Антоніо Джірланда старий завіт



Сторінка22/44
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.05 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   44

Висновки відносно періоду монархії


Трагічний кінець обох царств вже само в собі являє собою красномовний висновок з цього бурхливого періоду єврейської історії. Священні автори виразно говорять, які були причини руїни єврейського народу на історичному рівні, руїни, першими відповідальними за яку були самі царі, які занадто часто забували про те, що вони являються лише представниками єдиного Царя Ізраїля, відповідальними за дотримування обов’язків супроти Бога та за вірність народу союзові. Вони забули, що ізраїльський народ не був таким, як інші: він був єдиним народом, що мав правдивого Бога за свого союзника і не мав потреби в інших союзах для того, щоб бути сильним. Вони, натомість, вважали, що зможуть запевнити безпеку та процвітання за допомогою політики, як це робили інші народи, забувши про єдину річ, яка могла запевнити процвітання та мир Ізраїлеві: вірність союзові з Богом.

Порівнюючи історію двох царств, треба зауважити один факт: в той час, як у Північному царстві родини царів наступають одна по одній, усуваючи та винищуючи себе взаємно, у Південному царстві рід Давида твердо утримує владу в своїх руках впродовж всього періоду монархії.

Ми знаходимо тут перше історичне здійснення даного Натаном Давидові пророцтва про стійкість його династії; провини потомків Давида приведуть до руїни царства, але доки воно існуватиме, на його чолі завжди знаходитиметься потомство Давида. Його рід не загине на засланні, але продовжуватиме жити з покоління в покоління, аж поки не прийде той, кому «підкоряться народи», і якого престол буде дійсно тривати «повіки» (Бут 49,10; 2Сам 7,16). Тим часом, найкраща частина Ізраїля в нещасті заслання не втрачає віри в Бога, але підсилює її, доходячи, під проводом пророків, до розуміння значення своєї історії та здогадуючись вже, що месіанське царство буде царством духовного характеру, для якого царства Давида і Соломона були лише образом та символом.

Так Бог, через покарання та терпіння, виховував свій народ, але, оберігаючи його перед знищенням, потверджував йому ту місію, що була йому довірена: зберегти на землі віру та почитання правдивого Бога, заховати та передати його об’явлення та підтримувати живу надію на прихід Спасителя людства.

Але в моменті катастрофи Ізраїль, що занадто віддав був себе ілюзіям, став приголомшений: Єрусалим був місцем перебування Йгвг, Бога спасіння, та його «помазаника», царя з Давидового роду, адресата урочистої Божої обітниці (2Сам 7); тут існував храм, кивот, «Божий народ» в «обіцяній землі»... Все це зникло, ніби зметене жахливим ураганом. Невже Бог не дотримав своїх обітниць? Невже його вірність зникла? Божий голос вже був провістив відповідь на ці запитання (Єр 22,8-9; Втор 29,23-27); але їх ніхто не слухав. Лише важкі удари знищення та заслання почнуть давати розуміти Ізраїлеві значення національної катастрофи.

10
Пророчий рух


Говоривши про Іллю та Єлисея, ми сказали були, що період монархії характеризується особливою присутністю пророків в Божому народі.

Пророчий рух не зродився в Ізраїлі в періоді монархії, але у ньому він мав свій найбільший розквіт. Отож, перед тим, як йти вперед з історією вибраного народу, ми мусимо сказати дещо про пророків.


Хто такі пророки?


Коли чується слово «пророк», відразу думається про когось, хто передвіщає майбутнє. Хто ж трохи знає Біблію, думає також про певну групу її персонажів та про книги, що несуть ім’я «пророків». Переглядаючи «зміст» Біблії, ми бачимо, що йдеться про 16 імен, які звичайно відповідають тому персонажеві, проповідь якого подана у даній книзі, але які нічого не говорять про їхній зміст.

Поки що зауважимо, що перших чотирьох пророків (Ісая, Єремія, Єзекиїл та Даниїл) називають «великим пророками», а інших 12 — «малими пророками». Цей поділ залежить не лише від об’єму книг, які до нас дійшли, але передовсім від історичної важливості, яку мали ці пророки у своєму часі. Але все ж таки й у творах малих пророків знаходимо не менш важливі сторінки від тих, що читаються у великих пророках.

Читаючи історичні книги, також зустрічаємося з багатьма персонажами, яких не знаходимо у «пророчих книгах» Біблії. Нагадаємо коротко про деяких із них. Такий перелік не може не починатися Мойсеєм, найбільшим пророком за всю історію єврейського народу; далі — Самуїл, що приготував установу монархії; Натан, пророк, який мав відвагу відкрито скартати царя за його провину (2Сам 12); Гад, інший пророк з часів Давида (1Сам 22,5 і 2Сам 24,11); Ахія (1Цар 11,29), який провістив Єровоамові, що він мав стати царем десятьох племен Ізраїля, відділених від племена Юди та від династії Давида (1Цар 11,29-39); Ілля та Єлисей, про яких ми говорили в попередній главі, які безсумнівно були не менш важливі від Ісаї та Єремії у своєму часі, незважаючи на те, що їхня проповідь збереглася на письмі лише частково в історичних книгах.

У цьому ряді пророків не бракує також і жінок, що становить виразний знак свободи Божого Духа. Сестру Мойсея, Марію, названо «пророчицею» (Вих 15,20), коли вона, після чудесного переходу через Червоне море, стаючи на чолі гурту жінок, заводить приспів: «Співайте Господеві славно, бо прославився; коня і вершника скинув у море» (Вих 15,21). Господній Дух натхнув її до розуміння цього історичного моменту, що переживав тоді Ізраїль, перетворюючи його пісню прослави Бога. Із цього приспіву розвинулася «Пісня Мойсея» (Вих 15,1-18). В часі Суддів зустрічаємо «пророчицю» Девору, яка виконувала також уряд судді в Ізраїлі (Суд 4,4-5); саме вона «підтримає» Варака та переконає в Боже ім’я не боятися ханаанян, але напасти на них, щоб визволити Ізраїля (Суд 4,6-9). Її «пісня» (Суд 5) — це одна з найстародавніших та найгарніших сторінок єврейської поезії. Після віднайдення Книги Закону у храмі (621 р.) цар Йосія (640-609 рр.) висилає посланців, щоб запитати в «пророчиці» Хулди, що він повинен робити (2Цар 22,14-20), незважаючи на те, що в тому часі вже був при уряді великий пророк Єремія, який розпочав свою діяльність в 627 р.

Все це ясно вказує на те, що пророків в Ізраїлі було більше, ніж тих 16, твори яких, чи радше записана проповідь яких дійшла до нас. В дійсності, пророки звичайно не «писали»; лише їх учні збирали їхні слова. Їхньою місією було промовляти від Божого імені.

Слово «пророк» якраз і означає: «той, хто говорить від імені когось іншого». Ми могли б порівняти пророка до амбасадора, який говорить в ім’я свого царя чи президента, переказуючи все й лише те, що йому було наказано сказати. Отож, слово «пророк» не вказує само по собі на людину, яка провіщає майбутнє, але просто на того, хто промовляє від імені та з владою когось іншого. Пор., наприклад, Вих 7,1-2: Мойсей не мав доброго дару мови, в той час як його брат Арон був добрим оратором. Мойсей дасть знати Аронові, що він повинен буде сказати єгипетському фараонові, й Арон буде Мойсеєвим «пророком», тобто говоритиме в ім’я Мойсея. У нашому випадку пророки — це були особи, що промовляли від імені та з авторитетом самого Бога до ізраїльського народу.

Ці надзвичайні люди говорили передовсім про теперішнє та про минуле Ізраїля, але іноді також і про майбутнє. Їхньою місією було закликати безперестанно народ до вірності у збереженні угоди союзу, укладеного з Богом на Синаї. Через це вони вказують та картають постійно за вади та гріхи вибраного народу, який часто давав себе захопити поганськими релігійними практиками, який допускався та залишав непокараними важкі соціальні несправедливості, який думав, що між ним та Богом було все в порядку, якщо він жертвував йому якесь ягня чи первістки урожаю. Вони були великими Божими «гучномовцями», тими, хто настирливо вказував на вимоги релігії серця, внутрішності, а не лише уст; тими, хто не дозволяв, щоб Бога Ізраїля поплуталося з іншими божествами сусідніх народів. Царська династія, священство та храм з його богопочитанням були сталими установами в Ізраїлі, офіційними сторожами традицій, відповідальними за вірність Богові; у пророка виявлялася та свобода, яку Бог залишав за собою, щоб могти втрутитися в будь-якому моменті, даючи Ізраїлеві почути свій голос, та щоб привести його до свідомості, коли інші установи та відповідальні особи не сповняли більше свого завдання.

Тому пророки завжди виглядали як «критики» певного стану речей, певної ментальності чи поведінки, що не були більше у згоді із союзом; отож, вони входили в конфлікт із тими, хто тримав у своїх руках владу; вони були незручними людьми, яких часто намагалося заставити мовчати, іноді навіть за допомогою ув’язнення і смерті.

Оскільки вся історія Ізраїля була спроектована до майбутнього, пророки час до часу спрямовували свій погляд, під Божим натхненням, до майбутнього, очевидно не для того, щоб задовольнити чиюсь цікавість, але щоб запевнити вибраний народ у тому, що Бог буде вірний своїм обітницям та щоб заохотити ізраїльтян до витривалості та надії. Адже Бог ніколи не покається ані не відкличе своїх обітниць, незважаючи на те, що каратиме Ізраїля за його провини. Серед свого народу він завжди знайде певну частину, принаймні маленьку, яка намагатиметься бути вірною: ця частина, «останок», як скажуть пророки, — це і є правдивий Божий народ. Передовсім до нього вони зверталися, дивлячись на майбутнє та говорячи про «Того», хто в повній мірі здійснить царство Боже між людьми.

Пророки, по своїй суті, були проповідниками, однак вони не говорили лише устами, як ми це згодом скажемо; вони наполягали на величі та святості єдиного правдивого Бога Ізраїля, Володаря всесвіту та історії; вони каймували провини та гріхи народу, пригадуючи йому про моральні вимоги Бога та погрожуючи його карою: іншими словами оцінювали становище свого часу у світлі вимог союзу з Богом; підтримували живою, головно в найтемніших моментах історії, надію та очікування цілковитого й мирного панування Бога над Ізраїлем та над всіма народами, на чолі з Месією.

Від самих часів Мойсея Бог зобов’язався був не залишити свій народ без цілком певного духовного проводу, без когось, через кого він давав би чути свій голос. У Второзаконні (Втор 18,9-22) Бог обіцяв, через уста Мойсея, одного пророка Ізраїлеві. Ця обітниця відносилася передовсім до Ісуса Христа, найбільшого з пророків, більшого від самого Мойсея, закон якого він доповнить та приведе до досконалості (пор. Мт 5,17-48), оскільки він є Божим Сином (пор. Євр 1,1-2). Але історія показала, що Бог не мав на увазі лише Ісуса Христа. Цим «пророком» в загальному значенні, бути всі ті, кого Бог посилав Ізраїлеві впродовж століть.

Правдиві та фальшиві пророки


Власне у тому уривку з книги Второзаконня, що ми процитували, Бог ставить євреїв насторожі перед «фальшивими пророками», які претендували на те, щоб говорити від Божого імені, в той час як не були ним послані (Втор 18,20). Правдиві пророки муситимуть боротися з ними та муситимуть навіть багато терпіти, оскільки цим фальшивим пророкам, правдивим шарлатанам та хитрим авантюристам часто вдавалося здобути прихильність царя, народу та багачів. Згідно з їхніми словами, Бог завжди був задоволений з Ізраїля, все було добре; вони давали себе підкупити багатими та могутніми людьми, підлещуючись до них, стараючись ніколи не говорити про їхні хиби та про їхнє свавілля (нехай прочитається у цьому відношенні дуже жвава і трагічна сторінка 1Цар 22,6-40).

Правдивих пророків можна було впізнати, спостерігаючи в першу чергу за їхнім святим життям та їхньою безкорисливістю, на відміну від тих, що шукали матеріальної вигоди зі свого «ремесла»; їх можна було впізнати передовсім з їхньої проповіді та зі сповнення якогось пророцтва про близькі події, пророцтва, яке могли проконтролювати самі їх сучасники.

Правдиві пророки були послані безпосередньо Богом, який вибирав їх абсолютно свобідно, незалежно від їхнього соціального становища: Ісая був з визначного роду, Амос був бідним пастухом та вирощувачем сикоморів, Єзекиїл був священичого походження. Вони, очевидно, не бралися прилюдно проповідувати з власної ініціативи. Бог в особливий спосіб об’являв їм себе, виразно кличучи їх до того, щоб бути посередниками його слова. Часто таке покликання супроводжувалося також видінням (найбільш величними були видіння Ісаї та Єзекиїла).

Після цієї першої зустрічі з Богом пророк розпочинав свою важку місію, що часто накликала на нього переслідування, з безперестанними розчаруваннями, адже багато-хто вдавав глухого на їхній голос.

Багато пророків, правдивих предтеч останнього великого пророка, платили терпінням та смертю за вірність своїй місії та Богові, як про це пригадає Ісус своїм супротивникам, коли вони готовили змову, щоб присудити його на смерть (пор. Мт 23,35 і Лк 11,49-51).

Спосіб мовлення пророків


Навіть після Божого покликання пророк не мав постійного зв’язку з Богом. Бог «давався чути» своєму пророкові, коли мав намір говорити до Ізраїля, і пророк промовляв від Божого імені лише тоді, коли отримував його слово. Коли Давид задумав збудувати Богові «дім», тобто храм, та запитав, що на це скаже пророк Натан, цей з ентузіазмом поставився до задуму царя та заохотив його до того, щоб розпочати роботи. Але Бог... не був такої думки: не тому, що він не хотів храму, але тому, що він мав бути збудований сином та наслідником Давида, Соломоном.

Отож, Бог посилає Натана до царя Давида, щоб дати йому знати свою волю та передати йому, що не він збудує дім Богові, але Бог збудує дім Давидові. Бог «грає» на подвійному значенні слова «дім»: Давид хотів збудувати «будинок» на честь та для почитання Бога; Бог натомість має на увазі, що він забезпечить стабільний, чи радше вічний «рід», тобто потомство Давидові (2Сам 7). Те що нас тут цікавить — це зауважити, що Натан спершу говорив від власного імені, як звичайний чоловік та царський дорадник, а згодом — як пророк, від Божого імені.

У цьому випадку пророк Натан говорив досить ясною мовою: йшлося просто про те, щоб повторити Божу «вістку» цареві. Але пророки знаходяться на цілковитих послугах слова, і може так статися, що саме життя пророка чи ознаки його життя, наберуть значення пророцтва. У цих випадках пророк пророкує безпосередньо своїм життям: своїм неодруженим станом та відходом (Єр 16), неоплаканою смертю дружини (Єз 24), болем за зле відплачену любов (Ос 2)1. Через це пророки застосовували іноді трохи дивної мови: вони сповнюють деякі «оригінальні» вчинки, які прикликають да себе увагу тих, хто їх бачить. Пізніше вони пояснюють значення цих «символічних» дій. Ісая, наприклад, виходитиме на люди «нагим та босим» аж впродовж трьох років, щоб «зобразити» ті депортації та грабування, що асирійці вчинять в Єгипті та в Етіопії (сучасний Судан) (пор. Іс 20,1нн) та відрадити Юді покладати свою надію на Єгипет (пор. також Єр 19; 1Цар 11,29нн).

Не завжди Бог комунікує зі своїми пророками, послуговуючись «словами». Набагато частіше, коли пророки говорять про майбутнє, вони описують «видіння». Тобто Бог не «говорить», але «показує» їм щось з майбутньої долі Ізраїля чи Месії. Тоді пророк мусить перекласти словами те, що він побачив. Але не завжди знаходяться властиві слова для цих видінь, й, отож, пророки застосовують порівняння, надзвичайні і навіть дивні образи, щоб могти скласти в слухачів уявлення про те, що вони побачили.

Кінцеве майбутнє, яке вони звіщають та описують, — це час миру і повного щастя, період, в якому відносини між Богом та людиною будуть характеризовані найглибшою любов’ю, час, якщо можна говорити про час, в якому повернуться умови життя в земному раї перед гріхом (пор. Іс 11,6-9). Це щастя та ці відносини з Богом мають в першу чергу духовний характер, а пророки мусять, натомість, послуговуватися словами, виразами людської мови, щоб дати себе в якийсь спосіб зрозуміти. Звідси, частково, й походить наша трудність у тому, щоб вповні зрозуміти їхні пророцтва та їхній спосіб висловлення.

Пророки намагалися сказати щось своїм сучасникам, щоб підтримати їхню віру та їхню надію. Дещо з того, що вони побачили та описали, здійснилося та здійснюється після приходу Месії, Ісуса Христа; але їхні видіння зрозуміються вповні лише вкінці історії, вкінці часів. А в міжчасі вони допомагають також нашій надії, оскільки їхні заклики дають почути ще сьогодні Божий голос у нашому сумлінні заради щоразу більшої вірності тій угоді, якою для нас є новий союз, встановлений Христом.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   44

Схожі:

Антоніо Джірланда старий завіт iconНа цій сторінці ви зможете познайомитись з видатними європейськими композиторами-класиками. Антоніо Вівальді
Антоніо Вівальді (1678-1741) видатний італійський композитор, скрипаль, педагог, диригент, католицький священник. Найбільший представник...
Антоніо Джірланда старий завіт iconКонспект уроку світової літератури в 11 класі Життєвий І творчий шлях Ернеста Міллера Хемінгуея
«Старий і море», а ще ознайомитися з оповіданням «Мій старий» або «Непереможений»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка»
Тема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка». Добро І зло в казці. Світлий життєствердний погляд на світ. Аналіз зовнішності (портрет)...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...
Антоніо Джірланда старий завіт iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Антоніо Джірланда старий завіт iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок української літератури: «В. Королів-Старий. Хуха-Моховинка»

Антоніо Джірланда старий завіт iconПозакласне читання. В. Королів-старий. «Потерчата» Мета
Бровко на місці — й пішовшвиденько з двору шукати дяка. А дяк Оверко, добре наївшись


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка