Бакуменко в. Д

Модель державного управління як складного системного явища наведена на рис. 2.

При розгляді державного управління як складного системного явища дуже важ­ливим є розуміння одного з найва­жливіших системних принципів, а саме, що така система не просто утворюється скла­ден­ням всіх управлінсь­ких зу­силь, а набуває якісно нових властивостей. Це, зокрема, означає, що система державного управління в цілому має такі властивості, яких немає у окремих її складових.

В Україні у запровадженому з 1 липня 1997 року Класифікаторі видів еконо­міч­­ної діяльності державне управління визнане як один з ос­нов­них видів такої діяльності (секція L, розділ 75 "Державне уп­рав­лін­ня").

Цей класифікатор постійно доповнюється. Так, в його редакції 2005 року до цього виду діяльності включені:

• 
  75.11 - державне управління загального харак­теру (75.11.1 – управління загального характеру на державному рівні; 75.11.2 – управління на рівні державної автономії; 75.11.3 – управління на рівні областей та міст Києва та Севастополя; 75.11.4 – управління на рівні районів, міст, районів у містах; 75.11.5 – управління на рівні сіл та селищ; 75.11.6 – управління у сферах фінансової та податкової діяльності; 75.11.7 – діяльність у сфері статистики та соціології);
  
• 
  75.12 - управління в соціальній сфері;
  
• 
  75.13. – регулювання та сприяння ефективному веденню економічної діяльності;
  
• 
  75.14 - допоміжна діяль­ність у сфері державного управління;
  
• 
  75.20 – надання послуг суспільству в цілому (75.21 - міжнародні відносини; 75.22 – діяльність у сфері оборони; 75.23 – діяльність у сфері юстиції та правосуддя; 75.24 – діяльність у сфері охорони громадсь­ко­го порядку та безпеки; 75.25 – діяльність з пожежної охорони),
  
• 
  75.30 – діяльність у сфері обов’язкового соціального страхування.
  

Здійснення цих завдань було неможливим без створення на всіх рівнях влади значного потенціалу людських ресурсів з відповідною професійною підготовкою, глибокими теоретичними знаннями та практичними навичками і вміннями у сфері державного управління, здатних ефективно управляти суспільними справами в нових умовах, а також без наукового супроводження становлення та розвитку державного управління, реформ політичної, економічної, соціальної, гуманітарної, адміністративної сфер, їх європейської інтеграції. У владних структурах України сформувалося чітке розуміння важливості ста­нов­лен­ня державного управління не тільки як виду суспільної діяльності, а й як освітньої галузі та галузі наук.

Саме тому в Україні, першій з країн на просторі бувшого СРСР, державне управління отримало виз­­нання і як освітня галузь, і як галузь нау­ки.

Провідну роль у цьому відіграло створення Української (з серпня 2002 р. Національної) Академії державного управління при Президентові України Указом Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та підви­щення кваліфікації державних службовців” від 30 травня 1995 р. № 398 як головного державного вищого навчального закладу у загальнонаціональній системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, яка реалізується нею за безпосередньою участю Головного управління державної служби України.

Академія здійснює освітню діяльність за IV рівнем акредитації вищих навчальних закладів у галузі освіти “Державне управління” та іншими професійно орієнтованими на державну службу та службу в органах місцевого самоврядування спеціальностями, готує керівний персонал для роботи на посадах І – IV категорій в центральних і місцевих органах державної влади, органах місцевого самоврядування.

Академія здійснює підготовку магістрів державного управління, проведення наукових досліджень з проблем державного управління та місцевого самоврядування; розроблення базових вимог до освітнього і професійного рівня державних службовців та керівників державних підприємств, установ, організацій; надання методичної, інформаційної, консультативної допомоги регіональним центрам підвищення кваліфікації державних службовців, а також надання експертно-консультативних, інформаційно-аналітичних, науково-методичних та інших послуг із питань теорії і практики державно-управлінських процесів.

Ста­нов­лен­ня та розвиток в Україні освітньої галузі “Державне управління” супроводжується залученням до підготовки магістрів державного управління та державної служби все нових вищих навчальних закладів, переважно національних університетів, і формуванням й впровадженням державних стандартів за спеціальностями і спеціалізаціями освітньої галузі “Державне управління” (шифр 8.150000, спеціальності «Державне управління», «Державна служба», «Управління суспільним розвитком» та інші).

Одним з найзначніших досягнень ХХ сторіччя є визнання управ­лінської праці як окремого виду діяльності і запро­вадження наукового ана­лі­зу для визначення способів ефективно­го розв’язання управлінських про­­б­лем.

Взагалі під наданням соціальному, й, зокрема, державному управлінню наукового характеру нада­лі будемо розуміти здійснення практики управління на науковій основі. Останню утворює наука управління, тобто теоретичні дослідження самої упра­в­лін­ської діяльності. Зас­новником науко­вого управління вважається американський вчений Ф.Тей­лор. Поняття "наукове управ­ління" введено Л.Брандей­сом у 1910 р. Се­ред найбільш відомих, визнаних світом зарубіжних представ­ників науки управління: М.Вебер, Н.Вінер, Ф.Гіл­брет, В.Глушков, П.Друкер, Д.Дункан, У.Ешбі, Е.Мейо, М.Мескон, Г.Саймон, А.Файоль, М.Фол­­лет, Д.Форрестер та інші.

Лауреат Нобелівської премії Г.Саймон, визначаючи місце і роль науки управління серед інших наук, охарактеризував її "як частину аку­му­льо­ва­но­го і визнаного знання, що систематизоване й сформульоване у відпо­від­нос­ті з встановленими загальними істинами та закономір­ностями і є не тільки поєд­нанням багатьох дисциплін, але й новою самостійною наукою у сфері со­ці­о­логії. Це всеохоплююче, глибоке та філософське знання".

За вис­­ловом відомого американського вченого Д.Дункана, наука управління - це, передусім інтелек­туальна ре­­во­­­лю­ція, новий світогляд та нова методологія вирішення про­блем. Нау­ка управління спи­рається на ви­ко­рис­тання наукового методу, сис­тем­ну орієн­тацію та вико­ристання моделей.

Закономірним результатом об’єктивного процесу становлення і розвитку науки управління є виділення окремої галузі наук "Державне управління", що характеризується високою ди­на­мічністю та професійністю, постійною спрямованістю на результат.

Складність суспільства як об’єкта управління і системи державної влади як суб’єкта управ­­ління, які є відкритими, динамічними, самокерованими, імовірнісними, багатопараметричними системами, не дає змогу керуватися в державній управ­лінській діяльності лише накопиченим досвідом та здоровим глуздом, хоча останні й є обов’язковими складовими управлінського успіху поряд з іні­ці­ативою, інноваційним підходом та чітким настроєм на отримання пози­тивних результатів.

Наукова галузь “Державне управління” фактично запроваджена включенням її до Переліку галузей науки, затверд­женому постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.1997 р. № 1328. Наказом ВАК України від 9 вересня 2002 р. № 368, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 20 вересня 2002 р. за № 772/7060, внесено зміни у спеціальності галузі науки “Державне управління”, серед яких встановлено такі: “Теорія та історія державного управління” (25.00.01), “Механізми державного управління” (25.00.02), “Державна служба” (25.00.03), “Місцеве самоврядування” (25.00.04).

Ці спеціальності були перезатвердженні наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 14.09.2011 № 1057.

Дослідження в даній га­лузі охоплюють теоретичні, мето­до­ло­гічні та практичні проблеми станов­лення і розвитку державного управління в Україні і спрямовані на виявлення законів, закономірностей, принципів, тенденцій, а також розроблення на їх основі під­ходів, моделей, методів і технологій розв’язання цих проблем. Чільне місце серед них від­ведено дослідженню системних характеристик державного управ­ління, тео­­рії організації, а та­кож технології розробки, прийняття та впровадження управ­­лінських рішень.

На освітню та наукову галузі “Державне управління” покладається важливе завдання забезпечення ефективного вирішення проблем дер­жавного будівництва в Україні, насамперед, формування досконалої державної кадрової політики та адекватного кадрового забезпечення державної служби. Таким чином, у сфері державного управління було ство­рено реальні перед­умови здійснення повороту від емпіризму до нау­ко­вості управління.

Надання державному управлінню наукового характеру перед­бачає:

• 
  ши­роке використання на всіх його рівнях і ланках наукових до­сяг­нень, перед­усім, результатів досліджень у сфері політології, права, філософії, соціо­логії, еко­но­міки та інформатики;
  
• 
  сприяння розвитку наукових досліджень з акту­аль­них проблем державного управління, зокрема, розробленню нових управ­лін­ських технологій та впроваджен­ню їх досяг­нень в практику;
  
• 
  залучення нау­ков­ців до аналітичної роботи в органах державної влади;
  
• 
  підвищення рівня забез­печеності апарату системами підтримки прийняття рішень на базі сучасної управлінської мето­дології та використання засобів інфор­матизації і комп’ютеризації.
  

Становлення науки державного управління потребує чіткого визна­чен­ня її об’єкта і предмета. За визначенням Н.Нижник та С.Мосова, об’єк­том дослідження теорії державного управління є управлінська діяль­ність усіх органів державної влади, а предметом - закономірності і прин­ципи такої діяльності. При цьому необхідно враховувати, що ця діяльність реалізу­ється через управлінські функції відповідних органів дер­жавної влади в ре­зуль­­таті розосередження функцій державного уп­рав­лін­ня, і що ці різно­рів­неві функції мають певну специфіку.

Основним ре­зультатом дискусії щодо науки державного управління, яка ведеться між різ­ни­ми науковими школами, є її розгляд як динамічної дисципліни, що безпе­рер­вно змінюється. В значній мірі це пов’язано з ситуативним харак­тером розвитку процесу державного управління та суттєвим впливом на нього суб’єктивного фактору.

В Україні продовжується процес пошуку ефективної системи державної влади, що забезпечуватиме належну якість та результативність державного управління. Значною мірою він спрямований на зміну незадовільного стану сучасної взаємодії між елементами цієї системи.

Розкриття сутності міжрівневої взаємодії у системі державного управління, у першу чергу, потребує чіткої термінологічної обумовленості. Під взаємодією будемо розуміти дію або дії, в яких беруть участь дві та більше сторін. Відповідно, міжрівневу взаємодію у системі державного управління визначимо як будь-які суспільні відносини та дії органів державної влади різних рівнів між собою, а також з наддержавними, міждержавними та самоврядними структурами та організаціями. Поняття наддержавні та міждержавні структури та організації стосується тих з них, що створені як колективні центри управління та комунікації у глобальному міждержавному світовому просторі. Наприклад, ООН, ЄС, СНД, СОТ та інші. Поняття самоврядні структури та організації стосується місцевого самоврядування та організацій громадянського суспільства

На рис. 3 наведена модель системної організації управління суспільством, де згруповані основні центри управління суспільством (система наддержавних і міждержавних структур та організацій; система органів державної влади та управління; система органів місцевого самоврядування; система організацій громадянського суспільства) та показані взаємозв’язки, що визначають взаємодію між ними.

Коли йдеться про систему державного управління, насамперед, розглядаються органи державної влади та управління, а також взаємодія між ними. На вищому рівні державного управління в Україні маємо три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) та інститут президентства. Дві гілки влади (виконавча, судова) та інститут президентства мають розвинену та територіально обумовлену ієрархічну структуру на відміну від законодавчої гілки влади, яку представляє парламент країни – Верховна Рада України. Нерідко згадується система представницької влади (парламент України, обласні та районні ради), яка не має ієрархічної структури підпорядкування.


Як і в будь-якій системі, її ефективність, стійкість значною мірою визначається саме системними зв’язками. Останні визначають характер взаємодії та для відкритої соціальної системи, якою є держава й її державне управління, можуть бути зовнішніми та внутрішніми.

Зовнішня взаємодія – це відносини органів державної влади та управління з наддержавними, міждержавними та самоврядними структу­рами та організаціями (система наддержавних і міждержавних структур та організацій; система органів місцевого самоврядування; система організацій громадянського суспільства) й засоби їх організаційного, інформаційного та технологічного забезпечення.

Внутрішня взаємодія – це відносини органів державної влади та управління між собою й засоби їх організаційного, інформаційного та технологічного забезпечення. Розвинена та територіально обумовлена ієрархічна структура системи органів державної влади та управління природно має й розвинену структуру внутрішньої взаємодії. Останню, за класичною класифікацією організаційних відносин, можна віднести до міжрівневої (субординаційні відносини) та внутрішньорівневої (координаційні відносини).

Враховуючи сучасні ідеї комунікативної парадигми, зокрема, встановлення безпосередніх зв’язків між всіма елементами системи, на нашу думку, доцільно розвинути наведену класифікацію введенням поняття «загально комунікативної взаємодії», яка охоплює всі ті безпосередні зв’язки, які не підпадають під визначення класичної класифікації. Це дозволяє розширити розуміння міжрівневої взаємодії в ієрархічних структурах влади, охопивши окрім класичної міжрівневої ієрархічної взаємодії підпорядкування також міжрівневу не ієрархічну взаємодію загальної комунікації.

Вибір Україною шляху європейської інтеграції природно призводить до необхідності орієнтації на впровадження європейської моделі державного управління. У зв'язку з цим, виникає необхідність в осмисленні моделі управління, властивої країнам Європейського Союзу, і пристосуванні до неї національної моделі державного управління. Одним з серйозних проявів прагнення України до європейської інтеграції є політична й конституційна реформа, що проводилися в ній.

Таким чином, відбувається не тільки зовнішня, але і внутрішня зміна моделі державного управління. Це дозволяє розглядати виділення та передбачення можливих шляхів трансформації вітчизняної моделі державного управління як важливе завдання науки державного управління.

Відповідно до закону необхідного різноманіття (закон У.Ешбі) для створення системи державного управління, здатної управляти певними суспільними сферами, галузями, видами діяльності необхідно, щоб ця система мала не менше різноманіття ніж ці сфери, галузі, види діяльності. Дійсно, можливості управління визначаються рівнем знання об’єкта управління суб’єктом управління та функціональними можливостями останнього. Якщо ці можливості обмежені, недостатні для управління всіма функціями об’єкта управління, то маємо ситуацію, коли різноманітність суб’єкта управління менша за різноманітність об’єкта управління. Якщо суб’єкт управління перекриває своїми можливостями управління більше функцій, ніж є у об’єкта управління, то йдеться про більшу різноманітність суб’єкта управління ніж у об’єкта управління. Ця ситуація свідчить про функціональну збитковість суб’єкта управління, наявність зайвих управлінських можливостей.

Відомі три основні підходи до вирішення питання збалансування різноманітності суб’єкта та об’єкта управління.

За першим підходом необхідно підвищити різноманіття суб’єктів державного управління щодо певних суспільних сфер, галузей, видів діяльності, зокрема шляхом їх деконцентрації, тобто розподілу функцій та повноважень по рівнях управління. Наприклад, низка міністерств, а також Національне агентства з питань державної служби мають регіональні управління.

За другим підходом слід підвищити рівень різноманіття об’єкта управління, зокрема методами децентралізації, тобто передачі частки функцій і повноважень самому об’єкту управління, наприклад органам місцевого самоврядування.

За третім підходом необхідно підвищувати рівень різноманіття суб’єктів управління шляхом підвищення ефективності їх діяльності, а, відтак, й збільшення управлінських можливостей, зокрема завдяки добору та професійного розвитку управлінських кадрів, вдосконалення інноваційної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування на фоні безперервного ефективного наукового супроводу процесів державного розвитку (прогнозування, планування, моделювання, експеримент, аналітика, оцінювання тощо).

Маємо дуже непрості для реалізації вимоги до створення політично і економічно конкурентноздатної в умовах Європейського Союзу (з достатнім рівнем різноманіття) української системи державного управління, оскільки вона має бути здатною відповідати європейському законодавству, спрямовувати суспільство на дотримання європейських цінностей, забезпечити реальну рівність України в співдружності європейських країн.

Визначення та обґрунтування необхідного та достатнього рівня різноманіття системи державного управління як в цілому, так і для її складових елементів з урахуванням процесів розвитку країни є також важливим завданням науки державного управління.

Одним з основних наукових принципів є забезпечення випереджаючого характеру наукових досліджень, тобто орієнтація досліджень на майбутнє. Саме реалізація цього принципу перетворює науку в необхідну умову ефективної практики. В контексті даної роботи це означає, що необхідно передбачувати та обґрунтовувати не тільки розвиток процесів державотворення, але й процеси управління ними. Оскільки розвиток суспільства, а відтак й управління ним, має динамічний і ситуаційний характер, а процеси в суспільстві мають тенденцію до прискорення, то для системи державного управління як суб’єкта управління цими процесами постійно існує необхідність у випереджаючому рівні управління. Забезпечення такого рівня управління, постановка цілей, формування засад державної політики, механізмів її реалізації в усіх напрямах суспільної діяльності, передбачення відповідних напрямів, завдань, технологій та необхідних ресурсів є одним з важливих завдань науки державного управління.

Виникнення необхідності в державно-управлінських впливах завжди пов'язується з виникненням проблемної ситуації у суспільстві або певній його сфері, галузі, окремому виді діяльності. В той же час, якщо немає проблеми, то немає потреби й в її вирішенні. В цьому один з проявів об’єктивності управління. На думку Г.Атаманчука, проблемна ситуація в соціальних системах породжується діалектикою життя і виникає тоді, коли стає явною необхідність зміни заданих цілей і параметрів діяльності.

Проблема розвитку та проблема кризи є найбільш загальними проявами невідпо­від­ностей між цілями та станом держави. Такі невідповідності в цілому виникають при реалі­зації суб’єкт-об’єкт­них, суб’єкт-суб’єктних та об’єкт-суб’єктних відносин. Перші з них без­по­се­редньо по­в’язані з управлінськими впливами на різноманітні види суспільної діяль­ності, другі – з управлін­ськими впливами, спрямованими на вдосконалення самої системи державного управління, а треті – з впливами суспільних відносин та суб’єктів грома­дян­сь­кого суспільства на розвиток системи державного управління.

В залежності від масштабу, проблеми державного управління можуть мати характер світових, міждержавних, національних, міжрегіональних, регіональних, територі­альних, а від напрямів прикладення управлінських впли­вів – зовнішніми або внутрішніми.

Отже, ще одним важ­ливим завданням науки державного управління є розвиток методології виявлення та діагносту­ван­ня проблемних ситуацій у процесах державотворення, формування та реалізації державної політики.

За нормального режиму управління, як показує сучасна світова практика, процеси управління в суспільних системах, зокрема процес державного управління, здебільшого набувають характеру стратегічного управління, а при кризовому управлінні вони, як відмічав В.Цвєтков, забезпечуються в рамках чинних законів політичної боротьби, обмеженням прав і свобод громадян, а також значним звуженням дії механізмів саморегуляції. Відповідно до положень синергетики, з одного боку, системна криза свідчить, що вичерпані ресурси колишніх джерел розвитку відповідної системи і руйнівні процеси переважають, а, з іншого боку, дезорганізація створює нові можливості для нової організації, інтенсивного включення процесу самоорганізації.

Виникнення в Україні, починаючи з 2000 року, умов переходу від критичного до нормального режиму управління актуалізувало необхідність визначення довгострокових перспектив держави, постановку обґрунтованих цілей її розвитку, пошук нових загальнонаціональних ідей, навколо яких має згуртуватися суспільство. Однією з безумовно найбільш вдалих з таких ідей є орієнтація на європейські цінності, вибір курсу на забезпечення відповідних рівня життя і стандартів демократизації суспільства. Визначення та обґрунтування стратегій розвитку держави, регіонів, територій, окремих сфер, галузей, видів суспільної діяльності з орієнтацією та використанням досвіду передових країн світу є важливим завданням науки державного управління.

Існує низка чинників впливу суспільних трансформацій на ефективність і результативність державного управління. Серед основних з таких чинників за пріоритетністю впливу маємо: ціннісний, політичний, інноваційний, функціональний, мотиваційний, інформаційний.

Ціннісний чинник безпосередньо пов'язаний з культурою організації, він є найбільш істотним її рівнем. За виразом українського вченого Е.Шайна, культура організації - це результат відповідної реакції на дві головні проблеми, якими опікується кожна організація, а саме: на потребу адаптації і виживання в певному оточенні та на потребу у внутрішній інтеграції. Оскільки можна розглядати європейський вибір України як реакцію держави на потребу адаптації і виживання в сучасному світі та на потребу у внутрішній інтеграції, то внаслідок такого вибору слід чекати зближення національної культури з європейською.

Найбільш істотним рівнем такої культури безумовно є європейські цінності. У той же час, вплив ціннісних орієнтацій, які переважають в культурі більшої спільноти, може набути форми зобов'язань, які певним чином обмежують діяльність меншої організації.

Дослідження впливу ціннісного чинника на процеси державного управління, визначення шляхів та умов приведення останнього до європейського рівня демократії та суспільної культури є також важливим для України завданням науки державного управління.

Політичний чинник пов'язаний, з одного боку, з процесами отримання, утримання, передачі влади, боротьби за неї, а, з іншого боку, з розробкою і реалізацією державної політики.

Чинники політичної і аналітичної доцільності та їх співвідношення при прийнятті управлінських рішень заслуговують на особливу увагу. У практиці на рівні державного управління аналітична доцільність, як правило, поступається політичній. Це пов'язано з певними політичною, економічною і соціальною платформами тих сил, які прийшли до влади. Безумовно, що управлінське рішення, яке не відповідає програмам і ціннісним настановам таких сил, підтримуватися ними не буде.

Аналіз та врахування впливу політичного чинника на процес державного управління, формування та розвиток наукового напряму аналізу державної політики є важливим і актуальним завданням науки державного управління.

Інноваційний чинник характеризується двома складовими: здатністю системи державного управління приймати принципово нові, нетрадиційні управлінські рішення з позиції функціонально-технологічного підходу, а також здатністю системи державного управління підтримувати інновації, стимулювати їх впровадження в життя.

Інноваційний характер державного управління активізують процеси європейської інтеграції, які передбачають прискорення впровадження в українську практику державного управління не тільки сучасних європейських норм і цінностей, а й відповідних наукових, освітніх, технологічних і економічних інновацій.

Розроблення нових сучасних методів і технологій суспільного управління, соціоінженерна підтримка широкого впровадження інновацій в усі сфери, галузі, види суспільної діяльності є важливим завданням науки державного управління.

Функціональний чинник завжди пов'язаний з технологіями управління. Однією з найбільш поширених з них є раціональна модель прийняття рішень, що передбачає: виявлення і діагностування проблеми, формулювання обмежень і критеріїв для прийняття рішень, виявлення альтернатив, оцінку альтернатив, вибір найкращої з альтернатив. Відомі спроби синтезу й інших моделей прийняття рішень, зокрема правової (акцент на процесі прийняття рішень, їх відповідальності, правовому аспекті), політичної (акцент на політичних чинниках впливу на прийняття рішень), соціально-психологічної (акцент на особистісних і групових чинниках впливу, поведінці). Жодна з цих моделей не забезпечує повноту опису процесу прийняття рішень, тому вважається доцільним їх або комплексне, або ситуативне застосування спільно з моделлю раціонального прийняття рішення.

Важливим завданням науки державного управління є подальше удосконалення технологій управління, зокрема, прийняття управлінських рішень та підвищення їх ефективності й результативності.

Мотиваційний чинник пов'язують з теоріями мотивації, які базуються на аналізі потреб і процесу. Ключовими поняттями теорій мотивації є зусилля, організаційні цілі і індивідуальні потреби. Задоволення потреб працівників є основною метою мотиваційних зусиль. Особливої уваги заслуговує теорія, запропонована К.Алдерфером, оскільки підтверджується практикою. Вона передбачає три рівні потреб, однаково важливих для людини, а саме: Ж - життєві потреби (фізіологічні і безпека); В - потреби міжособистісних відносин; 3 - потреби в підвищенні поваги і самореалізації.

Завданням науки державного управління є пошук найбільш ефективних підходів та засобів мотивації управлінської праці, зокрема на рівні політико-адмінстративного управління та в системах державної служби й служби в органах місцевого самоврядування.

Інформаційний чинник пов’язаний із забезпеченням управлінської праці необхідною та достатньою інформацією. Порушення цієї умови може привести до невдалих або, навіть, неправильних управлінських рішень. У практиці державного управління широко використовуються програмні комплекси та комп'ютерні системи, які накопичують й надають управлінцям та службовцям оперативну інформацію про законодавчі та інші нормативно-правові акти, дають можливість отримувати прогнозні модельні оцінки з макроекономічних питань, спростити проектування та інше.

На сьогодні мова йде про прискорення інформатизації та комп'ютеризації державного управління в аспекті створення його електронної системи на всіх рівнях - від парламенту і уряду до органів місцевого управління та місцевого самоврядування. Це сприятиме формуванню інформаційних та технологічних умов для подальшої демократизації держави, прозорості діяльності управлінських інституцій, розвитку самоврядування.

В умовах переходу до інформаційного суспільства наукове забезпечення та супровід подальшого розвитку інформатизації системи та окремих складових державного управління безумовно є важливим завданням науки державного управління.

Врахування закономірності стабілізаційного взаємозв'язку ціннісного, політичного, економічного, соціального та духовного рівнів суспільного управління гарантує стабільність в суспільстві, так необхідну для розвитку будь-якої держави. На державному рівні стабілізаційний чинник ціннісного рівня виявляється у наявності національної ідеї, історичних коренів, традицій, міжнаціональної, міжрелігійної, міжмовної терпимості, суспільної світоглядної ідентичності. За таких умов будь-які процеси на політичному рівні не зможуть привести до серйозних збурень в суспільстві, оскільки немає принципових ідеологічних причин і спонук для цього, немає підтримки у населення політичних сил, що збурюють суспільство. Останні переключаються на змагання за право влади шляхом пропозиції кращих шляхів економічного розвитку країни.

У свою чергу, стабілізаційний чинник політичного рівня виявляється у зважених, прозорих діях влади, які базуються на принципах незалежної, суверенної, демократичної, правової, соціальної держави, а також наявності розвиненого громадянського суспільства, впливових партій і громадських організацій, конструктивної опозиції, незалежних і професійних засобів масової інформації. За таких умов будь-які процеси на економічному рівні не зможуть привести до економічної кризи, оскільки всі політичні сили або переважна і впливова більшість з них налаштовані на досягнення стабільного економічного розвитку країни, попередження економічних збурень.

Стабілізаційний чинник економічного рівня виявляється у встановленні в країні стабільної економічної системи, здатної не тільки до подолання можливих економічних криз, але і такої, що починає упереджувати ці кризи вже на стадії появи їх ознак. За таких умов будь-які процеси на соціальному рівні не зможуть призвести до серйозної і тривалої соціальної або соціально-економічної кризи, оскільки економічні механізми держави достатні для попередження соціальних збурень.

Стабілізаційний чинник соціального рівня виявляється через високий середній прожитковий рівень населення, його задоволення наданими соціальними послугами, можливість вільного розвитку особистості в умовах наявності доступних робочих місць різної кваліфікації, можливості отримання освіти та відпочинку. За таких умов створюється реальна можливість досягнення високого духовного рівня населення і професійного рівня організацій.

Стабілізаційний чинник духовного рівня, у свою чергу, виявляється в досягненні в країні досить високого культурного рівня населення для позитивного сприйняття найбільш прогресивних світових ідей розвитку, розуміння і належної поваги до історичного шляху не тільки свого, але й інших країн і народів, формування національної ідеї, врахування історичного коріння, традицій, переваг, забезпечення міжнаціональної, міжрелігійної, міжмовної терпимості. За таких умов забезпечується стабільність на ціннісному (світоглядному) рівні.

Описане коло взаємозв'язків рівнів суспільного управління комутується в єдину стабілізаційну систему, процеси в якій динамічно повторюються, є істотними, стійкими і необхідними, що дозволяє говорити про наявність в такому взаємозв'язку ознак закономірності. Формування умов та механізмів забезпечення суспільної стабільності, зокрема, шляхом відповідного державного управління є над важливим та найактуальнішим для сучасної України завданням науки державного управління.

У спрощеному розумінні європейська модель державного управління характеризується розгалуженою і дуже розвиненою системою права, коли кваліфікований управлінець, насамперед, повинен мати хорошу юридичну підготовку. Пристосування національного законодавства до дуже розвиненого європейського законодавства, безумовно, внесе певні й істотні корективи в підходи до формування управлінського персоналу. Насамперед мова йде про необхідність значного підвищення його правової і загальної управлінської культури. По-друге, процес європейської інтеграції безумовно буде супроводжуватися збільшенням обсягів управлінської роботи, підвищенням її інтенсивності, а відповідно й необхідністю залучення додаткових та підвищення кваліфікації вже працюючих кадрів. В умовах спочатку трансформації, а у найближчий перспективі і застосування європейського законодавства різко буде зростати попит на фахівців з юридичною освітою, причому не взагалі, а саме таких, які підготовлені до цієї роботи. Не останню роль в цьому процесі буде грати знання іноземних мов, насамперед англійської й тих країн, які будуть допомагати Україні прискорити шлях в Європейський Союз. До цього слід додати необхідність працювати з сучасними стандартами якості, досконало володіти управлінськими та інформаційними технологіями.

Відтак, розроблення нових підходів до управління персоналом, формування, розвиток, обґрунтування сучасної державної кадрової політики, зокрема перспектив та можливих реалій державної служби та служби в органах місцевого самоврядування в умовах суспільних трансформацій є важливим завданням науки державного управління.

Як підсумок на рис. 4 виділено поле актуальних напрямів – завдань науки державного управління в Україні.

аналіз та врахування впливу політичного чинника на процес державного управління, формування та розвиток наукового напряму аналізу державної політики

Рис. 4. Актуальні напрями - завдання науки державного

управління в Україні