Антоніо Джірланда старий завіт



Сторінка6/44
Дата конвертації17.04.2017
Розмір3.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

3
Біблія, Божа книга


Незважаючи на те, що Біблія складається з багатьох книг, написаних різними авторами в різних часах, можна і треба сказати, що всі вони становлять одну єдину книгу; і це з двох причин: а) передовсім, тому що Біблія, незважаючи на множину тих письменників, що співпрацювали у її написанні, — це єдина книга, що має за головного і відповідального автора самого Бога; б) по-друге, тому що, незважаючи на те перше враження, що складається, ніби перед нами була б ціла бібліотека, вона має одну єдину тему. Адже вся вона, від Буття до Одкровення, тобто від першої до останньої книги, розповідає нам про Божий задум встановити своє царство у світі, розповідає про піднесення людини до надприродного рівня та про її спасіння. І все це — через воплочення Божого Сина. Беручи до уваги ці зауваження, твердження, що Біблія становить одну єдину книгу, базується на вірі, а не на аргументах історично-літературного ґатунку.

Натхненність Біблії


Бог об’явив себе, він заговорив, увійшов в історію людини, зокрема, в історію Ізраїля. Ми маємо записаний документ його слова і його вчинків. Але яким чином дійшло до цих писань? Як ми можемо сказати, що вони є словом Божим? Яким чином Бог зробив так, щоб його слово дійшло до людей, щоб воно було записане на письмі та збережене без суттєвих змін впродовж стількох століть?

Застосовуючи вислів, що увійшов у вжиток від найраніших часів Церкви, часто говориться, що Бог «натхнув» книги Біблії. Вже ап. Павло, пишучи до свого учня Тимотея, якого він поставив на чолі християнської спільноти в Ефесі, серед інших повчань, які він йому дає, щоб той міг добре сповнити свою місію, заохочує його до читання та до роздумування над книгами Біблії, кажучи, що «все Писання — натхненне Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (2Тм 3,16-17; пор. 2Пт 1,21).

Все Писання — це слово Боже, і саме через це воно є корисним. Зрештою, ап. Павло не робить нічого іншого, як лиш висловлює те, що на практиці навчали апостоли і сам Ісус. В Новому Завіті ми знаходимо багато слів Ісуса та апостолів, які вказують нам, як він своєю божественною владою і апостоли отриманою від нього владою потвердили те, у що єврейський народ, навчений пророками, завжди вірив, тобто, що все те, що написане у Біблії, має божественне походження через людей, які писали від Божого імені все, що сам Бог хотів.

Матей, наприклад, у своєму євангелії старанно занотовує здійснення старозавітних пророцтв в житті Ісуса за допомогою таких слів: «Сталось все це, щоб здійснилось Господнє слово, сказане пророком» (Мт 1,22; пор. Ді 3,18-21; 4,25 і Мр 12,36, де сам Ісус говорить, що Давид у псалмах говорив під діянням Духа Божого). В усіх цих текстах наголошується на тому факті, що Бог промовляє до свого народу через цього чи іншого священного автора. Ще частіше ап. Павло у своїх листах просто пише: «Писання говорить», цитуючи той чи інший уривок зі Старого Завіту; але оскільки у Писанні говорить сам Бог, його слова мають божественний авторитет, авторитет, перед яким треба схилити голову. Людський автор для Павла не має значення.

Само собою зрозуміло, що коли в Новому Завіті говориться про «Писання», мається на увазі книги Старого Завіту. Новозавітні писання зродилися у Церкві для того, щоб зібрати докупи та зафіксувати на письмі проповідь апостолів, свідків навчання, діяння та життя Ісуса. У ньому вони бачили Месію, Спасителя, Божого Сина, «того, про кого писав Мойсей у законі і пророки» (Йо 1,45), кінцеву точку всіх обітниць, приготувань та образів Старого Завіту. У ньому був присутній Св. Дух у більшій мірі, ніж в будь-якому іншому Божому посланцеві (Лк 4,14-21; Іс 61,1-2), у ньому в вирішальний спосіб промовляв і діяв Бог. На його учнів зійшов Св. Дух (пор. Ді 2,1-6); їхнє слово, яке звіщало спасіння в імені Ісуса, яке розповідало про діла, які він сповнював, та повторяло слова, які він говорив, було натхненне Св. Духом в силу їхньої місії. Писання, які походили безпосередньо від апостолів, служачи їхньому урядуванню (як, напр., різні послання), та писання, в яких містилася їхня проповідь про Ісуса (євангелії), в дуже швидкому часі були поставлені на одному рівні із писаннями Старого Завіту і були прийняті як принаймні не меншим чином священні та натхненні тексти (пор. 2Пт 3,16).

Церква, продовжуючи навчання Ісуса та апостолів, проголосила божественну натхненність книг Біблії правдою віри; ці книги, «написані під натхненням Святого Духа, мають Бога автором і, як такі, були передані Церкві». Так висловлюється про натхнення I Ватиканський Собор, викладаючи в короткій формі безперервне навчання Церкви, як також і передання єврейського народу, у тому, що стосується Старого Завіту. І ці слова дослівно наведені у догматичній Конституції II Ватиканського Собору про об’явлення (пор. Dei Verbum, 11).

Натхненний характер Святого Письма, як і будь-який інший Божий вчинок чи діяння, також включає в собі щось таємничого, що ніколи не є до кінця підвладним для нашого розуміння. Однак ми все ж таки повинні намагатися зрозуміти, наскільки можливо, це Боже діяння.

Неправильні уявлення про натхнення


Неправильні уявлення про натхненний характер Біблії часто зроджуються через те, що Божа дія розглядається в ізольований спосіб.

Як ми вже сказали, Біблія формувалася поступово, впродовж століть, і вона є результатом дії багатьох людей. Йдеться про дію у співпраці між Богом та людиною, як це є зі всіма іншими діями, які Бог сповнює для спасіння людини. Ця співпраця не набрала форми диктанту, в якому Бог застосував певних людей, як звичайні матеріальні знаряддя. У Біблії на кожній сторінці відображені різні епохи, стилі, способи мовлення та зацікавлення, і це свідчить про різні особистості авторів, які їх написали. Подивімося на чотири євангелії: незважаючи на те, що всі чотири вони представляють ту саму особу, Ісуса, та вчинені ним діла, кожне євангеліє має власне лице, і це чинить його унікальним. Навіть коли вони розповідають про одну і ту саму річ, вони наголошують на різні аспекти. Якщо би Бог «диктував» євангелистам, то ми би могли завитати, чому він не продиктував одне єдине євангеліє. Але Бог ніколи не зводить людину до рівня знаряддя: він дає поштовх і завжди очікує співпраці на «людському» рівні, тобто на рівні усієї людини, з усією її індивідуальністю.

Існують деякі, хоча і рідкісні, випадки у Біблії, коли Бог наказує щось написати (пор., напр., Вих 17,14; 34,27; Єр 36,1-2), але він ніколи нічого не «диктує».

Не треба уявляти собі натхнення також у такому значенні, ніби Бог просвітив би був та спонукав окремих людей написати те, що хотів дати нам знати, встановлюючи з ними ніби якийсь надзвичайний зв’язок на чисто особистому та індивідуальному рівні: автори Біблії ніколи не є якимись ізольованими від інших людей містиками, що замикаються в уєдиненій розмові з Богом і пізніше пишуть свої роздуми, свої думки та свої релігійні пережиття.

Натхнення не треба розуміти також у тому значенні, що Бог дав написати лиш частину Біблії, напр., деякі уривки з вищою релігійністю, деякі події, що мали б бути прикладом, чи лиш якісь найвищі правди, а решту залишив людському авторові. У Біблії немає уривків лише Божих та уривків лише людських. Безсумнівно, існує Божа частина, й існує людська частина, але вони не розрізнені у матеріальному значенні: у Біблії все є Божим і все є людським.

Для того, щоб створити собі правильне уявлення про натхнення, ми мусимо повернутися до історії спасіння, про яку ми говорили у попередній главі, та до тих конкретних обставин, в яких жили ті, що першими отримали Боже об’явлення.


Натхнення у рамках історії спасіння


Біблія зродилася та сформувалася в лоні одного народу, спільноти з живих та організованих людей, яким Бог об’явив себе самого через своїм словом та своїми ділами в історії. Ще далеко перед існуванням книг Старого і Нового Завіту Ізраїль та перші християни досвідчили на собі Божу присутність між ними, присутність його слова, його діяння, його любові. Бог спонукав деяких людей до того, щоб діяти й говорити від його імені та з його силою ще далеко перед тим, як спонукав до того, щоб писати; Божий народ, для якого ці люди діяли та говорили, жив Божим об’явленням ще задовго до того, як воно було написане: Мойсей діяв від Божого імені та з його силою для добра Ізраїля й говорив до народу, пояснюючи значення тих подій, що відбулися від звільнення з Єгипту до останнього моменту перед входом в обіцяну землю (пор., напр., Втор 8); пророки говорили й пояснювали ту історію, яку Ізраїль переживав у своєму часі (пор., напр., Іс 7; 36; 37); Ісус сповнював діла, що Отець йому доручив, та пояснював їх значення (пор. Мр 2,1-12; Йо 5), але не написав жодного слова.

Поступово сформувалася ціла спадщина спогадів, які охоплювали події, слова, норми морального життя, віру в об’явившого себе Бога, та надію на сповнення даних ним обітниць. Ця спадщина була зібрана й передавалася з покоління в покоління у повчаннях, які батько давав у сім’ї (Втор 6,20-25), у літургійних відправах з нагоди щорічних свят, які пригадували народові про найвизначніші події з історії спасіння (пор. Пс 78,1-7), у дотримуванні законів та звичаїв, які базувалися на тих ділах та словах, якими Бог себе об’явив (пор. Втор 5,12-15).

Важливу роль у цьому збереженні та переданні мали священики та інші особи, що були посвячені для богопочитання, як також і групи тих «учнів», які дбайливо зберігали проповідь пророків та зафіксовували її на письмі, збираючи цю проповідь у наших теперішніх пророчих книгах: книга Єремії у великій мірі завдячується його «секретареві» Варухові, який зібрав докупи слова цього великого пророка та доповнив свій твір кількома біографічними главами.

В останніх століттях перед Христом розвинулася ще інша література, поряд з великими історичними та пророчими традиціями: це є «сапієнціальна» література. Загалом вона являється плодом роздумів про попереднє об’явлення, роздумів, яким присвячували себе люди, що замислювалися над переданою батьками релігійною спадщиною й наново її представляли своєму поколінню, щоб вона знову була закваскою для життя, поживою для віри та стимулом для вірності союзові з Богом. Ця вірність вважалася «мудрістю», а тих людей, які присвячували свій розум, культуру та досвід для того, щоб представити давню віру сучасним їм поколінням, бачилося як людей, натхненних «духом мудрості», так само, як давні пророки були натхненні «духом пророцтва».

Вплив Божого натхнення пристосовується до ментальності та до засобів висловлення, які міняються від однієї епохи до іншої, з тим результатом, що вістка про Божу спасаючу присутність, а, отож, і про надію для людини, була доведена до неї через ті середники та у тих формах, які властиві для кожної епохи. З тим, що стосується до християнського об’явлення, до того, що сказав і зробив Ісус, також відбувся подібний процес, хоч він охопив набагато менший період часу: див., напр., 1Кр 11,2.23; 15,1-3, де ап. Павло пригадує вірним Корінту, що він передав їм те, що він сам прийняв був від християнських спільнот та від апостольської проповіді про встановлення євхаристії та про смерть і воскресіння Ісуса (пор. також Лк 1,1-4; 1Йо 1,1-4).

Отож, йдеться про традицію, носієм якої був цілий народ, яка збагачувалася з ходом часу, через яку передався релігійний досвід і віра перших адресатів об’явлення, й через яку організувалося життя цього народу. Письмовий твір приходить пізніше; іноді його викликає принагідна необхідність, по-людськи говорячи, зафіксувати цю спадщину в сталій та незмінній формі, головно коли під небезпекою було збереження цієї традиції повною та недоторканою. Зі Старим Завітом це сталося головно наприкінці періоду монархії, під час заслання та повернення із нього (VI-IV ст. до Хр.); з Новим Завітом — у другій половині I ст. по Хр., коли почали вмирати безпосередні свідки проповіді та діяльності Ісуса Христа.

Натхнення до писання — це дія Божого провидіння, що мала за ціль збереження його об’явлення, в першу чергу (але, очевидно, не виключно) в тих часах і обставинах, в яких нормальне усне передання могло виявитися невистачальним, й існувала небезпека втратити деякі важливі пункти. Це був повільний процес, що охоплював цілі століття, і в якому, у певному значенні, брав участь цілий Божий народ.

Те, що ми щойно сказали, відноситься передовсім до великих історичних та законодавчих традицій Старого Завіту та до слів і подій з життя Ісуса. Багато ж книг Біблії зродилися написаними вже від самого початку, як, напр., послання ап. Павла і деякі найпізніші книги Старого Завіту. Ап. Павло писав до спільнот, до яких не мав змоги прийти особисто; але також за його посланнями стоїть традиція християнської спільноти, апостольська проповідь про Ісуса та спасенні Божі діла, що викладені в них у ще глибшому їхньому значенні, з тими наслідками, які вони мали для християнського життя.

Божий Дух, що спонукував людей діяти і говорити, що спонукував ізраїльський народ та перші християнські спільноти до збереження та передання Божого об’явлення, натхнював інших людей, чи іноді й тих самих, до того, щоб викласти на письмі цю релігійну спадщину. Ці люди жили вірою усього народу і являються ніби представниками цієї віри; вони знаходяться і відчувають себе на службі віри та життя всієї спільноти і пишуть для того, щоб зберегти, просвітити та оживити цю віру. Знаходячись поза священною історією, яку Бог здійснив з людьми і в якій виявив себе як Спаситель, приятель і, поступово, як єдиний Бог та Батько всіх людей, ніхто не зумів би і не зміг би написати те, що написав; не зміг би навіть собі це уявити.

Отож, натхнення, яке довело до викладення на письмі священних книг, являється частиною тієї ширшої «асистенції», якою Бог супроводжував своє об’явлення та наглядав, щоб воно збереглося незмінним у своїй суті для всіх людей. З цією ціллю він просвічував розум авторів, спонукував їхню волю та асистував при написанні цих творів (як висловлюється папа Лев XIII у своїй енцикліці Providentissimus Deus, 1893 р.), адже вони мали бути середником збереження та передання об’явлення всім людям. Священні книги являються плодом окремої харизми чи ласки, яку називають якраз «натхненням». Але воно не мало би значення поза історією спасіння та поза тією спільнотою, що його пережила.

Багато людей були наділені цією надзвичайною харизмою. Найбільш знані приклади — це старозавітні пророки та новозавітні апостоли. Вони являються безпосередніми адресатами об’явлення, яке вони самі іноді, принаймні частково, викладали на письмі (пор., напр., Єр 29; 36,4; Йо 20,30-31; 21,24-25).

Але деякі з них самі нічого не написали. Інші особи, у пізнішому часі, за не одним заходом й у більше чи менше повній формі збирали, передавали та списували їхні слова, аж поки не дійшло до написання біблійних книг у такій формі, в якій ми їх маємо сьогодні; так було з більшою частиною книг Старого Завіту та з євангеліями. Усіх тих, хто дав свій вклад, у більше чи менше частковий спосіб, до того, щоб зібрати докупи об’явлення й надати йому літературної, чи навіть лиш усної форми, супроводжувала харизма натхнення, аж поки не дійшло до остаточної форми, в якій ці писання були передані Церкві. Це було кінцевою точкою всієї Божої асистенції у створенні цих книг.

Багато незнаних людей, покірних слуг традиції, приклалися своєю працею та своїми здібностями до того, щоб Боже слово прибрало людського вигляду. Інші люди особисто роздумували над цим матеріалом, зробили його предметом систематичного вивчення й виклали його на письмі, як, напр., це було у випадку Сираха з його книгою (пор. Сир 50,27; 51,13-20). Оскільки їхні роздуми були живлені давніми Писаннями, — їхнє навчання було прийняте як плід духа мудрості, так само як колись було прийняте слово духа пророцтва. Ще інші люди, знаходячись під впливом натхнення, яке пристосовувалося до їхньої поетичної чутливості, склали псалми й пісні, стоячи завжди у зв’язку з об’явленням та з історією спасіння. Ці тексти стали молитвою, в яку ізраїльтяни вклали глибоке відчуття своєї віри та в яких висловлювали Богові свої почуття прослави, подяки та благання у своїх тривогах та потребах.

Отож, Боже натхнююче діяння завжди переходить, у різних формах, через поодиноких людей у Божому народі, відповідно до їхніх особливих харизм та обдарувань; але воно завжди стоїть у зв’язку з об’явленням та з потребами цього народу, який Бог натхнув до писання.

Те, що біблійні автори пишуть, не завжди є безпосередньо об’явлене їм Богом. Вони черпають із спадщини традиції, яка набирає таким чином надзвичайної вартості. Багато речей та відомостей вони можуть знати з власного досвіду, чи тому, що вони були свідками подій, про які розповідають, як, напр., у випадку багатьох сторінок євангелій, Діянь чи книги Єремії та ін. Іноді вони поміщають у свої твори письмові документи (пор. Ез 4,17нн; 5,7нн); автор другої книги Макавеїв говорить, що його текст являється скороченням твору якогось Ясона Киринейського, що нам абсолютно незнаний (2Мак 2,23). Але яким би чином священні автори не осягнули знання тих речей, про які пишуть, вони їх вчинили власними, склали своє судження про них та вирішили їх викласти на письмі. Отож, вони являються правдивими авторами своїх творів. Те Боже діяння, яке ми називаємо натхненням, пристосовувалося до найрізніших історичних обставин, а в поодиноких авторах пристосовувалося до найрізніших їхніх особистих характеристик. Воно не скасувало нічого, не замінило собою жодної людської функції, але застосувало та оцінило всіх їх для того, щоб донести до нас, через написане у різних способах мовлення, те слово, що Бог хотів нам передати.

Що стосується до змісту Біблії, треба відрізнити натхнення від об’явлення. Об’явлення, у вузькому значенні слова, — це доведення Богом до відомості людського автора тих речей, які він у своєму часі та у своїх обставинах не міг знати за допомогою людських середників; натхнення ж — це те особливе Боже діяння, що асистує священного автора, для того щоб він написав все і лише те, що Бог хоче, яким би способом він не дізнався про ті речі, про які пише. У Біблії все є натхненним, й, отож, є словом Божим; однак не все є об’явленим, у вузькому значенні цього слова.

У Біблії все є Божим словом і одночасно людським словом. Іноді тут наводяться слова інших осіб, що можуть бути навіть богохульством, напр.: «Каже безумний у своїм серці: немає Бога» (Пс 14,1); судді Ісуса проголошують: «Він винен смерті» (Мт 26,66). Твердження безумного та суддів Ісуса є хибними і, очевидно, не являються Божим словом; у цих випадках слово Боже — це твердження, що дані особи дійсно сказали ті слова, які їм приписуються (пор. також Йо 8,52-59).

Те, що ми сказали про натхненний характер Святого Письма, повинно допровадити нас до акту віри у цей надзвичайно важливий Божий дар та до намагання практично засвоїти звернене до нас Боже слово.

Прочитаймо три короткі уривки про це Боже слово: Іс 40,7-8; 55,10-11; Рм 15,4.

Перші два були написані в одному з вирішальних для історії спасіння моментів, в тому часі, коли євреї, після довгих років заслання, чують Божий голос, який знову лунає через уста одного з великих пророків, звіщаючи кінець великого страждання й наново відкриваючи серця до надії, основаної на слові, що належить до Божої вічності і всемогутності.

Третій короткий уривок — це слово ап. Павла до християн Риму (як також до всіх християн у всіх часах), які з терпеливо засвоєного написаного Божого слова можуть і повинні черпати спонуку до науки, потіхи й надії. Лише після того, як засвоїться це навчання та цю надію, вони зможуть ними жити та стати їх носіями у тому світі, що настільки розгублений та крайньо потребуючий слова, в яке повірити, й надії, якій довіритися.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

Схожі:

Антоніо Джірланда старий завіт iconНа цій сторінці ви зможете познайомитись з видатними європейськими композиторами-класиками. Антоніо Вівальді
Антоніо Вівальді (1678-1741) видатний італійський композитор, скрипаль, педагог, диригент, католицький священник. Найбільший представник...
Антоніо Джірланда старий завіт iconКонспект уроку світової літератури в 11 класі Життєвий І творчий шлях Ернеста Міллера Хемінгуея
«Старий і море», а ще ознайомитися з оповіданням «Мій старий» або «Непереможений»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок: Філософсько символічний зміст повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Мета: визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море», розглянути образну систему твору; розвивати творче...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка»
Тема. Василь Королів – Старий «Хуха Моховинка». Добро І зло в казці. Світлий життєствердний погляд на світ. Аналіз зовнішності (портрет)...
Антоніо Джірланда старий завіт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...
Антоніо Джірланда старий завіт iconЗавдання: поглибити знання учнів про життя І творчість лауреата Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»; Завдання
Нобелівської премії Е. Хемінгуея, визначити основні проблеми І мотиви повісті Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconЕ. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Тема: Е. М. Хемінгуей. «Старий І море». Показ драматичних суперечностей людського буття
Антоніо Джірланда старий завіт iconУроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий і море»
Тема уроку: «Людина створена не для поразок» за повістю Е. Хемінгуея «Старий І море»
Антоніо Джірланда старий завіт iconУрок української літератури: «В. Королів-Старий. Хуха-Моховинка»

Антоніо Джірланда старий завіт iconПозакласне читання. В. Королів-старий. «Потерчата» Мета
Бровко на місці — й пішовшвиденько з двору шукати дяка. А дяк Оверко, добре наївшись


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка