Антоніо Джірланда старий завіт



Сторінка20/44
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.05 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   44

Книга Рути


В чотирьох главах книги Рут, натомість, розповідається про один епізод, перенасичений добротою та жертвенністю, епізод, який відбувся також в періоді суддів. Якщо б намагатися його переказати, втратився би весь його смак. В усій його короткості та свіжості його перечитується за одним подихом.

Незнаний автор передає нам історію Рути не лише тому, що її протагоністка — це прекрасний приклад релігійних та моральних чеснот, але й тому, що вона стала прабабцею Давида (а, отож, і предком Месії, пор. Мт 1,5). Вона прийшла, щоб заховатися під захист ізраїльського Бога, якого вона вибрала за свого Бога, адже він з любов’ю та милосердям приймає також не ізраїльтян, котрі покладають на нього своє довір’я.

У 4-ій гл. цієї книги знаходимо яскравий опис, як відбувалися «засідання», на яких полагоджувалися питання цивільного права в трибуналі. У цьому випадку мова йшла про сповнення закону про «левірат» (Втор 25,5-10), що тут поширюється до дальшого споріднення, ніж між братами по крові.

Цим яскравим та заспокійливим, після багатьох сумних подій, образом Біблія завершує епоху Суддів, щоб розпочати розповідь про не менш бурхливий та багатий на радісні й сумні події період монархії.

Книга Рути, хоч і являлась переробкою однієї давньої традиції, була опублікована мабуть лише після заслання, представляючи собою також ніби мовчазну критику на ті суворі нормативи, що були прийняті Езрою та Неємією проти мішаних подружжів (пор. Ез 9–10; Неєм 13): адже й серед не-євреїв можна знайти таких людей як Рута, моавитянська чужинка! Ця книжечка в пізньому юдаїзмі була призначена для літургійного читання під час свята Седмиць (П’ятидесятниці).

9
Період монархії


Книги Самуїла та Царів розповідають про історію того періоду, коли єврейський народ зорганізувався в об’єднану державу з централізованою владою, під володінням одного царя: це є період монархії. Він простягається від прибл. 1030 до 586 р. до Хр., коли її столиця Єрусалим була знищена вавилонськими військами, і останній цар разом з більшою частиною євреїв був вивезений на заслання.

Саме у цьому періоді Божий народ в дуже короткому часі, за перших царів, досягнув своєї найвищої військової та політичної могутності, після якої прийшов поступовий занепад, аж до цілковитого знищення незалежної держави.

Ці книги, що в дійсності становлять один єдиний твір, розповідають про історію періоду монархії також з точки зору союзу між Богом та його народом, як це вже було в книзі Ісуса Навина відносно часу здобуття обіцяної землі та у книзі Суддів відносно наступного періоду, коли кожне плем’я управляло самим собою та захищалося, як могло, від різних ворогів. Ця точка зору полягає в особливій Божій присутності і дбайливості та вірності чи невірності народу, царі якого тепер стають головними відповідальними за нього.

У цьому й причина того, що священні автори не зупиняються на подіях, котрі могли бути й дуже важливими із соціальної, економічної і т. п. точки зору, але котрі не представляли інтересу з точки зору релігійної. Адже не треба ніколи забувати, що Біблія має на меті представити історію відносин між Богом та його народом.


Книги Самуїла


Цих книг є дві, але вони становлять один єдиний твір, який розповідає про перехід чи перетворення єврейського народу зі звичайної групи племен, об’єднаних спільною вірою в правдивого Бога та принагідними військовими союзами у випадку необхідності, в єдину державу.

Головними дієвими особами у цій епосі були Самуїл, Божий пророк та останній суддя Ізраїля, Саул, перший цар, та Давид, що наступив по ньому й учинив монархію стабільною та спадковою у своєму роді установою. Книги Самуїла в більшій своїй частині читаються з великою цікавістю: ця історія є дуже жваво змальована автором, який, якщо не міг бути сучасником всіх подій, про які розповідає, оскільки вони охоплюють коло 130 років, то принаймні послуговувався письмовими й усними розповідями, що були дуже близькі до подій.

Беручи під увагу персонажів, котрі панують на сцені, книги Самуїла можна поділити на п’ять секцій:

1) Елі та Самуїл (1Сам 1–7). Книга відкривається розповіддю про чудесне народження Самуїла, як наслідок обіту, складеного його матір’ю Анною, що перед тим була безплідною; сина, якого вона так бажала, посвячується Господові, й він переводить дитинство та юність при первосвященикові Елі в Шіло, де знаходився кивот завіту. Невдовзі Господь чинить його своєю довіреною особою й своїм пророком при самому Елі, щоб звістити йому покарання його негідних синів. Їх було вбито в одній битві проти філістимлян, в якій було захоплено і сам кивот, якого євреї принесли були на поле бою так, ніби він був би якимсь талісманом, що мав принести їм щастя. Однак Бог ніколи не пов’язував своєї допомоги зі звичайною присутністю кивоту, а з іншої сторони філістимляни, привласнюючи собі його, не отримали з того доброго зиску. Невдовзі вони мусіли самі відіслати його ізраїльтянам, які, зазнавши поразок у цих битвах, залишилися на довгі роки під володінням філістимлян.

В міжчасі Самуїл зростає й заковує увагу Ізраїля на собі, як пророкові та судді. Його слово сколихнуло Ізраїлем та знову усвідомило його в його історії й у причині всіх його бід. Ізраїль відкидає чужоземних богів та служить лише своєму Богові (1Сам 7,4). Під проводом Самуїла організовується спротив та визвольна війна проти філістимлян.

2) Самуїл та Саул (1Сам 8–15). Але в цьому часі Ізраїль зрозумів також потребу в одному єдиному лідері, який би об’єднав сили всіх племен під єдиним проводом, щоб могти з більшою готовістю виступити й захистити себе з кращим успіхом. Саме ця причина спонукала провідників племен просити в Бога, за посередництвом Самуїла, про царя, «як воно діється в усіх народів». Пророк не є згідний з цим: він бачить у цьому вчинкові брак довір’я до єдиного Володаря Ізраїля, Бога. Але сам Господь запрошує Самуїла до поблажливості в цьому проханні та вказує йому на наперед вибраного чоловіка, молодого Саула з племена Веніамина. Отож, ми знаходимося перед двома різними традиціями про постання монархії: одна з них, ворожо наставлена до монархії, знаходиться в 1Сам 8; 10,17-27; 12, інша ж, прихильно наставлена до неї, міститься в 1Сам 9,1–10,16.

Монархія — це людська установа, й вона не являтиметься якимсь чудесним засобом проти бід Ізраїля. Вона матиме свої позитивні й негативні звороти, в залежності від тих осіб, в яких вона історично буде втілена, але це є установа, яку Бог впродовж певного історичного періоду застосує як базову структуру союзу й, отож, відносин між Богом та Ізраїлем. Так само, як і інші основні установи історичного Ізраїля, вона стане спонукою до нової задуми й до глибшого осмислення історії спасіння; монархія, бачена також як образ Божого царства, його володіння, в найкращих моментах свого здійснення стане символом та провіщенням спасіння. Ця тема буде широко розвинена в новозавітному об’явленні, аж до останньої книги Біблії, Одкровення. Зауважмо, що прихильна до монархії традиція підкреслює деякі важливі чинники:

а) Ініціатива походить безпосередньо від Бога, який «зглянувся на горе свого люду, що його лемент знявсь до нього» (1Сам 9,16). Це є ті самі слова, які знаходимо перед величним Божим ділом визволення з Єгипту (пор. Вих 3,7 і 6,5).

б) Помазання, яке царі отримують, чинить їх особливо священними й відповідальними за відносини між Богом та Ізраїлем особами: кожен цар є «Господнім помазаником», по-єврейськи «машіяг», звідки й термін «Месія».

в) Дар Божого Духа, тобто сили Божої, що був присутній у Мойсеєві, Ісусі Навині та суддях, чинить царя знаряддям, здатним до здійснення спасенних діл (пор. 1Сам 12,7: «добродійства» тут — це трохи узагальнююче слово), які Йгвг задумує сповнити для свого народу.

Отож, перед нами важливий момент в історії спасіння, і то не лише через нове політичне впорядкування, яке тут заводиться в Ізраїлі, але також через те, що він являється новим втручанням Бога, який приходить на допомогу своєму народові.

Ворожа до монархії традиція наголошує на ініціативі ізраїльського народу, яку розглядається як вияв недовір’я у відношенні до Бога (1Сам 8). Однак, також згідно з цією традицією, саме Самуїл, Божий чоловік, головує при зродженні цієї нової установи.

Дуже важливою, вкінці, є промова 12-ої гл., в якій Самуїл прощається з Ізраїлем: чи з царем, чи без царя, точкою опору для спасіння Ізраїля залишиться завжди вірність союзові з Йгвг, єдиним Спасителем.

Самуїл посвячує Саула на царя, через помазання його олією, а згодом збір усього народу, скликаний у Міцпі, за допомогою жеребу вибирає його. Перший переможний похід проти аммоніїв у Трансйорданії потверджує прихильність народу до нового царя. Тепер Самуїл залишає уряд судді у промові, в якій він наголошує на порядності та чесності своєї поведінки на цій службі. Самуїл, однак, ще продовжуватиме діяти як пророк, тобто як посередник Божого слова.

Саул повинен виступити проти філістимлян та амалекитян, однак він два рази виявляє непослух наказам Самуїла, тобто наказам Бога, й, отож, Бог його відкидає: монархія не матиме продовження у його роді. 1Сам 13,13 та 15,22-23 наводять слова Самуїла, що висловлюють Божий суд над особою Саула, — слова, що повинні бути пересторогою для кожного ізраїльського царя, який в першу чергу повинен бути та почуватися Божим підданим.

3) Саул та Давид (1Сам 16–31). Другий Божий вибір падає на Давида, наймолодшого сина одного чоловіка з Вифлеєму, з племена Юди. Самуїл тайкома посвячує його на царя Ізраїля, в той час, як влада ще залишається в руках Саула. Давид стає на службу Саула як гравець на цитрі та як царський зброєносець. Випадкова нагода приводить його до ізраїльського військового табору, що знаходиться в війні з філістимлянами; саме тут міститься епізод славної боротьби з велетнем Голіятом (1Сам 17). Успіх Давида підносить на дусі пригнічених ізраїльтян, але викликає в Саула заздрість й вороже ставлення, оскільки він вбачає у юному Давиді свого супротивника, чоловіка, до якого вже перейшла вся прихильність народу та війська. Давид більше не почувається в безпеці, знаходячись при царському дворі, і починає підпільне життя далеко від царя, у південних областях Палестини. Навколо нього збираються інші невдоволені режимом люди, так що організовується своєрідна банда втікачів від закону, яка насправді обороняє південні кордони племена Юди (1Сам 22,1-5). В певному моменті Давид та його прихильники змушені втікати до філістимлян, однак ніколи не стаючи їм на службу проти Ізраїля (1Сам 27).

У главах, в яких розповідється про вибух ненависті та переслідування з боку Саула проти Давида, викликає подив поведінка Давида супроти свого царя: два рази йому представляється чудова нагода його вбити, власне під час того, як Саул його переслідує; але цей юнак ніколи не насмілиться «зняти руки на свого пана, бо він помазаник Господній» (1Сам 24 і 26). Саул завжди залишається для Давида священною особою: якщо Богові він більше не до вподоби, то він сам знайде спосіб, як його позбутися.

Інший факт, що надає краси розповіді цих сторінок, — це глибока приязнь між Йонатаном, сином Саула, та Давидом (1Сам 20). Ситуація розв’язується тим, що філістимляни завдають жахливої поразки військові Саула, який в розпачі кидається на свій меч, тим часом як Йонатан падає героєм у битві, прибл. в 1010 р. до Хр. (1Сам 31).

4) Давид царем (2Сам 1–20). Жаль Давида, викликаний цією вісткою, яскраво виражено у похоронній пісні, яку він склав після битви на горі Гільбоа (2Сам 1).

Після смерті Саула плем’я Юди відразу визнає Давида своїм царем в Хевроні, у місті, де спочивали останки Авраама та Якова. Північні племена залишаються ще вірними родові Саула та визнають царем його сина Ішбаала. Дві сторони борються між собою (2Сам 3,1). Авнер, начальник війська Ішбаала, розпочинає переговори з Давидом про об’єднання, але невдовзі він гине жертвою змови. Вкінці, після смерті Ішбаала, що також гине у змові (2Сам 4,7-8), всі племена пропонують Давидові царську корону (2Сам 5,1-4). Давид дійсно має намір царювати над усім Ізраїлем, не прив’язуючи себе до жодного племені; він захоплює укріплене місто Єрусалим, котре ще не було здобуте ізраїльтянами, й, отож, не належало до жодного племені, робить його своєю столицею і переносить туди кивот завіту, внаслідок чого Єрусалим стає не лише політичним, але також релігійним центром всього Ізраїля (2Сам 6). Далі Давид задумує збудувати Богові гідний дім, тобто храм, який був би гідним місцем для зберігання кивоту та для практикування літургійного богопочитання у повній своїй величі. Саме у цьому контексті знаходимо центральну сторінку книги: у 7-ій гл. наводяться слова пророка Натана про вічне тривання Давидового престолу, тобто його династії.

Якраз на підставі цього пророцтва євреї очікуватимуть Месію з потомства Давида (див. розповідь про Благовіщення, Лк 1,26-38). Ісус, під час його торжественного входу в Єрусалим, буде проголошений натовпом, «сином Давида»; цими ж самими словами фарисеї дадуть відповідь на Ісусове запитання: «Що ви думаєте про Христа, чий він син?» (Мт 22,42).

Тут також уточненюється передсмертне пророцтво Якова, який провістив Месію з царською гідністю, що походитиме з племена Юди (Бут 49,8-10): він буде потомком царської династії Давида.

Давид, будучи поважаним та любленим усіма племенами, розпочинає декілька воєн, кожна з яких завершується перемогою, так що його царство простягається на всю Палестину, доходячи до такої обсягу, який залишиться ніколи більше не досягнутим ідеалом. Шануючи автономію поодиноких племен, Давид все ж таки добре внутрішньо впорядковує свою державу, щоб могти ефективно нею керувати. Від 11-ої до 20-ої глави друга книга Самуїла перетворюється в історію царської родини, точніше історію наступництва на престол Давида, яка завершиться в 1Цар 1–2, після своєрідного додатку, що знаходиться в 2Сам 21–24.

Це є трагічна історія, яка виявляє доброту, і одночасно також слабість Давида. Вона починається великим подвійним гріхом царя (2Сам 11). Напоумлений пророком Натаном, він кається та отримує від Бога прощення; але цей гріх, що приніс смерть та збезчещення в сім’ю одного з найхоробріших та найвірніших його вояків, провокує цілий ряд трагічних подій, що принесуть смерть та збезчещення у царську сім’ю. Немає потреби переповідати цю історію: її перечитується за одним духом. Кінцевий її підсумок — сумний: збезчещення дочки (Тамари) та жінок царя (2Сам 13; 16,20-23), вбивство двох його синів (Амнона та Авесалома), один з яких організовує повстання проти батька, і мало бракує, щоб він не забрав Давидові життя та престол (2Сам 15–18). В усіх цих подіях Давид вбачає Божий палець, однак не тратить віри в нього і не хулить його: він приймає ці події, як справедливу кару, знаючи, що Бог все ж таки його не покине. Він не чинить відплати на тих, хто пристав був до повстання, застерігаючи також найзавзятіших своїх прихильників перед цим. Давид — це прекрасний приклад терпеливості та прощення, яких пізніше навчатиме найбільший його потомок, Ісус Христос.

5) Книга завершується деякими непов’язаними між собою епізодами, свого роду додатком (2Сам 21–24). Ці глави також трагічні: вони розповідають про вбивство певної кількості потомків Саула, про зворушливий епізод про Ріпу й про пошесть, що зривається в Ізраїлі, караючи за наказ Давида про перепис населення. Цей перепис, не будучи наказаний Богом (пор. Чис 1,1-2), являвся урядовою дією, що утискала авторитет та володіння Бога над Ізраїлем, для якого він мав бути єдиним Царем, підносячи пиху володаря. У цій секції знаходиться також Давидова пісня подяки (2Сам 22) та перелік його міністрів.

Так завершується розповідь про життя Давида, царя, який перейде до історії як ідеальний образ віри та побожності до Бога, доброти та благородності до народу, хитрості й умілості у боротьбі з ворогами, що придбали його державі певність та мир; він буде ідеальним царем для народу, єдиним правдивим Царем якого являвся виключно Бог, й супроти якого земний цар мав почуватися лише його представником. Пам’ять про Давида назавжди залишиться в серці Ізраїля. Його здібності до складання пісень завдячуються деякі псалми. Пізніша традиція йому припише аж цілу книгу псалмів; два із цих псалмів, зокрема, (Пс 89 та 132) з пошаною та тугою вшановуватимуть його пам’ять.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   44

Схожі:

Антоніо Джірланда старий завіт iconНа цій сторінці ви зможете познайомитись з видатними європейськими композиторами-класиками. Антоніо Вівальді
Антоніо Вівальді (1678-1741) видатний італійський композитор, скрипаль, педагог, диригент, католицький священник. Найбільший представник...
Антоніо Джірланда старий завіт iconКонспект уроку світової літератури в 11 класі Життєвий І творчий шлях Ернеста Міллера Хемінгуея
«Старий і море», а ще ознайомитися з оповіданням «Мій старий» або «Непереможений»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка»
Тема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка». Добро І зло в казці. Світлий життєствердний погляд на світ. Аналіз зовнішності (портрет)...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...
Антоніо Джірланда старий завіт iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Антоніо Джірланда старий завіт iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок української літератури: «В. Королів-Старий. Хуха-Моховинка»

Антоніо Джірланда старий завіт iconПозакласне читання. В. Королів-старий. «Потерчата» Мета
Бровко на місці — й пішовшвиденько з двору шукати дяка. А дяк Оверко, добре наївшись


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка