Антоніо Джірланда старий завіт



Сторінка10/44
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.05 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   44

Бог-Творець, пізнаний в історії


Найдавніше «кредо» ізраїльського народу не включало у собі (так, як наше «Вірую») твердження про віру в Бога «творця неба і землі». Коли побожний ізраїльтянин приносив у жертву первістки свого урожаю, він відмовляв своєрідну молитву, яку вчені охрестили як «коротке історичне кредо Ізраїля», що міститься у Втор 26,5-9. Цей уривок коротко перелічує головні події з історії спасіння, які Ізраїль пережив на початках свого існування як народу: перебування в Єгипті, гніт з боку фараона, здійснене Богом чудесне звільнення, дар обіцяної землі.

У трошки більш розвинутому вигляді та у формі «меморіалу», в якому сам Бог пригадує ізраїльському народові все те, що він для нього зробив, починаючи від покликання Авраама, ми знаходимо знову цю саму історію спасіння у книзі Ісуса Навина (24,2-13). В жодній з цих двох формул нічого не говориться про сотворення світу та про Бога-творця.

Віра в Бога як Творця того, що ми тепер називаємо всесвітом, в певному значенні була незаперечною самозрозумілою передумовою для біблійного народу, навіть якщо її не було виразно висловлено. Ізраїль пізнав Бога у тому досвіді, який він пережив, та прославляв його за всі чуда, які він сповнив для нього; ці чуда включали в собі також панування над такими складовими елементами всієї дійсності, як історичні події та «сильні світу цього». Отож, другорядним чином Ізраїль стверджував володіння Бога над всім тим, що існує; і цього йому вистачало. Світ, все ж таки, викликав захоплення (і навіть розгубленість), і це стало предметом хвали та прослави Бога в різних псалмах (пор. Пс 19; 29; 104).

Тема сотворення світу, що пов’язана з твердженням про Божу єдиність, стала першорядною темою для Ізраїля правдоподібно в часі заслання (586-538 рр. до Хр.). У Вавилонській землі (сучасний південний Ірак) засланий народ Ізраїля живе посеред поганського населення та в такій державі, що зі своїми військовими та економічними успіхами розвинула пишну релігію, багату на величаві храми та на урочисті церемонії, свята і процесії. Володарі тогочасного світу приписували своїм божкам власні успіхи. Єврейські заслані, покинуті на власні сили, розпорошені та запаморочені навколишнім середовищем, не маючи можливості практикувати свою релігію, згідно з власними традиціями, знаходяться на межі між поглибленням й відновленням своєї віри, та її покиненням, тобто віровідступством.

Під кінець заслання, починаючи прибл. від 545 р., між засланими чується голос одного нового пророка, що проголошує близьке звільнення та повернення на батьківщину. Це є пророк, якого умовно називається «другим Ісаєю», якому завдячуються 40–55 глл. сучасної книги Ісаї (чи більша їх частина). У цьому тексті пророк дає голос Богові Йгвг, що промовляє у першій особі як єдиний Бог, Творець і Володар всесвіту, у противагу до німих, нерухомих, безсилих ідолів. Ця тема безперестанно виринає передовсім у 40–48 глл.: Іс 40,12-26; 41,21-29; 43,10-13; 48,12-13.

У такому релігійному кліматі визріває виразна віра ізраїльського народу у власного Бога як Творця всесвіту, — віра, що висловлена на першій сторінці Біблії (пор. також Пс 104). Тут не йдеться про якесь вічне, всезнаюче та всемогутнє найвище Буття, яке неможливо точніше означити, але про єдиного Бога, якого Ізраїль пізнав у своїй історії, починаючи від покликання Авраама.

Завершимо ці спостереження про першу розповідь про сотворення тим зауваженням, що його не представлено з точки зору створінь, щоб описати їхню природу, суть і властивості, але з точки зору Бога, який знаходиться на початку всього і являється їх творцем та митцем, через що всі речі і всі живі істоти знаходяться на диспозиції для його планів, його слова та його наказу в будь-якому моменті. Думка про автономний всесвіт, загнузданий незмінними законами (через що деякі модерні вчені вважають, що «бавитися в чуда» не є гідним Бога) є немислимою для біблійного автора, не так тому, що він не знає законів природи, як радше тому, що віра, яка сформувалася під впливом його релігійного досвіду, твердила, що «природа» — це передовсім «створена річ», тобто дійсність, яка в усьому залежить від свого Творця, і яка є безперестанно «відкрита» до його слова, а не «замкнена» сама у собі та у своїх законах. Терміну «природа» навіть не існує у біблійній єврейській мові.

5
На початках людства


Після величавої, грандіозної сторінки про сотворення світу (Бут 1,1–2,4а) Біблія представляє до нашої уваги другу, не менш славну та всіми знану розповідь про початки, котра належить до ягвістичної традиції.

Розповідь про нашу історію


Як тільки починається читати цю секцію, відразу завважується, що перед нами текст зовсім іншого характеру: ми не знаходимо тут нічого систематичного, нічого впорядкованого по ділах і днях; ми натикаємося тут на зовсім інший спосіб мовлення. Починаючи від Бут 2,4б перед нами постає справжнє оповідання, жваво і мальовничо описана «історія». Окрім зміни стилю відразу завважуються також великі відмінності щодо змісту: вся увага зосереджена тут на землі та на людині, яка у цій розповіді являється першим, а не останнім, як в Бут 1,26-28, Божим ділом; на початку ми знаходимо тут «суху землю», без жодної згадки про воду, в той час, як в Бут 1,1-2 говорилося, що земля була огорнена водою.

Автор книги Буття, що зібрав докупи та об’єднав ці дві традиції, безсумнівно зауважив був існуючі між ними відмінності, однак помістив обидві ці розповіді одну поряд з іншою, тому що як одна, так і друга містять у собі важливі повчання про наше походження та про наші наші відносини з Богом. Таке поєднання двох розповідей говорить нам також про те, що обидві вони «відносні» у тому, що стосується способу сотворення: жодна з них не має наміру навчати, що процес сотворення розвивався у саме такому зовнішньому, хронологічному порядку, як він описаний. Таким чином ліквідовується запитання, яке можна було б поставити: Котра з цих двох розповідей має рацію, котра є правдивою? Подібне запитання попросту не має сенсу в контексті тієї катехизи, що автор намагається нам подати.

Читаючи другу розповідь про початки, треба в першу чергу взяти до уваги той факт, що вона становить одне єдине з третьою главою Буття, й, отож, її треба читати разом із нею. З іншої сторони, її не можна читати, як якусь казку, віддалену від нас 500 тисяч років чи ще більше. На цих сторінках ми зустрічаємося з нашою історією, з історією кожної людини, незважаючи на те, що вона виражена символічною мовою, яку автор застосовує, послуговуючись тими образами, які він запозичив у сучасної йому культури (ягвістична традиція була написана в X ст. до Хр., в часах Давида і Соломона).

Ця друга розповідь зосереджує свою увагу на людині, на людській парі. І щоб виразити те, чим являється чоловік і жінка, тобто подружня пара, з точки зору їхньої особистої та взаємної «вартості» у Божому проекті, автор розповідає про їхнє походження, йдучи за принципом «що первісне — те й установче», як ми сказали б нашою абстрактною мовою. Описуючи на свій спосіб походження людства, автор в дійсності говорить нам, чим являється людина, і яке є її становище перед Богом, до якого б народу, епохи чи території вона не належала.

Зробивши ці вступні зауваги, можна тепер підійти ближче до тексту, що пропонує нам свого роду «історію», яка включає в собі ряд на перший погляд наївних, але в дійсності насичених глибокою мудрістю сцен.

Сотворення людини (Бут 2,4б-7)


Із синтактичної точки зору текст Бут 2,4б-7 становить одне єдине речення: «(4б) Коли Господь Бог творив небо й землю... (7) тоді Господь Бог утворив чоловіка...».

Після початкової згадки про «небо», далі про нього більше не буде мови; вся увага тепер зосереджується на сухій землі (по єврейськи ’adamah) та на людині (’adam). Уявлення про Бога, який утворює людину з землі чи з глини є характерним для культур стародавнього Середнього Сходу, як у Єгипті, так і в Месопотамії; про це нам свідчать різні тексти та рельєфи1. Такий був традиційний спосіб думання відносно запитання, звідки походить людство, як, зрештою, це і можна було собі уявляти, спостерігаючи за тим, як людина після смерті розкладається, і з неї залишається лише груда землі. Поширеною була також думка, що лише «Божий подих» чинить цю свого роду глиняну статую «живим єством»; не йдеться тут про душу, як ми її тепер розуміємо, але про «життя» в усіх його виявах, так як ми всі їх відчуваємо, від найбільш простих і елементарних, й аж до вищих та складніших.

Якщо той спосіб мовлення, що автор застосовує, описуючи походження людини, належить до сучасного йому культурного середовища, то само собою зрозуміло, що автор тут не «вчить» нас нічого у тому, що стосується «способу», в який людина з’явилася на землі. Сучасні науки, такі як біологія чи палеонтологія, не мають що запитувати у цього тексту, як і не мають що йому протиставляти. Єдина річ, якої тут «навчає» Біблія, — це що людина, хоч і належить до землі та до сотвореного світу, являється плодом прямого Божого втручання, яким би не був конкретний спосіб її появи на землі, про що науки можуть висувати свої гіпотези, намагаючись пояснити ті феномени та знахідки, що виводить на світ археологія.

Людина в насадженому Богом саді (Бут 2,8-15)


Бог насаджує для людини свого роду парк. Автор має на думці землю, яку він знає, землю суху, бідну на воду та на рослинність, землю з посухами й, отож, із постійною загрозою пустелі: таким є природне середовище Середнього Сходу й зокрема південної Палестини. Створення такого парку, багатого на різного роду дерева, та з такою кількістю води, що з неї поставали б великі ріки, саме задля тієї цілі, щоб поселити в ньому людину, — це для автора спосіб, в який він намагається висловити думку, що Бог вихопив людину з її «нормального» природного середовища й поставив її у привілейоване положення. Отож, тут йдеться про дар Божої доброти до людини. Цей сад — це «людське» середовище, оскільки людина повинна його порати і доглядати, але це також середовище, в якому людина може зустрітися з Богом, спілкуватися з ним, жити з ним у злуці, у дружніх і повних довір’я відносинах. Те, що чинить людське життя особливим, — це, якраз, такі відносини з Богом.

Якщо Адама було поставлено в саді, щоб «порати і доглядати його» (Бут 2,15), то це означає, що праця є притаманна для людини ще перед гріхом і незалежно від гріха, а не являється карою за нього. Окрім економічної необхідності (здобуття всього необхідного для життя), праця відповідає також глибокій внутрішній потребі людини в активності, у «творенні», у практичному вираженні тієї енергії та тих ідей, що зроджуються у ній. Через працю, в широкому значенні цього слова, людина реалізовує себе саму та співпрацює з Богом у тому, щоби щоразу краще пристосувати до себе те середовище, яке він їй дарував.

Коли автор писав, що людина повинна також «доглядати» сад, крім того, щоб його порати, він мабуть не знав, якими актуальними будуть його слова через 30 століть. Бо ж людина не повинна бути володарем, деспотичним тираном світу, але розумним та передбачливим «господарем», який дбає за те, що він отримав у спадщину, який береже і покращує його, щоб воно давало якнайкращі плоди, а не лиш визискує його в той спосіб, щоб його вичерпати та знищити, — адже тоді він знищив би себе самого.

Заповідь (Бут 2,16-17)


Перед нами центральний момент розповіді. Пропозиція зустрічі, спілкування та злуки з Богом не скасовує для Адама тої віддалі, яка існує між ним і Богом: він є створінням, і його покликано прийняти як дар все те, чим він є, і що Бог йому дарував і ще подарує. Таким є реальний стан речей, незважаючи на будь-які ілюзії, і лише у цьому стані він може зреалізувати в повноті себе самого та своє володарювання над світом. Бог пропонує людині зустріч, спілкування, злуку, дружбу з ним, однак ні до чого не її примушує, адже він створив людину розумною і свобідною, й, отож, очікує від неї розумної та свобідної відповіді. Він очікує, що людина також прийме та бажатиме цієї зустрічі й цієї дружби, яка, щоб бути автентичною, не може не базуватися на правді про Боже буття та про людське буття. Людина у тому становищі, в якому вона знаходиться, має достатню кількість мотивів, щоби вважати, що Бог бажає її добра, щоб довіряти йому та його словам.

І ось яке є Боже слово, якому Адам повинен довіряти: усі дерева й усі плоди саду є до його диспозиції, за винятком плоду лише одного дерева. Це не є велике обмеження, але чим меншим є предмет обмеження, тим більше є його значення: своїм послухом Адам висловить визнання свого становища «сотвореного буття» і висловить повне довір’я та приязнь до свого Творця; непослухом він все це заперечить. Наслідки можливого непослуху поки що не є цілком ясними; отож, тут мусить увійти в дію довір’я до Бога. Це є своєрідне випробування, через яке Адам повинен перейти.


Тварини та жінка (Бут 2,18-25)


Автор продовжує, доповнюючи картину початків новим захоплюючим дух мистецьким моментом, повним повчальної мудрості. Подальшого поштовху надає розповіді зауваження, що Адамові «не добре бути самому». Так виглядає, ніби Бог намагається зарадити цьому положенню, роблячи одну невдалу спробу, якою Адам не задоволений: мається на увазі сотворення тварин, які переходять одна за одною перед Адамом, і яким він надає ім’я. Надати ім’я якійсь особі або речі в біблійному способі мовлення не означає лише пізнати її розумово, але передовсім виражає вищість, авторитет, панування над названою річчю, надання їй якоїсь функції. Тварини — це також цінна допомога для чоловіка, для його середовища, для його життя і праці; вони також являють собою великий Божий дар для чоловіка, але вони не є такою допомогою, яка йому відповідала б. І ось сотворення жінки з однієї життєвої частини («ребро» тут має загальне значення) чоловіка. Ця «операція» Бога-хірурга — так само умовна, як і дія Бога-гончаря, який ліпить з глини людину, але завдяки такому образному описові катехиза священного автора про значення жінки не могла бути яснішою і більш зобов’язуючою.

Дане «запізнення» появи жінки, спричинене сотворенням тварин, — це літературний засіб, щоб показати вищість жінки над всіма іншими живими єствами, які належать чоловікові, але які не є тієї самої природи, що він. Автор описує, що Бог використовує одну життєву частину тіла Адама для того, щоб з неї сформувати жінку, не так задля того, що Бог мав у цьому потребу, але задля того, щоб дати чоловікові зрозуміти, що жінка є тієї самої природи, що і він, адже вона має те саме тіло, одушевлене єдиним божественним подихом. Отож, Бог її любить так само, як чоловіка; вона є розумною та свобідною так само, як і він, і вона являється для нього подругою і такою допомогою, якою жодне інше сотворіння не може бути.

Треба ще зауважити, що у цьому описі, на відміну від Бут 1,28, навіть не заторкується питання про передання життя, хоч, очевидно, воно підрозумівається. Наголос тут ставиться, натомість, на міжособових відносинах, на необхідності спільного життя, щоб дійсно бути, чи стати вповні особами, згідно з Божим планом.

Автор тут представляє перший та фундаментальний зв’язок, зв’язок між чоловіком і жінкою, що є нерозривним і має на меті взаємну співпрацю та взаємне доповнення на всіх рівнях, починаючи від психо-емотивного, який тут стоїть на першому плані, про що свідчать як Божі слова: «Не добре чоловікові бути самому», так слова Адама: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла», і коментар самого автора: «Тому полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут 2,18.23.24).

Тепер Божий проект у відношенні до людини, чоловіка і жінки, вже звершений і досконалий. Бог тепер лиш очікує, щоб людина прийняла і здійснила цей проект.

Спокуса і упадок (Бут 3,1-7)


Завершальне зауваження другої глави твердить, що чоловік і жінка були нагими, але не відчували жодної незручності чи сорому ні між собою, ні перед Богом, який такими їх створив. Ця вказівка є дуже важливою не лише тому, що вона являється пов’язуючим елементом із третьою главою (пор. Бут 3,7.21), але передовсім тому, що завдяки їй можна ще краще зрозуміти стан людини у первісному Божому проекті. Нагість крім того, що являється вказівкою на безпристрасність та спокій у взаємовідносинах між чоловіком і жінкою на чисто статевому рівні, вказує також передовсім на те, що людина є сотвореним буттям, і що це не являється перешкодою для гармонійної зустрічі з Творцем та із їй подібними. Нагість вказує також на щирість у спілкуванні, на простоту і цілковите взаємне довір’я, через що немає потреби «покриватися», маскуватися, захищатися. Зв’язок та приязнь із Богом, якому віддалося власну неміч, зроджує щастя та рівновагу у людських взаємовідносинах.

Людська особа (чоловік/жінка), щоб жити у правді власного буття, повинна визнати цей свій стан «сотвореності» й, отож, прийняти як дар все те, що Бог вчинив для неї (створив увесь всесвіт!); вона повинна це зробити свобідним, відповідальним актом волі, як це справді належиться «людині». Незважаючи на всю близькість із Богом, Адам і Ева не могли прямо бачити Бога. Їхня зустріч з ним була зустріччю у вірі: якщо би так не було, то не могло би бути жодного випробування, ані жодного свобідного вибору. Вони мусіли довіряти Богові та його слову, вірячи, що їхнє становище залежить від їхнього рішення довіритися йому; заперечуючи ж йому, вони пішли б назустріч певним наслідкам, які в тому моменті ще не були явними: адже з’їсти якийсь фрукт не спричинює смерті! Адам і Ева були покликані не так до акту послуху, як до акту віри та довір’я: акт віри включає піддання розуму, свобідне вживання волі і передовсім довір’я до Бога, який виявив їм всю свою любов, — отож, це було довір’я з твердими основами.

Автор розповіді не був «власним кореспондентом» в Едемському саді; він будує свою розповідь, послуговуючись тими символами і способом мовлення що притаманні для його культурного середовища: змій, дерево життя, дерево пізнання добра і зла... Заборона їсти плоди з цього останнього дерева буда дана для того, щоб уможливити доступ до дерева життя, про яке говориться в Бут 2,9 і в Бут 3,24, наприкінці розповіді. Дерево життя — це поширений на стародавньому Середньому Сході символ1, який вказує на засіб до осягнення безсмертя та злуки з якимсь божеством; дерево спокуси, натомість, — це виключно біблійний символ. В його плодах автор зображає пізнання добра і зла, що у семітському способі мовлення є рівнозначним до влади встановлювати те, що добре, і те, що зле, незалежно від Бога та в противагу до Бога, тобто в противагу до того, що він встановив, як добро і зло, не так задля якогось капризу, але як дійсність, закладену в суті кожного сотворіння й зокрема в людині, сотвореній на його образ і подобу. Людина не може встановлювати добро і зло: така «моральна автономія» означає відкинення Божого проекту, спрямованого для добра людини і, в кінцевому результаті, заперечення його становища створеного буття.

Поява на сцені змія, спокусника, є пов’язана із значенням, якого ця істота набрала в ханаанській поганській релігії, з якою Ізраїль увійшов в контакт після свого входу в Ханаанську землю. Змій був символом плідності для людей, для тварин та для землі, як рівнож він був символом магії, тобто намагання привласнити собі божеські сили через знання якихсь особливих формул та обрядів. Застосування цієї тварини в нашій розповіді виглядає, в намірах автора, дуже полемічним: людина, відкидаючи правдивого Бога та добро і зло, такими, якими він їх встановив, шукає власної дороги до життя й до щастя деінде, в речах, які не є Богом, в ідолах чи в магії, однак вона не знаходить нічого іншого, як лиш безсилля і смерть.

Спокуса Адама і Еви розвивається за зразком будь-якої іншої спокуси: в основі стоїть підмова, що походить зі-зовні та ставить під сумнів відносини з Богом. Змій не намовляє Еву в прямий спосіб спожити заборонений плід; він підходить здалека у своїй розмові з нею, змальовуючи Бога, як егоїстичне та брехливе єство, яке не хоче поділитися власною владою, яке боїться, щоб вона і Адам не могли стати такими самим, як він сам. Справжня рація Божої заборони, за твердженням змія, — це егоїзм і заздрість; загроза ж смерті — це лиш брехня, і більше того: якраз цей плід зробить їх такими, як Бог, знавцями добра і зла!

Ева дає себе переконати; вона сумнівається в тому, що Бог дійсно бажає добра і щастя для неї й для Адама. Сумнівається в любові Бога, який дав їм все, і вірить наклепові спокусника, який не зробив абсолютно нічого для них. Думаючи, що вони зможуть стати такими, як Бог, в противагу до його проекту, що вони зможуть самі здобути власне щастя, у противагу до його волі, вони беруть плід і його споживають. Але це мало хіба лиш силу дати їм пізнати зло, а не вчинити їх господарями над добром і злом.

Автор каже, що після цього вчинку Адам і Ева зауважують, що вони нагі. Нагість, на відміну від того, як було перед тим, стає тепер крайнє негативним станом, станом страху і сорому перед іншими та перед самим Богом. Отож, вони намагаються зарадити, як можуть, й використовують славне «смоківне листя», щоб покритися.

Ще одне зауваження: спокусник обіцяє Адамові та Еві, що вони стануть такими, як Бог. В дійсності саме у цьому полягав первісний Божий проект, про що виразно говорить Новий Завіт: Павло запевняє нас, що Бог нас «наперед призначив, щоб ми були подібні до образу його Сина» (Рм 8,29), а Йоан стверджує, що ті, що приймають Ісуса як Сина Божого, споконвічне Слово Отця, отримають змогу стати Божими синами (Йо 1,12), і ще, в його першому посланні: «Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми дітьми Божими звалися, й ми і є ними... Ми тепер — діти Божі... та будемо до нього подібні, бо ми побачимо його, як є» (1Йо 3,1-2). Саме бажання бути такими, як Бог, бути подібними до нього, не становить «первородного гріха»; первородним гріхом є претендувати здобути це власними силами, протиставлячись Богові, замість того, щоб прийняти з його рук це остаточне приведення нашого буття до досконалості та повноти, як остаточний та найвищий дар Отця, який подасть нам в такий спосіб наше повне щастя. Дійсно, первородний гріх живе у кожній людині, тому що кожен з нас відчуває глибоке бажання здобути собі власними силами своє щастя, відкидаючи будь-яке довір’я до Бога: саме це є передумовою першого і кожного іншого гріха.


«Судовий процес» (Бут 3,8-19)


Допит (стт. 8-13): Перша реакція Адама і Еви, як тільки вони зауважують присутність Бога, «що ходив собі садом під час денної прохолоди» (ця деталь вказує на ту близькість, яка існувала між Богом та людською парою) — це втекти, заховатися через страх і сором, ще перед виявленням будь-якої реакції з боку Бога, який кличе їх: «Адаме, де ти?». Це запитання ніби висловлює Боже здивування, чому вони двоє не приходять йому назустріч. Тут починається допит, який з однієї сторони підкреслює «відповідальність», а з іншої — намагання уникнути цієї відповідальності, стараючись скинути її з себе на інших. Незважаючи на те, що походження зла являється тайною, оскільки воно не зроджується лише в людині, але приходить зі-зовні (від змія), правдою залишається, що людина може прийняти або відкинути ті намовлювання, що їй представляються.

Людина є відповідальна за свої рішення. Будь-яка психологічна, соціологічна чи біологічна теорія, що намагається звільнити людину від відповідальності, в дійсності чинить з неї робота й, отож, заперечує її як свобідне і відповідальне людське буття.

Зауважмо ще, як гріх, тобто негативний вибір, що йде проти власного добра і власного щастя, розбиває суспільство та взаємну солідарність. Адам тут ніби відрікається від жінки, яку спершу прийняв був, як найбільший Божий дар, і дивиться тепер на неї, як на спокусницю, причину помилки і зла. Але обоє вони є винні й відповідальні за свій вибір та за його наслідки, що були наперед провіщені.

Вирок (стт. 14-19): Адам і Ева не можуть більше залишатися в Едемському саді. Вони відкинули Божий проект, розірвали близькість із ним; зустріч з ним викликає тепер в них страх і сором. Божий вирок визнає цей стан речей. Бог серйозно ставиться до вибору людини, — і вона «повертається до землі, з якої була взята», не лише у біологічній смерті, але ще перед нею, у своєму щоденному житті, з усією його твердістю, непевністю та безвартісністю, з трудністю у намаганні віднайти в якийсь спосіб, ніби «навпомацки» (Ді 17,27), Бога, через позосталі знаки, що однак ніколи не є достатньо ясними, з трудністю у взаємовідносинах з іншими, як у подружній парі, так в будь-якому іншому виді спільного життя, з трудністю навіть з природою та з тваринами.

Найголовніший засуд — це прогнання з Едемського саду, який символізує життя у приязні та у злуці з Богом, хоч поки що лиш у вірі. Інші «засуди» для чоловіка та жінки — це лиш наслідки цієї зміни стану речей, й вони зводяться до того, що ми мусимо жити в тому «природному» фізичному і біологічному середовищі, до якого ми належимо, і в якому нормальною річчю є відчувати терпіння, біль, хворобу і смерть, з тим страхом та непевністю, що її супроводжують.

Ми звичайно схильні до того, щоби скинути на Адама і Еву всю вину за наше нещасне життя; але цей спосіб думання треба відкинути. Наше теперішнє становище, безперечно, є плодом того першого неправильного рішення, але також і всіх інших неправильних рішень, вчинених всіма поколіннями і нами самими. Це так, ніби ми жили б на величезній платформі, яку ми щоразу більше перехиляємо, чинячи її щоразу більш сковзкою і неможливою до вирівняння, як на особистому, так і на соціальному, національному і світовому рівні.

Перша Благовість (ст. 15): Але головна увага автора зосереджується передовсім на першому засуді, єдиному, в якому знаходимо прокляття, а саме, — прокляття спокусника. Його проклинається без жодних зм’якшень і навіть без допиту. У цьому контексті засуду і прокляття міститься славний 15-ий ст., названий «протоєвангелієм», тобто «першою благою вістю» для згрішившого людства.

До поразки та упокорення спокусника, що представлені у засуді повзати по землі та їсти земний порох (так звичайно представлялося переможених у війні ворогів), додає свій вклад жінка, яка завжди буде в боротьбі із ним, як будуть в боротьбі між собою і їхні потомства, аж поки один Потомок жінки не розчавить голову змія, і це буде остаточна перемога добра над злом, Бога над його противником, людини над її спокусником. Біблія, змальовуючи все те зло, що поширилося у світі через гріхи чоловіків і жінок, починаючи від першої пари, не робить це лиш для того, щоб дати нам пізнати, що дане становище не походить від Бога, але є «нашим»; вона це робить передовсім для того, щоб об’явити нам та запевнити нас, що Бог не змиряється з цим безнадійним становищем: Бут 3,15 — це слово, яке своїм сяйвом освітлює цілу цю главу, що містить в собі спокусу, гріх, стид з усіма їхніми жахливими наслідками.

Що тут є дійсно важливим, — це той факт, що Бог не залишає нас, він продовжує бажати спасіння для людства. Отож, він сам вкладає в жінку, першу обманену, та в усе її потомство (усе людство) вічну ворожнечу до спокусника та його потомства (тих, що свідомо й рішуче стають по стороні «змія»). Завжди вестиметься, під різними індивідуальними та колективними формами, боротьба між добром і злом, аж до того часу, коли один потомок жінки остаточно не розчавить голову змія, назавжди знищуючи зло.

Християнська інтерпретація вбачає у тексті Бут 3,15 перше звіщення приходу Ісуса, Сина Божого, «що народився від жінки» (Гл 4,4), який, як новий Адам (Рм 5,12-21), переміг всі диявольські наклепи та став основоположником нового людства. Отож, не дивно, що Церква, ще від перших століть християнства, впізнала у жінці, потомство якої мало розчавити голову змія, особу Марії, нової Еви й матері нового людства.

З Христом боротьба проти зла не вщухає; вона радше стає ще більш напруженою, оскільки її підбадьорює та надихає оживлена надія на перемогу: Христос вже переміг зло у своїй перемозі над смертю, яка являється найжорстокішим його виявленням.

Незважаючи на те, що всі ми народжуємося синами Адама, схильними до зла, ми також маємо ту ласку, що ми можемо увійти в нове Христове людство, яке не обмежується лише тими, що приймають хрищення, але охоплює всіх, навіть тих, що жили ще перед Христом: всі є покликані і можуть стати Божими синами через шляхи, що лише Отець знає та здійснює.



Прогнання з саду (Бут 3,20-24): Ми вже говорити про це «прогнання» з Едемського саду, як наслідок вибору Адама та Еви: Бог серйозно трактує цей вибір, — і сад закривається, охоронений херувимом з вогненним мечем. Насправді ж тут символічним чином констатується, що пропав той стан приязні, близькості та глибокої злуки з Богом, в якому людство було сотворене.

Херувим — це своєрідне «чудовище» з людським лицем, левиним тілом та орлиними крилами, згідно з тими зображеннями, що знаходимо в ассирійських та вавилонських палацах і храмах, де він представлений як охоронець священності цих будівель. Вогненний меч — це грім, елемент природи, над яким лише Бог має владу, і який знищує кожного, у кого вдаряє.

Поза садом (чи раєм) сліди Бога ще існують, але набагато важче буде їх віднайти. Лише в Ісусі вони стануть виразними, явними.

Є ще остання деталь, яка, разом із звіщенням про спасіння, виявляє Божу любов: Бог виготовлює для першої пари, спітканої нещастям, шкіряну одежу. Він дає їм одяг, тобто частково повертає їм втрачену гідність та красу (Бут 3,21), щоб уможливити взаємне співжиття і взаємоповагу, яку вони повинні будуть виявляти один до одного.

Тут починається довгий шлях людства, що буде тягнутися століттями, даючи місце тій історії, від якої Бог не віддалиться і в якій завжди намагатиметься бути присутнім, щоб відновити свій образ в людині без силування її свобідної волі, не перестаючи пропонувати їй спасіння, яке можна осягнути лише через співпрацю з ним.

Біблійний автор, коли в цій «другій розповіді» представляє нам походження людства, розповідаючи про сотворення лише одного чоловіка та лише однієї жінки, не має наміру навчати чи стверджувати наукову теорію «моногенізму» (тобто походження людства від однієї єдиної первісної пари). Він застосовує такий спосіб мовлення, тому що це був найпростіший та найясніший спосіб, як висловити одну набагато важливішу правду, правду про наші відносини з Богом, та щоб навчити те, що ми називаємо доктриною про первородний гріх, тобто віддалення від Бога всього людства, яке ціле знаходиться в цьому становищі і ціле потребує відкуплення. Цю доктрину можна зрозуміти в усій глибині лише у Церкві, після того відкуплення, що здійснив Ісус (пор. Рм 5,12-21). Найкращим середником для священного автора і для сучасної йому ментальності було представити Адама (що означає попросту «людина»), як главу великої родини, який всю її втягує у те становище, яке він спричинив своєю поведінкою. Цій солідарності зла, до якої кожен дає свій вклад власними гріхами, протиставиться солідарність добра, що має на чолі Ісуса, Божого Сина, який знищив для всіх братів первісний засуд, даючи всім нам ласку могти співпрацювати з ним для власного спасіння та для спасіння ближнього.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   44

Схожі:

Антоніо Джірланда старий завіт iconНа цій сторінці ви зможете познайомитись з видатними європейськими композиторами-класиками. Антоніо Вівальді
Антоніо Вівальді (1678-1741) видатний італійський композитор, скрипаль, педагог, диригент, католицький священник. Найбільший представник...
Антоніо Джірланда старий завіт iconКонспект уроку світової літератури в 11 класі Життєвий І творчий шлях Ернеста Міллера Хемінгуея
«Старий і море», а ще ознайомитися з оповіданням «Мій старий» або «Непереможений»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка»
Тема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка». Добро І зло в казці. Світлий життєствердний погляд на світ. Аналіз зовнішності (портрет)...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...
Антоніо Джірланда старий завіт iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Антоніо Джірланда старий завіт iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок української літератури: «В. Королів-Старий. Хуха-Моховинка»

Антоніо Джірланда старий завіт iconПозакласне читання. В. Королів-старий. «Потерчата» Мета
Бровко на місці — й пішовшвиденько з двору шукати дяка. А дяк Оверко, добре наївшись


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка