Бакуменко в. Д



Сторінка4/13
Дата конвертації10.03.2018
Розмір2.79 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

5. ЗАКОНОМІРНОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Процес стано­влен­ня національної наукової школи державного управління, що відбувається в Україні й у розвитку якого вона є визнаним лідером на пострадянському прос­торі, супро­вод­жується ґрунтовним осмисленням державно-управлінських процесів, пошуком ефек­тивних шляхів розроблення та впровадження ситуаційно-адекватних державно-управ­лінських технологій, визна­чен­ням перспективних напрямів подальших досліджень, а також формуванням понятійного та методологічного апарату науки і практики державотворення.

Серед способів обґрун­тування та розвитку знань з державного управління особливо важливу роль відіграють виявлення законо­мір­ностей, притаманних йому, тобто стійких, повторюваних, загальних і необхідних зв’язків, а також тенденцій і суттєвих явищ, що об’єктивно існують, а також визначення принципів – основних вихідних положень науки і практики, які виконують креативну функцію і не втратили своєї актуальності. Важливу роль в державному управлінні також відіграють чинники вибору. Це ті аспекти, що пев­ним чином впливають на процеси, що відбуваються та досліджуються, але не є закономір­ностями, і не можуть бути коректно відне­се­ними до прин­ципів, хоча й близькі до них.

Дослідженню законо­мір­нос­тей, принципів і чинників вибору, які характерні для управ­лінсь­ких про­цесів, зокрема державного управління, присвячені численні роботи вітчизняних та зарубіжних учених, серед яких В.Авер’янов, Г.Атаманчук, В.Бакуменко, О.Воронков, С.О'Доннел, В.Кнорринг, В.Князєв, Г.Кунц, Й.Кхол, В.Луговий, М.Мескон, Н.Нижник, Г.Райт, В.Романов, В.Цвєтков, Г.Щокін та інші. Узагальнемо результати дослідження в цьому напряму, виходячи з наміру наближення їх до сучасної науки і практики державного управління в Україні.

Знання системи закономірностей та принципів державного управління створює вихідні умови наукового пізнання процесів державотворення, а також, у свою чергу, є засобом обґрунтування та розвитку відповідних знань, зокрема виявлення нових закономірностей та формування принципів, що поповнюватимуть теоретико-методологічний “багаж” галузі науки “Державне управління”.

Як відомо, без дослідження і розу­мін­ня об’єктивно існуючих, стійких, необхідних, істот­них взаємозв’язків між процесами та явищами в управлінні, останнє втра­чає характер нау­­ково обґрунтованого процесу і не може бути ефектив­ним та результативним. Безу­мовно, не всі такі взаємозв’язки і серед них законо­мір­ності, вияв­лені та добре вивчені. Цей процес від­бувається безперервно і скла­дає сутність нау­ко­­вого пізнання. Вод­ночас, уже відомі чис­лен­ні законо­мір­ності, нехту­ван­ня якими в управ­лінні, зокрема при прий­нятті державно-уп­рав­лін­сь­ких рішень, може привести до того, що поставлені ці­лі не будуть досягнуті. Їх чи­ма­ло, тому обме­жимося тільки такими зако­номірностями, що стосу­ються систем­ного відо­бра­жен­ня та управ­лінських процесів у соціальних сис­темах, а відповідно й в державному управлінні.

Закономірність цілісності систе­ми (інде закономірність системності) полягає у виникненні в сис­темі нових інтегративних якостей, які не властиві компонентам, що утворю­ють цю систему. Вперше вона виявлена і досліджена Л.Берталанфі. Закономірність цілісності найсуттєвішім способом проявляється при структуруванні цілей, завдань, функцій організацій та побудові ієрархічних структур управління ними. Одним з можливих прак­тич­них проявів цієї зако­но­мірності також є здійснення різноманітних масштабних проектів внаслідок об’єднання зу­силь низки організацій, кожній з яких це не під силу. На рівні державного управ­ління ця закономірність, як правило, прояв­ля­ється в розробці і реалізації стратегій розвитку, держав­них, регіональних і галузевих програм, спря­мо­ваних на вдоскона­лен­ня політичних, економічних, соціальних та інших процесів.

Найважливішою, об’єктивно притаманною властивістю управління є його цілеспря­мо­ваність. Існує низка закономірностей цілеутворення, серед най­­­­більш суттєвих з яких, з погляду застосування знань про них на прак­­тиці, є такі: залежність уявлення про мету та способи її струк­тури­­зації від стадії ознайомлення з об'єктом (процесом); за­леж­­­ність мети від внут­рішніх та зовнішніх чинників; можливість зведення зав­­дання фор­му­лю­­вання загальної мети до завдання її структуризації; про­­яв у структурі ці­лей зако­­номірності цілісності.

Постановка цілей приз­во­дить до значного підвищення про­­дук­­тивності, причому жод­ний з відомих на сьогодні методів мотивації на­віть наближено не може призвести до анало­гіч­них результатів. І це зрозуміло, оскільки невдалий вибір цілей або їх пріоритетності вже не може бути скорегований, навіть завдяки будь-якої мотивації тих, хто реалізує ці цілі. Причо­му спосіб, яким здійснюється постановка цілей, не нас­тіль­­ки важливий, як сам факт, що цілі існують та задані напрями діяльності з їх досягнення.

Цілі кожної організації формуються під впливом її потреб. У свою чергу, досягнення кожної цілі пов’язується з певною функцією (зміст діяльності організації), реалізація (матеріалізація) якої здійснюється певною структурою (форма, в яку упорядкована діяльність організації). Тобто маємо такий логічний ланцюг: потреба в певній діяльності  ціль  функція  структура управління. Цей ланцюг символічно відображає закономірність взаємозв’язку змісту і форми управління, яка проявляється у тому, що потреби кінцево визначають структуру управління. Доцільність врахування цієї закономірності на державному рівні випливає з того, що обрана стратегія має визначати й структуру управління. Якщо стратегія держави, яка безпосередньо пов’язана з її потребами розвитку, змінюється, то доцільно сфор­му­вати нову структуру державного управління, що найбільшим чином задо­вольняла б цій стратегії. Так, в Україні під нові страте­гічні цілі країни сформована нова структура центральних органів виконавчої влади.

Закономірність ієрархічності є дуже важливою для дослідження організаційних структур державного управління, які здебільшого мають саме ієрар­хічну побудову. Вона вперше досліджена американським вченим М.Месаровичем і проявляється в тому, що на кожному рівні ієрархії виникають влас­тивості, які не можуть бути виведені як сума властивостей відповідних елементів нижчого рівня. Завдяки цьому, наприклад, за визначеної певної головної цілі організації можна отримати її різні ієрархічні структури управління.

Закономірність комунікативності проявляться в тому, що всі елементи структури державного управління не ізольовані від навколишнього сере­до­вища і пов’язані з ним множиною комунікацій, які слід враховувати в про­цесах управління та прийняття управлінських рішень. Як відо­мо, управління слід трактувати як інформаційний процес, в якому функція кому­нікації відіграє роль такої, що пов’язує вузли управління, які належать даній організації та іншим, серед яких можуть бути організації того самого рівня (горизонтальні комунікаційні зв’язки) та вищого або нижчого рівня управ­лінської ієрархії (вертикальні комунікаційні зв’язки).

Згідно із закономірністю історичності будь-яка соці­альна система (держава, певна організація) не тільки функціонує, але й розвивається, прохо­­дячи етапи або циклічно-фінітного ста­новлення (через стадії зародження, розквіту, занепаду та розпаду), або безперервного перетво­рення (шляхом необмеженого сходження до нової якості). Доб­ре відомим прикладом прояву цієї закономірності є станов­лення, роз­ви­ток і розпад СРСР. Практичне значення вивчення законо­мір­ності істо­рич­нос­ті полягає в подаль­шому врахуванні особливостей процесів роз­витку соціаль­них систем, зокрема державотворення, при здійсненні державного управління, зокрема прийнятті та реалізації певних державно-управлін­ських рішень.

Закономірність еквіфінальності проявляється для відкритих соціальних систем, до яких, зокрема, слід віднести державу та систему державного управління, у здатності досяг­нен­ня ними певного стану, який не зале­жить від вихідних умов і визначається виключно пара­метрами системи. Упер­­ше вона виявлена й досліджена Л.Берталанфі, який запропонував і цей тер­­мін. Фактично ця закономірність обґрунтовує можливість ви­­бо­ру для дер­жави та системи управління нею таких перс­пективних цілей, які не мають на да­­­ний (вихід­ний) момент необхідного ресурсного підґрунтя та необхідних умов дося­гне­н­­ня, але які можуть їх мати внаслідок певних управ­лінських про­це­сів (самоорганізація), що здійс­ню­ються суб’єктами управління, та діяльності об’єктів управ­ління (виробництво матеріальних благ, надання послуг, ресурсне відтворення). Саме ця закономірність об’єктивизує постановку таких перспективних для України цілей, як європейська та євроатлантична інтеграція.

Закономірність стабільності організацій проявляється в залежності оп­ти­­­маль­ності рішень від ступеня стабільності системи, а сама ця стабіль­ність при цьому пов'язана оберне­ним відношенням зі складністю сис­те­ми. Відповідно до цього, спрощення системи державного управління та окремих її елементів, зменшення кіль­кості зв'яз­­ків між структурними одиницями збільшує їх стійкість, а, від­по­відно, й підвищує можливий рівень ра­ціональності прийнятих державно-управлінських рішень. Варто нагадати, що спрощення моделей сис­теми є елементом кла­сич­­­ного сис­­темного підходу. Відмова від ура­ху­вання несуттєвих, мало­впли­во­вих зв’яз­­ків і параметрів державно-управлінської діяльності, як правило, спрощує її розуміння та пошук обґрунтованого вирішення проблем, що виникають, а відтак значно під­ви­щує її ефек­­тивність і продуктивність.

Закономірність ефективності управлінських рішень та дій проя­вля­єть­ся в їх залеж­ності, переважно, від характеру управлінських проблем (ситу­ацій), від організаційних умов, в яких приймаються рішення та здійсню­ються уп­равлінські дії, а також від особистих харак­те­рис­тик і стану управ­лінців та державних службовців. Безумовно, чим складніша і мас­штабніша дер­жавна про­бле­ма, чим гірші умо­ви організації роботи управ­лін­ських кадрів, чим нижча їх кваліфікація і менший досвід, чим менше вони зацікавлені в результатах своєї праці, тим мен­ше шансів от­ри­мати ефективні державно-управ­лінські рішення. Все це загальновідомо, проте пов­не дотримання цих рекомендацій щодо ефективності управ­лінсь­ких рі­шень та дій у практиці державного управління залишається першочер­го­вою проб­ле­мою. За висловом американського вченого, лауреата Нобелівської премії Г.Саймона, ще часто те, що за розумінням ме­нед­­жерів необхідно робити, відрізняється від того, що вони роблять насправді.

Із закономірностями стабільності організацій та ефективності управлінських рішень та дій, на нашу думку, безпосередньо корелюється стабілізаційний чинник взаємозв’язку рівнів суспільного управління, серед яких свідомісний, політичний, економічний, соціальний, культурний. На державному рівні стабілізаційний чинник свідомісного рівня проявляється в наявності загальної національної ідеї, історичних коренів, традицій, уподобань, міжнаціональної, міжрелігійної, міжмовної терпимості, тобто державної свідомісної ідентичності. Завдяки цьому будь-які процеси на політичному рівні не зможуть привести до серйозних збурень у суспільстві, оскільки немає принципових ідеологічних причин та спонук для цього, немає підтримки в населення політичних сил, що збурюють суспільство.

У свою чергу, стабілізаційний чинник політичного рівня проявляється у виважених, прозорих діях влади, що базуються на принципах незалежної, суверенної, демократичної, правової, соціальної держави, а також наявності розвиненого громадянського суспільства, впливових партій та громадських організацій, конструктивної опозиції, незалежних і професійних засобів масової інформації тощо. Завдяки цьому будь-які процеси на економічному рівні не зможуть призвести до економічної кризи, оскільки всі політичні сили або переважна більшість з них налаштовані на досягнення сталого економічного розвитку країни, на попередження економічних збурень. Так само, стабілізаційний чинник економічного рівня проявляється в становленні в країні стабільної економічної системи, здатної не тільки до подолання можливих економічних криз, а й такої, що починає упереджувати ці кризи на початковій стадії появи їх ознак. Завдяки цьому будь-які процеси на соціальному рівні не зможуть привести до серйозної та тривалої соціальної або соціально-економічної кризи, оскільки економічні механізми держави достатні для попередження соціальних збурень.

Стабілізаційний чинник соціального рівня проявляється через високий середній прожитковий рівень населення, його задоволення соціальними послугами, що надаються, можливість вільного розвитку особистості в умовах наявності доступних робочих місць різної кваліфікації, освіти та відпочинку. За таких умов створюється реальна можливість досягнення високого культурного рівня населення та професійного рівня організацій. Стабілізаційний чинник культурного рівня, у свою чергу, проявляється в досягненні в країні достатньо високого культурного рівня населення для позитивного сприйняття найпрогресивніших світових ідей розвитку, розуміння та належної поваги до історичного шляху свого та інших країн і народів. Завдяки цьому забезпечується стабільність на свідомісному рівні. Таким чином, коло взаємозв’язку рівнів суспільного управління замкнулося в єдину стабілізаційну систему, процеси в якій динамічно повторюються, є стійкими, необхідними, істотними, що дає змогу говорити про наявність у такому взаємозв’язку ознак закономірності.

Слід наголосити: при виділенні та вивченні закономірностей слід завжди розуміти, що вони відображають об’єктивно існуючі явища та процеси, а, відтак, завжди є первинними відносно інших наукових положень, що, як правило, витікають з них або, як наприклад принципи, є їх прямим або опосередкованим проявом.


6. ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Принципи здійснення управлінських процесів та прийняття управлінських рішень, на відміну від закономірностей, відо­бра­жають наші знання про об’єктивно існуючі, стійкі, необхідні, істотні взаємозв’язки між процесами та явищами в управлінні. Будь-яке правило та положення, що сприяє удосконаленню здійснення управ­лінсь­ких процесів та прийняття управлінських рішень, мо­же займати місце се­ред принципів, поки досвід не спростує його. Можна навести бага­то принципів, тим більше, що часто вони фор­му­лю­ють­ся не тільки як усталені суд­жен­ня, а й як очікувані за певних умов резуль­тати. Разом з тим, знати та дотримуватися всіх їх практично немо­жливо. І це є проявом загаль­ної тенденції природних проце­сів до відповід­них форм оптимізації.

Як пра­ви­ло, принципи утворюють певну систему. Тому для лю­ди­ни, що приймає рішен­ня, важливо залежно від ситуації дотримуватися відповідного набору прин­ципів, у першу чергу, тих з них, що обов’язкові для даної ситуації, і викори­стову­вати інші лише в разі потреби. При цьому доцільно керуватися прин­ципом "бритви Ок­кама", що проголошує: не збільшуй принципів без необ­хід­нос­ті.

Відомі численні спроби сформувати вимоги щодо визначення прин­ци­пів здій­­снення управ­лін­ської діяльності та класифікувати їх. Наприклад, Г.Атаманчук запропо­нував відо­бра­­жати не будь-які, а тільки най­більш суттєві зако­но­мір­ності, які мають загаль­ний характер; вис­вітлювати спе­ци­фіку управління, його відмінність від інших видів суспільної діяль­нос­ті; вра­­хо­вувати ті принципи, які схвалюють люди. Водночас не існує загаль­ноприйнятих під­хо­дів та пра­вил стосовно систе­матизації прин­ципів управ­­ління соціальними систе­мами, зокре­ма принципів дер­жав­ного управ­ління.

Насамперед, будемо виходити з принципу переносу знань та принципу універ­саль­ності управління. Останній проголошує, що існують управлінські функції, спільні для держав­ного та приватного уп­рав­­ління. Це дає змогу, аналізуючи низку проблем держав­ного уп­­равління в Україні та застосу­вання державно-управлінських технологій, вико­рис­то­вувати відповідні напрацювання науки уп­­рав­ління, насамперед принципи, наведені нижче.

Серед найбільш відомих загально-управлінських прин­ципів такі, що стосуються раціональної організації будь-яких процесів, універ­сальності управ­ління, цілепокла­дання та доціль­ності струк­тури управління.

До основних принципів раціональної організації будь-яких про­цесів належать: пропорційність (забезпе­чення ресур­сами відпо­від­но до про­­пус­кної спроможності різних робочих місць); безпе­рер­вність; пря­мо­точ­ність (характеризує оптимальність шляху проход­ження предмета управ­­лінсь­кої праці, інформації); ритмічність (рівномірність виконання про­цесів у часі); концентрація однорідних предметів пра­ці; гнучкість. До групи цих прин­ципів також слід віднести такі, що стосу­ють­ся згладжування потреб у ресурсах (пара­лель­­ності та зниження інтен­­сив­ності робіт).

Для систем управління до принципів раціо­­нальної орга­ні­зації будь-яких процесів також слід додати ціле­спря­мова­ність, комплек­сність та наукову обґрунтованість (визначення найкра­щих шля­хів та засобів досягнення ці­лей). З погляду систем­­ного управління заслуговує на увагу принцип роз­поділу на підсис­те­ми, згідно з яким за більш слабкого розвитку зв’язків між під­сис­темами, ніж в їх межах, розподіл на підсистеми може бути природнім та чітким.

Універсальні принципи управ­ління стосу­ються раціоналізації сис­те­ми уп­­ра­в­­ління персоналом, орга­ні­за­ції та її струк­тури. Вони були виділені представниками класичної (ад­мі­ніс­тративної) школи в управ­лін­ні Ф.Тей­­лором, А.Файолем, Г.Емерсоном, Л.Гьюліком, Л.Ур­віком, Р.Фелком, М.Ве­бе­ром. Узагальнення та розвиток цих принципів наведено в роботах С.О'Доннела, В.Кнорринга, Г.Кунца, Н.Нижник, О.Машкова, Ю.Палеха, В.Кудіна. Розглянемо найбільш суттєві з них.

Принцип само­­ор­­ганізації систе­м викори­сто­вуєть­ся при дос­лідженні ре­альних най­менш вивчених об’єктів і про­цесів, до яких з повним правом можна віднести й державне управління. Ос­кіль­ки сус­пільство є дисипативною системою, то до аналізу його роз­вит­ку також може бути застосована синергетична теорія. Під са­мо­­ор­га­ніза­цією соціальної системи розуміють зміну її стру­к­ту­ри за ра­ху­нок власних ру­­шій­них сил з метою досягнення стану рівноваги та ефек­тивного функ­ціо­ну­­ван­ня. В основу самоорганізації покладено праг­нен­ня організацій забезпе­чи­ти багатоманітність реакцій на зовнішні впливи, необхідну для усвідом­леної реалізації досягнення її цілей.

Прин­цип само­ор­­ганізації є одним з двох ос­нов­­них принципів координації в соці­альних сис­те­мах, наряду з принципом управ­­­ління (вибір координуючого впли­ву при фік­сованій структурі управління). Згідно з останнім, управління на відміну від функ­ціонування, що пов'язане зі збереженням минулого досвіду, передусім, пов'язане з на­бут­тям нового досвіду. Принцип управ­ління - це пра­вила руху до но­вого стану об’єкта управління, а принцип функ­ціо­нування - це правила забез­печення необхідного функціо­нування об’єкта управління в кож­ному з його станів. На практиці врахо­вуються обидва прин­ципи, які допов­нюють один одного і самі по собі не забезпечують розвиток сис­теми.

Найважливішим з погляду досягнення певних станів об’єкта управ­ління є принцип зворот­ного зв’язку, застосування якого дає змогу шля­хом аналізу розвитку ситуації (за допомогою функції контролю) скорегувати процес управління з метою досягнення визна­чених цілей. У державному управлінні цей принцип формулюється як принцип контролю. Однією з ос­нов­них його форм є узгодження рішень. Ін­шою його модифікацією є принцип кон­тролю за кри­тич­ними точ­ками, тобто за фактами, що є критичними для оцінки ступеня виконання планів. Необ­хідно пам’я­тати, що контроль взагалі виправданий лише тоді, коли відхилення від планів піддаються коре­гуванню.

Принцип ресур­со­збереження передбачає загальний підхід, за якого вирішення проблем, у тому числі управлінських, досягається при мінімаль­них витратах наявних ресурсів (людських, інформаційних, фінансових, матеріальних, часових). Цей принцип на­буває характеру глобального внаслідок значного скорочення природних ресурсів землі на фо­ні високих темпів зростання чисельності її населення.

Скільки існує управління, стільки й вирішується питання його опти­мальності, тобто найкращий вибір в певній ситуації. У цьому і полягає прин­цип опти­­мальності управл­іння. Для соціальних систем опти­­мальність управ­л­ін­ня має зміст найбільш ба­жаного уп­рав­ління, найкращого з можливих. Це мінімізована, економна діяльність, спря­мована на досягнення ба­жа­ного ре­­зультату, нижче порогу якого знахо­дить­ся область неефек­тив­но­го, неба­жа­­ного. На практиці принцип оптимальності по­ля­гає в розробленні та застосуванні нових методик, про­це­дур та управ­лінсь­ких технологій з метою пошуку шляхів і спо­собів під­вищення резуль­тативності управлінської діяльності.

Принцип реле­ван­тності інфор­мації проголошує, що збільшення кіль­кості інформації пропорційно не підвищує якості рішень, тому необхідно виокрем­лювати релевантну інформацією, що стосу­ється конкретної проблеми, від іншої. Оскільки релевантна інформація є основою рі­шень, необхідно до­ма­га­тись її максимальної точності і відпо­відності проб­лемі, тобто засто­со­ву­вати інформаційні фільтри.

У сучасному управлінні використовується прин­цип одно­ра­зового вве­ден­ня інфор­мації, суть якого в тому, щоб один раз введена в пам'ять ком­п'ю­тера інфор­ма­ція неодно­разово викорис­то­ву­ва­лась для вирішення чис­лен­них задач управ­ління. Цей принцип сприяє створенню баз да­них і знань, роз­витку інформаційних технологій, ме­реж електронних комунікацій.

Принцип соці­альної відпові­даль­ності припускає на відміну від юри­дичної відпові­даль­ності певний рівень добровільного відгуку на соціальні проб­леми з боку організацій. Та­кий відгук знаходиться за рамками вимог, виз­начених законом чи регулюючими органами, або понад цих вимог. Цей принцип ще мало застосовується в Україні і не тільки з ви­ни орга­ні­зацій. Необхідно не зменшувати можливості організацій що­до ви­рі­шення соціальних проблем, а роз­ши­рювати їх, але не зас­та­рілими, а новими підходами й способами під­ви­щення соціальної захищеності працівників.

Важливе місце серед загально управлінських принципів належить групі прин­­ципів цілепокладання.

Принцип єдності цілей, управління та відпо­ві­даль­­ності фактично є передумовою життєдіяльності будь-якої органі­за­цій­­ної системи. Його реалізація в системі державного управління пов’язується з чітким визначенням ці­лей і функ­цій органів влади, побудовою їх організаційних структур, роз­по­ділом обов’язків, повноважень та відповідальності між ними.

Принцип обмеження цілей передбачає звуження кола проб­лем, що вирі­шу­ються, за рахунок кращого їх розуміння та якісного розв’язання. Він орієнтує на досягнення найбільшої ефективності й результативності в деякій обме­женій об­ласті, і тільки потім - на перехід до вирішення більш ши­рокого кола проблем. На практиці застосування цього принципу сприяє підвищенню профе­сіо­на­ліз­му державних управлінців, набуттю досвіду вирішення управ­лінсь­ких проблем, пошу­кам якомога ефективніших методів та прийомів формування управ­лінських рішень.

З цим принципом ототожнюють і принцип вибір­ковості, суть якого, на думку американського вченого Ч.Бар­нар­да, полягає в необ­хідності виділяти ті факти, що суттєво впливають на досягнення цілей орга­нізації, і ті, що не відіграють суттєвої ролі. Наприклад, доцільно виділяти стра­тегічні чинники функ­ціо­нування установ і організацій.

Ще один принцип - принцип конк­рет­ності та вимірю­ваності цілі потребує наявності для кожної цілі певних кри­теріїв, які б дали змогу оці­нити ступінь досягнення цілі. Якщо таких кри­те­ріїв немає, то й неможлива реалізація однієї з основних функцій управ­ління - конт­ро­лю. Тому, навіть для неструктурованих проб­­лем, які характерні для соці­альних систем, необхідно знаходити більш-менш прийнятні критерії.

Ієрархічний характер побудови організацій та системи управління ними, а також широке застосування про­г­рам­но-цільового управління, зокрема методів аналітичного програ­му­­ван­ня та управління проектами, надає особливої актуальності ви­в­чен­ню і реалізації принципів побу­дови "дерев цілей". Останні являють собою на­бір правил, які передбачають:



  • розгляд різних альтернативних варіантів цілей;

  • вилучення неважливих, недостатньо ефективних та незабезпечених достат­німи ресурсами заходів;

  • перехід до цілей нижчого рівня тільки після завер­шення якісного опису, розгортання в часі та визначення коефіцієнтів віднос­ної важливості цілей вищого рівня.

Серед загаль­них принципів доціль­ної струк­тури управління розглянемо такі: відповідність ланок управління його функціям; міні­мі­зацію кількості східців (ланок) в ієрархії управління; зосередження на кож­ній східці всіх необхідних функцій управління; концен­трацію функ­ціо­наль­них ла­нок в функціональних вузлах; чітке виділення участі кожної функціональної ланки в єдиному процесі управління; виключення дублю­ван­ня функцій; мінімізацію потоків команд з кожної ланки управління.

В сучасній практиці управління широко використовується принцип спеціалізації, за яким організації та підроз­діли відокремлюються за їх особ­ли­­востями. Це призводить до утворення цільових та функ­ціо­наль­них органів.

При форму­ванні нових під­роз­ділів доцільно дотриму­ватися принципу їх адаптації, тобто під­по­ряд­кування на певний період становлення одній з ви­щих інстанцій з метою захисту від тиску з боку інших підрозділів.

У роботі організацій також важливим моментом є дотри­мання прин­ципу інс­ти­­туційної ідентичності, суть якого у відповідності формальної та нефор­маль­ної структур організації як її загальним цілям, так і поточним зав­данням.

Для послаблення залежності організації від особистісних якостей її членів, як правило, реалізується принцип формалізації процедур. Водночас, американський вчений Ф.Селз­нік засте­рі­гав від поспішної формалізації процедур на стадії утво­рен­ня орга­нізацій, ко­ли відбувається її становлення і є загроза ізоляції керів­ниц­тва від інших праців­ників, коли такі контакти найбільш потрібні.

Загальновідомі принципи ідеаль­ної бюрокра­тич­ної організації управління, запро­поновані видатним німецьким вченим М.Вебером, а саме: діяльність орга­ні­за­ції поділяється на еле­­мен­тарні операції; фор­малі­зують­ся завдання та обов’яз­­ки кожної ланки; залучаються фахів­­ці-екс­перти на умовах повної від­по­­ві­дальності за ефективне і результативне виконання зав­­дань; орга­ніза­ція будується за прин­­ципом ієрархії; діяльність організації регулюється сис­темою пра­вил та стандартів, які забезпечують од­но­манітність виконання кожного зав­дан­ня вико­нав­ця­ми; функ­ціонування організації відповідно до ра­ціо­­наль­них стан­дар­тів вик­лю­чає мож­ли­вість втручання особистих міркувань та емоцій; служба в бюрократичній орга­нізації засно­вується на відпо­від­нос­ті квалі­фі­ка­­ції займаній посаді; службовці захищені від немо­ти­вованого звіль­нення; іс­­нує система просування по службі за умов певної вислуги та ус­пішної дія­ль­ності. Більшість з вищезазначених принципів і сьогодні не втра­тили сво­єї ак­ту­альності та є базовими для сис­теми управління персоналом, зокрема на державному рівні.

У процесах державного управління центральним є людсь­кий чинник. Про­фесіоналізм, ак­тив­ність, ініціативність, інноваційність, моральність - ось далеко не пов­ний перелік па­ра­метрів та проявів цього чинника. Сьо­годні профе­сіоналізм неможливий без знання сучасних принципів управ­лінської діяль­ності.

Серед останніх заслуговує на особливу увагу прин­цип страте­гічного мис­­лення, який передбачає формування комп­лек­с­ного мис­лення з елемен­та­ми:



  • орієн­тації на довгострокову пер­спек­тиву ус­піш­ної діяльності;

  • чіткого виз­на­чення цілей організації та її пріори­тетів;

  • ура­ху­вання сильних і слабких сто­рін;

  • планування дій з урахуванням ризику;

  • раціо­нального розподілу зав­дань та визначення відповідальності;

  • ефек­тив­­ної орга­­нізації робіт та контро­лю;

  • уміння визначати основні показ­ники досяг­нення цілей і проводити оці­ню­ван­ня за ними;

  • ставлення до пер­со­налу як до клю­чо­вого ресурсу й основ­ної цінності орга­нізації;

  • розу­міння важливості інфор­маційного чинника, за­про­­вадження моніторингу розвитку ситуацій;

  • здат­ності до змін. Цей принцип є однією з ос­но­­в­­­них передумов упро­вадження стратегічних під­ходів в управлінні.

Звернемося до низки відомих при­н­­­ципів прийняття рішень, а також відповідних вихід­них положень - постулатів, які завжди можуть бути в нагоді при розгляді уп­рав­­­лінських ситуацій та підготовці певних рішень, а саме:

  • люди значно від­­різняються за інтенсивністю й особливостями виявлення волі в їх діях та за засобами вирі­шен­ня проблем (принцип інди­відуальності);

  • важко прий­ма­ти хороші рішення (принцип хороших рішень);

  • за­мало тіль­ки вміння і бажання, ще повинні бути створені умови (принцип достатніх умов);

  • аль­тер­­­на­ти­ва може бути предметом, відн­ошен­ням або дією (прин­цип різноманіття форм аль­тер­нативи);

  • про­цес прийняття рішень має інтуїтивний, зас­нований на судженнях, або ра­ціо­­наль­ний характер, відповідно і способи прий­няття рішень перебувають у діапазоні від спон­­танних до висо­котех­но­ло­гіч­них (принцип різноманіття способів прийняття рішень);

  • до успіху призводить точний розрахунок, який підкріплений досвідом та інтуїцією (прин­­цип професіоналізму);

  • суб’єк­тивна оцінка імовірності визначає вибір стратегії прийняття рішень (принцип суб’єктивної імовірності);

  • необ­хідно приймати рішення з ура­хуванням усіх чинників, у тому числі небажаних (принцип компромісу);

  • у деяких ситуаціях відмова від прий­няття рішень є вдалим вибором (принцип своєчасності);

  • модель прий­няття рішень має бути адекватною ситуації, тобто відповідати структурі та влас­тивостям об'єкта управління, вимогам управлінського завдання, системі цінностей і переваг лю­ди­ни, що приймає рішення, її професійному рівню (принцип адекватності).

Прин­ци­п управління якістю рі­шень передбачає встановлення стан­дар­тів, відкрите спілкування, здійснення і одночасно попередження над­мірного контролю, запро­вад­ження наукових підходів, методів мотивації та моделювання. Це один з базових принципів сучас­ного управління, без­по­­середньо спрямований на підвищення ефек­тивності управлінських рішень.

На забез­печення достатньої гнучкості управління зорієн­товано прин­­­цип ступе­ня свободи рі­шен­ня, який передбачає ступінь допустимості ва­рі­ант­­ності певного рішення, що пов’язане системними зв’язками з іншими рі­шен­нями, передусім, з рішеннями вищих рівнів управління.

Принцип деле­гування повнова­жень широко застосовується в системі державного управління і передбачає передачу обов’язків та повноважень посадовій особі, яка бере на себе відповідальність за їх виконання. Цей принцип забезпечує ефективність управління, якщо рішення приймаються в ме­жах повноважень кожного працівника, а не переадресовуються на вищі органі­заційні рівні. Ще часто керівники, особливо верхніх рівнів управління, нехтують цим принципом, знижуючи при цьому управлінський потенціал організації.

Щоб керувати, необхідно не тільки добре знати, а й застосовувати на практиці принципи управління людьми. Серед останніх доцільно виділити такі:



  • підтримка в підлеглих почуття самоповаги; увага до проблем, а не до осо­бистостей;

  • заохочування за сумлінне виконання вказівок ке­рів­ника;

  • форму­лю­вання зрозумілих та обґрунтованих вимог;

  • приведення зав­­дань у від­повідність до інтелектуальних та фізичних можливостей вико­нав­ця;

  • досягнення балансу повноважень та відповідальності виконавця, а також мотивації та вкладу (принцип участі, визначений Г.Саймоном);

  • підтримка постійних контактів, зворотних зв’язків з підлеглими.

Існують специфічні принципи, які стосуються безпосередньо орга­нізації роботи керів­ника.

Наприклад, принцип єдиноначальності перед­бачає отри­мання працівником наказів тільки від одного безпосереднього керівника. Чим краще взаємозв'язок підлеглого з керів­ником, тим менша імовірність отри­мання ним суперечливих вказівок і тим глибше почуття персональної відповідальності за результати роботи.

Відпо­відно до принципу першого керівника при організації вико­нан­ня важ­ливих завдань контроль залишається за першим керівником організації, ос­кіль­ки тільки він має право і можливість вирішувати або пере­до­ручати вирі­шення будь-якого питання.

За принципом функ­ціональної дефі­ніції чим чіткіше визначені напрями й очікувані результати діяльності, повно­важення, посадові та інформа­ційні зв’язки, тим слід очікувати більший внесок у реалізацію цілей організації.

За ска­лярним принципом чим чіткіше лінія зв’язку керівника з кожним з підлеглих, тим ефек­тивніше процеси прийняття рішень та комунікації.

Доцільно також навести принцип лідерства, за яким той з керівників або орган управління мають більше шансів на успіх і лідерство, хто пер­шим починає вико­рис­то­ву­вати нові наукові досягнення.

Основні принципи державного управління та підходи до їх систе­ма­ти­за­ції ґрунтовно розглянуті в численних роботах сучасних вітчизняних та зарубіжних вчених. Наведемо тільки ті з них, які найбільше впливають на прийняття державно-управлінських рішень.

Принцип об’єк­тивності держав­ного управління зумовлює необ­хідність дотримуватися в державно-управлінських процесах вимог об’єктивних зако­но­мір­нос­тей та реальних можливостей суспільних сил. Він по­требує вивчення, зокрема при дослідженнях процесу державного управління в Україні, цих закономір­ностей, ретельного аналізу наявних полі­тич­них сил, реального економічного та політичного потенціалу держави, соці­ального ста­новища більшості населення, а також ведення постій­них мо­ні­то­рин­гів усіх значних процесів, що відбуваються в державі.

Принцип випе­ред­жаючого ста­ну управління передбачає перехід від орієнтації на минуле (планування від досягнутого) до орієнтації на май­бутнє. Саме така тенденція притаманна сучасній Україні та відо­бражена в її основних програмних документах. Випе­реджаючий стан у дер­жавному управлінні пере­д­бачає широке вико­рис­­тання його суб’єктами сучасних наукових резуль­татів, пошук опти­­маль­них управлінських рішень, зосе­редження висо­ко­кваліфікованих фахів­ців з відпо­відним рівнем підго­товки в сфері управління, орієнтацію управління на потре­би суспільства та перспективи його розвитку.

Принцип демо­кра­тизму відтворює наро­довладдя, а саме: визначає роль народу як носія і джерела влади, яку він реа­лізує як безпосередньо через референдуми та виборчу систему, так і опосередковано через органи дер­жав­ної влади та місцевого самоврядування. Цей прин­цип передбачає захист основ­них прав і свобод людини, політичний та ідео­логічний плюралізм, владу закону, реалізацію ідеї соціальності.

Принцип розпо­ділу влади передбачає розподіл системи влади на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову. Він сприяє створенню системи стри­мування та противаг у владі та запобіганню встановлення неде­мо­кра­тич­ного режиму, і, як правило, закріплюється в конституціях країн, наприклад, як це маємо в Україні.

Принцип закон­ності передбачає пріоритет закону і спрямований на створення міцних пра­вових засад у всіх сферах діяльності дер­жа­ви. Він обумовлює необхідність пере­важно законодавчого визна­чення ос­нов­них цілей, функцій, структур, процесів, самих прин­ципів дер­жав­ного управ­­ління. З цим принципом безпосередньо пов’я­заний прин­­цип право­вої захищеності управлінських рі­­шень, тобто їх прий­няття на під­ставі знання чин­ного законодавства і тіль­ки з урахуванням їх відповідності діючим правовим актам.

Принцип опти­мізації управ­ління диктує необхідність скорочення галу­зе­вих ієрар­хічних рівнів управління, зниження регламентуючої ролі дер­жав­­ного апарату, яка стримує самостій­ність та ініціативу організацій, удос­ко­на­лення структури управління і мотивації праці. Такі заходи, особливо в умовах зростання попиту на управління, що спо­стерігається в Україні, мають уживатися помірковано, вихо­дя­чи з обґрунтованих структурних перетворень під нові стратегічні цілі держави.

Структурні прин­ципи дер­жав­ного управ­ління - це комплекс прин­ципів, які система­тизовані Г.Атаманчуком таким чином: струк­турно-ці­льо­ві, що відображають зако­но­мірності раціо­нальної побудови "дерева цілей" державного управ­ління; структурно-функ­ціо­наль­ні, що характе­ри­зу­ють закономірності та взаємо­зв’язки по­бу­дови функціональної структури дер­жав­ного управління; структурно-орга­ні­заційні, які пов’язані із законо­мір­ностями та взаємо­зв’язками побудови організаційної структури державного управ­ління; струк­тур­но-процесуальні, що дають уявлення про основні зако­но­мір­ності раціонального, ефективного і результативного веден­ня управ­лінської діяльності органів державної влади та органів місцевого самовря­дування.

До загальних принципів державного управління також відноситься принцип єдності економіки та політики зі збереженням пріоритету остан­ньої, а також принцип поєднання загальних та локальних інтересів за пріо­ритету інте­ресів більш високого рівня.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка