Від досвідчення спасіння до розповіді про початки

Від досвідчення спасіння до розповіді про початки

Найважливішою річчю було тоді те, що вони перейшли від смерті до життя, від рабства до свободи, від чужої країни до власної землі, будучи не так охоронюваними, як радше просто несеними Богом, який представився їм, як Бог їхніх батьків, й, отож, Бог обітниць, Бог живий, вірний, милосердний та співчутливий до пригнобленого Ізраїля, Бог-Спаситель; Бог, який не переймається тим, щоб навчити якихсь абстрактних знань про себе, але який своєю силою бере участь в історії, і якого пізналося «в дії», з того, що він показав, що він може вчинити.

Разом з таким надзвичайним досвідченням Бога Ізраїль пізнає себе самого не тільки як вибраний Богом народ, але також як народ, що повстає проти свого Бога, що віддаляється від нього, що зраджує союзові з ним, що іноді йде за іншими божками, іншими релігійними культами. Але ця зрада спричинює для Ізраїля лиш невдачу і руїну, в той час, як успіх, добробут і взагалі його добро залежать від вірності Богові та укладеному з ним союзові. Після декількох століть, коли Ізраїль вже твердо осядеться в своїй землі, тобто в часах Давида і Соломона, він почне переосмислювати ту історію спасіння, що знову і знову повторювалася, хоч і вже в інших формах, в періоді Суддів, історію, що перевела Ізраїля від гніту з боку філістимлян до тієї величі, що була осягнена за Давида, царя, який відповідав Божим вподобанням.

Під впливом цих досвідчень ізраїльський народ починає розуміти, що його відносини з Богом відображають відносини між Богом та всім людством. Ізраїль констатує, як і кожен інший народ, присутність у світі зла, яке страшить людину, робить трагічним її життя, ставить його завжди у непевність. Але все ж таки Бог, якого він знає, не є якимсь капризним чи злим Богом, якого розважає людське горе; не існує навіть інших злих богів, які боряться з добрими богами і таким чином визначають хід різних подій в людстві. Ізраїль пізнав свого Бога, як Бога співчутливого, доброго і справедливого; і пізнав також, що всі його біди є спричинені його невірністю. Якщо все людство являється жертвою терпіння, смерті і зла, то це не може бути нічим іншим, як тільки результатом розриву зв’язку з Богом, віддалення людини від нього.

Такі роздуми привели мудреців Ізраїля до того, щоб поглянути на час ще перед Мойсеєм і перед патріархами, намагаючись збагнути глибоке значення тих спогадів та традицій, що походили з того далекого минулого.

Віра Ізраїля та його релігійно-історичне досвідчення прояснили значення деяких стародавніх оповідань, які стали ніби опорними точками, типовими моментами історії відносин між Богом і людиною, між пропозицією спасіння та її відкиненням. Поза будь-якими споминами та традиціями, Ізраїль глибоко зрозумів драму початків, перше відкинення Бога, яке дезорієнтувало все людство, якого Бог, однак, таки не покинув. Ізраїль мусів дійти, відтворюючи минуле, аж до початку всього буття, щоб могти пояснити собі причину свого існування та заінтересування зі сторони Бога до нього та до його батьків, та причину тієї історії, яка почалася з покликанням Авраама. Таким чином він дійшов до того, щоб написати «історію» походження усього людства, окрім історії свого власного походження.

Поступово, в міру того, як поступали вперед ці роздуми, проваджені Божим натхненням, Ізраїль щоразу більше усвідомлював, що його Бог був також Володарем всесвіту, що все залежало від нього, що він існував перед початком усього, і що інші боги являються лише нікому непотрібними статуями, ділом людських рук; лише Йгвг, його Бог, є живим Богом. В такий спосіб до історії початків була приставлена грандіозна перша глава Біблії, яка стверджувала цю віру в Бога-Творця, як сказалося в попередній главі.

Перші сторінки книги Буття являють собою плід релігійних роздумів Ізраїля, які відтворюють його минуле та минуле усього людства; вони дають відповідь на деякі пекучі запитання, відповідь ще не остаточну, але повну надії на майбутнє. Адже Бог Ізраїля — це Бог надії, Бог обітниці, Бог, який кличе і який знаходиться близько до людей ще більше в їхньому майбутньому, ніж в їхньому минулому. Цей погляд Ізраїля на минуле — це стимул, щоб дивитися наперед, щоб «ходити» з Богом, щоб відповісти на той поклик, який продовжується давати, незважаючи на всю його невірність.

Незважаючи на те, що дані глави були написані пізніше, ніж багато інших сторінок Біблії, справедливо було помістити їх на початку, як необхідну для зрозуміння всієї подальшої історії передмову.

Завершимо читання Бут 1–3 тим зауваженням, що ці глави є історичними у тому значенні, що вони представляють певні «факти»: походження всіх речей від Бога, стан всього людства у приятельських відносинах із Богом, відкинення людством цієї приязні з тими трагічними наслідками, що прийшли за цим вибором, і, вкінці, милосердя Бога, який не покидає цього людства, але продовжує пропонувати йому свою приязнь. Крім того, дані глави є пророчими, оскільки вони подають нам такі відомості про початки, що являються плодом Божого натхнення та віри Ізраїля і не можуть бути пізнані жодним іншим людським середником. Вкінці вони є сапіенціальними, оскільки вони відповідають на ті фундаментальні питання, які кожне розумне єство рано чи пізно у своєму житті ставить перед собою: Звідки ми походимо? Звідки взялося зло в нашому житті? Яке значення має наше життя? Відповідь на них не є ще вичерпною й остаточною, але вона містить у собі велику надію для всього людства, якому Бог пропонує відновлення існувавшої на початку приязні, тому що він «не бажає смерті грішника, але щоб він навернувся і жив» (Єз 18,23).