Анотація дисципліни



Сторінка1/4
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.95 Mb.
  1   2   3   4

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ № 4

ПОЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ
МАТЕРІАЛИ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Київ – 2016

АНОТАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ
Політична психологія – наука про психологічні закономірності, механізми, умови і чинники політичного життя, особи і групи, безпосередньо включені в політичну сферу. У ній виділяється низка напрямів: 1) політико-психологічні аспекти макрополітичних явищ; 2) психологічні особливості політичних систем; 3) психологія масової електоральної поведінки; 4) психологія влади; 5) особистість у політиці.

Вивчення дисципліни дозволяє здобувачам вищої освіти оволодіти системою загальнотеоретичних та практично-орієнтованих знань, вмінь і навичок стосовно психологічного опосередкування взаємодії у сфері політичних відносин.

Формування готовності майбутніх психологів до практичної діяльності в площині політичної психології є важливою складовою загальної фахової підготовки психолога та, особливо, тих спеціалістів, які працюють у сфері правоохоронної діяльності.

Метою навчальної дисципліни є: оволодіння системою загальнотеоретичних та практично-орієнтованих знань, вмінь і навичок стосовно психологічного опосередкування політичної активності людей; гармонізація, синтез знань про психологію масової свідомості зі знаннями у сфері протидії злочинності та правопорушенням; формування наукового світогляду щодо психологічних чинників політичної активності людини; вмінь зважено та відповідально підходити до вибору заходів психологічного впливу на політичну свідомість громадян.

В результаті вивчення політичної психології здобувачі вищої освіти повинні:



знати:

- зміст основних понять курсу;

- закономірності політичної соціалізації громадян;

- особливості політичних взаємовідносин;

- закономірності формування та функції політичної свідомості та політичної культури;

- основні елементи політичної поведінки;

- особливості формування суб’єктів політичного процесу.

уміти:

1) проілюструвати теоретичні положення конкретними прикладами з практики політичної взаємодії;

2) визначати специфіку та закономірності функціонування психолого-політичних феноменів у сфері суспільно-правових відносин;

3) проводити соціально-психологічний аналіз політичних відносин,

4) визначати особливості впливу політичного статусу особи на її світосприйняття.
ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН


з/п


Назви тем

Всього

годин

в т.ч. аудиторних

Само-

стійна робота

Лекції

Семінари

Прак-

тичні заняття

1.

Теоретичні засади політичної психології

24

2

2

-

20

2.

Психологія авторитарності і психологія демократії

24

2

-

2

20

3.

Психологія політичного лідерства

24

2

2

-

20




Форма підсумкового контролю –

Залік

















Всього по дисципліні:

72

6

4

2

60



ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ДИСЦИПЛІНИ


Політична соціалізація – процес засвоєння знань, поступове оволодіння необхідними соціальними вміннями та навичками, усвідомлення своїх прав і способів їх реалізації, розуміння складних взаємин між різними людьми і соціальними інститутами.

Політична культура – ступінь відповідності набутого досвіду різноманіттю політичної сфери. Вона включає такі компоненти: політична свідомість, політичний менталітет, політична поведінку, що характеризують діяльність і відношення суб’єкта політики.

Політична свідомість – вища форма розвитку психіки, що характеризує здатність системно сприймати, розуміти і оцінювати ту частину реальності, яка пов’язана з політикою, з питаннями влади і підпорядкування, держави з її інститутами.

Політична самосвідомість – пізнання себе і ставлення до себе як до суб’єкта політичної діяльності і взаємин. Комплекс «Я-політик» є знанням про себе («Я-образ» і «Я-концепція») та самоставленням. Знання про себе, або змістовна частина комплексу «Я-політик» – сукупність образів, уявлень, понять про свої особистісні риси, здібності, мотиви та інші психічні утворення; самоставлення – відносно стійке почуття, що пронизує самосприйняття і «Я-образ» і характеризує ступінь розвиненості потреб в творчій політичній діяльності.

Менталітет – вираженість усвідомлення, осмислення, готовність і підготовленість людини реалізуватися як суб’єкт політики.

Політична поведінка (діяльність) – це дії окремих учасників і масові виступи, активність організованих суб’єктів влади (уряд, мафія), стихійні дії натовпу, акції на підтримку системи і спрямовані проти неї.

Детермінанти політичної активності політичний устрій суспільства (демократія і авторитаризм).

Політичне мислення – процес вибору моделі політичної поведінки як пошук максимальної відповідності своїх установок і партійних програм або найменшої невідповідності між ними.

Політичні стереотипи стійкі, мало залежні від емпіричного пізнання уявлення про соціальні об’єкти. Вони ґрунтуються на каузальній атрибуції (каузальний дефіцит призводить до пізнання світу на рівні здорового глузду).

Популізм: 1) засіб політичної мобілізації мас, що полягає в граничному спрощенні суспільно-політичної дійсності шляхом зведення її до дихотомічної моделі (боротьби сил добра і зла); 2) політична програма, заснована на простій панацеї, що нібито дозволяє враз вирішити найбільш гострі економічні і соціальні проблеми.

Політична система – державний устрій, що передбачає наявність двох гілок влади (республіка президентсько-парламентська або парламентсько-президентська, партія влади – опозиція, ліві – центр – праві, консерватори – радикали тощо).

Психологія політичної влади – це закономірності, механізми, умови і чинники її утворення, а також функціонування як інституту.

Легітимність влади – це ступінь узгодженості між керівниками і керованими соціальними суб’єктами, тобто згода громадян, щоб ними управляли саме ті і саме так, як нормативно визначено.

Політичний лідер – найбільш авторитетна особа, яка наділена персоніфікованими здібностями соціально-психологічного контролю та впливу; особа, за якою певна група людей визнає право на специфічну організаторську, ідеологічну і управлінську роль.
ЛІТЕРАТУРА ДО ВСІХ ТЕМ

  1. Абашкина Е. Б., Косолапова Ю. Н. О теориях лидерства в современной политической психологии США // США: экономика, политика, идеология. – 2005. – № 1. – С. 17-26

  2. Адорно Т. Исследование авторитарной личности. – М.: Академия исследования культуры, 2001. – 221 с.

  3. Белановский С. А. Глубокое интервью. – М.: Никколо-М, 2001. – 115 с.

  4. Бойко О. Д. Політичне маніпулювання : навч. посіб. – К. : Академвидав, 2010. – 432 с.

  5. Вебер М. Харизматическое господство // Социологические исследования. – 2009. – № 3. – С. 139-147

  6. Воловик В. І. Політична філософія : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – Запоріжжя : Просвіта, 2013. – 183 с.

  7. Гринстайн Ф. Личность и политика // Социально-политические науки. – 2011. – № 10. – С. 67-74

  8. Егорова Е. В. Господин Президент. Психологический портрет хозяина Белого дома // Диалог. – 1998. – № 15. – С. 87- 97

  9. Кобрисенко Д. О. Динаміка образу Я в процесі ідентифікації особи з політичною партією як референтною спільнотою : автореф. дис. ... канд. психол. наук; Ін-т соц. та політ. психології НАПН України. – К., 2013. – 16 с.

  10. Лозинський О. М. Політична психологія : навч. посіб. – Вид. 3-тє, допов., випр. – Л. : ЛьвДУВС, 2011. – 228 с.

  11. Онуфрик Я. Б. Психологічні технології виборчої кампанії: настрої суспільства, політичний імідж, чорний піар, маніпуляція свідомістю. – Чернівці : Букрек, 2013. – 87 с.

  12. Петренко В. Ф. и др. Психосемантический анализ этнических стереотипов: лики толерантности и нетерпимости. – М.: Смысл, 2000. – 235 с.

  13. Прокопенко В. Л. Геополітичний образ країни як чинник громадянської ідентичності студентської молоді : автореф. дис. ... канд. психол. наук. – К., 2012. – 18 с.

  14. Хрестоматия по политической психологии / сост. и науч. ред. Шестопал Е. Б. – М.: ИНФРА-М, 2012. – 344 с.


ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ
Тема 1. Теоретичні засади політичної психології

Історія розвитку та сучасний стан політичної психології. Становлення зарубіжної політичної психології. Вплив ідей психології масової поведінки та психоаналізу на розвиток політичної психології. Сучасний стан політичної психології. Прикладне використання політичної психології.

Основні проблеми сучасної політичної психології. Об’єкт, предмет та основні категорії політичної психології. Взаємозв’язки політичної психології з іншими науками.

Психологія політичної влади. Соціо-біологічний підхід до проблеми влади. Компенсаторна концепція влади. Поведінкова концепція влади. Основні ознаки влади: легітимність, суверенітет. Психологічні ознаки легітимності влади. Основні види легітимності. Психологічні засади легітимності влади. Джерела влади. Типи легітимності та їх психологічні передумови. Психологічні чинники делегітимізації влади.
Тема 2. Психологія авторитарності і психологія демократії

Теоретичні підходи до феномену авторитарності і авторитаризму. Типові риси авторитарної особи. Чинники, що сприяють пануванню авторитарних режимів.

Основні ознаки та характеристики авторитаризму.

Основні ознаки та характеристики демократії. Обставини, що перешкоджають та сприяють усталенню демократичних цінностей в Україні. Демократична особистість. Когнітивний, емоційний та поведінковий рівні уявлень про демократію в Україні.


Тема 3. Психологія політичного лідерства

Теоретичні засади вивчення політичного лідерства. Природа політичного лідерства. Основні компоненти лідерства: особа, середовище та їх взаємодія.

Рольові компоненти лідерства. Мотиваційно-потребова сфера політичного лідера. Основні складові (елементи) образу лідера. «Я-концепція» і самооцінка лідера. Типологія політичних лідерів. Невротичне прагнення до політичної влади.



Політичні лідери: сприйняття особи та сприйняття іміджу. Імідж політичного лідера. Політичне лідерство як взаємодія. Показники, за якими можна складається судження про особистісний потенціал лідера. Когнітивні, емоційні та поведінкові компоненти образу політичного лідера. Складові привабливості лідера.
ТЕМАТИКА І ПЛАНИ-КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ
Тема 1. Теоретичні засади політичної психології

Лекція – 2 год.

Вступ


1. Історія розвитку та сучасний стан політичної психології.

2. Об’єкт, предмет та основні категорії політичної психології.

3. Психологія політичної влади.

4. Психологічні ознаки легітимності влади.

Висновки
Політична психологія визнана як перспективна галузь дослідження у світовій політичній науці досить давно. У вітчизняній літературі, незважаючи на ідеологічні табу, перші розробки з’явилися ще в середині XX ст., але тільки через десятки років до неї прийшло офіційне визнання. Виникнення і розвиток політичної психології мало свої особливості в різних політичних системах.
1. Історія розвитку та сучасний стан політичної психології

Становлення зарубіжної політичної психології. Найбільш значні ідеї про співвідношення особи і влади, про природу людини в політиці, про виховання громадянина, про те, яким належить бути правителеві, – ці роздуми Аристотеля, Сенеки, Макіавеллі, Руссо, Гоббса, Сміта, Гегеля і інших великих мислителів лягли в основу нової наукової дисципліни.

Тільки у другій половині XIX ст. стали з’являтися концепції, які можна було б назвати безпосередніми психологічними попередниками сучасної політичної психології. Історики і філософи, соціологи і політологи звернули увагу на те, що в самій політиці з’явилося абсолютно нове явище. Окрім вождів, королів, президентів та інших представників політичної еліти, помітне місце в політиці стали відігравати народні маси. Одним із перших приділив увагу цій темі Г. Лебон, автор «Психології народів і мас», «Психології натовпу» і «Психології соціалізму». У цей же період з’явилися «Злочинний натовп» С. Сігелє, «Соціальна логіка» Г. Тарда і ряд інших робіт.

Проте якщо в роботах кінця XIX – початку XX ст. була відмічена лише негативна сторона масової поведінки, ті небезпеки, які вона несе з собою, то сучасні дослідники, навпаки, приділяють увагу позитивним аспектам масових форм політичної участі в розвитку демократії (рух за права жінок, екологічний рух).

Ще одним джерелом формування сучасної західної політичної психології сталі ідеї психоаналізу. Знаменита книга Г. Лассуелла «Психопатологія і політика» відкривається справедливим твердженням автора: «Політологія без біографії подібна до таксидермії – науки про набивання опудал». Дійсно, опис політичного процесу без його творців неможливий. Жанр політичного портрета використовували автори різних методологічних підходів. Наприклад, в Росії початку ХХ ст. великою популярністю користувалася книга психіатра П.І. Ковалевського «Психіатричні етюди з історії», де представлена галерея портретів політичних діячів – від царя Давида до Петра I, від Суворова до пророка Мохаммеда, від Жанни д’Арк до Наполеона. О.О. Бодальов у книзі «Як стають великими або видатними» розкриває закономірності сходження політиків і інших видатних особистостей сучасності до власних вершин життєдіяльності.

Г. Лассуелл шукав, передусім, приховані несвідомі мотиви вчинків політичних діячів і знаходив їх в особливостях дитячого розвитку, в тих конфліктах, які залишили в душі майбутнього політика психологічні травми. Влада є тим засобом, який компенсує вказані травми, що й пояснює її привабливість.

Сучасний стан політичної психології. Фундаментальні і систематичні теоретичні розробки з психології політики розпочалися в 60-ті роки ХХ ст. в США під впливом поведінкової психології (біхевіоризму). Тоді при Американській психіатричній асоціації була створена група для вивчення проблем міжнародної політики, яка в 1970 р. переросла в Інститут психіатрії і зовнішньої політики. У 1968 р. в Американській асоціації політичних наук створений дослідницький комітет із політичної психології, а в 1979 р. на його основі організована Спільнота політичних психологів, що отримала статус міжнародної (ISPP), що започаткувала журнал «Political Psychology». Нині публікації з політико-психологічної проблематики з’являються в усіх престижних виданнях із політології і психології. В ISPP зараз понад 1000 членів з усіх континентів.

Слід зазначити, що інтерес до політичної психології спостерігається і в таких регіонах, де раніше і політична наука, і психологія не мали розвинених традицій. Так, в останні десятиліття дослідження в цій галузі проводяться в Латинській Америці, в Африці, в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, зокрема, в Китаї, Індії, Пакистані, не кажучи вже про Австралію і Нову Зеландію, де ведеться величезна дослідницька робота, видаються десятки монографій.

Значною подією в розвитку політичної психології стала поява монографії під редакцією М. Херманн (1986 р.). Ця книга дає уявлення про ті зміни, які сталися в політичній психології. М. Херманн виділила наступні позиції.

1. Більшість дослідників прийшли до переконання, що фокус вивчення має бути зосереджений на взаємодії політичних і психологічних феноменів.

2. Об’єктом дослідження повинні стати найбільш значущі політичні проблеми, до яких залучена увага громадськості.

3. Слід приділяти значно більшу увагу політичному і соціальному контексту аналізованих психологічних явищ.

4. Необхідно вивчати не лише результат тих або інших психологічних впливів на політику, але й намагатися зрозуміти процес формування тих або інших політичних переконань.

5. Сучасні політичні психологи стали набагато більш толерантні відносно методів збору даних і дослідницьких процедур, вважаючи, що методологічний плюралізм – неминуче явище на нинішньому етапі розвитку теорії.



Прикладне використання політичної психології. Політичні психологи активно залучаються до пошуку рішень в конфліктних ситуаціях. Відома ефективна роль політичних психологів під час Карибської кризи, при укладенні Кемп-Девідської угоди Ізраїлем і Єгиптом та ін. Фахівці з політичної комунікації в різних країнах Європи і Америки внесли свій вклад в підготовку політичних лідерів до парламентських і президентських виборів. Так, один з суперників Дж. Буша на президентських виборах 2000 р., А. Гор активно працює в області політико-психологічної теорії. Такі відомі політичні діячі, як В. Путін, Б. Клінтон, Р. Ніксон і Д. Локард, постійно звертаються до психологічного аналізу свого політичного досвіду і реальних проблем.

Сучасна вітчизняна політична психологія також має чудових попередників. Особливо багата спадщина кінця XIX – початку XX ст. Досі становлять не лише історичну цінність концепції російських мислителів того періоду. Так, у «Нарисах з історії російської культури» П. Мілюков прослідковує розвиток російської політичної культури, зокрема, особливості російської політичної свідомості в її «ідеологічній» формі впродовж усієї російської історії. У свій російський період П. Сорокін роздумував над проблемою соціальної рівності, свободи і прав людини. Пізнавши трагедію громадянської війни, він спробував осмислити її не лише як соціолог, але й як тонкий психолог. На початку століття виходять п’ять томів «Психіатричних ескізів із історії» П.І. Ковалевського, що можуть вважатися цілком реальною альтернативою психоаналітичним підходам до біографії політиків. Пізніше, вже в 20-ті роки ХХ ст., вийшла книга Г. Чулкова про російських імператорів, де надані блискучі психологічні портрети російських правителів.

Роботи Б.Ф. Поршнєва, Ю.Н. Давидова, В. Д. Паригіна, Ю.Ф. Замошкіна та інших соціологів, істориків і психологів ввели в науковий обіг проблематику політичної діяльності в її людському вимірі. У ці роки відбувається перше знайомство з працями західних учених та їх критичне переосмислення в радянському контексті. У 70-80-ті роки ця проблематика переміщається на периферію наукових дискусій і громадського інтересу. В той же час, залишаючись незатребуваною, вона не перестає розвиватися у рамках окремих галузей знання.

Період загостреного суспільного інтересу до психологічних аспектів політики розпочався в середині 80-х років із початком процесу демократизації і гласності, що дістав назву «перебудови». Першими на запит реальної політичної практики відгукнулися науковці, які вже мали певний дослідницький досвід і інтерес до політико-психологічної проблематики: О. Асмолов, Л. Гозман, Г. Дилигенський, О. Донцов. У 90-ті роки сама політика дала новий потужний поштовх до розвитку політичної психології. Почало формуватися соціальне замовлення на дослідження з електоральної поведінки, сприйняття образів влади і політиків, лідерства, психологічних чинників становлення багатопартійності, політичної соціалізації та ін. Зазначене слід вважати основними проблемами сучасної політичної психології.



2. Об’єкт, предмет та основні категорії політичної психології.

Соціологія і соціальна психологія дали політичній психології основні методичні прийоми, методологію дослідження. Ці дисципліни, як і політична психологія, не претендують на широкомасштабні узагальнення, залишаючись у рамках теорій середнього рівня. Такі категорії, як ролі, норми, цінності, інтереси, лідерство, конформізм, соціалізація, ресоціалізація, політична соціалізація, політичні чинники соціалізації і багато інших, описують внутрішньогрупову і міжгрупову поведінку людини, мають важливе значення для політичної психології.

Психологія особистості, представлена різними методологічними підходами, збагатила політичну психологію такими категоріями, як поведінка, мотивація, когнітивні структури, стиль мислення, стиль прийняття рішень, стиль міжособистісних стосунків та ін. Ті напрями, які базуються на психоаналітичних підходах (наприклад, психобіографічний), використовують такі категорії, як захисні механізми, авторитарне підпорядкування, операціональний код. Дослідники, що перебувають на позиціях когнітивної парадигми, вважають за краще говорити про менталітет, про когнітивні карти особистості політиків та стиль їх політичного мислення, про семантичний простір. Послідовники А. Маслоу і Д. Роджерса в політичній психології оперують поняттями мотивів, потреб, цінностей. Прибічники біхевіоризму розглядають поведінку людини в політиці крізь призму покарання, заохочення, ціни, обміну, стимулу та ін.

Об’єкт політичної психології – взаємини суб’єктів політики, природа влади, механізми і умови досягнення політичних цілей.

Предмет політичної психології – психологічні закономірності, механізми, умови і чинники політичного життя, особи і групи, безпосередньо включені в політичну сферу, тобто «homo politicusa» різного рівня.

Політична соціалізація – процес засвоєння знань, поступове оволодіння необхідними соціальними вміннями та навичками, усвідомлення своїх прав і способів їх реалізації, розуміння складних взаємин між різними людьми і соціальними інститутами.

Політична культура – ступінь відповідності набутого досвіду різноманіттю політичної сфери. Вона включає такі компоненти: політична свідомість, політичний менталітет, політична поведінку, що характеризують діяльність і відношення суб’єкта політики.

Політична свідомість – вища форма розвитку психіки, яка характеризує здатність системно сприймати, розуміти і оцінювати ту частину реальності, яка пов’язана з політикою, з питаннями влади і підпорядкування, держави з її інститутами.

Основне джерело формування політичної свідомості – політична система суспільства, що може бути представлена наступними різновидами:

- тоталітарна

- авторитарна

- поставторитарна

- демократична.



Іншими джерелами слід вважати вплив мікросередовища (референтної групи) і особливостей особистості.

Політична самосвідомість – пізнання себе і ставлення до себе як до суб’єкта політичної діяльності і взаємин. Комплекс «Я-політик», що формується, є знанням про себе («Я-образ» і «Я-концепція») та самоставленням. Знання про себе, або змістовна частина комплексу «Я-політик» – сукупність образів, уявлень, понять про свої особистісні риси, здібності, мотиви та інші психічні утворення; самоставлення – відносно стійке почуття, що пронизує самосприйняття і «Я-образ» і характеризує ступінь розвиненості потреб в творчій політичній діяльності. Комплекс «Я-політик» має такі властивості: надзвичайна стійкість; постійне знаходження у сфері свідомості; абсолютне домінування; цілісність.

Менталітет – вираженість усвідомлення, осмислення, готовність і підготовленість людини реалізуватися як суб’єкт політики.

Політична поведінка – результат раціональних та ірраціональних рішень, орієнтованих на особистісну прийнятність (вигоду).

Політична поведінка (діяльність) – це дії окремих учасників і масові виступи, активність організованих суб’єктів влади (уряд, мафія), стихійні дії натовпу, акції на підтримку системи і спрямовані проти неї. Більше того, голосування «проти» або неявка на вибори також є формами політичної поведінки.

Її типи:

- організована і стихійна

- групова (масова) і індивідуальна


- неактивна

- групові активісти

- партійні активісти

- активна.



Детермінанти політичної активності – політичний устрій суспільства (демократія і авторитаризм).

Політичне мислення – процес вибору моделі політичної поведінки («споживча модель») як пошук максимальної відповідності своїх установок і партійних програм або найменшої невідповідності між ними.

Роботи когнітивістів засвідчують, що в країнах із стабільною політичною системою, де у виборців дійсно є звичка голосувати за певну партію, політична свідомість громадян заповнюється певними «пакетами ідей». На рівні індивідуальної психології, ідеологія представлена «пакетом ідей». Так, установки англійців з питань атомної зброї корелювали з їх ставленням до націоналізації громадського транспорту і системи охорони здоров’я, імміграції і смертної кари.

Так, англійські політичні психологи П. Данливі і П. Сондерс використали «споживчу модель» для опису нового соціального розшарування, яка виникає в сучасному постіндустріальному суспільстві по лінії не виробничих стосунків, а споживання товарів і послуг. Політична свідомість англійців, наприклад, визначається сьогодні не лише і не стільки розміром їх доходу, скільки тим, чи мають вони власний будинок або орендують його, чи мають власний автомобіль або користуються міським транспортом, в яких магазинах вони роблять покупки. Ці суб’єктивні лінії не менш важливі для політичного вибору, ніж їх класова приналежність або рівень прибутків.

В парадигмі гуманістичної психології найважливішим мотивом політичної участі є не проста вигода, а глибинні потреби особи, що утворюють основу її переконань. С. Реншон: «тільки та система, яка задовольняє базові потреби людини, може ефективно залучати до політичної активності своїх громадян і розраховувати на їх підтримку». Однією з таких потреб, важливих для становлення демократії, є потреба людини в участі, яка на психологічному рівні виражається у встановленні особистого контролю над ситуацією.



Політичні стереотипи – базуються на етнічних (ауто- і гетеро-) стереотипах.

Соціальні стереотипи – стійкі, мало залежні від емпіричного пізнання уявлення про соціальні об’єкти (поняття стереотипу було введене американським політологом У. Ліппманом і означає в перекладі з грецької мови «відбиток»), що є одним із найважливіших механізмів соціальної перцепції. Вони ґрунтуються на каузальній атрибуції (каузальний дефіцит призводить до пізнання світу на рівні здорового глузду).

Домінування стереотипів дозволяє міфологізувати суспільну та індивідуальну свідомість, тобто створювати певний віртуальний світ, що більше чи менше наближається до реальності.



Популізм – 1) засіб політичної мобілізації мас, що полягає в граничному спрощенні суспільно-політичної дійсності шляхом зведення її до дихотомічної моделі (боротьби сил добра і зла); 2) політична програма, заснована на простій панацеї, що нібито дозволяє враз вирішити найбільш гострі економічні і соціальні проблеми.

Популізм демократичний, зазвичай, настоює на «прямій демократії», безпосередній участі народу в управлінні; авторитарний, «вождистський» популізм спрямований на формування безпосереднього психологічного зв’язку між масами і «харизматичним» лідером; деякі популістські програми об’єднують установку на сильну державну владу з ідеєю безпосереднього народного контролю. Незалежно від цих відмінностей, в когнітивно-інтелектуальному відношенні популізм найближчий до міфологічного типу політичної свідомості.

Особливості самосвідомості, «блокуючі» прояви активності суб’єктом політики: деіндивідуалізація та деперсоналізація, розмитість групової приналежності, відчуття залежності.

Деперсоналізація у значного числа людей формується і проявляється у вигляді дій, що здійснюються в певних ситуаціях, коли вони свої особливості приписують не собі, а комусь іншому або деякій автономній частині себе, за яку суб’єкт не несе моральної відповідальності. Такими ситуаціями можуть бути не лише екстремальні, але й цілком буденні, пов’язані з виконанням своїх функціональних або громадських обов’язків. Ця здатність дозволяє людині вважати себе чесною, сміливою та ін. попри реальні факти життя.



Політична система – державний устрій, що передбачає наявність двох гілок влади (республіка президентсько-парламентська або парламентсько-президентська, партія влади – опозиція, ліві – центр – праві, консерватори – радикали тощо).

Види політичного насильства:

- колективне структуроване насильство (наприклад, як в армії чи поліції – жорстке підпорядкування). Натомість громадянам пропонується повний спокій і можливість не думати про наслідки своїх вчинків. Гітлер говорив: «Я позбавляю німецьку молодь від химери совісті». Люди, що не відчувають відповідальності за те, що вони роблять, здатні на крайню жорстокість, несподівану і для них самих і для тих, хто, здавалося б, давно і добре їх знає (американський психолог Стенлі Мілгрем продемонстрував, що звичайнісінькі люди, підкоряючись наказам того, хто виступає як начальник, як «влада», можуть здійснювати страшні вчинки);

- колективне неструктуроване насильство (повстання, бунти і тому подібні масові дії). Якщо солдати або поліцейські представляють державу і тією чи іншою мірою ідентифікують себе з нею, то для учасників бунтів або повстань характерна ідентифікація не з державою, а з народом або з якоюсь частиною народу. Почуття індивідуальної відповідальності в учасників актів колективного неструктурованого насильства значно вище, ніж у тих, хто залучений в насильство структуроване. Тому велику роль для них має ідеологія. Акти колективного неструктурованого насильства лежать в основі багатьох політичних систем, що виникли в ході революцій і народних повстань або інших масових неструктурованих насильницьких дій. Проте спонтанними і хаотичними масові виступи бувають лише на самому початку,

- індивідуальне структуроване насильство (феодальні стосунки між васалом і сюзереном). Ці стосунки припускають особисту лояльність і право сюзерена на насильство по відношенню до свого васала. Участь в структурованому індивідуальному насильстві, так само, як і участь в колективному структурованому насильстві, дозволяє не відчувати відповідальності за наслідки своїх дій, відділяти себе від тієї ролі, яку людина даний момент виконує;

- індивідуальне неструктуроване насильство (охоплює широке коло явищ – від побутового хуліганства до знущання начальника з підлеглого). Воно існує й у вигляді спонтанних актів, таких, як п’яна бійка, й у вигляді продуманих злочинних дій, наприклад, розбійних нападів, і, нарешті, у вигляді наднормативної жорстокості у межах актів структурованого насильства, колективного або індивідуального (прикладом можуть служити жорстокість сержанта по відношенню до солдата або знущання солдатів окупаційної армії над мирними жителями).

Форми насильства : диктатура, геноцид, радикалізм, екстремізм.
3. Психологія політичної влади.

Психологія політичної влади – це закономірності, механізми, умови і чинники її утворення, а також функціонування як інституту. Та або інша влада потрібна у будь-якому суспільстві, і суспільства без влади так само невідомі етнографам, як і суспільства без сім’ї або без власності. Владу мають президент або монарх по відношенню до громадян країни, керівник по відношенню до підлеглих, батьки по відношенню до дитини, закохані по відношенню один до одного.

Для виявлення психологічних характеристик політичної влади доцільно спиратися на вже існуючі підходи до її пізнання, передусім, на такі, як соціо-біологічний підхід, компенсаторна концепція та ін.



Соціо-біологічний підхід до проблеми влади. Однією з перших спроб знайти джерело прагнення до домінування стало припущення про його природжений характер. Спочатку ця думка висловлювалася у філософсько-умоглядній формі, у вигляді тих або інших уявлень про природу людини. Так, Аристотель вважав, що є народи і люди, які за своєю природою покликані володарювати, а інші – їм підкорятися. На думку Т. Гоббса, загальною схильністю всього людського роду є «вічне і безупинне бажання все більшої і більшої влади, бажання, що припиняється лише зі смертю». Французький філософ К.А. Гельвецій джерело прагнення до влади бачив у любові до насолоди і на цій підставі також робив висновок, що воно «корениться в самій природі людини».

У наш час досить поширеними є концепції, що бачать витоки «волі до влади» (Ф. Ніцше) у біологічних структурах людини. Дослідники, що дотримуються цієї точки зору, апелюють до даних, отриманих при вивченні тварин. У останніх спостерігаються явища, які можуть бути позначені термінами соціального життя людини (ієрархія, панування і т. ін.). Наприклад, робота голландського етолога Ф. де Ваала називається «Політика у шимпанзе. Влада і секс серед мавп». Відповідно, вважається можливим говорити про наявність відповідних інстинктів не лише у предків людини, але й у неї самої.

Говорячи про соціобіологічний підхід до проблеми влади, погодимося, що біологічно детерміновані характеристики індивіда можуть бути дуже релевантними для досягнення влади і лідерства. До них належать такі параметри, як стан здоров’я, властивості нервової системи, психофізіологічні особливості (згідно з даними етологів, домінування або підпорядкування серед мавп позитивно пов’язане з рівнем серотоніну в крові).

В той же час, необхідно зробити два принципових зауваження. Передусім, немає даних, що дозволяють говорити про наявність «гену влади». Тому слід говорити не про прагнення до влади як таке, а саме про передумови до досягнення влади, і ці два аспекти проблеми не слід змішувати. Слід також пам’ятати, що значущість тих або інших особливостей людини не інваріантна. Чи зіграють вони свою роль, залежить як від конкретних соціокультурних умов, так і від особистісного рівня психологічної регуляції. Так, фізична сила або зріст по-різному оцінюються в різних суспільствах, а особистісні цінності можуть визначити зовсім іншу область для застосування потенціалу людини (наприклад, в релігійній, а не владній сферах).

Другий аспект також пов’язаний із культурною детермінацією діяльності людини. Безумовно, у людей, як і в тварин, є природжені регулятори поведінки, у тому числі й інстинкти. Проте їх роль принципово різна. Спонукання, похідні від біологічної природи, хоча й мають у людей «підпорядковане» положення, залишаються фундаментом життєдіяльності, але не складають основи структури людської мотивації. У цьому аспекті цікавою видається точка зору російського соціобіолога Н. Монахова, згідно з якою пояснити прояв у людини прагнення до домінування і честолюбства можна виходячи зі збереження у неї т. зв. інстинкту «простазії» (прагнення, до переваги). У тварин він має пряме біологічне призначення і пов’язаний із процесом розмноження, вибором статевого партнера. У людському ж суспільстві цей інстинкт втратив первинну функцію, але зберіг свою енергетичну значущість і може «включатися» під впливом різних соціально обумовлених «пускових механізмів». Своєрідним переходом від біологічних до соціальних теорій мотивації влади може служити теорія американського психолога Р. Уайта. Ним була висловлена ідея про те, що в основі людської активності лежить потреба в «дієвості» (еffiсасу) у взаємодії з навколишнім світом. Згідно У. Стоуну, який здійснив спробу застосувати цю тезу до політики, багато спонукань особи, у тому числі влада, є результатом соціокультурного навчення на основі властивої всім людям потреби в «дієвості».

Компенсаторна концепція влади. Іншим поширеним поясненням мотивації владі є компенсаторна концепція. Її пов’язують із прагненням особи до домінування, переважання із спробами здолати реальну або уявну неповноцінність. Це положення було сприйняте Г. Лассуеллом, який розробив на її основі теорію мотивації політичної діяльності. «Люди прагнуть до влади, переслідуючи цю цінність як засіб компенсації якої-небудь неповноцінності». При цьому влада і все пов’язане з нею стають засобом підвищення у власних очах власної значущості та подолання заниженої самооцінки. Схожої точки зору дотримувалася видний представник психоаналізу К. Хорні. На її думку, багатьом людям властива т. зв. базальна тривожність, сприйняття себе як «маленької», «приниженої і ображеної» людини.

Теорія компенсації була і залишається дуже популярною, проте ряд проведених в 1950-1970 рр. досліджень політично активних людей, передусім, членів законодавчих органів штатів (роботи Д. Барбера, В. Стоуна, Г. Берілла та ін.) не підтверджують тези про переважно компенсаторний характер участі в політиці. Була доведена наявність серед законодавців (як і в суспільстві в цілому) людей із різним рівнем самооцінки, і в той же час не виявлено значущих відмінностей в самооцінці політиків і, наприклад, студентів. При цьому виявився той факт, що успіх політичної діяльності визначається не лише типом самооцінки, а її поєднанням з іншими особистісними параметрами (наприклад, складністю Я-концепції).

Недостатність пояснення мотивацій політичній владі на основі тільки принципу компенсації обумовлена рядом причин. Від цього ж факту відштовхнувся Г. Лассуелл, що спробував відповісти на запитання: чим ті, що займаються політикою, відрізняються від простих громадян? Сутнісною рисою «політичної людини» є, на думку американського вченого, «акцентуація... на владу, перевагу влади по відношенню до інших цінностей». Предметом своєї спрямованості він відрізняється, наприклад, від вченого, орієнтованого на знання. У своїх роботах Г. Лассуелл виділив риси, що характеризують ідеальний тип homo politikus:

1) ненаситне прагнення до влади;

2) використання інших цінностей і людей як засобів досягнення влади;

3) бажання її тільки для себе.

У поведінковій концепції мотивація влади реалізується в двох основних тенденціях:

1) прагненні до придбання і розширення ресурсів влади задля потреби почувати себе сильним («статичний» аспект);

2) бажанні використовувати ці ресурси на практиці («динамічний» аспект).

Найбільш суттєві ознаки влади проявляються в легітимності і суверенітеті. Легітимність влади залежить від впливу таких детермінант: успішність діяльності владних інститутів, авторитетність влади і її суб’єктів та ін.



Легітимність влади, з психологічної точки зору, є суб’єктивною законністю – самі люди, а не тільки відповідні юридичні, церковні або міжнародні інститути визнають право цієї влади управляти. Досить часто буває й так, що з юридичної точки зору влада цілком легітимна, все закріплене відповідними національними і міжнародними документами, але самі люди цю легітимність не визнають. Власне, саме так відбувається кожного разу, коли здійснюється революційна або насильницька зміна політичного режиму.

Не менш важливим поняттям, що характеризує готовність людей наслідувати вимогам влади, є поняття суверенітету. Суверенітет – право, влади керувати саме цією територією і саме в цей час. Важливість цього аспекту владних стосунків видно при аналізі сепаратистських рухів, які зазвичай не заперечують легітимності влади центру, – вони лише не згодні з поширенням його влади на їх територію, тобто заперечують його суверенітет над цим простором.

В деяких випадках доцільно говорити про тимчасовий суверенітет. Він виникає в особливих, надзвичайних ситуаціях, можливо, в результаті стихійного лиха або якого-небудь соціального катаклізму. Природно, ситуації виникнення тимчасового суверенітету багаті конфліктами і різночитаннями. Один посадовець може вважати ситуацію вже досить надзвичайною для того, щоб він міг користуватися особливими повноваженнями, інші ж посадовці або пересічні громадяни можуть і не погодитися з подібним розширювальним трактуванням такого стану справ.

Аналогічним чином конфлікти можуть виникати і з приводу визначення моменту припинення тимчасового суверенітету. Жодна інструкція не може передбачити усього різноманіття можливих життєвих ситуацій, тому і у чиновників, і у громадян залишається простір для власних інтерпретацій того, чи можна вже повертатися до звичайного стилю правління або ще рано, і влада повинна залишатися в руках структур надзвичайного стану.

Легітимність і суверенітет тісно пов’язані один із одним. Втрата легітимності неминуче призводить і до відмови в суверенітеті влади над цією територією. Наприклад, різке зниження легітимності влади КПРС у кінці восьмидесятих років спричинило і втрату суверенітету Москви над союзними республіками, а потім і сумніви з приводу суверенітету центру і над деякими національними регіонами в Росії. Аналогічні процеси можна простежити в Чехословаччині, Югославії та інших країнах. Тут дуже важлива роль психологічного компоненту – зміну ставлення людей до державних інститутів не можна недооцінювати. Люди не виступають проти того, що вважають справедливим і законним.

4. Психологічні ознаки легітимності влади.

Легітимність влади – це ступінь узгодженості між керівниками і керованими соціальними суб’єктами, тобто згода громадян, щоб ними управляли саме ті і саме так, як нормативно визначено.

Влада легітимна, якщо керовані визнають за керівниками право управляти взагалі. Це визнання усвідомлюється як керованими, так і керівниками. Першим здаються якщо не справедливими і бажаними, то, принаймні, природними і сама влада, і пов’язані з нею інститути і ритуали. Другі чекають від керованих підпорядкування та схвалення своїх дій, зокрема, з пригнічення і засудження дисидентів, які чинять вербальний або дієвий опір.

Легітимність – необхідна умова стабільності і ефективності влади. Легко бачити, що це, в першу чергу, психологічне поняття. Ніякі посилання на документи, доцільність або традиції не зроблять владу легітимною до тих пір, допоки ці аргументи не стануть переконливими для більшості або, хоч б, для значного числа керованих. Таким чином, легітимність влади – це факт свідомості людей.

Якщо носій влади втрачає легітимність, то рано чи пізно він втрачає і саму владу. Сучасна політична історія дає тому немало прикладів – це відбувалося з режимами Чаушеску, президента Філіппін Маркоса, останнього шаха Ірану і багатьма іншими. Їх падінню передувала втрата згоди громадян підкорятися існуючій владі.

Характерно, що спочатку легітимність втрачається для керованих – вони перестають визнавати право носіїв влади на управління. Самі ж владні фігури ще не усвідомлюють того, що ситуація змінилася, продовжують чекати підпорядкування і готовності до підпорядкування. При цьому вони спираються на традиції власної легітимності, підкріпленої відповідними інститутами і ритуалами – помазанням на царство, виборами і т. ін. Крім того, існуючі системи зворотних зв’язків орієнтуються, в основному, на реєстрацію об’єктивних показників, таких, наприклад, як рівень злочинності, розмах страйкового руху, активність антиурядових груп. Значно менше піддається фіксації динаміка масової свідомості – втома громадян від тих або інших лідерів, розчарування в колишніх лідерах, ентузіазм з приводу нових пророків або ідей. І нарешті, усвідомлення втрати легітимності хворобливе для носіїв влади, і вони намагаються інтерпретувати амбівалентні результати аналізу стану справ в країні в сприятливому для себе ключі.

Аналогічні процеси відбуваються і на мікрорівні, наприклад, в сім’ї. Так, дитина в якийсь момент перестає визнавати легітимність влади батьків, вона вже не вважає, що вони мають право розпоряджатися в тому ж обсязі, що й раніше. Вона, наприклад, ще визнає їх право забороняти пізно повертатися додому, але вже відмовляється виконувати приписи відносно того, як слід одягатися. Батьки, проте, ще не усвідомлюють цієї зміни стосунків, що неминуче призводить до конфліктів. Поступово зона легітимності влади батьків звужується, потім скорочується, і сама влада і стосунки між батьками і дитиною трансформуються і переходять на новий рівень.

Важливим емпіричним показником міри легітимності влади є представленість у повсякденному житті засобів примусу. Наприклад, якщо говорити про легітимність політичної влади, то велике число добре озброєних поліцейських примушує припустити, що громадяни не вважають свою владу легітимною, тобто не готові підкорятися їй добровільно. Чи, інший варіант, самі носії влади усвідомлюють власну нелегітимність і тому чекають опору. Якщо ж засоби і інститути примусу не є присутніми ні на вулицях, ні, що більш важливо, у свідомості громадян, це свідчить про високий рівень легітимності. Полярними в цьому сенсі прикладами можуть служити сучасна Росія і Великобританія, де поліцейські взагалі не озброєні, розраховуючи не на силу, а на традиційну повагу до поліції.

М. Вебер виділяв три види легітимності: засновану на традиції, засновану на праві і засновану на харизмі.

У першому випадку в основі влади лежить звичай, владні стосунки регулюються встановленнями, що традиційно склалися.

Другий випадок – панування закону – означає, що люди наслідують певні кодифікуючи правила, визнаючи саме таку поведінку оптимальною для узгодження інтересів, для вирішення конфліктів і взагалі для забезпечення соціальної взаємодії.

Третій вид легітимності – харизматичний – базується на визнанні виняткового права саме цієї людини або саме цієї групи на управління людьми. Характерно, що оскільки легітимність харизматичного типу припускає приписування носію влади видатних властивостей, то влада в цьому випадку вкрай рідко передається у спадок. Мабуть, єдиним прикладом успішної передачі влади від лідера харизматичного типу його прямому спадкоємцеві є Північна Корея, де після смерті Кім Ір Сена всі його пости зайняв син Кім Чен Ір. Аналогічні спроби в інших країнах незмінно закінчувалися невдачею. Але тут слід мати на увазі, що Кім Ір Сен був не лише харизматичним лідером, але й диктатором, і його влада грунтувалася не стільки на особистому авторитеті, скільки на ефективній системі терору і тотальному контролі за громадянами.

Харизма не передається у спадок навіть в тих випадках, коли наслідується сама влада. Наприклад, царювання сина покійного монарха легітимізується і законами, і звичаями (тобто присутня легітимність і першого, і другого типів), але харизма батька, якщо така існувала, не передається автоматично його синові. Він повинен ще довести, що є не лише законним, але й гідним наступником свого великого попередника. Якщо йому цього не вдасться, то його влада, залишаючись цілком законною, буде проте менше, ніж у його батька.



Психологічні основи легітимності влади. Влада зовсім не є неодмінно результатом насильства, пригнічення однієї особи іншою. Шукання над собою влади, вільне бажання підпорядкування зовсім не є вираженням слабкості. Подібно до того, як прагнення до незалежності може породжуватися не лише могутньою силою, так і прагнення до підпорядкування не завжди є результатом слабкості.

Таким чином, влада неминуче виявляється наслідком психічної природи людини. Шукання порядку, як правило, супроводжується шуканням влади. Декілька останніх років Україна зайнята саме цим. Аналіз суспільної думки показує, що вимога навести твердий лад в країні знаходиться на одному з перших місць в системі цінностей. В той же час, в суспільстві все міцніше утверджується ідея, що навряд чи можна досягти цього порядку, якщо в країні немає сильної влади. Владу, що займається лише закликами, народ підтримує тільки на перших порах. Якщо ж вона свої обіцянки не реалізує, то крах такої влади неминучий.

Так, влада вимагає підпорядкування. Але люди, підкоряючись їй, не жертвують своєю свободою. Вони, замість підпорядкування стихійним силам, підкоряються самі собі, тобто тому, що самі вважають необхідним. Люди лише виходять із сліпого підпорядкування зовнішнім обставинам і набувають незалежність як першу умову свободи.

У психологічній і політологічній літературі найбільш поширеною є класифікація джерел влади, запропонована Д. Френчем, Б. Рейвеном і Д. Картрайтом. Вони виділяють:

1) владу винагороди (передбачає, що поведінка людей визначатиметься очікуванням позитивного підкріплення їх дій);

2) владу примусу (збереження мотивації, не відповідній владній волі, веде до санкцій різного виду);

3) владу еталону (суб’єкт влади є прикладом, з яким підвладні ідентифікують себе);

4) владу знавця (переконання громадян у важливості знань суб’єкта влади для здійснення визначених цілей);

5) інформаційну владу (володіння інформацією, що примушує об’єкт влади переосмислювати наслідки реалізації своєї мотивації);

6) нормативну владу (переконаність у праві на здійснення влади).



Легітимність – визнання громадянами правомочності влади, обгрунтованості її претензій на панування над ними, внутрішня згода підкорятися.

Типи легітимності та їх психологічні передумови. Традиційно при розгляді легітимності посилаються на погляди М. Вебера. Його класифікація, що грунтується на типах панування, передбачає традиційну, харизматичну і легальну легітимність. У основі традиційної легітимності лежить звичка, прагнення до постійності, консерватизм, частково конформізм, традиційна соціальна дія (робити, як усі). Людина підкоряється владі, тому що «так було завжди», не рефлексуючи ставлення до неї. Психологічно традиція може бути пов’язана з патерналізмом, сприйняттям стосунків «громадянин – влада» як сімейних – старшого і молодшого.

Харизматична легітимність є особистісним типом правомочності. Такій владі підкоряються внаслідок того, що приписують її носіям надзвичайні якості: великого учителя героя, пророка і т. ін.

При легальній (раціональною) легітимності влада виникає з переконання в тому, що необхідно наслідувати вказівки людей і інститутів, обраних відповідно до раціональних правил.



Психологічні чинники делегітимізації влади. Легітимність є не стільки станом, скільки процесом і його мобільним результатом. Він включає, разом із зміцнюючими владу чинниками, також і ті, які послабляють легітимність. Провідним чинником делегітимізації є невідповідність тому принципу, на якому вона базується. Так, для традиційної влади небезпечні будь-які зміни. Будь-які дії влади, що не відповідає заданим рамкам, підривають її основи. Згадаємо, що народ не дивувався з жорстокості Івана Грозного, але оголошував антихристом Петра I.

Проблема харизматичної влади – в необхідності постійно підтверджувати харизму через демонстрацію чогось «надприродного» або, як мінімум, своєї ефективності. Інакше в масовій свідомості виникають сумніви з приводу достовірності якостей представників влади («чи тому підкоряємося») і системи в цілому. Іншою больовою точкою харизматичної легітимності стає проблема спадкоємності влади. Якщо лідер – надлюдина (причому імпліцитно мається на увазі, що він єдиний), то чи можуть його соратники претендувати на владу? Така проблема досить гостро стояла після смерті Сталіна.

На думку М. Вебера, раціональна легітимність є найслабкішою, оскільки будь-яке правове настановлення можна в принципі оспорити.

Серед інших чинників, що знижують легітимність влади, можна відзначити:

1) ціннісний дисонанс (для традиційної і ідеологічної легітимності) :

- відмінність декларованих і реально втілюваних владою цінностей;

- відмінність ціннісних орієнтації (у тому числі менталітету) основної маси громадян і влади;

2) зниження легітимності правлячої еліти (для персональної легітимності):

- порушення моральних норм представниками влади;

- перенесення невдоволення особою на владний інститут (прикладом може служити вплив скандалів навколо особистого життя представників британської королівської сім’ї на сприйняття монархії громадянами Великобританії);

3) відчуження громадян від влади, відсутність можливості виразити свої інтереси;

4) неефективність влади, невиконання нею своїх обов’язків;

5) активізація протистояння і протидії відкритої і латентної опозиції.

Чинником, що значною мірою впливає на політичні стосунки, є особливості сприйняття влади масовою свідомістю. При цьому потрібно враховувати різні «виміри» такого відношення:

- сприйняття конкретних осіб і органів влади, їх дій;

- глибинне сприйняття влади як соціального інституту.



Висновки

Оцінка влади може здійснюватися за різними параметрами. Проте, як показало дослідження, проведене під керівництвом О. Б. Шестопал, основними вимірами є: 1) сила – слабкість; 2) симпатія – антипатія.

Відповідно, в сучасних умовах влада сприймається українцями як: 1) слабка, нездатна забезпечити повсякденну безпеку; 2) розмита, невизначена (непослідовна, нерішуча); 3) відчужена (байдужа до положення людей, не проявляє елементарної поваги і турботи, розглядає людей як «гвинтики»); 4) користолюбна, егоїстична.

Е. Фроммом помічений парадокс: якщо існуюча влада не відповідає уявленню про «сильну владу», то цілком можливе виникнення ненависті і презирства до неї. Уявляється, що подібне має місце і в Україні, коли правляча еліта демонструє нездатність вирішувати актуальні для народу проблеми або виконувати правлячі функції в екстремальних ситуаціях.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Анотація дисципліни iconЗавдання для самостійної роботи з навчальної дисципліни
Самостійна робота студентів із навчальної дисципліни «Психологія творчості» структурно й концептуально відповідає інформаційному...
Анотація дисципліни iconАнотація. В статті розглядаються проблеми реалізації принципу історизму в навчально-виховному процесі з фізики. Значну увагу приділено перспективі використання
Анотація. В статті розглядаються проблеми реалізації принципу історизму в навчально-виховному процесі з фізики. Значну увагу приділено...
Анотація дисципліни iconНавчальна програма нормативної дисципліни
Розділ Предмет, наукові основи І цілі навчальної дисципліни “Історія соціології”
Анотація дисципліни iconАнотації навчальних дисциплін відповідних напрямів підготовки (назва дисципліни, статус, рік/семестр, мета, завдання, зміст дисципліни, викладацький склад, тривалість, оцінювання). Методологічні та теоретичні проблеми психології викладач
Назва дисципліни, статус, рік/семестр, мета, завдання, зміст дисципліни, викладацький склад, тривалість, оцінювання
Анотація дисципліни iconДілові папери. Доручення. Офіційний лист. Анотація
Мета: Поглибити та систематизувати знання про ділове спілкування, ознайомити учнів із призначенням й особливостями вказаних у темі...
Анотація дисципліни iconНазва дисципліни Науковий семінар «Українська література в контексті культури»
Контактні дані розробників робочої програми навчальної дисципліни, науково-педагогічних працівників, залучених до викладання
Анотація дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...
Анотація дисципліни iconПояснювальна записка до навчальної дисципліни нормативна програма навчальної дисципліни тематичний план на поточний навчальний рік

Анотація дисципліни iconПояснювальна записка до навчальної дисципліни нормативна програма навчальної дисципліни тематичний план на поточний навчальний рік

Анотація дисципліни iconЮрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація
Підручник адресований студентам вищих навчальних закладів, викладачам, аспірантам, всім зацікавленим політичною наукою


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка