахом, який вихоплював із темряви стіни, пописані ґраффіті. Врешті ми опинилися на сходовій клітці третього поверху, перед зачиненими дверима, які вже ніяк не піддавалися. З вулиці відблискувало слабке світло, однак воно тутешній темряві нічим зарадити не могло. Я тільки чув, як шурхоче її, Гоцина, не по-осінньому розхристана куртка-вітрівка, і як вона дихає. Гоца поправила шалю під вітрівкою, й ми завмерли без руху. Мовчки. Поруч.

— Вам не страшно? — раптом спитала вона, коли наші руки мимоволі торкнулися у темряві й негайно розлетілись.

— Нє.

— Ви такий хоробрий.



Гоца полізла до кишені за цигарками, й ми знову запалили.

В голові кружляла божевільна фраза: «Можна вас поцілувати?». Але від самої думки, що я наважуся це вимовити, все в мені стерпало. А просто кажучи, я стидався вийти на дурня. Вперше в житті.




11.

— Давай на ти.

— Добре, давай на ти, — погодилася вона.

— А що ти малюєш?

Трохи помовчала.

— Ну, це треба показувати. Це нефігуратив.

— А як це?

— Дуже просто. Це коли важко щось упізнати. Абстрактний живопис. Я дуже люблю абстракціоністів. А ти трохи орієнтуєшся в мистецтві?

Я кашлянув, даючи зрозуміти, що не дуже.

Гоца пояснила, що складно говорити про нефігуратив, не показуючи на прикладі. Але знову додала, що це добре видно на прикладі її власних робіт. Які, до речі, «у неї дома».

Ще вона розпитувала мене, чим я займаюся, чи подобається мені працювати в кафе, коли в мене зміни, чи цікава тут публіка, чи не крадуть книжок — словом, мала мене за дурника. Ми докурили, обережно спустилися рипучими сходами наниз. Після такої мандрівки я відчув, що тепер можу поводитися поруч з нею більш-менш адекватно, хоча вибрики її неслухняного волосся, яке торкало мою щоку, щоразу пробуджували в животі хвилі неспокою.

— Я зайду ще, — пообіцяла вона. — Коли буде Вірста. Покажу твої фотки.

І пішла кудись у порожнє місто. Кілька секунд ще відлунювали звуки її кроків.

Я повернувся в кафе.




12.

Від самого початку вона мені видалася близькою — з різних причин. Взяти хоча б на рівні асоціацій. Я часто моделював свою пам’ять у вигляді альбому світлин, тому образ дівчини з фотокамерою відразу вступив у резонанс.

Врешті мені вдалося побачити Гоцині «роботи», і для цього справді довелося побувати у неї на квартирі.

У кінці жовтня один із друзів кафе — людей, котрих ти зустрічаєш у кафе завжди з радістю — влаштовував паті на честь свого дня народження. Звали цю людину Едас, він був із тих же кіл клубної молоді, що й Гагарін та Їжак. Паті починалося після дев’ятої. Надворі було темно та осінньо. У кафе було накурено та весело.

Я помітив її серед запрошених. Моє горло стиснулося, а коліна розм’якли. Мимохідь привіталися. Я з жахом очікував моменту, коли з’ясується, що вона про мене вже забула. Може, нагадати їй про фотографії? Краще ні, а то вийде нескромно.

Тривоги змінювалися на пришвидшене серцебиття. Ще тричі вона підходила до мене, просила принести їй пива з томатним соком. Щоразу ми обмінювалися мимолітніми поглядами, які можна було тлумачити як завгодно, що я безсовісно і робив.

Цієї ночі було дуже людно, було запрошено кілька ді-джеїв, Едасових приятелів. Ді-джеї давали сети, так що я нарешті зміг побачити, як приблизно виглядає клубна культура у її квартирному варіанті. «Відкрите кафе», коли судити по зустрічах, які там призначалися, дедалі більше нагадувало козирний флет, де молоді люди влаштовують півлегальні паті.

Моя восьмигодинна зміна закінчилася об одинадцятій, Гагарінова ж мала тривати до ранку. Офіціантки геть очманіли у хмаровиннях диму, у них пашіли обличчя і сльозилися очі, а зміна почалася щойно годину тому. У всіх відношеннях у кафе стояв чад. Гриміла музика. За пульт вийшов DJ ҐАНС.




13.

Цього вечора я мав небагаті альтернативи часопроведення, тому нікуди й не поспішав. У нас із Гагаріном трохи помінялися розклади на рахунок помешкання. Один із Юркових приятелів залишив йому ключі від квартири-люкс на пару тижнів, тож ми перебралися туди.

Квартира знаходилась у самому центрі міста. Велика, вмебльована заможно, але з разючим несмаком. Масивні турецькі люстри, рококові рами із золоченого алебастру, важкі портьєри — все підібране з викличною кічовістю. На квартирі нам не вільно було чіпати нічого чужого. Я почував себе як у зоні бойових дій, де в будь-яку хвилю можна ступити на міну — розбити вазу, подряпати побілку, перекинути пальму в кадці чи щось т.п. Я поцікавився у Гагаріна, хто цей товариш-багатій. Виявилось, то був підприємець із родинним корінням десь у Вірменії та пишною кроною фінансово-кримінальних зв’язків у Львові.
Гагарін познайомився з вірменином тут, на нічній зміні у «Відкритому». Одного дощового вечора в кафе зайшов сухенький вірменин у дорогому пальті та з золотою фіксою, і Гагарін відчув до чоловіка певний інтерес. Вірменин поцікавився, куди подівся бандитський бар, до якого він ходив замолоду. Продавця із книжкового десь чорти носили, тож Гагарін вирішив трохи погратися у консультанта. Юра змалював вірменинові ситуацію з бандитським баром, з московським вкладником та сучасним книжковим ринком. Притирка закінчилася на тому, що вірменин купив восьмитомник Драйзера за 140 грн. і перейшов у кафе культурненько все обмити.

Гагарін завжди знаходив спільну мову з такими безпонтовими дядьками. Я, наприклад, не уявляю, про що би міг розмовляти з якимось вірменином, та ще й із кримінальним профілем.




14.

Це було Гагаріновою рисою — виходити на правильних людей у правильний час. Мабуть, вірменина настільки вразила покупка, яку він щойно здійснив, що він вирішив пригостити Гагаріна коньяком. Його деґустацію вони провели прямо в кафе, о пів на першу ночі, на першому ярусі, за барною стійкою, у всіх на очах. Коли поруч не було нікого з начальства, у кафе діялись дивні речі.

Тільки-но вони з вірменином зійшлися поближче за пляшчиною «Арарату», як той розкрив Гагаріну таємницю свого імені — Акоп, а потім і прізвища — Аладжаджян. Між другою і третьою чарками коньяку (чомусь вони пили коньяк чарками і залпом, як горілку) Акоп розповів, що він ніколи раніше не поважав свою батьківщину, не розумів значення імені, ані прізвища, і говорив здебільшого російською. А крім того, він займався певного роду бізнесовою діяльністю, яка не залишала шансів на упокій душі. Було в Акопа все — бабло й бухло, бики і тьолки, «шестірки» і «дев’ятки». Але, як то кажеться, що має початок, те має кінець. Прийшли орлики й по Акопову душу.
Опинившись у безнадії, пішов Акоп до церкви на службу. Церква була греко-католицькою, але це не важило — тоді Акоп єдино бажав помолитися та попросити у Господа розради. І молодий отець, що правив службу, несподівано «заговорив мовами» — почав молитися старовірменською. Ніхто не зрозумів, про що йдеться, позаяк слова молитви були адресовані одному Акопові. Їх було небагато, але їх було досить. Останню фразу, яку промовив молодий отець, Акоп переклав Гагарінові: «Слюшай ґолас Вєчнасті».

Виявилося, ім’я «Акоп» означало «бережений Богом», що вірменин роз’яснив так: Господь оберігав його від великого зла, попускаючи робити менше, але коли терпіння Його вичерпалося, Він знизіслав Акопові скруту й безнадію. Однак Акоп, пішовши за Голосом, зумів реалізувати своє прізвище, котре так і тлумачиться: «Божественне рождення чоловіка».

Вірменин виклав на касу гроші за чергову пляшку, і пояснив Юрі, що з милості Господа усі хвилювання тимчасово вщухли, і тепер він збирається поїхати на кілька тижнів до себе на батьківщину — в монастирі, до святих ченців. І йому якраз потрібен порядний чолов’яга, який би міг припильнувати за квартирою. Підлити вазонки, наприклад, погримати баняками, пошуміти, переночувати — словом, створити враження, буцім у хаті хтось живе. Для більшої зрозумілості Акоп додав, що може Гагаріну за це заплатити. Гагарін, блискавично просікши, скільки буде два плюс два з процентами, від грошей відмовився, однак спитав, чи може він, Акоп, довіритися йому, Юрі на прізвисько Гагарін, з приводу третього чоловіка, такого ж богорожденного й береженого (мався на увазі я). Акоп не заперечував.

Закінчилося все тим, що вірменин пішов із кафе десь аж коло четвертої, забувши на високому табуреті біля шинквасу пакет із творами Драйзера.


Наступного ранку Гагарін, особливо не розраховуючи на те, що його пригадають, заглянув разом із забутими книжками за вказаною адресою. Це виявилось буквально на сусідній вулиці. Вірменин пакував валізи. Йому було хижо з будуна, але він все пам’ятав, навіть Драйзера, судячи з важкого погляду, яким зустрів принесений пакет. Акоп мало вдавався в деталі, попередив тільки, щоб не впускали до хати жінок, які будуть стояти під дверима і переконувати, що вони — Акопові доньки, сестри, подруги чи матері.
Ми з Гагаріном порадилися і вирішили, що на канапах спати небезпечно. Надто дорогою виглядала їх пергаментна обшивка, і надто легко можна було завдати їй непоправного збитку. Тому стелилися на підлозі — і безпечніше, і для постави добре. Підлога була з підігрівом, що мене вразило в цій хаті найбільше.

Коли квартирне питання вирішилося в такий чудесний спосіб, нам стало простіше. В Акопа було цілодобове водопостачання. Відтепер при зустрічі з Гоцою я не комплексував з приводу немитої голови чи зачерствілих шкарпеток. Життя, так би мовити, налагодилось.


У цей конкретний жовтневий вечір, коли у «Відкритому кафе» гуляли Едасів день народження, відразу по закінченню зміни я відчув, що зовсім не хочу йти додому, а хочу навпаки — гуляти й веселися. Хочу вполювати собі Гоцу Дралу.


15.

Було б цікаво збоку подивитися на нас. Я помітив, що з мене вийшов би непоганий злодій. Спритний, обережний, безсовісний, не схильний наступати на ті самі граблі двічі. Наче вогонь, який обпікає власним зухвальством та розумом. Моя тактика по завоюванню жіночого серця нагадувала сюжет кіднепінґу: зміїно, дурманно, пускаючи в очі дим, ховаючись за дзеркалами...

(Втім, із такою самооцінкою — зміїно, ха-ха, дурманно — великих пограбувань не здійснити. Таких, як я, ловлять на колгоспному полі з відром бульби).

Гоца Драла бачилася мені суперником. Вона мала розум криміналіста-аналітика, тонкого знавця предмета свого зацікавлення. Вона проникала, як вода, у всі нестиковки та шпари, наперед вираховувала мої слова, мою логіку. Вона переслідувач, який без жалю може присвятити ціле життя погоні за ціллю. З однаковим успіхом полює вдень і вночі. Я боявся її, бо знав, що всі мої маски для неї ніщо — привід для насмішок.

Того вечора сталося так, що дві дороги, які лежали на різних схилах гори, привели нас на спільну вершину. Я дозволив упіймати себе на крадіжці мисливця, який погодився, щоб його вкрала звірина — і от, мисливця украдено, а звіра впольовано. Шлюбні ігри мангуста і кобри.
Як казав старий мудрий Чжуан Цзи з книжкового відділу, чиї роздуми в зеленій палітурці стояли на третій полиці зверху в середній секції, кгм-кгм, «Перший крок до мудрості Дао — це вхопити тигра за яйця». Другий крок до мудрості Дао — ні, не зрозуміти, що тобою керувало, а з’ясувати: відпускати тигра чи ні?

Ми стикнулися біля туалету — я виходив, їй нетерпілося ввійти. Мабуть, якийсь секретний промінь навмисне проектував на нас ідіотичні ситуації на кшталт оцієї, коли треба мімікою передати щось набагато більше, ніж просте заскочення від зустрічі при кльозеті.

Гоца повелась буваліше — смикнувши мене за комнір, притягла мою голову собі до губ і прокричала крізь музику: «Там зверху! Є мій столик! Я зараз буду!». Прохолодна рука, легка та звивиста, зісковзнула з моєї шиї, й Гоца, залишаючи шлейф аромату вже впізнаваних парфумів, зникла у туалеті. Єдине, що могло мене в цей момент хвилювати — чи не забув я злити після себе воду.

Піднявся сходами на балкон і побачив у кутньому столику її киргизьку вовняну сумочку — страшенно стильна річ, але щоб залишати отак без нагляду? Ах, свята наївність. У нас тут вже пару косметичок пропало, продавці навіть пробували ловити злодія на живця, але невдало.




16.

Гоца повернулася життєрадісна, з освіженою косметикою. Злегка підведені вії, натурального кольору помада, трохи тіней. Такий стиль називається «зовсім непомітно». Але в Гоци воно виходило дуже по-європейському — так, напевне, це роблять модні берлінки чи молоді парижанки. І цей аромат… м-м-м, аромат, який відтепер буде переслідувати мене, либонь, іще впертіше, ніж його власниця.

«Хе-хе, — я подумки потирав руки, розкусивши її макіяж, — знаємо ваші штучки!» У кафе була тьма нагод наспостерігатися за офіціантками, так що ази бойового малюнка я, вважай, здобув.

Її очі блищали, подразнені тютюновим димом. Гоца припалювала цигарку від цигарки.

— Ти не голодний? — поцікавилася вона, і якщо й можна було мене заскочити зненацька, то саме цим. Я розчулився такою турботою, і, хоч був голодний, як вовк, заперечно замотав головою.

— Я там... на кухні... нам давали...

— Тоді пішли потанцюємо! — сказала вона й, узявши мене за руку, потягнула наниз, де казилися. І знову мене обставили! Востаннє я танцював ще тоді, коли крутив історії з усякими олями вишеньками у Мідних Буках, під техно а-ля «Scooter» чи «Фантом-2».

По мені знову прокотилася гаряча хвиля і вдарила у м’які точки під колінами, аж підігнулися ноги. Скрізь лежало сухе листя, принесене Їжаком та його друзями, а на квадратних столиках стояли маленькі «вічні» свічечки. Їбошив нелюдський IDM, голкастий і глибокий, з просвистуючими наскрізь порожнинами. Тільки ми вийшли на майданчик, де можна було гоцатися, як музичні ритми збідніли, ніби з-під каменя повтікали стоніжки. Запалахкотів стробоскоп, роблячи боляче очам: зміна ді-джеїв. Я побачив, як один мен, на прізвисько Ґанс, покидає пульт, передаючи естафету Їжакові, метрові львівського minimal.

Гоца, не чекаючи на мене, поскакала дрібним дригом, як писав класик, на глазах в ізумльонної публіки. Це була частина нашого таємного переслідуваня, тож якщо я хотів справді того, чого я хотів — а мудрий Чжуан Цзи недаремно порівнював такі бажання з нерозкуреним «косим» манчжурської сортової — значить, я мусив дати жару.


17.

Музика ритму не зрадила — той залишався достатньо підводним, однак змінили темп танцюючі. Закохані пари пішли на склейку, мов коагулюючі еритротици, як це описано в «Біології» К.Віллі, що стояла у верхньому ряду біля вікна і котру в нас украла відомо хто (ми тебе знаємо!).

Гоца впевнено оповила мою шию руками, мої ж руки обняли її ледве-ледве, за талію. Коли я торкався її стану, мене сповнювало почуття невагомості, ніби то була не дівчина, а фантом. Вона була мого зросту, може ледь нижча. Мені ще не доводилось мати справу з високими цьотками, але це було приємно і зручно. До того ж, відчув, яка вона справді тоненька, ця Гоца... Гоцонька? Чи як її ніжно назвати?  

— Ти така... зґрабна! — проволав я крізь музику. При ній почувався, ніби мелю нісенітниці, ні в тин, ні в ворота.

— ЩО? — кричить вона, і щоб краще чути, притуляється до мене грудьми.

Я киваю головою, мовляв, нічого поважного. Вона дивиться мені в лице, у неї напрочуд правильна фізіогноміка. «По-справжньому гарна, — думаю я, — ще таких не зустрічав. Як не поверни, зі всіх боків гарна і приємна».


— Пішли до мене! — кричить вона, коли музон знову робиться groovy. — Трохи відпочинемо, і повернемося! Зависнемо тут на цілу ніч, о’кей? О четвертій має прийти мій товариш! Теж буде вести сет!

Я знову киваю головою, ми розмикаємо обійми, і



(час міняє кривизну)

Гоца побігла за сумкою. За барною лядою в такт музиці ковбасився Гагарін. Не припиняючи ритмічно коцати підборіддям, він подав з-під шинквасу мою куртку. Хай не має мені за зле, що кажу не в очі, та за мімікою він скидався на предмет кафешного інтер’єру. Наприклад, табуретку.




18.

Хоч тиша вулиць була оглушливою в порівнянні з децибелами minimal house, зав’язувати розмову не хотілося. Навіть не хотілося вдавати, наче мені не розмовляється через нелюдську втому. Це добре, що ми так відчули одне одного. Вона мене.

Йти було недалеко. Її ательє містилося у підвалі. За час болінь у кафешному андеґраунді в мене від підземель набилася оскома. Але її нора справила позитивне вражіння, тільки-но я переступив поріг. Повітря тут було сухе і гаряче, що для львівських підвалів велика рідкість. Сучасна система акліматизації, не інакше. Вслід за нею я пройшов довгим білим коридором з низькою стелею. Під стіною в коридорі стояла Гоцина взувачка — чобітки, мешти, кросівки, мокасини, тапки, якісь котурни і те де. На жест господарки я змінив взуття на запропоновані шльопанці, зауважу, тверді та холодні. Підлога була, на жаль, без підігріву, зате з веселим візерунком.

— Сама викладала, — похвалилася Гоца. — Смальта. Це Кецалькоатль.

Я вдав, ніби кожного дня мудохаюсь як не зі смальтою, то з целкокатлем. Стараючись не наступати на викладену з кольорового скла зміючку, пішов за Гоцою далі.
Велика біла зала з підвісною стелею і кам’яною підлогою. Принаймні п’ять джерел неяскравого світла галерейного типу. Гоца щось увімкнула, і заблимали рампи над фотографіями вздовж стіни. На фотографіях — скрізь вона. На вулиці. В капелюсі. У вікні. Дивиться за плече. Тут у піжамі. Тут позує з чоловічим піджаком через плече. Ось портрет в анфас, привідкритий рот, таке враження, наче їй шістнадцять. Оманливо проста фотографія. Такі входять в історію.

Мене зворушив один етюд у монохромі. Гоца сидить на ліжку, ледь прикрита постирадлом, і плаче. Зачудовано я переводив погляд з оголеного перса, що потрапило в кадр, і перекошеного гіркотою рота, такого ж еротизованого, як і груди. На зім’яті простирадла з вікна падає пергаментне проміння. Потужна фотка, в дечому навіть зла. Чую поштрик ревнощів, збагнувши, які непрості стосунки єднали її та фотографа. Я тут, а вони там. Два світи.

— Це роботи Гуґо Ломова. Не чув про нього?

Я відібрав це як Гуґоломоа, заслужений артист республіки Тонґа, туди йому й дорога.

— Досить відомий у Штатах. Теж канадієць, із Квебеку. Ходи вже сюди, на мене ще надивишся. Покажу, як я малюю.


19.

Коли першого нашого вечора я довідався від Гоци, що існує така річ, як абстрактне малярство, довелося ним зацікавитися, аби не пошитися в дурні. Тому згрубша, як це малярство виглядає, я вже знав. До нас у книгарню привозили альбоми Кандінського, Пауля Клєе, Макса Ернста. Нудьга, що тут казати, я такого не сприймаю.

Тому ставлю пів на пів — моя необізнаність плюс її Майстерність. Це було справді щось.

— Як тобі взагалі вдається таке робити? — спитав я найперше, побуючи співставити Гоцу і її роботи. Таку от дівчину і такі от... штуки. Виходило одне слово: Неможливо. Не-мож-ли-во. «Все, вона моя», — тільки й крутилося в голові.

— Не скажу. Про таке не питають. Можу, та й годі... Це я навмисне на великому форматі пробувала. Хотіла знати, чи зможу малювати щіткою до побілки.

Спершу на полотні я бачив тільки схожу на ієрогліф закарлюку. Нежданно щось у мені перебудувалося, і на картині з’явився старий китаєць-селянин у трикутному головному уборі — він витягав із моря нервід. Така приголомшлива простота — чорне і біле. Всього один рвучкий закрут пензля — і постає цілий світ. Impossible!

— А тепер порівняй із цією, це вже акварель. Що ти тут бачиш?

О, це було щось цілком інше. Аркуш із альбому, який Гоца підняла з журнального столика поруч.

— Отут ніби така долина, блідо-сіра, тут ідуть дощі над горбами, а там скелі темніють. І ніч на горизонті. Гарно, дуже гарно. Ти диви, як цікаво!

— А якщо так? — Гоца повернула малюнок на 90 градусів.

— А так... Вах-вах-вах! Какой арол! Какой птица ґордий!

— Само виходить. Це в мене був критичний період.. Не той, що ти подумав. Дехто мені дуже западлив... так, западлив. Бачиш, все чорне, розтікається. І в нас теж тоді усе розстроїлось...

Не вдаючись у деталі, Гоца закрила альбом, і ми перейшли до нової картини, вже у кольорі. Одразу бачив якісь водяні хвилі синього і жовтого. У перспективі виходив скелястий пляж під густо-синім небом. Дуже затишна, погожа картина.

— Це я спочатку пробувала щось імпровізувати із українським прапором. Але не вийшло, і я придусила картину склом. Так набагато краще. А оті роботи, — повела вона далі, до картин більш звичного мені розміру, — ці робляться одним ударом.

— Як у кунґ-фу? — уточнив я, впитуючи в себе щось цілковито незбагненне, але вищою мірою ориґінальне.

— Так. Спершу накладаю фарбу. Потім один удар мастихіном — і готова картина. Якщо потребуєш більше трьох ударів, значить, ти не майстер. Придивися. Бачиш, скільки дрібних деталей? Таке неможливо підробити. Воно само — або виходить, або ні.

Я вражено мовчав і більше нічого не говорив, тільки пробував запам’ятати це багатство нюансів форм і кольору.

— Тому... — Гоца витягнула пачку з папіросами і запропонувала мені. Я з вдячністю прийняв частунок. — ...Тут можна палити, є вентиляція... Тому я особисто вважаю, що кожен, кому потрібно більше трьох ударів — не майстер.

— А ти майстер? — поцікавився в неї.

— Ти ж сам бачиш, — без зайвої скромності відповіла вона, і, чорт забирай, цієї хвилини я повірив: Гоца — великий майстер.

Гоца вимкнула частину світел. Ми сіли на глибокі ротанґові крісла у кутку галереї. Журнальний столик, наполовину зі скла, наполовину теж із ротанґу, завалений слайдами і нарізаними кадрами плівки, виглядав мило. Рипучі крісла були застелені подушками, і сидіти на них було напрочуд зручно. Гоца розвернула своє крісло до мене в профіль. Так їй не потрібно було щоразу нахилятися до попільнички на столику — тільки простягни руку і струшуй. Я зробив так само, розвернувшись лицем у протилежний кут, — ми знову дивилися одне на одного, тепер у паралельних лініях. Над нами світила дрібна жарівка, спокійне тихе світло. Навпроти очей опинилася прегарна позитивна абстракція, бризки пшенично-рудого, сплетені у подобу хвиль, що розступились. Невже справді можна робити шедеври з такою легкістю? Скільки — два, три помахи?

— Це приблизно так само. Удар пензлем з тушшю, удар пензлем з водою. Цього досить. Називається «Безконечність моменту».

— Вмієш читати думки? — пожартував я. Вона всміхнулася, задоволена.

— Найкращі художники Відродження — тільки ремісники, така моя суб’єктивна думка. Імпресіоністи — теж ремісники. Вони перемальовували, як машини, як фотоапарати. Абстракціоністи, кубісти — уже жвавіше. Але теж, з іншого боку — скуто, бідно... Нема польоту. Суходрочка, пробач мені. Але що поробиш. Мені відомо, як це — коли пробувати зробити цю справу насухо, — тут я не зовсім зрозумів, на що вона натякнула.

Гоца продовжувала:

— Три удари — цього досить, щоб видно було, хто ти і де ти. Я не кажу, що ударів повинно бути строго три, я числами не захоплююсь. Картина повинна тебе вести. А ти повинен бути легким на підйом, якщо хочеш зайти далеко. Як виняток техніки трьох ударів я визнаю ще три удари уяви. Це коли ти зробив три штрихи, і побачив, що вони можуть замінити один. Тоді ти ще робиш три удари, і ще три. І маєш потрійну композицію. Перший удар — одкровення. Другий — підтвердження. А третій — рух далі...





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Схожі:

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconАдель Фабер, Элейн Мазлиш Как говорить, чтобы дети слушали, и как слушать, чтобы дети говорили

Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconК сведению
Сша объясняется эффективностью идей портфолио как визитной карточки преподавателя. Сегодня более 1000 американских школ и вузов активно...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВладимир Короленко Слепой музыкант
Ее губы шептали что-то, и на бледном лице с мягкими, почти детскими еще чертами появилась гримаса нетерпеливого страдания, как у...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали до вивчення вірша М. Цвєтаєвої «Книги в червоній палітурці»
Тетяни Астапової, “неизменно читала или что-то писала на уроках, явно безразличная к тому, что происходит в классе; только изредка...
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconМатеріали, опубліковані в газетах зміст дніпропетровськ Тарас Музика. Спогади Дніпродзержинськ
«Я помню этот хлеб». Анна Федоровна Коренева (Кочукова) «Мать приходила домой, гладила нас по головам и плакала…»
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг icon“Даленіє у часі Афганська війна” 1979-1989 Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните. Владимир Даник
Как забыть мне войну!!! Те афганские сны и безвинную кров На афганском граните
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconУказатель профессиональных названий работ по кодам профессий
Как найти работу. Техника самостоятельного поиска работы
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconВы любовь на скрипки ложите
Чиннаячиновница ангельской лиги. И которая губы спокойноперелистывает, 20 как кухарка страницы поваренной книги
Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг iconТ. 1 Філософія мови І культури
Юдкин-Рипун И. Н. Этимологический гнездовой метод как инструмент реконструкции семантической системы языка


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка