Авангардизм



Сторінка1/4
Дата конвертації29.03.2018
Розмір0,56 Mb.
  1   2   3   4

Авангардизм

Поєднання течій у мистецтві, що виникають у кризові періоди, коли певний напрям або стиль вже вичерпав себе, а створені ним “канонічні зразки” перетворилися на кліше. Авангардизм заперечує та викриває їх шляхом висміювання, пародіювання, гротескового поєднання. Головна функція авангардизму – деструктивна, його мета – “очищення шляху” для нового, що має прийти в мистецтво. Авангардизм не є конструктивним, не здатен на створення власних цінностей. Тому він виникає “хвилями”, з часом, виконавши свою місію, зникає. З погляду історії літератури авангардизм ХХ століття вважають одним з відгалужень модернізму. Його риси бачимо в кубістів, експресіоністів, дадаїстів.

В українській літературі ХХ століття авангардизм виникав двічі: в 20-х роках, коли виникла потреба оновлення народницької літератури (пов’язаний з іменами поетів-футуристів М.Семенка, Г.Шкурупія) і в кінці 80-х – на початку 90-х (неоавангардизм), викривши штучні та зужиті аспекти літератури соцреалізму (групи “Бу-Ба-Бу”,“Лу-Го-Сад”, “Нова дегенерація”).
Автобіографізм

Про автобіографізм твору говорять, коли його основою є події з життя самого письменника. Автобіографізм виявляється у кількох формах: автор може бути прототипом головного героя, сюжет твору чи окремі частини взяті з життя автора, або ж він є їх свідком. Зразками автобіографічних творів є “Художник” Т.Шевченка, “Волинь” У.Самчука, “Зачарована Десна” О.Довженка, “Московіада” Ю.Андруховича.


Автор

Особа, що створила певний художній (музичний, науковий чи якийсь інший) твір. Авторство фольклорних творів здебільшого невідоме, оскільки вони існують в народній свідомості та часто мають кілька варіантів, що виникли вже в процесі існування. Трапляються випадки, коли ім’я автора “загубилось у віках” (“Слово о полку Ігоревім”) або ж автор свідомо його приховує (анонімні твори та підписані псевдонімами чи криптонімами). Звідси виникає проблема встановлення справжнього авторства.


Алегорія

Складний троп, двоплановість зображення, коли реальні особи, явища, події тощо приховуються під конкретними образами з відповідними асоціаціями до приховуваного.

Найпростіший приклад алегорії: Вовк та Ягня з відомої байки як втілення насильства можновладця і простої людини. Алегорія – основа байки і притчі.

У складнішому вигляді алегорія може приховувати глобальні явища (Рим і Греція в "Оргії" Лесі Українки – втілення Росії та України).


Аналітичність

Риса художнього твору, здебільшого великої прози (роман), коли автор не тільки моделює дійсність, а й намагається на рівні логіки проаналізувати події, з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки, дати пояснення. Аналітичність – одна з граней інтелектуалізму. Аналітичними є драми М.Куліша, роман В.Підмогильного “Місто”, роман О.Гончара “Собор”


Античність

Історичні та культурні (зокрема, літературні) надбання давніх греків та римлян, що стали основою західної культури. Античність дала людству міфологію, Гомера, драматургію, поетів: Горація, Вергілія, Овідія, основи багатьох наук, започаткувала жанри комедії, трагедії, поеми, оди, елегії, сатири, епіграми тощо. Давні греки та римляни створили зразки гармонійної людської особистості. На спадщину античності орієнтувалися в епохи Відродження та Класицизму. В українській літературі до античності зверталися І.Котляревський, Л.Глібов, І.Франко, Л.Українка, неокласики, Л.Костенко.


Асоціативність

Художня характеристика твору, образи якого дібрано так, що їх прочитання не є однозначним, а викликає у кожного читача ряд власних взаємодоповнюваних асоціацій, що роблять твір багатогранним, “відкритим”. Визначним майстром асоціативної поезії в українській літературі є Б.-І. Антонич, пізніше – Г.Чубай, В.Стус, поети-восьмидесятники.


Аспанфут

Асоціація панфутуристів, літературне угруповання, утворилося в Києві в 1921 р. на основі груп “Фламінго” та “Ударної групи поетів-футуристів”. До складу входили: М.Семенко, Гео Шкурупій, Ю.Шпол, О.Слісаренко, М.Терещенко, М.Ірчан, пізніше – М.Бажан, Ю.Яновський та ін.). У творчості реалізували засади футуризму. У квітні-травні 1924 р. Аспанфут перетворено на Асоціацію Комуністичної культури (АСКК), пізніше – “Нова генерація”.


АУП

Асоціація українських письменників, сучасна письменницька організація. Виникла в 1997 році як альтернатива Спілці письменників України. Об’єднує понад 100 письменників, здебільшого молодшого покоління. Президентом Асоціації обрано Ю.Покальчука, зараз її очолює Т.Федюк.


Байка

Невеликий, найчастіше віршований твір повчально-гумористичного чи сатиричного характеру. Людське життя в баці відтворюється через алегорію – в образах тварин, рослин, речей тощо.

Висновок байки іноді зрозумілий сам про собі, а іноді винесений в мораль (силу) на початку або наприкінці байки. Найчастіше пишеться байковим віршем – вільним ямбом, що надає їй динамічності, легкості.

Письменники використовують байки в умовах обмежень свободи творчості, говорячи правду натяками. Байка – один з найдавніший жанрів світової літератури. Найвидатнішим байкарем античності був Езоп. В українській літературі байки створювали Г.Сковорода, Л.Боровиковський, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Л.Глібов, в ХХ столітті – М.Годованець, П.Глазовий.


Балаган

Первісне значення – тимчасовий дерев’яний театр в Україні та Росії XVIII-ХІХ століттях. Призначався для розважальних вистав: клоунади, інтермедії, блазнювання. В літературознавчому сенсі балаган – наявність в творі розкутого (аж до непристойного) висміювання та блазнювання. “Ба” в “Бу-Ба-Бу” і є Балаган, риси якого несуть багато творів групи (“Рекреації” Ю.Андруховича, “Eine Kleine Nachtmusik” О.Ірванця)


Балада

Жанр ліро-епічної поезії, зародився у Франції в ХІІ столітті, особливо популярний в епоху Романтизму. Ознаки балади: напружений сюжет на любовну тематику, часто на фоні неспокійної природи, наявність фантастики. До балади в ХІХ столітті зверталися романтики П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, І.Вагилевич, ранній Т.Шевченко, Ю.Федькович. В ХХ столітті розширено тематичні межі балади, суттєво оновив жанр І.Драч, ввівши соціально-побутовий елемент, поєднавши його з романтичною піднесеністю та фантастикою.


Бароко

Напрям у європейському мистецтві та літературі XVII-XVIII століть. Ознаки бароко: ускладнена форма, поєднання релігійних та світських образів, ускладнена метафорика, алегоричність, символічність, “зашифрованість” змісту. В Україні бароко співпало з козацькою добою, тому отримало назву “козацьке бароко”. Письменники українського бароко: Лазар Баранович, Іван Величковський, Касіян Сакович, літописці Самовидець, Григорій Граб’янка, Самійло Величко. Особливий вплив на українську літературу справило “низове” бароко, з його бурлеском і травестією. Ці риси притаманні творчості І.Котляревського (“Енеїда”), П.Гулака-Артемовського та цілої групи другорядних письменників, відомої як “котляревщина”. Еклектика бароко перегукується з еклектикою постмодернізму, вплив українського бароко помітно, зокрема, у творчості групи “Бу-Ба-Бу”.



Бу-Ба-Бу

Літературне угруповання кінця 1980-х - початку 90-х років, перше і найбільш плідне серед подібних у літературному процесі того часу. До його складу входять Ю.Андрухович (нар. 1960 р.), О.Ірванець (нар. 1961 р.), В.Неборак (нар. 1961 р.). Утворене в 1985 році. Назва розшифровується як “Бурлеск-Балаган-Буфонада”, які є програмними засадами їх творчості. Творчість “бубабістів” поєднує ознаки постмодернізму та неоавангардизму, вона є реакцією на руйнування імперії та виниклий у зв’язку з цим перелом суспільної свідомості. Головні ознаки: необароковість (еклектичність, поєднання непоєднуваного), карнавальність, іронія щодо зужитих цінностей радянської доби, звеличення сміху. З погляду жанрової різноманітності творчість “Бу-Ба-Бу представлена всіма трьома родами літератури і численними жанрами. Учасники продовжують творити і по сьогодні.


Бурлеск

Вид комічної літератури, головною ознакою якої є свідома невідповідність між змістом і формою (низьким стилем розповідається про високе і навпаки). Бурлеск органічно пов’язаний з народною сміховою культурою. Найчастіше використовується при пародіюванні. В українській літературі бурлеск походить з низового бароко, найширше його представлено у “Енеїді” І.Котляревського. В ХХ столітті бурлеск використовували авангардисти від М.Семенка і до нагору


Буфонада

Блазнювання, комедійна манера (здебільшого циркова та естрадна), що полягає в навмисному окарикатуренні персонажів і ситуацій, надмірному комізмі. В українській літературі буфонада має корені в низовому бароко її використовували І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’оненко, Т.Шевченко, І.Франко, Лесь Мартович, М.Куліш, група “Бу-Ба-Бу”.


ВАПЛІТЕ

Вільна академія пролетарської літератури. Літературна група“Гарт”. Він же очолив групу. Пізніше “президентом” групи був М.Куліш. Ідейні засади: відмова від масовізму, орієнтація на модерну західну літературу, її високий естетичний рівень. Де-факто, ВАПЛІТЕ об’єднала майбутніх класиків української літератури першої половини ХХ ст. До складу входили: М.Хвильовий, О.Досвітній, Г.Епік, О.Довженко, М.Йогансен, М.Куліш, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина, Ю.Яновський, М.Яловий та ін. Починаючи з 1926 р. група постійно піддається дискредитації та ідеологічним переслідуванням. 28 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ оголосила про саморозпуск. Пізніше значна частина ваплітян була репресована, М.Хвильовий після арешту М.Ялового покінчив з собою.


Версифікація

Інша назва – віршування. Система організації поетичної мови, в основі якої лежить закономірне повторення певних мовних елементів. Залежить від особливостей культурно-історичної традиції певної національної мови. Розрізняється метрична (квантитативна) система віршування (базується на чергуванні довгих та коротких складів, характерна для античності), та квалітативну, в яку входять силабічна (основою є рівна кількість складів у віршовому рядку та пауза), тонічна (ґрунтується на смислових наголосах), силабо-тонічну (базується на чергуванні наголошених та ненаголошених складів). Українській літературі притаманна квалітативна система. Силабікою віршували поети бароко, практично вся нова поезія написана силабо-тонікою. Тонічні зразки є рідкістю. Фольклорне віршування виділяють в окрему систему, хоча воно найближче до силабічного вірша. Верлібр іноді вважають підвидом тонічного вірша. Окрім системи віршування, велику роль у версифікації відіграють тропіка, строфіка, фоніка.


Вертеп

Традиційна українська різдвяна вистава, що поєднувала релігійні (легенда про народження Христа) та світські (віншування господарів, соціальна сатира) елементи. Первісно вертеп був ляльковий у вигляді двоповерхової скриньки, на верхньому ярусі розігрувалися біблійні сцени, на нижньому – світські. Вертепна композиція твору – коли дія одночасно відбувається на кількох “поверхах” автономно один від одного, проте накладаючись змістом (“Патетична соната” М. Куліша).



Вітаїзм

Також – віталізм (від лат. vitalis – життєвий). Стильова течія початку ХХ ст., проявилася у кількох модерністських напрямах (неоромантизм, футуризм, експресіонізм). Головна ознака – відтворення безперервного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту. Джерело вітаїзму – вчення Ф.Ніцше про “діонісійське” (темне, інстинктивне) начало культури. В українській літературі вітаїзм також стверджував життєвість, незнищенність нації. Представлений творами М.Хвильового, Є.Маланюка, О.Ольжича, У.Самчука.


Водевіль

Невелика комедійна п’єса, основою якої є анекдотична подія, в якій динамічні діалоги чергуються з піснями і танцями. Виникла у Франції в XV-XVI ст., в українській літературі має власні джерела – барокові інтермедії. Автори часто вводять до водевілю елементи соціальної сатири. Відомі українські автори водевілів: І.Котляревський (“Москаль-чарівник”), О.Олесь (“По Мюлеру”).


Волюнтаризм

В літературі - звеличення людської волі та сильного вольового індивіда як рушійної сили прогресу. Має початок у філософії Ф.Ніцше (ніцшеанстві), найяскравіше виразився у творах неоромантиків першої половини ХХ ст, зокрема "празької школи" (Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга).


Восьмидесятники

Умовна назва “покоління” українських письменників 80-х років ХХ століття. До них належать: Ю.Буряк, В.Герасим’юк, О.Забужко, С.Короненко, Л.Таран, І.Римарук, І.Малкович та ін. Інша назва – “метафорична стильова течія”, бо основою їх поетики і взагалі світорозуміння є метафора, умовність образів, поєднаних тонкою асоціацією.


ВУСПП

Всеукраїнська спілка пролетарських письменників. Літературне угрупування, створене в 1927 р. за ініціативною Компартії для протистояння ВАПЛІТЕ, “неокласикам”, МАРСу. У творчості пропагувала масовізм. До складу входили: Б.Коваленко, І.Микитенко, О.Корнійчук, В.Коряк, Іван Ле, П.Усенко. Загалом організація була не стільки творчою, скільки адміністративно-партійною. Існувала до 1932 р., ставши основою майбутньої Спілки радянських письменників України (пізніше – СПУ).


Гарт”

Спілка пролетарських письменників. Літературна група, створена 1923 р. у Харкові. Очолював В.Еллан (Блакитний). Ідейні засади: приєднання до єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям творчості.

До складу входили: В.Еллан, К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, І.Кулик, О.Копиленко, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий. У 1925 р. всередині групи почалися суперечки навколо орієнтації на “широкі маси” (по суті, масовізм), творення “пролетарської літератури”. Внаслідок цього “Гарт” розпався, частина письменників на чолі з М.Хвильовим, які не поділяли поглядів “Гарту” утворили ВАПЛІТЕ, решта пізніше вступила до ВУСПП.
Герой твору

Інша назва – персонаж. Дійова особа в художньому творі, змальована широко і всебічно, у зв’язках із соціальним, національним та історичним контекстом. Розрізняють головних та другорядних героїв твору. Іноді героїв твору поділяють на позитивних і негативних, проте цей поділ є дуже умовним, особливо в сучасній літературі.


Гіпербола

Складний троп, художнє перебільшення для особливо точного розкриття явища: "А сліз? А крові? Напоїть всіх імператорів би стало… не ріки – море розлилось" (Т.Шевченко). Протилежним до гіперболи тропом є літота.


Гроно”

Літературна група, утворена в Києві в 1920 р. за ініціативою В.Поліщука. До складу входили: В.Поліщук, П.Пилипович, Д.Загул, М.Терещенко, Гео Шкурупій, Г.Косинка, М.Любченко. “Гроно” відмежувалося від “пролеткульту” з його масовізмом та партійним диктатом творчості. У творчості дотримувалися власного методу, названого “спіралізм”, що поєднував риси футуризму та імпресіонізму. Загалом ідейна платформа, як і сама група, були досить аморфними, проте пізніше його учасники стали членами груп, що орієнтувалися на “високе” мистецтво.


Гротеск

Переважно сатиричний художній прийом у мистецтві, зокрема у літературі, заснований на навмисній зміні дійсності за допомогою фантазії, поєднанні не поєднуваного в одному предметі: реального з фантастичним, страшного чи трагічного з комічним. Гротеск свідомо створює неприродний, перекручений світ, на відміну від фантастичного світу як умовно-реального. В українській літературі гротеск використовували І.Франко (“Ботокуди”), Т.Шевченко (елементи в поемі “Сон”), М.Бажан (“Гофмановa ніч”), Ю.Андрухович (“Московіада”).


Гуманізм

Моральний принцип, що базується на вірі у безмежні можливості людини, її здатності до удосконалення, вимога її свободи та права на щастя. У вузькому значенні – людяність, любов до людини. Виник в епоху Відродження, в українській літературу прийшов у творах Г.Сковороди, пізніше проходив крізь творчість Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М.Коцюбинського, Б.-І. Антонича, О.Ольжича, І.Багряного, У.Самчука.


Гумор

Різновид комічного, доброзичливий сміх з метою виправлення певних негативних рис об’єкта, не заперечуючи його цілком. У широкому сенсі – взагалі сміх, комічне. Гумор притаманний українському національному характеру, широко представлений у фольклорі.

Гумором забарвлені твори І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, С.Руданського, В.Самійленка, корифеїв театру, в ХХ ст. – Остапа Вишні, П.Глазового, Є.Дударя, О.Чорногуза, О.Ірванця.
Гумореска

Невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом. На відміну від сатиричних творів, жарти в гуморесці добрі та легкі. В українській літературі має джерела iз жартівливих жанрів фольклору. Відомі творці гуморесок: С.Руданський, В.Самійленко, В.Еллан, В.Чечвянський, Е.Козак, Остап Вишня, Д.Білоус, С.Олійник, Є.Дудар.


Дев’ятдесятники

Умовна назва покоління письменників, що творили в 90-ті роки ХХ ст., серед яких групи “Бу-Ба-Бу”, “Червона Фіра”, “Нова дегенерація”, прозаїки В.Медвідь, Є.Пашковський, Ю.Іздрик, Т.Прохасько та багато інших. Творчість дев’ятдесятників синкретична, поєднує дві головні течії: орієнтацію на західноєвропейську культуру (“західники”: Ю.Андрухович, О.Ірванець, М.Рябчук) і захист національної самобутності мистецтва (“грунтівці” В.Медвідь, Є.Пашковський, В.Герасим’юк). У ній поєднуються різні літературні методи: постмодернізм, неореалізм, неоавангардизм.


Декларативність

Характеристика художнього твору, коли в ньому прямо висуваються (“декларуються”) певні ідеї, найчастіше соціально-політичного змісту. “Пік” декларативної літератури (в основному лірики) прийшовся на 20-30-ті рр. ХХ ст. (декларувалися комуністичні погляди: В.Еллан-Блакитний, В.Чумак), значна кількість таких творів є у митців “празької школи” (Є.Маланюк, О.Ольжич). У майстерному виконанні декларативність не шкодить художності, у посередньому – знищує його художню вартість, перетворюючи на агітку. Див. Заангажованість.


Дисидентство

Явище протесту проти політики партії інтелігенцією в СРСР 70-80-х рр. Дисиденти боролися за права людини і нації, за що нещадно переслідувалися режимом. До поетів-дисидентів належать В.Стус, І.Калинець, І.Світличний, Т.Мельничук, М.Горбаль та інші. Їх вірші написані переважно у в’язницях і таборах.


Ді-Пі”

Від англ. абревіатури DP – “переміщені особи” – табори в Німеччині та Австрії для осіб, переміщених з СРСР після 2-ї світової війни. В цих таборах перебувала значна кількість української інтелігенції, тому виникло явище “літератури Ді-Пі” – нової хвилі еміграційної української літератури, в якій ставились питання України, української нації, її долі, шляху виживання як цілості. Багатьох митців-емігрантів об’єднував Мистецький Український Рух (МУР).


Драма

Один із трьох родів літератури, що відрізняється від епосу і лірики тим, що явища життя і характери героїв передаються не авторською розповіддю, а вчинками і розповідями їх самих, і призначений для сценічного втілення. Події у драмі показуються так, наче вони відбуваються зараз. Основою драматичного твору є гострий драматичний конфлікт – зіткнення протилежних сил та інтересів. Драма походить з давньої Греції, до нас дійшли численні античні трагедії та комедії. Основні жанри драми: трагедія, комедія, трагікомедія, власне драма. Зовнішня композиція драматичних творів (архітектоніка) зумовлена потребою театральної постановки: твори ділять на дії та яви. У вузькому значенні – жанр драматургії, що поєднує риси трагедії і комедії, заснований на гострому конфлікті, відбиває напружену боротьбу і серйозні переживання персонажів, проте не має трагічної розв’язки.

В українській літературі драма має давні традиції з часів бароко, пізніше відомими драматургами були І.Котляревський, Г.Квітки-Основ’яненко, І.Карпенко-Карий, І.Франко, Леся Українка, М.Куліш, В.Винниченко, І.Кочерга, з сучасників – О.Ірванець, Я.Стельмах, Неда Неждана.
Еволюційність характерів

Характеристика твору, коли персонажі в ньому показані не статично як незмінні характери, а в процесі розвитку, еволюції. Зміна людського характеру під впливом різних обставин може стати ідеєю твору. Приклади бачимо в романістиці В.Підмогильного, У.Самчука, О.Гончара.


Екзистенціалізм

Філософська течія, сформувалася після 1-ї світової війни, “пік” популярності припав на 50-60-ті рр. ХХ ст. Справила значний вплив на літературу і літературознавство. Філософи-екзистенціалісти: С.К’єкрегор (“предтеча”), М.Хайдеггер, К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр. Двоє останніх були ще й письменниками, ілюструючи теорію власними творами.

Ідеї неоднорідні, виділяється 2 течії: релігійна й атеїстична. Головні тези:

- буття абсурдне, позбавлене логіки, а його кінцевою метою так чи інакше є смерть. Отже, існування людини – це “буття для смерті”;

- людина самотня в світі, “закинута” в нього, відчужена;

- головною цінністю є осмислене існування людини, перш за все в її власному світі (екзистенція). Воно є істинним буттям. Вводиться поняття “межової ситуації” – коли при наближенні смерті людина усвідомлює своє існування, відчуженість, цінність власного буття і хиткість зовнішнього світу, його засад.

Письменники-екзистенціалісти (окрім вже названих): Б.Віан, Ж.Ануй, В.Голдінг, Дж.Фаулз, Кобо Абе. В українській літературі проявився у творчості В.Підмогильного, І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки, В.Шевчука, поетів “Нью-Йоркської групи”, В.Стуса.
Екзистенція

Осмислене, усвідомлене існування, перш за все у внутрішньому, духовному світі особистості. Ключовий термін теорії екзистенціалізму. Екзистенційні проблеми (буття, його сенсу, призначення людини) є ключовими для філософської та медитативної лірики. Екзистенція найчастіше розкривається у “межовій ситуації” (термін екзистенціалістів) – наближенні до смерті, ситуації рішучого вибору між життям і загибеллю. Зображення таких ситуацій, поведінка та роздуми героя в ній, вплив межового стану на подальшу долю героя – часті теми літератури всіх часів.



Екзотизм

Незвичайні для культури автора явища, які він вводить до твору. На тлі традиції вони привертають увагу читача своєю “незвичайністю”, “свіжістю”. Однак вони ефективні лише коли автор володіє чуттям міри. В українській літературі екзотику використовували Т.Шевченко (мотиви Середньої Азії), Леся Українка (східні мотиви), А.Кримський (арабські), М.Рильський, Ю.Клен (західні мотиви). В іншомовних літературах роль екзотики часто виконували українські реалії (М.Гоголь, А.Погорєльський, “українська школа” польських романтиків).



Експресіонізм

Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Також вважається течією авангардизму. Протистоїть реалізму та імпресіонізму. Головним завданням експресіонізму є відображення максималізованого авторського переживання через напругу переживань та емоцій. Для експресіонізму характерні: загострена “нервова” емоційність, ірраціональність, гіперболічність, гротеск, фрагментарність письма, одноколірність чи протиставлення барв. Часто в творчості експресіоністів поєднуються зовні протилежні явища: буденність – і космічність, вульгарність і пафос, пацифізм і революційність. Представники: Г.Тракль, Б.Брехт, М.Брод. В українській літературі – В.Стефаник (окремі риси), Ю.Клен, М.Хвильовий, М.Куліш.


Елітарна література

Художнє письменство, розраховане на витончене естетичне сприйняття, на інтелектуально освіченого читача, що вимагає значної обізнаності з надбаннями світової культури. Вона випереджає середній рівень духовного розвитку суспільства, задає високі зразки для наслідування. В розвитку літератури елітарність протистоїть масовості. Елітарна творчість є у багатьох письменників-класиків: Т.Шевченка (поезії останніх років), І.Франка (філософська лірика), Лесі Українки (драматургія), М.Рильського, М.Зерова, Є.Плужника, М.Бажана, О.Ольжича, Є.Маланюка, Г.Чубая та ін. В ХХ ст. (особливо в другій половині) виявилася тенденція різкого розмежування елітарної модерної та масової літератури (“чтива”). Реакцією на цей процес став постмодернізм, коли в одному творі поєднуються “пласти”, розраховані на масового читача і на елітарного.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Авангардизм iconСловник літературних термінів Авангардизм
Авангардизм — течії в європейському мистецтві XX ст., які, відкидаючи закостенілі художні традиції, хотіли вивести мистецтво на нові...
Авангардизм iconТема уроку: Модернізм як неокласична модель культури, найновіше І найпослідовніше втілення естетико-художнього перевороту XX ст. Авангардизм та його основні течії. Мета
Евороту XX ст., визначити основні чинники, що сформували характер розвитку мистецтва в даний період; розвивати навички визначення...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка