Анна Київська та Реймське Євангеліє



Сторінка6/8
Дата конвертації09.04.2017
Розмір1.55 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Датування шлюбу Анни та Генріха І

Датування весілля Анни та Генріха й дотепер залишається дискусійним питанням в історіографії. Втім, суперечки точаться, здебільшого, навколо двох років – 1049 [70] і 1051 [71]. Хоча зрідка, у вигляді обережних припущень, називається і 1050 р. [72]

Більшість дослідників схиляються до пізнішої дати. Вона підтверджується рядками з агіаграфічного твору кінця ХІ – початку ХІІ ст., написаного ченцем Родульфом, «Життя Літберта [Ліетберта] Камбрезького». Там під 1051 р. помічено одруження Генріха І з дочкою руського короля: «Королівством Франкським правив тоді король Генріх, муж сильний зброєю та достойний королівства, яке він тримав. Оскільки за років квітучої юності ні з ким він не пов’язав себе шлюбними узами, то франкська знать запропонувала йому дочку з роду руського короля. Послушник з Камбре, висвячений у майбутньому на єпископа, бо того чоловіка добре знали й шанували, був тут, маючи також важливу причину. Це відбувалося саме тоді, коли наречена й собі готувалася до шлюбу, час тих урочистостей був відмічений королівським благословенням, а також і висвяченням. На цьому королівському вінчанні господар наш єпископ Літберт з Камбре був присутній і висвячений перед ним» [73].

Безумовно, на свідченнях «Життя Літберта Камбрезького» грунтується й твердження з ХІІ тому збірника «Галлія Християна» за 1770 р., де наводиться інформація про абатство Вільє: «Після смерті Матильди, Генріх одружився з Анною, дочкою Жерізеля [Ярослава – Є.Л.], короля русів, і ця нова королева була коронована та освячена в Реймсі в той самий день, що й Літберт з Камбре був висвячений на єпископа в 1051 р.» [74]. Відповідно це довзовляє віднести народження Філіппа до 1052 р., що більшість істориків і робить. Це практично збігається зі свідченнями Мезере, який визначав народження первістка Анни та Генріха 1053-м роком. Проте не все так гладко з 1051-м роком. Є досить багато свідчень, що весілля Анни та Генріха все ж таки відбулося на два роки раніше.

«Життя Літберта Камбрезького» було написане через кілька десятиріч після одруження Анни та Генріха і рукоположення Літберта. На цей час точний рік події міг забутися. Пам’ятали лише, що все це відбувалося навесні, в день великого релігійного свята, скоріше за все Трійці чи, можливо, хоча менш ймовірно, Пасхи [75]. В 1051 р. ці свята припадали відповідно на 19 травня та 31 березня. Однак свідчення Родульфа грішать фактичними неточностями: він не знає, що король Генріх І був раніше одружений з Матильдою й навіть мав дочку, не називає, очевидно через незнання, імені нової королеви та її батька. Час події у Реймському соборі він міг визначити приблизно.

Хроніка Кларія, написана в 1108-1109 рр, розповідаючи про одруження Генріха І, не вказує точного року цієї події. Переказуючи справи, що відбувалися у Франції між 1046 і 1047 рр., Кларій позначає: «В той час король Генріх відправив Готьє, єпископа Мо, та Гослена де Шоні з іншими до якогось короля в грецьких краях, щоб той дав йому в жінки свою дочку. Назад до Франції той відправив їх з великими дарами та дочкою» [76]. Тож, за бажання, це повідомлення можна витлумачити як на користь 1049-го року, так і 1051-го.

Так само нейтральним є повідомлення глоси на полях так званого «Псалтиря Одальрика» ХІ-ХІІ ст.: «В літо по втіленню Слова [тобто від Різдва Христового – Є.Л.] 1049-те, …Генріх, король французький, відправив у Рабастію [очевидно, Русь – Є.Л.] шалонського єпископа Роже, по дочку короля тієї країни, на ім’я Анна, з якою він мав одружитися» [77]. З цього повідомлення важко зрозуміти, місія розпочалася в 1049 р. чи повністю здійснилася?

Однак, при вирішенні цього питання важливішу роль буде відігравати документ, що найближче стоїть до означеної події. Мається на увазі грамота ланського єпископа Елінана від 3 грудня 1059 р., підписана самим Генріхом І, яка датується 29-м роком його правління та 10-м роком життя його сина Філіппа [78]. Це означає, що королевич мав народитися до грудня 1050 р. Якщо це так, шлюб між його батьками аж ніяк не міг відбутися в 1051 р., як це стверджується у більшості історичних нарисів.

Чернець-бенедиктинець з конгрегації мавристів, дослідник церковної історії Мішель-Кретьєн Туссен дю Плессі видав в 1731 р. «Історію церкви в Мо», де була чітко вказана дата вінчання королівського подружжя: «…Трохи пізніше Генріх І звернув погляд на принцесу Анну, дочку Ярослава, короля Русі, щоб той дав її Франції як королеву, Савейр був обраний цим володарем разом з Госеліном де Шаліньяком, щоб відправитися туди просити її. Він отримав її та повернувся з нею до Франції в 1049 р., задоволений милістю та подарунками. Король одружився з нею на Трійцю-П’ятидесятницю, й від цього шлюбу наступного року народився Філіпп І… Він був присутній в 1050 р. (9 червня) на відкритті раки з мощами в монастирі святого Дионісія, зробленому всупереч релігійним вимогам монастиря святого Емерама Регенсбурзького» [79].

В 1049 р. свято Трійці припадало на 14 травня. Цілком допустимо, що навесні наступного року на світ з’явився первісток подружньої пари Філіпп. Немає підстав не довіряти тому, що 9 червня 1050 р. щасливі батьки могли взяти новонародженого принца в пелюшках на урочисту релігійну подію. Тим більше, якщо врахувати, що король і вся Франція чекали на спадкоємця престолу близько двох десятиріч. Це могла бути також демонстрація того, що віднині Генріх І має прямого нащадка.

Ще одним аргументом на користь того, що шлюб Анни та Генріха відбувся саме 14 травня 1049 р., а через рік у них вже народився син Філіпп, може бути сакральний для тогочасного французького двору характер дат, яким тоді набожні християни дуже вірили. На 14 травня в 1049 р. випадало свято Трійці. Перед тим, Трійця випадала на 14 травня в 1027 р. Саме цього дня Генріх І був коронований своїм батьком Робертом ІІ.

Філіпп І був коронований 23 травня 1059 р. Цього дня теж було свято Трійці. Щоправда в «Хроніці Кларія» помазання на царство Філіппа віднесено до 1055 р. [80] Тоді хлопчик був коронований в надзвичайно ранньому віці – у 5 років (якщо народився в 1050 р.) або в 3 (якщо в 1052 р.).

Якщо припущення про його народження в 1050 р. правдиві, як це випливає з грамоти ланського єпископа (слід врахувати, що це єдиний документ, який свідчить про народження Філіппа в 1050 р.; історик Ботьє вважав, що в тексті документу просто була зроблена описка, яка додала віку королевичу [81]), він був коронований в 1059 р. на 10-му році життя. Саме так вчинив і батько Генріха І Роберт ІІ, посадивши на трон поряд з собою в такому віці свого старшого сина Гуго.

Можна припустити, що дата 1051 р. в хроніках закріпилася дещо пізніше, наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., ймовірно, під впливом популярного «Життя Літберта Камбрезького».

Отже, вірогідніше за все, шлюб між Анною та Генріхом І відбувся 14 травня 1049 р. Жениху тоді був 41 рік, а його нареченій близько 20. В такому разі спростовується ще одна теза Мезере, про довге очікування французами вагітності нової королеви. Нескладні арифметичні підрахунки показують, що жінка завагітніла не пізніше, ніж через два-три місяці після шлюбу. Отже, Анна змогла досить швидко задовольнити очікування короля та його підданих. Хоча, розуміючи всю важливість своєї місії, молода жінка справді могла турбуватися через відсутність вагітності протягом цих двох-трьох місяців, і можна повністю довіряти словам Мезере про те, що «свої молитви вона звертала до неба» та дала обітницю побудувати церкву на честь святого Вінсента-чудотворця у разі народження сина.
Анна Руська – королева Франції

Без сумніву, перші роки Анни у чужій країні виявилися дуже важкими. Мова, віра, звичаї – все тут було іншим. Королева змушена була змінити традиційне для себе православ’я на католицьку віру своїх підданих й вислуховувати богослужіння незвичною їй латиною. Вона відзначалася великою побожністю. Багато коштів вона виділяла на розвиток церков і монастирів, а також допомогу злиденним. Ці якості молодої королеви відмічав у своєму листі до неї в 1059 р. папа римський Миколай ІІ.

Можна припускати, що попервах вона намагалася проводити час у колі нечисленних земляків, що супроводжували її до Франції. Проте «noblesse oblige», як кажуть французи. Становище зобов’язує. Королева мусить брати участь у всіх державних справах.

Париж середини ХІ ст. являв собою неприглядне видовище: брудні криві вулички, прямо на які виливали помиї мешканці найближчих будинків, після дощів представляли собою непролазну багнюку. Маленька столиця Франції не йшла ні в яке порівняння із золотоглавим Києвом, суперником Константинополя. Столиця Русі являла собою крупний політичний, економічний, культурний, релігійний і військовий центр світового масштабу. Він був розташований на перехресті культур і цивілізацій, на перетині торгівельних шляхів між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. Київ завжди було велелюдним. Сюди часто навідувалися іноземні гості, а деякі з чужинців навіть засновували свої квартали. Тут не в дивовиж були люди, що носили відмінний одяг та говорили чужою мовою: грецькою, арабською, німецькою тощо.

Разючий контраст не на свою користь складав і чоловік Анни у порівнянні з її батьком. На відміну від Ярослава, прозваного Мудрим, засновника храмів, монастирів і навіть шкіл, покровителя книжних людей, законодавця, Генріх І був неписьменним й на важливих документах, де Анна ставила свій відомий кириличний підпис, він залишав лише хрестик.

Дуже часто біографи Анни Ярославни цитують її нібито лист до свого батька в Київ й наводять при цьому лише пару рядків наступного змісту: «До якої варварської країни ти мене відправив. Тут житла похмурі, церкви потворні, а нрави жахливі» [82]. Мабуть, ці слова справді відбивають реальний душевний стан королеви-чужинки у Франції: її тугу за рідними та батьківщиною, самотність, сум. Однак, як зазначила відома російська дослідниця Наталія Пушкарьова, встановити чи існує оригінал цього листа не вдається [83].

Звичайно, на фоні Києва, прикрашеного десятками церков і, в першу чергу, створеним її батьком величним собором святої Софії, Париж явно програвав. І це, напевно, дуже гнітило молоду королеву. Беручи участь у державних прийомах, нарадах, богослужіннях, де всі з захопленням милувалися її вродою, Анна могла відчувати себе самотньою та нещасливою.

Головною місією, яку очікували від неї у Франції, було народження спадкоємця престолу. Як свідчить Мезере, Анна з молитвами зверталася до святого Вінсента, прохаючи подарувати їй сина й обіцяючи заснувати на честь нього монастир.

В 1050 р. (або в 1052 р.) в королівській родині народився первісток. Хлопчика назвали Філіпп. Це ім’я вперше зустрічається у французьких анналах. Доти грецькі імена серед французів були непопулярні, а жодного з відомих Філіппів до ХІ ст. в цій країні ми не знаємо. Ім’я перекладається «той, що любить коней».

Ймовірно, Анна, добре знайома з грецькою культурою, мала пряме відношення до вибору імені сина. Однією з пристрастей жінки, як не дивно, було полювання, вона охоче проводила час за межами остогидлого міста в тиші лісу. Тож цілком вірогідно, що любов до коней була і в її натурі.

Також, відзначимо, ім’я Філіпп носив один з апостолів Христа, який за переказами проповідував на території Скіфії. Ці землі складали ядро Київської Русі. В подальшому ім’я Філіпп у Франції прижилося й набуло надзвичайної популярності: маємо кількох королів з таким іменем і безліч інших відомих людей.

Після народження сина королева Анна дотримала слова й звела в містечку Санлісі церкву на честь святого Вінсента. На порталі цього величного храму можна бачити зображення стрункої молодої жінки з печальним обличчям та двома довгими косами, що спускаються нижче пояса. В правій руці вона тримає скипетр, символ влади, а в лівій – маленьке зображення храму, який був зведений на її прохання. На постаменті напис «Anne de Kiev» – «Анна Київська». Щоправда, як уже зазначалося, раніше тут було викарбувано «Anne de Russie», однак потім напис змінили з міркувань політкоректності. Світлу пам’ять королеви-засновниці постійно згадують у молитвах місцеві священнослужителі.



Королева Анна Руська. Скульптурний портрет XVII ст.

у заснованому нею абатстві Сенліс

Підпис королеви Анни також можна побачити ще на кількох документах, присвячених заснуванню чи благоустрою монастирів і церков [84]. Її християнське благочестя та доброчинність відзначалися сучасниками. Зокрема, в 1059 р. папа римський Миколай ІІ відзначав, що з великою радістю дізнався про допомогу королеви нужденним [85].

Бог щедро наділив королівську родину дітьми. Невдовзі після Філіппа народилися ще сини Роберт і Гуго та дочка Емма. Щоправда, Роберт помер ще маленьким. Філіпп же наслідував батьківський трон, ставши королем Філіппом І, а Гуго у майбутньому став графом Вермандуа та Валуа й одним з лідерів першого хрестового походу, увійшовши до історії під прізвиськом Гуго Великий. Стосовно Емми певних звісток немає, але є підстави ототожнювати її із святою Едігною, канонізованою католицькою церквою.

23 травня 1059 р. на день святої Трійці Генріх І посадив на престол поруч з собою свого найстаршого сина. Філіппові тоді йшов 10-й (за іншмими даними – 8-й) рік. Як і свого часу його дід і батько, король намагався унеможливити міжусобні чвари за трон у разі своєї смерті, закріпивши його за сином. Хоча Генріху лише перевалило за 50, здоров’я його було поганим. Подальші події показали, що старіючий монарх вчинив мудро. Наступного року він помер. Ця трагічна подія сталася 4 серпня 1060 р.

Передбачаючи близький кінець своїх днів, Генріх І призначив опікуном свого юного сина-короля могутнього графа Балдуїна Фландрського. Популярні тези про те, що після смерті чоловіка та за малолітства сина Францією правила Анна, м’яко кажучи, не зовсім відповідають дійсності. До своєї смерті у 1067 р. головним фактичним правителем королівства був саме граф Балдуїн. Лише після того бразди керівництва державою потроху перебирає в свої руки молодий Філіпп І, який став одним з рекордсменів по тривалості управління Францією. Його бурхливе володарювання тривало 49 років. Довше нього владу над державою тримали лише король-Сонце Людовик ХIV (72 роки) та його правнук Людовик ХV Улюблений (59 років).

Хоча вплив королеви-вдови на французьку політику, і насамперед на власного сина, залишався великим. На важливих державних документах бачимо її підпис. Тож тезу про регентство Анни, як представниці королівської влади при малолітньому Філіппі І, з певними обмовками, можна прийняти.

Проживши деякий час по смерті чоловіка в Парижі, Анна згодом віддалилася від двору, оселившись в улюбленому їй тихому, затишному й мальовничому Санлісі.
«Реймське євангеліє»

Досить поширеною у вітчизняній і зарубіжній історіографіях є теза про те, що священний коштовний манускрипт, писаний слов’янськими буквами, так зване «Реймське євангеліє», на якому присягали французькі королі, був привезений до цієї країни саме Анною Ярославною у якості посагу посеред інших коштовностей.

В ті часи книга коштувала надзвичайно дорого, адже лише на створення одного примірника пергаментного рукопису потрібно було використати шкіри ледь не цілого стада корів або овечої отари, піддавши цей матеріал складній попередній обробці: вичинці, вибілюванню, вирівнюванню, розрізанню, розлінуванню тощо. Потім за роботу бралися книжники, які повільно здійснювали акуратну та копітку роботу, вимальовуючи літери тексту та прикрашаючи сторінки мініатюрами. Кожна літера мала писатися у відповідності до суворо визначеного канону. Першу літеру, зазвичай, виділяли особливо, розфарбовуючи її у червоний колір і декоруючи її візерунками, зображеннями рослин або тварин. В російській мові до сих пір зберігається поняття «писать с красной строки», тобто писати з нового рядка.

Написання книги могло тривати багато років. Тільки після того, як текст був повністю написаний, пергаментні аркуші зшивалися й поміщалися між двох дошок. Звідси вислів: «прочитати книгу від дошки до дошки». Як правило, книга оздоблювалася обкладинкою з дорогоцінних металів і коштовного каміння. Інколи сюди могли вміщатися церковні реліквії: хрести, ікони, часточки мощей святих тощо.

Дочка заможного руського правителя, що їхала в далеку країну з дорогими подарунками, могла везти подібну книгу. Адже, сучасний вислів «Книга – найкращий подарунок», тоді мав буквальне значення через неабияку вартість манускриптів. Також книга, написана слов’янською мовою, могла служити князівні розрадою та втіхою на чужині, зберігаючи тепло батьківської оселі та залишаючись маленьким містком між нею і рідним світом.

Таке пояснення походження цього документу є цілковито логічним. З історичних джерел знаємо, що королева Анна була жінкою не лише побожною, а й освіченою, що було рідкісним у тогочасній Франції. При письмі користувалася слов’янськими літерами. Загальновідомим є її автограф.



На фоні хрестиків неписьменної французької знаті виразно проглядається підпис «АNА РЪНNA» («Анна Регіна» – «Анна Королева») – підпис під грамотою для Суасонського абатства

Однак, на жаль, є підстави сумніватися в тому, що «Реймське євангеліє» потрапило до Франції у середині ХІ ст. і завдяки Анні. Немає жодних свідчень про те, що цей манускрипт якось пов’язаний з нею.

Документ складається з двох частин, одна з яких писана кирилицею уставного типу, а інша – так званою, «ламаною» хорватською глаголицею, малопоширеною на руських землях. Текст написаний на пергаментних аркушах у два стовпчики з обох боків.

Кирилична частина (16 аркушів) представляє собою уривки з євангелій із позначенням днів важливих релігійних свят, коли певний уривок потрібно читати. Цей період охоплює час від кінця жовтня до початку березня. Якщо взяти до уваги, що рік традиційно на Русі починався з березневого рівнодення, коли світло брало гору над темрявою, можна припустити, що існувала початкова частина цього твору, яка охоплювала час від квітня до вересня. Таким чином, відсутні кілька аркушів з відповідним текстом.




Кирилична та глаголична сторінки Реймського євангелія
Не викликає сумніву, що аркуші, писані кирилицею, є лише частиною загального твору. Текст починається словами «велика человеци же чудишася глаголюще како есть яко и ветри и море послоуша его…». З першого погляду кидається в око відсутність традиційного для тогочасних писань зачину. Перша літера не виділена, як це зазвичай робилося в рукописах середньовіччя. Хоча, після завершення означення богослужебних днів, починаються уривки з євангельських оповідань про Христа від народження до розквіту його проповідницької діяльності. Закінчення кириличної частини буквально уривається на півслові: «вечероу же бывших глагола господин винограда к строи…», що стосується новозавітної притчі про виноградаря та його робітників. Зважаючи на те, що далі мав б йти, принаймні, переказ головних подій життєпису Христа про його урочистий в’їзд до Єрусалима, зраду Іуди, страсті Христові та, нарешті, смерть на хресті та воскресіння з мертвих, і, спираючись на логіку компонування твору, можна зробити висновок, що 16 кириличних аркушів являють собою приблизно третю-четверту частину загального тексту.

Глаголична частина книги складається з 29 аркушів і є своєрідним продовженням кириличної. Її компонування нагадує структуру першої частини. Друга частина доводить євангельські оповідання до логічного завершення – розіп’яття та воскресіння Христа. Відмічено найважливіші дні богослужінь, коли потрібно читати відповідні уривки з Нового заповіту, від Вербної неділі до Благовіщення.

В глаголичному тексті багато чехізмів, а наприкінці його міститься приписка, що книга створена в «літо Господнє» 1395. Одна частина її написана «словєньским язикем», а інша – руським. Ось як про це сказано в самому завершенні твору: «А друга страна тіех-то книжек, єнж єст подлє русскего закона, ту псал єст свати Прокоп Опат сву руку, а то писмо русске дал нєбожтик Карел чтврти цар рзимски к ославєни тому-то кластеру, а ке цти Сватему Єрониму і Сватему Прокопу. Господине рач му дати покой віечни. Амн» [86].

Отже, як можна зрозуміти з цієї приписки, кирилична частина належить преподобному Прокопію Сазавському (бл. 970-1053). Цей святий надзвичайно шанується в Чехії і став першим чехом, офіційно канонізованим римо-католицькою церквою. Імператор Священної Римської імперії Карл ІV подарував цей кириличний рукопис ченцям заснованого ним Емауського монастиря в Празі (або монастиря на Словенах), на вшанування пам’яті святих Ієронима та Прокопа. Свою назву монастир отримав через те, що в день його освячення 21 листопада 1347 р. читалася глава з Біблії про зустріч Іісуса з учнями по дорозі до Емауса».

Цей релігійний центр був відомий тим, що з спеціального дозволу папи римського Климента VІ отримав право відправляти католицьке богослужіння слов’янською мовою [87]. В самій Чехії божу службу ніхто не правив по-слов’янськи з кінця ХІ ст. В 1097 р. останній осередок традицій святих Кирила та Мефодія Сазавський монастир був зайнятий ченцями-бенедектинцями, що відправляли божественні літургії латиною. Братія, що молилася рідною мовою, була змушена залишити святу обитель й шукати прихистку на сході та півдні, переважно в Словаччині та Хорватії. Для ведення відправ сло­в’янською Карл ІV запросив ченців саме з Далмації, тобто Хорватії.

Таким чином, більш-менш простежується доля твору з середини ХІV ст. Для братії Емауського монастиря книга, подарована імператором Карлом ІV, мала сакральний характер, як в силу давності твору, так і в силу святості імені Прокопія Сазавського. Ченці зробили для манускрипта дорогоцінне оздоблення з частинкою мощей святих. Як безцінна реліквія, Сазавсько-Емауське євангеліє зберігалося в монастирі до початку ХV ст. й використовувалося для богослужіння лише в найбільші релігійні свята. В 1419 р. гусити на чолі з Яном Жижкою вивезли священну книгу з монастиря й зберігали її у себе, використовуючи для божественних відправ за своїм обрядом.

У середині ХV ст. євангеліє опинилося в Константинополі. Очевидно, це пов’язано з чеською місією до православного патріарха в 1451-52 рр. На фоні занепаду гуситського руху, в умовах, коли на Чехію вели форсований наступ хрестоносці, нещадно убиваючи єретиків і знищуючи все, що суперечило догматам офіційного католицизму, спеціальне посольство було відправлене до столиці Візантії, щоб шукати підтримки патріарха Константинопольського та вести переговори про перехід гуситської церкви під його покровительство. Посольство привезло коштовні дари й серед них своє дорогоцінне євангеліє [88]. Однак, як відомо, союз між гуситами та православ’ям не відбувся через захоплення Константинополя турками в 1453 р. Через століття старовинний манускрипт знову потрапив до Західної Європи. Ймовірно, він був привезений в числі інших святинь емісаром з Константинополя Костянтином Палеокаппою до Північної Італії, де в 1545-1563 рр. відбувався відомий Тридентський собор. Тут євангеліє придбав один з учасників собору реймський архієпископ Карл Лотаринзький і привіз до Франції, де передав на зберігання до реймського собору. Саме з цього часу «Реймське євангеліє», відоме у Франції під назвою «Le Texte du Sacre» («Коронаційне письмо» або «Святий текст»), використовувалося при коронуванні монархів аж до Великої Французької революції. Кожен новий король, кладучи правицю на євангеліє у Реймському соборі, промовляв наступний текст присяги: «Ainsi le jourons, vouons et promettons sur la sainte et vraie Croix et le saint Évangile touché» («Таким чином, цим клянемося, обіцяємо та присягаємо, святого й істинного хреста і святого євангелія торкаючись»).

Зрозуміти текст твору тогочасні французи, звичайно, не могли, тож висловлювали різні припущення про походження цього документу. В описі реліквій Реймського собору в 1669 р. позначено: «Також книга, у якій написані Євангелія мовами грецькою та сирійською [поряд приписка пізнішого часу: «згідно деяким – склавонською»], передана в дар сеньйором кардиналом Лотаринзьким напередодні Паски 1574 р. Вона вкрита позолоченим сріблом, з одного боку з багатьма дорогоцінними каміннями та п’ятьма кристалами, під якими зберігається багато реліквій, з них – дерев’яний хрест з істинного хреста [тобто з дерева хреста, на якому був розіп’ятий Іісус – Є.Л.] та частки мощей святого Петра та святого Філіппа, святого Сильвестра папи, святого Кирила, святої Марти, святої Маргарити Іспанської. Присутнє зображення Нашого Господа. З чотирьох сторін – срібні фігури, вкриті емаллю, з орлом. Чоловік, який доставив цю книгу із скарбниці Константинополя, свідчив, що вона походить з монастиря святого Ієронима. Важить вона шість марок шість унцій» [89].

Довгий час ніхто не був спроможний прочитати святе євангеліє, створене дивним східним письмом. Французи вважали його написаним божественними знаками. Перекази свідчать, що перебуваючи у Франції в 1717 р., цар Петро І побачив «Реймське євангеліє», і кирилична його частина була без особливого затруднення ним прочитана.

В період Великої Французької революції Реймський собор був пограбований. Зникло з нього і дивовижне євангеліє. Проте, на щастя, цінний раритет не загинув. Варвари лише здерли з нього цінну обкладинку, зберігши непошкодженим текст. За наказом Наполеона І, «Реймське євангеліє» було передане до міської бібліотеки, де зберігалося надалі.

З ХІХ ст. твір знаходився під прискіпливим вивченням багатьох істориків-славістів. Його досліджували словенець Єрней Копітар, чех Вацлав Ганка, поляки Людвиг Ястржембський і Ян Лось, хорват Ватрослав Ягіч, росіянин Олександр Востоков та ін.

В 1843 р. за бажанням російського імператора Миколи І у Парижі вийшло в світ яскраве факсимільне видання «Слов’янського євангелія», підготовлене до друку відомим французьким художником-копіїстом Сильвестром [90]. Невдовзі по тому, відомий славіст Вацлав Ганка підготував нове видання твору, з коментарями чеською та російською мовами, розбивкою суцільного старослов’янського тексту на окремі слова та транслітерацією глаголичних текстів кирилицею та латиницею, яке вийшло в Празі в 1846 р. [91] За свою працю на ниві славістики, зокрема участь у дослідженнях «Реймського євангелія», Ганка був нагороджений царем Миколою І орденом святої Анни [92]. Ця нагорода є досить символічною, враховуючи те, що даний твір в той час пов’язувався саме з постаттю Анни Ярославни.

В ХІХ ст. велике число російських урядовців, які перебували у Франції, здійснювали спеціальні вояжі до Реймса, щоб потримати в руках сакральний раритет. Подібну місію виконав під час візиту до Франції і імператор Микола ІІ разом із своєю дружиною Олександрою Федорівною.

Втім, якщо більш-менш встановлена доля «Реймського євангелія» з середини ХІV ст., залишається загадкою, яким чином старовинний кириличний документ потрапив у руки Карла ІV? Польоту фантазії тут немає меж.

Щоб краще зрозуміти можливі гіпотези, потрібно звернутися до постаті самого імператора Священної Римської імперії. Він був сином короля Чехії Іоанна Сліпого з династії Люксембургів та Єлизавети Богемської, сестри останнього чеського короля Вацлава ІІІ з роду Пржемисловичів. Першопочатково хлопчик отримав ім’я Вацлав, на честь діда по матері, але згодом воно було змінене на більш звучне Карл. В жилах юного принца тік складний субстрат із суміші французької, німецької, чеської, угорської та руської крові (його прабабця Кунігунда Ростиславна була онукою князів Михайла Всеволодовича Чернігівського Святого та Романа Мстиславича Галицько-Волин­ського). Він був споріднений практично з усіма монархічними родинами Європи. Досконало знаючи чеську мову, яка була рідною мовою його матері, він майже все дитинство та юність провів у Парижі, де отримав грунтовну освіту. Його тітка Марія, сестра батька, була французькою королевою в 1322-24 рр. Згодом королевою Франції стала й старша сестра Карла – Бонна (або Ютта): у 1332 р. вона вийшла заміж за французького короля Іоанна VІ Доброго.

В 1346 р., ставши королем Чехії та імператором Священної Римської імперії, Карл розгорнув бурхливу діяльність, спрямовану на піднесення культурного, політичного та економічного рівня своєї держави. Він намагався налагодити добросусідські взаємини з іншими країнами. Одним з кроків його реформ, як уже згадувалося, було заснування Емауського монастиря із сло­в’янським богослужінням.

Серед шляхів, якими б стародавній кириличний документ міг потрапити до Карла ІV, можна назвати кілька ймовірних:

1) твір Прокопія Сазавського міг з ХІ ст. весь час зберігатися в бібліотеці чеських королів і потрапив до Карла від його матері Єлизавети (Елішки Пржемисловни);

2) Карл ІV мав приязні відносини з Угорщиною й міг отримати старовинний манускрипт в одному з тамтешніх монастирів, які мали тісні контакти з Руссю та православною культурою;

3) цінний рукопис міг потрапити до Карла з Балкан – з Сербії чи Хорватії, де зберігалося багато стародавніх кириличних книг;

4) до Чехії твір потрапив з Русі через посередництво Кунігунди Ростиславни, онуки Михайла Всеволодовича Чернігівського та Романа Мстиславича Галицько-Волинського, яка в 1261 р. вийшла заміж за чеського короля Пржемисла Оттокара ІІ;

5) твір був створений в ХІV ст. на замовлення Карла ІV.

Подібні гіпотетичні побудови можна продовжувати й далі. Однак досить вірогідним є припущення, що твір Карл привіз із Франції, де він провів своє дитинство та юність, перед тим як сісти на чеський престол. Слов’янський манускрипт, що зберігався у фрагментарному вигляді й був абсолютно незрозумілий французам, міг зацікавити принца, який був наполовину чехом, і, вирушаючи до Праги, він захопив його з собою. Також зазначимо, що перша дружина Карла ІV Бланка, була дочкою графа Карла Валуа, основоположника королівської династії, про якого французи казали «син короля, брат короля, дядько трьох королів, батько короля, а сам не король». Бланка була королівського роду, а отже, далекою спадкоємицею Анни Ярославни та Генріха І (та й сам Карл ІV був далеким нащадком цього подружжя), тож слов’янське євангеліє вона могла привезти чоловікові в якості приданого.

Французька версія є повністю логічною, хоча й бездоказовою, як і всі інші. Тим більше, можна навести кілька можливих варіантів потрапляння кириличної книги до цієї країни:

1) до Франції твір був принесений хрестоносцями з Константинополя на початку ХІІІ ст.;

2) книгу привіз до країни руський архієпископ Петро Акерович, який брав участь у Ліонському соборі 1245 р. й намагався схилити латинян до участі в хрестовому поході проти татар, обіцяючи поступки в релігійних питаннях з боку православної церкви;

3) (найпоширеніша й найлогічніша версія) євангеліє належало Анні Ярославні, яка привезла його з Києва до Парижа. Саме ця королева могла бути єдиною читачкою в середньовічній Франції, що розуміла слов’янське письмо.

Розглянемо найпоширенішу в історіографічній традиції версію приналежності рукописної книги саме Анні Ярославні. Ця версія має чітку логіку. Серед аргументів, які можна навести на її користь, можна виділити наступні. Наявність богослужебної книги, якою по суті є «Реймське євангеліє», є природним у побожної князівни, що вирушала на чужину. Спосіб написання літер у так званому «Реймському євангелії» дуже подібний до уставних форм, що використовувалися у ранніх кириличних творах. Якщо кириличний текст написаний справді Прокопієм Сазавським, який помер в 1053 р., то це повністю збігається з добою Ярослава Мудрого, який, як ми знаємо, створив велику бібліотеку, організовував школи, будував церкви та монастирі, запрошував на Русь книжних людей із слов’янських країн. Цілком природно між Києвом і Сазавським монастирем, що був на той час одним з найголовніших форпостів слов’янської культури, могли бути тісні взаємини, й святий Прокопій Сазавський міг передати Ярославу Мудрому одну або кілька книг, з яких євангеліє той передав дочці, відправляючи до далекої Франції.

Кирилична частина є дуже давньою й написана не в добу Карла ІV. Також, якби євангеліє створювалося в ХІV ст., воно б мало цілісний характер, а тут представлений лише кириличний уривок без початку та без завершення. До того ж, який сенс створювати одну частину твору кирилицею, а іншу – глаголицею. Місіонери з Далмації були більш призвичаєні саме до глаголиці, якою й написали продовження кириличної частини. Фрагмент твору, написаний «руськими письменами», мав надзвичайну святість для ченців Сазавського-Емауського монастиря, які доповнили його глаголичним текстом і створили коштовний оформлення.

Глаголичний текст є пізнішим доповненням кириличного. По суті обидві частини є окремими творами, про це свідчать повтори у глаголичному тексті. Уривок кириличного тексту представляє собою зібрання з усіх чотирьох канонічних євангелій, які складені у послідовну розповідь про Христа. Однак ця розповідь обривається на середині. Тому глаголична частина мала б бути продовженням кириличної.

Якщо б «Реймське євангеліє» дійсно належало Анні Ярославні, вона б, очевидно, час від часу читала його, згадуючи свою батьківщину. Відмітимо, що на другій сторінці цього твору згадується ім’я апостола Філіппа (хоча це є цілком природним для євангелія й нічого саме по собі не доводить). Згадаймо, що цим нетиповим для тодішньої Франції ім’ям було названо первістка Анни та Генріха І. Як відомо, за християнськими легендами, апостол Філіпп здійснював проповідницьку діяльність у Скіфії. Це ті краї, з яких приїхала до Франції Анна. В одній з хронік вона навіть названа «скіфкою».

Якщо євангеліє було при Анні, то воно відігравало для неї роль зразка при написанні літер. Можна точно стверджувати, що букви цього твору дуже подібні до букв, які використовувала сама Анна. Для порівняння наведемо загальновідомий підпис Анни 1063 р. з двох слів і відповідні слова, скомпоновані на основі букв з тексту «Реймського євангелія»

Впадає у вічі, що Анна не мала постійної практики письма, на відміну від професійних книжників, проте схожість літер у її підписі та букв на сторінках «Реймського євангелія» безсумнівна. Єдину відмінність складає хіба що написання літери «ѣ» та кут нахилу літери «а».

Врахуймо також, що свій відомий кириличний підпис Анна поставила в 1063 р., тобто через 12-14 років після залишення нею батьківщини. Вона була відлучена від рідного мовного середовища та й писати їй доводилося рідко.

Підводячи підсумок щодо походження «Реймського євангелія», можна сказати лише одне, зараз не можна достеменно ні довести, ні спростувати його пов’язаність з постаттю Анни Ярославни, хоча зв’язок між ними може бути цілком вірогідним. Залишається сподіватися на майбутнє, яке зможе пролити більше світла на походження цього унікального документу.
Вгорі – автентичний підпис Анни Ярославни. Під ним текст, створений виокремленням букв з обраної навмання сторінки 29 факсимільного видання «Реймського євангелія»



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Анна Київська та Реймське Євангеліє iconВалентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах
Владна І мудра, вона розуміла свою роль в управлінні країною. Франція стала її державою, а французи назавжди запам’ятали її як королеву...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconТема. «Діалектика душі» героїв роману Л. Толстого «Анна Кареніна» Мета: дати учням уявлення про особливості зображення людини в романі Л. Толстого «Анна Кареніна»

Анна Київська та Реймське Євангеліє icon1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість
Київська Русь (Київська держава) виникла на межі VIII-IX ст внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Революція гідності : методико-бібліографічні матеріали / [уклад. Н. О. Кліменко]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К.,...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Сучасники української літератури: біобібліографічна доівдка / [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. –...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Осяяний сонцем: біобібліографічний список літератури/ [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2014....
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Наука краще багатства : біобібліографічний нарис/ [уклад. Н. О. Кліменко]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2015. –...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Лаврентія Похилевича : історико-краєзнавча довідка / [уклад. Л. О. Соколовська]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2016....
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Насилля це сміття, яке треба виносити з дому: методично-правовий орієнтир/ [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconПересопницьке Євангеліє – українська національна святиня
Пересопницького Євангелія як визначної рукописної пам’ятки староукраїнської літературної мови й мистецтва


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка