Анатолій Дністровий



Скачати 394.99 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації08.04.2017
Розмір394.99 Kb.
  1   2   3









Анатолій Дністровий (справжнє ім'я Анатолій Олександрович Астаф'єв; 30 липня 1974, Тернопіль) — український письменник, поет, перекладач.

Біографія

Син поета і літературознавця Олександра Астаф'єва.

У спогадах Анатолій зазначає: «Коли я став підлітком, у матері з'явився новий чоловік — Олександр Непран, який тричі сидів. Тепер його нема в живих, і я дуже шаную цю людину, яка мене багато чому навчила. За погану поведінку мене витурили зі школи. Після восьмого класу за радянських часів неблагонадійних учнів, як правило, приймало ПТУ або технікуми. В 1989-му я пішов у друге міське ПТУ учитися на слюсаря-ремонтника текстильного обладнання».

Закінчив історико-філологічне відділення Ніжинського педагогічного університету імені Миколи Гоголя (1997) та аспірантуру на кафедрі філософії Київського національного аграрного університету (2000). Кандидат філософських наук. За фахом історик філософії. Дослідник історіософії українського націоналізму.

Працює старшим консультантом Національного інституту стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України.

Безпартійний, греко-католик, консерватор. Одружений, має донечку Марту-Марію.



Творчість

Член Асоціації українських письменників.c:\documents and settings\sebastian\рабочий стол\eb7be364-9e82-43a5-9bdf-35b3dbe27489.jpg

Автор поетичних книг

«Проповідь до магми» (1998),

«На смерть Кліо» (1999),

«Спостереження» (1999),

«Жовта імла» (2001),

«Покинуті міста» (2004),

романів

«Невідомий за вікном» (2001),

«Місто уповільненої дії» (2003),

«Пацики» (2005),

«Патетичний блуд» (2005),

«Дрозофіла над томом Канта» (2010).

низки оповідань, новел, поетичних перекладів із німецької (Г. Тракль, Й. Вайнгебер, П. Целан, Г. Бенн, Г. Фріч), чеської (В.Незвал), білоруської (А. Рязанов), а також низки статей та есе літературно-критичного, літературознавчого та культурологічного спрямування.

Поезії з книги «Проповідь до магми» та «На смерть Кліо» перекладалися німецькою та вірменською мовами.

Романи

Перший роман Анатолія Дністрового «Невідомий за вікном» (2001) — невелика історія кар'єри молодого журналіста Марка Сегеди, де в єдине ціле сплелися невдале кохання, моральне падіння і політична продажність мас-медіа у провінційному місті. Роман поєднує в собі певні риси іронії, чоловічої та політичної прози.

Роман «Місто уповільненої дії» (2003) — це сувора урбаністична картина з життя сучасних підлітків, які стали на шлях злочинів. Написаний грубою, низькою лексикою у манері жорсткої прози, роман, присвячений неусвідомленому злу, невблаганному фатуму і водночас надії у вирі небезпек, які чатують на молоді неприкаяні душі.

Банди Тернополя в останні роки радянської імперії — основна тема роману «Пацики» (2005). Жива жаргонна мова, добре знання петеушного матеріалу та ретельний аналіз «важких» підлітків витворюють художнє, ретроспективно точне свідчення часу, що минув 20 років тому.

Про роман «Патетичний блуд» (2005) критик Наталка Сняданко написала так:

Назва чергового роману тернополянина Анатолія Дністрового відповідає його змісту, мабуть, ще краще, ніж попередні твори «Пацики» та «Місто сповільненої дії». Студентське середовище, в якому всі вічнозакохані, невтомнозбуджені та майже перманентно п’яні, є в книзі не лише тлом, а й головним персонажем. Герой мешкає в гуртожитку, в головах його ліжка стоїть надмогильна плита, вчиться він на історико-філологічному, але зайнятий переважно зовсім не навчанням. Настя, Юля, Ліда, Поліна, просто прекрасні незнайомки з’являються і зникають у житті героя не довше, ніж на сторінку-дві. Деякі з них наївно чекають від нього «серйозних стосунків», більш досвідчені розуміють, що це марно, але закохуються в нього практично всі, на кому тільки зупиняється його тверезий чи п’яний, а надто п’яний погляд. Стилістика твору пронизана реченнями на зразок: «Облизую губи, на яких висох слиз її лона», про які по-іншому, ніж «патетичний блуд», дійсно не скажеш.

Василь Велимчий, аналізуючи прозу письменника, зазначає: „Анатолій Дністровий, який розпочав свою кар`єру гарною книжкою малої прози «Люди і речі», штампує роман за романом, намагаючись дати українській літературі виховні романи про дітей вулиці“. І підсумовує:

Дністровому треба дуже працювати над собою, над словом, щоб дати нарешті читачеві видатний художній твір, достойний свого великого таланту. А то так і залишиться на узбіччі великої прози зі своїм вже тепер класичним «А хулі, бля».



Премії

1996 — лауреат літературно-музичного фестивалю «Лір».

1997 — лауреат міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (збірка віршів «Проповідь до магми»).

1998 — лауреат видавництва «Смолоскип».

2000 — третя премія видавництва «Смолоскип» за збірку есе «Поезія і цивілізація»
Віктор Володимирович Неборак (9 травня 1961) — поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст.

Живе і працює у Львові.


Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра».
Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта».

Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10'89).


З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В.Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

Аналіз творчості
Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора.
Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.
Своєрідним апоґеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо).
Втім, паралельно із «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря».
Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей.

Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п'яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.

Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.

Володимир Костянтинович Пузій (Володимир Арєнєв) (1 жовтня 1978, Київ) — відомий київський письменник-фантаст.

Володимир Костянтинович Пузій народився в Києві 1 жовтня 1978. Зі шкільних років захоплювався біологією. Ходив у гурток юннатів при Київському зоопарку, серйозно займався терраріумістікою (утримував екзотичних амфібій та комах). Закінчив школу в 1995-му році, вступав на біологічний факультет – не вступив, пішов на рік працювати двірником в тому ж таки Київському зоопарку.

Восени 1996 року вступив до Інституту журналістики при КHУ ім. Т. Шевченка (спеціалізація: журналістська майстерність та редакційно-видавнича справа). Закінчив у 2002 році з червоним дипломом магістра. На даний момент — асистент кафедри історії журналістики в тому ж таки ІЖ-і.

Перший художній твір було надруковано в 1998 році. Коли справа дійшла до публікації першої книжки, видавець («Альфа-книга», Росія) запропонував вигадати собі псевдонім. Так з’явився Володимир Арєнєв. Відтоді практично всі художні твори автора виходять під псевдонімом, а справжнім прізвищем він підписує публіцистичні матеріали.

Працює в широкому спектрі жанрів і тем. Серед його творів можна знайти і класичну фентезі, сюрреалістичну прозу, містику, наукову фантастику, дитячі казки, фантастичні гуморески тощо. На початок 2010 року має 16 сольних книг і більше сотні публікацій в міжавторських збірках і періодиці. Публікується російською, українською, литовською, польскою мовами. Нерідко сам перекладає свої книги з російської на українську.

Під своїм справжнім прізвищем відомий як літературний критик і журналіст. У різні роки співпрацював із такими виданнями як: «Дзеркало тижня», «Сегодня», «Реальность фантастики», «Мир фантастики», «Fan-тастика» та ін. Активно пише рецензії та аналітичні статті, виступає із доповідями на конвентах і фестивалях фантастики. Літературно-критичні праці В.Пузія неодноразово були відзначені преміями, в тому числі — премією імені Олександра Бєляєва (2008).

Лауреат міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара (2001). Фіналіст незалежної премії «Дебют» (Росія). У 2004 році на «Євроконі» був визнаний кращим молодим автором України.

Книги:

«Отчаяние драконов» (2000)



«Охота на героя» (2000)

«Книгоед» (у співавторстві з Юрієм Нікітінським) (2000 — рос., 2004 — укр.)

«Монетка на удачу» (2003)

«Бісова душа, або Заклятий скарб» (2003)

«Правила гри» (2000 — рос., 2004 — укр., у 2 тт.)

«Місто тисячі Дверей» (2004)

«Паломничество жонглёра» (2005)

«Дикі володарі» (2005)

«Немой учитель» (2006)

«Магус» (2006 — рос., 2007 — укр.)



Володимир Володимирович Вакуленко (відомий як Володимир Вакуленко-К., також як вкв; 1 липня 1972, Капитолівка, Ізюмський район, Харківська область) — український літературний діяч, письменник, поет, перекладач. Автор книг «Монограмота» (2008) і «Ви…не» (2011).

Життєпис

Пише з юнацького віку. З 2001 р. періодично друкується в ізюмській (Харківська обл.), костянтинівській (Донецька обл.), львівській, київській, запорізькій, донецькій, луганській і харківській пресі. Мав виступи на радіо та телебаченні. З 2003 по 2006 входив у ізюмське літоб'єднання «Крем'янець», а у 2005 був членом констянтинівського літоб'єднання «Прометей». У 2005—2006 р. був заступником голови літоб'єднання «Крем'янець», м. Ізюмі. В мережі автор з'явився наприкінці 2005 року.

Мешкає в с. Капитолівка, Ізюмського р-ну, Харківської обл.. Батько-одинак. Виховує 2 дітей. Готував спільно з Іриною Людвігівною Новіцькою до друку і видав альманах «Ізюмська гора» (2007), де надруковані і його твори. Друкувався в дуже багатьох альманахах та періодичних виданнях. Головний редактор журналу перекладів «DzeRkaLo» (Вийшло друком 2 числа). Кореспондент журналу «Мистецькі грані» (2009). Координатор і упорядник деяких журналів та альманахів. Співорганізатор деяких літературних проектів, які вийшли друком. Твори перекладені німецькою мовою.

Координатор і організатор ряду фестивалів і акцій. Організатор щорічного неформального фестивалю «Триб'ют». Брав участь у безлічі поетичних читань та літературних фестивалів. Свій стиль характеризує як контрлітература.



Ірена Карпа (8 грудня 1980, Черкаси) — українська письменниця, співачка, журналістка.

Біографія

Народилася 8 грудня 1980 року. Спочатку мешкала з родиною в Івано-Франківську, потім переїхала з родиною до Яремче — невеликого містечка у Карпатах. Там вчилася малюванню у школі мистецтв.

Молодша сестра Ірени — Галина Карпа теж письменниця та головний редактор арт-журналу «Аж».

У 1998 р. вступила до Київського національного лінгвістичного університету на відділення французької філології.

Від 1999 Карпа є солісткою й авторкою текстів гурту «Фактично самі» (з 2007 «Qarpa»), музика якого становить суміш індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу.

Друкувалася в часописі «Четвер». Першою її книгою стала «Знес Паленого», видана у 2000 у Івано-Франківську. До цієї книги ввійшли, поміж іншим, повість «50 хвилин трави» та оповідання «Сни Ієрихона», які разом з оповіданням «Ґанеша і Синкопа» та так званим інтерактивним романом «Полювання в Гельсінкі» склали видану в 2004 р. книгу «50 хвилин трави».

Закінчивши навчання 2003 року, отримала магістерську ступінь з іноземної філології за спеціалізацією англійська та французька мови, зарубіжна література. Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман «Фройд би плакав».

У 2005 Карпа починає працювати ведучою на телебаченні (канали «ICTV», «Інтер», з вересня 2007 року по серпень 2008 року — «MTV Ukraine»).

Четвертою її книгою став ще один роман — «Перламутрове порно», який вийшов у 2005, п'ятою — роман «Bitches Get Everything» в 2006-му.

В 2006-му році Карпа пробує себе як акторка («Аутизм», реж. О.Анпілогов, Україна, «Компот», реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно «Kyiv. Limited Edition».

Знімається в еротичних фотосесіях для журналів «Playboy», «Penthouse», «FHM».

17 травня 2008 року одружилася з журналістом, письменником Антоном Фрідляндом.

13 вересня 2008 року на Львівському Форумі видавців презентовано книгу «Добро і Зло».

На початку 2009 року книжку «Добло і Зло» визнано книжкою-невдахою року — вона здобула приз «Золота булька». Водночас, за рейтингом читачів журналу «Кореспондент» книга «Добло і Зло» ввійшла до десятки найкращих українських книг 2009 року.

Восени 2009 року Ірена, розійшовшись з київським письменником і першим чоловіком Антоном Фрідляндом, вдруге виходить заміж — за американського фінансиста Нормана Пола Хенсена.

Незважаючи на досить молодий вік, Ірена Карпа не вважає себе молодою письменницею, бо літературною працею займається вже не перший рік

Нагороди

1999 — отримала гран-прі міжнародного конкурсу молодих письменників «Гранослов».

2006 — отримала премію «Best Ukrainian Awards-2006» у номінації «наймодніша письменниця».

Викладацька діяльність

З осені 2009 року проводить в компанії Кругозір (агенція) майстер-класи з кулінарії та тайського масажу: "Кулінарні витребеньки на східний манер (з дегустацією)" і "Тайський масаж (з теорією та практикою)".



Бібліографія

«Знес Паленого» (2000)

«50 хвилин трави» (2004)

«Фройд би плакав» (2004)

«Перламутрове Порно (Супермаркет самотності)» (2005)

«Bitches Get Everything» (2007)

«Freud by płakał» (2006, Polska)

«Perleťový porno» (2006, překlad Jan Jeništa)

«Перлено порно» (2006, България)

«50 minut trawy» (2007, Polska)

«Супермаркет одиночества» (2007, Россия)

«Супермаркет самотності. Перламутрове порно» (2008)

«Добло і зло» (2008)

«Цукерки, фрукти і ковбаси» (збірка «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», 2010)

Любко Дереш (повне ім'я: Любомир Мирославович Дереш; 3 липня 1984) — сучасний український письменник.

Життєпис

Вчився у середній школі № 2 м. Пустомити, потім закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету (спеціальність «Облік і аудит»).

Перша публікація — роман «Культ» у часописі «Четвер» (2002) (у 18 років). Потім вийшли романи «Поклоніння ящірці» (2002; написаний раніше, ніж «Культ», але вийшов після нього), «Архе» (2005), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007).c:\documents and settings\sebastian\мои документы\загрузки\a07e2503-2980-43c5-8933-bc9577819fa9 (1).jpg

Його твори перекладені кількома європейськими мовами (німецька, польська, італійська, сербська тощо); роман «Культ» був представлений на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2005 року. У 2009 році роман Дереша «Культ» видано французькою у видавництві «Сток».

З листопада 2007 року планував очолити російськомовний часопис «Кофе с молоком», розрахований на поширення у вагонах залізниці, але в 1-му номері журналу головним редактором вказано іншу людину.

Любко Дереш — один із найвідоміших сучасних українських авторів. Головні герої його творів — підлітки та цікаві історії з їхнього життя. Автор намагається правдиво показати життя героїв, тому у творах використовує розповсюджений сучасний сленг та лайливі слова. У деяких уривках сюжет містить містичні елементи і враження підлітків, які перебували під впливом галюциногенних препаратів.

З 2008 року веде програму «Книжкова полиця» на телеканалі КРТ. Зараз письменник працює над новим романом — «Як стати Богом і не заплакати»

Книги

«Культ»

«Поклоніння ящірці»

«Архе»

«Тереза та парабола»

«Намір!»

«Трохи пітьми»

«Трициліндровий двигун любові» Андрухович Ю., Дереш Л., Жадан С.

Дитячі книги

«Дивні дні Гані Грак» (К.:Грані-Т, 2007, серія «Сучасна дитяча проза»)

«Любко Дереш про Миколу Гоголя, Марка Твена, Ніколу Теслу, Альберта Ейнштейна, Стівена Кінґа» (К.:Грані-Т, 2007, серія «Життя видатних дітей»)

Марина і Сергій Дяченки — подружжя та співавтори, письменники і сценаристи.

Сергій Сергійович Дяченко народився 14.04.1945 р. у Києві. Закінчив Київський медінститут, працював лікарем-психіатром, кандидат біологічних наук. Закінчив сценарний факультет ВДІКу в Москві (1989). Лауреат Державної премії України за сценарій фільму «Зірка Вавілова». Автор сценарію шестисерійного художнього телефільму «Hіколай Вавілов» та художнього фільму «Голод-33»

Марина Юріївна Дяченко народилася 23.01.1968 р. у Києві. Закінчила Київський театральний інститут (1989), професійна акторка театру та кіно. Знамените письменницьке подружжя дебютувало романом-фентезі «Брамник» (1994), за який отримали премію Єврокону-96.

З того часу у співавторстві написано 25 романів, десятки повістей та оповідань, кілька дитячих книжок. Найвідоміші їхні твори: «Ритуал» (1996), «Бастард» (1996), «Шрам» (1996), «Відьмин вік» (1997), «Печера» (1998), «Останній Дон Кіхот» (2000), «Варан» (2004), «Ключ від королівства» (2005), «Vita nostra» (2007) та інші.

Марина та Сергій Дяченки — володарі багатьох міжнародних літературних премій у галузі фантастики. На Всесвітніх і Всеєвропейських зборах фантастів «Єврокон—2005» у Глазго Марину і Сергія Дяченків визнано найкращими письменниками-фантастами Європи.

«Ритуал» — один з найперших, найяскравіших і найпопулярніших романів Марини та Сергія Дяченків. Книжка з однаковим захопленням «проковтується» юнацтвом від 13 до 113... Роман публікується у чудовому перекладі Олекси Негребецького.



Марія Василівна Матіос (19 грудня 1959, Розтоки Путильського району Чернівецької області) — українська письменниця (поет, прозаїк, публіцист).

Біографія

Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині.

Марія Матіос корінна гуцулка з Буковини. Перші вірші надрукувала у 15 років. Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету, вона пишається тим, що була серед тих, хто добивався присвоєння навчальному закладу імені «буковинського соловейка» — поета Юрія Федьковича.

За освітою — український філолог, за покликанням — добровільний народознавець.

Деякий час керувала Спілкою письменників Чернівецької області, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного «Буковинського журналу». 1992 року дебютувала у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр'яна і Довгопол».

Має унікальне дослідження своєї родини, що корінням сягає 1790 року.

Живе в Києві.

Цікавиться психологією, етнографією, городництвом та квітникарством.



Творчість

Марія Матіос має некоронований титул «найбільш плідної письменниці України».

Критика її називає як не «чортиком, що вискочив із табакерки», то «грант-дамою української літератури».



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Анатолій Дністровий iconАнатолій Антонович Перерва Перерва Анатолій Антонович
Перерва Анатолій Антонович, український поет, журналіст. Народився 12 квітня 1949 року в с. Вербівка Балаклійського району на Харківщині...
Анатолій Дністровий iconАнатолій Луговський
Анатолій Луговський : до 60-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. К....
Анатолій Дністровий iconАнатолій Костецький tululu org›a8928

Анатолій Дністровий iconАвтобіографія я, Остапчук Анатолій Миколайович, народився 5 квітня 1960 року в селі Жолобне Новоград-Волинського району Житомирської області. Громадянин України. Упродовж останніх 23 років проживаю на території України. Освіта вища
Я, Остапчук Анатолій Миколайович, народився 5 квітня 1960 року в селі Жолобне Новоград-Волинського району Житомирської області
Анатолій Дністровий iconКичинський Анатолій Іванович (1950) поет, перекладач, художник

Анатолій Дністровий iconЗадоянчук Анатолій Іванович Посада
В будівлі, яка передана на баланс кп «Рівненський будинок вчених» рор розміщені
Анатолій Дністровий iconВидатні постаті херсонщини радянська епоха
Бахута Анатолій Павлович народився в Києві, у родині працівників річкового флоту
Анатолій Дністровий iconІі. Мовленнєва розминка
Літературне читання 4 клас вступ до розділу. Любов забашта. Сказав мудрець анатолій костецький. Мрія
Анатолій Дністровий iconРіздвяний гість Бібліотеки
Бібліотеку української літератури в Москві відвідав відомий поет І драматург, лауреат Державної премії Росії Анатолій Парпара
Анатолій Дністровий iconАнатолій Ворфлік. Життя, віддане рідному слову
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка