Антоніо Джірланда старий завіт



Сторінка44/44
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.05 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

20
«сповнився Час»


Дійшовши до кінця у розгляді Старого Завіту, ми мусимо коротко повернутися назад та кинути загальний погляд та той шлях, який перейшов Божий народ у тому періоді, що передував приходові Ісуса Христа.

Старий Завіт представляється перед нами передовсім як історія, послідовність радісних і сумних подій, через які перейшов один народ в ході прибл. 18-ти століть, від Авраама до Ісуса.

Однак у цих подіях завважується одна дуже надзвичайна, унікальна в історії річ: присутність одного Режисера, який впевнено керує цими подіями, намагаючись осягнути одну ціль. Й оскільки ізраїльтяни не були маріонетками, але живими і вільними людьми, а, отож, і часом навіть бунтівничими супроти свого Бога, історія цього народу показує, що навіть ці збунтування були... провіденційними і Бог їх використовував для своїх цілей.

З іншої сторони, Старий Завіт представляється як комплекс законів, Божих заповідей та наказів, які повинні були нормувати життя єврейського народу в усіх його аспектах: особистому і соціальному, громадському і релігійному. У цьому комплексі законів Ізраїль згодом побачить найвищу мудрість, яку людина лише Боже мати, щоб осягнути своє щастя.

Вкінці, Старий Завіт не перестає дивитися вперед, на майбутнє, на одну особу і на одну епоху, що повинна буде завести такий добробут, який лише можна собі уявити, і який тут пробується описати тими образами щастя, які єврей міг відчути у своєму житті; однак розуміється, що цей добробут буде набагато вищим. Одним словом, Старий Завіт представляється також як приготування і як обітниця.

«Ключ» до Старого Завіту


В одному чітко означеному моменті ізраїльської та всесвітньої історії (пор. Лк 3,1-2) перед далекими потомками Авраама постає один чоловік, про якого всі думають, що вони його знають (Мр 6,1-6), але який викликає у всіх подив.

Він говорить, звертаючись до всього народу, і звіщає щось, що сколихує його слухачами: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію» (Мр 1,15). Так представляє себе перед єврейським народом Ісус з Назарету, розпочинаючи ту місію і те діло відкуплення усього людства, що становили кінцеву точку Старого Завіту, як священної історії, як закону, що нормував відносини між Богом та Ізраїлем, і передовсім як підготування і обітниці остаточного спасіння. Павло, великий апостол поганського світу і прекрасний знавець Писання, пишучи до своїх вірних в Галатії, відлунює Ісусовим словам: «Якже сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення» (Гл 4,4-5).

Ми навели лише два уривки, але в Новому Завіті часто зустрічаються твердження про час, який повинен був пройти, і який вже пройшов. Орієнтиром, очевидно, є період земного життя і спасительного діла Ісуса Христа. Все те, що відбулося у попередній історії Ізраїля, та все те, що було сказане натхненними людьми, починаючи від Мойсея і аж до автора книги Мудрості, мало лиш значення приготування, прямування до Христа, мало лиш значення першого недосконалого здійснення того діла, яке він повинен був сповнити.

Очевидно, для ізраїльтян не було «спонтанною річчю» визнати в Ісусі Месію обітниць, кінцеву точку минулої священної історії, здійснителя стількох обітниць. Адже він представився зовсім не в такий спосіб і не з такими словами, які народ очікував від цієї особи. По суті Ісус вимагає віри у свою особу та у своє слово, і не всі, а краще сказати мало-хто повірив у нього. Але цієї горстки людей, перетвореної силою Божого Духа, вистачало, щоб поширити віру в Ісуса в усьому тоді знаному світі.

Хочемо тут зауважити, як Ісус, апостоли і всі автори Нового Завіту дуже часто послуговувались Старим Завітом. В Новому Завіті знаходимо коло 350 цитувань Старого Завіту, взятих як з історії, так і з законів і з пророцтв.

Передовсім Ісус виразно стверджував, що Писання, тобто Старий Завіт, говорили про нього (Йо 5,39), і що ще Мойсей писав про нього (Йо 5,46). Прийшовши перший раз, після початку свого прилюдного життя, у Назарет, він читає один уривок з Ісаї (Іс 61,1-2) і тоді стверджує, що це пророцтво говорило про нього і сповнялося в його особі (Лк 4,14-21). Він називав себе звичайно титулом «Син Чоловічий», тобто титулом тієї таємничої постаті, яку Даниїл бачив у своїх видіннях (Дан 7,13нн). Щоб пояснити свою місію він неодноразово вдавався до висловів, що знаходимо у Піснях «Слуги Йгвг» у книзі Ісаї, головно в останній із них (пор. Мт 20,28 і Іс 53,10нн).

Ісус Христос, вдаючись при різних нагодах до Старого Завіту і стверджуючи, що Писання говорило про нього, подав своїм апостолам і вірним «ключ», щоб читати Біблію. Адже Ісус присутній не лише в тих небагатьох месіанських пророцтвах, але й у всіх Писаннях. Апостоли, покликані Ісусом йти за ним в його прилюдному житті, мали змогу жити в контакті із ним, спостерігати за його поведінкою, чути, як він говорив і навчав, бути свідками найбільш приголомшуючих чуд, чути з його уст пророцтво про його жахливу смерть на хресті та неймовірне пророцтво про його воскресіння. Вони бачили і чули те все: вони є свідками. Одним словом, апостоли бачили у своєму учителеві Месію, Сина Чоловічого і Сина Божого в найреальнішому значенні цього вислову. Божество Ісуса — це кінцева точка їхньої віри (Мт 16,16), яка зродилася і виросла в контакті з Ісусом (пор. 1Йо 1,1-4).

З цією вже незламною вірою в місію і в божество Ісуса вони повернулися до читання Старого Завіту, і особа Ісуса Христа стала тим світлом, що просвічувало кожну його сторінку: він був присутній не лише на пророчих, але і на історичних та на сапієнціальних сторінках.

В особі Ісуса та у здійсненому ним ділі їм об’явилося значення історії, закону і обітниць. Одним словом, вони зрозуміли, що увесь Старий Завіт мав «християнське» значення, тобто отримував своє значення від Христа, до якого він прямував і до якого він приготовлював. Апостоли не черпали своєї віри зі Старого Завіту, радше їхня віра в Ісуса Христа давала їм зрозуміти Писання.

Адже Старий Завіт, сам по собі, не об’являє Ісуса Відкупителя і Сина Божого. Сучасники Ісуса не повірили були йому, хоч і читали Біблію; ще й сьогодні мільйони євреїв читають Біблію, але не знаходять у ній Ісуса. Їм бракувало і бракує світла, щоб зрозуміти її в її повному значенні. Це так, ніби вони мали б перед очима якесь «покривало», як говорить ап. Павло (2Кр 3,14-15). Лише той, хто відкрив в Ісусі Христі Відкупителя, посланого Богом для нашого спасіння, знаходить «ключ» для зрозуміння глибокого значення Старого Завіту, його історії, його закону, його очікувань.


Ісус Христос: кінцева точка історії


Задумуючись над тим Божим царством, яке провістив і заснував Ісус, царством передусім внутрішнім і духовним, царством, що вповні буде здійсненим лиш у майбутньому житті, ми можемо зрозуміти, як Бог провадив історією свого народу. Він впровадив у цей народ одне переконання надзвичайної ваги: повнота життя і щастя полягає у перебуванні з Богом. Далі впродовж століть він провадив Ізраїля до того, щоб вдосконалити те поняття про життя і щастя, щоб він поступово дійшов до відкриття, що воно означало і що вміщало у собі.

Коли Бог входить в історію людства, щоб започаткувати його оновлення, він об’являє себе Авраамові. Цей герой, від віри якого залежить вся історія Ізраїля, був свого роду шейхом, господарем рабів і скоту, главою одного маленького кочівного племені, що переходило з одного місця на інше, в залежності від пори року, у пошуках пасовиськ для свого стада.

Авраам повірив Богові, який йому об’явився. Він залишив свою родину, землю, родинних божків, і довірився цьому незнаному Богові, що дав йому дуже конкретні обітниці:

1) численне потомство, взагалі цілі народи (саме тому він міняє його ім’я Аврам на Авраам, що означає «батько багатьох народів», пор. Бут 17,5);

2) землю, якою буде стало володіти це потомство;

3) таємниче благословення: «Тобою (тобто за твоїм посередництвом, завдяки тобі) всі племена землі благословлятимуться» (Бут 12,3).

Авраам повірив і не просив більше нічого: те, що Бог йому обіцяв, в його часі та у його ментальності становило максимум щастя, якого людина лиш могла бажати.

Авраам відчув на собі могутній захист цього Бога, і їхня «дружба» щораз то більше зростала, ставала щораз то більш близькою. У близькості з Богом Авраам, а згодом Ісаак і Яків, знайшли своє щастя.

В Єгипті потомки патріархів стали великим народом, але виглядає, що забули про Бога своїх отців. Мойсей віднайшов цього Бога в пустелі, до якої він втік був, і повернувся до своїх співвітчизників, в ім’я та із силою Бога Авраама, щоб визволити їх з-під панування єгипетського фараона і зробити їх вільним народом, щоб він міг йти за Богом своїх отців та служити йому.

Від часу Мойсея історія Ізраїля зазнала надзвичайних височин і упадків. Після чудесного звільнення та союзу з Богом на Синаї приходить віддалення від нього, бунт і покарання бродячим життям в пустелі впродовж багатьох років. У цьому часі Ізраїль знаходився у небезпеці розсіяння і загублення, якщо взагалі не знищення тяжким життям і бандами бедуїнів та розбійників.

Після тріумфального здобуття обіцяної землі наступає поступове піддання релігії і поганським звичаям переможених ханаанян, в наслідку чого наприкінці періоду Суддів Ізраїль попав під важке панування філістимлян, які на короткий час заволоділи навіть кивотом завіту.

Після чудесного національного та релігійного розбудження в часі Давида і перших пророків (Самуїла, Натана, Гада) наступає повільний релігійний, моральний і політичний занепад, з поділом держави на два царства, аж до їхнього знищення руками асирійців і вавилонян.

Цього разу — це справді кінець єврейської державності, і головно кінець потомства Давида, як царюючої династії. Здається, що Бог більше не є вірний своїм обітницям. Але в дійсності кінець суверенної і незалежної єврейської держави — це не кінець Божих планів. Здається, радше, що ця національна катастрофа була необхідною для того, щоб ці плани представилися у своїй дійсності. На засланні найкраща частина Ізраїля почала розуміти те, що пророки безуспішно проповідували впродовж стількох років. Релігія стала більш внутрішньою, більш особистою, залишаючись одночасно релігією Ізраїля, як народу; цю релігію захищалося до крові в часах Макавеїв; ця релігія привела ізраїльських мудреців до пошуку та до «відкриття» (завдяки світлові натхнення) вічного життя, поза цим життям.

Дивлячись на цю історію з відстані, можна зауважити лінії Божого задуму. Він свобідно вибирає один народ, беручи його з того конкретного релігійного і морального становища, в якому він знаходився, і чинить його своїм народом, своїм царством, своєю особливою власністю. Для того, щоб привабити його, він дарує йому те, на що він був чутливий. Час до часу приходять кризові ситуації, що загрожують знищити і змести з лиця землі цей народ, як це ставалося з багатьма іншими народами в подібних обставинах. Натомість Ізраїль витримує удари; він завжди знаходить у собі силу на спротив, завжди має якусь людину, чи групу людей, що рятує його долю. Однак все це не залишає Ізраїля завжди на тому самому релігійному рівні. Головно у цих кризових періодах він починає розуміти Божу справедливість і його вимоги, починає розуміти власну історію і власну позицію у світі, починає розуміти вірність Бога своїм обітницям. Ізраїль вчиться пізнавати Бога впродовж своєї історії під проводом своїх пророків.

Кінцевою точкою цієї історії, як ми вже казали, є царство Боже, яке провістив і встановив Ісус, царство, що «не є від цього світу» (Йо 18,33-37). Для того, щоб зробити єврейський народ здатним зрозуміти якимсь чином це духовне і небесне поняття царства, Бог доводить його аж до вершини великого земного царства, а потім дозволяє на упадок всієї людської слави і надії, адже вони були лише тінню правдивої дійсності, вони були недосконалим ескізом того, що Бог приготовлював і що почав здійснювати через прихід його Сина до людства, як людини до людей.

Ми тепер могли би наївно запитати себе, чому Бог «потребував» стільки часу і стільки подій, щоб дати пізнати людині ті найосновніші речі, що стосувалися до її вічного спасіння. Більше-менше це є та сама рація, задля якої одного хлопчину, який хотітиме стати, наприклад, інженером, починається навчати додавання і віднімання та давати йому розв’язувати найпростіші приклади. Історія Старого Завіту — це довге релігійне виховання народу, якого Бог хотів перетворити не помахом чарівної палички, але шануючи його свободу, виховуючи його до відповідальності у виборах як вірності, так і невірності союзові.


Ісус Христос: сповнення закону


Відносини між Богом та Ізраїлем регулювалися законом Мойсея. Цей закон, що очевидно розвивався і далі після Мойсея, пристосовувався до ментальності, до часу, до рівня цивілізації народу під час виходу з Єгипту, під час довгих років життя в пустелі та у новому житті, яке організувалося в обіцяній землі. Той комплекс приписів очевидно мав свою вартість для того часу і служив на те, щоб регулювати життя єврейського народу; і ми були би не дуже розумними, якщо б недооцінювали чи погорджували цими законами.

Але існує один набагато важливіший аспект у всьому єврейському законодавстві, про який не можна забувати. Ті закони (як Десять Заповідей, так і приписи, що стосувалися до родинного, соціального і релігійного життя) були дані народові самим Богом, або від його імені: саме він був Володарем вибраного народу, саме він був Царем, як співалося в багатьох псалмах.

Отож, зберігання поодиноких законів ставало актом віри та пошани до Бога, так само, як непослух цим законам являвся непослухом супроти нього.

У всіх тих законах, які Бог дав Ізраїлеві, він шукав якраз цього внутрішнього підпорядкування, цього піддання волі і серця його наказам, оскільки це було практичним доказом любові до Бога і до братів. Тому пророки, які краще від усіх зрозуміли найвищу вартість закону, закликали народ до цього внутрішнього піддання Божому законові. Часто вони мусіли докоряти народові, а ще більше його відповідальним особам, за їхню віру, яка складалася із зовнішніх слів та церемоній, в яких не було душі, і за якими не приходило практичне життя у згоді з Божим законом. Тому серед тих речей, які в очах пророків були необхідними для відновлення народу у месіанському часі, було передовсім перетворення «серця», тобто внутрішності людини, завдяки чому вона нарешті зрозуміє значення Божого закону і прийме його, сповняючи його з радістю (пор. Єз 36 і дуже довгий Пс 119, в якому оспівується і вихваляється Господній закон, джерело щастя, добра і миру). Саме тому псалмопівець, просячи прощення у Бога, просить його, щоб він змінив його серце (пор. Пс 51,12). Тут виявляється бажання і потреба «благодаті».

Ісус твердить, що він прийшов привести закон до сповнення, а не усунути його (Мт 5,17нн), вказуючи на те, що він хотів досконало сповнити його, тобто осягнути те, що Бог, його Отець, мав на меті, коли давав закон, а саме, любов до Бога та до ближнього, яку практикувалося б у конкретному житті. Саме тому Ісус скаже, що у двох заповідях любові зібрані увесь закон і пророки (Мт 22,34-40). Увесь Старий Завіт, як норма, мав на меті довести єврейський народ, хоч і поступово, до любові Бога і ближнього. Але Ісусові слова, передані в Мт 5,17, мають також глибше значення, головно у тому, що відноситься до приписів та законів про богопочитання. Як ми вже згадували, говорячи про книгу Левіт, уся єврейська літургія була приємна Богові лише оскільки вона провіщала той досконалий акт богопочитання і досконалу жертву безмежної вартості, яку сповнив Ісус Христос своєю смертю на хресті. Він прийшов, щоб «сповнити», щоб здійснити те, що ці обряди представляли як образ. Цю «символічну» вартість всієї єврейської літургії об’явив нам лише Новий Завіт, зокрема послання до Євреїв. Отож, тільки особа Ісуса є тим світлом, що просвітлює увесь старозавітній закон, зокрема закон про богопочитання.

Ісус Христос: сповнення пророцтва


Старий Завіт, вкінці, представляється нам, як обітниця. Також тут божественна особа Ісуса та здійснене ним відкуплення являється тим світлом, що дозволяє зрозуміти пророчі сторінки Старого Завіту.

Часто у них говориться про багатство, добробут у матеріальному значенні, про могутність і панування Єрусалиму й ізраїльського народу над всім світом (пор., наприклад, Іс 60). Про майбутнє говориться, помножуючи спомини та образи з минулого, так ніби Потомок Давида мав би відновити земну владу цього великого ізраїльського царя.

Історія, якою мудро керував Бог, взяла на себе завдання довести ізраїльтян до того, щоб не плутати образи з дійсністю. Очевидно, євреї не уявляли собі, як Месія мав би простягнути своє володіння над всією землею (пор. Пс 72,8, 11; Дан 7,13-14), ні як всі народи навернулися б до ізраїльського Бога (пор. Іс 2,1-4), ані як вони прийняли би те світло, що сяяло з об’явлення (пор. Іс 49,6), яким Ізраїль вже володів, і яке Месія мав доповнити і вдосконалити. Але в дійсності всі ці пророцтва почали сповнюватися з приходом Ісуса, продовжуючи здійснюватися у тих століттях, що переходять між його вознесінням на небо та його другим приходом наприкінці часів; в повноті вони будуть здійснені лише у щасливій вічності, де в досконаліший спосіб встановиться те перебування з Богом, що започаткувалося в Авраамовому «ходженні з Богом» (Бут 17,1).

Заключення


Ісус Христос — це джерело спасіння також для народу Старого Завіту. Історія об’явила правдивого Бога та його план спасіння для Ізраїля і для всього людства. Ця історія вимагала від багатьох поколінь євреїв віри в Бога отців та та Бога виходу з Єгипту. Обітниці вимагали від євреїв надії, в той час, як збереження закону являлось випробовуванням їхнього послуху та конкретної любові до Бога та до ближнього.

Отож, Ізраїль також мусів практикувати три богословські чесноти, віру, надію і любов, які становлять суть нашого християнського життя.

Віра, надія і любов — це була відповідь, якої Бог очікував від свого народу за все те, що він здійснював, об’являв і готовив. Метою Старого Завіту було Воплочення Божого Сина, джерела благодаті і спасіння для всього людства від Адама аж до останньої людини (пор. Ді 4,12).

Таїнство хресної смерті та воскресіння Божого Сина приносило спасіння ще перед тим, як воно сповнилось історично. Тому в дійсності Церква існувала ще від Старого Завіту, як це зрозуміли і стверджували найбільші Отці Церкви, в усіх тих, хто жив вірою, надією і любов’ю. Ця «опереджуючий ефект» таїнства Хреста досягає власне ще перед Ісусом Христом до найпрекраснішої перемоги над злом і над гріхом у Непорочному Зачатті Пречистої Діви Марії, що була «повною благодаті» ще від першої хвилі свого існування, завдяки заслугам Відкуплення, яке здійснив її Син, як про це навчає Церква.

Завершуємо цей погляд на Старий Завіт, пригадуючи деякі важливі повчання у цьому відношенні, які Церква подає всім вірним у документі II Ватиканського собору про Боже об’явлення:

«Устрій Старого Завіту був укладений передовсім на те, щоб приготовити, проректи і різними прообразами виявити прихід Христа, Спасителя світу, і Царства Месії. А книги Старого Завіту, відповідно до обставин людського роду перед часом встановленого Христом спасіння, виявляють усім пізнання Бога і людини та способи, якими справедливий і милосердний Бог поводиться з людьми. Ці книги, хоча заключають у собі також і недосконале і тимчасове, показують, однак, правдиву Божу педагогію. Тому ці книги, які висказують живе відчуття Бога, в яких зложені високі науки про Бога й спасенна мудрість про життя людини, а то й прегарні скарби молитов, і в яких криється таїнство нашого спасіння, треба щоб християни приймали з всецілим відданням» (Dei Verbum, 15).






1 Traduction Oecuménique de la Bible, «Екуменічний переклад Біблії» на французькій мові (прим. перекладача).

2 Сюди належить і українське Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим 11963 (прим. перекладача).

3 Надаємо перевагу цьому термінові (незважаючи на те, що він мабуть буде неологізмом в українській мові), оскільки традиційне означення «поетичні» (книги) вказує лиш на їхню стилістичну форму, в той час як Автор ставить наголос на аспекті їхнього змісту, як це виразніше буде видно з тих контекстів, в яких цей термін зустрічатиметься в подальшому тексті (пор., зокрема, 16-ту главу, «Мудрість Ізраїля»). «Sapienziale» в італійській мові (як і в інших мовах латинської групи) походить від «sapientia», «мудрість»; отож, «сапієнціальні» книги — це книги, в яких міститися мудрість Ізраїля, «мудрістні» книги (прим. перекладача).

1 «Testamentum» в латинській, як і в багатьох інших сучасних західних мовах, має лиш це друге значення, подібно як українське слово «завіт» (прим. перекладача).

1 Подані скорочення позичені з видання Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим 11963 (прим. перекладача).

1 В українському перекладі (Святе Письмо Старого та Нового Завіту, Рим 11963), як і в багатьох інших виданнях Біблії у різних мовах, налічуються 74 книги, оскільки остання 6-а гл. книги Варуха подана тут окремою книгою, як «Лист Єремії» (прим. перекладача).

1 З одного стародавнього вавилонського тексту: «Як тільки [богиня] Аруру це почула, то зрозуміла в своєму серці те, що Арн наказував: Аруру вмила свої руки, взяла груду глини і зробила з неї фігуру, — Енкіду, якого вона створила могутнім героєм».

З одного єгипетського тексту: «Подих [бога] Ра нехай увійде в твої ніздрі... щоб ти жив своїм життям».



1 Рослина життя. У мітологічній асирійсько-вавилонській поемі про потоп її герой Ґілґамеш приходить на острови щастя в гості до свого предка Ут-напіштім (котрий відповідає біблійному Ноєві), отримує від нього рослину життя і забирає її зі собою. На зворотній дорозі:

«Ґілґамеш побачив колодязь з холодною водою

і зійшов, щоб змочитися у ньому.

Один змій почув запах рослини,

вийшов (з води) і забрав її геть...

Тоді Ґілґамеш сів і заплакав».

У цій самій поемі одна свого роду господиня, Сідурі, намагається розчаруваги Ґілґамеша у його пошуках безсмертя:

«Ґілґамеш, куди ти біжиш?

Життя, яке ти шукаєш, ти не зайдеш.

Коли боги створили людей,

вони встановили смерть для людини,

життя ж затримали в своїх руках».



Смерть та безсмертя — це доля, це рішення богів, а в деяких документах взагалі їхній каприз. У біблійному об’явленні людина співпрацює зі своєю долею та зі своїм становищем, вона відповідальна за них: людина являється Божим образом, а не капризом богів.

1 Пор. A. Millard, Archeologia e Bibbia, Edizioni Paoline, Cinisello Balsamo 1988.

1 P. Grelot, Pagine bibliche, Edizioni Paoline, ст. 36.

1 E. Galbiati – A. Piazza, Pagine difficili dell’Antico Testamento, Massimo, Milano 1985, ст. 35-36; рос. переклад: Э. Гальбияти – А. Пьяцца, Трудные страницы Библии. Ветхий Завет, Христианская Россия, Милан–Москва 1995.

1 Пор. L. Alonso Schökel – J. L. Sicre-Diaz, I Profeti, Borla, Roma 1984, ст. 19.

1 E. Beaucamp, Dai salmi al Pater, ed. Paoline, Cinisello Balsamo 1991.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Схожі:

Антоніо Джірланда старий завіт iconНа цій сторінці ви зможете познайомитись з видатними європейськими композиторами-класиками. Антоніо Вівальді
Антоніо Вівальді (1678-1741) видатний італійський композитор, скрипаль, педагог, диригент, католицький священник. Найбільший представник...
Антоніо Джірланда старий завіт iconКонспект уроку світової літератури в 11 класі Життєвий І творчий шлях Ернеста Міллера Хемінгуея
«Старий і море», а ще ознайомитися з оповіданням «Мій старий» або «Непереможений»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка»
Тема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка». Добро І зло в казці. Світлий життєствердний погляд на світ. Аналіз зовнішності (портрет)...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...
Антоніо Джірланда старий завіт iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Антоніо Джірланда старий завіт iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок української літератури: «В. Королів-Старий. Хуха-Моховинка»

Антоніо Джірланда старий завіт iconПозакласне читання. В. Королів-старий. «Потерчата» Мета
Бровко на місці — й пішовшвиденько з двору шукати дяка. А дяк Оверко, добре наївшись


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка