Антоніо Джірланда старий завіт



Сторінка15/44
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.05 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   44

7
Звільнення з Єгипту
та кочове життя в пустелі


Книги Виходу, Левітів, Чисел та Второзаконня у своїх розповідних частинах описують історію потомства синів Якова від часу їхнього поневолення в єгипетській землі та їхнього чудесним чином здійсненого звільнення, аж до часу їхнього вступу до обіцяної землі після сорокарічного життя в пустелі. Згідно з думкою більшості вчених, події, про які розповідають ці чотири книги, відбулися в другій половині XIII ст. до Хр.

«Пустеля», про яку говорять ці книги — це територія, що охоплює Синайський півострів та область між Єгиптом та Палестиною. Ця пустеля — це не є безконечний простір, покритий пісками, але попросту суха ненаселена земля, в якій у дощових місяцях ростуть кущі та трава. На цій території жили мандрівні пастухи, що переходили з місця на місце зі своїми стадами у пошуках пасовиськ.

Законодавчі частини цих книг охоплюють практично все законодавство Ізраїля, як воно розвинулося на встановлених Мойсеєм принципах.

У цих чотирьох книгах домінує постать Мойсея, Божого чоловіка та чоловіка народу, провідника та законодавця євреїв, посередника між Богом та Ізраїлем. Він посвятив ціле своє життя для того, щоб ізраїльські племена дійшли до того, щоб становити один народ, єдиний народ, вибраний Богом для надзвичайно великої місії у людстві: місії отримати, зберегти та передати Боже об’явлення та дати на світ Відкупителя.


Книга Виходу


Перша частина цієї другої книги Біблії (Вих 1–18) розповідає про події, які відбулися перед, під час та після виходу єврейського народу з Єгипту.

Це є всім знані події: поневолення євреїв єгипетським фараоном, котрий вбачав небезпеку у цьому народі, що так швидко зростав; послання Мойсея звільнити Ізраїля; спротив фараона та Божа кара десятьох лих, котрі примушують фараона уступити; вирушення євреїв, що нарешті стали вільними, в дорогу та зміна рішення фараона, котрий женеться за ними зі своїм військом; перехід Червоного моря в чудесний спосіб; подорож до гори Синай, супроводжена Божим провидінням, яке посилає їм манну та в чудесний спосіб видобуває воду.

Друга частина книги (Вих 19–40) присвячена найважливішій події Старого Завіту: укладенню союзу між Богом та єврейським народом. Перший раз Бог показує себе цілому народові на горі Синай, де він передає Мойсеєві десять заповідей, тобто моральний закон, що вартує для всіх людей. Крім цього, він дає цілий ряд вказівок, які будуть доповнювані в наступних роках та століттях й які регулюватимуть індивідуальне, соціальне, громадське та релігійне життя Божого народу.

Після цього приходить урочисте укладення союзу з кров’ю жертв, принесених у жертву (Вих 24). Далі йдуть вказівки щодо богослуження та посвячення священиків та щодо побудування намету, який буде «храмом»; у ньому Бог виявлятиме свою присутність та промовлятиме до Мойсея (Вих 25–31). Про побудову намету розповідають останні шість глав книги (Вих 35–40). Але перед тим стається болюча подія: під час того, як Мойсей знаходиться з Богом на горі, народ виготовлює собі золотого бичка, як символ божества, та поклоняється йому (Вих 32). Це викликає гнів Бога та Мойсея, який карає винних, але благає в Бога про прощення народу й відновлює таким чином союз.

Зупинімося тут на деяких найважливіших моментах цієї історії, щоб зрозуміти їхнє значення.

Звільнення з Єгипту


Книга Виходу — це книга великого Божого покликання: Бог кличе єврейський народ до свободи, кличе його до укладення із ним союзу, щоб разом здійснити велику історію.

Ізраїль знаходиться в рабстві в Єгипті, він приречений на повільне знищення: фараон примушує всіх здатних до праці євреїв до своїх будівельних робіт й наказує, щоб новонароджені діти були вбиті (Вих 1). Це є момент, коли дані патріархам обітниці видаються байками далеких століть. Але Бог, який дав ті обітниці — це не Бог з якоїсь байки. Так виглядає, що він очікував якраз цього розпачливого становища, щоб знову дати почути свій голос та свою присутність потомкам давніх батьків, що тепер вже стали численним народом, хоч і знаходячись під загрозою винищення.

Його діяння, як це є в Божому стилі, починається в невідчутний спосіб, і в ньому не бракує певної іронії. Все знаходиться в його руках, і він все застосовує для здійснення своїх цілей, навіть якщо воно виглядає противним їм. В одному маленькому кошику з верболозу, що пливе по Нілі, міститься вся надія на майбутнє вибраного народу: у ньому знаходиться маленька дитина, яку рятує сама дочка фараона, і яку було вирощено при царському дворі та надано вишукане виховання, призначене (у Божих планах) на те, щоб зробити з нього майбутнього провідника та законодавця Ізраїля. Таким чином фараон та його двір стають на службу Божим планам (Вих 2,1-10).

Ставши дорослим, Мойсей дізнається про своє походження, він відчуває поклик крові, дивлячись на свій поневолений народ, й залишає все: комфорти царського двору, почесті, багатство, блискуче майбутнє. Ця солідарність доводить його до того, що він себе компрометує та мусить втікати поза межі Єгипту, в Мідіан-край, на півдні Синайського півострова. Тут він входить у клан якогось Реуела чи Їтра, мідіянського священика, з дочкою якого, Ціпорою, він одружується; тут він знову повертається до мандрівного пастушого життя своїх предків, відкриваючи для себе пустелю, можливості життя в ній та ті важкі вимоги, які вона накладає.

Тепер Мойсей готовий до своєї місії, і Бог йому об’являється у славному палаючому кущі, доручаючи йому завдання звільнити його народ з Єгипту (Вих 3). У цьому контексті Бог об’являє Мойсеєві своє ім’я, ім’я, яким його відтепер буде почитати та закликати його народ. Це ім’я є Йгвг (вимовляється Ягве), яке вже часто зустрічалося ще від самих перших глав Буття. Для священного автора немає сумнівів, що Бог Ізраїля — це єдиний правдивий Бог, який створив небо та землю, який об’явив себе Авраамові та патріархам, даючи їм ті обітниці, що тепер починають здійснюватися. Вислів «Я той, хто є» (Вих 3,14), яким Бог називає себе самого — трохи дивний для нас; в ньому міститься поняття Бога, для якого час нічого не значить, який не міняється і який, отож, абсолютно вірний своїм обітницям, незважаючи на будь-які трудності. Більше того, ці трудності тільки виявлять його всемогутність і переконають євреїв, що він є справді єдиним Богом, до якого вони завжди могтимуть мати цілковите довір’я. Його опіка над їхніми батьками в минулому — це гарантія такого самого дбайливого провидіння у відношенні до синів. Тому Бог, після того, як об’явив Мойсеєві своє таємниче ім’я, відразу додає, що він — Бог давніх батьків, Авраама, Ісаака та Якова. З цим уточненням таємниче Боже ім’я набирає як для Мойсея, так і для ізраїльтян свого повного значення: Йгвг — це «Той, хто є» активно та доброчинно присутній серед свого народу.

Вих 7,1–15,21 описує з величавим крешендо епічну боротьбу між Йгвг, Богом Ізраїля, та фараоном, який не знає ніякого Бога Ізраїля. Це є розповідь про так звані десять лих, про вихід з Єгипту та про розгром фараона з його військом, котрий нарешті досвідчить, на своє лихо, силу Бога Ізраїля. Відомо, що «лиха» співпадають з тими феноменами, що відбуваються під час повної річниці Нілу. Надзвичайним тут є їх неочікуване здійснення на наказ Мойсея, Божого посередника. Останнє ж лихо — не піддається жодному природному поясненню й надає значення всім попереднім. Бог вдаряє єгиптян у їхніх первородних синах, тому що вони гнітили Ізраїля, «первородного сина» Йгвг.


Пасха


Таким чином євреї переживають подію Пасхи (по єврейськи pesah [песах]), тобто «переходу» Бога, який вдаряє єгиптян і «минає», «переходить», згідно зі значенням цього єврейського слова, попри доми, в яких живуть євреї. Разом з Божим переходом вони переживають подію їхнього звільнення, котре здійснилося в чудесний спосіб у «переході» через Червоне море.

Пасхальну подію споминатиметься та святкуватиметься кожного року згідно з приписами, що містяться у Вих 12–13, які виявляють, як, з ходом століть, спомин про цю велику подію спасіння поглинув два інші свята: одне пастирського й інше землеробського походження.

Напівмандрівні пастухи, перед тим, як вирушити навесні зі своїми стадами до літніх пасовиськ, мали звичай жертвувати одне ягнятко та його кров’ю помазувати одвірки своїх наметів. Цей обряд мав на меті відігнати небезпеки та запевнити плідність стада. Згодом цей обряд «переходу» набрав значення святкування того пам’ятного «виходу», що привів Ізраїля до спасіння та свободи й врятував його первородних синів.

В цьому самому весняному періоді, після рівнодення, в Ханаані починалися жнива зернових. Існував звичай в цьому часі позбуватися з дому будь-якого заквашеного хліба, спеченого з муки минулорічного урожаю, і впродовж одного тижня споживався хліб з нової муки, без дріжджів (так звані «опрісноки»). Цей обряд також було прилучено до свята Пасхи, з наданням йому нового значення: він мав пригадувати ізраїльтянам той поспіх, з яким вони мусили втікати з Єгипту, й задля якого цієї ночі не мали часу дати тістові закваситися.

Отож, велике пасхальне святкування увібрало в себе інші обряди, не скасовуючи їх, але застосовуючи для того, щоб пригадати в найбільш виразний спосіб значення освободжуючого Божого переходу, котрий стоїть в основі віри й самого існування Ізраїля.

Ця подія, що являється «народженням» Ізраїля як свобідного і врятованого Богом народу, стане предметом своєрідної родинної катехизи чи повчання, яке дорослі будуть передавати своїм дітям (Вих 12,25-27; 13,14-15). Кожне покоління мусить усвідомити, що Бог їх спас, «відкупив» у тому історичному моменті, та мусить визнати, що їх власне існування залежало від доброти та вірності Бога їхніх батьків.

Бог викупив Ізраїля від жорстокого господаря, який несправедливо його вчинив рабом. Й Ізраїль завжди буде чутися викупленим Богом народом, народом, котрий через це належить в цілком особливий спосіб йому (пор. Втор 9,26; 13,6; 21,8; Міх 6,4; Пс 78,42; 2Сам 7,23). У цих подіях Ізраїль відчув на собі надзвичайну силу та непередбачливе діяння Бога, який застосовує людей та речі для добра своїх вибраних, який користується найбільш розпачливими становищами для того, щоб виявити свою доброчинну всемогутність.

Це величаве втручання Бога Йгвг, що являється засудженням будь-якої форми рабства чи гніту одного народу іншим, знаходиться в основі віри Ізраїля в свого Бога; ця віра не відноситься лише до самого існування Бога, але передовсім до його діючої присутності в історії, його спасенної всемогутності та його незмінної вірності обітницям.

Перша обітниця, дана Авраамові, здійснилася: його потомство стало численним народом. Прийшов час здійснити другу: дати землю цьому народові. Дорога до цього буде довгою і важкою, але вона починається таким Божим даром, як звільнення, визволення з розпачливого становища. Вибух радості та святкування (Вих 15,1-21) після закінчення цієї драматичної пригоди — це спонтанна реакція на звільнення від небезпеки та прославлення того величного діла, яке Бог вчинив «сильною рукою та витягненим раменом» (пор. Втор 7,19; Пс 136,12).

Союз


Звільнення з Єгипту не було само у собі самоціллю. Бог не звільнив Ізраїля лише для того, щоб вийняти його з-під гніту і знищення. Він має певні задуми відносно свого народу, деякі з яких стосуються дуже близького часу, а деякі — набагато дальшого. Йдеться про історію, яка повинна бути здійснена разом, з усією особистою відповідальністю, беручи на себе всі її ризики та вимоги. У чудесному звільненні Бог показав свою силу, свою вірність та свою любов до Ізраїля. Ізраїль може довіряти своєму Богові; Бог же запрошує його до урочистого взаємного зобов’язання, до союзу у повному значенні, союзу, котрий встановить юридичний і духовний зв’язок між Йгвг та народом, якого він визволив та якого придбав собі.

Слово «союз» вже зустрічалося, коли треба було виразити відносини Бога з Ноєм та з Авраамом, і його ще буде застосовано для того, щоб охарактеризувати його відносини з Давидом. Однак союз по антономазії залишиться завжди союзом Синайським, який буде прототипом для зрозуміння інших. Пророк Єремія виразно говоритиме про новий союз (Єр 31,31-34), який буде не таким, як той, що був укладений на Синаї: іншими словами, він матиме нові характеристики, однак завжди йтиметься про союз. Дальше в історії Ізраїля будуть згадуватися особливо урочисті відновлення цього союзу, як, напр., в Трансйорданії наприкінці подорожування через пустелю (Втор 28,68), за Ісуса Навина наприкінці здобуття обіцяної землі (ІН 24), в часі Йосії (2Цар 23) й після заслання, за Езри та Неємії (Неєм 10).

Знаємо, що Ісус вжив вираз «новий союз» під час встановлення Євхаристії на останній вечері (Лк 22,20), перегукуючись із текстом Єремії. Але тут не йдеться лиш про якесь слово, що зустрічається більше чи менше часто в Біблії; йдеться про одну з найбільш типово біблійних дійсностей, яку взагалі було названо хребтом Біблії, адже справді все у ній основується на союзі, навіть коли це слово не знаходимо в тексті.

Це слово вказує на центральну дійсність всього об’явлення: Бог задумує здійснити спасіння людини за згодою та співпрацею людини, поводячись із нею, як з вільною та відповідальною особою; союз — це поділення відповідальності між Богом та людиною у сфері спасіння. Вже від самих початків людства Бог прийняв цей, так би мовити, критерій діяння: як у сфері сотворення, кличучи людину до співробітництва із ним через працю, так у сфері спасіння, пропонуючи їй свою приязнь, при тій умові, що людина покаже, що вона приймає цю приязнь, визнаючи положення Бога та його безкорисливу доброту.

Цікавим та значущим є той факт, що текст, який описує нам цей союз, є побудований на зразок свого роду протоколу, згідно з яким укладалися договори союзу у другому тисячолітті до Хр. між якимсь володарем та начальником переможеного на війні народу, чи з будь-яким іншим начальником нижчого рангу. Йдеться про пакти між нерівними сторонами. Вони включали в собі:

— передмову, в якій містилися титули володаря;

— історичний пролог;

— умови договору;

— розпорядження про зберігання документу у храмі та періодичне його прилюдне читання;

— перелік свідків договору;

— взивання благословень та проклять на того, хто зберігатиме чи переступить пакт;

— присягу васала у вірності;

— на закінчення, священну церемонію.

Ці елементи ми знаходимо у 19–24 глл. книги Виходу, хоч їх не відразу зауважується при першому читанні. Вих 20,2 містить самопредставлення володаря: «Я — Йгвг, Бог твій». Це не є якесь означення, яке могло би бути звернене до будь-якого народу: Йгвг — це Бог Ізраїля, тому що він є Богом батьків, Богом, який об’явив себе Мойсеєві. Йдеться про прямі, особисті зв’язки між Йгвг та Ізраїлем.

Відразу після цього у даному стишку пригадується про подію звільнення з Єгипту, тобто про надзвичайний Божий вчинок для Ізраїля, через який виявляється велич та сила Йгвг, його здатність прийти на допомогу Ізраїлеві, в якому би він становищі не знаходився: «Я — Йгвг, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі». Йгвг — це Бог-Спаситель, євреї пізнали його у дії не як нерухомого та безпристрасного Бога, що знаходиться у небі; він є Йгвг, Бог, який дарує існування, життя, згідно зі значенням його імені (Вих 3,14).

Цей досвід являється наріжним каменем ізраїльської віри в єдиного Бога, в його Бога. Десять заповідей являють собою умови союзу, яких називається, як у Біблії, так і у світських трактатах, «десятьма словами союзу» (Вих 34,28; Втор 4,13).

Ці норми не є ні якимсь здобуттям Ізраїля у сфері людської етики, ані простим бажанням Бога, сильнішої із двох укладаючих договір сторін. Десять заповідей, так само як і інші приписи, що знаходимо у П’ятикнижжі, містяться в атмосфері історії спасіння. Отож, вони являються практичним та життєвим способом, в який Ізраїль визнає діяння Бога, який приходить йому на поміч, способом, в який він висловлює своє довір’я до Бога, який спас його та у цих приписах вказує йому дорогу, як запевнити його добро. Закон буде бачитися як джерело світла та життя (Втор 4,1-2.6-8; Пс 19,8нн; 119,105). Він є Божим словом, що вказує на шлях до спасіння: людина мусить стати на цей шлях, взяти на себе певні зобов’язання. Бог робить перший крок, притягає людину до себе вчинками, що виявляють його доброту, й очікує від неї відповіді віри та вірності йому через сповнення його волі.

У цьому полягає найглибше значення першої заповіді, котра є підставою й основою для всіх інших (пор. Втор 6,5-12; Ос 6,6), навіть тих, що стосуються до відносин із ближнім: всі ізраїльтяни є об’єктом Божої любові, й, отож, мусять любитися між собою та поважати права кожного. Таким чином «заповіді» становлять основу для формування спільноти Божого народу. Це не є цілком нові приписи на Сході. Новість полягає у їхній мотивації, тобто у їхньому зв’язку з історією спасіння.

Згідно з практикою, договори мусили бути викладені на письмі як задля того, щоб застерегтися перед фальсифікацією, так для того, щоб періодично їх перечитувалося та відновлювалося у пам’яті.

Написаним документом Синайського союзу, який Бог передав своєму народові, є «таблиці закону» (Вих 24,12), чи краще таблиці союзу, зміст яких є Божого авторства. Їх було поміщено в кивоті разом з іншими реліквіями з часу виходу з Єгипту. В цей спосіб ізраїльське богослуження, зосереджене навколо кивоту, безперестанно пригадувало про події виходу та союзу, висловлюючи себе у літургійних піснях, псалмах, котрі оспівували історію спасіння під видом прослави, молитви та благання (пор. Пс 78; 105; 106; 114; 135; 136).

Перше пояснення «заповідей», подаване синам, мало завжди знаходитись у контексті історії спасіння (пор. Втор 6,20нн). Таким чином ці накази не являлися для Ізраїля якимсь обмеженням, але дороговказом до більш людяного, більш глибокого життя, дарованого йому Тим, хто виявив йому всю свою любов, подаючи йому спасіння. При цій нагоді можемо зауважити, що вся поведінка людини, тобто етика, як вона представлена у Біблії (у Старому та у Новому Завіті), базується на поведінці Бога, на тому, що він скоріше зробив з людиною та для людини, так що вона лиш відповідає своїми виборами та своїми діями на те, що зробив Бог. Ісус скаже своїм учням: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! — ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт 7,21); «Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив» (Йо 13,15).

Обов’язковою складовою частиною договорів є перелік благословень та проклять, які закликаються на тих, хто, відповідно, буде вірним або невірним встановленим домовленостям. У Синайському союзі переважають благословення (Вих 23,20-33). Тут ми знаходимося у часі ентузіазму. Трохи пізніше, в інших текстах, котрі говоритимуть про союз, проклять у вражаючий спосіб буде більше (пор. Втор 27–28; Лев 26): вони відображають той час, коли Ізраїль виявився невірним союзові.

Союз вимагає також присяги у вірності та завершується релігійною церемонією, оскільки угоди на стародавньому Середньому Сході мали священний характер. У Вих 19,8 та 24,3.7 знаходимо урочисту присягу ізраїльського народу, як також релігійну церемонію жертвоприношення: кров’ю принесених жертв окроплюється народ та жертовник, здвигнутий на пам’ять союзу. Цей обряд вимагає також священного бенкету, в якому представники Ізраїля стають Божими співтрапезниками: це символізує повну згоду та зв’язок із божеством (Вих 24,1-11).

Нові відносини з Богом визначені тут словами самого Бога у передмові до союзу (Вих 19,5-6): так само, як Бог, Ізраїль також повинен бути «святим» народом, тобто відділеним від інших народів своєю вірою та своєю поведінкою; для Бога Ізраїль повинен бути народом «священиків», який матиме завдання визнавати та почитати єдиного правдивого Бога також перед всіма іншими народами

Це являється привілеєм, але також і величавим обов’язком. Цікаво зауважити, що увесь народ є народом «священиків»: обов’язок визнавати, поклонятися та почитати Бога належить всьому народові, не лише одній його верстві (касті священиків). Ап. Петро зможе сказати ще більше про християн, що вони є народом священиків, повторюючи ті самі слова книги Виходу (1Пт 2,9), народом, який не є більше обмежений національними, расовими чи соціальними бар’єрами, але зібраний з людей всіх національностей та мов, які входять в союз, встановлений Ісусом Христом.

Величаве звільнення з Єгипту та союз залишаються завжди контекстом даним Богом своєму народові законів. Вираз «Я вивів вас з землі Єгипетської», який зустрічається понад 80 разів у Біблії, найчастіше зустрічається у законодавчих частинах книг Виходу, Левітів, Чисел та Второзаконня. Перед тим, як вимагати, Бог дарує; благодать завжди приходить перед законом; дар приходить перед вимогою. Так розвивається приязний діалог між Богом та людиною, й у вірності взаємно прийнятому зобов’язанню розвивається історія спасіння.


Золотий бичок


Ізраїльський народ не мав наміру у цій статуї поклонятися іншому Богові, покидаючи Йгвг, він лиш хотів мати видимий символ божества; але Бог заборонив у першій заповіді не лише ідолопоклонство, але також будь-яке видиме зображення (малюнки, статуї і т.п.) себе самого, добре знаючи, що ще примітивна ментальність народу прив’язалася би до символу, як до ідола, ототожнюючи невдовзі символ з тією дійсністю, яку він зображає. Вибір бичка був пов’язаний зі силою та плідністю, яких він був символом у культі стародавнього Середнього Сходу, зокрема у ханаанській землі.

Саме ця подія була одним з найдраматичніших моментів в історії Ізраїля, коли переступилося щойно укладений союз якраз в одному з найголовніших пунктів. Бог, розчарований цим жахливим гріхом, хоче винищити євреїв та зробити Мойсея родоначальником нового народу (Вих 32,10). Звертаючись до Мойсея, Бог не називає більше Ізраїля «своїм» народом, він каже: «твій народ», в той час, як Мойсей, відповідаючи Богові, наполягає кажучи: «твій народ». Мойсей відмовляється стати новим Авраамом ціною знищення свого народу, з яким він, незважаючи на все, чується солідарним; він радше воліє також померти разом із ним (Вих 32,32). Заступництво Мойсея відвертає винищення, пригадуючи Богові причини, задля яких він повинен продовжувати оберігати Ізраїля, так ніби Бог був би їх забув (Вих 32,11-14). Уся ця захоплююча глава зображає нам Бога, як живу, конкретну особу, що ненавидить гріх та дає зрозуміти, яку силу заступництва мають ті люди, що, як Мойсей, посвячують своє життя Богові задля добра братів.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   44

Схожі:

Антоніо Джірланда старий завіт iconНа цій сторінці ви зможете познайомитись з видатними європейськими композиторами-класиками. Антоніо Вівальді
Антоніо Вівальді (1678-1741) видатний італійський композитор, скрипаль, педагог, диригент, католицький священник. Найбільший представник...
Антоніо Джірланда старий завіт iconКонспект уроку світової літератури в 11 класі Життєвий І творчий шлях Ернеста Міллера Хемінгуея
«Старий і море», а ще ознайомитися з оповіданням «Мій старий» або «Непереможений»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка»
Тема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка». Добро І зло в казці. Світлий життєствердний погляд на світ. Аналіз зовнішності (портрет)...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...
Антоніо Джірланда старий завіт iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Антоніо Джірланда старий завіт iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок української літератури: «В. Королів-Старий. Хуха-Моховинка»

Антоніо Джірланда старий завіт iconПозакласне читання. В. Королів-старий. «Потерчата» Мета
Бровко на місці — й пішовшвиденько з двору шукати дяка. А дяк Оверко, добре наївшись


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка