Анна Київська та Реймське Євангеліє



Сторінка7/8
Дата конвертації09.04.2017
Розмір1.55 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Як матір чотирьох дітей стала «дівою»

Дуже часто з метою показати важливе місце королеви Анни в європейській політиці ХІ ст. автори біографічних розвідок про неї наводять рядки листа папи римського Миколая ІІ, адресованого їй. Як відомо, цей папа, роки понтифікату якого припадають на 1059-1061, незважаючи на недовге правління, відігравав важливу роль в житті тогочасного християнського світу. Лист Миколая ІІ засвідчує надзвичайно шанобливе ставлення до молодої французької королеви. Вітчизняна історіографія з захопленням відзначає цей успіх нашої видатної землячки на чужині. Здебільшого, текст листа, що наводиться в життєписах, виглядає наступним чином: «Чутка про вашу доброчинність, чарівна дівчино [виділення наше – Є.Л.], дійшла до наших вух, і з великою радістю чуємо ми, що ви виконуєте в цій дуже християнській державі свої королівські обов’язки з похвальним завзяттям та видатним розумом». Зокрема, подібні рядки вміщені в працях Наталії Пушкарьової, Михайла Серякова та ін. [93]

На той час, після кількох років шлюбу, Анна вже була матір’ю, принаймні, чотирьох дітей – трьох синів і однієї дочки. Тож таке, начебто, звернення голови католицького світу до неї, абсолютно абсурдне з точки зору здорового глузду, виглядає дивно, комічно та незрозуміло. Втім, автори біографічних нарисів про Анну «нічтоже сумняшеся» використовують цитовані рядки, ігноруючи їх безглуздість. І це після того, як самі досить докладно висвітлюють сімейний стан королеви. Згадані слова паразитичним чином переходять зі сторінок одних видань до інших і продовжують множитись.

Дехто може припустити, що таке звернення може бути аналогом сучасної ситуації, коли молоду жінку в нашому суспільстві часто називають дівчиною. Проте в середньовічній Європі при трепетному ставленні до цноти, таке звернення до жінки-матері цілковито неможливе. Безумовно, королева Анна, навіть після стількох пологів, могла зберегти моложавість, дівочий стан і стрункість фігури, проте звертатися до неї наведеними словами Миколай ІІ ніяк не міг. Аналогія з Дівою Марією також безглузда.

Спроба виявлення походження такого псевдозвернення папи Миколая ІІ до Анни веде до праці відомої дослідниці Наталії Пушкарьової «Женщины Древней Руси» (1989), яка у свою чергу посилається на одну російську розвідку кінця ХІХ ст. [94] Намагання знайти відповідні слова за даним посиланням не увінчалися успіхом. При перегляді випусків «Православного палестинського сборника» за 1880-і роки подібний текст виявлений також не був.

Очевидно, якийсь історико-популярний твір, інформація з якого потрапила до Пушкарьової, став відправною точкою нісенітниці про Анну – матір чотирьох дітей як «чарівну діву». Подальші автори бездумно переписали рядки, до яких безумовно потрапила помилка. Один з небагатох дослідників, хто правильно зрозумів звернення папи до королеви та уник зазначеної помилки, був відомий російський історик філософії Володимир Пустарнаков, який замість недолугого «девушка» («дева»), вже традиційних для російської історіографії, використав слово «дщерь» [95].

Щоб розібратися з причиною виникнення цього непорозуміння, в першу чергу звернемося до оригіналу листа папи Миколая ІІ, надісланого Анні. В ньому читаємо: «Pervenit quippe ad aures nostras, praecellentissima filia, serenitatem tuam indigentibus munificentia piae liberallitatis affluere» («Ось дійшло до вух наших, прекрасна дочко, що милістю своєю нужденних щедро подарунками побожно обдаровуєш») [96].

Отже, «дочка». Це звернення є цілком логічним з вуст архіпастиря до християнки. Звідки тоді взялося «дівчина», «діва». Очевидно, виникнення неточного перекладу пояснюється тим, що лист папи на російську перекладався не з латинського оригіналу, а з французького відповідника. Як уже зазначалося, наприкінці ХІХ ст. постать королеви Анни стала дуже популярною та навіть модною у французькій історіографії, тож існували переклади латиномовних документів про неї на французьку, які неодноразово перевидавалися. Мабуть один з таких перекладів і був використаний при написанні російської історичної розвідки. У французькій мові аналогом латинського «filia»-«дочка» є слово «fille», яке у свою чергу може означати й дівчину. Неправильно витлумачивши французький текст, російський перекладач створив помилку, яка вже протягом довгого часу кочує по сторінках історичних творів.


Другий шлюб королеви Анни

При дворі французького короля завжди можна було бачити родовитих вельмож, представників великої знаті. Можна не сумніватися, що краса королеви Анни не проходила поза увагою цих графів, герцогів, маркизів, баронів. Одним з тих заможних і впливових феодалів, яких завжди можна було бачити при королівському дворі, був могутній граф Рауль де Крепі де Валуа де Вексен де Бар-сюр-Об д’Ам’єн де Вітрі де Мондідьє де Перон. Його обширні володіння майже не поступалися королівському домену.

Граф Рауль був старший за Анну (можливо на 10-15 років). Він мав репутацію безстрашного воїна, невтомного на бойовищі. Його подвиги на полі битви межували з безрозсудливістю. Війна була для нього звичним ділом, і майже весь час він проводив у походах. Його політична кар’єра почалася з опозиційного до Генріха І виступу наприкінці 1030-х рр., коли граф пристав до феодального угруповання, що збунтувалося проти законного короля. В 1041 р. Рауль був взятий у полон королівськими військами й знову склав присягу вірності Генріху І. Як не дивно, він залишався віднині вірним клятві аж до смерті свого сюзерена. В 1054 р. Рауль де Крепі хоробро бився під Мортемером на боці короля проти військ нормандського герцога Вільгельма, прозваного Бастардом – майбутнього Вільгельма Завойовника, короля Англії, зростання могутності якого дуже турбувало Генріха І. В цій битві, де французьке військо зазнало нищівної поразки, Рауль потрапив у полон до нормандців. На щастя для нього, рицар Роже Мортімерський, якому було доручено охороняти полоненого графа, посприяв його втечі. Для самого рицаря така допомога ворогові вилилася в переслідування з боку Вільгельма Завойовника. Той відібрав у нього всі маєтності, й Роже Мортімерський змушений був тікати під захист короля. Прихисток опальному рицарю надав врятований ним він полону Рауль де Крепі.

В 1057 р. граф Рауль брав участь у поході на північ. Королівські війська взяли в облогу міцну нормандську фортецю Тимер, яка незабаром була захоплена та зруйнована.

Відважного Рауля де Крепі весь час бачимо при королівському дворі. Його ім’я присутнє на багатьох документах, підписаних Генріхом І та Анною. Безумовно, на відміну від дряхліючого короля граф вигідно відрізнявся здоров’ям і відвагою. Сміливий, енергійний воїтель міг припасти до серця не одній жінці. Не могла обійти увагою уславленого рицаря і королева Анна.

Чи виник романтичний зв’язок між нею та Раулем ще до смерті Генріха І, сказати важко. Відомий історик, знавець давньоруської доби, Микола Котляр припускає, що ще до смерті законного чоловіка, взаємини між Анною та графом могли набути інтимного характеру. На користь цього свідчить відомий лист папи Миколая ІІ, де той просить королеву вгамувати свій норов і «поберегти короля» [97].

Як можна зрозуміти з цього послання, верховний понтифік, який прекрасно знав ситуацію навколо сімейних взаємин в родині французького короля, міг бути стурбований певними негараздами у стосунках між Анною та Генріхом І. Цей лист носить в цілому компліментарний характер щодо неї. Відгукуючись про королеву схвальними словами, разом з тим папа нагадував жінці, що не треба потурати спокусам плоті, бо це лише «глечик глиняний», який приховує душу вічну. Апелюючи до Святого писання, Миколай ІІ наголошував, що кожна жінка повинна шанувати й підтримувати свого чоловіка. При цьому папа римський навів цікаву аналогію, порівнявши Анну з біблійною Авігеєю, яка відзначалася надзвичайними розумом і красою та свого чоловіка «нерозумного Навала від гнівного меча Давидового неушкодженим зберегла». Як свідчать біблійні перекази, Авігея своїм красномовством зупинила розгніваного Давида, який збирався убити її чоловіка. До слова, схожість долі біблійної красуні-розумниці й Анни проявилася вже незабаром. Авігея, овдовівши, одразу вийшла заміж за Давида. Подібне бачимо в житті Анни, яка, втративши чоловіка, незабаром стала дружиною Рауля де Крепі де Валуа.

Французький історик Робер-Анрі Ботьє вважає, що натяк на можливий перелюб міститься в листі архієпископа Реймського Жерве (Гервазія) до Миколая ІІ, написаного наступного дня після смерті Генріха І. Архієпископ, який добре знав ситуацію при дворі, писав, що деякі люди порушують заведений порядок і забули сором, і це може призвести до руйнування та розподілу королівства, тож просив у верховного понтифіка поради й допомоги. Щоправда, в 1061 р. Миколай ІІ помер і в ситуацію втрутитися не зміг [98]. Втім, наскільки ці рядки стосуються Анни зрозуміти важко.

З історичних джерел знаємо, що вона була жінкою набожною, скромною. Ці її чесноти були відмічені всіма сучасниками. Адюльтер з боку жінки вважався тяжким гріхом. Тож думка про те, що Анна стала коханкою графа Рауля ще за живого чоловіка, викликає сумнів. Але, очевидно, симпатія між цими двома людьми існувала вже давно. Можливо, від’їзд овдовілої королеви до відлюдного Санліса, подалі від королівського двору та чужих очей, був узгоджений з Раулем і відкривав шлях до фактичного зближення закоханих.

Християнка могла поєднатися з чоловіком лише у законному шлюбі. Одруження Рауля та Анни, скоріше за все, відбулося в 1061 чи в 1062 році. Принаймні, можна стверджувати, що воно відбулося незабаром після смерті Генріха І. Всі автори поміщають інформації про одруження Анни та Рауля одразу після смерті її першого чоловіка.

В хроніці Кларія, ченця монастиря святого Петра Живого Санського, читаємо: «Король Генріх помер… і був похований в базиліці святого Дионісія. Граф Рауль, його кузен, взяв за жінку його вдову, що суперечило людському праву та закону божественному» [99]. Інша середньовічна хроніка, що належить перу абата Гіберта Ножанського свідчить про те ж. Коли король помер, Анна поєдналася шлюбом з графом Раулем [100]. Те ж саме написане в анонімній «Історії Франкській» початку ХІІ ст. [101] Подібні рядки можна знайти в хроніці Гуго Флорийського, початку ХІІ ст., хоча й без засудження цього шлюбу: «Філіпп посів королівство Франкське року втілення Господнього 1059 й правив близько 40 років. Його мати Анна після смерті Генріха вийшла заміж вдруге за графа Рауля, людину шляхетну та доблесну» [102].

Під час однієї з прогулянок околицями улюбленого Санліса королева-вдо­ва була викрадена людьми Рауля та привезена у його замок. Тут вони обвінчалися. Не можна стверджувати, чи була на цей зухвалий і відчайдушний крок графа попередня домовленість з Анною, чи це викрадення та одруження відбулося всупереч її волі. Безсумнівно одне, цей карколомний акт сколихнув все королівство, викликавши грандіозний суспільний скандал, резонанс від якого прокотився сусідніми державами та викликав осуд Ватикану.

Розберемося докладніше з причиною такого галасу навколо одруження Анни та Генріха. По-перше, цей шлюб відбувся між людьми загальновідомими. По-друге, королева, яку раніше всі шанували за скромність і богобоязливість, залишивши своїх дітей, майже одразу після смерті законного чоловіка, вийшла заміж за одного зі своїх підданих. По-третє, й це найголовніше, Рауль де Крепі вже перебував у шлюбі, а отже, його одруження з Анною було незаконним.

До шлюбу з Анною граф був вже одружений двічі. Його першою жінкою була Адель (Аделаїза, Еліза, Адельгейда) де Бар-сюр-Об, завдяки якій він прилучив нові землі до своїх володінь. Від шлюбу з нею він мав синів Готьє і Симона та дочок Аделаїду, Елізабет та Адель. Овдовівши близько 1054 р., Рауль одружився вдруге з Аліенорою де Мондідьє де Перон. Цей шлюб йому дозволив ще більше округлити свої володіння, й це мабуть було головною його причиною. Друга дружина графа, наділена хроністами кепкуватим прізвиськом Гаквенеза («Дилда») [103], очевидно, не викликала у Рауля жодних амурних почуттів. Свідчення про дітей у них відсутні.

Таким чином, шлюб з Анною для Рауля був третім, і укладений він був за життя другої законної жінки, яку граф вигнав, звинувативши у перелюбі [104]. Це було кричуще порушення норм законності та моралі.

Вже згадуваний архієпископ реймський Жерве написав листа папі Олександру ІІ, наступнику Миколая ІІ, який помер 27 липня 1061 р., із скаргою на порушення християнських норм Анною та Раулем: «Господарю та батьку Олександру, святого апостольського престолу понтифіку, Гервазій, милістю Божою Реймський архієпископ, світу цього бурхливого церкви Божої старанному управителю, а також врат вічних блаженства щасливого хранителю, пише. Королівство наше в немалому сум’ятті перебуває. Бо королева наша за графа Родульфа заміж вийшла, через що король наш дуже страждає. Опікуни також це тяжко переносять. Через цю причину мені велика печаль їхньою нерозумністю зроблена. Бо, як на мене, це місце, сповнене багатств, палкою пристрастю може бути до біди доведене… Від імені дружини справжньої графа Родульфа, яка вас молить про батьківську допомогу, бо чоловіком була несправедливо залишена, звертаюся, і вирішити це діло вас благаємо…» [105].

Отримавши лист від реймського архієпископа Жерве, Олександр ІІ, хоч і був зайнятий тоді війною зі своїм конкурентом за тіару – антипапою Гонорієм ІІ, не міг не відгукнутися на таке кричуще беззаконня. Він відправив своїх людей розібратися на місці із норовливим графом. Ті, від імені святого апостольського престолу, наказали тому віддалити Анну та повернути собі законну дружину. Але він навідріз відмовився підкорятися папській волі. Як наслідок, папа змушений був оголосити Раулю відлучення від церкви.

Хоча таке покарання здавалося жахливим у ті часи, Рауль фактично проігнорував страшне повідомлення, продовжуючи спокійно жити у своєму замку разом з Анною. Як не дивно, сама винуватиця цього сум’яття уникла релігійного переслідування, хоч і зажила в своїй державі негарної слави. Незважаючи на це, час від часу підписи Анни з’являються в державних актах. Щоправда, тут вона вже позначається не як королева, а як мати Філіппа І. Останній документ підписаний нею у якості королеви датується 1063 р. Саме він містить загальновідомий кириличний підпис Анни. Більше у держаних документах своєї епохи Анна королевою не титулувалася.

Активніше втрутитися в скандальну справу Олександру ІІ завадила його запекла війна з уже згадуваним антипапою Гонорієм ІІ. Обмежившись формальним відлученням порушника спокою від церкви, Рим на деякий час задовольнився цим кроком. Це дозволило Раулю у своїх документах відкрито називати Анну своєю дружиною. Зокрема, в грамоті виданій графом на честь капітула святої Марії Ам’єнської в 1069 р. він називає її саме так. Очевидно, на той час його попередня дружина вже померла і відлучення було зняте. У тексті документу вказано: «Hac autem cartula mea manu atque uxoris meae Annae» («Отже ця хартія моєю рукою, а також дружини моєї Анни [підписана]»). Після підпису Рауля в хартії значиться «Anna uxor ejus» («Анна – дружина його») [106]. Оскільки документ підписаний також представниками церкви, можна розуміти, що відлучення на той час з графа вже було зняте. Бо наступного року він вже при дворі Філіппа І й підписує разом з молодим королем важливі державні папери. Він залишається наближеним до монарха до своєї смерті 8 вересня 1074 р. (за іншими даними – 23 лютого того року). Тіло непокірного та норовливого графа було поховане у церкві святого Петра в Мондідьє [107].

Овдовівши вдруге, Анна повернулася до двору свого сина. В 1075 р. вона поставила свій підпис на грамоті щодо абатства Понлевуа. Біля її підпису значиться «Signum Annae matris Philippi Regis» («підпис Анни, матері короля Філіппа»). Титул королеви відсутній. Тепер королевою величали іншу. В 1072 р. Філіпп І одружився з юною Бертою Голландською (або Бертою Фризькою), якій на час весілля виповнилося лише 14-16 років. Отже, офіційною королевою тепер була вона. Цей шлюб став наслідком невдалого походу проти Роберта І Фриза, що посів графство Фландрію. Щоб скріпити мир з колишнім ворогом, Філіпп І одружився з його падчіркою Бертою.

Цікаво відмітити, в 1092 р. Філіпп І вчинить майже теж саме, що й граф Рауль, тільки в гіршому вигляді. Після двох десятиріч подружнього життя він віддалить від себе законну дружину та матір своїх дітей заради шлюбу з Бертрадою де Монфор, яка вже була заміжньою за графом Фульком Анжуйським. Викравши жінку в її чоловіка, король обвінчався з нею. Категоричні протести духовенства проти цього протиправного шлюбу були ним проігноровані, і незабаром король Франції був відлучений від церкви. Згодом він, щоправда, погодився розлучитися з Бертрадою, й відлучення з нього було зняте, але своєї обіцянки Філіпп І так і не виконав, продовжуючи жити з нею як з дружиною. Саме через відлучення король не зміг взяти участі у Першому хрестовому поході, одним з лідерів якого став його брат Гуго.
Смерть і місце поховання Анни

Філіпп І міцно закріпився на троні й привів жінку. Досягла шлюбного віку Емма. Гуго виріс, змужнів і незабаром посів великі володіння – графства Вермандуа та Валуа. Вони виявилися вакантними. Попередніми власниками цих земель були син і зять графа Рауля де Крепі. Проте син Рауля Симон став ченцем-аскетом, а його зять, чоловік дочки Аліси, граф Герберт де Вермандуа, помер. Одружившись з дочкою Герберта та Аліси Аделаїдою, Гуго став законним спадкоємцем Вермандуа та Валуа.

Головна місія Анни у Франції була повністю виконана. Вона вже була зайвою. Зневажена суспільством через шлюб з Раулем де Крепі, вона могла почуватися самотньою, нікому не потрібною.

Підпис, що вона поставила на документі 1075 р., був останнім точним свідченням її життя та діяльності. Більше жодних певних звісток про неї не маємо. Подальша розповідь про Анну майже цілковито належить до галузі припущень і фантазування.

Анонімна хроніка «Історія франкська» початку ХІІ ст. про долю королеви Анни свідчить наступне: «Regіna Anna Rodulfum Comitem in conjugio accepit. Quo mortuo, nativum repetiit solum» («Королева Анна Родульфа графа взяла собі за чоловіка. Коли він помер, на рідну землю повернулася») [108].

Цю ж тезу повторює і Мезере, додаючи певних деталей, але без посилань на джерело інформації: «Отже, овдовівши вдруге, як треба думати, зненавиджена французами через цей шлюб, який її зганьбив, вона повернулася через це до своєї країни, де вона прожила ще сім або вісім років». Твердження про те, що Анна повернулася на батьківщину, Мезере наводить двічі. Один раз у тексті, присвяченому постаті королеви, інший раз під її портретом. Тут сказано: «Анна завдяки успіху, яке Небо їй дарувало, отримала благо дати володарів Франції, проте через горе, яке вона зазнала через свого другого чоловіка, їй прийшлося повернутися помирати до місця свого народження» [109].

До кінця ХVІІ ст., тобто до відкриття старовинного поховання в абатстві Вільє отцем-єзуїтом Менестріє, твердження про те, що Анна на схилі літ повернулася на свою батьківщину не викликало сумніву. Проте відкриття Менестріє дозволило переглянути цю концепцію, обгрунтувавши тезу про те, що Анна таки померла у Франції та була похована під іменем Агнеса.

Можна точно стверджувати, що в Парижі кінця ХІ ст. дата смерті Анни була відома. В 1089 р. Філіпп І дарував щедрі пожертви церкві святого Квентіна в Бове для поминальних молитов за своїх батька та матір [110]. Отже, на цей момент жінки вже не було серед живих. Однак, це зовсім не означає, що Анна померла незадовго до цього пожертвування. Вона могла залишити світ земний і десятиріччям раніше. Принаймні, непрямим підтвердженням цього може служити королівська хартія 1079 р., дана Філіппом І клюнійському абатству святого Бенедикта на Луарі. Документ містить важливу нотатку: «Я роблю це приношення для прощення моїх гріхів та гріхів мого батька, матері та всіх моїх предків». Згадування матері поміж померлих наводить на думку, що на той час її вже не було в живих [111]. Таким чином, вірогідно, Анна померла в період між 1075 і 1079 рр.

Також важливим аргументом на користь того, що вона все таки померла у Франції є традиція священників церкви святого Вінсента, заснованої нею, щороку 5 вересня молитися за упокій душі королеви Анни [112].

З іншого боку, жоден з наведених аргументів не доводить абсолютно точно факт смерті жінки у Франції.

Прив’язування поховання в абатстві Вільє до постаті Анни майже відразу викликало критичні зауваження скептиків про те, що саме абабтство побудоване через півтора століття після смерті жінки. Напис «король», який начебто бачив Менестріє, в епітафії не читався, а слова «Eorum per miſericordiam Dei requieſcant in pace» («Нехай вони через Боже милосердя спочивають в мирі») можуть означати, що тут поховано кілька людей. Можливо якась подружня пара Агнеси зі своїм чоловіком, що давала щедрі пожертви на абатство, чи якась абатиса з таким ім’ям, похована разом з кимось з відомих черниць. З іншого боку немає підстав і не довіряти Менестріє, чий фаховий рівень і професіоналізм в галузі історичних досліджень не викликає сумніву. А слово «король», яке в епітафії йшло останнім, могло за кілька десятиріч відламатися, зникнути. Історик-єзуїт не мав ніякого сенсу брехати публічно, бо будь-хто міг перевірити його слова й відвідати абатство, що знаходилося неподалік від Парижа. Як і не можна виключати його помилки.

Анна могла померти за межами Франції, а звістки про її смерть лише згодом докотилися б до Парижа, наслідком чого й стали пожертвування її сина. Якщо б Ярославна все ж таки повернулася до Києва, де тоді правив її брат Всеволод, мовчання щодо неї літописців, захисників православ’я, теж легко пояснити. За три десятиріччя на чужині вона була забута на батьківщині, зреклася рідної віри, сама перетворилася на чужинку. Певним примиренням обох версій є теза про те, що Анна Ярославна наприкінці життя відвідала рідний Київ, а потім повернулася до Франції, де й померла, або померла в дорозі й тіло її було доставлене до Франції. Таке припущення є цілком логічним, але позбавленим жодних доказів. Наприклад, таке припущення не відкидає Наталія Пушкарьова [113].

Ще одним цікавим моментом при аналізі можливої долі Анни після 1075 р. є загадка біографії її дочки Емми. Німецькі середньовічні легенди ототожнюють її із святою Едігною. Будучи начебто дочкою французького короля Генріха І та руської принцеси Анни, молода дівчина не схотіла виходити заміж за нав’язаного їй вельможу й вирішила присвятити своє життя Богу. Вона вирушила на схід, щоб дістатися батьківщини своєї матері (за іншими версіями – святої землі). Одного разу їй наснився сон, що вона має зупинитися там, де одночасно почує звук церковного дзвону та голос півня. Це відбулося поблизу баварського селища Пух, неподалік від Мюнхена. Дівчина оселилася в дуплі старої липи, яке слугувало їй житлом. Харчувалася рослинною їжею. Місцеві мешканці почули про святу, яку прозвали Едігною, й приносили їй свої пожертви. Проте дівчина була безкорисливою. Вона залюбки навчала сільських дітлахів грамоті, зцілювала хворих. Вона прожила в цьому місці понад 30 років. Вдячні прихожани, побудували поблизу старої липи церкву, де після смерті й була похована блаженна Едігна, яка лише на смертному одрі відкрила таємницю свого походження.

В лютому 2007 р. Президент України Віктор Ющенко відвідав цю церкву й прохав баварське духовенство передати частину мощей святої Едігни до Софійського собору, де покояться останки Ярослава Мудрого, її вірогідного діда [114].

Хоча життя святої Едігни майже повністю належить до області легенд і переказів, впадає в око, що її поява в Баварії, припадає саме на час, коли у Франції зникають свідчення про Анну Ярославну. Виходячи з цього, можна зробити наступні припущення, жодне з яких не має документальних підтверджень.

Перше: Анна та Емма разом здійснювали подорож на схід, але Емма чомусь вирішила залишитися в Баварії, де стала відомою як свята Едігна. Можливо, Анна померла під час цієї подорожі чи дочка відмовилась далі супроводжувати свою матір.

Друге: Анна померла у Франції, так і не побачивши рідної землі, а її дочка вирішили самостійно здійснити намір матері, але по дорозі осіла в баварському селищі. Французькі хроністи згодом помилково приписали повернення на батьківщину Анні, тоді як в реальності йшлося про подорож Емми-Едігни.

І ще один, на наш погляд, цікавий момент заслуговує на увагу. Як знаємо з літописів, в 1075/1076 р. «ходи Володимеръ, сынъ Всеволожъ, и Олег, сынъ Святославль, ляхомъ в помочь на чехы». Отже, Володимир Всеволодович, прозваний згодом Мономахом, і його двоюрідний брат Олег Святославич, якого часто називають Гориславичем, здійснили зухвалий похід на захід, досягнувши, очевидно, Сілезько-Моравських гір поблизу міста Глогув у Польщі на Одері [115]. Інформацію про цей похід подав і сам Володимир Мономах у своєму загальновідомому «Повчанні дітям»: «Та посла мя Святославъ в Ляхы; ходивъ за Глоговы до Чешьскаго леса, ходивъ в земли ихъ 4 месяци. И в то же лето и детя ся роди старейшее новгородьское» [116]. Чи визрів у Анни з дочкою, або окремо у когось з них, відчайдушний план повернення на Русь, скориставшись присутністю в центрі Європи сильного війська, очолюванного племінниками французької королеви? Звичайно, що-небудь тут довести чи спростувати неможливо, але часовий збіг між перебуванням руського війська в Центральній Європі, зникненням згадок про Анну у Франції та появою Едігни в Німеччині очевидний.

В 1074 або 1075 р. відбувся досить екзотичний для Русі шлюб між Володимиром Мономахом і Гітою, дочкою останнього англо-саксонського короля Гарольда ІІ, загиблого в 1066 р. у битві при Гастингсі проти Вільгельма Завойовника. Рік цього весілля визначається доволі умовно, на підставі факту народження первістка від цього шлюбу. Як відомо, найстарший син Мономаха Мстислав народився в 1076 р. Значить одружитися з Гітою Володимир Всеволодович мав не пізніше 1075 р. Таким чином, одруження між княжичем і англійською принцесою могло відбутися до походу того на захід, що більш ймовірно, або під час цієї військової акції, що також не можна виключити.

З історії знаємо, що Гарольд ІІ Англійський був рідним братом дружини попереднього короля Едуарда Сповідника та найвпливовішим магнатом в Англії. Хоча законність його прав на англійський престол була сумнівною, 5 січня 1066 р. вітенагемот (зібрання найвпливовіших людей королівства, своєрідний аналог парламенту) одноголосно обрав королем Англії Гарольда Годвінсона. Однак проти новообраного короля одразу виступило двоє впливових монархів, які заявили свої претензії на англійську корону. У вересні того року на північному сході країни висадилися війська норвезького короля Гаральда ІІІ Суворого, дружиною якого була Єлизавета Ярославна. Не виключено, що жінка супроводжувала чоловіка в цьому поході. Через свою матір Інгігерду Ярославна доводилася чотириюрідною сестрою Гіті Торкельсдоттір, матері Гарольда ІІ. Така, хоч і віддалена спорідненість Єлизавети з англійською аристократією, могла підкріпити позиції її чоловіка, права якого на корону були більш ніж сумнівними. Битва між двома арміями відбулася поблизу Стамфорд-Бриджа 25 вересня 1066 р. Уславлені скандинавські вікінги були вщент розбиті, а сам Гаральд Сміливий наклав головою. Того ж дня за містичним збігом померла його дочка Марія.

В той час, коли Гарольд ІІ разом зі своїми воїнами святкував гучну перемогу над сильним ворогом, в Нормандії йшли останні приготування до вторгнення в Англію. 28 вересня, перетнувши на кораблях Ла-Манш, нормандське військо на чолі з герцогом Вільгельмом висадилося на англійському узбережжі. Обгрунтування на трон Вільгельм Бастард-Покидьок мав доволі сильні. Його батько був рідним братом Емми, матері Едуарда Сповідника, який свого часу неодноразово підкреслював свій намір залишити корону своєму нормандському кузену Вільгельму. Свого часу і його конкурент Гарольд погоджувався з цим і навіть склав Вільгельму присягу на вірність. Зрада ним клятві викликала обурення в Європі. Підтримку нормандському герцогу виказав і Ватикан. Папа римський Олександр ІІ надіслав герцогу своє благословення, цінні реліквії та папський штандарт. 14 жовтня поблизу Гастингса англійська армія була розгромлена нормандцями, а Гарольд ІІ був убитий. Вітенагемот, зібраний у Лондоні, негайно проголосив новим королем Едгара Етелінга, сина Едуарда Вигнанця, який багато років жив при дворі Ярослава Мудрого, та загадкової Агати, походження якої не вияснено, хоча є підстави вважати її родичкою Ярослава Мудрого, можливо, навіть його дочкою. Едгар Етелінг народився та виріс в Угорщині при дворі короля Андраша (Андрія) І та його дружини Анастасії Ярославни, куди його батько переїхав з Києва. В 1057 р. на запрошення свого дядька Едуарда Сповідника Едуард Вигнанець з дітьми повернувся до Англії, але з незясованих причин відразу ж помер. Едгар Етелінг мав всі підстави стати новим королем, проте опиратися натиску нормандців англо-сакси були вже неспроможні. Незабаром Вільгельм Завойовник був коронований як законний король Англії.

Родина загиблого Гарольда ІІ змушена була тікати з Лондона. Його сини в 1067-1068 рр. зробили відчайдушну спробу підняти антинормандське повстання на заході країни й намагалися безуспішно висадитися у Бристолі, проте їхні наміри зазнали невдачі. Після кількох років поневірянь вдова короля з дочкою Гітою, названою так на честь своєї бабусі, матері короля, осіла у Фландрії, а згодом переїхала до Данії, де правив тоді Свен ІІ Естрідсен, двоюрідний брат Гарольда ІІ, який теж мав певні права на англійську корону, не лише як кузен загиблого, але й як племінник Кнута І Великого. В 1069-1070 рр. Свен ІІ навіть організував і очолив велику воєнно-морську експедицію до Англії проти Вільгельма, однак, отримавши від нього величезний викуп, задовольнився цим і повернувся додому.

Відмітимо, що всі покровителі дружини та матері Гарольда ІІ були досить близькими родичами Анни Ярославни та її сина Філіппа І. Свен ІІ Естрідсен був двоюрідним братом Інгігерди, матері Анни (Олаф Шетконунг і Естрід Датська були дітьми Сігрид Горделивої), а фландрський граф Роберт І Фриз, був сином Балдуїна V, опікуна Філіппа І до 1067 р., та Аделі, сестри Генріха І. Також зазначимо, що син Свена ІІ Кнут ІV Святий, майбутній король Данії, був одружений з дочкою Роберта І Фриза Аделю. Крім того, в 1071 р., виступивши проти Роберта І та зазнавши від нього поразки поблизу Касселя, молодий французький король попросив миру. Щоб скріпити цю мирну угоду, Філіпп І одружився з падчіркою фландрського графа Бертою Голландською.

Без всякого сумніву, доля англійської королеви-вигнанки та її дочки принцеси Гіти була добре відома при французькому дворі, де давно не любили Вільгельма Нормандського, а після завоювання ним Англії і поготів. Досить логічним буде припущення, що Анна Ярославна могла посприяти надзвичайній справі одруження дочки Гарольда ІІ з кимось зі своїх племінників на Русі. Як відомо, чоловіком Гіти став славнозвісний Володимир Мономах. Але на той час 20-річний княжич був лише сином переяславського удільного князя Всеволода Ярославича. Тож шлюб між англійською принцесою-втікачкою та переяславським княжичем був другорядним, хоча й міг згодом принести політичні дивіденди. Але передбачити тоді таку блискучу кар’єру Мономаха було неможливо.

Вдова Гарольда ІІ та її оточення прекрасно розуміли, що видати Гіту заміж за якогось могутнього монарха буде досить проблематично, тому треба розглядати всі наявні варіанти. Однією з достойних кандидатур на роль жениха й була постать сина переяславського князя Всеволода, який згодом мав реальні шанси сісти у Києві. Ще одним важливим чинником такого вибору було те, що англійський принц Едуард Вигнанець багато років прожив при дворі Ярослава Мудрого, а згодом в Угорщині, де королевою була Анастасія Ярославна, й отримав гостинний прийом. Тож інформація про Русь в Англії була достатньо повною та позитивною.

Приписувати сприяння цьому англо-руському шлюбному союзу Анні Ярославні, що є досить логічним, неможливо через відсутність джерельних свідчень про обставини цього одруження. Не можна сказати достеменно рік і місце, де побралися Володимир і Гіта. Загалом сприяти цьому шлюбу могла будь-яка з Ярославен – Анна Французька, Анастасія Угорська та Єлизавета Норвезька. Більш вірогідним є припущення, що головним посередником у переговорах між Данією та Руссю могла бути саме остання. Непрямими доказами цьому є налагодженість зв’язків між скандинавським світом і Києвом, а також те, що після смерті чоловіка Єлизавета Ярославна, можливо, стала дружиною Свена ІІ Датського. Точно відомо, що дочка Єлизавети Інгігерда вийшла заміж за сина Свена ІІ Олафа І, прозваного Голодом.

Зв’язки між Данією і родиною Володимира Мономаха підкріпилися в майбутньому ще й тим, що його первісток Мстислав, відомий на заході під іменем Гарольд, на честь свого діда по матері, віддав свою дочку Інгеборг заміж за короля Кнута Лаварда, онука Свена ІІ. Від цього шлюбу народився син, який отримав нетипове для тогочасної Західної Європи ім’я Вальдемар, тобто Володимир, на честь свого прадіда по материнській лінії Володимира Мономаха. Вальдемар І Великий правив у Данії в 1157-1182 рр. Його дружиною стала руська князівна Софія Володарівна Полоцька, дочка Володаря Глібовича Мінського (за іншими даними, Софія могла бути дочкою Володимира Всеволодовича Новгородського чи навіть Володимирка Володаревича Галицького, хоча це малоймовірно).

Як би там не було, близько 1075 р. відбулися важливі події: Мономах одружився з Гітою, разом із Олегом Святославичем здійснив похід до Центральної Європи, в Баварії з’явилася Едігна, а у Франції зникли згадки про діяльність королеви Анни, крім свідчення хроніки про те, що вона повернулася на свою батьківщину. Чи пов’язані якось ці події між собою, чи ні, сказати точно неможливо.

Таким чином, підводячи риску під вищесказаним, можна зробити висновок, що таємниця смерті та місця поховання Анни Ярославни так і не розгадана. Більшість фактів свідчать на користь того, що вона померла й була похована таки у Франції, але повідомлення середньовічного хроніста про її повернення на рідну землю також є серйозним аргументом, який не можна не брати до уваги.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Анна Київська та Реймське Євангеліє iconВалентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах
Владна І мудра, вона розуміла свою роль в управлінні країною. Франція стала її державою, а французи назавжди запам’ятали її як королеву...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconТема. «Діалектика душі» героїв роману Л. Толстого «Анна Кареніна» Мета: дати учням уявлення про особливості зображення людини в романі Л. Толстого «Анна Кареніна»

Анна Київська та Реймське Євангеліє icon1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість
Київська Русь (Київська держава) виникла на межі VIII-IX ст внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Революція гідності : методико-бібліографічні матеріали / [уклад. Н. О. Кліменко]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К.,...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Сучасники української літератури: біобібліографічна доівдка / [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. –...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Осяяний сонцем: біобібліографічний список літератури/ [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2014....
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Наука краще багатства : біобібліографічний нарис/ [уклад. Н. О. Кліменко]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2015. –...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Лаврентія Похилевича : історико-краєзнавча довідка / [уклад. Л. О. Соколовська]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2016....
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Насилля це сміття, яке треба виносити з дому: методично-правовий орієнтир/ [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconПересопницьке Євангеліє – українська національна святиня
Пересопницького Євангелія як визначної рукописної пам’ятки староукраїнської літературної мови й мистецтва


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка