Бакуменко в. Д



Сторінка6/13
Дата конвертації10.03.2018
Розмір2.79 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

9. ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА ПРОЦЕСИ САМООРГАНІЗАЦІЇ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Самоорганізація соціальних систем безпосередньо пов’язана з циклами управління ними. Закономірність циклічності управління в соціальних системах фактично обумовлює синергетику соціального управління. Безліч та несинхронізованість циклів управління утворює динамічний хаос, а соціальна система внаслідок їх дії перетворюється на дисипативну, тобто таку, що постійно змінюється.

Формування та введення у дію стратегій, політик, програм розвитку дозволяє на певний, визначений цими документами період синхронізувати динаміку циклів управління, спрямувати різні галузі, сфери, території на їх узгоджену роботу у напряму досягнення визначених загальних цілей держави.

При формуванні таких стратегій, політик, програм розвитку насамперед постає питання, які чинники впливу на соціальну систему є найбільш загальними та дієвими, а також як краще задіяти їх в процесах самоорганізації. Для відповіді на ці питання ще раз звернемося до моделі циклу управління.

По-перше, будемо виходити з того, що внаслідок циклу управління в соціальній системі відбувається зміна її стану, що проявляється, насамперед, у зміні певних її показників. По-друге, за основу візьмемо найпростішу і найвідомішу модель циклу управління, основними складовими якої є суб’єкт та об’єкт управління, впливи (організація прямого зв’язку суб’єкта з об’єктом управління) та моніторинг (організація зворотного зв’язку об’єкта з суб’єктом управління). По-третє, розглянемо цю модель через призму виділення найбільш загальних чинників впливу на процеси самоорганізації в соціальних системах, що забезпечуються циклами управління (див. рис. 9).


полотно 737
Такий методологічний підхід дозволяє виділити та віднести до зазначених чинників ідеї, технології, ресурси, менеджмент (управління) та виконання, а також у подальшому здійснювати аналіз реакції соціальних систем на найбільш поширені впливи, а відтак й процесів самоорганізації в них з використанням синтезованої моделі наведеної на рис. 10.

Звернемося до сутності виділених чинників впливу через відомі їх визначення.

Ідея за визначенням, наданим у Вікіпедії, це форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.

Під ресурсами прийнято розуміти все, що потрібно для задоволення потреб людини, в т.ч. природні та людські ресурси.

Менеджмент розглядається як процес управління, що складається з виконання загальних управлінських функцій планування, організації, мотивації, прийняття управлінських рішень, комунікації та контролю, та здійснюється з метою координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного виконання завдань. За більш широкого тлумачення це спосіб, манера спілкування з людьми; влада та мистецтво управління; особливого роду вміння та адміністративні навички.

У поняття «виконання» закладено зміст дії із здійснення, приведення в життя накресленого, дорученого, необхідного.



полотно 700

Технологію у сучасному широкому значенні правомірно розуміти як цілеспрямоване системне використання будь-яких видів організованого наукового знання для досягнення самих різних практичних цілей, що дозволяє говорити не тільки про технологію виробництва, а і про технологію діяльності установи, технологію управління окремими сторонами суспільного життя або усього суспільства в цілому.

Щодо складових циклу управління ідеї, технології та ресурси можуть бути як зовнішніми, тобто такими, що утворюються поза діяльності суб’єкту та об’єкту управління, так і внутрішніми, тобто такими, що утворюються в межах діяльності суб’єкту та об’єкту управління. В той час, як менеджмент та виконання є внутрішніми елементами цієї моделі.

Таким чином, маємо п’ять найбільш загальних чинників впливу, комбінація яких визначає стан самоорганізації соціальних систем. Це дозволяє запропонувати загальний методологічний підхід до аналізу станів самоорганізації в соціальній системі, сутність якого полягає у виділенні та аналізі рівнів впливу на неї зазначених чинників, а саме, ідей, технологій, ресурсів, менеджменту й виконання, а також у визначенні та оцінюванні відповідного стану її самоорганізації.

Філософія цього підходу полягає у наступному: якщо застосовано вдалі ідеї (сучасні, ефективні, реалізуємі, такі, що добре сприймаються й підтримуються виконавцями), якщо маємо доступні добрі технології (перспективні, інноваційні, ефективні, доступні, ресурсо- та енергозберігаючі), є наявні потрібні ресурси (фінансові, матеріально-технічні, кадрові, інформаційні, час), якщо застосовано якісний та результативний менеджмент (плановий – цілепокладання, програмування, проектування; організаційний – структурний, субординаційний та координаційний, управління персоналом; мотиваційний – процесний та поведінковий; контролюючий – фінансовий, адміністративний, функціональний, аудиторський, експертний, попередній, проміжний, заключний; комунікаційний – інформаційний, консалтинговий; прийняття управлінських рішень – виявлення та аналіз проблемних ситуацій, встановлення критеріїв вибору та обмежень, розроблення альтернатив, оцінювання альтернатив за обраними критеріями та обмеженнями, вибір найкращої з них), якщо забезпечено бездоганне виконання (за термінами, за якістю, за ефективністю, за економічністю, за результативністю, за політичною, адміністративною та функціонально-технологічною здійсненністю), то внаслідок цього соціальною системою досягається високий рівень стану самоорганізації.

На рівні держави це є запорукою успішного досягнення поставлених стратегічних, оперативних або тактичних завдань розвитку в обраному напряму (покращення політичної ситуації, соціально-економічних показників, екологічного стану, переходу на новий, більш високий рівень суспільної культури – політичної, економічної, соціальної, екологічної, духовної, технологічної, інформаційної та ін.).

Якщо будь-який з зазначених чинників впливу має негатив, то це порушує наведену логіку ідеального успішного розвитку й може призвести до погіршення або навіть порушення процесів самоорганізації, що проявляється у переході до нижчих рівнів станів самоорганізації соціальної системи.

Розглянемо деякі з можливих типових ситуацій.

Ситуація 1. Невдалі ідеї. Призводить до ідеологічного відставання від інших соціальних систем, гальмування розвитку, нерезультативних витрат ресурсів.

Ситуація 2. Невдалі технології. Призводить до технологічного відставання соціальної системи.

Ситуація 3. Нестача ресурсів. Призводить до нереалізації або часткової реалізації обраної ідеї, відповідно до якої поставлені цілі. Часто до цього призводить постановка завищених цілей, які не забезпеченні необхідними ресурсами. Саме тому у сучасному менеджменті передових країн світу обов’язковою умовою є забезпечення всіх завдань необхідними ресурсами.

Ситуація 4. Поганий менеджмент. Призводить до гальмування застосування передових ідей та технологій, нераціональних витрат ресурсів.

Ситуація 5. Погане виконання Призводить до дискредитації непоганих ідей та застосування передових технологій, нераціональних витрат ресурсів, зведення на внівець зусиль менеджменту.

На практиці часто маємо одночасне виникнення різних з зазначених ситуацій. Шляхом виділення всіх можливих таких ситуацій через розгляд можливих комбінацій загальних чинників впливу можна сформувати ситуаційне проблемне поле самоорганізації соціальних систем та використовувати його для оцінювання станів таких систем. Зокрема, на основі періодичного проведення (наприклад, щорічного, поквартального, щомісячного) оцінювання таких станів й використання їх результатів для прогнозів розвитку соціальних систем.

Якщо застосувати зазначений підхід до кризових ситуацій в соціальних системах, то можна говорити про кризу ідей, кризу технологій, ресурсну кризу, кризу менеджменту та кризу виконання, а також системну кризу, що має ознаки кількох з зазначених криз. Наприклад, якщо йдеться про сучасну ситуацію в країнах Європейського Союзу, то можна говорити, що до ознак кризи ідей, які спостерігалися там в останні роки, ще додалися й ознаки кризи ресурсів, викликані нераціональним менеджментом у низці країн старого світу (Греція, Італія, Португалія, Іспанія). Для сучасної Російської Федерації характерні ознаки кризи виконання та регіонального менеджменту. В Україні, на нашу думку, також мають місце ознаки кризи виконання та менеджменту (управління).

Будь-яку діяльність в соціальних системах (політичну, економічну, соціальну, гуманітарну, екологічну, державно-управлінську, місцеве самоврядування) можна розглядати в контексті наявності ознак зазначених вище криз.

В залежності від проявів ознак видів криз та їх характеру (тривалість, масштабність, терміновість вирішення, ресурсо- та енерговитратність тощо) слід сформувати систему (програму, план, проект) заходів з їх подолання, попередження або зменшення негативних наслідків.

Важливою умовою ефективного практичного застосування запропонованого підходу фактично є вирішення питання визначення рівня впливу зазначених чинників.

Розвиток та самоорганізація соціальних систем – це поняття, що нерозривно поєднані. Але постає питання, саме яким чином? Для відповіді на нього розглянемо ці поняття детальніше.

Як відомо, розвиток є незворотною (на відміну від циклічності функціонування), спрямованою (для забезпечення єдиної, внутрішньо взаємозалежної лінії), закономірною (на відміну від випадкових процесів) зміною  об’єктів, у результаті якої виникає новий якісний стан об'єкта, його складу або структури. Тільки одночасна наявність всіх трьох зазначених властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін.

Самоорганізація ж, за визначенням Г.Хакена, є процесом упорядкування (просторового, тимчасового або просторово-часового) у відкритій системі за рахунок узгодженої взаємодії безлічі її складових елементів.

При певних обставинах така самоорганізація, що отримала назву дисипативної, призводить до незворотної, спрямованої, закономірної зміни упорядкованих станів соціальної системи, яку можна охарактеризувати як розвиток.

Виникає питання, що є тим керуючим параметром (чинником), при якому соціальна система спонтанно переходить у новий упорядкований стан, та про яке його критичне значення йдеться при цьому. Визначимо цей параметр як самоорганізаційну спроможність розвитку.

Тобто, самоорганізаційна спроможність розвитку є тим керуючим параметром (чинником), при критичних значеннях якого соціальна система спонтанно переходить у новий упорядкований стан. Її можна визначити як керуючий параметр (чинник), який є інтеграційним проявом дії загальних чинників впливу на процеси самоорганізації, в тому числі ідей, технологій, ресурсів, менеджменту та виконання, при критичному значенні якого соціальна система спонтанно переходить у новий упорядкований стан.

Таким чином, розвиток можна розглядати як незворотну, спрямовану, закономірну зміну упорядкованих станів соціальної системи, що забезпечується наявністю її самоорганізаційної спроможності розвитку внаслідок досягнення критично-достатньої інтеграції ідей, технологій, ресурсів, менеджменту та виконання.

Кожний з цих чинників фактично задає свій напрям впливу на формування самоорганізаційної спроможності розвитку, а саме: ідеологічний, технологічний, ресурсний, менеджерський (суб’єктно-діяльністний) та виконавчий (об’єктно-діяльністний). Ці напрями можна поєднати у вектор, який назвемо як вектор впливу на самоорганізаційну спроможність розвитку.

Що дає введення поняття самоорганізаційної спроможності розвитку управлінцю: практику і досліднику?

Насамперед, йдеться про принципову зміну підходу до підготовки політичних рішень (стратегій, політик, концепцій, бюджету тощо). Системність таких рішень має забезпечуватися в контексті досягнення самоорганізаційної спроможності розвитку внаслідок досягнення критично-достатньої інтеграції ідей, технологій, ресурсів, менеджменту та виконання. Іншими словами, йдеться про формування такого вектору впливу на самоорганізаційну спроможність розвитку об’єкта управління, який її забезпечує.



У чому переваги такого підходу:

  • має об’єктивний характер, оскільки спирається на дисипативний характер самоорганізації соціальних систем;

  • надає просте загальне уявлення про основні чинники впливу на дисипативну синергетику соціальної системи, що є дуже важливим для вибору шляхів подальшого аналізу та синтезу цієї системи;

  • спрощує і технологізує застосування синергетичного, системного та ситуаційного підходів до соціальних систем, оскільки пропонує лише п’ять основних чинників впливу на самоорганізаційну спроможність їх розвитку. Про те, наскільки це важливо, вказує приклад запровадження американськими вченими М. Х. Месконом, М. Альбертом та Ф. Хедоурі простої, зрозумілої моделі менеджменту (управлінські функції планування, організації, мотивації, контролю та повязуючі їх процеси прийняття управлінських рішень та комунікації), яка зараз набула характеру сучасної класики менеджменту;

  • дозволяє за кожним напрямом вектору впливу на самоорганізаційну спроможність розвитку об’єкта управління структурувати проблеми, цілі, завдання з використанням як цього вектору (для ідеологічного, технологічного напрямів), так і інших поширених моделей, зокрема зазначеної вище моделі менеджменту для менеджерського (суб’єктно-діяльністного) напряму, різних моделей представлення діяльності для виконавчого (об’єктно-діяльністного) напряму, різних моделей представлення ресурсного забезпечення (фінансових, кадрових, інформаційних тощо) для ресурсного напряму;

  • доступне для розуміння будь-якому управлінцю, державному службовцю, посадовій особі місцевого самоврядування, що відкриває нові можливості для їх підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації та перенесення здобутків науки синергетики у практику публічного управління.

В чому обмеження такого підходу:

  • його застосування не замінює, а, відтак, й не виключає використання в управлінському процесі звичних управлінських технологій структурування проблем, цілей, завдань, оскільки він спрощує на першому етапі аналізу уявлення про проблемні сфери соціальних систем, але не спрощує управлінську працю з синтезу критично-достатньої для розвитку інтеграції ідей, технологій, ресурсів, менеджменту (управління) та виконання.

Як приклад застосування основних чинників впливу у складі вектора впливу на самоорганізаційну спроможність розвитку об’єкта управління на рис. 11 наведено спрощену технологічну схему розробки концепцій.

полотно 670

10. ПОШИРЕНІ ПІДХОДИ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ
Розглянемо низку поширених підходів науки та практики управління, необхідність вра­ху­вання яких в сучасній державно-управлінській діяльності є необхідним і доцільним, оскільки вони складають осно­ву управ­лінського мислення. Серед них:

  • органічне поєд­­нан­ня та застосування системного та ситуаційного підходів;

  • розгляд соці­аль­­них систем як сукупності суб’єкта та об’єкта управління, а управ­ління в них як безперервного процесу, управлінські цикли якого складаються із стан­дар­­т­но­го набору певних функцій управління;

  • надання управлінню соці­аль­ни­ми сис­темами, в першу чергу державному управлінню, характеру стратегіч­но­го, що враховує актуальні проблеми світо­вого роз­витку та реалізується із застосуванням пев­них політи­к;

  • розвиток управ­лін­сь­ких технологій шля­хом типізації най­більш харак­тер­них процедур і операцій;

  • необхідність дотримання та удоско­налення управ­лінської куль­тури та ін.

Системний підхід в соціальному управлінні виходить з розгляду орга­ні­зацій як комплексних відкритих соціаль­них систем, котрі складаються з су­куп­ності взаємо­залеж­них підсистем, серед яких найважливі­шими є люди, струк­тура, за­вдання та технології, що зорієн­това­ні на досягнення певних цілей. Він базується на за­галь­ній теорії систем, теорії багаторівневих (ієрар­хіч­них) систем та кон­цеп­ції структурно-функціонального аналізу. Як зазначив американський вчений Т.Парсонс, рівновага соціальних систем за­без­печується реалі­за­ці­єю чотирьох функціональних імперативів, а саме: фун­к­ції досягнення цілей; адап­тації системи до зовнішнього середовища; інте­грації всіх її компо­нентів; регулювання прихованих в ній напруг.

На думку Ф. Капра, системне мислення потребує більш уваж­­ного розгляду процесів. Вивчення будь-якої системи перед­бачає ство­рення її моделі, яка дає змогу аналізувати поведінку в певному діа­па­зо­ні умов. Так, державне управління прийнято роз­гля­дати як систему у сукупності двох під­сис­тем: суб’єкта управління та об’єкта управління. Упра­влінські функції здійснюються будь-якими суб’єк­тами (органами державної влади та управління) при управлінні будь-якими об’єктами (суспільні об’єкти, явища, процеси), причому останні ви­ко­ну­ють головну фун­к­цію відтворення суспіль­ного життя і, з цієї при­чини, є виз­на­чальними по від­но­шен­ню до державних органів.

Системний підхід орієнтує дослідження щодо державного управління на розкриття ціліс­нос­ті об’єк­та та механізмів, що забезпечують її, виявлення різно­ма­нітних ти­­пів зв’язків в ньому та зведення їх в єдину теоретичну картину. Здійснювані суб’єктом управління державно-управлінські впливи Г.Ата­­манчук харак­тери­­зує як суспільну потребу, інтерес і ціль в уп­рав­лін­ні, що усвідомлені суб'єктом управління, юридично норма­тив­но вис­лов­ле­ні та практично здійснені в його рішеннях та діях. Ці впли­ви дуже різно­манітні за своєю природою, спрямованістю, термінами та сту­пенем впливу, наприк­лад, ідеї, концепції, технологічні пос­лі­дов­ності дій, способи реалізації управлін­ських рішень.

Сьогодні в державному управлінні відбувається успішне становлення та поши­рен­ня сис­тем­ної філософії, поєднання застосування положень бага­тьох наук в межах філософської концепції теорії систем. Основним результатом цього є перео­рієн­тація думок і світогляду управлінців та науковців на системний підхід, що дозволяє класифікувати системне мислення як нову парадигму. Цент­ральними ідеями остан­ньої є упорядкована цілісність, самостабілізація, самоорганізація та ієрархізація.

Ситуаційний підхід виходить з можливості застосування різних мето­дів управління залежно від їх ефективності в конкретній ситуації. Мето­до­логія ситуаційного під­ходу базується, передусім, на правильній інтер­пре­тації ситуації (виділенні параметрів) та про­фе­сій­­ному володінні засо­бами управ­ління, що дає змогу застосовувати певні методи та прийо­ми у прив’язці до кон­кретних ситуацій, передбачати їх імовірні наслідки, адек­ватно та ефек­тив­­но реагувати на зміни ситуацій та отримані результати управ­ління. На думку американських вчених Г.Кунца та С.О’Доннела, ситуаційний під­­хід допо­ма­гає зрозуміти, як найбільш ефективно досягти цілей за умов, що скла­лися. Ситуаційний підхід безпосередньо пов’язаний з ситуаційним управ­лінням, яке передбачає застосування наборів стан­дартних рішень, рекомендацій та сценаріїв у певних ситуаціях. Дуже важливою обставиною є розгляд ситуаційного підходу як безпо­се­ред­ньої пов’язуючої лан­ки між сучасним станом науки управ­лін­ня та її майбутнім, що значною мі­рою створює умови її розвитку. З цього погля­ду такий підхід є однією з осново­по­ложних ідей сучасного управлін­ського мислення.

Ситуаційний підхід зумовлює врахування при здійсненні державного управ­лін­ня особливостей та умов кожної країни. Наприклад, в сучасній Україні, маємо, з одного боку, ви­со­кий освітній рівень населення і, зокрема, управлінців та дер­­жав­них службовців, високий науковий та економічний потенціал, тра­ди­ційне рів­нян­ня на найбільш роз­винуті країни Заходу, в першу чергу євро­пейські краї­ни, а з іншого - країна ще знаходиться у стані виходу з політичної та еко­но­мічної кризи, уп­рав­ління здійснюється в умовах обмеження стра­те­гіч­них ресурсів, спос­те­рі­га­ються порівняно низь­кий рівень життя, непри­ваб­ли­вість управлінської пра­ці для пер­спек­тивної молоді, тен­денція ско­ро­чен­ня реальних, забез­пе­че­них дос­татньою заро­біт­ною пла­тою робочих місць з інтелектуальним харак­тером праці, достатньо високий рівень інфляції.

Розглянемо інші наукові положення, що знайшли широке використання у науці та практиці державного управління.

Загального визнання набув розгляд управління як безперервного цик­лічного процесу, управлінські цикли якого складаються із стандартного набору певних функцій управління, кожна з яких теж являє собою процес. З появою ґрунтовної роботи американських вчених М.Мескона, М.Альберта та Ф.Хедоурі найбільшого визнання на сьогодні набуло виділення в процесі управ­ління чотирьох узагальнених функцій управління: плану­вання, органі­зації, мотива­ції та контролю, а також двох пов'язуючих їх процесів (функ­цій), а саме: комунікації та прийняття рішень. Прикладами інших функцій управ­ління, що (а інколи й зараз) розгля­далися в роботах класиків науки управління Л.Урвіка, Л.Гьюліка, Г.Мінсберга, Гарсона та Оверма­на, є такі: досліджен­ня, добір пер­со­на­лу, керів­ництво, регулю­вання, координа­ція, оцінка, представ­ниц­тво, ліцензування, збір інформації, ведення пере­го­во­рів, звітування, складан­ня бюд­жету та інші, а при­кладом іншого пов’язуючого процесу є рівновага як механізм стабілізації організації.

Одним з найважливіших завдань управлінської діяльності є плану­вання цілей розвитку, що передбачає пошук оптимального набору траєк­то­­рій руху керованої системи (у просторі фазових станів розвитку діяль­нос­ті), зорієнтованих на досягнення певних довгостро­кових цілей в умо­вах реаль­них ресурсних обмежень. Таке планування отри­мало назву стра­те­гічного.

Водночас завжди слід пам’ятати, що стратегічне планування не ви­рішує проблеми розриву між стратегією та мож­ливостями. Ця обс­тавина, наприклад, не дозволяє Україні за умов втрати нею значного економічного потенціалу в стислий строк вийти на рівень розвитку передових країн Європи. Серед ві­до­мих альтер­натив стратегій орга­нізацій такі: обмежене зростання, повільне зрос­тання, швидке зростання, скорочення, злиття.

Для будь-якої організації її приз­на­чення, загальні цілі та обрана стратегія не повинні перешкоджати впровад­женню нових ідей та вирішенню складних проблем. В сучасній Україні як один з пріоритетів її стратегії обрано інноваційно-інвестиційний шлях економічного та соціаль­ного розвитку.

Державна стратегія нерозривно пов’язана з державною політикою як засобом її реалізації. Державна стратегія визначає курс держави на розподіл обмежених ресур­сів для досягнення визначених довгострокових цілей (5 та більше років), а державна політика визначає загальні середньострокові орієн­­тири (1-5 років) для дій та прийняття рішень, які полегшують досягнення стратегічних цілей. Стра­­­те­­гічний план - це фактично управлінське рішення щодо реалізації стратегії та політики відповідних суб’єктів управління. Оперативне та тактичне (поточне) планування зосереджується на реалізації стратегічних пла­нів та роз­поділі ресурсів, зокрема бюджету.

За визначенням американських вчених Т.Саа­ті та К.Кернса, політики - це санкціоновані засо­би досягнення цілей, які нада­ються шляхом загально прийнятих процедур прийняття рішень. Канадському вченому Л.Палу належить визначення державної по­літики як напряму дій або утри­мання від них, обраних державними органами для розв’язання певної проблеми або сукупності вза­ємопов’язаних проблем. Коли проблема чітко окреслена, визначені основні завдання щодо її вирішення, а також необхідні для цього ресурси і засоби, тобто коли існує кон­крет­ний план дій, він стає політикою. Найголовнішим результатом оцінювання політики є її успіх у досягненні визначених цілей.

Важливою складовою сучасного управління є управ­лінська куль­тура, основ­ними елементами якої є метод і стиль управлінської діяльності. Управ­лінська куль­тура проявляється через комплекс уявлень про систему цінно­стей і цілі організації, в ставленні до справи, в пра­ви­лах й нормах ділової пове­дінки, і, як наслідок, у характері та змісті управлінських рішень і від­по­­від­­них управлінських впливів. Одним з проявів сучасного стилю управ­ління на дер­жав­ному рівні є реалізація функції зв’язків з гро­мадсь­кі­стю, тобто інформування останньої про свою діяльність та з’ясування оцін­ки нею цієї діяльності. Іншим прикладом є надання управлінню демократичного характеру.

Основні тенденції подальшого розвитку державного управління нерозривно пов’язані з актуальними проблемами сві­то­­­вого розвитку (рис. 12). За цих умов Г.Атаманчук пропонує посилити міждержавне співробітництво в межах світового співтовариства на фоні поміркованого, раціонального державного управління в кожній країні.

группа 625

Високий ступінь різноманітності, складність сучасних проблем суспіль­ного розвитку, що безпосередньо пов’язані з існуванням та можливістю розвит­ку людства, потребує постійного вдосконалення діючих та пошуку нових підходів, способів і засобів їх вирішення. Такі проблеми загострюються протиріччями розвитку сус­пільства, масштабами впливу діяльності людства на навколишній світ, значною нерів­номірністю розвитку країн і регіонів й призводять до суттєвих негативних наслід­ків, серед яких локальні війни та міжнародний тероризм, техногенні, демографічні, еколо­гічні та гуманітарні катастрофи, виснаження світових ресурсів, зубожіння знач­ної частини населення планети та ін. На сьогодні вирішення більшості з таких проб­лем можливе лише шляхом міжнародної співпраці й пошуку нових підходів. Як зазначив відомий російський вчений І.Капіца, для вижи­вання людства необхідно думати не тільки системно, але й міждисциплінарно.

Саме з цих позицій розглянемо кілька новітніх моделей-підходів сучасного управління суспільним розвитком, серед яких можна зазначити синергетичний, глобалізаційний, що охоплює ціннісний, екологічний, консенсусний та інтеграційний, інформаційно-інноваційний, корпо­ративний та соціальний підходи, нове державне управління (рис. 13). Застосування цих моделей-підходів в процесах управління завжди посилюється засобами системного та ситуаційного підходів, а також управління якістю.

группа 600

За синергетичного підходу суспільство розглядається як дисипативна система, рух (напрям та швидкість) якої до певних стійких станів (атракторів) визначається її можливостями самоорганізації, якістю систем управління, що обирають шляхи подальшого розвитку на переломних моментах (точках біфуркації). Саме тому, ефективний суспільний розвиток можливий лише за умов успішного, високопрофесійного управління. Синергетика розглядає майбутнє як паліативний простір можливостей, а сучасне – як напружений процес вибору. Поширення синергетичної парадигми стало одним з потужних чинників подолання межі між природознавством та суспільствознавством та побудови універсальної еволюційної картини світу.

Глобалізаційний підхід передбачає посилення взаємо­зв’язку та взаємозалеж­ності різноманітних явищ і процесів у світі, що вимагає врахування їх наслідків, та базується на поєднанні кількох принципів, дуже важливих для сучасного суспільного розвитку, а саме:


  • зростання пріоритету загальнолюдських цінностей та ідеалів у системі орієнтирів взаємовідносин між країнами та народами (ціннісний підхід);

  • забезпечення збереження природних ресурсів, формування суспільства стійкого розвитку, в якому оптимально з точки зору людини поєднувалися б економічні, екологічні та соціальні чинники (екологічний підхід);

  • прагнення до мирного розв’язання будь-яких світових (міжнаціональних, регіональних, локальних) конфліктів, обмеження поширення ядерної та іншої зброї масового ураження (консенсусний підхід);

  • інтеграція держав, їх економіки та культури, співробітництво країн та народів (інтеграційний підхід).

Інформаційно-інноваційний підхід до управління суспільним розвитком виходить з реальної ситуації переходу до постіндустріального суспільства послуг та знань, а у подальшій перспективі, по мірі зростання частки інформаційних послуг, до його найбільш розвиненої стадії – інформаційного суспільства. За висловом відомого американського соціолога Д.Белла, це перетворення нової інтелектуальної технології в ключовий інструмент аналізу та теорії прийняття рішень. У постін­дуст­ріальному суспільстві національні інформаційні ресурси безумовно є найбільшим джерелом багатства.

Реалізація інноваційної моделі розвитку країни передбачає необхідність зростання та підвищення ефективності регуляторної функції держави стосовно науки, технологій та інформації. Участь держави в організації науково-технологічної та інноваційної діяльності посилюється у міру зростання науково-технічного потенціалу країни та підвищення його ролі й внеску у розвиток суспільства. Серед пріоритетів передових країн в тій чи іншій формі можна зустріти і розробку нових матеріалів, і дослідження проблем енергетики та збереження природного середовища, і розробку та впровадження новітніх інформаційних технологій.

Корпоративний підхід є перспективним варіантом сучасної суспільної доктрини. Він розуміється як спосіб організації суспільного життя таким чином, що не тільки центр ініціює розвиток, а й органи місцевої влади, органи місцевого самоврядування, громадські організації, господарські суб’єкти, безпосередньо територіальні громади, населення активно залучаються до суспільного життя. Такий підхід заснований на принципах спільного володіння та розпорядження корпоративною власністю, реального місцевого самоуправління, договірних відносин між центральною та місцевою владою, соціального партнерства, відродження духовності та культури, делегування центром на місця прав розпорядження ресурсами.

Соціальний підхід виходить з того, що не політика та економіка є головною метою розвитку суспільства й умовою підтримки його рівноваги, а постійне підвищення якості життя його членів, безперервне удосконалення способу їх життя. Виходячи з цього, розвинені країни прийшли до побудови соціальних держав, формування соціально-орієнтованих ринків, до соціального партнерства. Такий шлях обрано й Україною.

Модель-підхід «нове державне управління» – це інноваційний підхід при проведенні адміністративних реформ у розвинених країнах Заходу з акцентом на результат й такими ознаками, визначеними американським вченим Д.Бостоном: наголос не на формулюванні державної політики, а на управлінні, управлінських навичках; перехід від контролю за ресурсами, процедурами й правилами до кількісних індикаторів кінцевих результатів і продуктивності; спрощення управлінського контролю у поєднанні з розвитком нових механізмів моніторингу та підзвітності; спрощення складних бюрократичних процедур; перевага контрактам і конкурентності в громадських послугах; копіювання певних управлінських методів приватного сектору, зокрема підписання короткотермінових трудових угод та угод, що залежать від результатів виконаної роботи, розробка стратегічних планів і прийняття комплексного плану завдань організації, впровадження системи оплати, що залежить від результатів роботи; розвиток управлінських інформаційних систем й більша турбота про підтримання репутації організації; перевага матеріальних стимулів; наголос на скороченні витрат, управлінського штату й підвищенні ефективності роботи.

При розгляді зазначених моделей-підходів у поєднанні з системним, ситуаційним, синергетичним та якісним підходами фактично йдеться про інноваційну методологічну парадигму сучасного суспільного управління, яка зосереджує суспільну діяльність на інноваційних процесах і технологіях розвитку та відсуває на другий план історично-формаційну парадигму. Реалізація зазначених підходів у суспільній практиці, насамперед, проявляється в комунікативній та управлінській діяльності різностатусних та різнорівневих суб’єктів суспільного управління, серед яких найбільш суттєву роль відіграють суб’єкти політичного та державного управління, а також суб’єкти громадянського суспільства.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка