Анна Київська та Реймське Євангеліє



Сторінка8/8
Дата конвертації09.04.2017
Розмір1.55 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Королева Анна, таємниця імені

Розповідь про загадкову королеву Анну можна було б вважати закінченою, якщо не згадати про ще одну таємницю її життя – таємницю її імені. Під яким же ім’ям жила у Франції ця непересічна жінка? Здавалося б відповідь лежить на поверхні питання. Майже всі історичні джерела називають її саме Анною. Але відкриття єзуїта Менестріє поставило перед науковою громадськістю, крім питання про місце поховання королеви, проблему її другого імені – Агнеса. За твердженням Менестріє, саме під таким іменем вона була похована в абатстві Вільє. Загалом історики поділилися на два табори – прихильників і противників концепції дослідника-єзуїта.

Серед тих, хто підтримали тезу Менестріє про те, що у Франції Анна могла користуватися ім’ям Агнеси, можна назвати Лобанова, Сент-Емура, Небелюка. Зокрема Лобанов припускав, що інше ім’я Анна могла взяти при переході з православної віри в католицьку, що, очевидно, відбулося після великої схизми 1054 р. Інакше б вона тлумачилася духовенством і підданими як єретичка [117]. Противниками того, що Анна мала ім’я Агнеси, виступили укладачі «Gallia Christiana», Ботьє та ін. Але здебільшого історики лише наводять аргументи обох сторін, не схиляючись на той чи інший бік.

Більшість дослідників сходяться на тому, що немає жодного документу, де Анна була б названа Агнесою. Єдине, мабуть, виключення тут складає грамота дана в 1060 р. абатству святого Дионісія (Сен-Дені), де міститься «Signum Agnae reginae» («підпис Агни королеви»). Цей документ був опублікований князем Лобановим [118]. Проте, наскільки можна співвідносити імена Агна та Агнеса, чи правильно зрозумів дослідник написання імені, чи не потрапила до імені помилка у букві з вини перепищика тощо? Ці питання залишаються відкритими.

Сент-Емур простежує пряму закономірність Анна – Агна – Агнеса [119].

Спростувати ймовірність зміни імені Анною, як і зворотнє, зараз неможливо. Імена часто змінювали при переході в іншу віру (наприклад, Ярослав – Георгій, Інгігерда – Ірина тощо) або при прийнятті чернецтва. Але більшість фактів свідчать, що у Франції жінка користувалася саме ім’ям Анна. Тож наскільки можна довіряти гіпотезі Менестріє, що дружину Генріха І звали Агнесою, сказати важко.

До речі, саме в цей час поряд існував монархічний шлюб людей, що мали якраз ці імена – німецького короля Генріха ІІІ, згодом імператора, та аквітанської герцогині Агнеси. Хоча малоймовірне припущення, що в абатстві Вільє могли б опинитися рештки саме цієї жінки, померлої в 1077 р. в Римі.

І вже в якості курйозу розглянемо ще два варіанти імені запропоновані в книзі історика Мезере ХVІІ ст. На ілюстрації до розповіді про Анну тут вміщено портрет молодої жінки, обведений широким колом, на якому міститься напис латиною «ADELAIS. REGINA. FRANCIE. HENRICI. I. R. V.», що означає «Аделаїс (Аделаїда) – королева Франції. Генріха І короля дружина (R[egis] U[xor])».

Чому в книзі Мезере, де жодним словом не згадано, що Анна могла мати інше ім’я крім свого, міститься малюнок, де вона названа Аделаїдою? Між іншим, ім’я Аделаїда, яке має цілу низку похідних форм (Адельгейда – Адель – Алоїза – Аліса – Еліза), було дуже популярним в ті часи. Наприклад, його носили бабця, мати, сестра та дочка Роберта ІІ, Генріхового батька. Тож можливо, ілюстратори просто вставили портрет близької родички Генріха І, сплутавши його з Анною. Також, слід зазначити, що ім’я Аделаїда мали перша дружина Рауля де Крепі, його рідна сестра та дочка від першого шлюбу. Це теж могло стати причиною невідповідності при створенні книги. Наприклад, знаючи, що Анна була дружиною Рауля де Крепі, а в хроніках також згадується його дружина Аделаїда, люди, котрі працювали над оформленням книги, гравери, створили даний малюнок, який повністю не узгоджується з текстом Мезере. Зазначимо також, що Аделаїдою звали дружину Генріха І Англійського, який жив приблизно в ту ж епоху. Хоча можливість, що оформлювачі переплутали дружин французького та англійського короля, малоймовірна. Тож ім’я Аделаїда щодо Анни в книзі Мезере можна списати на рахунок типографської помилки.

Крім цього, під означеним малюнком є напис французькою «Avine d’Esclavonnie 2. Espouse du Roy Henri.I.» («Авіна Есклавонська, друга дружина короля Генріха І»). Згідно з гіпотезою, висловленою автору цих рядків київським книгознавцем Володимиром Миколайовичем Коленком, ім’я «Авіна» також є результатом друкарської помилки, коли при наборі типографського шрифту, літера «N» була передана двома літерами «VI». Тож ім’я Авіна – це неправильно подане ім’я Анна, яке, до речі, двічі вказується під цим малюнком.


Значення королеви Анни у вітчизняній та французькій історії

Дев’ять з половиною століть тому, овдовівши після смерті Генріха І, правителькою Франції при малолітньому Філіппі І стала дочка великого князя київського Ярослава Мудрого Анна. Її постать унікальна серед образів всіх французьких королев. Це перша жінка на французькому престолі, про яку маємо більш-менш точні відомості та яка змогла певний час очолювати керівництво великої західноєвропейської держави. Винятковість королеви Анни полягає не лише в її походженні, що було надзвичайним у середньовічній Франції, але й у важливій політичній і культурній ролі, яку вона відіграла в цій країні. Її друге одруження з графом Раулем де Крепі, що перебував вже у законному шлюбі, стало викликом тогочасному суспільству та карколомним життєвим кроком. Загадкова Анна Ярославна залишила по собі купу таємниць, над розв’язанням яких вже не одне століття поспіль ламають голови сотні дослідників. Без сумніву, ця жінка залишатиметься привабливим об’єктом історичних досліджень і надалі, не кажучи вже про використання її образу в якості персонажу мистецьких творів.

У Франції пам’ять про королеву Анну зберігають не лише сторінки середньовічних хронік та актові джерела ХІ ст. Мешканці містечка Санліс згадують із вдячністю королеву з Русі, що побудувала тут величну церкву святого Вінсента та заснувала монастир. Щороку 5 вересня в цій церкві, на порталі якої знаходиться скульптурне зображення Анни, поминають свою доброчинницю. Сучасні французи, що більш-менш обізнані з минулим своєї країни, в загальних рисах знають про дивовижну долю дочки руського князя Ярослава Мудрого Анни Київської, нащадками якої були всі королі Франції після ХІ ст. А враховуючи родинні зв’язки між середньовічними правителями, можна констатувати, що немає практичного жодного монархічного роду Європи, в жилах представників якого б не текла кров нащадків Анни Ярославни.

Постать Анни Ярославни в ХІХ-ХХ ст. стала зручною для політичних маніпуляцій у суспільній свідомості. Розпопуляризована у Франції наприкінці ХІХ ст., в умовах посилення тісного франко-російського політичного альянсу, вона отримала гучну відомість і в Російській імперії, а відтак і в Україні, де раніше про неї майже не згадували. З народженням української державності протягом ХХ ст. та пошуків нею політичного визнання в світі образ Анни Ярославни став активно використовуватися українською історіографією для підкреслення важливої європейської ролі України, наслідувачки та спадкоємиці Київської Русі. Залишається традиційним піїтет до цієї жіночої постаті і в російській історіографії, яка теж має інколи кольори політичної заангажованості, щоб підкреслити велич Росії, що делегувала одну зі своїх співвітчизниць на трон далекої Франції. Безумовно, відомість і вплив цієї західноєвропейської країни у світі сприяють цікавості українських і російських дослідників до постаті своєї землячки у Франції. Хоча Анну Ярославну часто називають руською, що на заході майже завжди ототожнюється з лише Росією, ця жінка за походженням мала переважно скандинавський родовід.

Політичний чинник, на жаль, диктує теми для багатьох історичних досліджень. Вагомість Франції у світі значно більша ніж Норвегії чи Угорщини, де правили рідні сестри Анни. Тому Єлизавета й Анастасія Ярославни не стали об’єктом такого великого зацікавлення, як їхня сестра в Парижі. Не кажучи вже про інших жінок, які, залишивши Київ, поїхали на чужину та прославилися в далеких країнах. Як-от принцеса Сіаму (нинішнього Тайланду) Мом Катрин На Фіцанулок, або Катерина Іванівна Десницька (1885-1960), дочка луцького міського судді, яка після завершення навчання у Києві поїхала до столичного тоді Петербурга, де познайомилася з сином короля Сіаму, на ім’я Чакрабонгсе Буванат, з котрим незабаром обвінчалася за православним звичаєм і виїхала на його батьківщину. За межами України Катерину Десницьку майже поспіль вважають росіянкою. Подібних прикладів можна наводити безліч.

Єдина серед українок на чужині, що не поступається Анні Ярославні за своєю популярністю, а може навіть й перевершує її, це хіба що славнозвісна Роксолана.

Популярний в науці та мистецтві багатогранний образ Анни Ярославни і зараз продовжує обростати новими міфами. Однією з таких літературних вигадок стала байка про те, як постать французької королеви через посередництво Ромена Роллана врятувала Софію Київську від руйнування в ході перетворень соціалістичного будівництва. Як відомо, з 1934 р. столиця УСРР була повернута з Харкова до Києва. У зв’язку з цим був створений генеральний план реконструкції нової-старої столиці Радянської України. Згідно йому, в головному місті республіки країни пролетаріату, що переміг, не було місця для розсадників забобонів і бузувірства. Церкви, монастирі та інші релігійно-культові споруди мали безслідно зникнути під потужним натиском «шедеврів» пролетарської культури. В першу чергу перетворення мали охопити центральну частину Києва. Фактично, християнським храмам, що знаходилися тут, був винесений смертний вирок. Тоді був знесений Михайлівський Золотоверхий собор, пам’ятка архітектури початку ХІІ ст. Акт про знесення був підготовлений спеціальною ліквідаційною комісією, серед членів якої знайшовся лише один герой, що відмовився підписувати документ про варварське знищення рідкісної споруди. Це історик, археолог та мистецтвознавець Микола Омелянович Макаренко (1877-1938). За свою патріотичну зухвалість він був заарештований, звинувачений у контреволюційній діяльності та розстріляний.

В 1988 р., готуючи історико-літературний нарис про цю героїчну особистість, двоє письменників – Олександр Іванович Білодід і Віктор Геннадійович Киркевич приписали Макаренку ще один ефектний подвиг, який він не здійснював, але цей художній трюк дозволяв привернути більше уваги до збереження історичних пам’яток і сприяти зверненню до постатей репресованих українських інтелігентів. За твердженням Білодіда та Киркевича, сумна доля була підготована й перлині давньоруської архітектури собору святої Софії. Дізнавшись про це, Макаренко повідомив про плани комуністичного керівництва славетного французького письменника Ромена Роллана, який гостював тоді у Москві. Той вирішив особисто зустрітися зі Сталіним, щоб підняти питання про збереження історичних пам’яток. Під час цієї зустрічі французький літератор наголосив, зокрема, на тому, як цінує та шанує його народ пам’ять королеви Анни, дочки великого князя Ярослава Мудрого. Роллан сказав, що французи не зрозуміють нищення архітектурного творіння батька королеви їхньої держави, яке стоїть вже дев’ять століть. Радянський уряд, який щойно почав поліпшувати взаємини з західними країнами, не хотів псувати й так не дуже привабливий імідж СРСР за кордоном. Варварський наказ про руйнування святої Софії скасували, але зухвальця, що насмілився виступити проти волі «вождя всіх часів і народів» було репресовано. Пізніше один з авторів цього «московського епізоду» з біографії Макаренка за участю Роллана Віктор Киркевич кількаразово зізнавався у цій історичній містифікації, однак на той час вона вже набула величезного поширення й почала перекочовувати з сторінок одних видань до інших та популяризуватися екскурсоводами Києва [120].

Постать Анни Ярославни унікальна тим, що рівною мірою є своєю для французького та вітчизняного суспільства. Образ цієї жінки є тією сполучною ланкою, що виступає в якості чинника до зближення двох націй, розташованих в різних кінцях Європи. Не дарма, єдиний в Україні навчальний заклад, що дає середню освіту, яка визнається Міністерством національної освіти Франції, – це Французький коледж Анни Київської (Collège Français Anne de Kiev), діючий з 1994 р. у Києві.

Звичайно, Україна, як незалежна держава, повинна мати безумовні політичні зацікавлення у «розкручуванні» видатних постатей світової історії, що безпосередньо пов’язані з нашою Батьківщиною. Однією з них є, поза сумнівом, Анна Ярославна. Багато кроків в напрямі популяризації нашої держави та її минулого в світі було зроблено в період президентства Віктора Ющенка. Лідер «Помаранчевої революції» відвідав у червні 2005 р. Францію і взяв участь у відкритті пам’ятника Анні Ярославні в Санлісі. Це скульптурне зображення стало останнім витвором відомого українського митця Валентина Івановича Зноби (1929-2006), який також брав участь у цій урочисті церемонії. У Франції ХХІ ст. дружину Генріха І все більше називають не «Анною Руською (=Російською)», а «Анною Київською», що є корисним для покращення міжнародного іміджу України.

Можна лише сподіватися, що нинішні українські посадовці не забуватимуть своїх земляків, як померлих, так і живих, що волею долі опинилися на чужині та зробили свій внесок до скарбниці людської цивілізації.
Популярні в літературі історичні міфи про Анну Ярославну

Міф 1. Анна Ярославна вийшла заміж за старого Генріха І.

– Насправді королю Франції тоді ледь перевалило за 40. Якщо шлюб між ними відбувся в 1049 р., він мав вік 40-41 рік. Якщо ж королівське одруження мало місце в 1051 р., то вік Генріха І був би відповідно на два роки більше.



Міф 2. Анна писала батьку до Києва: «До якої варварської країни ти мене відправив. Тут житла похмурі, церкви потворні, а нрави жахливі».

– Насправді, як справедливо відзначила Наталія Пушкарьова, джерельні відомості про існування такого листа відсутні, хоча його зміст цілком відповідає реаліям того часу.



Міф 3. Папа Миколай ІІ звертався у листі до королеви Анни «прекрасна діво», «чарівна дівчино»: «Чутка про вашу доброчинність, чарівна дівчино, дійшла до наших вух, і з великою радістю чуємо ми, що ви виконуєте в цій дуже християнській державі свої королівські обов’язки з похвальним завзяттям та видатним розумом».

– Насправді, таке звернення було просто неможливим до дружини та матері в середньовічній Європі. В оригіналі міститься слово «дочка», яке було неправильно перекладено російською, як «діва», «дівчина», очевидно з якогось французького відповідника ХІХ ст., бо у французькій мові слово «fille» дійсно може одначати і дочку, і дівчину.



Міф 4. Анна привезла до Франції євангеліє, на якому відтоді присягали всі королі, так зване Реймське євангеліє.

– Насправді, цей старовинний манускрипт постійно знаходиться на терені Франції лише з середини ХVІ ст. Точно відомо лише, що він був переданий імператором Священної Римської імперії Карлом ІV в середині ХІV ст. Емауському монастирю в Празі, потім вивезений гуситами до Константинополя, а вже звідти через Італію потрапив до Франції. Присягати на ньому могли королі лише з кінця ХVІ ст. Приналежність євангелія Анні припустима, але дискусійна.



Міф 5. Анна на чужині зберігала вірність православній вірі.

– Побожність Анни була відзначена всіма західноєвропейськими сучасниками, зокрема, й духовними особами, а значить, королева постійно відвідувала богослужіння за латинським обрядом. Вона сприяла розвитку релігійних установ, брала участь у заснуванні церков і монастирів у Франції, зокрема, церкви святого Вінсента, де її щорічно поминають 5 вересня. Якби вона дотримувалася іншої релігійної обрядності, це могло б бути витлумачене як відступ від істинної віри й навіть як єресь.



Міф 6. Анна була регентом при Філіппі І після смерті чоловіка.

– Це частково правда. Хоча офіційно визнаним регентом був граф Балдуїн Фландрський, попервах, після смерті чоловіка, авторитет Анни був дуже високий і вона здійснювала безпосередній вплив на сина та французьку політику. Проте після одруження з Раулем де Крепі в 1061/1063 рр. повага до неї була підірвана, вона майже весь час проводила в замку другого чоловіка, вплив її на сина став обмеженим, згадки про неї майже зникають з державних документів.



Міф 7. Французи завжди дуже любили й шанували королеву Анну.

– Після другого шлюбу вона втратила той авторитет, яким раніше користувалася. Мезере пише, що другий шлюб “зневажив її”. Про Анну досить швидко забули. Згодом їй присвячували лише кілька рядків в історичних нарисах про середньовіччя, зважаючи на екзотичність її фігури у французькій історії. Піїтет до неї серед французів посилився лише в ХІХ ст. на фоні зростання могутності Російської імперії. Після укладення франко-російського військово-політичного альянсу постать Анни з політичних мотивів була піднесена на високий рівень.



Міф 8. Образ Анни Ярославни, шанованої французами, завдяки втручанню Ромена Роллана врятував від знищення сталінськими сатрапами Софію Київську у середині 1930-х рр.

– Ця літературна вигадка з’явилася в 1988 р. і належить письменникам Віктору Киркевичу та Олександру Білодіду, які використали її в якості реального епізоду з життя українського мистецтвознавця Миколи Макаренка, що був репресований і загинув через відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору.


Перелік дискусійних питань в історіографії щодо Анни Ярославни,

на які не можна дати однозначної відповіді

  1. Якими є рік і місце її народження: 1024/1036 – Новгород/Київ?

  2. Чи дійсно на фресках Софії Київської можна бачити Анну Ярославну посеред сестер? Хто з них вона?

  3. Скільки посольств і в яких роках було відправлено до Києва Генріхом І – одне чи два, у 1044 чи 1050 роках?

  4. Чи пропонував Ярослав Мудрий руку Анни німецькому імператору Генріху ІІІ?

  5. Коли Анна прибула до Франції?

  6. Коли відбулося одруження Анни та Генріха І – 1049 чи 1051 р.?

  7. Коли народився Філіпп І – 1050 чи 1052 р.?

  8. Чи дійсно Анна привезла до Франції так зване “Реймське євангеліє”?

  9. Чи існували інтимні взаємини між Анною та Раулем де Крепі до смерті Генріха І?

  10. Викрадення Анни Раулем – узгоджені дії чи самостійна акція графа?

  11. Коли відбулося одруження Анни та Рауля – 1061/1063?

  12. Коли помер Рауль де Крепі – лютий чи вересень 1074 р.?

  13. Чи дійсно Анна мала у Франції друге ім’я – Агнеса?

  14. Чи відвідувала Анна Русь після свого одруження з Генріхом І?

  15. Де та коли померла Анна – у Франції чи на Русі, 1075/1089 рр.?

  16. Чи існує зв’язок між походом Володимира Мономаха та Олега Святославича в Чехію із зникненням у Франції свідчень про Анну та появою в Баварії святої Едігни?

  17. Чи сприяла Анна шлюбу між Володимиром Мономахом і Гітою Англійською?

  18. Де поховано тіло Анни – абатство Вільє, церква Санліс чи один з монастирів Києва?

  19. Чи дійсно свята Едігна Баварська є Еммою, дочкою Генріха І та Анни?


Життя та діяльність Анни Руської

в дзеркалі середньовічних документів

Джерельні свідчення наводяться далі в хронологічному порядку відповідно до життя та діяльності Анни Ярославни. Всі переклади зроблені автором, крім глоси з «Псалтиря Одальрика», яка наводиться за російським перекладом Олександра Назаренка й подається українською. В перекладах латинських текстів ХІ–ХІІ ст. залишено латинізовані варіанти власних імен, поряд з якими у квадратних дужках подано більш осучаснені. Поряд з перекладами латинських текстів подано їхні оригінальні відповідники. Французькі тексти ХVІ–ХVІІІ ст. подано без оригінального дублювання. Слова, якими в текстах позначено Анну, виділено курсивом…


Вибрана література, присвячена Анні Ярославні

Борщак Iлько. Анна Ярославна, королева Франції // Стара Україна. — Львів. – 1925. – Т.6. – С.99-104.

Висоцький С.О. Княгиня Ольга і Анна Ярославна – славні жінки Київської Русі.-К.: Наук.думка, 1991.- 100 с.

Горбенко Сергій. Королівський некрополь в церкві абатства Сен-Дені та королева Франції Анна Ярославна // Історія релігій в Україні: науковий щорічник. Кн. 1 / Ін-т релігієзнавства, Львів. від-ня ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім.М.Грушевського НАН України, Від-ня релігієзнавства ін-ту філософії ім.Г.Сковороди НАН України. – Львів: Логос, 2004. – С.202-212.

Карпов А.Ю. Ярослав Мудрый. – М.: Молодая гвардия, 2010. – 592 с.

Кулинич Д.Д. Анна Ярославна, королева Франции // Вопросы истории. – 1967. – №2. – С.217-221.

Мельников Е.И. О языке и графике подписи Анны Ярославны // Славянское языкознание: Сб. ст. – М., 1959. – С.113-119.

Морозова Л.Е. Русские княгини. – М.: Аст-Пресс Книга, 2004. – 256 с.

Назаренко А.В. Гених І и Анна Ярославна // Древняя Русь в свете зарубежных источников: Учебное пособие для студентов вузов / М.В.Бибиков, Г.В.Глазырина, Т.Н.Джаксон и др. Под ред. Е.А.Мельниковой. – М.: Издательство корпорация «Логос», 1999. – С.353-358.

Небелюк Мирослав. Анна Ярославна. Українська княжна на королівському престолі Франції в ХІ ст. – Paris-Lyon: S.C.I.P., 1952. – 57 c.

Пушкарева Н.Л. Женщины Древней Руси. М.: Мысль, 1989. – 286 с.

Семенкова Т.Г. Судьба русской царевны Анны Ярославны. // Наука и жизнь. – 2004. – №5. – С.84-89.

Сент-Емур Ке де. Анна Русинка, королева Франції і графиня Валюа. – Львів: Друкарня НТШ, 1909. – 31 с.; репринтне перевидання: Сент-Емур Ке де. Анна Русинка, королева Франції і графиня Валюа. – К.: Обереги, 1991. – 36 с.

Серяков М.Л. Любовь и власть в русской истории. – СПб.: Издательский Дом «Нева»; М.: «Олма-Пресс Образование», 2002. – 320 с.

Холодилин А.Н. Автографы Анны Ярославны – королевы Франции // Русская речь. – 1985. – №2. – С.111.

Хорунжий Ю., Якимів Ю. Сага про Ярославових доньок. – К.: Видавництво „Бібліотека українця”, 2004. – 40 с.

Черных П. Я. К вопросу о подписи французской королевы Анны Ярославны // Доклады и сообщения филолог. ф-та МГУ. Вып. 3. – М., 1947. – C.27-31.

Широкорад Александр. Франция. История вражды, соперничества и любви. – М.: Вече, 2008. – 382 с.

Bauthier, Robert-Henri. Anne de Kiev reine de France et la politique royale au XІe siècle // Revue des Etudes Slaves. – Vol.57. – 1985. – Р.539-564.

Buteau Henri. La princesse Anne // La Nouvelle Revue. – Tome LXXXV. – 1893. – Р.297-306.

Grunwald С. de. Anne de Russie reine de France // Miroir de l’Histoire. – P., 1964. – №174. – Р.674-680.

Hallu Roger. Anne de Kiev, Reine de France. — Romae: Universita cattolica Ucraina, 1973. – 247 р.

Labanoff de Rostoff Alexandre. Récueil de pièces historiques sur la reine Anne, ou Agnès. Avec une notice et des remarques du Prince Alexandre Labanoff de Rostoff. – P.: Typographie de Firmin Didot, 1825. – 62 р.

Levron I. Anne de Kiev princesse russe, reine de France // Miroir de l’histoire. – P., 1972. – №268. – P.118-125.

Poppe Andrzej i Danuta. Anna Regina. Przyczynek paleograficzny // Studia i Materialy z Historii Kultury Materialnej. – T.LXXI. – Warszawa, 2006. – P.239-246.

Saint-Aymour Caix de, vicomte. Une princesse russe, reine de France au onzième siècle // Revue hebdomadaire. Romans, histoire, voyages. – 1893. – 4 novembre. – №76. – Р.114-128.

Saint-Aymour Caix de, vicomte. Anne de Russie, reine de France et comtesse de Valois, au XIe siècle. – P.: H.Champion, 1896. – 116 p.

Timey Jacques. Anne de Kiev princesse russe, reine de France et comtesse de Valois. – P.: Perret-Gentil, 1975. – 60 p.


Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

МІСЯЦЕСЛОВ АННИ ЯРОСЛАВІВНИ

З книги: Реймське Евангеліє Анни Ярославівни. Львів: МС, 2010

ISBN 078-966-8461-53-8
Тридцять дві сторінки Місяцеслову – унікальний залишок рукописного Евангелія, втраченого вже перед серединою XIV ст. й доповненого у Празі глаголичним текстом евангельських та апостольських читань. Історія рукопису не зафіксована і тому її доводиться реконструювати лише гіпотетично. У ньому вбачають частину Евангелія, переписаного в київському скрипторії князя Ярослава Мудрого, яке вивезла до Франції його донька Анна (†не раніше 1075), дружина французького короля Генріха I (†1060). Вціліла частина включає Місяцеслов на період від двадцять третьої неділі після Зіслання Святого Духа з наступним першим датованим святом 27 жовтня (9 листопада) до 27 лютого і завершується початковою частиною тексту евангельської притчі про робітників на винограднику (Мт 20 1-8).

За висновком мовознавців, це найстарша розшукана досі київська редакція перекладу евангельських книг, яка випереджує кодекс новгородського посадника Остромира, переписаний у Києві в 1056-1057 роках. Водночас Місяцеслов, знаний як Реймське Евангеліє, є найстаршою оригінальною пам’яткою української книжності.

Доступне у науковому світі з XVIII ст., Евангеліє київської княжни й французької королеви “загубилося” у Реймській міській бібліотеці, залишається маловідомим і зовсім не вивченим. Лише в листопаді 2009 р. у Франції з’явився його передрук з коротким популярним коментарем. Нині вперше публікуємо його в Україні у повному обсязі. Видання здійснено завдяки ініціативі Фундації Енциклопедії України в Канаді, створеної 1987 року ентузіастами ”Енциклопедії Українознавства”. Фундаторами видання виступають Божена й Олег Іванусіви та їхні доня й зять – Олена та Роман Цоби. Меценатство Іванусівих подарувало нашій культурі цілу низку фундаментальних видань, серед яких варто згадати хоча б монументальні томи “Церква в руїні”, “Церкви України – Перемиська єпархія” та “Церкви України – Закарпаття”.

Видання змогло побачити світ в Україні завдяки люб’язній поставі директора Міської бібліотеки в Реймсі п. Матьє Жербо, який за посередництвом і сприянням Юрія Білака надав фотокопії унікального рукопису й виразив згоду на його репродукування. Вступний коментар написав Володимир Александрович, український переклад текстів Місяцеслову приготував о. Рафаїл Турконяк, Іван Лучук, французький переклад вступного коментаря та Місяцеслову подали о. Андрій Фіґоль та Любомир Госейко, а їх англійський переклад – Віра Маланчій, Олег Іванусів та о. Сергій Келегер. Тексти перекладів Місяцеслову вивірили Володимир Александрович та Іван Лучук. Книгу приготувало до друку видавництво “Мс” під управою Зиновія Матчака та Володимира Павлюка.


КИЇВСЬКІ АРКУШІ РЕЙМСЬКОГО ЕВАНГЕЛІЯ


Перша половина XI ст. увійшла до української історії як один із найважливіших етапів творення національної традиції у якнайширшому спектрі її конкретних виявів. Визначальним фактором тогочасного історичного процесу став знаменний акт святого Володимира Великого, який прийняв християнство східного, візантійського зразка й утвердив його релігією своєї держави. Це дало початок новому, самобутньому українському варіантові східнохристиянської цивілізації, заклало основи усього подальшого поступу національного життя.

Прийняття християнства у домінуючій на кінець першого тисячоліття на европейському континенті візантійській версії природно означало перенесення на власний ґрунт комплексу надбань візантійської релігійної культури, а водночас також окремих світських виявів традиції. Християнство на той час мало в Україні вже століття досвіду контактів із Візантією та візантійським Кримом. Початки цього сусідства, як і власного християнського досвіду, губляться у віках. З конкретних фактів історії першим варто пригадати хрещення князів Аскольда і Діра під час походу на Константинополь 860 р. Проте воно не виросло поза приватний захід правителів та їх найближчого оточення.

Раннє українське християнство тривалий час співіснувало з язичницькими віруваннями, що яскраво засвідчує літописний опис урочистого підтвердження вірності договору з Візантією 945 р. коли язичники з княжої дружини складали присягу на капищі, а християни – в соборній церкві пророка Іллі1. Зміцненню позицій християнства у Києві сприяло константинопольське хрещення княгині Ольги 955 р.2, яке розпочало остаточне утвердження релігії серед правлячої еліти. Зрештою, уже в цей ранній період київське християнство взорувалося не лише на Візантію. Були контакти на церковному ґрунті і з Німеччиною. Зокрема, 961 р. до Києва прибув місійний єпископ Адальберт, для якого на зразок каплиці Карла Великого в Аахені не пізніше наступного року збудовано церкву-ротонду3. Віднайдені 1970 р. й ідентифіковані через чверть століття її залишки стали першим розшуканим досі в Україні (поза, зрозуміло, візантійським тоді Кримом) християнським храмом. Проте історичний перелом настав щойно за святого Володимира Великого, який, за словами митрополита Іларіона, “заповіда по всій землі своїй хреститися”, після чого, за свідченням того ж митрополита, “і в єдин час вся земля наша вславила Христа”4. Останнє твердження, звичайно, є апологетичним перебільшенням, за яким неминуче мав стояти довготривалий історичний процес.

Київське християнство об’єктивно постало з поєднання власної історичної традиції, втім також власного попереднього християнського досвіду, та візантійської релігійності. Самобутність українського синтезу визначала історична основа, виведена з визрілої на місцевому ґрунті слов’янської спільноcті, що об’єктивно накреслило й своєрідний кінцевий результат самого процесу. Він поєднував дві нерідко протилежних у непоодиноких виявах тенденції, окреслених візантійською складовою й творенням самостійного стосовно неї варіанту релігійної культури спільного зразка. До Києва перенесено насамперед комплекс визначальних ознак релігійної традиції, відбувалося приєднання до візантійського – східнохристиянського – досвіду за неодмінного збереження якнайширшого спектру історично обумовлених виявів власної самобутності. Це виразно показали уже часи святого Володимира Великого, який прийняв християнство на тлі військового конфлікту з Візантією. Не бракувало таких акцентів і надалі. Варто пригадати наступну києво-візантійську військову сутичку 1043 р. та докладніше не відображене джерелами релігійне протистояння, внаслідок якого щойно на сьомому десятку літ після офі- ційного прийняття християнства 1051 р. поставлено першого митрополита з середовища руського духовенства. Ці факти красномовно показують, що попри істотний струмінь візантійського впливу раннє київське християнство, історична традиція загалом не підпорядковувалися Візантії.

Винятково яскраві приклади самобутності зберегла старокиївська культурна спадщина. Тут варто пригадати найперше цитоване “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона. Показово, що, попри недавнє започаткування заснованої на візантійських зразках мистецької культури, поодинокі ранні вияви якої, природно, поставали найперше під руками прийшлих митців, такі свідчення належать і до мистецького доробку. Їх доніс насамперед одинокий для усього тогочасного світу світський ансамбль малярства – фрески “шлюбного циклу” святого Володимира Великого та його дружини з дому візантійських імператорів – Анни у вежах фасаду Софійського собору5. Як нещодавно встановлено, вони відтворюють перебування посольства святого Володимира Великого в Константинополі та весільні церемонії при імператорському дворі.

Не менш вражаючим є величний портрет родини князя Ярослава Мудрого в інтер’єрі собору (вціліли лише бокові частини композиції). Репліку питомо “київського” варіанту теми групового портрету родини правителя пропонує також вихідна мініатюра Ізборника князя Святослава Ярославича 1073 р. Вони доводять, що навіть там, де залежність від візантійського досвіду об’єктивно мала виявлятися чи не найвиразніше, автохтонний струмінь творчості виходив на поверхню визначальним фактором власного культурного досвіду.

Історично склалося так, що доленосний для національної традиції процес творення її основ упродовж перших десятиліть київського християнства надто скромно відображений писемними свідченнями та автентичними пам’ятками. Зокрема, головне джерело для подій тієї доби – Повість минулих літ – за 989–1013 роки подає лише лаконічні повідомлення про смерть членів правлячої у Києві родини. Не так уже докладно зафіксовано і наступний період правління князя Ярослава Мудрого. Одиноким об’єктом тієї знаменної епохи, винятковим не лише для України, але й усього тогочасного східнохристиянського світу, є величний Софійський собор з унікальним малярським ансамблем, що включає двісті шістдесять квадратних метрів мозаїк та близько трьох тисяч квадратних метрів фресок. Іншого такого обширного комплексу малярства XI ст. у світі не збереглося. Ці нечисленні вже конкретні свідчення належать до різних сфер культурного життя, природно наголошуючи на багатопланових пошуках та здобутках молодого київського християнства.

Одним із визначальних напрямів власного утвердження “нових людей, просвітлених Духом Святим”, як їх невдовзі окреслив святий Нестор-літо­пи­сець6, покликане було стати приєднання до великого доробку християнської книжної культури. Звичайно, зовсім не випадково серед корсунських трофеїв святого Володимира Великого літопис окремо відзначив також книги. Вони – “ріки, що наповнюють увесь світ”, – так само не випадково стали не лише лейтмотивом похвали князя Ярослава Мудрого, але й зайняли більшу частину її короткого тексту. За твердженням літопису, князь “до книг мав схильність, читаючи часто і вдень, і вночі. І зібрав він переписувачів багатьох, і переклали вони з грецької слов’янською мовою Письмо і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються люди…”, “любив книги і многі списавши, положив у храмі святої Софії”7. За цими скупими свідченнями криється один з найважливіших напрямів розроблення духовної традиції. Дослідники справедливо трактують наведений фрагмент свідченням про закладення першої в Україні бібліотеки Софійського собору.

Християнська практика потребувала книг як одного з найважливіших засобів поширення релігії, хоча на київському ґрунті, природно, побутували не лише християнська книга. Водночас сприймалася й світська література, втім також античного світу: джерела XII ст. уже віднотовують, наприклад, київських цінителів Гомера. Від кінця Х ст. у Києві опрацьовувався корпус найважливіших літературних текстів насамперед богослужбового циклу, які склали історичну основу майбутньої української книжності. Літопис наголошує на особливих заслугах у цій роботі князя Ярослава Мудрого. За його свідченням, “…цей великий князь Ярослав, син Володимира, засіяв книжними словами серця віруючих”8. Значення такого історичного діяння було для сучасників очевидним: “коли хто читає книги, то бесідує з Богом і святими мужами. Читаючи бесіди пророків, евангельські та апостольські повчання і житія святих отців, знайде він для душі користь велику”9.

Попри панегіричний тон внесеної до літопису під 1037 р. похвали князеві як своєрідного підсумку його діянь, з наведеного викладу найважливіших положень цього своєрідного тексту постає яскрава картина цілеспрямованих систематичних зусиль задля прилучення до всього комплексу винятково багатої східнохристиянської книжної традиції, його прищеплення і засвоєння на місцевому ґрунті. Митрополит Іларіон підвів ніби своєрідний підсумок цього процесу, вочевидь випереджуючи пізнішу літописну апологію книги. Він, безперечно, мав достатні підстави ствердити очевидною прикметою своєї епохи забезпечену зусиллями попередників своєрідну адресу своєї знаменитої, як сам її окреслив, – “повісті”: “Не до незнаючих пишеться, а до через край наповнених солодкості книжної”10. Нині вже складно навіть здогадуватися, що конкретно мало стояти за цим окресленням. Проте сама повість київського митрополита переконує, що така характеристика – набагато більше ніж звична фігура урочистого красномовства.

Доробок тогочасних київських книжників зберігся хіба що в пізніших списках, тому конкретний перебіг їхньої роботи перебуває поза можливістю осягнення. Перші кроки, безсумнівно, зроблено ще за часів святого Володимира Великого. Як переконують збережені ранні пам’ятки, крім власне візантійських джерел, важливу роль при цьому відіграли напрацювання раніше християнізованої Болгарії. Книжники князя Ярослава Мудрого діяли на підготовленому й освоєному ґрунті, використовуючи досвід попередників. Проте водночас літописна розповідь однозначно стверджує самостійний всебічний розвиток книжності щойно за часів князя-книголюба. Найважливішим свідченням цього стала стверджена літописом поява саме тоді повного комплекту Святого Письма. Це визначальне для релігійної традиції осягнення потрактовано здобутком співвіднесеного з часами правління знаменитого князя остаточного утвердження київського християнства, заслугою згуртованої навколо нього ученого прошарку, над плеканням якого князь працював самовіддано і послідовно. Лаконічні вирази літописної похвали Ярослава Мудрого яскраво обрисовують особистий інтерес самого князя до книжності та книжної культури, водночас у найзагальніших рисах окреслюючи те середовище учених людей, зусиллями якого творився цей зовсім новий напрям традиції молодого християнського суспільства.

Судячи як з вимовного свідчення митрополита Іларіона, так і значно докладнішого висловлювання літописної похвали, сучасники сприймали книжність важливим чинником тієї високої позиції, яку Київ часів Ярослава Мудрого посів у тогочасному європейському світі. На це своєрідне місце недавно християнізованої держави київських володарів вимовно вказують насамперед родинні зв’язки знаменитого князя. Через матір сам він доводився двоюрідним братом візантійському імператорові Костянтину IX Мономахові. Його друга дружина Інгігерда (Ірина) була донькою шведського короля Олафа III. Через доньок князь породичався з багатьма правлячими династіями Європи. Найстарша Анастасія вийшла заміж за угорського короля Ендре I, Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда III Суворого, а після його загибелі – датського короля Свена II Естрідсена, Анна вийшла за французького короля Генріха I. Сестру Добронігу князь видав за польського князя Казимира I Відновителя. Син Всеволод одружився з Марією – донькою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, своєю троюрідною сестрою. Дружиною сина Ізяслава стала Гертруда – донька польського короля Мєшка II. Син Святослав одружився з Киликією, донькою німецького графа Етелера. Син Вячеслав правдоподібно взяв шлюб з Одою, донькою нижньосаксонського графа Ліппольда Штаденського, а Ігор – Кунегундою, донькою саксонського маркграфа Оттона. Династичні родинні зв’язки засвідчують органічне входження держави Ярослава Мудрого до широкої європейської спільноти. Вони як би зі свого боку підтверджують знаменитий зворот митрополита Іларіона з його похвали святому Володимирові Великому – уже він “не в бідній бо і незнаній землі владарював, а руській, знаній і чутній по всіх чотирьох кінцях світу”11. Князь Ярослав причинив цієї слави, немало доклавши до здобутків попередньої епохи. Час розпорядився так, що одиноким автентичним київським свідченням не тільки європейських контактів, але й водночас цілеспрямованої роботи київського культурного середовища на полі книжності судилося стати збереженому в невеликому фрагменті одинокому спискові Евангелія, який мав потрапити до Франції з донькою Ярослава Мудрого Анною й зберігається у міській бібліотеці давнього коронаційного міста французьких королів – Реймсу.

Старокиївське Реймське Евангеліє – доволі своєрідна позиція культурної спадщини України. Досить скромно засвідчене писемними джерелами та автентичними пам’ятками творення нової християнської культурної традиції природно знайшло відображення і в поодиноких її аспектах. Книжна культура не могла стати винятком із цього загального правила. Окрім скупих літописних швидше натяків, ніж конкретних повідомлень, оригінальних свідчень про ці зусилля з епохи немає. Їхні сліди збереглися насамперед як у самому складі, так і конструкції та оздобленні найдавніших київських рукописів. Першим загальновідомим серед них є постале щойно в 1056-1057 роках Остромирове Евангеліє, наступними – два ”Ізборники” 1073 та 1076 років, створених у княжому середовищі і для нього. Відсутність автентичних сучасних слідів не заперечує реального історичного процесу, проте на загал його доводиться реконструювати насамперед за пізнішими, до того ж, – здебільшого посередніми переказами, поодинокими дотичними повідомленнями та на підставі здогадів. Комплекс конкретних свідчень до початків київської книжності розпочинає Евангеліє, переписане в Києві для новгородського посадника Остромира. Проте кирилична частина згаданого Евангелія зі знаменитого Реймського собору, яке нині переховується у міській бібліотеці Реймсу, так само має київське походження і навіть випереджує Остромирове Евангеліє. Сам кодекс знаний від 1717 р. коли його оглядав під час перебування у Франції і визнав “руським” російський цар Петро I й неодноразово віднотовувався у літературі ще XVIII ст. 1835 р. його заново віднайшов Олександр Тургенєв під час європейської поїздки задля пошуку матеріалів до історії Росії.

Конволют, у складі якого збереглися аркуші Реймського Евангелія, досліджений мало; як на пам’ятку зовсім виняткового значення для старокиївської традиції він фактично надалі перебуває поза головною сферою наукових інтересів. Тим більше скромною є його дотеперішня присутність в українській культурній свідомості. Київське Реймське Евангеліє так і не посіло належного йому місця серед українських культурних надбань, фактично надалі залишається маловідомим. Хоча його ніби й не випадало б визнавати забутим, українські вияви пам’яті про реймські аркуші як власну найстаршу книгу ніяк не співмірні з їхньою винятковою позицією не тільки на тлі початкового періоду київського християнства, але й історичної традиції України загалом. Це ширше значення заслуговує окремого наголошення, оскільки реймський фрагмент – не лише найдавніший київський оригінальний рукопис, але повинен бути визнаний ще й найстаршою богослужбовою книгою Київської Церкви.

Вціліла кирилична частина Реймського Евангелія нараховує лише шістнадцять аркушів, приєднаних як заключні 19 та 20 зошити до глаголичного ілюстрованого рукописного Евангелія і Апостола, що має тридцять один аркуш; цю молодшу частину кодексу відносять до XIV ст. Таке зіставлення доводить, що на час укомплектування обидві вони розглядалися повноцінними складовими єдиного кодексу й були об’єднані саме на таких засадах. 1843 р. в Парижі коштом російського уряду кириличний фрагмент рукопису опубліковано літографським способом. Правда, тоді допущено численні помилки, оскільки французький літограф не розумів не лише самого тексту, але навіть накреслення поодиноких літер, які йому доводилося відтворювати. Допущені спотворення природно породили невірні інтерпретації серед дослідників середини – другої половини XIX ст. Нерідко вони даються взнаки й у новіших публікаціях. Наступне факсимільне видання способом геліогравюри побачило світ 1899 р., проте й після нього рідкісна пам’ятка залишилась на обочині наукових досліджень, не викликаючи належного й оправданого зацікавлення. Фахова література ХХ ст. навіть зверталася до унікального рукопису рідше, ніж попереднього століття. Він виявився ніби загубленим у регіональній французькій колекції. Для української науки давньокиївське Реймське Евангеліє взагалі існує винятково через принагідні короткі згадки на сторінках оглядових видань та популярної літератури. Систематичні дослідження над тим комплексом проблем, який постає при зверненні до цієї унікальної позиції національної спадщини, в Україні практично не ведуться.

Не змінив не зовсім зрозумілої, правду кажучи, новішої долі унікального старокиївського рукопису навіть показ Евангелія на виставці у Москві 1975 р. Як не дивно на тлі загальновідомого російського інтересу до старокиївської спадщини, вираженого через її послідовне присвоєння, але це також не дало істотного зрушення у вивченні рукопису. Мало не одиноким науковим результатом московського показу стала видана невеликим накладом брошура – скромна попередня публікація знаного російського мовознавця Лідії Жуковської12. Вона підвела короткий підсумок наявних у науці інтерпретацій реймської пам’ятки, переконано віднісши її до київської книжкової спадщини першої половини XI ст., вказала на найвиразніші помилкові моменти раніших трактувань, дала лаконічну характеристику мовних особливостей списку, навела докладний його склад, відзначила помилки переписувача і в додатку відтворила сам текст. Московська дослідниця стала першим фахівцем-філологом, який мав можливість вивчити реймські аркуші в оригіналі, однак оприлюднений конкретний науковий результат виявився надто скромним. Найважливішою позицією публікації став висновок про відображення у списку редакції евангельських книг, що випереджує Остромирове Евангеліє, пропонуючи ранішу версію перекладу канонічних Евангелій. Згодом дослідниця опублікувала ще одну, але так само коротку студію текстології збереженого в Реймсі фрагменту старокиївського кодексу. У брошурі Л. Жуковська, правда, анонсувала окреме дослідження з аналізом письма, мови та тексту, однак цього наміру не реалізувала.

Найраніша частина рукопису не донесла ніяких вказівок щодо свого походження – будь-які записи у ній відсутні, оскільки до нас дійшов тільки випадковий фрагмент самого списку, який за місцем у кодексі звично не міг включати такої інформації. Тому, з огляду на найдавніший родовід – його найважливішим свідченням є мовні особливості самого тексту, історія цих аркушів нині реконструюється лише гіпотетично через зіставлення зі знаними фактами взаємозв’язків Києва та Франції середини XI ст.

Реймські аркуші належать до заключної половини кодексу й відтворюють Місяцеслов списку Евангелія-апракосу, який вміщувався після чотирьох канонічних Евангелій. Витяги з евангельських текстів зіставлено в тому порядку як вони читалися під час богослужбових відправ упродовж року. Проте реймські зошити відтворюють лише половину Місяцеслову. За календарем це читання на період від останніх днів жовтня до початку березня. Вцілілий фрагмент розпочинає прикінцевий рядок (початок був на звороті попереднього втраченого аркушу) читання з Евангелія св. Матвія на двадцять третю неділю після П’ятдесятниці з викладом епізоду втихомирення бурі на морі (Мт 8 26-27): “вєлика. челвеци жє чудишася глаще какось єст яко и вітри и морє послоуша єго” (“[і настала тиша] велика. Люди ж дивувалися, кажучи, хто він, якщо і вітри, і море слухаються його”). Перший збережений датований запис має такий вигляд: “М[С]ЦА тго ж: стр[с] стму нестероу. и капелине. еул ищи септебр въ: в:” (місяця того ж: страсть святого Нестора і Капітоліни. Евангеліє шукай вересня з другого [дня]). Він стосується пам’яті мучеників Нестора та Капітоліни – у церковному календарі цей день припадає на 27 жовтня (9 листопада за сучасним календарем) – й відсилає до тексту Евангелія, переписаного раніше, під 2 вересня. Остання датована пам’ять вцілілої частини Місяцеслову – віднайдення глави Іоана Предтечі, що припадає на 24 лютого. Прикінцевий текст на звороті останнього збереженого аркушу денної дати не має. Він подає читання з Евангелія від св. Матвія з викладом притчі про робітників у винограднику (Мт 20 1-8) й уривається посеред слова на восьмому стиху “гла гднь винограда кь строи” (наказав господар винограду упра[вителеві]. Збережений текст є найстарішим Місяцесловом Евангелія-апракоса київської традиції нарівні з відповідною частиною Остромирового Евангелія. Він включає читання з Евангелія від св. Матвія (1 1-25; 2 1-23; 3 1-6, 13-17; 4 1-17, 26; 5 1-12, 10 1, 5-8; 11 2-15, 27-30; 12 15-21; 20 1-8), св. Луки (2 1-52; 3 1-18; 6 17-23), св. Марка (1 1-41; 5 24-34; 9 33-41) й св. Іоана (1 29-34).

Сама редакція тексту збережена найстаршими рукописами київської традиції починаючи від Остромирового Евангелія 1056-1057 років. Водночас, як наголосила Л. Жуковська, вона відображає найдавнішу знану за виявленими досі поодинокими пам’ятками версію тексту, конкретні особливості якої вказують на відсутність остаточно усталеної мовної норми та очевидну невпорядкованість орфографії13. Такі риси можуть свідчити лише про дуже раннє на тлі традиції виникнення як протографу, так і його конкретного списку. Відсутність слідів місцевих діалектів давньоруської мови вказує на вірогідне київське походження рукопису та київський родовід самого переписувача. Усе це слугує аргументом на користь не просто найдавніших коренів реймських кириличних фрагментів. Вони виявляються водночас єдиною книжковою пам’яткою періоду, коли у Києві щойно вироблявся власний корпус не лише східнохристиянського книжного канону, але й його мовна версія, уніфікувалася сама мовна норма відповідного кола літератури. Отже, реймські аркуші старокиївського рукопису є не просто унікальним джерелом до історії української мови, але й ще одним свідченням того етапу її побутування, одиноким прикладом якого можна було сприймати загадкову нетрадиційного складу абетку, виявлену серед написів на стінах київського Софійського собору. Оскільки кодекс мав би природно походити з княжого скрипторію, “реймський” текст випадає розглядати переказом власне його активності. Правдоподібно, реймські аркуші є оригінальним конкретним слідом роботи тих книжників, що обслуговували потреби князя Ярослава Мудрого та його найближчого оточення.

Наведені висновки мовного аналізу дають підстави закладати, що два вцілілі зошити – скромний залишок заключної частини евангельського кодексу, переписаного в Києві у першій половині XI ст. З огляду на французький родовід самого рукопису, приймається їх визначення як залишку Евангелія, списаного не пізніше кінця 1040-х років. При цьому вважається, що до Франції рукопис вивезла Анна – донька князя Ярослава Мудрого, виходячи заміж за французького короля Генріха I. Подальша історія найдавнішого київського княжого кодексу до середини XIV ст. також не зафіксована. Проте в цей період він, правдоподібно, мусив пережити певний катаклізм, внаслідок якого від списку чотирьох канонічних Евангелій та Місяцеслову залишилося лише шістнадцять знаних нині аркушів – два зошити місяцесловної частини.

Наступні конкретні відомості до історії рукопису збереглися у завершенні глаголичної половини і стосуються історії рукопису уже в нинішньому складі. Згідно із вміщеним там записом, його, уже доповненого глаголичною частиною, подарував до заснованого 1347 р. Емауського бенедиктинського монастиря у Празі (відправи в ньому провадилися слов’янською мовою) чеський король і водночас імператор Священної Римської імперії Карл IV (1316-1378; король від 1334, імператор – від 1346). Оскільки замолоду Карл IV виховувався у Франції, вважається, що давніші кириличні аркуші саме він мав вивезти звідтіля й глаголичне доповнення до них зроблено в Празі перед передачею кодексу до монастиря, найвірогідніше, – ближче до часу заснування самої обителі, тобто, найправдоподібніше, в середині XIV ст. За часів гуситських воєн у першій половині наступного століття рукопис з монастиря зник. При незафіксованих обставинах він знову мав опинитися у Реймсі, де служив коронаційним Евангелієм французьких королів. Кодекс пропав із собору під час французької революції кінця XVIII ст., тоді з нього обідрали дорогоцінну оправу, яка пропала безслідно. Певний час унікальний рукопис навіть вважався втраченим поки 1835 р. О. Тургенєв не ідентифікував його у міській бібліотеці Реймсу, де він зберігається понині.

Зіставлення переконує, що саме кириличні зошити Реймського Евангелія є найранішою пам’яткою київської книжності й водночас одним з найдавніших автентичних зразків української мови – під цим оглядом його випереджують хіба що поодинокі найстаріші написи, виявлені на стінах Софійського собору. Проте цим значення реймського фрагменту не обмежується. Це ще також найстарший рукопис із середовища княжого скрипторію першої половини XI ст., як і, зрештою, одинокий ідентифікований досі автентичний зразок його продукції. Завдяки усім цим прикметам скромний фраґмент старокиївського рукопису стає в один ряд з такими загальновизнаними найвизначнішими здобутками етапу утвердження київського християнства, як Софійський собор та перший оригінальний зразок місцевої літератури – “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона. Попри безперечну несподіваність запропонованого зіставлення об’єктів – видавалося б – вочевидь неспівмірних, аркуші Місяцеслову Реймського Евангелія належить до кола перелічених найвизначніших свідчень київського християнства періоду правління князя Ярослава Мудрого.

Однією з важливих складових рукопису закономірно була мистецька сторона. Під цим оглядом як найраніше поміж української спадщини Реймське Евангеліє так само є пам’яткою винятковою. Серед найдавніших відомих нині київських та українських евангельських кодексів воно виділяється стосовно невеликими розмірами – лише 23х17,5 см. Остромирове Евангеліє має розміри 35х30 см., а найближче до нього під цим оглядом Мстиславове початку XII ст. – 35,3х28,6. Сучасне йому Юріївське Евангеліє має розміри 31х25 см. Ще меншим є фрагмент Туровського Евангелія: 21,2х16,2 см. Правда, наступне датоване – Архангельське 1092 р. – лише 20,5х16,6 см. Найближчими до Реймського є Галицьке Евангеліє 1144 р. – 23х16 см. та перше західноукраїнське ілюстроване – Добрилове 1164 р. – 24,5х19,7.

Невеликі розміри книги та походження двох збережених зошитів з прикінцевої частини самого кодексу визначили зрозумілу відсутність багатшого оздоблення, хоча скромним його теж не випадає визнавати. Текст переписано у два стовпці з вирівняною лівою стороною, поза лінію якої виходять хіба що ініціали та початкові літери заголовків. Природно виступають поза неї також заставки. Уклад тексту двома стовпцями відповідає Остромировому, Мстиславовому, Юріївському, Добриловому Евангеліям. Проте для найдавніших евангельських кодексів старокиївської традиції він не єдиний. Водночас Архангельське, Туровське та Галицьке Евангелія мають лише один стовпець. Кожен зі стовпців включає по двадцять рядків. Текст евангельських фрагментів переписано прямим уставом середньої величини з досить широкими літерами впевненого професійного малюнку, відзначеного послідовним протиставленням широких та тонких штрихів. Елементи літер, що виходять поза лінію, здебільшого акцентовані мало й не порушують чіткої конструктивної логіки поодиноких рядків, так само, як і нечисленні літери, винесені понад рядок. Цілість відзначається продуманою структурою й гармонійним співвідношенням компонентів. Календарні та практичні вказівки подано дещо дрібнішим шрифтом, рядки з ними замальовано жовтою фарбою. Це дозволило виділити фрагменти Евангелій у їх зіставленні зі службовими позначеннями, дало істотний елемент укладу поодиноких частин, найвиразніший там, де немає євангельського тексту, а лише календарні нотатки та відсилання до текстів, переписаних раніше. Послідовно витримана організація сторінки засвідчує не лише професійність писаря. За нею стоїть традиція книгописної майстерні та середовища, з практики якого виводилися стосовані підходи до опрацювання аркуша, ширше коло джерел найдавнішої київської книжності.

Попри безперечну високу професійну культуру самого переписувача, він допустив чимало різноманітних помилок, особливо в тексті читання на другого лютого. Проаналізувавши їх, Л. Жуковська дійшла висновку про можливість якихось “надзвичайних”, за її окресленням, умов, при яких переписано відповідний фрагмент рукопису. Водночас дослідниця відзначила приклади коли в інших місцях такі слова передано вірно. Помилки переписувачів не були рідкістю, звідсіля в завершенні рукописів було навіть прийнято вміщати спеціальне прохання не клясти за допущені помилки. У тексті є також зауважені й виправлені помилки, насамперед поодинокі літери, написані поверх витертих помилкових.

Мистецьке оздоблення фрагменту включає насамперед п’ять скромних кольорових заставок та двадцять три ініціали. Заставки відкривають читання кожного місяця. За мотивами три з них плетінчасті, одна геометрична та одна стилізована на основі рослинних елементів. Усі вони горизонтальні з відгалуженнями на кінцях, що симетрично розходяться обабіч. За ставки листопада, грудня та січня пропонують варіанти однієї схеми й різняться насамперед товщиною горизонтальної плетеної частини, її рисунком та співвідношенням використаних червоного й синього кольорів. Заставку лютого утворюють дев’ять невеликих квадратів з червоним перехрещенням на синьому тлі (два доповнені вкрапленнями не зафарбованого тла), а з її країв відходять стилізовані бутони. Найбагатшою за добором орнаментальних мотивів виявилася вміщена на звороті останнього аркуша виконана червоною і жовтою фарбами заставка березня. Вона повторює схему попередніх, лише середина вирішена як перехоплена перснем петля з декоративними доповненнями. Тільки в першій заставці вжито три кольори – жовтий, синій і червоний. Дві наступні виконані синьою та червоною фарбами. Усіх їх відзначає професійний артистичний малюнок. Він притаманний також ініціалам, серед яких дев’ятнадцять більших, що відповідають висоті п’яти, а навіть семи рядків тексту, та чотири менших – на висоту трьох-чотирьох рядків. Вони нарисовані чорнилом і згодом розмальовані. Їх розроблено на основі тих же мотивів, що й заставки, використано ті ж кольори. Ініціали здебільшого знаходяться всередині тексту й лише два виходять на нижнє поле. На звороті тринадцятого й чотирнадцятому аркуші їх залишено без розмалювання. Не закінчено також ініціал “В” на восьмому аркуші – червоною фарбою замальовано лише вертикальну його основу. Елементами оздоблення слугують також більші кольорові літери назв розділів та окремі початкові слова поодиноких частин тексту. Вони зіставлені з побільшених літер, виконаних подвійним контуром, окремі з них замальовані червоним кольором, на звороті першого та другому аркуші для них поряд з червоною вжито також синю фарбу, й лише на звороті одинадцятого та дванадцятому й на звороті п’ятнадцятого аркуша – тільки синю. На звороті тринадцятого й чотирнадцятому аркуші ці літери, як і відзначені ініціали, не отримали передбаченого розфарбування. До них слід додати також не зафарбовані перше слово заголовку на звороті четвертого аркуша, одинокі слова заголовків, що вказують денні дати на звороті сьомого, восьмого, звороті дванадцятого та тринадцятому, звороті чотирнадцятого аркушів.

Назагал таких незавершених елементів виявляється немало, тому, видається, є підстави, виходячи з цієї особливості мистецького оздоблення, пропонувати висновок, що рукопис могли не закінчити. Така імовірність узгоджується з висновком Л. Жуковської про вірогідність якихось особливих обставин переписування поодиноких частин, заснованих на допущених помилках та їх характері. Певної логічної системи розташування цих незавершених елементів вловити не вдається. Тому невідомо що може приховуватися за такою своєрідністю оздоблення. Послідовно витриманий єдиний принцип стосування декоративних елементів дозволяє закладати аналогічний підхід до укладу й втраченої частини Місяцеслову. Ця його особливість дає підстави здогадуватися, що сам кодекс, насамперед головна його частина з евангельськими текстами, мав належати до наділених багатшим оздобленням.

Зі збережених аркушів достатньо скромного, як на перше враження, найдавнішого київського рукопису постає ситуація одного з найцікавіших періодів історії національної традиції, позначеного активним розробленням основ нової християнської культури. Окрім скромно зафіксованих й через те мало відомих початкових напрацювань часів святого Володимира Великого, винятково важлива роль у цьому процесі припала на часи правління його сина й наступника – князя Ярослава Мудрого. Перейнявши владу за умов міжусобної війни між братами після смерті батька, позначеної, зокрема, загибеллю причислених невдовзі до лику святих братів Гліба та Бориса, він потратив немало зусиль на власне утвердження. Щойно після смерті останнього брата Мстислава (1036), князь став єдиним спадкоємцем влади. Очевидно, для того кола людей, які формували обличчя тогочасної київської цивілізації, осягнуте єдиновладдя виступало важливою категорією свідомості. Не випадково митрополит Іларіон, звертаючись у заключній частині своєї повісті до святого Володимира Великого, послідовно наголошував, що він “'єдинодержцем був землі своєї”. Вочевидь, щойно ставши за прикладом батька “єдинодержцем”, князь Ярослав міг виступити тим мудрим правителем, образ якого утверджено на сторінках Слова. Таким йому судилося залишитись в історії. Саме на цей період припадає той розквіт його діяльності, який невдовзі дав підстави Іларіонові, майбутньому митрополитові Київському, потрактувати князя гідним продовжувачем справи батька-хрестителя.

Ораторський хист основоположника літературної історії вітчизняного красномовства немалою мірою спрямований на ствердження цієї спадкоємності. За традицією візантійського християнства, “повість” насамперед сягає біблейської історії, протиставляючи старозавітну традицію Мойсеєвого закону благодаті, отриманій через акт Воплочення й започатковане ним поширення християнства. Благодать, яка прийшла на зміну законові, утвердившись на ґрунті Києва, змінила обличчя Русі. При цьому автор розумів пізнє приєднання свого народу до християнської спільноти. Як наголошено в тексті, це сталося не за апостольських часів (київська місія святого Андрія Первозванного з’явиться серед аргументів місцевих книжників пізніше). Прирівняного до апостолів “учителя і наставника” Русь отримала в особі князя-хрестителя, “мужністю та хоробрістю уславленого в багатьох країнах”, “єдинодержця” своєї землі, що “підпорядкував під себе навколишні сторони”. Маючи за приклад благовірну грецьку землю, де всі міста в молитві предстоять Богу, як у них діються, “сили, чуда і знамення”, князь, схилившись сам до християнства, привів до нього і свій народ. В ораторському піднесенні автор навіть ствердив: “і не було ні єдиного, хто б спротивився благочестивому його намірові” “і слово евангельське нашу землю осіяло”. Продовжуючи прирівнювати князя-хрестителя до апостолів, проповідник у зверненні до нього двічі застосував зворот “учителю наш”, подивляючи його навернення у зіставленні зі свідками Христа, які не увірували. Продовжувачем хрестителя Русі трактується князь Ярослав (у тексті виступає лише під християнським іменем Георгія; водночас із княжим титулом стосовно нього, як і батька, вживається також титул кагана), що завершує не закінчене батьком як Соломон після Давида. Першим серед перелічених діянь князя звернення до батька-хрестителя називає наступне: “дім Божий великий святої Його Премудрості створив на святість і освячення градові твоєму з усякою красою, прибрав і золотом, і сріблом і камінням дорогим і сосудами чесними – церква дивна і славна всім навколишнім країнам – іншої немає на всій земній півночі”. Собор стоїть донині й підтверджує, що ця характеристика – не витвір панегіриста, а констатація історичної реалії.

На тлі ”див” ранньохристиянського Києва на чолі з Софійським собором доступна нині в поодиноких її зразках найдавніша книжна культура столиці людей “людей, просвітлених Духом Святим”, звичайно, не виглядає так вражаюче. За самою природою це явище, призначене для зовсім іншого як використання, так і сприйняття. Проте водночас за перейнятим каноном східнохристиянської традиції книга відіграла істотну роль у її утвердженні, прищепленні на старокиївському ґрунті усього того комплексу духовних надбань східнохристиянського світу, які існували й функціонували значною мірою насамперед через книгу, зберігалися, передавалися й залишилися у віках найперше завдяки їй. Скромний перелік поодиноких автентичних свідчень цієї роботи, яка лежить в основі національної духовної традиції, відкривають лише пам’ятки другої половини XI ст. Усі вони різного часу й за різних обставин покинули терени України і вціліли переважно на території Росії. На їхньому тлі аркуші Реймського Евангелія Анни Ярославівни – одинокий виняток, що “загубився” у Европі, куди помандрував ще перед 1051 р. з київською княжною, якій судилося стати дружиною короля Франції.

Шлюбний зв’язок коронованої пари мав зовсім своєрідну передісторію, оскільки свого часу засновник французької династії Гуго Капет старався руки візантійської принцеси Анни для свого сина Роберта. Проте його “випередив” святий Володимир Великий, внаслідок чого Капетінги породичалися з візантійськими імператорами тільки в особі внука Гуго Капета, а сина Роберта – Генріха I (1031-1060) через внучку Анни – Анну Ярославівну. Генріх був набагато старшим, оскільки народився ще 1008 р., тоді як Анна – щойно на початку 1030-х років. Анна стала другою його дружиною – перша – Матильда, племінниця імператора Священної Римської імперії Генріха III, померла через рік після одруження у 1044 р. Як припускають, посольство за Анною до Києва мало місце ще в 1048-1049 роках. Шлюб відбувся у суботу, 19 травня 1051 р. в кафедральному соборі у Реймсі – тодішній столиці Франції. Подружжя прожило разом тільки дев’ять років: король помер 4 серпня 1060 р. Анна, очевидно, відігравала активну роль у житті королівства – її ім’я регулярно фігурувало в офіційних документах Генріха I. Їх старшого сина – Філіпа ще за життя батька, у 7-річному віці 1059 р. за усталеним звичаєм династії короновано й проголошено співправителем. У тридцятилітньої вдови невдовзі виник любовний роман з родичем її покійного чоловіка – Раулем де Перон, графом де Крепі і де Валуа. Граф оскаржив дружину Елеонору Брабантську в подружній зраді і влаштував викрадення королеви-вдови під час полювання, після чого за її наполяганням взяв із нею церковний шлюб. Покинута дружина звернулася зі скаргою до римської курії й шлюб визнали недійсним. Проте Анна жила з графом до його смерті 1074 р. Останній її підпис на документі датується наступним роком й на цьому сліди київської княжни у Франції губляться. Її син Філіп правив майже півстоліття – до 1108 р. й немало спричинився до об’єднання земель майбутньої Франції.

З французькими сторінками біографії Анни пов’язані декілька історичних реліквій, не всі з яких дійшли до нашого часу. За свідченням французьких джерел, посольство, відряджене до Києва за майбутньою королевою, привезло до собору в Реймсі частку реліквій святого Климента папи та його учня Феба14, які зберігалися у київській Десятинній церкві. Цей мало знаний факт належить до рідкісних свідчень найдавніших українсько-французьких контактів. За обітницею, даною перед народженням первістка Філіпа 1052 р., Анна заснувала в Санлісі поблизу Парижу монастир святого Вінцентія. Монастир існує досі; у ньому збереглася тогочасна каплиця, біля входу до якої уже за новіших часів встановлено скульптуру королеви з написом “Анна з Києва, королева Франції” (Anne de Kiev Reine de France). На датованому 1063 р. акті королівського надання для монастиря святого Криспіна в Суассоні поряд із хрестом, який означав підпис малолітнього сина – короля Філіпа, Анна біля свого хреста власноручно вивела ще й підпис: “АНА rЪИНА”, що не відповідає стосованим тоді нормам. Автограф зберігся на документі, сам текст якого королеви не згадує (на той час вона вже була замужем за графом де Крепі). Тому незвичний підпис королеви схильні розглядати як її реакцію на таке упущення. Усі інші знані акти, які з’явилися за її участі, мають лише загальноприйнятий для тогочасних офіційних документів хрест у супроводі писарської нотатки, що стверджувала особистий підпис королеви. Таким чином, одинокий збережений французький автограф, який не вкладається у звичні норми тогочасної актової практики, Анна Ярославівна написала рідною мовою. Своє ім’я вона вивела за тією ж версією, що й запис при відкликанні до свята її покровительки – святої Анни в Місяцеслові Реймського Евангелія (на звороті другого аркушу) – так само з одиноким “н” (“зачатие стій ані”).

Серед пам’яток по французькій королеві з Києва одинока вціліла старокиївська реліквія – список Евангелія, знаний у новішій традиції під назвою Реймського, природно посідає особливе місце. Його визначили не так французькі аспекти побутування цього унікального рукопису, як насамперед його зовсім виняткова позиція серед спадщини найдавнішого періоду історії стародавнього Києва – часів утвердження українського християнства.

Попри бурхливу долю, внаслідок якої від давнього київського кодексу збереглося лише шістнадцять аркушів, цей скромний залишок дійшов до нас із сивої давнини як найстарша українська книга та перша книжкова пам’ятка київського християнства. Забута в одній з регіональних французьких колекцій, вона лише тепер дочекалася видання, яке, можна сподіватися, зробить її загальнодоступною й сприятиме входженню до якнайширшого контексту української культурної спадщини.

З нинішнім виданням київські аркуші Реймського Евангелія повертаються на ту землю, де були створені і яку покинули ще в середині XI ст. Повертаються як одна з найцінніших історичних реліквій України.

Давні руські книги в зібранні Російської національної бібліотеки

у Санки-Петербурзі (nlr.ru)

ЗМIСТ

Валерій Лисенко. Київські книги тисячу років тому 2

Петро Курінний. Реймська Євангелія

— найдавніша пам'ятка письма Київської Русі 10


Лидия Жуковская. Кириллическая часть Реймсского Евангелия,

ее издания и изучения 22

Євген Луняк .Анна Руська – королева Франції

в світлі історичних джерел 27

Володимир Александрович. Місяцеслов Анни Ярославівни 78




Сторінки Ізборника Святослава 1073–1076 рр.

15 грн.

Сторінка з «Історії Франції» Мезере 1643 р. з портретом королеви Анни, гравюра майстра Жака де Бі (1581–1650)

1 Ипатьевская летопись // Полное собрание руських летописей. Москва 1962. Т. 2, стб. 40.

2 Там же, стб. 49.

3 Ю. Диба, Ротонда 961-962 років у межах найдавнішого городища на Старокиївській горі [в:] Записки Наукового товариства імені Шевченка, 1998, т. 236: Праці Археологічної комісії, c. 524-558.

4 А. М. Молдован, “Слово о законе и благодати” Илариона, Киев 1984, с. 93.

5 5 Н. Н. Никитенко, Княжеский групповой портрет в Софии Киевской и время создания собора [в:] Памятники культуры: Новые открытия. Ежегодник 1986, Ленинград 1987, с. 237-244.

6 Ипатьевская летопись, cтб. 118.

7 Там же, cтб. 139-140.

8 Там же, cтб. 140.

9 Там же.

10 А. М. Молдован, “Слово…”…, c. 79.

11 А. М. Молдован, “Слово…”…, c. 92.

12 Л. П. Жуковская, Реймсское евангелие, история его изучения и текст, Москва 1978.

13 Л. П. Жуковская, Реймсское евангелие…, с. 17.

14 B. de Gaiffier, Odalric de Reims, ses manuscrits et les reliques de saint Clément à Cherson [в:] Études de Civilisation Médiévale (IX-XII siècle). Mélanges offerts à Edmond-René Laband, Poitiers 1974, p. 315-320.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Анна Київська та Реймське Євангеліє iconВалентин Лукич Чемерис Анна Київська – королева Франції Історія України в романах
Владна І мудра, вона розуміла свою роль в управлінні країною. Франція стала її державою, а французи назавжди запам’ятали її як королеву...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconТема. «Діалектика душі» героїв роману Л. Толстого «Анна Кареніна» Мета: дати учням уявлення про особливості зображення людини в романі Л. Толстого «Анна Кареніна»

Анна Київська та Реймське Євангеліє icon1. Загальна характеристика культури Київської Русі Усна народна творчість
Київська Русь (Київська держава) виникла на межі VIII-IX ст внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Революція гідності : методико-бібліографічні матеріали / [уклад. Н. О. Кліменко]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К.,...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Сучасники української літератури: біобібліографічна доівдка / [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. –...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Осяяний сонцем: біобібліографічний список літератури/ [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2014....
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Наука краще багатства : біобібліографічний нарис/ [уклад. Н. О. Кліменко]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2015. –...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Лаврентія Похилевича : історико-краєзнавча довідка / [уклад. Л. О. Соколовська]; Київська обласна бібліотека для юнацтва. – К., 2016....
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconУправління культури, національностей та релігій київської обласної держадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва
Насилля це сміття, яке треба виносити з дому: методично-правовий орієнтир/ [уклад. Н. Я. Патенок]; Київська обласна бібліотека для...
Анна Київська та Реймське Євангеліє iconПересопницьке Євангеліє – українська національна святиня
Пересопницького Євангелія як визначної рукописної пам’ятки староукраїнської літературної мови й мистецтва


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка