Антоніо Джірланда старий завіт



Сторінка13/44
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.05 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   44

6
На початках Божого народу


Перехід від первісної історії людства (Бут 1–11) до історії Авраама відбувається у Біблії майже непомітно, без жодного розриву у тяглості її змісту. Тоненька нитка родоводу веде від Сема, найстаршого Ноєвого сина, до родини Авраама (Бут 11,10-32). Але між Ноєм та Авраамом автор поміщує епізод про Вавилонську вежу, останній епізод з первісної історії людства, в якому описана невдача людського задуму «зробити собі ім’я», тобто збудувати собі велич і славу незалежно від Божих планів.

Після цієї невдачі починається, в непомітний для світу спосіб, історія, яка справді доведе людину до неминаючої величі. Але тут вся ініціатива приходить від Бога: Бог тут сходить аж до людини. Розміщення біблійних традицій в теперішньому тексті не дозволяє не дуже досвідченому читачеві вловити всю новість цього початку. Коли Ізраїль почав думати та писати в свідомий та обдуманий спосіб про своє минуле, він вже мав за плечима цілі століття історії, пережитої під Божим проводом, історії, що стала об’явленням в дії, поясненим натхненним словом його пророків. В тому часі не було більше жодного сумніву на рахунок ідентичності між Богом, якого Ізраїль пізнав у своїй історії, та Богом, що знаходиться на початку всіх речей та що був в якийсь спосіб присутнім між людьми ще перед тим, як об’явив себе Авраамові. Через це пригоди єврейського патріарха були пов’язані без жодного розриву у тяглості з фрагментальними традиціями про попередні часи.

Правда, на яку автор книги Буття хотів наголосити, — це що історія відносин між Богом та людством не знаходить в Авраамі свій початок в абсолютному значенні, а лиш рішуче їх відновлення в цілковито нечуваний дотепер спосіб, після початкового розриву.

Час обітниць (Бут 12–50)


Сьогодні вчені вже не знаходять трудності, щоб історично помістити життя Авраама та інших патріархів на тлі Середнього Сходу прибл. між 1800 та 1500 рр. до Хр. Інформації, які дала до нашої диспозиції археологія, розвіяли велику частину того туману, яким були огорнені постаті єврейських патріархів, потвердивши певні їхні звичаї та дії, що вже вийшли були з ужитку в тому часі, коли були написані ті спомини, що до них стосуються1. Очевидно, накопичені дослідженнями відомості чинять вірогідною історію патріархів, даючи змогу розмістити їх в достатньо знаних та визначених історичних рамках, однак вони ніколи не зможуть нам пояснити чи задокументувати те, що є внутрішнім рушієм їхнього життя, що спричинює їхні рішення та їхні зовнішні рухи. Адже щось нового відбувається лиш в їхній душі: у зовнішньому світі нічого не міняється. Тут вже можна мимоволі зауважити, який надзвичайно особистий характер має єврейсько-християнське об’явлення, що започатковується через Авраама.

На наступних сторінках вся увага буде зосереджена передовсім на важливих з релігійної точки зору моментах життя патріархів. У цьому періоді об’явлення знаходиться на стадії зародку, обмежене до родини та до маленького клану Авраама; історія спасіння тут зливається з історією однієї родини, для якої важливими подіями є події сімейного життя (народження, подружжя, смерть і ін.). Саме вони, на даний момент, так би мовити, дають нагоду Богові увійти в життя людини, виявити себе, встановити зв’язок, розпочати діалог, котрий матиме немислимий розвиток й ніколи більше не повинен буде перерватися.


Бог вибирає та покликає Авраама


Три події в житті Авраама становлять найважливіші моменти: його покликання, угода, яку Бог укладає з ним, та його надприродне батьківство. Три моменти, в яких Бог бере на себе ініціативу; три моменти, в яких Авраам вдосконалює своє досвідчення Бога і втілює свою особисту велич та той вимір свого життя, що можна назвати суспільним.

Боже покликання застало його в той час, коли він жив в Харані, у вищій Месопотамії, куди він переселився з Уру разом з родиною свого батька Тераха (Бут 11,31). Вони, як і все населення, серед якого вони жили, «служили іншим богам», тобто були ідолопоклонниками та політеїстами. Про це виразно скаже сам Бог через уста Ісуса Навина (ІН 24,2), щоб виразно вказати та пригадати Ізраїлеві, що початкова точка, від якої залежить саме його історичне існування, зв’язана виключно з Божою ініціативою.

Отож, в цьому середовищі, де поняття про Бога було вже спотворене, Боже слово, звернене до одного чоловіка, цілковито міняє його внутрішнє і навіть зовнішнє життя. Незнане найвище Буття входить в життя Авраама, і він ще не знає, що це єдиний правдивий Бог, Творець всесвіту так невідчутно вирішально вступає в історію людини, приходить їй назустріч з тією ціллю, щоб встановити з нею перерваний від тисячоліть діалог.

Авраам не має жодної заслуги, щоб він був вибраний з наданням переваги перед будь-якою іншою людиною в будь-якому іншому кутку землі. Коли Ізраїль намагатиметься собі пояснити, чому Бог вибрав Авраама, він напише під Божим натхненням сторінки про походження людства. В цей спосіб він дещо відкриє з Божих планів стосовно людства, але не зможе знайти причини, чому цей план мав відновитися саме з Авраамом. Немає жодної рації, яка б могла обумовити Божий вибір; можна і необхідно стверджувати лише, що кожен його вибір — це абсолютно безкорисливий акт любові (пор. Втор 7,7-8).

Біблія не описує нам, яким чином Бог об’явив себе Авраамові; розповідь починається прямо, без прелюдій: «Господь сказав до Аврама: Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться. І пішов Аврам, як сказав йому Господь» (Бут 12,1-4).

Бог ставить певні вимоги і дає певні обіцянки. Але в той час, як обіцянка належить до майбутнього, з усією властивою для нього непевністю, для виконання вимоги необхідне є теперішнє, сповнене драматизму рішення. Авраам повинен покинути все те, що представляло собою певність для нього й для всього того, що він мав. Віддалитися від своєї землі й від свого народу, і відважитися вирушити самому до незнаного народу і до незнаної землі означало наразити себе на важке й ризиковане життя. Авраам не знає, чим закінчиться запропонована йому пригода; він знає лише, що може і повинен довіряти зверненому з найвищою авторитетністю до нього слову. Це слово не лише ставить вимоги, воно також дещо пропонує, але пропонує це як обіцянку, не як безпосередній дар. Результатом цієї обіцянки буде плід співпраці, в якій ініціатива безсумнівно належить Богові, але яка вимагає свобідно та відважно прийнятого співробітництва Авраама. Обіцянка виявляє собою своєрідну Божу педагогіку, якою Бог розпочинає в Авраамі виховання людини до свободи в її відносинах із ним та до ризику її віри. Бог не ставить цих вимог задля того, що відчуває задоволення від того, що позбавить чогось людину; він рівно ж не накидає їй жодного свого дару, тому що це звело би її до рівня нижчих істот, до рівня речей. Він ставить вимоги і дає обіцянки з цілковитою повагою до її свободи, даючи провиднитися тому результатові, котрий вповні належатиме йому і вповні належатиме тому, кому він пропонується.

«Господь сказав до Аврама: Вийди... — І пішов Аврам, як сказав йому Господь». У цих перших стишках вже можна зауважити той ритм, яким характеризується вся наступна розповідь, і який властивий всьому життю Авраама. Бог промовляє; Авраам не так відповідає, як просто виконує: такий є його спосіб, як відповісти Богові, як довіритися його слову, такий є його спосіб, як вірити.

Бог укладає союз з Авраамом


Підбадьорений отриманими обітницями, Авраам направляється зі своїм маленьким кланом на південний захід й, прибувши в Ханаан-край (таке було стародавнє ім’я Палестини), знову чує той голос, котрий його покликав: «Потомкам твоїм я дам цю землю» (Бут 12,7).

Але його жінка є неплідна і вже стара віком; він же, зі своїм маленьким кланом, є кочівником, не володіє ані найменшим клаптем землі й роками перекочовує з одного кутка Палестини до іншого; деякий час він переводить аж у Єгипті, а історія не робить найменшого кроку вперед. Авраам перший досвідчує на собі, що для Божих дій не властива така прикмета, як поспіх. Його відповідь Богові муситиме перейти через випробовування на постійність, на витривалість у часі, у цьому згубному скипидарі, що випробовує правдивість наших добрих намірів, наших благородних побуджень.

Коли ця віра перейшла через своє випробування, витримуючи натиск часу, Бог знову дається чути. Він відновлює свої обітниці, але зараз вони стають об’єктом урочистого зобов’язання зі сторони Бога, об’єктом угоди, якою Бог пов’язує себе з Авраамом, і яка буде урочистим затвердженням запропонованої Богом та розділеної Авраамом приязні. На приготовленому безкорисливою Божою любов’ю та Авраамовою вірою ґрунті зроджується союз, в якому Бог стає одною з договірних сторін.

Наскільки стислою та короткою є традиція про покликання Авраама, настільки ж багатою й обширною є традиція про союз: про нього говориться впродовж цілих двох глав (Бут 15 і 17). У 15-ій гл. описується його укладення, згідно з тими ритуальними звичаями, за якими укладалися договори в часі Авраама. Він приносить в жертву звірят, розтинаючи їх надвоє та ставлячи кожну половину навпроти другої; згодом, піднесений до певного містичного стану, бачить Божу присутність під символом вогню, яка переходить поміж двома частинами пожертвуваних звірят. Ці половини розтятих надвоє жертв, поміж якими переходили укладаючі союз сторони, вказувала на долю, яка мала б чекати того, хто не був би вірним установленим домовленостям. У цій розповіді треба звернути увагу на один дуже важливий елемент: сам Авраам не переходить поміж половинами розтятих жертв, лише димуче вогнище, символ Божої присутності, переходить поміж ними. Значення цієї деталі є саме у собі зрозумілим: лише Бог зобов’язує себе до виконання відновлених при тій нагоді обітниць; це означає, що його зобов’язання є безкорисливим, однобічним, в той спосіб, що Бог буде вірним своєму зобов’язанню і здійснить те, що обіцяє, незалежно від того, що зробить друга сторона. Отож, цей союз встановлює «устрій благодаті», оскільки немає нічого, що на нього заслужило б, «устрій вічний і невідкличний», оскільки він пов’язаний виключно з Божим словом та з його вірністю. Невірність людини ніколи не зможе скасувати Божої вірності; людина зможе покинути цей союз, не користуватися його плодами, але не зможе його анулювати; й вона, крім цього, завжди зможе покликатися на це Боже зобов’язання, коли, визнаючи власну невірність, бажатиме повернутися до нього. Коли Ізраїль благатиме Бога, щоб він був милосердним до нього, він це робитиме нагадуючи Богові Авраама та його союз із ним (Вих 32,13; Втор 9,27; Неєм 9,7нн). Сам Бог пригадуватиме Ізраїлеві свій союз із Авраамом, щоб знову викликати в нього довір’я (Іс 29,22; 51,1-3).

Перед укладенням союзу Авраам сповнює свій акт віри у Боже слово, котре відновлює йому дані раніше обітниці: «І повірив Аврам Господеві, й він зарахував йому те за праведність» (Бут 15,6). Майже два тисячоліття після того ап. Павло (Рм 4) вкаже, яке величезне значення для спасіння має цей текст, наголошуючи, зокрема, на тому аспекті, як Божа поведінка у його відносинах з людиною залишилася по суті незмінною від часів Авраама: те, що спасає — це Божа ініціатива, на яку людина повинна відповісти актом віри. Лише віра чинить Авраама «праведним» перед Богом, тобто ставить його у правильну позицію перед Богом, чинить його вгодним йому. Це є перший раз, що у Біблії з’являється слово «вірити»; і те, у що Авраам повинен вірити, — це а не якісь абстрактні правди про Божу природу, але те, що Бог зробить для нього.

Цей союз матиме також один зовнішній знак, обрізання (Бут 17,10нн). Відомо є, що обрізання на стародавньому Сході було у вжитку не лише у євреїв. Але у них, виконуване на восьмий день після народження, воно втратило значення введення до статевого життя й стало знаком приналежності до потомства Авраама, до вибраного народу. Цей знак, закарбований на їхньому тілі, повинен був назавжди пригадувати євреям їхнє зобов’язання бути вірними Богові, який їх покликав. Коли відданість та прив’язання до цього звичаю довели до фальшивої певності в Божому заступництві, великі пророки піднесли свій голос, закликаючи Ізраїля до обрізання серця, тобто закликаючи його відкинути з їхніх сердець те, що було немиле Богові: саме лише тілесне обрізання не давало їм жодних запевнень (Єр 4,4; 9,25). Те, що пророки вимагатимуть від Ізраїля, говорячи про обрізання серця, це Бог вимагає від Авраама ще перед тим, як дати йому наказ про обрізання: «Ходи зо мною і будь бездоганний» (Бут 17,1). Ходити, тобто жити з Богом, означає для Авраама вчинити його присутнім у всіх своїх рішеннях, у своїй поведінці, означає бути бездоганним, без найменшої плями. Це Боже слово, що саме у собі є завжди вартісне, набиратиме щоразу глибшого значення по ходу того, як сам Бог виховуватиме моральну свідомість Ізраїля, аж до того часу, коли об’явить «нову заповідь», заповідь безкорисливої любові до всіх людей. Ця заповідь, ще перед тим, як стати фундаментальною Божою вимогою, котра включає в собі всі інші, була мотивом всіх його втручань в історію спасіння. Ходити з Богом, безперестанно уподібнюватися до нього — це запрошення до віднайдення та відновлення у нас образу Бога, згідно з тим, як він об’явив себе людині, образу, який він заклав у людині, і який гріх на самому початку викривив.

Глибока близькість між Богом та Авраамом після урочистого укладення союзу виявляється в тих подіях, що йдуть за нею; Бог не вважає для себе принизливим постати перед своїм приятелем у людському вигляді (Бут 18) й прийняти від нього найсердечнішу гостинність, з тими скромними речами, які Авраам може йому дарувати. Це єдиний раз, коли Бог робить себе співтрапезником людини, провіщаючи ті близькі відносини з нею, що будуть властиві для Нового Завіту, після Воплочення. У цьому кліматі близькості започатковується сповнення обітниці: Бог запевняє Авраама, що до кінця року народиться йому від його жінки Сари так сильно очікуваний син. У цьому самому кліматі відбувається також об’явлення тих Божих таємниць, що стосуються до його суду над народами, а саме, щодо долі морально зіпсутих міст П’ятимістя та щодо найбільш нечуваного факту, Авраамового заступництва в їхній захист. Лише та близькість, яку Авраам має, оправдує подібне заступництво, котре являється також першою молитвою, яку знаходимо у Біблії (Бут 18,16нн). Співрозмовники виглядають ніби на тому самому рівні, незважаючи на те, що Авраам відчуває, що він не є нічим іншим, як лиш «землею та порохом» (Бут 18,27) перед Богом. Те покликання, що відділило його від його родини та від його батьківщини, не ізолювало його у самотньому спілкуванні з його Богом, не загасило думки про йому подібних; навпаки, виглядає, що саме це відділення вклало у нього цілком нечуване в його часах почуття солідарності. Лише Авраам, на відміну від всіх інших «заступників» в історії Ізраїля, цікавиться чужими йому народами.

Союз із Богом підніс Авраама до унікального в релігійній історії людства рівня: він зробив його Божим приятелем, котрий стає на захист всіх людей.


Батьківство Авраама


Входження Бога в життя Авраама — це не є шокуюче об’явлення безмежної Божої величі та всемогутності: можна навіть сказати, що це входження відбувається «на кінчиках пальців». У цю зустріч Бог вносить також свою всемогутність, ставлячи її, однак, на послуги Авраама, щоби здійснити те, що Авраам так бажав та на що вже з тугою перестав надіятися: мати сина від своєї жінки Сари. Перша подія біблійного об’явлення не має якогось космічного характеру, вона є глибоко особистою: зустріч із Богом та дар життя, дар сина.

Покликання Авраама — це покликання бути батьком: «Я виведу з тебе великий народ» (Бут 12,2); «Глянь на небо і злічи зорі, коли можеш їх злічити! Таким буде твоє потомство» (Бут 15,5). Старість Авраама та неплідність Сари не становитимуть перешкоди для цієї обітниці, але будуть умовою для того, щоб могла виявитися всемогутність живого Бога, який породжує життя, та віра Авраама, який «повірив, надіявшись проти будь-якої надії» (Рм 4,18). Син обітниці, а не інші сини, яких Авраам мав у чисто природній спосіб, буде спадкоємцем Божих благословень та союзу.

В житті Авраама зустрічаємо цілком законні для його часу звичаї, як, напр., злучитися з рабинею власної жінки, якщо ця остання була неплідною, з тією ціллю, щоб отримати дітей. Сама жінка могла взяти у цьому ініціативу, як це і було у випадку Сари (Бут 16,1-4). Авраам, можливо, думає, що таким чином він піде назустріч задумам Бога, який обіцяв йому велике потомство, котре походитиме з його кровного, а не усиновленого сина, яким правдоподібно був Елієзер, довірений домоуправитель Авраама (Бут 15,2; 24,1нн). Натомість Бог обіцяє йому сина від його законної жінки Сари, незважаючи на неплідність та старечий вік (Бут 17,15-21).

Із цього сина вийде ізраїльський народ, як перше здійснення обітниці великого потомства. Але лише у Христі ця обітниця знайде своє цілковито неочікуване сповнення, виходячи поза ті тісні рамки, в яких юдаїзм її ув’язнив, та об’явить усе її універсальне та духовне значення. Тоді також батьківство Авраама досягне до своїх правдивих вимірів. Але ці результати будуть здійснені лише завдяки Божій ініціативі та завдяки відповіді віри; ініціативі цілковито непередбачливій, котра повинна знайти таку віру, яка завжди була б здатною відповісти цілковитим послухом, виключаючи будь-яке обмеження, головно у тому часі, коли забирається те, що було вже подароване, та, здавалося б, руйнується те, що вже було збудоване. Будь-яка певність, що стосується до спасіння, повинна базуватися виключно на його слові; будь-який дар мусить бути прийнятий, як дар.

І ось найбільше випробування Авраамової віри. Після того, як Бог дарував йому так очікуваного сина, на якому зосередяться обітниці та надії Авраама, Бог наказує принести його йому в жертву, вбити його своїми власними руками. Приношення людини в жертву не було чимсь незнаним в Ханаанській землі; археологія подає певні докази цього, і у моментах релігійного занепаду мали місце подібні випадки навіть в Ізраїлі. Ця Божа вимога, хоч і могла не виглядати абсурдною для релігійних звичаїв того населення, серед якого жив Авраам, то безсумнівно була такою для того релігійного досвіду, який він пережив зі своїм Богом, та для здійснення тих обітниць, що були урочисто запевнені в союзі. У Біблії не знаходимо жодної вказівки на найменшу хвилю непевності чи розгубленості в Авраамі. Простота розповіді дозволяє лише здогадуватися, яка буря відбувалася в його серці, буря, над якою повністю панувала його віра. Ця віра, якій було даровано сина, незважаючи на все безсилля природи, була би його отримала назад навіть із пащі смерті. Відповідь Авраама — це ще один раз послух, ще одна подорож, подорож до місця жертвоприношення, як колись перша подорож до незнаної мети.

Бог вимагає в Авраама найбільшого та найболючішого випробування його віри, але не бажає смерті Ісаака, й, отож, зупиняє вже піднесену на жертвоприношення руку. Коли Бог захоче жертви з-між людей, він пошле на землю самого свого Сина.

Після цієї події Бог більше не має що вимагати від Авраама, ані Авраам не має більше що дати Богові. Його історія прийшла до кінця. Починається тепер історія його потомства, синів, яких він отримав завдяки своїй вірі, але які не матимуть багато користі з того простого факту, що вони належать до потомства Авраама, якщо вони не будуть здатні ходити «слідами віри, яку мав батько наш Авраам» (Рм 4,12). І навпаки, правдивими синами Авраама будуть всі ті, що наслідуватимуть його віру, навіть якщо вони не належать до його потомства.

Ми зупинилися трошки обширніше на постаті Авраама задля його надзвичайної важливості в історії спасіння та задля того повчального багатства, яке подає нам його життя. Цю важливість зауважила не лише вся єврейська біблійна традиція, але також автори Нового Завіту, які добачили у відносинах між Богом і Авраамом зразок чи модель відносин між Богом і кожним віруючим в Христа: Рм 4,1-25 і Євр 11,8-19 — це найважливіші тексти, але згадка про Авраама зустрічається понад 70 разів в книгах Нового Завіту. Ап. Павло визнає його «батьком усіх тих, які вірять» (Рм 4,11), і цей титул йому належить не лише тому, що він являвся неперевершеним зразком віри, але також і передовсім тому, що від його віри залежала віра всіх віруючих; його відповідь Богові уможливила започаткування тієї історії спасіння, що являється предметом нашої віри; і ця історія знаходиться ще у дії, адже й тепер Бог, через св. Тайни, продовжує здійснювати спасіння тих, хто вірує. Титул, який біблійна традиція зарезервувала виключно для Авраама, — це «Божий друг» (Іс 41,8; Дан 3,35; Як 2,23). Пригадаймо, що також араби відкликаються на Авраама, як на свого отця через Ізмаїла, і вони також мають надзвичайну пошану до нього, могила якого коло Хеврону стала місцем прощ. Це місто сьогодні араби називають Ел-Халіл, що якраз і означає «друг», маючи на увазі Авраама, який також для мусульман, як і для євреїв та для християн, є Божим другом у найвищій мірі.

Цей титул провіщає, починаючи від самої зорі біблійного об’явлення, те, до чого прямують всі правдиві сини Авраама: «Слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо 15,15). Ці два титули відкликаються один на другий не лише в Авраамі, але й у цілому ряді інших людей (пророків, апостолів, святих Церкви), роль яких в історії спасіння буде плодом досягнутої в особистій зустрічі з Богом близькості із ним; однак ніколи не існуватиме такої благодаті та близькості з Богом, яка не була б призначена для місії, тобто для поширення до інших.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   44

Схожі:

Антоніо Джірланда старий завіт iconНа цій сторінці ви зможете познайомитись з видатними європейськими композиторами-класиками. Антоніо Вівальді
Антоніо Вівальді (1678-1741) видатний італійський композитор, скрипаль, педагог, диригент, католицький священник. Найбільший представник...
Антоніо Джірланда старий завіт iconКонспект уроку світової літератури в 11 класі Життєвий І творчий шлях Ернеста Міллера Хемінгуея
«Старий і море», а ще ознайомитися з оповіданням «Мій старий» або «Непереможений»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка»
Тема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка». Добро І зло в казці. Світлий життєствердний погляд на світ. Аналіз зовнішності (портрет)...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...
Антоніо Джірланда старий завіт iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Антоніо Джірланда старий завіт iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок української літератури: «В. Королів-Старий. Хуха-Моховинка»

Антоніо Джірланда старий завіт iconПозакласне читання. В. Королів-старий. «Потерчата» Мета
Бровко на місці — й пішовшвиденько з двору шукати дяка. А дяк Оверко, добре наївшись


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка