Анотація дисципліни



Сторінка3/4
Дата конвертації16.03.2018
Розмір0.95 Mb.
1   2   3   4
Тема 3. Психологія політичного лідерства

Лекція – 2 год.

1. Теоретичні засади вивчення політичного лідерства

2. Психологічна природа політичного лідерства.

3. Політичні лідери: сприйняття особи та сприйняття іміджу


Жодний феномен у площині політичної психології не викликає так багато дискусій, як політичне лідерство. До дій і осіб лідерів, як правило, зводяться повідомлення про події, що відбуваються в державі. Роздуми про високі цілі посідають не останнє місце в думках політичних діячів. Рядовим виборцям, що вже неабияк розчарувалися в нескінченно змінюваних політичних фігурах, проте, немає за що більше зачепитися поглядом у сучасній політичній картинці, окрім осіб провідних політиків, з якими вони ототожнюють партії, рухи, та й політику в цілому. Політична психологія, як і інші науки, що вивчають феномен політичного лідерства, намагається знайти розгадку того, чому маси людей підпадають під чарівність тієї або іншої особи, з якою вони пов’язують вирішення власних проблем, і яку вони власними руками піднімають на політичний Олімп. Звідки беруться ці політичні ідоли? У чому загадка їх привабливості? Яка природа лідерства взагалі і українського лідерства, зокрема? Щоб відповісти на ці питання, спробуємо позначити деякі підходи, вже визначені науковцями.

1. Теоретичні засади вивчення політичного лідерства

Політичне лідерство – раціонально-вольовий та ірраціонально-інстинктивний феномен політичної поведінки. Політичний лідер – найбільш авторитетна особа, яка наділена персоніфікованими здібностями соціально-психологічного контролю та впливу; особа, за якою певна група людей визнає право на специфічну організаторську, ідеологічну і управлінську роль.

Як вважали з давніх часів, лідером може стати хтось особливий, наділений свого роду божественним даром вести за собою, керувати. З легкої руки Макса Вебера цей дар стали називати харизмою, тобто особливою здатністю вселяти людям віру, подібну релігійній. Якщо пояснити це явище буденною мовою, то йдеться про свого роду обожнювання, яке лідер може викликати у натовпу або маси. Приземлені політологи вважають за краще говорити про довіру і симпатію з боку електорату до того або іншого політика, вимірюючи при цьому рівень їх впливу і рейтинги в масовій свідомості. Але сенс все той же: лідер – це обранець (не має значення – обраний він Богом, громадянами або успадкував легітимність від батьків-монархів). А якщо так, то він виділяється серед звичайних людей, він відрізняється від них. Виникає питання: чому, за рахунок яких якостей? Може лідери – деяка особлива порода людей?

Ці питання хвилювали мислителів з незапам’ятних часів. Платон і Аристотель замислювалися не лише про те, як і чому людина бере у свої руки владу, але й про цілі, які вона ставить перед собою, використовуючи цю владу. Для цих філософів не було сумніву в тому, що хороший лідер повинен прагнути до справедливості і чесно служити державі. Аристотель особливо підкреслював, що участь в політиці для лідера – вища форма прояву людської гідності. Важливо, що античні мислителі, передусім, говорили не про «технологію», а про «нормативні аспекти» у виконанні лідерських ролей: про те, що слід знати тому, хто прагне отримати владу.

На відміну від такого нормативістсько-моралістського підходу до лідерства, Н. Макіавеллі акцентував увагу на питанні прагматичного утримання влади лідером, особливо за часів змін і нестабільності. Він був переконаний, що хитрість і жорстокість – інструменти цілком дозволені, якщо йдеться про утримання влади, і застосування їх важливіше, ніж питання справедливості і обов’язку. Ці ідеї зробили ім’я Макіавеллі називним для лідерів маніпулятивного толку.

Починаючи з середини ХІХ ст., філософи, соціологи і соціальні психологи більшою мірою, ніж Макіавеллі, сконцентрували свою увагу на тому, як лідери виникають в групах і взаємодіють із ними. Так, одним із найбільш впливових психологічних механізмів, на яких заснована дія лідера на своїх послідовників, була визнана воля. Ф. Ніцше одним із перших оголосив волю до влади рушійною силою історії. Він бачив у волі до влади творчий інстинкт, який проявляється, передусім, у лідерів, які не лише прагнуть до влади та її застосування, але й долають інерцію натовпу, маючи надлюдські якості.

Таким чином, Ніцше вперше сформулював дві тези, які надалі отримали розвиток в політичній психології. Перша теза стосується природи лідерства як ірраціональної, інстинктивної сили, що пов’язує лідера і його послідовників. Друга теза приписує лідерові видатні якості, що перетворюють його на надлюдину.

Цей підхід був близький до трактувань лідерства в європейській соціальній психології і соціології середини — кінця ХІХ ст. Такі психологи, як Г. Лебон, Г. Тард, С. Сігелє, В. Вундт, кожен по-своєму, але в цілому схожим чином трактували природу політичного лідерства – як ірраціонального феномену, що об’єднує лідерів і послідовників. Г. Лебон, як і Ф. Ніцше, бачив у волі лідера те ядро, навколо якого «кристалізуються і об’єднуються думки». Допоки цього не станеться, лідер управляє натовпом, як «раболіпним стадом, яке не може обійтися без володаря».

У цьому підході до лідерства також імпліцитно є присутніми уявлення про нього як про подвійний – раціонально-вольовий і одночасно ірраціонально-інстинктивний феномен. При цьому другий аспект переважає, зводячи провідну функцію лідера до віри, якою він заражає послідовників. При цьому Г. Лебон не бачить особливої відмінності віри релігійної від політичної або соціальної. Г. Тард додає до цієї моделі ще один інструмент дії – наслідування послідовниками свого лідера.

Ідея гіпнотичного, заворожуючого впливу лідера на масу, натовп або народ була підхоплена З. Фрейдом, на якого книга Г. Лебона мала таку сильну дію, що він написав спеціальну роботу, де вступив у полеміку з Г. Лебоном. Вважаючи, що природа лідера пов’язана з особливими якостями, подібними до гіпнотичних, Фрейд шукає витоки тих механізмів, які роблять подібне можливим, – це потреба будь-якої людини в поклонінні авторитетам, що йде від туги по батькові.

На відміну від соціальних психологів, що робили акцент на психологічній залежності між особою лідера і масою, соціологи того ж періоду (В. Паретто, В. Міхельс, Г. Моска, М. Вебер) більше цікавилися феноменом політичної влади, що пояснює природу лідерства. Так, М. Вебер визначає саму політику через поняття лідерства, яке у свою чергу визначається через поняття влади, – як головної цінності для лідера.

Істотно важливим для соціологічного трактування лідерства є розгляд влади лідера як соціального, а не тільки індивідуального феномену. Робота Г. Моски «Правлячий клас» виразила цей підхід найвиразніше. В. Паретто розглядає проблему в динамічному аспекті, показуючи залежність стилю лідерства від соціального запиту, який призводить до циклічної зміни «левів» на «лисиць», і навпаки. Іншою важливою особливістю соціологічного трактування є виділення ситуації як чинника, що визначає поведінку лідера.

Дослідники середини – другої половини XX ст. внесли багато нового в трактування лідерства. Парадоксально, але при величезному числі робіт із лідерства взагалі, політологи, які не можуть обійтися без цього поняття в дослідженні влади, мало сприяли розвитку цієї галузі знання. Так, за даними Американської асоціації політичних наук, серед майже 5 тис. статей, які потрапили в каталоги американських бібліотек з 1906 р., безпосередньо лідерству були присвячені тільки 42 статті. Число книг було більш істотним. З 1898 по 1975 рр. публіковано понад 3 тис. книг, а з 1975 по 1999 рр. – ще 2.151. Сьогодні жоден дослідник лідерства не може обійти праці таких відомих політичних психологів, як Г. Лассуелла, який почав розробку цієї проблеми ще в 30-ті роки, А. і Дж. Джорджа, що створили біографію В. Вільсона (1956 р.). Дослідження К. Шумахером особи К. Аденауэра (1965 р.), роботи Б. Глэд про американського політика Ч.Э. Хьюза, праці Дж.М. Бернса, Р. Такера, К. Монро, Ф. Грінстайна, М. Херманн і багатьох інших сучасних фахівців з лідерства відрізняються різноманіттям методології, в якій, проте, переважають різні варіанти психоаналізу і психобіографії.

Сучасні підходи до дослідження лідерства мають не лише різні витоки, але й різняться за своєю дисциплінарною приналежністю. Так, слід передусім відмітити вклад психологів, що принесли в дослідження лідерства різні варіанти теорій особистості. Про вклад психоаналітичних концепцій ми вже згадували. Вони наклали відбиток на розуміння особи лідера, його характеристик і якостей, що дозволяють лідерові стати на чолі організації, партії або держави. Психологи також багато уваги приділяють окремим структурним компонентам особи (мотивам, потребам, волі, емоціям, темпераменту, здоров’ю, характеру, стилю, Я-концепції, самооцінці та ін.)

Не менш істотним виявився і вклад соціальних психологів, що розробляли теорію лідерства у рамках психології груп. Передусім, варто назвати численні експериментальні дослідження поведінки лідера в малих групах. Але є немало робіт із психології масової стихійної поведінки, де лідерові приділяється особлива увага. Правда, специфіка політичного лідерства не виділяється ні в роботах про особу, ні в роботах про групову поведінку.

Політична наука останніх десятиліть, як це не парадоксально, виявилася погано оснащеною для вивчення феномену лідерства. Справа тут, мабуть, у тому, що для більшості сучасних політологів виявилася ближче позитивістська методологія, яка не залишає для особи взагалі і для особи лідера, зокрема, особливого місця в аналізі політичного процесу. За останні роки ця проблематика все більше виводилася за межі дослідницького поля, так що у багатьох підручниках цей розділ просто відсутній. Таке ставлення частково пояснюється й певною настороженістю позитивістськи орієнтованих політологів до психоаналітичних теорій лідерства, що зводять поведінку лідера до тих або інших форм відхилень від норми.

У останні десятиліття потужним стимулом дослідження лідерства став розвиток теорій менеджменту. Потреба практичного використання соціологічних і психологічних теорій лідерства для практичних цілей управління призвела до розробки проблематики лідерства у рамках різних управлінських проектів. Один із найбільш відомих фахівців з менеджменту Г. Саймон у своїй книзі «Адміністративна поведінка» (1965 р.) більше уваги приділяє інституціональним, а не особистісним аспектам лідерства, вважаючи, що останні використовуються тоді, коли нам не дістає інтелектуальних інструментів для аналізу організації. Особа лідера в теоріях менеджменту є присутньою, коли необхідно врахувати цей чинник із метою маніпулювання організацією.

Якщо шукати матеріал для вивчення лідерства, то, передусім, слід звернутися до історичних праць. Численні біографії і життєписи відомих політичних діячів, написаних сучасними істориками, дають великий фактичний матеріал. Але у пошуках методології ми наткнемося на використання вже відомих нам психобіографічних методів, що дозволяють оцінити унікальний об’єкт дослідження, при цьому описаний так, що його можна зіставляти з іншими, не менш унікальними історичними об’єктами.

Таким чином, ні в політичній науці, ні в психології, ні в інших суміжних гуманітарних областях немає єдиного підходу до вивчення лідерства. Немає загальновизнаного уявлення про його природу і функції. Політичне лідерство, як одна з форм лідерства, також не описується у рамках деякої загальної теорії, а є областю міждисциплінарною. Перед політичною психологією як наукою стоять як питання, що стосуються природи лідерства в цілому, так і конкретніші питання, що відносяться до політичного лідерства.



2. Природа політичного лідерства

Одним із найважливіших питань природи політичного лідерства, на наш погляд, є не вирішене досі питання про те, в якій області слід вести пошук. Чи лежить розгадка природи лідерства у власне особі політика, чи для її розуміння слід, передусім, досліджувати соціальний запит, електоральні переваги, тобто чинник середовища, контексту? Досі акцент поза сумнівом робиться на чиннику особи, хоча чинник середовища також визнається. Лише невелика частина дослідників реально займається питанням взаємодії особи лідера і середовища, не виділяючи жоден із двох чинників. Розглянемо всі три компоненти лідерства: особу, середовище та їх взаємодію.

Для розуміння природи лідерства і побудови загальної теорії лідерства в порівняльній перспективі необхідно виділити декілька ключових питань, що стосуються методології дослідження і визначення самої предметної області. Так, передусім, необхідно з’ясувати, що є невід’ємними атрибутами лідерства, які далі підлягають зіставленню і виміру в емпіричних дослідженнях.

1. Перше, що не викликає сумніву у більшості дослідників – це особистісний компонент лідерства. Ставлячи завдання пошуку в особі окремих підстав для порівняння політиків між собою, дослідники пішли різними шляхами. Так, одні обрали своїм предметом рольові компоненти, що мають більше функціональний, ніж власне особистісний характер. Порівняння, наприклад, двох президентів або двох депутатів парламенту, що виконують одну і ту ж роль, дозволяє порівняти власне особистісні чинники, що визначають виконання цієї ролі. Тут виникають можливості не лише порівняти вагу особистісного чинника в цілому при виконанні лідерської ролі, але й підійти до емпіричного вивчення ефективності поведінки лідера.

У цій області дослідження є немало дискусійних питань. Серед них, наприклад, залишається далеко не вирішеним питання про те, що первинне – роль або особа політика, яка визначає вибір цієї ролі. Неясно й те, чи є лідер продуктом свого статусу або саме особа надає ролі лідера блиск. Так, недавній відхід зі своїх постів двох українських політичних лідерів (В. Ющенка та Ю. Тимошенко) наочно ілюструє роль особистісних і статусних компонентів їх лідерства: рейтинги першого різко впали; друга – після втрати свого поста все ще залишається серед фаворитів української політики. Нічим іншим, окрім особистісних властивостей, це пояснити не можна.

Окрім ролі, дослідники звертають увагу на мотиваційно-потребову сферу. Існує безліч різних особистісних потреб, які так чи інакше пов’язані з політичною діяльністю лідера і можуть бути об’єктом порівняння. Проте можна виділити декілька основних потреб, що мотивують політичну поведінку лідерів:

- потреба у владі;

- потреба в контролі над подіями і людьми;

- потреба в досягненні;

- потреба в аффіліації.

Потреби у владі і в контролі привертають найбільшу увагу дослідників політичного лідерства. Сьогодні ніхто не оспорює того факту, що кожна з чотирьох названих потреб має власне значення для пошуку причин, що пояснюють політичну поведінку лідера. Порівняльний аналіз цих мотивів, наприклад, у двох президентів, дозволив Д. Уінтеру із співавторами дати цікавий порівняльний аналіз осіб М. Горбачова і Дж. Буша. Такого роду порівняльний аналіз має не лише суто теоретичний інтерес, він може бути використаний для прогнозування поведінки сторін на переговорах і для інших практичних цілей.

Основні складові (елементи) образу лідера:

когнітивний, афективний і конативний (поведінковий). Суб’єктно він представлений: уявленням політичного лідера про себе самого; потребами і мотивами, що впливають на його політичну поведінку; системою політичних переконань; стилем прийняття політичних рішень; стилем міжособистісних стосунків; стійкістю до стресу.

Безперечний інтерес для дослідників політичного лідерства становить когнітивна сфера особистості. Те, як приймає лідер рішення у сфері міжнародної або внутрішньої політики, як веде торг зі своїми супротивниками і виходить із конфліктів – всі ці особливості поведінки лідера кореняться в особливостях його когнітивних процесів, що мають індивідуальні особливості. Дослідження когнітивного стилю, стилю прийняття рішень, особливості політичного менталітету і операціонального коду лідерів лежать в цій площині.

Емоційна складова поведінки лідера, як не дивно, вивчена значно менше, ніж когнітивна. Здавалося б, саме ірраціональний характер дії лідера на оточення повинен був спонукати дослідників звернути увагу на цей компонент. Але серйозних досліджень, присвячених цій темі, – одиниці.

Ще одним компонентом особи лідера, що привертає увагу політичних психологів, є «Я-концепція» і самооцінка лідера. Так, багато політичних психологів, що досліджують лідерів, звертають увагу, в першу чергу, на рівень самооцінки політика, справедливо вважаючи, що порівняльний аналіз цього параметру особистості лідерів можна проводити як безпосередньо, так і дистантно.

Я-концепція, тобто усвідомлення людиною, хто вона, має декілька аспектів. Найбільш суттєві з них це – образ «Я», самооцінка і соціальна орієнтація політичного лідера. У. Стоун вважає, що самооцінка – це позитивне почуття відносно себе, розуміючи її як самоповагу. Д. Оффер і Ч. Строзаер розглядають образ Я-політика, який відповідає «загальній сумі сприйнять, думок і почуттів людини стосовно себе». Ці сприйняття, думки і почуття можуть бути більш-менш ясно виражені в образі-Я, в якому Я розділено на шість різних, тісно взаємодіючих частин: фізичне Я, сексуальне Я, сімейне Я, соціальне Я, психологічне Я та долаюче конфлікти Я.

«Фізичне Я» – це уявлення політичного лідера про своє здоров’я і фізичну силу або слабкість. Політичний лідер має бути досить здоровим, щоб це не перешкоджало його діяльності. У політологічній і психологічній літературі були описані страждання, які заподіювало президентам США Рузвельту, Вільсону і Кеннеді їх погане здоров’я.

З приводу «сексуального Я», тобто уявлень політика про свої претензії і можливості в цій сфері, статистичні дані про те, як сексуальні переваги або сексуальна поведінка пов’язана з лідерськими здібностями, відсутня. Але сумнівно, що президентом сучасної розвиненої держави може стати гомосексуаліст або ексгібіціоніст. Передусім, такі схильності закрили б йому шлях у велику політику незалежно від лідерських якостей. Але при цьому відомі тирани в історії відрізнялися патологією сексуальної сфери і нерідко страждали різними збоченнями.

«Сімейне Я» є дуже важливим елементом особи політика. Добре відомо, передусім, із психоаналізу, який величезний вплив чинять стосунки у батьківській сім’ї на поведінку дорослої людини. Деякі політичні лідери долають ранні травми і конфлікти, інші – ні, і стаючи лідерами, переносять фрустрації зі свого дитинства на своє оточення в країні.

Для людей, що знаходяться на вищих державних постах, дуже важливо мати здатність до спільної діяльності з іншими. Уявлення політика про цю якість відображені в «соціальному Я». Політичний лідер повинен навчитися тому, як вести переговори і як стимулювати своїх колег до прояву їх кращих якостей. Він має бути здатним використовувати навички міжособистісних стосунків для ефективної роботи з різними, іноді ворожими групами людей, з лідерами інших країн.

«Психологічне Я» складають уявлення про свій внутрішній світ, фантазії, мрії, бажання, ілюзії, страхи, конфлікти – найважливіші аспекти життя політичного лідера. З. Фрейд говорив, що психопатологія – частина буденного життя. Як і у звичайних людей, у лідерів немає природженого імунітету від невротичних конфліктів, психологічних проблем, а іноді – й серйозніших форм психопатології, таких як психоз. Чи страждає політик від усвідомлення власних страхів або ставиться до цього спокійно або, навіть, із гумором – проявляється в його поведінці, особливо в періоди послаблення самоконтролю.

«Долаюче конфлікти Я» – уявлення політичного лідера про свою здатність до творчого подолання конфліктів і знаходження нових рішень для старих проблем. Лідер повинен мати достатні знання і інтелект, щоб сприйняти проблему. Він має бути досить самовпевненим при прийнятті політичних рішень, щоб зуміти передати цю впевненість іншим. Інший аспект «долаючого конфлікти Я» – усвідомлення лідером своєї здатності до подолання стресів, пов’язаних із його роллю і діяльністю на посту, наприклад, глави держави.

Стрес може привести до важких симптомів, які найсерйознішим чином обмежують інтелектуальні і поведінкові можливості політичного лідера. Він може збільшувати жорсткість пізнавальних і розумових процесів в історично складні моменти, призводити до зниження гнучкості і самовладання, особливо тоді, коли вони потрібні.



Важливим параметром порівняльного аналізу Я-концепції політичних лідерів є її складність. Під цим терміном Р. Зіллер і співавтори розуміють число аспектів Я, сприйманих політичним лідером, або ступінь диференціації Я-концепції. Р. Зіллер в іншому своєму дослідженні (1973 р.), виявив, що люди з високою складністю Я-концепції мають тенденцію прагнути до отримання більшої інформації перед прийняттям рішення, ніж ті, що мають низьку складність Я-концепції. Оскільки рівень складності Я-концепції пов’язаний із сприйняттям схожості з іншими людьми, то політики з високою складністю Я-концепції, ймовірніше, сприймуть інформацію від інших. Політичні лідери з високою складністю Я-концепції мають тенденцію легше асимілювати як позитивну, так і негативну інформацію і, таким чином, реагувати на ситуацію на основі зворотного зв’язку, ніж лідери з низькою складністю Я-концепції.

Так, з’ясувалося, що чим вища самооцінка у політиків, тим гірше вони реагують на ситуацію, тим нижче їх реактивність. Лідери з високою самооцінкою менше залежать від зовнішніх обставин, у них стабільніші внутрішні орієнтири, на яких вони й засновують свою самооцінку. В той же час, чим вища самооцінка у політиків, тим гірше вони реагують на ситуацію, тим нижча їх реактивність. Лідери з високою самооцінкою менш залежні від зовнішніх обставин, вони мають більш стабільні внутрішні стандарти, на яких засновують свою самооцінку.

Політичні діячі з низькою самооцінкою є більш залежними від інших людей і, таким чином, більш реактивними. Вони чутливі до зворотного зв’язку і змінюють свою самооцінку залежно від схвалення або несхвалення інших. Р. Зіллер і його колеги запропонували типологію особи політичних лідерів на основі дослідження самооцінки і складності Я – концепції.

Перший тип складають лідери з суперечливою, на перший погляд, назвою – аполітичні політики. Це діячі з високою самооцінкою і високою складністю Я – концепції, які асимілюють нову інформацію, що стосується їх, без загрози для їх Я – концепції, але при цьому для їх реактивності існують серйозні обмеження. Вони почувають себе відірваними від інших і тому складно реагують на поведінку своїх послідовників або населення держави в цілому.

Інший тип, найбільш удачливий в політиці – прагматики. Це політичні лідери з низькою самооцінкою і високою складністю Я – концепції, які відповідають на широкий круг соціальних стимулів. Вони прислухаються до думок інших людей і модифікують свою політичну поведінку на основі зворотного зв’язку.

Третій тип складають політичні лідери з високою самооцінкою і низькою складністю Я – концепції, що не реагують на думки інших. Їх пізнавальні процеси і поведінка дуже жорсткі, а самооцінка надзвичайно стабільна. Це – «ідеологи», такі знайомі нам по Політбюро КПРС.

І, нарешті, четвертий тип – це діячі з низькою самооцінкою і низькою складністю Я – концепції, які інтенсивно реагують на вузький круг соціальних стимулів. Їх назвали «недетерміновані».

Можна запропонувати й іншу типологію лідерів:

- харизматичні

- функціональні (напр., партійні лідери часів СРСР)

- артистичні (парадоксальні, напр. Жириновський)

- «професіонали».



Харизматичний лідер є носієм влади внаслідок того, що йому приписують надзвичайні якості: великого вчителя, героя, пророка і т. ін. Як було відзначено Ф.М. Достоєвським у «Легенді про великого інквізитора», основою утримання влади, разом із «таємницею» і «авторитетом», є «диво». Сам термін «харизма», поряд із «таємницею» і «авторитетом», включає в себе є «диво, чудо».

Термін «харизма» взятий із релігії, де він означає своєрідну божественну обраність, «дар зверху». Можливо, через це при аналізі системи харизматичної влади часто можна виявити психологічні паралелі зі структурою релігійного культу: наявність «месії», який знає, «як належить», його послідовників – «апостолів», «мучеників», противників – єретиків, ідеології – «писання» і т. ін. Неминучим наслідком, своєрідною зворотною стороною харизматичного способу легітимізації є поєднання вождизму з масовим ентузіазмом, сліпою вірою в лідера.

Самооцінка політичного лідера значно впливає на внутрішній і зовнішньополітичний курс його країни або очолюваної організації. Якщо у нього впродовж життя сформувалася занижена самооцінка, то його постійне невдоволення собою могло бути тією самою рушійною силою, яка штовхала його на узяття все нових і нових бар’єрів у сфері внутрішньої або зовнішньої політики. Такими є президенти США Р. Ніксон, Р. Рейган та ін. Занижена самооцінка штовхає політичного лідера до різних кроків на міжнародній або внутрішній арені – масштабних військових або миротворчих акцій, несподіваних для оточення екстравагантних поворотів, пасивного споглядання і т. ін.

Лідери держав із завищеною самооцінкою, переоцінюючи власні якості політика і головнокомандувача, часто не помічають загальної зовнішньої, і внутрішньої реакції на свій курс на міжнародній арені. Вони упиваються власним успіхом (навіть, якщо він міфічний) і вважають своїх критиків заздрісниками. Тут можна говорити про порушення зворотного зв’язку між наслідками політичної дії і суб’єктом. Майже ніякі наслідки не здатні змусити такого лідера злякатися або здригнутися від думки про те, до чого можуть привести його вчинки.

Інший тип лідерів із завищеною самооцінкою: стикаючись з недооцінкою їх політики, як в країні, так і за кордоном, вони страждають від афекту неадекватності. Коли їх політика будувалася, з їх власної точки зору, на принципах високої моралі або ж здавалася їм продуманою і продуктивною, але сприймалася як аморальна або ж безглузда, такі політичні лідери йшли на найнесподіваніші кроки. І чим більше вони ображалися і переживали, тим частіше вони повторювали аналогічні політичні акції, ще більше викликаючи несхвалення.

Лідери з адекватною самооцінкою є кращим зразком партнерів на політичній арені. Їх зовнішня і внутрішня політика не мотивована прагненням до самоствердження, зворотний зв’язок між наслідками акцій і ними самими завжди наявний. Такий лідер, як правило, шанобливо й високо оцінює інших лідерів. Не боячись, що його принизять, образять, обійдуть, твердо знаючи власну високу ціну, вважаючи себе не гіршим за тих, з ким йому доводиться взаємодіяти, такий лідер проводитиме політику, яка дозволила б досягти поставлених цілей і мала б обопільну вигоду. Відсутність невротичного компоненту в самооцінці призводить, як правило, до його відсутності і в політичній поведінці.



Окремий тип – лідери з невротичним прагненням до політичної влади. Пошук любові і прихильності є одним із шляхів, що часто використовуються в нашій культурі для отримання заспокоєння від тривожності; пошук влади – інший такий шлях. Завоювати любов і прихильність – означає отримати заспокоєння шляхом посилення контакту з іншими, тоді як прагнення до влади означає отримання заспокоєння через послаблення контакту з іншими і через зміцнення власного положення.

Таке прагнення до влади може бути викликане також деякою особливою причиною, пов’язаною з сім’єю, політичною або професійною групою, батьківщиною або науковою ідеєю. Проте невротичне прагнення до політичної влади народжується з тривожності, ненависті і почуття власної неповноцінності. Інакше кажучи, нормальне прагнення до влади народжується з сили, невротичне – із слабкості. Те, що невротики в нашій культурі обирають цей шлях, відбувається тому, що в нашому соціумі заохочується прагнення направляти справи інших людей у вигляді ініціативності або лідерства. Але якщо за такими стосунками ховається ворожість, інші люди (діти, дружина, підлеглі) – відчуватимуть її і реагуватимуть або підпорядкуванням, або опором. Сам невротик, зазвичай, не усвідомлює привнесеної ним ворожості. Навіть якщо він приходить в стан гніву, коли справи йдуть не так, як він хоче, він все одно продовжує думати, що він за своєю суттю є ніжною душею, і впадає в поганий настрій лише тому, що люди поводяться так нерозсудливо, намагаючись протистояти йому.

При цьому слід зазначити, що постійне зосередження на досягненні влади загалом негативно впливає на особу політичного діяча або іншого суб’єкта владних стосунків. Цей факт був помічений давно: влада, за оцінкою Платона, неминуче робить його (тирана) заздрісним, віроломним, несправедливим, недружнім і нечесним. У чому кореняться причини таких трансформацій? Поза сумнівом, важливий вплив чинять явища, пов’язані з реалізацією владних повноважень – популярність, пошана, матеріальний статус, які починають сприйматися як атрибути особи, а не посади. Не можна заперечувати й того, що певні риси особи, що виявилися релевантними політичній діяльності, можуть отримати в її умовах надмірну вираженість, наприклад, прагнення до досягнення мети, упевненість в собі. Слід згадати і оригінальну концепцію «політичної наркоманії», запропонованої висуненої російським психіатром і психоаналітиком А. Бєлкіним. Він виходить з того, що при виконанні будь-якої діяльності, тим більше значущої, в організмі у виробляються гормони, схожі по дії з наркотиками, що дають людині позитивні емоції.

Політика, безумовно, пов’язана як із високими витратами енергії, так і з величезними можливостями для задоволення потреб влади, самореалізації, статусу і виникнення відповідних емоційних станів, що продукують відповідні біохімічні процеси. Ставши політиком, людина з певними психічними особливостями може звикнути отримувати таке «підживлення» і після певного моменту «сідає на політичну голку». Відповідно, для отримання задоволення потрібно все більше влади, шанування, все більш грандіозні політичні прожекти. Цей процес супроводять зміни особи, схожі з клінічною картиною, виявленою у людей з наркотичною залежністю: некритичність до того, що відбувається, надцінність власних ідей, підозрілість і т. ін. У зв’язку зі сказаним можна привести думку Г. Лассуелла про те, що люди, які «повністю відокремилися від інших цінностей під час досягнення і утримання влади, – небезпечні члени суспільства».

Таким чином, особа політичного лідера в цілому, як деяка система властивостей, та його окремі властивості і характеристики становлять для дослідника лідерства безперечний інтерес. Проте, помітимо, коли йдеться про лідерів національного рівня, то, як правило, ні послідовники цього лідера, ні політичні психологи не мають можливості оцінювати їх безпосередньо. Ми маємо справу з їх вербальним або візуальним іміджем, сконструйованим імідж-мейкерами і трансльованим через засоби масової інформації.

Імідж – віртуальний образ (двійник) політичного лідера.

Саме тут таїться можливість міфологізації образу політика, який перетворюється на деякий артефакт і перебуває у віртуальній реальності. Виникає питання: якою мірою реальна особа політичного лідера співпадає зі своїм віртуальним двійником? Неминуче виникає і проблема посередників, що беруть участь у створенні іміджу: політичних консультантів, радників, журналістів, що є його архітекторами і режисерами одночасно. Вносять свій вклад в конструювання іміджу політика і його супротивники та партнери.

2. Окрім особи, в якості основи для порівняльного аналізу лідерства використовується чинник середовища. Його витоки лежать в традиції ситуативних теорій лідерства. Вважається, що поява лідера є не стільки його власною заслугою, скільки результатом взаємодії місця, часу і обставин. Так, атрибутивні теорії прямо розглядають лідера як свого роду маріонетку, одержуючу прямі вказівки і владу від своїх послідовників, які приводять його в рух, – як лялькар свою ляльку.

Ця точка зору припускає, що лідер відображає цілі групи і діє від її імені. Таким чином, для розуміння лідерства необхідно мати уявлення про очікування і цілі послідовників, яких також можна вивчати в порівняльній перспективі. Нам видається, що це дуже продуктивний напрям, якщо врахувати, що таке «віддзеркалення» політичного лідера у свідомості послідовників не повністю адекватне реальній особі лідера. Але воно має й самостійне значення для розуміння природи лідерства. Адже послідовники йдуть не за тим, кого вони обов’язково знають особисто, а за тим, хто існує в їх свідомості – в деякій «віртуальній реальності». Саме цей образ і викликає їх почуття і спонукає приймати рішення.

Е. Хартлі запропонував свою модифікацію цієї теорії. Він висловив наступні припущення: по-перше, якщо людина стає лідером в одній ситуації, не виключено, що вона ним стане і в іншій ситуації; по-друге, в результаті стереотипного сприйняття лідери в одній ситуації розглядаються групою як «лідери взагалі»; по-третє, ставши лідером в певній ситуації, людина набуває авторитету, який сприяє їй наступного разу; по-четверте, лідером частіше вибирають людину, що має мотивацію до досягнення цієї позиції.

Проте, такі розмиті формулювання не вирішили проблеми однобічності теорії, і, як це часто буває, два крайні варіанти породили деякий третій, компромісний варіант, – особистісно-ситуативні теорії. Зокрема, ще в 1952 р. Г. Герт і С. Мілз виділили чотири чинники, які необхідно враховувати при розгляді феномену лідерства:

1) риси і мотиви лідера як особи;

2) образи лідера і мотиви йти за ним, існуючі у послідовників;

3) характеристики ролі лідера;

4) інституціональний контекст, тобто ті офіційні і правові параметри, у рамках яких діють лідер і його послідовники.

Причини різного розуміння феномену лідерства кореняться в тому, що дослідники вивчають його з різних позицій. Проте, більшість дослідників розуміють лідерство як взаємодію лідера і його послідовників. Ця взаємодія може бути розглянута або з позицій активності лідера, або активності послідовників, або як результат двостороннього впливу.

3. Таким чином, виділяючи різні підстави для порівняльного аналізу політичних лідерів (особа в цілому і її окремі компоненти, середовище, ситуація, взаємодія лідера і послідовників, образи політичних лідерів у свідомості громадян), ми отримуємо інструмент, що дозволяє зіставляти унікальні об’єкти, якими є лідери. Форма, в якій це зіставлення здійснюється, може бути різною: це – case-studies і типологічні дослідження, кількісні дані опитувань відносно сприйняття образів політиків в масовій свідомості і якісні психологічні портрети, це – біографічні дослідження і аналіз контексту середовища у вигляді колективного портрету еліти, це – порівняльні дослідження міжкультурного і внутрішньокультурного характеру.



3. Політичні лідери: сприйняття особи та сприйняття іміджу

Щоб продемонструвати можливості порівняльного дослідження політичних лідерів, приведемо в якості ілюстрації деякі результати дослідження політичних лідерів. Це дистантне дослідження побудоване на порівнянні сприйняття особистісних особливостей провідних політиків пересічними громадянами. Ми виходили з того, що політико-культурний контекст позначається і на очікуваннях громадян відносно лідерів, і на поведінці самих лідерів, їх усвідомленні власних політичних ролей. Загальний контекст політичного лідерства в Україні, як вже зазначалося, визначається державо-центричною психологією громадян, тими традиціями політичної культури, які не занадто сприяють вкоріненню як демократичних цінностей, так і демократичного стилю лідерства.

Проблема особи лідера завжди була центральною в аналізі української політики. Ніхто з фахівців не ставить під сумнів той факт, що для політичної культури у всі часи – від Б. Хмельницького до В. Януковича – було характерне особливе значення особистісних складових політичного процесу. Українська історія не може бути зрозуміла без урахування того, ХТО править країною, незалежно від його титулу: цар, генсек або президент.

Описуючи дореволюційний період, дослідники традиційно акцентують сакральний характер царської влади, яка мала не стільки правову, скільки релігійно-містичну легітимацію. Значно менше уваги в літературі приділяється власне психологічним аспектам виконання вищої політичної ролі. Виняток становить чудова робота Г. Чулкова, в якій акцент зроблений якраз на диференціюванні психологічних характеристик російських імператорів. Але і в цій, і в інших роботах про політичних лідерів тієї епохи не ставиться питання про особистісні якості, які повинен мати цар, щоб його сприймали не просто як виконавця функції, хай і священної, а як особу. Це цілком закономірно з врахуванням того, що політика не була публічною справою.

Радянський період приніс не лише новий тип лідера, але й по-новому поставив проблему його легітимації. Навіть просте перерахування лідерів радянського періоду: В. Ленін, І. Сталін, М. Хрущов, Л. Брежнєв, Ю. Андропов, К. Черненко, М. Горбачов – показує, що загальна основа у вигляді політичного режиму ще не означає одноманітності типів лідерства. Поширена концепція, що трактує лідерство радянської епохи в термінах авторитаризму – тоталітаризму, не дає адекватного пояснення психологічним відмінностям перерахованих лідерів, того, чому такими відмінними виявилися епохи їх правління і якою мірою причиною тому стали їх особистісні особливості, а в якій – природа самої системи.

Якщо відносно харизматичних персонажів (В. Ленін, І. Сталін) зрозуміло, що вони були особами з яскравою індивідуальністю, то брежнєвсько-черненківський період дозволяє говорити швидше про відсутність тих якостей, які прийнято називати «особистісними». Один із респондентів порівняв мову радянських політиків з торохтінням трактора: звук, позбавлений сенсу. Стереотипні фрази, безлика зовнішність непривабливих і часто дуже немолодих та «однакових» лідерів – такий портрет політика того часу на всіх поверхах влади. Більше того – виділятися, мати індивідуальність було протипоказано для тих, хто будував політичну кар’єру.

Прихід М. Горбачова та інших лідерів перебудови був революційним з точки зору стилю. У політику прийшли яскраві, неповторні індивідуальності. Особистісно забарвленими стали їх мова, вчинки, зовнішність. Чим більше несхожими на колишніх лідерів, критичними в їх адресу вони були, тим вище був їх шанс висунутися. Політика з 1985 р. ставала все більш публічною, а отже, питання про те, чого від політика чекає суспільство, перетворилося на одну з головних для встановлення нових демократичних норм. Телебачення зробило відмінності між політиками видимими і чутними.

Постперебудовний період приніс нову зміну парадигми лідерства. Передусім, змінилися домінуючі ролі. «Чисто політичні лідери» перебудови були привабливі через незвично яскраву риторику, манеру спілкування і ідеологічну різноманітність. На політичній сцені, особливо парламентській, з’явилися шоу-мени. З усією гостротою постала перед політологами необхідність пояснити феномен Л. Кравчука, в якому найяскравіше втілився тип лідера, який завоював голоси виборців за рахунок риторики і певних акторських даних.

У наступні роки цей тип виявився витісненим новою політичною модою. На його місце прийшов тип лідера, представлений Л. Кучмою: «чистий професіонал», господарник, зайнятий будівництвом заводів і будинків, прибиранням вулиць і прикрасою столиці. Він всіляко підкреслює, що політика його мало цікавить. При цьому останніми роками він зайняв чіткі державно-патріотичні позиції з низки ключових політичних питань і отримав підтримку виборців.

На перший погляд, цей тип лідера схожий на своїх комуністичних попередників. Але насправді повернення до старого стилю не відбувається. Сьогодні в країні немало таких публічних політиків, обдарованих комунікативними здібностями, гнучких і неординарних, використовуючих у своїй практиці місцевий колорит і діяльно вирішуючих повсякденні проблеми.

Але політична мода знову змінилася. Посилився інтерес громадян до політичної позиції лідера: перш ніж вирішити, хто йому подобається, виборець намагається з’ясувати, в що політик вірить? З ким він і проти кого виступає? Лівий він або правий?

Цей короткий історичний екскурс показує, що:

1) особистісний чинник був значущий в політиці на всіх етапах, незалежно від якостей конкретних лідерів, їх достоїнств і недоліків, від того, чи був лідер простим бюрократом або відрізнявся яскравою індивідуальністю;

2) власне індивідуальність і індивідуальна неповторність вперше стала розглядатися як необхідний компонент лідерства лише з розвитком публічної політики;

3) ситуація соціальної і політичної кризи вимагає від лідерів демонстрації їх особистісного потенціалу. При цьому набір особистісних змінних оцінюється громадянами як у цілому (загальне сприйняття), так і диференційовано (у контексті політичної ситуації). Щоб утриматися «в сідлі» в кризовій ситуації, політикові доводиться швидко реагувати на зміни очікувань виборців і демонструвати свою політичну «особу» з різних сторін. Іноді при цьому виникає відчуття, що ця особа за лічені дні міняється до невпізнання (згадаємо, що В. Ющенко називав Л. Кучму «своїм батьком», а Ю. Луценко швидко змінив членство в соціалістичній партії на роль «польового командира» «помаранчевої революції»).

Перш ніж досліджувати конкретні образи політиків, слід визначити ті показники, за якими можна скласти судження про їх особистісний потенціал.

У пошуку таких показників слід визначитися з теоретичними положеннями. Так, нас цікавила публічна сторона особи політика, тобто ті її аспекти, про які можуть судити і експерти, і неспеціалісти. Це звужує поле дослідження до спостережуваної поведінки. Об’єктом дослідження виступає не стільки особа політика, скільки його публічний образ.

Дослідження цього образу проводиться через його сприйняття громадянами, тобто має характер відображення. Як свідчать раніше одержані результати, це відображення в цілому має цілком адекватний характер. Не дивлячись на те, що формування образу політика у свідомості громадян не засноване на чіткій і повній інформації раціонального характеру, вони, проте, мають психологічно досить точний інструмент для прочитування образу політичного лідера, що дозволяє їм зробити якщо не цілком раціональний, то в усякому разі емоційно прийнятний для них вибір.

У перехідних суспільствах, як вірно відмічає Г. Дилигенський, особу є сенс вивчати, передусім, через систему аттитюдів, оскільки вони рухливіші, ніж цінності, переконання та інші елементи особи. У психологічній літературі прийнято виділяти в аттитюді три елементи: когнітивний, афективний і конативний (поведінковий). Ми виходимо з того, що реальна особа і образ політика мають схожу будову. Це означає, що необхідно виявити не лише когнітивні елементи (вербалізовані і, як правило, усвідомлювані особою), але й елементи афективні, які усвідомлюються рідко, і елементи поведінкові, безпосередньо передуючі здійсненню вчинку. Це завдання вирішується за допомогою асоціативного методу, що виявляє неусвідомлювані асоціації респондента з тим або іншим політиком і дає можливістю проаналізувати афективні компоненти його образу.

При аналізі образу політика доцільно користуватися прийнятими в психології трьома вимірами особи, запропонованими ще Дж. Осгудом: привабливістю, силою і активністю. Всі оцінки громадянами політиків (як раціональні, так і ірраціональні) можна інтерпретувати за допомогою цих трьох особистісних вимірів.

Такі параметри використовуються як для оцінки реального політика, так і для опису його «ідеального прототипу», який має бути «приємним в усіх відношеннях», сильним і активним. Вважається, що прийняття громадянами рішення про те, подобається або не подобається їм політик, – це свого роду «примірка» ідеального прототипу на того або іншого виконавця політичної ролі. Якщо жива модель відповідає шаблону, то політик приймається громадянами.

У реальному житті оцінки того або іншого політика хоча і зіставляються з ідеальним прототипом, але виявлені відхилення парадоксальним чином не завжди призводять до відмови від голосування. Більше того, сам вибір громадянами конкретного політика часом грунтується на системі цінностей, яка може не співпадати з соціально схвалюваною. У такому разі справжні Цінності, що служать основою вибору, людиною не усвідомлюються і мають ірраціональний характер, що відображається на сприйнятті політичних лідерів, опосередкованому цими «прихованими цінностями». У такому разі відповіді респондентів про їх переваги і намір голосувати можуть не відповідати реальності і не працюють як надійний інструмент прогнозу. Їх необхідно доповнити дослідженням несвідомих установок, в яких закладена система цінностей респондентів, що ними може сприйматися як «неправильна» з точки зору прийнятих норм.

У більшості відомих нам дослідників розглядаються вербалізовані і раціональні складові образу політичного лідера, отримані в ході опитувань або фокус-груп. Вони, поза сумнівом, дають цінний матеріал про очікування громадян відносно особи політичного діяча і його позиції. Але такий підхід залишає за рамками розгляду великий пласт інформації, що робить портрет політика одностороннім. Між тим, існує розбіжність між установками відносно політиків і дійсним електоральним вибором, що підтверджується відмінністю соціологічних опитувань від результатів голосування на виборах. Багато в чому ця розбіжність пояснюється тим, що в соціологічних опитуваннях, як правило, фіксується саме раціональний, тобто найбільш поверхневий шар установок.

Раціональні і емоційні елементи установок відносно того або іншого політика ніколи повністю не співпадають. Однією з причин такого розузгодження є протиріччя між соціально схвалюваною в даний момент системою цінностей і справжніми перевагами виборців.

Система цінностей знаходить своє вираження в соціально схвалюваному наборі вимог до політичного лідера: він має бути «компетентним», «чесним», «розумним» і ін. В ситуації розбіжності емоційних і раціональних компонентів установки респонденти керуються не стільки раціональними міркуваннями, скільки емоційними перевагами.

Сказане дозволяє підійти до розуміння структури образу лідера з урахуванням його реальної складності. Цьому повинна служити і методологія аналізу. Ми вважаємо, що вона повинна включати три елементи. По-перше, необхідно простежувати найважливіші тенденції в раціональному сприйнятті політиків. По-друге, аналізувати емоційні складові образів, що мають більше безпосередній характер і свідчать про неусвідомлювані респондентами тенденції. І, по-третє, слід порівняти між собою два ці ряди компонентів. Їх збіг свідчить про цілісність образу, тоді як розбіжність може пояснюватися або нечіткістю образу, або його внутрішньою суперечністю, але у будь-якому випадку воно дає уявлення про внутрішню структуру особи політика. Така схема аналізу може бути застосована як для аналізу кожного конкретного політика, так і для порівняння їх між собою.

Раціональні оцінки включають декілька моментів. Так, до початку змістовного аналізу тих якостей політика, які подобаються або не подобаються громадянам, важливо з’ясувати, наскільки вони впізнанні. Динаміка зміни впізнанності політика є важливим показником його успіху. Незалежно від того, чи впізнав респондент політика або не впевнений в тому, чия фотографія йому пред’явлена, йому все одно ставлять питання, подобається йому ця людина чи ні. Така методика дозволяє вичленувати власне особистісну привабливість в чистому вигляді, відокремивши її від політичних пристрастей. Виявилось, що на загальну оцінку політика і її знак це мало впливає. Таким чином, саме особистісна привабливість, теплота, людяність визначають загальне враження від політика. У літературі прийнято підкреслювати такі якості, як харизматичність і здатність до співчуття як складові електорального успіху.

Раціональні оцінки політиків в змістовному плані, передусім, має сенс розглянути під кутом зору привабливості лідера.

Привабливість в цілому є одним із трьох найважливіших вимірів в оцінці особи політика. У літературі існують дуже різні підходи до розшифровки цього поняття. Так, Д. Кіндер виділяє такі складові привабливості, як компетентність, лідерство, чесність (порядність) і здатність до співчуття. Дж. Маркус зводить їх до двох: компетентності і чесності. К. Функ пропонує розглядати ці чотири риси як взаємопов’язані, але такі, що мають самостійне значення в загальній оцінці політика. Б. Макаренко оперує приблизно тими ж двома поняттями, вважаючи, що політик повинен демонструвати:

- здатність до розуміння: розум, вченість, кругозір, досвід;

- гарантії моральної порядності, які можуть трактуватися як особистісні (чесність, некорумпованість) або інституціоналізовані (вірність закону). Визначаючи виявлений в ході президентської кампанії 2009 р. набір привабливих для громадян якостей, Б. Макаренко пропонує такий опис «ідеального лідера» : досвідчений політик; готовий до розумних компромісів; прибічник практичних справ і прибічник рішучих кроків; витриманий і спокійний. При цьому він помічає, що зовнішність і приватна сторона життя для іміджу політиків не значущі.

У контексті тієї теоретичної моделі, яка була обгрунтована вище, можна трохи інакше сформулювати проблему виділення привабливих особистісних характеристик. Той набір рис, на який вказує Макаренко, може і входить в портрет ідеального лідера, але мало схожий на живих політичних діячів. Так, К. Функ приводить дані про оцінку американцями компетентності 6 кандидатів в Президенти США – Дж. Буша (1992), Б. Клінтона (1992), Дж. Буша (1988), М. Дукакіса (1988), Р. Рейгана (1984) і Р. Мондейла (1984). Серед названих політиків за параметром компетентності різко виділяється Р. Рейган. Не вступаючи в дискусію з питання об’єктивності американської суспільної думки, ризикнемо припустити, що такому результату багато в чому сприяло уміле використання PR-технік і телебачення, а не те, що Р. Рейган був насправді найбільш компетентним американським президентом.

В усіх випадках до виділених якостей слід ставитися з певною обережністю. Так, передусім, ми вважаємо, що предметом розгляду повинні стати не лише позитивні, але й негативні якості політиків. Образи багатьох із них складені з оцінок, які, на перший погляд, здаються взаємовиключними. Насправді привабливі характеристики змішані з непривабливими і враховувати слід було б і ті, і інші. Важливо те, що повтори в оцінках, незалежно від їх знаку, вказують на їх важливість для образу цього політика.

Інший істотний момент полягає в тому, що набір раціональних оцінок привабливості складається з якостей, специфічних для кожного лідера. Так, один із них – «розумний», інший – «досвідчений», третій – «наполегливий» і так далі, тому їх порівняння між собою вкрай ускладнене. Як показав лінгвістичний аналіз матеріалу, отриманого в проведених дослідженнях, виявлені повтори є свого роду «диференціальними ознаками» образу лідера. Образ одного лідера відрізняється від образу іншого системою «диференціальних ознак», що становлять його специфіку.

На підставі повторюваності синонімів вказані характеристики були ранжирувані наступним чином.

1. Психологічні характеристики – необхідні якості позитивного ряду: «спокійний» – «упевнений» – «серйозний» – «мужній» – «цілеспрямований» і відповідного негативного ряду: «жорсткий» – «упертий» – «твердолобий» – «обмежений» – «не терпить заперечень».

2. Зовнішність – позитивна характеристика (особливо погляд, очі і зачіска).

3. Мовні характеристики – позитивні (індивідуалізуючі ознаки).

4. Ділові якості.

5. Розум.

6. Переконання.

7. Морально-етичні якості.

8. Вік (позитивною є відсутність характеристики).

Виходячи з завдань політико-психологічного аналізу, вказані показники привабливості були згруповані таким чином:

- зовнішність (одяг, манера поведінки) і тілесні характеристики (здоров’я – хвороба, фізична конституція, повнота – худорба, шкідливі звички, маскулінність – фемінінність, вік, темперамент, фізична привабливість);

- психологічні особливості (характер, окремі риси, мовні звороти) і морально-етичні оцінки політика;

- політичні, професійні і ділові якості (досвід, політичні погляди, лідерські якості, навички політичної діяльності, компетентність).

Яким би не був набір привабливих якостей того або іншого лідера за змістом, ці якості необхідно також оцінити з точки зору двох інших особистісних вимірів: сили і активності. Особистісна сила, без сумніву, зміцнює привабливість політика. У цей параметр входять такі компоненти, як здоров’я, вік, фізичні і інтелектуальні ресурси, психологічна стійкість, здатність захищати інтереси країни і багато що інше. Оцінюючи відповіді респондентів за цим показником, ми отримуємо додатковий інструмент, що відсіває багато, здавалося б, безперечних особистих рис (наприклад, розум, компетентність), які без сили не багато дають для оцінки і прогнозу політичної кар’єри лідера.

В українській політичній культурі взагалі і в постперебудовний період, зокрема, параметр сили відіграє особливу роль. Не лише сила, але й насильство традиційно оцінюється в радянській і українській традиції досить амбівалентно, але частіше – зі знаком плюс. Це не дивно в умовах незрілості правової держави. Тут доречно відзначити, що мало хто з респондентів відкрито вихвалятиме насильство. Але навіть в усвідомлюваних оцінках якостей, які подобаються або не подобаються, є менш усвідомлений шар аттитюдів, пов’язаний із уявленням про того або іншого політика як про сильного або слабкого.

Сказане про параметр сили багато в чому стосується і показників активності. Активність як особистісна характеристика політика має безпосереднє відношення до виконання владних повноважень.

Висновки

В образі політика, яким його бачать респонденти, завжди є «подвійне дно» – ті пласти образу, які самими респондентами не усвідомлюються. При цьому одні несвідомі характеристики пов’язані з індивідуальними особливостями того, хто оцінює політика, інші – з масовими стереотипами, породженими засобами інформації, треті кореняться в глибинних уявленнях, загальних для людей цієї культури («архетипах колективного несвідомого» по Юнгу).

Перший пласт несвідомих установок в образі політика не такий значущий при аналізі отриманих даних (одні індивідуальні особливості гасять інші, і в розрахунок беруться ті установки, які повторюються у різних людей). Другий пласт становить інтерес при аналізі динаміки сприйняття політика під впливом його власних дій і дій його політичних супротивників, які також прагнуть впливати на його імідж. Цей пласт має, зазвичай, невисоку стійкість і дуже мінливий. Третій пласт, навпаки, включає досить стійкі структури несвідомого, закладені в ході первинної соціалізації: це образний ряд, почерпнутий нами з фольклору, традицій, національної культури і дуже міцно пов’язаний із найбільш фундаментальними психологічними конструкціями особи, – такими, як уявлення про смислові значення того або іншого кольору, запаху, просторово-часових координат, соціальні норми (добре – погано) і структуру владних стосунків (хто головний – хто підлеглий).

Для виявлення останнього, найбільш глибинного зрізу сприйняття політиків, може бути використаний метод асоціацій з твариною, кольором і запахом – із тими значеннями, які вони мають у фольклорі (казках, приказках). Ці аспекти сприйняття дозволяють оцінити приховані аспекти образу політика.

Для роботи з несвідомими елементами образу використовуються ті ж параметри оцінки, що й для раціональних його складових, хоча і з певними модифікаціями. Так, привабливість оцінюється на несвідомому рівні через: яскравість візуального образу; приємні асоціації з запахами; приємні асоціації з тваринами. Сила інтерпретується через: масштаб асоціативного образу (асоціація з твариною); фізичну силу (асоціація з твариною); соціальний статус, роль (асоціація з твариною); інтенсивність (асоціації з запахом, кольором); мужність/жіночність (асоціації з запахом). Активність розглядається в її вираженні через: відтінки (асоціації з кольором); агресивність (асоціації з тваринами).

ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ І ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Анотація дисципліни iconЗавдання для самостійної роботи з навчальної дисципліни
Самостійна робота студентів із навчальної дисципліни «Психологія творчості» структурно й концептуально відповідає інформаційному...
Анотація дисципліни iconАнотація. В статті розглядаються проблеми реалізації принципу історизму в навчально-виховному процесі з фізики. Значну увагу приділено перспективі використання
Анотація. В статті розглядаються проблеми реалізації принципу історизму в навчально-виховному процесі з фізики. Значну увагу приділено...
Анотація дисципліни iconНавчальна програма нормативної дисципліни
Розділ Предмет, наукові основи І цілі навчальної дисципліни “Історія соціології”
Анотація дисципліни iconАнотації навчальних дисциплін відповідних напрямів підготовки (назва дисципліни, статус, рік/семестр, мета, завдання, зміст дисципліни, викладацький склад, тривалість, оцінювання). Методологічні та теоретичні проблеми психології викладач
Назва дисципліни, статус, рік/семестр, мета, завдання, зміст дисципліни, викладацький склад, тривалість, оцінювання
Анотація дисципліни iconДілові папери. Доручення. Офіційний лист. Анотація
Мета: Поглибити та систематизувати знання про ділове спілкування, ознайомити учнів із призначенням й особливостями вказаних у темі...
Анотація дисципліни iconНазва дисципліни Науковий семінар «Українська література в контексті культури»
Контактні дані розробників робочої програми навчальної дисципліни, науково-педагогічних працівників, залучених до викладання
Анотація дисципліни iconКомплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни «Російська мова» Київ – 2012 Передмова Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни розроблено
Зауваження враховані. Комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни відповідає стандартам вищої освіти, вимогам мон молоді...
Анотація дисципліни iconПояснювальна записка до навчальної дисципліни нормативна програма навчальної дисципліни тематичний план на поточний навчальний рік

Анотація дисципліни iconПояснювальна записка до навчальної дисципліни нормативна програма навчальної дисципліни тематичний план на поточний навчальний рік

Анотація дисципліни iconЮрій М. Ф. Політологія Підручник Київ Дакор 2006 Анотація
Підручник адресований студентам вищих навчальних закладів, викладачам, аспірантам, всім зацікавленим політичною наукою


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка